Текст книги "Оленіада"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

...Семен Василенко вів сходами загнузданого Пантелеймона. За ним урочисто несли невеликі ґринджоли всі члени родини: тесть, теща, дружина та Павлик, мала Оксанка тримала в руках похідний казанок, у якому лежало все необхідне: зубна паста зі щіткою, бритва, мило та брошурка з програмою партії «Гегемонів».

Теща голосила, тесть інструктував, як діяти у випадках газової атаки, Ілона Павлівна мовчала і розмірковувала про те, що вона буде робити, якщо Василенко не повернеться: «Перш за все викличу сантехніка... Нехай ставить новий бачок. Прости Господи... Батьків згодом треба відселити: з ними особистого життя до смерті не влаштуєш... Запишусь на томологічні курси, це нині модно...» Пантелеймон злизував вапно зі стіни разом із гаслами, котрі вже встигли з’явитися в під’їзді.

Родина вийшла на подвір’я. Семен по черзі поцілував дітей, сів у санчата, змахнув батогом: «Цоб-цабе!». Пантелеймон зрушив з місця. Теща послала навздогін хресне знамення, тесть відкозиряв, приклавши руку до кролячої шапки, дружина зітхнула і остаточно вирішила, що все ж таки в першу чергу купить пароварку.

Зоя Павлівна, підперши рукою щоку, в глибокій задумі застигла у ванній кімнаті перед кавалками свого дорогоцінного скарбу. Цілий статок лежав біля її ніг мертвим вантажем! Кому пропонувати? Де той «чорний ринок», про який увесь час розповідають по телебаченню в програмі «Кримінал»? І як туди потрапити? А як перти ріг через усе місто?

«Або пан – або пропав...» – нарешті скинула з себе заціпеніння Зоя.

Розстелила на дивані плед, на ньому – чисте простирадло, зверху розіклала трикутником мережану хустку. Обрала найбільшу частину рогу і вправно сповила його. Розправила мереживо, прикрила ним трикутничок отвору. Виглянула на двір: нікого, упряжі вже пороз’їжджалися.

Зоя замотала голову білою пуховою хусткою, насунувши якомога нижче на чоло, вдягла куртку, перехрестилася, дивлячись в люстро.

Через хвилину з будинку спального району великого міста вийшла жінка із немовлям на руках.

Вона йшла крізь хурделицю.

І громадяни, побачивши її, витирали з облич скупі сльози.

* * *

Дійшовши до міста за пару годин, Зоя розгубилася. На вулицях відбувалося щось неймовірне. Величезний натовп коливався, як море, скупчувався біля трибун і великих екранів, по яких ішли прямі трансляції для тих, хто не зміг пробитися в перші ряди. Скрізь стояли чумові та підземні містечка, палали вогнища, працювали польові кухні...

Зоя, механічним рухом погойдуючи ріг, зупинилася біля екрану.

На лівій сцені відбувався концерт.

«Мабуть, Євробачення...» – подумала Зоя.

На сцену вискочив ведучий, вхопив мікрофон і вигукнув: «Оленям – стайні! Ягелю – лани!!!» Натовп довкола Зої почав в унісон вигукувати те ж саме.

Ведучий, немов диригент, розмахував руками в такт вигукам. Коли вони стишилися, він знову взявся за мікрофон:

– Громадяни! – вигукнув він. – Брати і сестри! Зараз, у цю саму мить, відбувається круглий стіл антикастраційної коаліції. Майте терпіння! Кому холодно, запрошуємо танцювати разом із групою «Бджоли»!

«Точно, Євробачення...» – впевнилася Зоя.

На сцену вискочили троє молодиків у різнобарвних шаликах, з гітарами в руках. Динаміки працювали на повну потужність. Хлопці голосно заволали в стилі репу:

 
– Кастрації – ні!
Коаліції – ні!
Сепарації – ні,
Ні – фігні!!!
Оленям – так!
Ягелю – так!
«Нашому – краще!» —
Так! Так! Так!
 

Повторивши речитатив разів із двадцять під скандування публіки, котра смикалася в шаленому танці, музики зійшли зі сцени.

Натомість вискочив ведучий і знову прокричав гасло про оленів і ягель, подиригував багатоголоссям і запросив усіх зберігати спокій. А потім знову заволав у мікрофон:

– І знову – сюрприз! Сьогодні спеціальною чартерною упряжжю з далекої півночі до нас завітав народний артист братньої країни. Він приїхав, аби підтримати партію «Наше – Краще!» і віддати свій голос за її славних лідерів! Зустрічайте...

Складне подвійне ім’я артиста потонуло в звуках досить запальної музики. Зі свистом і гиком на сцену викотилися стилізовані нарти, запряжені чотирма дівчатами-моделями, зодягнутими в хутряні купальники. З нарт зліз маленький чоловічок похилого віку в погризеній міллю білій шубі з каптуром. Голова його затрусилася в такт звукам:

 
– Ми паєдім, ми памчімся
На алєнях утрам раннім
І атчаянна варвьомся
Пряма в снєжнаю зарю-у!
Ти узнаіш, што напрасна
Називают Сєвєр крайнім,
Ти увідіш: он безкрайній!
Я тебе єго
Дарю-у-у-у!!!
Егей-егей!
 

Люди пенсійного віку, котрі ще пам’ятали цю запальну якутську пісеньку, ридали і довго викликали співака на біс. Виходячи на останній уклін, червоний і розпашілий від випитого за кулісами портвейну та несподіваних, давно забутих овацій, представник братнього народу вигукнув у мікрофон:

– Моя продєлала такій далекій дорога, щоби сказати вам: народ Якутії – з вами! А щоби у вас було таке ж гарне життя, як і у нас, голосуйте за... (він напружив чоло) Голосуйте за партію «Гегемонів»!

Толока заревла обуреними голосами, з усіх боків почувся свист. Артист прийняв це за знаки визнання і захоплення. До нього підскочив конферансьє і щось виразно почав пояснювати на вухо. Нарешті артист кивнув і знову зробив крок до мікрофону:

– Моя приїхала, щоби сказати вам: голосуйте за...

Толока напружилася і затихла. Задоволений реакцією, артист упевнено хитнув головою:

– ...за партію «Гегемонів»! – і з почуттям виконаного обов’язку попрямував за сцену, де на нього вже чекала група організаторів на чолі з ведучим.

Глядачі могли бачити, як у ту ж мить енергійно заколивалися брезентові куліси. Вони коливалися хвилини зо дві. Потім з-за них вискочив розпашілий конферансьє, на ходу поправляючи краватку, що вибилася з-за коміра дублянки:

– Брати і сестри, – гукнув він до натовпу, – наш гість так розхвилювався від вашого теплого прийому, що переплутав, за кого мав агітувати. У нього обмаль часу – він негайно виїжджає в інші регіони нашої країни. Отже, він вибачається і просить переказати, щоби ви голосували за партію «Наше – Краще!» На-ше-кра-ще! На-ше-кра-ще!!! – почав диригувати він, і неприємний інцидент потонув в інших, більш важливих емоціях толоки.

На правому боці майдану грав духовий оркестр. Під трибуною, плутаючись у валянках, танцювали пари.

Перебігши з однієї трибуни на іншу, конферансьє швидко взяв ситуацію у свої руки:

– Брати й сестри! Робітники й селяни! – відсапавшись, прокричав він. – Засідання антикастраційного круглого столу затягується. І можливо, буде перенесено на завтрашній день. Прошу всіх зберігати спокій! Лапландській тварюці – ні!!!

Його голос потонув у сотні задоволених вигуків.

– Поки ми чекаємо на рішення наших лідерів, – продовжував конферансьє, – прошу вас послухати «Апасіонату» у виконанні соліста Большого театру...

– Нечєловєческая музика... – прошелестів благоговійний шепіт у рядах «гегемонів».

На сцену викотили білий рояль...

Усі, хто мав мобільні телефони з цією мелодією, піднесли їх угору, ввімкнули звук і почали розгойдуватися в такт рухам піаніста...

* * *

Ошелешена і збита з пантелику Зоя ось вже кілька годин не могла вибратися з юрми людей, безтямно бродила поміж таборами, притискаючи до грудей свій кримінальний вантаж. Раптом їй спало на думку, що вона має підозрілий вигляд. Зоя стурбовано почала озиратися, чи немає за нею «хвоста». І одразу почула над своїм вухом:

– Сестро, сестро!

Зоя здригнулася і міцніше притисла до себе ріг.

– Громадянко!

Зоя побачила, як, відділившись від групи людей, що скупчилися довкола ватри, до неї прямує чоловік у зеленій касці з виразною літерою «Г». Він підійшов і лагідно охопив її за плечі:

– Що ж ти ось так ходиш із немовлям? Сідай до нас, сестро!

Зоя криво посміхнулася і, підкорюючись дужим рукам, покірно наблизилась до полум’я. Їй радісно звільнили місце на купі ягелю, хтось простягнув кухоль із гарячим чаєм.

– Погляньте, брати, яка свідома жінка!

– Мати-героїня!

– Побільше б нам таких! – загомоніли люди.

На Зоїні коліна посипались цукерки та бублики.

– Дитина ж, мабуть, теж зголодніла?! – схаменулися всі. – Що у нас є для дитини, брати?!

Зоя заклякла. Але швидко зорієнтувалася – почала розстібувати на грудях куртку...

Чоловіки чемно повідверталися. Зиркаючи на них із-під хустки, Зоя почала «годувати» ріг. У ту ж мить її засліпили спалахи фотокамер: кілька репортерів оточили її з різних боків. Серце Зої зайшлося, вона почала відмахуватися від набридливих зблисків вільною рукою. Зрештою, не витримавши напруги, підвелася і хутко побігла до протилежного боку майдану.

На вулиці вже стояла світла морозяна ніч.

В обох таборах несамовито ревли збуджені тварини.

* * *

– Учасників Великої Толоки спіткала несподівана перешкода! – говорив на ранок у своїй програмі Ян Євський. – І вона прийшла, хоч як це дивно, з боку ні в чому не винних тварин, доля яких усе ще вирішується на круглому столі антикастраційної коаліції. Поки люди сперечаються, у тварин, що стоять разом зі своїми господарями на толоці по обох боках майдану, виникли свої проблеми, котрі зараз намагаються розв’язати загони зоологів та ветеринарів...

Він опустив очі до екрану монітора, що блимав у нього перед носом. На екрані якийсь жартівник зі студії замість тексту запустив серію непристойних фотографій. Пан Євський прокашлявся і продовжив:

– Отже, для братів наших рогатих розпочався звичайний для цього періоду гін... Це ускладнює і без того досить непросту ситуацію в таборах.

На екрані виник сюжет, відзнятий уночі: олені відчайдушно ревли і ламали загорожі імпровізованих стаєнь. Тим часом за кадром звучав коментар: «Содом і Гоморра! Так назвали сьогоднішню ніч закордонні спостерігачі й гості нашого міста. Збуджених тварин не могли вгамувати ані батоги, ані умовляння господарів. Вочевидь, на тварин подіяло таке величезне зібрання поголів’я: вони і не здогадувалися, що разом їх так багато! І зовсім вийшли з-під контролю!».

– А що відбувається зараз? – втрутився Євський, і на екрані виник захеканий молодий репортер. Його капелюх жував олень, котрий підкрався ззаду. Репортер намагався відігнати тварину мікрофоном, а потім, важко зітхнувши, зняв з голови капелюх, кинув на поталу нахабній тварині і почав говорити:

– Кількасот оленів із поголів’я вже нейтралізовано двома цистернами брому, котрими поділився місцевий воєнний округ. Але цього засобу катастрофічно не вистачає! Як ви можете бачити, олені продовжують битися за самиць. Причому в багатьох з тварин спостерігаються дивні гомосексуальні нахили. Як стверджують учені, вони проявилися через задовге перебування деяких самців в ізольованому просторі міських квартир.

На екрані виникла картинка: один розкішний цар тундри стрибав на свого одноплемінника, в котрого чомусь було відпиляно обидва роги. Їх намагалися розборонити господарі. Обидва мали однакові зачіски – майже «під нульовку»...

(У цю мить на околиці міста Оксанка та Павлик дружно зарепетували: «Мамо, мамо, тата й Пантелеймона показують по телевізору!»)

– Чи є новини в таборах? – продовжував вести пряме включення пан Євський.

– Через неспокій тварин майже всі мешканці чумів та землянок нині зайняті пошуками своїх годованців, котрі вночі зламали огорожі, повтікали від господарів та перемішалися з натовпом. Це трохи знизило політичну активність. Наші монітори, встановлені на вулицях, головним чином демонструють списки загублених тварин та їхні особливі прикмети.

– А що відбувається на трибунах? – продовжував допитувати репортера пан Євський, позіхаючи і роздивляючись фотографії на своєму моніторі. – Наскільки нам стало відомо на цей час, засідання круглого столу антикастраційної коаліції завершено...

Репортер знизав плечима (за ними, немов скажені, метушилися люди та олені), спроквола поглянув убік подіумів й одразу збадьорився:

– Здається, до них під’їжджають на своїх упряжах лідери та представники обох партій! Зараз ми з оператором підійдемо ближче. Чекайте наступного включення...

– Поки ми чекаємо на наступне включення з місця подій, – продовжував Ян Євський, – пропонуємо вашій увазі наступну рубрику – «Огляд преси».

Перед ведучим на столі виросла купа газет. Пан Євський із погано прихованою огидою почав порпатись у них і демонструвати перед екраном. На перших шпальтах газет красувалася світлина жінки, що, примостившись біля революційної ватри, годує груддю немовля.

– Ось ця фотографія простої свідомої громадянки за ніч зробила навколосвітні мандри – пройшла по всіх інформаційних агентствах світу! – сказав Ян Євський і, поглядаючи в шпальту, прочитав коментар під світлиною: – «Невідома громадянка стала мадонною Оленевої Толоки. Репортери всього світу намагаються встановити ім’я полум’яної патріотки!» Сподіваюсь, – додав тележурналіст, – нашим репортерам пощастить це зробити першими, – і жінка найближчим часом стане гостем нашої студії!

Він ще попорпався в паперах, витягнув з-під низу ілюстрований журнал і продовжив коментувати:

– На диво сміливий матеріал надрукували в журналі для чоловіків «Вітчизняний оленяр». Фотокореспонденту цього видання вдалося відзняти сенсаційні кадри в ресторані «Конрад»: сюди зранку на своїх упряжах приїхали діти депутатів – прихильників кастрації. На сніданок представники «золотої молоді» замовили відбивні з... власних рогатих утриманців.

На захист тварин постали мешканці прилеглих будинків. Сутичка тривала п’ятнадцять хвилин, котрих вистачило репортеру, щоби зробити ці унікальні знімки. Так... – він прогорнув кілька сторінок. – Ось тут ще додаються рецепти приготування... Цікавий і корисний матеріал...

Пан Євський посмикав навушник і повідомив, що студія вже готова приймати сигнал прямого включення з центрального майдану міста. На екрані знову заметушилися олені та люди, а потім камера перевела свій погляд на ліву і праву трибуни...

* * *

...До них з обох боків з’їжджалися упряжі з державними номерами. Люди на мить припинили ганятися за наполоханими тваринами. Тим часом державні мужі подали знак, – і армійці, що стояли в ланцюгу, розподілившись на дві групи, кинулися до трибун.

За командою «Раз, два – навались!» солдати, впершись руками в зовнішні боки сцен, почали повільно просувати їх одна до одної. Виявилося, що дерев’яні підмостки змонтовано на широких полозах, котрі легко ковзали по сніговій поверхні.

Подіуми сповзалися, як два криголами, полози трощили ягель. Нарешті відбулося зіткнення і настала напружена космічна тиша. Сановні мужі з обох боків почали підійматися на спільну сцену. Вони зворушливо покашлювали в піднесені до ротів кулачки, терли очі, чухали носи і потилиці, поки не здійснили доленосні кроки до остаточного з’єднання. Їхні очі було скошено до перенісся.

На сцену як Пилип із конопель вискочив жвавий конферансьє і запитально роззирнувся на обидва боки. Лідери партій тицьнули йому до рук згорнуту рурочкою грамоту. Конферансьє прийняв її, схилившись майже навпіл, прокашлявся, вхопив мікрофон, шанобливо розгорнув документ.

– Сьогодні визначний день! – перед тим як прочитати його зміст, проголосив він. – Ми недаремно мерзли і чекали на кращі часи! Нарешті вони настали! Ви чуєте їх переможний крок?!

«Чуємо, батьку! Чуємо!» – патетично видихнули в натовпі.

– Отже, наші лідери виправдали довіру народу, уклавши цю універсальну угоду. Ось вона! Пункт перший...

Люди, що стояли в останніх рядах, повернули голови до моніторів, на яких висвітлилася заздалегідь відсканована угода:

«1. Заборонити паління в місцях великого скупчення народу. Штраф – 800 гривень.

2. Користуватися свічками на салі можна до 21:00 вечора, восковими – до 23:37 ночі.

3. Усім, хто ще не поставив євровікна у своїх оселях, належить виплатити штраф керівництву ЖЕКів у розмірі 123 у. е.

4. З метою поліпшення спілкування з нового року до вжитку входить мова есперанто, яка буде вважатися вісімнадцятою державною мовою країни.

5. З метою налагодження дружби та взаєморозуміння кастрації підлягатимуть лише олені з явними проявами гомосексуальних нахилів.

6. Лікарський засіб під назвою „цигапам“ віднині виробляти з зародків пшениці та ячменю».

Конферансьє закінчив читати, текст із моніторів зник. Натомість камери показували розпашілі обличчя громадян і божевільні очі тварин, що потрапляли в камеру.

Над майданом зависла пауза...

Конферансьє пауз не любив. Але й розпоряджень ніяких не отримав.

– Слава богу, що все закінчилось... – почув шепіт у чиновних рядах позаду себе.

– Так... Слава богу... Ви тепер куди?...

– Поїду відпочину трохи. До Гондурасу давно кличуть. Там сонце... А ви?

– Руки стомилися за працею. Буду тут... Але ж подивіться, яка краса, яка сила! Ось він – народ...

– Так... Дивовижне відчуття... Я зараз заплачу... Рідні мої... Такі всі симпатичні, чи не так?

– Авжеж! Симпатяги... Зайки! Чисто – зайки...

– Ну що, будемо якось закруглюватись?..

– Та якось треба... Але хотілося б ще чогось: так гарно стоїмо... Чогось, ну, щоби душа заспівала. Щоб у всіх дихання перехопило і надовго запам’яталося... Якусь останню крапку. Красиву таку, жирну... Де там політтехнологи?

– Я своїх учора відпустив! А де ваші?

– Та п’ють, падлюки, з самого ранку... Святкують.

Конферансьє зрозумів, що його зоряний час уже свердлить потилицю важким золотим променем.

– Громадо! Брати й сестри!!! – закричав він, дістаючи з кишені зібгану газету. – Безперечно, всі ми разом зробили великий внесок у цю незабутню історичну подію! Але наші сподівання втілились у дух матері, яку від сьогодні побачив увесь світ! Ось вона... – він розгорнув першу шпальту газети. – Мадонна Оленевої толоки! Вона лишилася безіменною, але роздивіться довкола себе: чи не стоїть вона десь поруч? І нехай народ узнає своїх героїв!!! Нехай вона вийде до нас як символ злагоди і перемоги бабл... тобто... добра над злом...

– Молодець... – почув задоволений шепіт за спиною, – Це він добре придумав...

Люди відклякли, закрутили головами, заколивались, наче море. Нарешті дальні ряди почали поволі розсуватися, громадяни відштовхували один одного ліктями. І зрештою, взявшись за руки, утворили живий коридор, до середини якого силоміць випхали Зою Павлівну Пікач...

Перелякана, змерзла, замурзана печеною на вугіллях картоплею, притискаючи до грудей свій згорток, вона відчайдушно пручалася. Її ноги закам’яніли від жаху і ніяк не хотіли рухатись. Жінку підхопили на руки і під шалені оплески внесли на трибуну. Одразу ж вона потрапила в завірюху обіймів. Обидва лідери під спалахи фотокамер по-батьківськи розцілували її.

І обійнявши з обох боків за плечі, вивели до мікрофону.

– Скажи нам слово, мати! – по-простому звернувся до неї конферансьє. – Скажи нам просте материнське слово!

Зоя Павлівна по-звірячому заблимала шаленими очима. І механічно почала трусити згорток.

– Кажи, жінко! Кажи, Оленева Мадонно! Тут усі свої! – пафосно прокричав ведучий, обводячи рукою майдан, і тихо додав: – Не скажеш – сядемо обоє!

Зоя озирнулася на людей позаду себе. На очі їй потрапив пан мер, за скельцями його окулярів зблискували сльози. Зоя згадала свій нещодавній виступ у мерії і вчепилася вільною рукою в мікрофон.

(«Ага... Так то була провокація, „підстава...“ – подумав пан мер, упізнаючи жінку. – Завтра ж на хрін зміню службу безпеки...»)

– Ось стою я перед вами... – тоненьким голосом пробелькотіла Зоя Павлівна (колись у дитинстві вона бачила якесь кіно, де лунали схожі слова), – проста перукарка зі спального району... Не мєсная... (Пауза. Тиша... ) І від імені перукарів нашого району... (Пауза. Тиша...) Від імені та за дорученням усіх перукарів світу... І всього всесвіту...

Зоя раптом уявила собі Всесвіт, котрий дав їй це доручення. Вона підвела очі до безмежного неба – такого білого і спокійного, уявила, як по ньому пурхають янголи з ножицями в руках. Перевела погляд донизу, де перед нею стояли люди і вимагали чогось їй зовсім незрозумілого. Дужче притисла до себе згорток із дорогоцінним скарбом і подумала: «Дзуськи, не віддам, хоч стріляйте!».

Пауза затягувалась. За її спиною залунали нервові покашлювання.

– Жінка хвилюється, – знову врятував ситуацію жвавий конферансьє, – і це нам зрозуміло! Зро-зу-мі-ло! Зро-зу-мі-ло!!! – почав скандувати він. І майдан відгукнувся тисячами відлунь.

– Поаплодуємо ж цій мужній матері! В її руках – наше майбутнє!!! – закричав він і підштовхнув Зою до сходів...

Вона зійшла.

Натовп розступався перед нею.

Слідом побігли репортери.

Мітинг закінчився.

Державні упряжи роз’їхались у різних напрямках.

Люди знову почали ловити і гнуздати оленів.

Падав сніг...

* * *

– Це ж наш козел рогатий стрибав на ройтберігівського Сема? – питав тим часом Василенків тесть тещу, котра всю ніч і весь день не відходила від телевізора.

– Наш, наш! – разом закричали задоволені Оксанка і Павлик.

– Ну то пиши пропало, – зітхнув тесть.

– Це ж чому? – відгукнулася Ілона Павлівна.

– П’ятий пункт універсалу! – коротко пояснив тесть. – Як воно було в тебе непутяще, так і залишилось. Я ж казав, треба було за іншого заміж виходити...

* * *

Репортери наздоганяли Зою аж до самої околиці. Вона плутала сліди, бігла дворами, долала замети і так вправно стрибала, що вони ледь устигали за нею, дивуючись, яким чином Мадонні вдається не вронити з рук немовля. А потім повернули назад, жестами показуючи один одному, що жіночка, мабуть, несповна розуму.

Зоя дісталася дому вночі. Години зо дві, не знімаючи пуховика, розмочувала зігнуту руку під струменем гарячої води, аж доки з закам’янілої кінцівки випав проклятий згорток. Ріг зі стукотом упав назад до ванної. Там, де і був.

Зоя огляділа своє непотрібне багатство... Залишати його в квартирі після сьогоднішнього інциденту небезпечно.

«Десь зарию – до кращих часів!» – вирішила вона і, долаючи несамовиту втому, зв’язала до купи обрубки, взяла кухонний совок і, ледь пересуваючи ноги, знову пошкандибала на вулицю.

Дійшла до затишного місця за смітником і почала рити. Весь час ямка здавалася їй замалою, – і Зоя відчайдушно працювала, аж поки в її обличчя пирснуло щось вологе.

«Каналізацію порушила... – з жахом подумала Зоя. – Цього ще бракувало!»

Але струмінь, що вибився з-під землі, був досить дивним: він випростався, набрав потужності й рівним нескінченним фонтаном здійнявся вгору.

Зоя понюхала долоні та зі щасливою посмішкою обмазала ними без того замурзані щоки...

Янголи небесні затріпотіли над нею шелесткими крильцями і щосили задмухали в свої золоті сурми: «Бути тобі, Зою, королевою!».

Зоя Павлівна перехрестилася, огородила джерело кілками, що валялися неподалік, підібрала шматок картону, настромила на палицю і старанно вивела на ньому губною помадою: «Обережно: заміновано! Приватна власність З. П. Пікач». І пішла спати.

Уранці на неї чекали серйозні справи: з-під землі струменіла нафта...

2003—2006 рр.