Текст книги "Оленіада"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
Жанр:
Юмористическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]
* * *
Криза! Криза... Гостре слово, схоже на ніж або передні зуби пацюка, що точать стіну. Криза набувала загрозливих розмірів, пацюк вишкірявся і ширше роззявляв пащеку. Зуби виблискували з-під настовбурчених вусів.
Суспільство різко поділилося на «верхи» та «низи». А якщо це так, то, за визначенням застарілого, але актуального в цій ситуації вчення, – назріла революційна ситуація.
Ройтберг нервово гортав газети, напружено думаючи, яким чином врятувати своє видання, до кого примкнути. «Верхи» висунули програму негайної тотальної кастрації усього поголів’я оленів. Це було зрозуміло: вищий та середній клас мав у своїх стайнях не по одній, а по дві й більше упряжок. І старанно приховував цей факт від податкової інспекції. «Низи» з великими труднощами вигодовували не більше двох вихованців і нізащо не згоджувалися на їхню стерилізацію. «Верхи» бажали нагріти руки на імпортуванні оленів, «низи» мріяли мати приплід.
Лікарі, об’єднавшись у громаду «Цигапам», не могли визначитись, що краще: зробити з препарату дефіцит (підтримати політику кастрації) чи усе ж таки дотримуватися клятви Гіппократа. Але Гіппократ – то далеке минуле, а «цигапам» по триста доларів за упаковку – речі приємні й реальні.
Вагалися і власники таксо-оленів: такса підвищується, але кількість транспорту зменшиться, що означає безробіття і перехід водіїв-цоцобешників до категорії «низів».
Громадські жіночі організації – «Жінки-матері за свободу розмноження», «Оленева мати», «Природне запліднення» – виступали категорично проти знущання над тваринами.
Феміністичні організації – «Незалежна членкиня», «Стать і потяг!» та «Роги вгору!» – діяли радикально, закликаючи приєднати до тотальної кастрації і деякі верстви населення. Список до програми докладався. У ньому, крім політиків на наркоторговців, чомусь фігурували слюсарі, гінекологи та зубні техніки.
Генетики беззастережно підтримували можновладців, хитро і підступно посміхаючись у марлеві маски.
Молодь намертво стояла в опозиції.
Ройтберг витер піт із чола. Вимив руки після гортання преси і втупився в свою глянсову верстку. Вона явно вже не відповідала вимогам останніх подій. Пробіг очима заголовки: «Приплід рахують восени», «Олениха шоу-зірки Патрісії Поваляй народила оленятко. Фоторепортаж із місця події», «Олень, олень, де ти був?» – і все в такому ж ліричному дусі.
Поки що дебати не виходили поза межі друкованих органів, але Ройтберг шкірою відчував, що конфлікт назріває. До того ж він ніяк не міг забути халепу з любим Семом. Він був уже кастрованим на один розкішний ріг, і голова улюбленця весь час хилилася вбік. Сьогодні Ройтберг залишив його в стайні, а ввечері збирався виправити ситуацію відпилюванням другого рогу, адже бідаха Сем міг задихнутися під тягарем одного величезного рогу. До речі, треба позичити інструменти в рукастого Василенка. І поки він про це не забув, швидко набрав номер мобілки підлеглого.
– Слухай-но, – гукнув у слухавку без усякого привітання, – увечері закинеш мені пилку. Зможеш? Годині о дев’ятій! О’кей?
На тому кінці бездротового зв’язку запанувала тиша.
– Гей, ти там? – гукнув Ройтберг.
– Пилку? Тобі? Навіщо?
– Буду ліквідувати ріг у свого красеня, бо задихнеться, перетисне горлянку під вагою власної голови. Якась наволоч спаскудила тварину. Знав би хто – вбив би на місці. А ти чого перелякався? – після паузи підозріло промовив Ройтберг.
– Я? Ні! Я – нічого... Принесу.
– О’кей! – кинув слухавку Ройтберг. І знову схилився над версткою. Що робити? Кого підтримати? Про що писати?
Треба ретельно відстежити всі новини, а вихід чергового номера пригальмувати хоча б на тиждень...
Після прийняття цього мудрого рішення Ройтберг, не посвячуючи співробітників у свої міркування та плани, оголосив «короткий день» і вийшов на вулицю. Полоззя саней самі помчали його до будинку коханки. Час був, а настрій... Настрій підніметься...
* * *
Але він не піднявся! Більше того, дурна баба, ледь прочинивши двері, засмикнуті на ланцюжок, ні сіло ні впало вихлюпнула на його нову дублянку полумисок з чимось гарячим. Розгублений і мокрий, він сів у санчата і попрямував додому.
– Де ти був? – суворо запитала дружина.
– Їздив! – невизначено буркнув Валентин Самсонович.
– А чого ти весь мокрий і смердиш? – підозріло обнюхала дублянку дружина.
Справді, дублянка Ройтберга смерділа вчорашнім курячим бульйоном. «От клята баба!» – подумки вилаявся Ройтберг, маючи на увазі обох.
– В їдальні облився, – сказав він і одразу ж увімкнув два джерела інформації: радіо і телевізор. – Щось таке робиться в світі... Нічого не розумію... Катастрофа якась.
По радіо, як завжди в цей час на каналі «Культура», тривав «прямий ефір» Ніни Ворон. Журналістка ледь встигала промовити дві-три фрази, як на неї сипався шквал дзвінків. Тема була актуальна: «Олені у трипільській культурі». Гість студії, дослідник прадавніх вірувань, наполягав на тому, що ці горді тварини вперше зародилися саме тут, а вже потім тисячоліттями мігрували на Північ. Він наводив приклади наскельних зображень та малюнків на прадавньому кухонному начинні – кам’яних ножах, кухлях та карафах. На них олені зображувалися як свійські тварини, котрі не тільки охороняли помешкання язичників, але й використовувалися для верхової їзди, як поводирі для сліпих, як вихователі дітей і навіть запліднювачі жінок. Як доказ він наводив давні фрески, на яких було зображено любовні сцени між людьми й тваринами.
– На деяких давніх малюнках можна побачити людинооленя і зробити висновок, що міфічні істоти, яких у Греції називали кентаврами, – насправді виникли саме тут... – говорив гість студії.
– Вибачте – у нас новий дзвінок! – час від часу перебивала його Ніна Ворон, – і тоді студія наповнювалася істеричними криками збитих з пантелику пенсіонерів, котрі в цей час завжди слухали радіо:
– Шановна ведуча, – говорив приємний баритон, – я є величезним прихильником вашої передачі! У вас чудовий голос, чи не могли б ми зустрітися завтра о сьомій в...
– Дорога радіопередача! Я телефоную з Яготина; і у мене питання до гостя студії: як він ставиться до того, що яйця в магазині подорожчали на 22 копійки, а цукор – на цілу гривню?
– Митро Митрович, – відповідав на попередній дзвінок лагідний жіночий голос, – я як членкиня гурту «Східні дримбарі» хочу категорично заперечити: в нашому магазині ціна на яйця стабільна.
– О, це ви, Марто Петрівно! – радів дозвонювач. – Марто Петрівно, як ваша нога? Не болить? Допомогла уринотерапія?..
– Шановні радіослухачі, – укотре намагалася вгамувати активність громадян Ніна Ворон, – наша сьогоднішня розмова присвячена актуальній проблемі, яку я б окреслила так: чи варто каструвати наші історичні надбання?! Сподіваюсь, наступний дзвінок...
Наступний дзвінок удерся в ефір обуреним ревом:
– Шановний пане президенте, що ж ми за народ такий...
– Цей дзвінок, певно, не до нас, – перебила радіоведуча. – Нагадую: сьогодні в студії дослідник трипільскої культури, почесний член Академії наук... О! У нас ще один дзвінок.. Прошу, ви в ефірі!
– Каструвати треба всіх... – заскрипів на всю країну незадоволений голос чергового слухача. – Каструвати, пекти на пательнях, зодягати в іспанський чобіток, заганяти голки під нігті, періщити в хвіст і в ...
– Любі слухачі, – увірвала перелік тортур Ніна, намагаючись зберігати привітну інтонацію, – я прошу вас бути толерантними! А моє питання до шановного гостя таке...
Але раптом зачувся досить гучний кашель Академіка, і Ніна Ворон, як справжній професіонал, одразу виправили ситуацію:
– Поки наш гість готується приймати запитання, послухаємо музику!
В ефірі залунала пісня Степана Алаверди:
Над Сибіром сонце сходить
І заходить рано...
Проводжав на бій кривавий
Олень отамана.
«О, отамане, мій любий,
Таж візьми з собою! —
Повезу тебе, голубе,
До самого бою!»
«Ой, мій вірний рогоносець,
Я ж не маю права:
Раптом куля тебе скосить,
На тобі ж – держава!
Хто ж тоді її засіє,
Ягель хто відриє?
Хто ж серденько оленяче
Китайкою вкриє?...»
Пісня була задовга, та й передача добігала кінця. Ройтберг непомітно для дружини перехилив дві чарки коньяку, ховаючись за оксамитовою портьєрою, де в кутку на підвіконні давно зберігалася закуска у вигляді добряче обкусаного шматка сиру-брі, і перейшов до зали, де на повну гучність працювало інше джерело найправдивішої інформації. Поклацав пультом.
Ага... «Парламентські новини»... Камера показувала сесійну залу без жодного коментарю. До неї урочисто входила група жінок-депутатів, тримаючи за краї величезне вовняне полотно. Пройшовши повз інші стільці, вони зупинилися поруч із трикутною трибуною, котру нещодавно покинула фракція «Захист довкілля», і... змахнули покривалом. З нього полетіла вовна. Депутати позатуляли носи. По залі залунали гучні «апчхі». Жінки під команду Меланії Вітерміняйло «Раз-два... Разом!» накрили порожні місця цією ковдрою. На екрані виникла фігура парламентського журналіста.
Біля нього стояла притрушена вовною, але задоволена пані Вітерміняйло.
Журналіст, безсоромно позираючи за виріз її декольте, попросив прокоментувати те, що відбулося.
– Ми, свідомі люди України, категорично закликаємо інших бути такими ж свідомими патріотами рідної батьківщини! Ніколи! Я повторюю: ніколи не гризти лапландській тварюці українську калину!!! Тому сьогодні всю ніч патріоти антикорупційної фракції та їхні вірні посестри плели цю символічну ковдру з вовни власних оленів, аби вкрити ганьбою порожні місця тих, хто продовжує хибну політику з насаджування цього неприродного засобу пересування на теренах нашої рідної багатостраждальної батьківщини!!! Кас-тру-ва-ти! Кас-тру-ва-ти!!! – почала скандувати вона прямо в мікрофон, і оператор поспішив вимкнути камеру.
Наступне ввімкнення. Біля камери стояв президент, мікрофон в руках телеведучого явно тремтів.
– Пане президенте... – не встиг вимовити він, як постать гаранта конституції вмить обросла мікрофонами конкуруючих телеканалів і питання потонуло в тисячі інших питань.
– Шановні друзі, – почав говорити він. – Любі мої. Мої маленькі вірні друзі. Славний народе України... Дорогі співвітчизники! Брати і сестри... Колеги... Рідні! Безцінні...
Не встиг він висловити свою думку, як на екран, затуляючи приємне обличчя, знову випливла червона від гніву пані Вітерміняйло: «Каст-ру-ва-ти! Каст-ру-ва-ти!!!» – і з почуттям виконаного обов’язку попливла далі, розсікаючи натовп своїм потужним килем.
Ройтберг напружено вдивлявся в екран.
– Люльок, – гукнув він до дружини, – а каструвати – це дуже боляче?
Дружина працювала у ветеринарці і зналася на цих делікатних питаннях.
– Скоро дізнаєшся... – пробурмотіла вона з передпокою, все ще роздивляючись плями на чоловічій дублянці. – Це, до речі, бульйон... Прокислий бульйон. Відколи це ти почав харчуватися в дешевих забігайлівках?..
Але Валентин Самсонович не відповідав. Він знову стояв за оксамитовою портьєрою і сумно дивився на свою велику стайню. У ній мучився однорогий Сем. Невже доведеться вчинити над ним ще одну наругу?! Випивши ще чарку, Ройтберг розчулився і підійшов до дружини з тилу – вона якраз починала мити підлогу:
– Льолю, – сказав він, – коли щось – каструєш сама... Свої руки – не чужі...
Дружина була жінкою аполітичною, дивилася лише серіали, увесь час поралася на кухні, і тому її несподівано жорстока відповідь змусила Ройтберга пустити ще одну довгу сльозу.
– Не переживай: відкручу власними руками – без наркозу!
* * *
Пізно ввечері, не дочекавшись дзвінка підлеглого, Ройтберг вийшов у двір. Вдома не сиділося. Муки сердешного Сема ятрили душу. Він зазирнув до стайні. Сем стояв біля стіни, впираючись своїм єдиним рогом у стіну, аби зберегти рівновагу.
– Потерпи ще трохи... – прошепотів Ройтберг і нервово оглянув двір: – «Ну якщо ця падлюка не прийде, звільню завтра ж!»
Аж ось в арці замаячила знайома постать – Василенко. Під пахвою він ніс щось загорнуте в цупкий папір. Вигляд у нього був зацькований, на щоках і на носі набрякли червоні судини. «П’яний!» – промайнула думка. Але Василенко наблизився, і гострий нюх Ройтберга вловив лише запах розпашілого чоловічого тіла. «Якщо він з таким амбре ходить на інтерв’ю, – подумав Ройтберг, – зрозуміло, чого в нього нічого путнього не виходить!»
– Приніс? – запитав він.
– Авжеж! – І Василенко розгорнув папір.
– Ого! – обпікся Ройтберг ще гарячим лезом. – Ти що, дрова пиляв?...
Василенко автоматично сховав руки до кишень:
– Та той... Як його... Діти просили ялинку...
– Так літо ж надворі!
– Та... Ну, так... Літо... А що?..
Ройтберг тільки рукою махнув і знову подумав: «І що в ньому знаходить клята бабьонка?»
– Пішли, – наказав він, – допоможеш рога спиляти. А то зовсім змучилася тварина...
Василенко якось дивно відводив очі. Ройтберг підозріло зиркнув на нього. А раптом це він? Він скоїв цей злочин?! Наступна думка була ще жорстокішою: а раптом він, цей недоносок, і є «оленевий маніяк»? Треба перевірити: Сем одразу впізнає свого кривдника.
– Пішли до стайні! – знову наполегливо наказав Ройтберг. – Я триматиму. А ти пиляй! Самому не впоратись...
Він вимкнув сигналізацію, задзеленчав ключима, обережно скру тив колючій дріт і відсунув загорожу. В стайні було тихо і тепло. Ройтберг підштовхнув колегу до оленя і уважно стежив за реакцією останнього. Але Сем довірливо потягнувся до гостя. Від того приємно пахло оленем.
– Я його потримаю, а ти давай... – І Ройтберг охопив міцну шию тварини.
Якби він знав, яку важку роботу проробив Василенко годину тому! Цей ріг був точнісінько такий, як і той, що тепер лежав у ванній Зої Павлівни Пікач у вигляді трьох неоковирних обрубків. Семен поплював на свої мозолі і взявся до роботи.
– Знав би, яка падла це зробила – примовляв Ройтберг, погладжуючи тремтячі боки Сема, – закопав би в землю живцем! Кишки б повипускав!
Нарешті ріг відвалився, і переляканий, але звільнений олень застрибав стайнею.
Чоловіки з полегшенням зітхнули, вийшли зі стайні. Ройтбер увімкнув сигналізацію. Трохи постояли біля паркану, запалили. Морозна ніч спускала на землю прозорі зірки, вони висіли над світом, немов золоті павучки на тонкій павутинці. Світ був сповнений гармонії.
– А пам’ятаєш, брате... – почав Ройтберг, на якого природа завжди діяла як пурген, – як ото ми з тобою...
Він хотів зануритись у сентиментальні спогади, пригадавши, як у зовсім юні роки, ще на першому курсі, вони вчилися цілуватися «по-справжньому» на помідорах... Але, поглянувши на похмуру постать колишнього друга, кинув цигарку в сніг і продовжив так:
– Назріває така криза, мало не покажеццца... Буду скорочувати штат.
Він узяв величезний ріг під пахву і попрямував до свого під’їзду. Самотня штатна одиниця тоскно дивилася йому вслід. Зірки мерехтіли.
Зі стайні долинали солодкоспокусливі звуки: звільнений від тягаря Сем узявся до діла.
«Нічо, нічо... – подумав Василенко. – Погуляй наостанку!»
Він остаточно визначився: «низи» вже категорично не могли жити по-старому!
* * *
Зранку Зоя засіла за телефон. Розгорнула папірець, що дав їй Василенко, з номером автовідповідача приймальні мера й текстом, котрий треба сказати в слухавку, і почала накручувати диск.
– Алло, алло?! Приймальня? Я б хотіла записатися на громадський телевізійний прийом до пана мера.
На автовідповідач вона надиктувала своє ім’я, прізвище, сімейний стан, професію, адресу та контактний телефон. Після довгого гудка почула живий і навіть, як їй здалося, сексуальний баритон:
– Перукарка – це добре. Ви проста перукарка?
– Тобто? – не зрозуміла Зоя.
– Ну, мається на увазі, ви ж не чиясь особиста перукарка – якого-небудь відомого політика чи шоу-зірки? Ви ж не маєте міжнародного диплому чи власного салону в центрі міста? Нам потрібні тільки пересічні громадяни... Не викладаєте в інституті імені Потопельского перукарське мистецтво?
– А це можливо? – з надією пискнула Зоя.
– Це – ваше запитання до мера?! – розсердилася слухавка і вже збиралася залунати короткими гудками.
– Ні! Ні! Хай Бог милує, – швидко сказала Зоя і зазирнула в папірець, написаний Василенком. – Я проста перукарка зі спальної околиці. Одиначка...
– Мати-одиначка? – задоволено наголосив баритон.
– Хай Бог милує, – знову повторила Зоя. – Просто самотня беззахисна жінка. Вже другий рік живу без гарячої води. У всіх вода є, а в мене – нема-а-а-а.
– М-угу... Хороша проблема, – сказав баритон. – Якраз наступного четверга тема зустрічі пана мера присвячена сантехніці. Можете приходити. Я вас записав. На вході вам дадуть перепустку, ім’я вже буде занесено до комп’ютера. Зауваження для учасників шоу... тобто, вибачте, зустрічі таке: в приміщення мерії забороняється проносити гострі предмети, великі валізи, вогнепальну зброю, отруту. Забороняється приходити в коротких спідницях, перуках, із нігтями, довшими за два міліметри, із декольте нижче п’ятьох сантиметрів від рівня ключиць. Білий верх – чорний низ. Усе зрозуміло, жіночко? І – ніяких провокацій. З’явитися треба за півгодини до початку трансляції, щоб провести репетицію.
Зоя подякувала і поклала слухавку. Її взяли сумніви щодо проникнення в мафіозні структури в такий спосіб. Щось у плані Василенка було не так.
Як вона перед камерою буде пропонувати ріг? Кому? Таким самим, як вона?
Але нічого вже не поробиш, треба робити хоч якісь кроки.
Зоя навалила на розпиляні роги різного ганчір’я і почала збиратися на роботу. Навіть телевізор, як це робила завжди, не увімкнула...
* * *
... І це була помилка. Адже події стрімко розгорталися. Це було видно по червоних очах Яна Євського, Грети Безпулик, Елочки Лазар та інших працівників різних інформаційних програм. Тільки встигай клацати пультом!
Що й робив розгублений Валентин Самсонович Ройтберг та інші свідомі громадяни, стурбовані кастраційною кризою в парламенті.
– Партія «Кошлатий друг» у повному складі сьогодні прийшла до місця праці ПІШКИ! – повідомляв Ян Євський; і на екрані виник сюжет: голова партії – високий молодик з довгим волоссям, стягнутим на потилиці, – гордо, наче Мойсей, вів крізь снігові замети купу людей у дублянках та валянках. За ним дріботів репортер.
– Ми категорично проти знущання над тваринами! – важко дихаючи говорив голова партії «Кошлатих», долаючи нерозчищені гори снігу. – На знак протесту віднині ми ходитимемо пішки! Якщо наша позиція буде зігнорована, кожен з нас – головним чином, здорові чоловіки і дівчата віком до 35 років – зобов’язалися носити молодого оленя вагою до 65 кілограмів на власних плечах! Ми за екологію і рівні права між людьми і тваринами! Закликаємо всіх свідомих громадян приєднатися до безпрецедентної акції «Любиш кататись – люби і оленя носить!».
На іншому каналі лагідним голосом викладала свої новини Елочка Лазар:
– На тлі розколу суспільства, котрий набуває все більших масштабів, нарешті виокремилися партії-лідери, котрі очолили два непримиренних рухи. Це партія «Наше – Краще!», котра вже сьогодні вночі склала антикастраційну програму, яка підтримує розвиток вітчизняного оленярства та вступ до міжнародної співдружності «Європейський Олень – Суспільство Без Загроз» – ЄОСБЗ, та партію «Гегемонів» – запеклу супротивницю об’єднання із західними супердержавами. Ситуація в країні набуває загрозливих та небезпечних форм протистояння. Слідкуйте за випуском новин на нашому каналі!
Відважна Грета Безпулик вела прямий репортаж від будівлі Верховної Ради, вкриваючись снігом і долаючи завірюху. Тут відбувалася, на перший погляд, подія незначна, але цікава. Як завжди, у перших лавах заколотників виступила інтелігенція, зокрема письменники. Санкціонована «Нашою – Краще!» акція мала ліричну назву: «Остання грудка». Працівники клавіш та монітора, відшукавши у своїх шухлядах з рукописами грудку сухого спирту (дехто, скориставшись моментом безкоштовного піару, замаскував під це дефіцитне паливо кубик звичайного рафінованого цукру), вийшли до можновладців, аби спалити власні опуси і таким чином продемонструвати протест проти кастрації!
Велика група творців почала свою ходу від центрального майдану. Попереду на широких ношах четверо молодиків несли велетенський стилізований ріг, до якого була прикута чарівна брюнетка з однією оголеною груддю. За процесією бігла молодь із Києво-Могилянської академії. Студенти голосно вітали своїх кумирів і, скориставшись зупинками, підписували у них книжки.
«Дивись-но, – благоговійно перешіптувалися в юрмі, – це ж брати Парканови!» – «А то хто?» – «Який?» – «Та ось, в чорних окулярах?» – «Це ж сам Чук Бокал, темнота!» – «Йой! – скрикували дівчата. – Я бачу Андрія Ховича!!! Я зараз помру!!!» – «А кого вони ото несуть?» – цікавилися всі.
«Здається, це – Роксана Завушко!» – «Ти здурів? Вона ж стрижена» – «Тоді – Фріда Гирич! Точно!» – «Пацан, ти що, обкурився? У Фріди знаєш які цицьки! Ого-го!!!» Натовп коливався і поволі приєднувався до мітингуючих.
Побачивши наближення процесії, Грета Безпулик дала відмашку операторові, той почав наводити камеру на збуджені обличчя митців, тим часом Грета вела репортаж:
– Як завжди, у часи народних зрушень, попереду виступають ті, хто є ототожненням сумління нації. Ось вони – митці!!! Ви можете побачити їхні схвильовані обличчя. Особисто я впізнаю багатьох діячів сучасного літературного процесу: це...
Грета скосила очі до списку, котрий приховувала в рукаві шиншилової шуби. (Ройтберг, сидячи по той бік екрану, зловтішно посміхнувся, адже в нещодавньому інтерв’ю «Вітчизняному Оленяреві» пані Безпулик зізналася, що не читає вітчизняних письменників.)
– Це... – повторила Грета, намагаючись розібрати прізвища в списку із прикладеними до нього фотографіями. – Це...
– Ганьба продажному телебаченню, яке не платить вчасно бабки найманим сценаристам! – несподівано сунувши свою пику до камери, брутально вигукнув у мікрофон один з демонстрантів, і Грета, швиденько звіривши фото із прізвищем, радісно продовжувала:
– Це – Ульян Олесенко! А ось я бачу кумира демократично налаштованої молоді пана Бажана, поруч із ним крокує юний геній, який не побоявся вийти сьогодні на мороз, – Лель Дервіш. Звичайно ж, прихильники літератури впізнали і пані Марту Ос, і пана Позалізянського, і ветерана конкурсу «Шоколадне слово» Покатюху, і таких корифеїв, як Пенклубков, Кононаденко, Влодко Кляр та Федір Дюк...
Вона продовжувала зачитувати список, поки ненажерливе вічко камери впивалося в засніжену грудь жінки на ношах.
Аби припинити це неподобство, пані Безпулик звернулася із запитанням до представницького вигляду жінки з очима переляканої сарни та з чорним чоловічим портфелем у руці, котра стояла поблизу:
– Представтеся, будь ласка!
– Ми видавництво «Нірка»! – несподівано дзвінким голосом закричала жінка, вчепившись в мікрофон трохи вище того місця, де його тримала пані Безпулик. – Ми прийшли підтримати своїх авторів і взагалі всіх письменників у благородній справі захисту свободи пересування!
– Що тут має відбутися? – продовжувала Грета, смикаючи мікрофон до себе і критично оглядаючи довге чорне пальто і капелюшок співрозмовниці.
– Ми, видавництво «Нірка», прийшли підтримати своїх... – жінка з очима сарни помітно хвилювалася: їй кортіло скористатися нагодою і сказати якомога більше, – ...своїх авторів – кращих авторів у світі!!! До речі, ось там – вона з гордістю тицьнула пальцем у прикуту до рогу жінку, – саме наша авторка! Орися Шушиленко – модель В’ячеслава Зайцева, колишній радник міністра юстиції, автор відомого роману «Ідіоти»! Книгу можна придбати у книгарні за адресою...
Грета Безпулик зробила непомітний знак оператору, але сарна в капелюсі встигла прокричати адресу крамниці та ще й підступним прийомчиком вихопити мікрофон з рук розгубленої журналістки. Другою рукою вона вже витягала з натовпу якусь фарбовану блондинку зі словами: «А це теж – наша авторка!!! Вона написала роман „Зухвалі роги відрубають!“» Блондинка сором’язливо посміхнулася і зненацька показала в камеру язика. Грета Безпулик, як учениця, котру викликали до дошки, гучно дмухнула на свій чуб і спробувала відібрати знаряддя своєї праці. Це їй вдалося лише після того, як жінка в чорному пальті й капелюсі з крисами, зібравши довкола себе однодумців, почала скандувати: «На-ше-кра-ще! На-ше-кра-ще!!!»
З деяких вікон Ради вмить висунулися розпашілі обличчя прихильників партії «Гегемонів»: «Каст-ру-ва-ти!!!» «Каст-ру-ва-ти!» – і в натовп полетіли гумки, скріпки, ручки, паперові кульки, яблучні недогризки, недоїдені бутерброди з сьомгою та навіть настільні гіпсові статуетки.
Далі камера знімала з безпечної відстані. Глядачі могли спостерігати, як прикуту жінку зняли з нош, а натомість під ріг почали скидати грудки сухого спирту. Після багатьох зусиль (адже рафінованого цукру виявилося трохи більше, ніж спирту) вогнище зайнялося. Письменники почали жбурляти в нього теки з рукописами. Камера давала крупні плани титульних сторінок: «Солона Оленюся», «Снігові дослідження оленевого сексу», «Гін демократичного оленя», «Поклоніння оленю», «Дванадцять оленів», «Оленіада в Житомирі», «Оленіум»...
– Ну ось у такий спосіб наші митці намагаються довести... – завершувала сюжет пані Безпулик, – довести, що... що...
– ...пити на морозі – шкодити здоров’ю! – знову нахабно вигулькнув перед камерою той самий брутальний тип, котрий зіпсував їй настрій від самого початку.
Грета знервовано смикнулась, непомітно штовхнула його ногою і повернулася до камери:
– Що... що криза в країні наростає! – радісним голосом закінчила вона. Під крики «Каст-ру-вати!» і «На-ше-кра-ще!» червоне вічко камери згасло.
Грета полегшено зітхнула і вжила звичайної рідної ненормативної лексики...
...Валентин Самсонович Ройтберг не міг цього чути. Але сидячи на своєму дивані, в унісон вимовив те ж саме.
* * *
Наступного дня Зоя Павлівна Пікач почала збиратися на прийом до мерії. Уночі вона не стулила очей ані на хвилину, тричі виходила до ванної кімнати помацати обрубки. Уранці вона старанно зрізала нігті й почала напружено думати, чи є в її гардеробі «білий верх – чорний низ». Біла напівпрозора водолазка з люрексом не підходила. Чорні лосини часів юності, котрі вона часом носила в хаті, аби спокусити то одного, то другого коханця, – теж. Вона згадала про знайому шинкарку з місцевого генделика і почала набирати її номер. На щастя, шинкарка мала сьогодні другу зміну і була вдома.
– Виручай, подруго! – сказала Зоя. – Хочу позичити в тебе одяг...
– Ну, тих трусів, що я тобі показувала вчора, звісно, не дам! – відрізала шинкарка Муся. – За тиждень принесуть такі самі – тоді й купиш! Я ж тобі казала: треба було брати одразу! Хоча на твою...
– Не про те мова, – увірвала її Зоя, – мені потрібна біла блузка і чорна спідниця! Ті, що ти одягаєш на роботу!
– Та ти що?! – вигукнула здивована Муся. – Це ж кам’яний вік! Кого збираєшся спокушати?
– Господи, та нікого. У мене ділова зустріч.
– Яка? З ким? Розповідай!
– Нема часу на балачки, – поглянула на годинник Зоя. – Побачиш сьогодні по телевізору. В шістнадцять нуль-нуль.
– Капець! – захоплено прокоментувала Муся і печально додала: – Але блузку треба прати. Я її вчора кетчупом замастила. Навмисно.
– Навіщо? – запитала Зоя, прикидаючи, чи встигне попрати, просушити й попрасувати уніформу.
– Ну, знаєш, отих, що нишпорять по хатах... Тих, з телевізора, що перуть «Тайдом» і кажуть: «Ви ще не в білому – тоді ми йдемо до вас!». Не прийшли, гади! Ще там з ними Вєрка Сердючка ходить... А я ж її так люблю...
Муся була проста і довірлива.
– Добре, – сказала Зоя, – я сама поперу. Тільки ти мені її негайно принеси, бо в мене обмаль часу – треба зачіску зробити. Або малого свого пришли. І не забудь спідницю!
Подруги побалакали ще з годинку про переваги «Тайду» над «Аріелем», одностайно вирішили, що «Ваніш» повна фігня, а мило «Дуру» – вигадка мужиків-імпотентів, бо самі дурні. Не встигла Зоя покласти слухавку, як у двері подзвонили. Невже Мусьчин малий із важливим згортком?!
Але на порозі стояв Бодя... Бульйон Зоя використала ще вчора. Довелося відчинити двері. Головне не пустити нахабу далі передпокою.
Як завжди, Бодя жував велику кулю з п’ятьох зелених гумок. Рот його був переповнений слиною. Зоя зморщилася.
– Ну?.. – сміливо сказав Бодя тоном техаського рейнджера і густо почервонів.
– Що – «ну»? – знервовано повторила Зоя і почала розчісуватися перед люстром.
Бодя зомлів і, як годиться, видув велику кульку.
– Ну... Як там ріг?
– Та ти що, хлопе, шантажувати мене прийшов? Який такий ріг?! Ріг – то мертвий вантаж, клопіт один. От будуть гроші... Тоді побачимо. А зараз нема про що говорити... Половина справи не рахується.
Бодя напружив чоло, втягнув кулю назад.
– Я згоден і на половину... справи, – пробурмотів він.
– Себто?.. – не зрозуміла Зоя Павлівна.
– Ну, той... – сказав Бодя, і знову з його рота полізла зелена куля.
– Ти ким хочеш бути? – спробувала перевести розмову Зоя, поглядаючи на годинник. – Мабуть, склодувом?
Бодя знову напружився.
– Не хочу... – промимрив він.
– А чого ж ти хочеш?!
Бодя голосно втягнув кульку.
– Ти можеш дихати нормально? – суворо запитала Зоя. – Кажи і йди геть: у мене обмаль часу!
Бодя витер рота, пару разів жуйнув і наважився:
– Сек...усу...
– Чого? – не зрозуміла чи вдала, що не розуміє, Зоя Павлівна.
– Ти обіцяла... – пробурмотів Бодя.
– Кажу ж тобі, йолопе: ріг – то півсправи. Відпиляти ріг може кожний!
– Ну... Нехай буде півсправи... – сказав Бодя і ледь стримав бажання дмухнути в глевкий кавалок, котрий перекочував у роті.
– Та як ти собі це уявляєш? – засміялась Зоя. – Ногу показати тобі, чи що? Якого ще «секусу»?
– Не-тра-ди-ці-й-но-го... – по складах вимовив Бодя і видав «на-гора» таку кулю, що Зоя змушена була відступити на два кроки в тісному передпокої та випустила з рук гребінець.
Скориставшись нагодою, Бодя швидко витяг з кишені касету з яскравими красномовними малюнками:
– Ось тут усе показано...
Зоя прийшла до тями.
– Ах ти шмаркач! Негідник! Крадій! Таке пропонувати! Півсправи йому подавай! Це ж треба, що вигадав! Півсправи!!!
Зоя зареготала. І бідолашний Бодя інтенсивно запрацював щелепами.
– А ну кажи мені, що ти маєш на увазі? – наступала на нього Зоя Павлівна, відтискаючи до дверей. – Кажи мені прямо! В очі дивись! Я сказала в очі!
Бодя розгублено замекав. Ситуацію врятував дзвінок у двері. Розпашіла Зоя рвучко розчахнула їх. На порозі стояв шинкарчин малий із підозрілим згортком в руках.
Бодя закляк, поглядаючи то на нього, то на згорток – з рота самі по собі полізли цілі грона зелених куль. Недосяжна Зоя здалася йому ще недосяжнішою. Ледь не збивши хлопця з ніг, він вискочив на сходовий майданчик, ляснувши малого по худенькому плечу:
– І тебе обдурить, братан... – прошепотів він і хилитаючись пішов вниз.