Текст книги "Оленіада"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Зоя взяла пакет з одягом. І пішла замочувати блузку.

Висновок із візиту Боді вона зробила один: треба якнайшвидше позбутися речових доказів і перевести їх в надійний грошовий еквівалент.

* * *

Рівно в дві години за київським часом Зоя Павлівна Пікач відкрила гаманець. Порахувала невтішний вміст. Грошей вистачало на таксооленя в один кінець. Нічого, вирішила Зоя, скоро матиму свій транспорт, а до такої поважної установи, як Мерія, треба їхати з шиком.

О третій вона вже спускала ніжку з санчат навпроти величної будівлі на Хрещатику. Піднялася сходами, на яких сиділи демонстранти з плакатами, боязко увійшла до приміщення. Сек’юриті перевірили її данні, ретельно оглянули сумку, потикали лазерними паличками в зачіску, видали бейдж і пропустили на широкі сходи, вкриті червоним килимом. По обох боках сходів курилися сандалові свічки. Звіддаля лунала мелодійна музика... Тиша і спокій. Релакс. Зої здалося це дивним, – і вона чхнула. За спиною залунали такі ж стримані покашлювання. Зоя озирнулася: разом із нею сходами піднімалися інші учасники програми «Зустрічі у мера»: жіночки з дітьми, бабусі, обвішані орденами ветерани. Кожен відчував важливість моменту. Процесію спрямували до великої приймальні. Десяток молодих людей у білих простирадлах (звісно, то були не простирадла, але збентежена Зоя вирішила, що перед трансляцією їх поведуть до лазні) заснували серед натовпу, роздаючи кожному якісь папірці. Отримала такий і Зоя.

Це були ноти...

– Увага! – звернувся до людей чоловік з тим сексуальним баритоном, котрий Зоя вже чула по телефону. – Кілька хвилин уваги, панове!

Він вишикував громадян, прослухав їхні запитання, роздав номерки черги, за якою вони мали виходити до мікрофону.

– І ще одне. Коли з’явиться пан мер, залунає музика. Усі мають встати і проспівати текст, який прикладається до нот! Домовились?

Громадяни дружно захитали головами. Ордени ветеранів мелодійно задзеленчали. Зоя знала слова державного гімну на пам’ять і почувалася спокійно.

Усіх завели до зали, розсадили за столики. Поки розставляли камери і тягнули кабель, Зоя розглядала президію. На невисокому подіумі за довгим столом сиділа огрядна жінка з рясними, випаленими пергідролем буклями, схожими на рурки, в котрі можна було б просунути палець. А поруч... Зоя зовсім непристойно роззявила рота... Поруч із жінкою примостився розкішний чорношкірий чоловік у білому смокінгу і з чалмою на голові...

– Це пан мер?... – благоговійно прошепотіла вона у вухо дідуся з іконостасом на грудях.

Дідусь обвів її зневажливим поглядом:

– Та ви що, жіночко, газет не читаєте, телевізора не дивитесь?! От люди пішли – нічого їх не цікавить. Хіба з такими ото державу відбудуєш?! Це його духівник. З самого Гондурасу!

Зої стало соромно, але вона вирішила поставити ще одне запитання:

– А та пані – його дружина?

– То Радник із Сантехники! – знову обурився дід. – Генеральний директор комунального господарства.

Зоя хотіла ще щось запитати, але залунала музика, повмикалися камери і до президії увійшов симпатичний чоловік у чорному костюмі з привітною посмішкою на вустах. Він зробив у повітрі кілька магічних пасів, звернутих до чорношкірого. Духівник відповів такими ж жестами. Після того залунала музика. Усі встали. Зоя вже готувалася заспівати «Ще не вмерла...», але вчасно схаменулася: музика була зовсім іншою. Зоя зазирнула в папірець.

І разом з усіма старанно заворушила губами:

 
– Він із нами!
Із нами Він!
Він завжди із нами!
Слухай своє серце!
Розкрий свою душу
Назустріч своєму батькові!
Оле-оле-оле-оле!
 

«Мабуть, ідеться про оленів...» – вирішила Зоя.

Далі все пішло як завжди. Мер проголосив недовгий спіч, звертаючись головним чином до жінки з буклями. Тон його не передбачав для неї нічого доброго:

– Ось тепер ви нам усе і розповісте, шановна! При всьому народові! Народ хоче знати, чому ви відключаєте воду! З яких таких причин?

Обличчя жінки вкрилося плямами.

– Як господар міста і громадянин, я хочу знати, – продовжував пан мер, – чому в крані немає води?! Хто перший? – звернувся він до зали і непомітно поглянув у свою теку. – Чи є в залі пані Поплужко, заслужена пенсіонерка державного значення?! Прошу вас, шановна, вийдіть до мікрофону і скажіть усе, що ви думаєте! Не бійтесь! Мер – з вами і за вас!

До мікрофона, встановленого перед президією, вийшла бабця в зеленій хустці – пані Поплужко, котрій випало щастя бути номером першим.

Вона вхопилася за мікрофон і з ненавистю блимнула на жінку в президії.

– Немає, хай його трясця, тої води! Вже другий рік немає! – заволала вона так голосно, що звукорежисер змушений був змікшувати звук на пульті. – Немає! Кручу той кран, як корові хвоста! Байдуже! Прийди-но, стерво (на цьому місці пильний звукорежисер пустив в ефір рятівне «п-і-і-і»), прийди, поживи отак-от!

– Ваша адреса? – перервав її мер.

Бабця назвала адресу, мер зробив якусь позначку в своєму нотатнику і суворо поглянув на радницю:

– Що ви можете сказати у відповідь громадянці України?

Жінка агресивно затрусила буклями. Давня ЖЕКівська загартованість далася взнаки, вона не спасувала:

– А ви платили за ту воду?! – жваво включилася вона до дискусії, і бабуся Поплужко втупилась в підлогу. – Коли все уплочено, то й вода є! А то позвикали!

– Як ви говорите з народом? – зробив зауваження пан мер тремтячим від обурення голосом. – Завтра ж щоб у пані в квартирі була вода! Я особисто приїду – перевірю! Сідайте, рідна, на місце – завтра у вас буде вода. Ви яку хочете? Гарячу чи холодну?

– Теплу! – не розгубилася старенька.

– Чуєте, пані хоче теплу! – звернувся мер до радниці. Та струсонула буклями і теж щось записала на папірці.

Бабця перехрестилася і відійшла від мікрофону, сіла і задоволено витерла губи краєчками хустки.

Зоя мала йти двадцять другим номером. У неї був час уважно роздивитися публіку. Але вже й на перший погляд було зрозуміло: план Василенка виявився невдалим. Не те місце. Не та публіка. Хоча... Зоїн погляд упав на чорношкірого духівника. Хоч людина і божа, але ж і не бідна... До того ж іноземець: перешле ріг у той Гондурас – і кінці у воду! Зоя послинила вказівні пальці й підправила ними нафарбовані брови...

Поки вона думала, до мікрофону вийшла жінка з немовлям – вона була сьомою.

– Шановний пане мере, – сказала вона, – я мати-одиначка, і відсутність води – то є злочин проти тих, хто наважився народити дитину в наші непевні часи...

Зоя зі здивуванням помітила, як з-під золотих дужок окулярів мера поповзла справжня сльоза...

Потім виступав той свідомий дідусь, котрий сидів поруч із нею. Він повідомив, що в їхньому будинку майже в усіх горять труби. Принаймні, додав він, так кажуть самі сантехніки і ніколи не приходять на терміновий виклик.

Наступна виступаюча вдалася в розлогий екскурс про далеку Мексику, де Марія Кальвадосо купала своє дитя від Хуана Карлоса в забрудненій хімікатами воді, від чого в немовляти сталася амнезія... Зоя теж дивилася цей серіал – вона ледь стрималася, аби не встати і не пояснити дурепі й самому пану мерові, що амнезія сталася з самою Марією, а немовля народилося від Карла Хуареса. Зоя ненавиділа неточності й тих дурних бабів, які все перекручують на свій лад і переповідають тим, хто не встиг подивитися чергову серію. А потім хіба розберешся? Зоя вже хотіла підвестися. І досить учасно, адже нарешті зачула своє прізвище:

– Чи є в залі перукарка пані Зоя Пікач? Просимо до слова!

Зоя встала. Зробила звичний рух: огладила блузку на грудях, смикнула вниз спідницю, поправила зачіску... Краєм ока помітила, що чорношкірий духівник зиркнув на неї своїми чорними як ніч очима. «Клюнув!» – вирішила Зоя і повільно пішла до мікрофону.

Стала перед камерами та президією. Привітно змахнула рукою – надіслала вітання Мусьці, уявляючи, як та, вмираючи від заздрості, заклякла перед екраном.

– Прошу, висловіть вашу думку! – лагідно підбадьорив її пан мер. І Зоя несподівано розгубилася.

– Я проста перукарка зі спального масиву міста Києва... – невпевнено почала вона, привітно зазираючи в чорні очі темношкірого. – Я дуже хвилююсь...

– Не хвилюйтеся, громадянко, – посміхнувся мер. – Тут усі свої. З вами – народ України!

Зоя із жахом уявила, як тисячі, а можливо, мільйони громадян дивляться на її обтягнуті спідницею стегна.

– Я проста перукарка... – повторила вона, ковтаючи повітря, мов викинута на берег риба, – і від імені перукарів нашого району... – Це було щось зовсім не те, що вона збиралася говорити, – і від імені та за дорученням... – Зоя поглянула в лагідні очі пана мера, котрі випромінювали суцільну приязнь до таких простих перукарок, як вона, Зоя Павлівна Пікач. – І від імені та за дорученням усіх перукарів нашого району... – сміливіше продовжувала вона, – хочу подякувати панові меру за те, що... – вона напружила чоло і несподівано підморгнула чорношкірому, – ...що в нас у перукарні завжди є вода!!! – нарешті вигукнула вона. – Слава пану меру!!!

Учасники передачі, захоплені цією промовою, скочили з місць, почали аплодувати.

– Істинно кажу вам, – прошепотіла пані Поплужко, – він посланець Божий!

– Слава Україні! – скромно відгукнувся мер, підвівши долоні вгору, аби стишити овації.

Шалені оплески потонули в звуках музики. Громадяни одностайно вхопилися за папірці з текстом...

 
Він із нами!
Із нами – Він...
Оле-оле-оле...
 

Передача добігала кінця. Мер спортивно зіскочив із трибуни, назустріч йому потягнулися сотні рук, він тис кожну і швидко прямував до виходу.

Усе закінчилося.

Вимкнулись камери.

Задоволені громадяни пішли до гардеробу. Сандалові палички догоріли і почали неймовірно смердіти.

Зоя почувалася як недоґвалтована. Вона шукала очима чорношкірого духівника, але той вже десь зник. Одягаючи пуховик, Зоя тоскно думала про те, що додому треба добиратися пішки. У глибокій задумі вона вийшла останньою. І... на порозі зіштовхнулася з чорношкірим. Він стояв біля залізної брами сек’юриті, вже одягнутий в розкішну шубу з хутра горностая, і дивився на неї. У Зої перехопило подих. Ось воно! Спрацювало! Тепер не розгубитися б! Зоя посміхнулася посмішкою, мільйон разів випробуваною на клієнтах перукарні, і швидко пройшла повз горностаєву постать. Прийомчик спрацював. Постать галантно розчахнула перед Зоєю двері.

– Дякую... – скромно сказала Зоя і стишила крок, помітивши, що внизу на духівника чекала упряж.

– Жєнчін! – гукнув до неї чорношкірий красень. – Жєнчін!

Зоя зупинилася, подумки моделюючи пропозицію щодо продажу рогу.

– Жєнчін, ві такой красівій... – продовжував чорношкірий.

Зоя зашарілася.

– Такой красівій... А ві хочете буті багатій і щасливій?

Зоя розгубилася. Такого в неї ще не було, щоби ось так одразу...

Він поліз до своєї шуби і почав порпатись у великій нагрудній кишені.

Зоя ошаліла від несподіваної удачі. Зараз він дасть їй візитівку і запропонує зустрітися. Вона впевнено кивнула, мов зачарована, слідкуючи за його рукою. Чорна рука з двома діамантовими каблучками нарешті випірнула з кишені. У ній була брошура «Як урятувати свою безсмертну душу? Десять корисних порад». Зоя механічним жестом узяла книжечку. Чорношкірий торкнувся рукою її чола, зробив кілька пасів і швидко побіг сходами вниз. Задзеленчали дзвіночки, рипнули полози, в повітрі просвистіло пужално...

Упряж розтанула в хурделиці.

Зоя плюнула собі під ноги. План Василенка провалився...

* * *

У квартирі Семена Петровича Василенка панував безлад. Діти бавилися з Пантелеймоном. Оксанка зав’язувала йому на рогах стрічки, Павлик намагався дресирувати, даючи команди «сидіти-лежати», олень мукав і витягував шию до кухні, де теща варила йому баняк перлової каші.

Тесть, запросивши у свій куток за шафу сусідського ветерана, вголос читав газету з останніми новинами, Ілона Павлівна прала.

Скориставшись цією метушнею, Василенко прокрався до телефону і набрав номер Зої. З передачі, яку вони подивилися всією родиною, він не зрозумів, чи вдалося Зої вийти на покупця. До того ж, ніби щось відчувши, Ілона Павлівна зауважила, що остання з виступаючих – справжня курва і вона не здивується, якщо завтра та опиниться в президії. Як на гріх, тесть, хоч і був підсліпуватим на одне око, сказав, що бачив «тую курву» в районній перукарні і двозначно поглянув на зятя: «Навіть знаю, хто з тою курвою має справи. Але за дві гривні не скажу...»

– Ну як? – прошепотів у слухавку Семен.

– Хочеш урятувати свою грішну душу? – іронічно промовила Зоя. – Порада перша: щоденно міняй шкарпетки! Порада друга: не їж на ніч варених яєць! Порада третя: більше ніколи сюди не телефонуй! – І в слухавці залунали довгі гудки.

І це була остання крапля в остаточному громадському визначенні Семена Петровича. Двадцять відсотків накрилися. Кохання брутально потоптали. Діти дістали. Дружина... тесть... теща... Ягель?!

Василенко поглянув на годинник: було пів на першу ночі.

– Всім – спати!!! – несподівано закричав він моторошним голосом.

З кімнати басом відгукнувся голодний Пантелеймон, теща вронила баняк з перловкою, ветерани за шафою поквапились дзенькнути чарками, Ілона Павлівна вимкнула пральну машину, діти заревіли.

– Тато збожеволів, – пошепки повідомила їм Ілона Павлівна.

Усі пішли спати...

Нарешті Василенко міг зосередитись. Узяв радіоприймач, зайшов до ванної, накрутив іноземну хвилю, припав вухом до приймача.

«...чуми добре зберігають тепло в умовах похолодання... – говорив голос ламаною українською мовою, – п’ятсот тисяч чумів виділили своїм братам із Півдня трудівники Півночі...»

«До чого тут чуми?» – здивувався Василенко, вимкнув приймач. Охопив голову руками. Повідомлення начальника про скорочення штату не давало йому спокою. У серці здіймалась люта класова ненависть.

«Доведеться каструвати Пантелеймона... – подумав Василенко. – На знак протесту! В ім’я патріотизму! І нехай усе горить синім полум’ям! Ще побачимо, хто кого?!»

Населення хати старанно сопіло, вдаючи глибокий безтурботний сон.

«Учора в газеті писали, як один оскаженілий покидьок уночі порішив усю свою родину...» – з тривогою думала Ілона Павлівна, намацуючи під матрацом «Венетто» качалку для тіста.

Тесть, накрившися ковдрою і підсвічуючи літери сальною свічкою, дочитував газету і жував огірок. Теща вже хропла.

Василенко зайшов до Пантелеймона, почухав улюбленця поміж рогами, – олень довірливо потягнувся до рук господаря, обнюхуючи – чи не приніс той щось смачненьке.

Наступні дві години сцена в оленячій кімнаті дуже нагадувала оповідання Антона Павловича Чехова про візника Іону. Олень слухав довгу сповідь хазяїна і пряв вухами.

– Ось так, брате, – закінчив свою промову Семен. – Треба – то треба... Я тебе добре розумію: не хочецца... А кому, скажи, хочецца? Пробач, друже...

На ранок він остаточно визначився: завтра ж він вступає в партію «Гегемонів» і першим поведе Пантелеймона на кастраційний пункт!

* * *

У квартирі Ройтбергів теж не спали. Дружина, одним оком поглядаючи в телевізор, щось плела з вовни, насмиканої з Сема. Валентин Самсонович у глибокій задумі сидів під торшером, гортав нову газету. Редактором був його колишній товариш. Око зупинилося на статті, що мала назву «Мороз посилюється»:

«Мороз (34 градуси за Цельсієм) посилюється. До приміщення Верховної Ради наближаються санчата з елітними номерами (чотири оленя: 3, 4, 7 та 14 років) Меланії Вітерміняйло (68 років). Пані повільно підіймається до місця своєї роботи (43 сходинки вгору), в її руках – нова сумочка з оленячої шкіри. Охоронець (22 роки) несе над нею снігозахисний щит (діаметр – 3 метри). Слідом приїжджає упряж (п’ять оленів: двоє по 3 роки, троє по 8 років) її опонентки Катерини Пшонко (35 років і 7 місяців). Пані Катерина в шубі фіолетового відтінку, в яскраво-білих у синю смужку унтах (2 штуки), за нею швидкою ходою марширує прес-секретар (45 років на вигляд). Усі поспішають на позапланове засідання. Обидві пані дали короткі коментарі нашому кореспондентові (19 років).

Пані Вітерміняйло (68 років): „Екстрене засідання присвячено питанню кризової ситуації, що утворилась у країні останніми днями. Вісім оленів для одної президентсько ї упряжі – то є порушення конституційного права. Крім того, ці тварини заполонили наші міста і села, вони знищують посіви ячменю. А вчора мені доповіли про напад скаженого оленя на дітей Яготинського інтернату. Я і наша фракція виступаємо за тотальну кастрацію всього поголів’я, включно із повним та остаточним знищенням!“

Пані Пшонко (35 років і 7 місяців): „Ми перевірили всі дані й з’ясували, що пані Вітерміняйло володіє дев’ятьма приватними фермами, оформленими документально на її родичів, де розводить оленів. І вимоги її фракції щодо кастрації та знищення тварин спрямовані на утворення штучного дефіциту на лікарський засіб цигапам, виробленням якого займається зять пані Меланії!“

Питання кореспондента (19 років): „Якого віку зять?“

Пані Пшонко (35 років і 7 місяців): „Я...“

Пані Вітерміняйло (68 років): „Сама така!..“

...Мороз (34 градуси за Цельсієм) підвищився до 35 і 9 десятих градусів...

Ройтберг відкинув газету. Поглянув у вікно на свою стайню.

І прийняв остаточне рішення: завтра ж він піде записуватися в групу підтримки партії «Наше – Краще!».

Він люто блимнув на дружину, котра плела рукавички. Спиці, мов два скальпелі, загрозливо зблискували в її руках. Вона гнівно сопла. Кастрації не буде, вирішив Ройтберг.

* * *

Зої знову снилася чудова вечірка. Цього разу її учасниками, крім самої почесної гості – Зої Павлівни Пікач, убраної в шкіряний корсет від Дайани Стежкиної, були зірки шоу-бізнесу. Публіка сиділа за столами, що прогиналися під тягарем червоної ікри в великих кришталевих тазах. На сцені витанцьовував стриптизер. Він був убраний у хутряні шорти, жилет та унти, на голові мав капелюх із рогами, на руках – рукавички, що формою нагадували копита. Атмосфера була напруженою.

– Дивіться, це – Зоя Пікач! – почула Зоя з-за столика, де сиділа сама Патрісія Поваляй.

Дівчата в люмінесцентних ліфчиках з групи «Імодіум», плутаючись у своїх довжелезних ногах, підійшли до столика Зої Павлівни і по черзі приклалися до її руки з двома діамантовими каблучками. Рука Зої чомусь виявилася чорною, із рожевою долонею. Зоя зробила кілька пасів у повітрі. До неї підскочив офіціант:

– Це ви продаєте ріг по двадцять тисяч доларів за кіло? – нахабно і голосно запитав він.

Зоя скрикнула уві сні й перевернулася на інший бік. Сон продовжувався. Стриптизер стрибав по подіуму вже без унтів. Світло блимало, музика грала гучніше. Ось він скинув хутряний жилет і підморгнув Зої. У зал полетіли рукавички. Усі шалено зааплодували. Музика стишилася, і натомість залунав звук барабанних паличок: стриптизер почав стягувати шорти. У залі запанувала мертва тиша. На останньому етапі стриптизер уповільнив рухи, а потім рвучко спустив шорти, гордо поглядаючи на зал. Під шортами нічого не було. Геть нічого, крім двох досить волохатих ніг!

– Вступайте в партію «Гегемонів»! – раптом вигукнув кастрований стриптизер.

Зоя Павлівна тихо охнула і впала обличчям у тазик із червоною ікрою. Вона задихалася. Над її зануреною в солону масу головою знову пролунав противний голос офіціанта: «Жєнчін, скільки коштує кіло оленячого рогу?..»

Зоя прокинулась. Вона лежала, зануривши обличчя в подушку. Була третя година ночі.

Треба негайно позбутися рогу, остаточно вирішила Зоя. А коли будуть гроші – купити корсет у Дайани Стежкиної!

* * *

Ця ніч взагалі була неспокійною. Першими це відчули троє людей без певного місця проживання, котрі зібралися розпалити вогнище біля колій міського вокзалу з метою погрітися і поласувати печеною картоплею. Згодом вони представились журналістам як Сірий, Мох та Петро Петрович. А розповіли ось що.

...Хлопці насмикали газет із поштових скриньок прилеглих до вокзалу будинків, знайшли затишну місцинку неподалік останньої колії, розпалили вогнище, вкинули туди картоплю і, не витрачаючи часу, почали звичну нічну «розминку» настоянкою, зробленою власноруч на валокордині та бруньках ягелю. Не встигли зробити по першому ковтку, як довкола колії почався незрозумілий рух. Її нечутно почали оточувати люди в жовтих куфайках. Вони вишикувалися струнким ланцюгом і чекали на прибуття паротягу, який уже блимав здаля своїми жовтими очиськами.

Сірий, Мох та Петро Петрович не домовляючись підвелися і з величезною прикрістю, використовуючи давній чоловічий спосіб, загасили полум’я. У клубах пару, що з шипінням здійнявся вгору, загинула і картопля. Петро Петрович для конспірації швидко поклав зверху свою діряву куртку. Усі троє пригнулися до землі.

Тим часом потяг загальмував. Люди в жовтих залізничних куфайках накинулися на вагони і почали тягати з них великі об’ємні пакунки і передавати їх ланцюгом до вантажних упряжів, що стояли неподалік від колії. Двоє (з вигляду – керівники) зупинилися в кількох кроках від принишклої компанії. Запалили. Почулися приглушені голоси:

– Куди веземо? До штабу?

– Мабуть, що так... Знадобляться, гадаю, за пару днів...

– Скільки тут?

– Зараз подивлюся накладну! Ага, ось... Сто двадцять чукотських чумів, п’ятдесят киргизьких юрт і... І один індіанський вігвам. То, наскільки я розумію, буде штабний...

Люди працювали вправно і швидко. За годину сани від’їхали. Паротяг зі скреготом посунув на запасну колію. Сірий, Мох та Петро Петрович повставали з землі.

– Щось, хлопці, намічаєца, – сказав найсвідоміший з них, Петро Петрович.

– Давно пора! – сплюнув Мох.

– Пора! – відгукнувся Сірий.

– Звісно, що пора!!! – підтвердив Петро Петрович.

Луна донесла голоси до маленької будки чергового, в якій блимав каганець. На перший погляд здавалося, що там нікого немає. Але то лише на перший погляд, затьмарений «ягелівкою»...

У будці сиділи «молодооленівці» на чолі з онуком нічного чергового діда Опанаса.

– ...гарна назва для організації... – промовив онук, замислено дослухаючись до відлуння і випускаючи в прочинену хвіртку цівку диму. – Отже, план дій такий...

І всі схилилися над столом, де лежав шматок білого ватману...

...Наступний незрозумілий епізод, згодом так само змальований усюдисущими журналістами, розгортався в центрі міста, в казино «Сан-Бабіло». Там, скупчившись довкола грального столу, зібралися завсідники – діти та онуки парламентарів. Хостес та круп’є з благоговінням спостерігали за мажорами.

– Не п’ють? – пошепки з подивом перемовлялися вони.

– Не п’ють, гади... Нічого не замовляють... Щось там вирішують...

– Може, гроші скінчилися? Зараз зателефонують татусикам. Мабуть, вирішують, скільки просити...

– Навряд чи... Там про якісь відбивні йдеться...

– Відбивних хочуть...

– Будуть їм відбивні...

– Тихо...

Діти та онуки сперечалися. Дехто – в складі восьми чоловік – підвелися і демонстративно вийшли із зали. Решта знову схилилися над зеленим полотном. У їхньому перешіптуванні вчувалися слова «ягель», «наколоти», «відбивні», «козли», «яйця»...

Кухар на всяк випадок тримав на вогні розпечену пательню до самого ранку. Але замовлення на яйця з відбивними під ягелевим соусом він так і не дочекався.

... У глухому якутському селі в одній з напівзруйнованих будівель задзеленчав телефон – єдиний телефон на всю околицю. Він дзеленчав досить довго. (Згодом і там був відзнятий сюжет документальної стрічки «Як усе починалось?») На стіні висіла пожовкла афіша: маленький чолов’яга у стильній шубі з писцевим каптуром, в унтах із візерунками ручної роботи, сидить на нартах з красунею в таких самих розшитих унтах. Унизу великими червоними літерами написано: «Ми поєдєм, ми помчімся!». Народний артист СРСР...

Народний артист нарешті добрів до телефону і промовив щось сонним голосом. («Якого біса?» – запрацював перекладач на тому кінці дроту).

Потім Народний артист виструнчився і знову щось промовив («Якого дідька? Про це вже всі забули!» – синхронно переклали дозвонювачу на тому кінці дроту). Потім обличчя народного артиста зблиснуло ентузіазмом, і він знову щось сказав у слухавку («Добре. Готуйте зустріч...») Потім він ще щось довго говорив. Відповідальна особа і перекладач одночасно поклали слухавки.

– Що він ще хоче? – запитала відповідальна особа.

– Щось казав про «вогненну воду з великої землі»... – знизав плечима перекладач.

– Добре. Зустрінемо за першим розрядом... Готуйте інструкцію та оркестр...

...У невеличкому шахтарському місті також не спали. На квартирі пенсіонерки Н. (прізвище встановити не вдалося) тривало спонтанне засідання клубу ветеранів ЖЕКу № 148. Слово взяв заслужений працівник шахти імені Запрядько пан С.С. Протокол зберігся. Імена законспіровано.

Короткий зміст доповідей згодом вдалося поцупити членкиням-пенсіонеркам місцевого осередку діаспори «Наше – Краще!».

С.С.: «Ми одностайно проти встановлення на нашій території розплідників оленячої загрози! Я точно знаю (бо чув на власні вуха): в закинутих шахтах ворожі сили, що мають підтримку з-за кордону, збираються встановити таємні ферми штучного запліднення домашньої худоби, як-от: корови, кози, вівці і навіть ні в чому не винні кури!»

Н.: «Довкола нас – запроданці США. Підтримаймо земляків. Адже саме на нашій землі народився відомий російський поет Геннадій Амхатов! Не дамо спаплюжити пам’ять поета!»

С.С.: «Саме тут великий Чернишевський знайшов прототип героя свого роману „Шо дєлать?“ – мужнього того, як його, Рахметова... Так зачєм же?!»

Н.: «Єто ж очінь і очінь...»

С.С.: «Товариші! Брати! А чи є в нас горілка (рясно закреслено)?..»

Записи уриваються...

У кінці. Ухвалили: «Корінь женьшеню три дні настояти на розведеному до 22 градусів спирті... (рясно закреслено). Борошна 300 грамів, дві склянки молока (рясно закреслено)... Віагра (рясно закреслено)...»

Одне слово, ніч була незатишною...

* * *

Уранці мешканці великого міста, котрим пощастило заснути, були розбуджені стукотом сокир, виском електропилок та дрилів. Висунувшись із вікон, вони побачили, як на вулицях та майданах бригади робітників установлюють щось на кшталт трибун. Бригади працювали так вправно, що опівдні все місто було вкрито дерев’яними підмостками...

А з різних боків до центрального майдану з’їжджалися колони різнобарвних упряжів.

Попереду дужі молодики несли транспаранти й лозунги. По них громадяни могли швидко зорієнтуватися, до якої з колон приєднатись. «Оленям – стайні! Ягелю – лани!», «Олень не захоче – гегемон не вскоче!», «Приватне оленярство – майбутнє країни!», «За батіг – з чистими руками!».

«Шкідливим оленям – сала за комір!», «Перетворимо роги на корисний цигапам для народу!», «Лапландській тварюці – ні!».

Обидві колони швидко розросталися і розходилися на два боки майдану до цистерн «польових кухонь», де кухарі розливали гарячий суп та роздавали оберемки сіна та ягелю.

В обох таборах немов гриби виростали містечка. В одному – швидко зводилися чуми та юрти, на протилежному боці, взявшись за лопати та відбійні молотки, демонстранти рили землянки.

В обох таборах ревіли і буцалися олені, в яких, за невтішним прогнозом зоологів, якраз починався шлюбний період.

Облаштування тривало до глибокої ночі. Люди похилого віку, жінки й несвідомі громадяни спостерігали за всім цим з тротуарів.

– Так колись мій батько будував вузькоколійку!.. – замріяно милуючись працею «Гегемонів», говорив один старий.

– А мій, – єхидно звертався до нього другий, – рив Біломорканал!

І, зиркнувши один на одного з-під чола, приєдналися до роздачі супів у протилежних таборах.

– Кажуть, що увечері тут буде виступати сама Патрісія Поваляй! – казали в натовпі.

– І Патрісія Поваляй, і Пані Корок, і «Імодіум», і «Жива курка», і «Сміх Віри Мії», і «Очерет Клари Цеткін» – перераховувала зірок шоу-бізнесу молодь.

Серед юрби снували дівчата в кольорових капелюшках з пір’я – розповсюджувачі програмок дійства:

«Офіційна частина.

– Виступ лідерів партії „Наше – Краще!“ (початок в 21:00, тривалість – 30 хвилин. Ліва трибуна, за адресою...).

– Виступ лідерів партії „Гегемони“ (початок в 21:10, тривалість – 15 хвилин. Права трибуна, за адресою...).

– Проголошення гасел і слоганів. Загальне скандування (тривалість – 5 годин).

– Обмін враженнями без застосування вогнепальної зброї (тривалість – 58 хвилин).

– Обмін враженнями із застосуванням брандспойтів та сльозогінного газу (тривалість – 5 хвилин).

– Відпочинок, медична допомога (тривалість – 2 години).

Неофіційна частина.

– Виступи популярних вітчизняних та закордонних рок-груп.

– Уривки з опери „Оленяр за Збручем“.

– Виступи митців, пересічних громадян в режимі „Прихована камера“.

– Привітання закордонних гостей.

Початок в 21:00.

Вхід – вільний».

* * *

– Не пущу! – затулила бюстом вхідні двері Людмила Вікентіївна Ройтберг.

Валентин Самсонович стояв у передпокої одягнутий, із батогом у руці та ключами від стайні.

– Не пущу! – рішуче повторила дружина, наступаючи на нього і відтискаючи до спальні. З кишені її фартуха виглядав клубок зі встромленими в нього спицями. – Досить! Наїздився! Тепер ходитимеш пішки, зраднику!

– Та ти що? – здивувався Ройтберг, котрий спершу подумав, що рідна дружина піклується про його, Ройтбергове, життя.

– Наїздився, кажу! – гнівно повторила дружина і несподівано додала: – Кастрація неминуча!

Ройтберг розгубився ще більше. Такого удару в спину він не очікував.

– Це ж хто тебе зазомбував? На роботі? – запитав він.

– На роботі! – сміливо і нахабно відгукнулася Людмила Вікентіївна. – І не зазомбували, а навчили уму-розуму. Ми тепер там усіх каструємо. Усіх! Котів, собак, папуг і навіть акваріумних рибок! Курси проходимо. Тренуємося. Приносить якась дурепа свого котика із запаленням легенів, а ми його – чік!!!

Вона зробила в повітрі характерний жест, і Ройтберг помітив, що очі дружини дивно зблиснули.

– Люльок, – миролюбно промовив він, поглядаючи на двері, – Люльок, ти ж ніколи не цікавилася політикою... Що це з тобою? Ти перевтомилася?..

– Помиляєшся, любий, – продовжувала насуватися дружина. – Поки ти «їздив», я прозріла! Шкідливому коту... тобто... оленю – сала за комір!!! Не пущу! Лапландській тварюці – ні! Я, до речі, тепер у партії Меланії Вітерміняйло.

– І посвідчення маєш? Покажи!

З боку чоловіка це був стратегічний хід. Пані Ройтберг послабила натиск і гордо зашарілася:

– Звісно, що маю. Я бригадир районного осередку! І Богданчик наш там. І мама моя. Усіх записала! І тебе, до речі, також... Так що сиди і не рипайся!

– Не вірю...

– Зараз покажу.

Ройтберг зробив вигляд, що знімає дублянку. Людмила Вікентіївна, втративши пильність, повернулася до трельяжу в передпокої, почала ритись у шухляді. Ройтберг, щільно притиснувшись до стіни, почав просуватися до дверей. Оминувши об’ємний зад дружини, рвонув двері й вискочив на сходи.

Ліфт викликати не став, а стрімко побіг униз. Згори лунав крик обдуреної дружини. Вона ще довго репетувала в прочинене вікно, аж доки упряж не виїхала в круглу арку. Валентин Самсонович вправно працював батогом, Сем весело і стрімко летів по снігу, звільнений від тягаря своїх рогів. Решта оленів ледь устигали за своїм вожаком.