Текст книги "Пригоди Омкая"

Автор книги: Хома Зубарєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

АРХІМЕДИ

Наш літак сів на острів кілометрів за три від невеликого стійбища. Аеродрому тут не було. В тундрі місцеві жителі відшукали рівний, без купин, посадочний майданчик. При потребі на ньому виставлялись пізнавальні знаки.

Ще підлітаючи до майданчика, ми побачили, як на гуркіт мотора мчали дві собачі упряжки з відрами, в яких палало, наче факел, облите гасом клоччя.

Тільки-но літак приземлився, почалося розвантаження. Для потреб стійбища вивантажували ящики, тюки, зв'язки капканів, сіті для ловіння морських звірів.

На одні з нарт, завалені ящиками, я й примостився. Моїм каюром був хлопець років чотирнадцяти, на ім'я Лелекай. Він спритно завернув упряжку, гукнув, і десять прудких собак дружно підхопили нарти.

Стояв грудень – час довгих полярних ночей. Сонце давно вже покинуло Чукотську землю і ходило десь далеко за обрієм. Цілу добу над морем і островом висіли густі димчасті сутінки. Дув холодний, пронизливий вітер. Курився поземок. Я закутався в дублений кожух, підняв комір і обернувся спиною до вітру. Але дивно – хлопець їхав у самій зношеній кухлянці і без шапки.

– Надінь, хлопче, шапку! – порадив я. – Застудишся.

Лелекай усміхнувся, задирливо трусонув чорною копицею волосся, ляснув у повітрі батогом.

– Куди, товаришу, везти? – спитав він, не дивлячись на мене.

– Давай на факторію.

– На факторії холодно. Відвезу в колгоспну контору. Там залізна пічка є.

Помовчавши трохи, Лелекай пояснив:

– У нас знову в цьому році з паливом важко. Москва преміювала колгосп за оленярство трактором, а судно не змогло його вивантажити: шторми перешкодили. Тепер доводиться плавник з берега на собаках возити. І ліс, заготовлений на пекарню і школу, також залишився невивезеним. Така біда…

– Отже, школи у вас нема?

– Чому?! – здивувався Лелекай. – Початкова є, тільки вже стара, щілини кругом, і малувата. От вона з пекарнею і дошкуляють нам дровами – не настачимо. Інтернат також не кращий від школи. Погано без трактора…

Лелекай став на коліна і з виглядом знавця озирнувся. Каламутними струмками вихрився по тундрі поземок.

– Он як мете! Неспокійна нині зима. Тільки переставиш капкани, очистиш від снігу, а їх знову занесе. Хоч плач.

– А ти, Лелекай, хіба промишляєш? – зацікавився я розважливими міркуваннями хлопця.

– Я не один. Нас бригада. Четвертий клас майже весь у вільний час промишляє. Треба ж колгоспові допомагати! Адже план великий, а багато мисливців відкликано в округ на курси. Не думайте, нам також, як і всім, правління план намітило. Я, наприклад, маю за сезон здати на хутряний склад шість песців і вісім горностаїв. Ну, цих звірят ми тепер легко ловимо. Напевне, читали в газетах про наших хлопчаків – Толю Кутиліна і Сергійка Калянто? Вони такі пастки з льоду вигадали, кращі від капканів. Здорово горностаї ловляться!

Лелекай торкнув мене за плече і сказав жвавіше:

– А песців у мене вже чотири! Ось як піймаю ще двох, і одержуй, Лелекай, костюм!

– Який костюм?

Хлопець хитрувато підморгнув мені і скуйовдив вкриту інеем чуприну.

– Тут справа така. В магазині на «полиці мисливця» лежить костюм якраз на мій зріст. Завідуючий факторією Якушев обіцяв його мені. «Як тільки, – каже, – план на песців виконаєш, – костюм твій». Не буду ж я ходити в школу в кухлянці і хутряних штанах. Правда ж? Так от. А я знаєте, що хочу зробити? З четвертого класу – просто в шостий. Тепер у п'ятому вчитися не довелось, бо з осені довго хворів і відстав од товаришів. Вони тепер у районі, в семирічку ходять, а я ось тут без відриву од виробництва за п'ятий готуюсь.

Лелекай поглянув на мене, розсміявся і, помовчавши, заговорив знову:

– Все літо готуватимусь. Навіть до батька в тундру не поїду. Нічого, складу. Цими днями з російської й арифметики «відмінно» одержав. Не вірите? Спитайте Варвару Іванівну, вчительку. Вона мене готує… Еге-ей! Сірко! Куди? Дорогу забув, га? Поть, поть, поть! – закричав Лелекай.

Великий широколапий вожак вовчої масті рвонув убік і потяг за собою всю упряжку.

Попереду промайнув у хвилях поземки шпилястий дах яранги, що стримів з кучугури; недалеко від неї виглянув другий, навпроти показався третій.

Стійбище було розкидане по високому стрімкому берегу моря. За стійбищем на пустирі витягнулись рівним ланцюжком недобудовані хати. Це майбутнє нове селище.

– Будуємось! – трусонувши головою, сказав хлопець. – Скоро всі яранги на злом підуть. Та вже й пора…

Нарти зупинились біля невеликого присадкуватого будинку з двома перекошеними заледенілими вікнами.

– Ось наша тимчасова контора, – сказав каюр. – Злазьте. Ви, мабуть, приїхали по перевірці промислу? Ну, до побачення. Ще зустрінемось. А я разок злітаю на аеродром по вантаж, а там мене інші хлопці змінять. У них зараз останній урок іде.

Хлопець простягнув мені гарячу міцну руку, попрощався і за хвилину зник з упряжкою в каламутній сніговій імлі…

У конторі сидів за столом огрядний літній дядько з великими рудими вусами. Це був рахівник. Він заміняв тепер і голову колгоспу, і членів правління, які поїхали в тундру до оленярів.

– Ви на ділянки не скоро потрапите, – перевіряючи мої документи, промовив вусач. – Нема на чому. На стійбищі лише дві чергових упряжки: шкільна і колгоспна. Ми їх нікому не даємо. Решта – у мисливців, а ті мешкають далеко, у промислових хатинах. І не швидко повернуться. Навіть дров тепер для пекарні і школи нікому підвезти. Добре, що учні виручають.

– Що ж робити?

Рахівник постукав пальцями по столу, випростався.

– Розумієте! Четвертий квартал підходить до кінця. Всі на промислі песців. Гарячка! А ви – на ділянки, людей відривати од роботи.

Я стояв біля порога, не знаючи, що діяти. Рахівник пересунув з одного місця на інше рахівницю, кашлянув. Один вус у нього легенько поворухнувся. Обличчя подобрішало.

– Погостюйте у нас днів п'ять-шість, – співчутливо сказав він. – Можливо, трапиться хто-небудь з упряжкою.

Вусач мав рацію. Не минуло й дня, як приїхав по капкани з далекої ділянки мисливець Каврай. Скориставшись з нагоди, я вирушив на промисел.

З моїм першим каюром Лелекаєм я зустрівся ще раз. Сталося це після мого приїзду з промислових ділянок. У цей час в. школі було велике пожвавлення. Учні і вчителі готувалися до зустрічі Нового року. Вперше їм скинули з літака, що летів на станцію «Північний полюс», справжню живу ялинку. Вона й була тепер в центрі уваги всіх. Досі ні діти, ні навіть багато хто з дорослих не бачили дерев. У північній частині Чукотського півострова вічна мерзлота, росте тільки трава, осока, квіти і різноманітні породи моху.

І раптом ялинка! Справжня, з розлогим гіллям, із смолистим ароматом. Учні від такої ялинки були у захваті. Тепер їм є чим похвалитися перед шефами з району, які обіцяли прилетіти на свято.

Але за кілька днів до Нового року погода зіпсувалася, подув вітер. Така знялася хуга – за п'ять кроків нічого не видно. Закружляла метелиця, земля і небо злилися в суцільну димну піну. Про приліт шефів годі було й думати.

Вітер гнав з моря на берег потоки дрібнесеньких крижаних голок. Ураган стрясав старі яранги, здирав з них зопрілі оленячі шкури. Вітер люто гуляв по стійбищу. В правлінні колгоспу замерзла в бочці вода, замерзло чорнило. Ми з рахівником спалили в залізній пічці всі старі папки, полиці з шаф. Нарешті полетіла у вогонь табуретка, за нею етажерка, швабра, але від цього не потеплішало.

На вулиці ні душі, наче всі вимерли. Рідко хто, пригнувшись, потопаючи в кучугурах, перебіжить вулицю…

Минуло три дні. Хуртовина не вщухала. Здавалося, вона тільки ще набирала сили.

На четверту добу в контору прийшли задихані пекар і шкільний опалювач Тинаро. Носи в обох обморожені, очі від вітру почервоніли. Вони і вчора, і сьогодні не раз поривалися поїхати на морський берег по дрова. Але зустрічний вітер, наче ножем, різав тваринам морди сухими колючими сніжинками, і упряжка відмовлялась іти. А час не ждав. Паливо скрізь кінчилось. Пекарня не працювала, учні в інтернаті замерзали і сиділи без їжі.

В ярангах у сім'ях мисливців також хліб вийшов, а надії на швидку зміну погоди не було. Нарешті, після довгих обговорювань, вже надвечір ми прийшли до спільного висновку: на опалення інтернату і варіння їжі почати ламать парти, а для випікання хліба зняти з недобудованого клубу кілька колод. Це були крайні, небажані заходи. Але який вихід?

Несподівано з шумом розчинилися двері і в клубах холодної пари в контору ввалився обліплений снігом, розчервонілий Лелекай. Мружачись від світла гасової лампи-«блискавки», він не поспішаючи зняв з голови малахай, ударом об одвірок збив з нього сніг, озирнувся і з лукавою усмішкою сказав рахівникові:

– Для контори дровець привіз. Будете брати?

Ми здивовано перезирнулись.

– Ти жартуєш, чи що? – наїживши вуса, скипів рахівник. – На дворі хуртовина, світу не видно, а він про якісь дрова патякає.

– Правда, правда, привіз, – пустотливо поблискуючи примруженими очима, підтвердив Лелекай. – Подивіться. Віз біля ґанку стоїть. Пекарня і школа вже днів на два забезпечені паливом. Ми з Дімкою Кінчаном і Аттином п'ять разів з'їздили. Тут же недалеко! З першої купи на мисі брали.

– Як же собаки проти вітру йшли?

– Нічого, добре бігли. А назад – куди там! Тільки держись! Мов під парусом… Здорово підганяло. Ну як, берете дрова? – ніби глузуючи з нас, знову запитав хлопець.

Ми все ще не вірили хлопцеві. Адже він такий, що іноді любить пожартувати.

Вийшли ми надвір і не можемо зрозуміти, що воно таке: собаки не собаки, а запряжка. Спини і хвости начебто собачі, але спереду дивитися страшно. Опалювач Тинаро навіть позадкував і заморгав від подиву.

– Що це за чудиська лежать? – вигукнув опалювач. – Та чи не злим шаманом став Лелекай!

– Ха! Ми всім інтернатом шаманили! – дзвінко розсміявся Лелекай. – Це ж, дядьку Тинаро, наші, шкільні, собаки. Не впізнали? Агей! – віддав команду Лелекай. – Шарик, Сірко, Хорт! Ану!

Звівшись на ноги, собаки поспішно струшували з себе сніг.

Ми так і схопилися за животи. На голови собакам були натягнуті зшиті з тюленячих шкур маски! Вони захищали тваринам морди від зустрічного ріжучого вітру. Для очей та ніздрів були вирізані невеличкі продовгуваті отвори.

– Оце так! – вигукнув рахівник, покручуючи вуса. – Ці хлопці – справжні Архімеди! За таку вигадку не жаль їм і по десять трудоднів нарахувати.

НА РІЧЦІ ЧИР

1

Меркічі стояв на купині і виглядав Вукугу й Аляй, які загубилися серед трав. Не озиваються і ніде не видно. Меркічі попростував до річки. Біля великого прибережного каменя він поставив кошика з квітами, а сам сів на камінь.

Діти збирали рослини для шкільного гербарію, і тут, біля закруту річки, вони умовилися зустрітись.

На стрімкому березі широкої річки росли карликові кущі верболозу. За ними стелилася рівнина з голубими озерами і протоками. То тут, то там виступали пологі кургани. Вони нагадували здоровенні шапки казкових велетнів. На всьому безмежжі тундри лежав яскраво-зелений килим, вигаптуваний жовтцем, оранжевими вогниками і блідо-рожевою морошкою. Від озера до озера зрідка перелітали господарі цієї землі, що повернулися з півдня: лебеді, галасливі гуси, качки, довгоногі журавлі, полярні «горобці» – снігові подорожники – жителі Далекої Півночі.

Увагу Меркічі привернув гусячий виводок. Він плив від протилежного берега річки. Виводок складався з батька, матері і п'ятьох гусенят. Маленькі, жовтенькі гусенята були вкриті оксамитовим пухом. Малята витягнулись за батьками довгим живим ланцюжком.

Меркічі, як і Аляй з Вукугою, був членом гуртка юннатів, і зараз трапилась слушна нагода для спостереження. Щоб не злякати обережну птицю, Меркічі ліг за каменем.

На середині річки дорослі гуси несподівано витягли шиї і насторожились.

– Геге, геге! – тривожно заґелґотіла гуска.

Вона неспокійно кинулась в один бік, в другий, описала коло, знову заґелґотіла і, круто повернувши, швидко попливла з виводком униз по річці.

Меркічі хотів встати й подивитися, хто налякав гусей, але кроків за п'ятдесят від нього підозріло зашелестіли кущі. Меркічі причаївся. Сторожко виглядаючи з-за каменя, він побачив звірка, дуже схожого на лисицю, трохи коротшого і нижчого за неї. Звірок біг від кущів; він був сірий, але на спині, по боках і на хвості теліпалися, мов білі латки, жмути ще не вилинялої зимової шерсті. Біля річки звір припав до землі і тихо, скрадаючись, поповз біля самої води.

Аж тепер Меркічі скоріше догадався, ніж розгледів, що то був песець. Звірок повз берегом і слідкував за гусьми. Своїм сірим забарвленням песець майже зливався з навколишньою природою, і лише білі жмути викривали його. Вони виказували гусям, де їхній ворог, і ті намагалися триматись далі від берега.

Гонитва песця за гусьми зацікавила Меркічі. «Мабуть, їжу малим промишляє», – догадався Меркічі і зійшов на кручу.

Видолинком поспішали до нього Вукуга і Аляй.

– Товариші, сюди, ідіть сюди! – Меркічі замахав рукою, кличучи друзів до себе.

Вукуга й Аляй, пригнувшись, побігли біля кущів. За поворотом річки вони заховалися в заростях верболозу.

Песець обминув піщаний мисок. У цьому місці річка, стиснута крутими берегами, була дуже вузька і бурхлива. Коли гуси порівнялися з песцем, він весь підібрався, стрибнув у воду і поплив їм навперейми. Гуси кинулись до другого берега, але, побачивши, що хижак також рвонувся за ними, повернули назад, потім знову змінили напрям. Гусак, відчувши небезпеку, особливо голосно крикнув:

«Ге, ге!», – мовляв, рятуйтесь, хто як може, і, кинувши сім'ю, ганебно втік у тундру.

Гусенята оточили матір і жалібно пищали. Хижак швидко плив до них.

Юннати сиділи в кущах і, наче змовники, затамувавши подих, слідкували за погонею.

– Схопить, зараз схопить! – раптом схвильовано зашепотіла Аляй. Вона хотіла злякати хижака. Їй жаль було беззахисних гусенят. Але Меркічі спинив її:

– Де там! Не бійся, не схопить. Сиди і спостерігай.

– Боротьба за життя, – розумієш? – обернувшись до Аляй, філософським тоном промовив мовчазний Вукуга.

Песець грудьми розсікав воду. Він плив швидко і легко. Розтягнувши по воді хвіст, звір спритно правив ним, як досвідчений плавець веслом. Але в ту мить, коли він намірився схопити здобич, гуси, підігнані бурхливою течією, проскочили перед самим носом хижака. Песець клацнув зубами і облизався, але не припинив погоні: круто розвернувшись, знову кинувся за здобиччю, що втекла від нього. З обох боків пропливали стрімкі береги, яскравий жовтець, кущі, але песець нічого, крім своєї здобичі, не помічав.

Бурхлива течія відносила птахів все далі і далі. Річка, вирвавшись з вузької горловини, вгамувалась, береги розсунулись. Відстань між звіром і гусьми знову скоротилась. Витягшись на всю довжину, песець чимраз частіше загрібав лапами, кидався то вправо, то вліво. Дужими короткими ривками він вистрибував, як риба, на поверхню води, намагаючись схопити одного з малюків. Але гусенята встигали вчасно пірнути, виринути і знову сховатися під водою. Песець метався від одного гусеняти до іншого, кружляв; ковтнувши води, він пирхав, крутив головою. Був момент, коли звір майже наздоганяв виводок, що збився докупи. Гуска з криком підлетіла до хижака, вдарила дзьобом у голову і закричала, відганяючи його від дітей. Уже кілька пір'їн з її крила залишилось у зубах песця, а вона знов і знов наскакувала на ворога.

За сигналом матері гусенята розсипались по річці в різні боки. Жалібний писк, гелгіт, лопотіння крил сполошили річку. Песець безпорадно оглянувся, помітив гусеня, що відбилося від матері, і повернув до нього. Кинувшись убік, малюк швидко-швидко замахав короткими крильцями, витяг тонку шию і, перебираючи лапками, побіг по воді. Крихітний живий клубочок напружував усі сили, щоб утекти. Чорний коротенький дзьоб його був розкритий. Малюк задихався. Песець мчав до нього, з шумом розсікаючи воду, його очі горіли. Висунувши язик, він також задихався. Але близька здобич нестримно притягувала. Він щосили рвонув до жертви.

– Ай! Ай!

Різкий пронизливий крик злякав песця. Він крутнувся, як дзига, але, не розібравши, звідки пролунав вигук, попрямував до берега, де сиділи в кущах діти.

Аляй усе ще тремтіла від пережитого, хоча в її очах іскрилась радість. Гусенята були врятовані.

– Треба було тобі! – незадоволено пробурчав Меркічі. – Який же з тебе натураліст!

– А тобі не жаль гусенят? – збліднувши від образи, відповіла Аляй. – А якби тебе так? Треба ж розуміти!

– Я й розумію. Песець дітям поживу знайшов, а ти у нього відібрала, його малята, мабуть, голодують! Ясно?

– Зовсім не ясно. Звідки ти взяв, що у песця є діти?

– Як звідки? – Меркічі не чекав такого запитання; він розгублено глянув на Вукугу, шукаючи у нього підтримки.

– Закон природи, – насупивши брови, глибокодумно відповів Вукуга. – У кожною звіра бувають діти.

– От бачиш! – підхопив Меркічі. – У песців зараз діти. А песців треба берегти: це ж «м'яке золото».

Меркічі підвівся на коліна і з запалом заговорив, звертаючись до Аляй:

– Читала в газетах про звіроферму? Плани шостої п'ятирічки знаєш? Ех ти-ии! А ще відмінниця! У шостій п'ятирічці наш колгосп повинен дати державі хутра в чотири рази більше, ніж зараз. Ясно? А де песців стільки набрати? Треба всі нори песців охороняти від хижаків і підгодовувати щенят. Так, так! А потім і звіроферму відкриємо. Самі почнемо розводити і вирощувати хутрових звірів. Скільки треба буде нам за планом добути песців, стільки і впіймаємо. Ось якої лінії треба дотримуватись. А ти куди гнеш, га? За зрив, виходить, чи не так?

Меркічі скинув малахай, скуйовдив долонею впертий чорний чубчик. Він явно наслідував когось із дорослих.

Аляй не знала, що відповісти хлопцям. На промислі та заготівлі хутра Меркічі, звичайно, розумівся краще за неї. Він часто бував на бригадних зборах мисливців, їздив інколи з ними в тундру, допомагав розвозити нерп'яче м'ясо для принади звірів. А цього року під час зимових канікул він навіть сам спіймав двох песців! Аляй пригадала, що на зльоті мисливців говорилося про звіроферму, про збереження молодняка і про охорону нір.

– Зараз же піду шукати нори! – раптом, тріпнувши кісками, заявила Аляй і вибігла з кущів, але відразу ж повернулась назад. – Тихше, тихше! – зашепотіла вона; очі Її заблищали. – Он де песець, він у тундру пішов.

Недалеко у травах мелькали обвислі мокрі жмути шерсті звірка, що тікав у тундру.

– Ходім, – термосила хлопців метушлива Аляй, – вислідимо, де у нього нора з щенятами.

Обережно, щоб не злякати песця, діти пішли за ним назирці.

Кілометрів за два від річки виднілися невеликі піщані горби. Саме до горбів біг песець. Проте, раніше ніж добратися до них, він довго ще петляв по тундрі, шукаючи здобич. Весна в цьому році стояла дощова і холодна, з частими заморозками. Більшість нірок тундрових мишей-лемінгів, які становлять основну поживу песців, було залито водою разом з їх мешканцями. Навіть багато птахів перебралось гніздуватись у південну частину тундри.

Нарешті песець піймав лемінга і поспішив з ним до горбів. Нелегко було йти за песцем по заболоченій купинястій тундрі. Станеш на купину, а вона пірне. І так на кожному кроці. Скрізь, куди кинеш оком, синіють озерця, болота, протоки і ями, нерідко повні густої застояної торф'яної води. Аляй, переступаючи канаву, зірвалась, і густа чорна рідина миттю засмоктала її по коліна. Аляй схопилась за очеретину, але тонка очеретина зігнулась дугою і зламалась. Добре, що Вукуга йшов ззаду і допоміг їй вибратись із зрадливої пастки.

Захоплені погонею, юні слідопити не помічали труднощів. Вони брели по мілких трав'янистих болотцях, обминали більші протоки, а через вузькі перестрибували.

Було далеко за полудень, коли діти добрались до піщаних горбів. Вони майже з усіх боків оточували озерце. З озерця витікала одна з приток річки Чир. Через притоку довелося перебродити. Слідопити забралися в комиші кроків за двадцять від найближчого косогору. Якраз там і знайшли вони нору. Але песця біля неї не було, хоч підлітки добре бачили, що він, перепливши озерце, обтрусився і з лемінгом у зубах подався до пагорбів.

Появився песець несподівано, наче з-під землі виринув. Він швидко збіг на горб, поклав лемінга біля нори і тихенько загарчав. На поклик вилізло семеро маленьких звіряток. Мордочки у них були сіренькі, животики і шийки світло-жовті. Головасті звірята з тонкими кривими лапками, побачивши лемінга, кинулись до нього. Кожен хотів першим оволодіти здобиччю. Схопивши її, щасливчик спробував утекти, але не встиг: здобич вихопив інший сміливець. Через секунду і він залишився ні з чим: здобич опинилась уже в зубах третього, потім четвертого щеняти і, нарешті, десь загубилася. Щенята метушились, розшукуючи пропажу, штовхалися, падали, хапали один одного за хвостики і сердито гарчали. Довелось батькові втихомирювати забіяк. Він порозкидав їх, а мишу, притиснувши лапою, пошматував на дрібні частки. Він сам був такий голодний, що не втерпів – проковтнув маленький шматочок, решту розхапали щенята. Але їм ще хотілось їсти. Вони оточили батька і почали тикатися мордочками у живіт. Песець сердито загарчав і відійшов. Охляле криве щеня підповзло до батька, лизнуло його і лягло поруч. Песець, мов людина, зітхнув і винувато подивився на малюка: мовляв, де ж я ще візьму?

Він побігав біля нори і знову вирушив за здобиччю. Малюки з вереском кинулись за ним. Песець попередив їх коротким суворим гарчанням, і дітлахи покірливо, один по одному, побрели у своє підземелля.

Дітей дуже розчулила ця картина.

– Бідні звірята! – ледве чутно прошепотіла Аляй. – Самі тільки ребра. У них, напевне, і матері нема. Повмирають з голоду…

– А ти як гадала? – глухо обізвався Вукуга.

– Коли б їх нагодувати чим-небудь, – промовив Меркічі. – Жаль, що ми не взяли дрібнокаліберну гвинтівку, а то підстрелили б зараз куличка або снігового подорожника.

– Стривайте, стривайте! – згадала Аляй. – Адже ми взяли з собою обід. Давайте нагодуємо ним щенят.

Діти зраділи. Вони витягли з кошиків оленину, ковбасу, пиріжки і віднесли до нори.

– Ну от! – полегшено зітхнула дівчинка. – Тепер, коли наші малята вийдуть, то наїдяться досхочу.

– А потім? – Вукуга гірко усміхнувся і запитливо подивився на Аляй.

– А що потім?

– Відомо що. Голодна смерть…

Цього юннати не могли допустити. Вони довго міркували, як допомогти щенятам, і вирішили взяти колективне шефство над песцевою сім'єю. Відповідальним за підгодівлю одностайно вибрали Меркічі.

Несподівано від сусіднього пагорба до дітей долинув глухий уривчастий кашель.

– Меркічі, хто це? – пошепки спитала Аляй.

– Здається, ніби звір…

– А може, то диверсант, закинутий до нас з Аляски, – гадав Вукуга.

– Прикордонники нікого не пропустять без документа, – заперечив Меркічі.

– Багато ти знаєш! Диверсанти без пропусків переходять кордони…

Вукуга поспішно витяг з-за халяви саморобного ножа, викуваного з напильника, і попробував пальцем лезо. За його прикладом і Аляй вийняла з кошика довгі ножиці, взяті для підрізування рослин.

До дітей знову долинуло: «Крхав, крхав».

– Без сумніву, диверсант кашляє, – пробасував Вукуга.

– Та це ж песець гарчить! Авжеж, песець! – уже впевнено сказав Меркічі. – На отому горбі, мабуть, ще нора є. Треба оглянути. Ходім…

Підлітки пробралися комишами ближче до горба, з вершини якого щойно побіг песець.

– Ось він, твій диверсант, – штовхнувши ліктем Вукугу, з тріумфом промовив Меркічі.

Вукуга мовчав.

Песець зупинився, насторожено глянув на комиші, прислухався до ледве чутного шурхоту. Раптом він стрибнув убік, гавкнув разів зо два і зник за пагорбом.

– Домівку вартував, – виходячи із сховища, пояснив Меркічі. – Мисливці розповідають, що, коли мати йде за поживою, батько залишається біля нори сторожем.

Діти знову підбадьорились і повеселішали.

– Ще один підшефник є! – вигукнула Аляй, відшукавши нору.

Шефи оглянули притулок песців. Біля отвору на свіжому жовтому піску виднілось багато крихітних слідів. Очевидно, малюки тільки-но бігали тут. Тут же валялись кістки дрібних гризунів і пташине пір'я – рештки убогої їжі жителів підземелля.

– А помешкання у них нікчемне, – діловито зауважив Вукуга. – Живуть напівголодні і в темних вогких землянках. От би їм, як у нас зараз на стійбищі, гарні світлі будинки й електрику!

– І радіо! – засміялась Аляй.

– А що тут смішного! – заступився за свого товариша Меркічі. – Усе скоро буде. Можливо, навіть радіо. Звірі також розуміють музику. Ясно! Ось відкриємо звіроферму і песців відразу ж розмістимо у світлих і чистих будиночках-вольєрах. Хутрове господарство повинно стояти на висоті сучасної науки.

– Так, так! – підтвердила Аляй. – Але ти повторюєш чужі слова. Так говорив представник з Анадира. Пам'ятаєш, узимку приїздив до нас?

– Ну й нехай, – зніяковів Меркічі. – Коли це правда, можна і сто разів повторити.

По дорозі додому діти побачили на останньому піщаному горбі третій виводок песців. Оглянувши нору, вони вирішили всі три сім'ї взяти під свій нагляд.

– А знаєте що, друзі? – Аляй навіть зупинилась. – Чи не краще поки що нікому не казати про нори? Бачили в колгоспі оголошення? Суворо-суворо забороняється ходити по мисливських ділянках, щоб не полохати песців. Це ж ділянка Єнато. А він злющий. Дізнається, тоді стережись…

– Песці тут узимку не живуть, – усміхнувся Меркічі. – Єнато ніколи на цьому місці не виконував плану на песців. Не тримаються тут звірі. Поживи нема: болота. Всі гризуни тікають звідси.

– А ми песців підгодовувати будемо, от вони і не втечуть, – не вгамовувалась Аляй. – Тоді Єнато і план виконає. Треба ж розуміти!

– Аляй правду каже, – підтвердив Вукуга. – Краще поки що мовчати і ходити сюди нишком. Мало що можуть подумати! Ще скажуть, що школярі – браконьєри, песцеві нори руйнують.

– Ото ж то! – підхопила Аляй.

Так і вирішили: нікому не говорити про своє шефство над песцями.

2

Троє змовників повернулись у стійбище пізно. В інтернаті всі спали. Але куховарка Рахтина не забула залишити юннатам вечерю.

Рахтина була бабуся чуйна і небалакуча. Діти розповіли їй про свій таємний план і просили виділити що-небудь з кухонних відходів для підшефників. Рахтина сказала, що відходів тепер дуже мало, але для такої важливої справи вона, звичайно, щось зекономить.

Вранці шефи попросили вчителя знову відпустити їх у тундру. Дозвіл їм було дано. Виявилось, що гербарії потрібні також і для районної середньої школи. «Шефи» кращого і сподіватись не могли. Крім того, учитель повідомив, що передбачається екскурсія літаком на Братську ГЕС і в село Шушенське і що цього разу й від них дехто поїде.

– Тільки вважайте, – казав він, – на екскурсію доберуть найкращих і найактивніших учнів.

– А ми хіба не активні? – ображено сказала Аляй. – Он які чудові квіти приносимо.

Учитель добродушно розсміявся.

Діти хитрувато перезирнулись і радісно вибігли із школи.

Перед виходом у тундру «шефи» заглянули на кухню. Рахтина вже приготувала для них провізію: там була каша, оленяче м'ясо і горщик супу.

Спочатку «шефи» йшли берегом моря. Дійшовши до гирла річки Чир, вони попростували до піщаних горбів. Біля горбів поділили продукти на три частини і віднесли до нір.

Вукуга і Меркічі залишились біля другої і третьої нори, а Аляй – біля першої. Вчорашній корм, покладений тут, песці уже з'їли. Аляй поставила біля нори горщик з супом і розкидала шматочки м'яса та грудочки каші, а сама заховалась у комишах і звідти почала спостерігати.

Не минуло й півгодини, як з нори висунулась голова щеняти. Поблискуючи жвавими оченятами, щеня озирнулось і сховалося в нору. Незабаром воно знову вистромило голову і вилізло назовні. Біля горщика воно зупинилося. Боязко розглядаючи незнайомий предмет, щеня зробило крок уперед, до горщика. Ще трохи наблизилось і знову зупинилось. З нори вилізла решта мешканців. Натрапляючи на їжу, вони бігали навколо неї, обнюхували, брали в рот, чвакали, випльовували, але кінець кінцем почали наминати все принесене. Серед щенят вертілось худеньке, кривоноге звірятко. Охляле тільце його щомиті здригалося, голова трусилась, і крізь шкіру, здавалось, просвічували тонкі гострі реберця. Малюк також намагався схопити шматочок, але дужчі відштовхували його. Опинившись біля горщика, малюк всунув мордочку в жирний суп, облизався і квапливо, захлинаючись, почав хлебтати. Кілька щенят підбігло до горщика, щоб відняти його. Але криве щеня так гучно загарчало, що противники відскочили.

– Молодець, молодець, малюк! Так їм і треба! – гукнула Аляй із своєї схованки і заплескала в долоні.

Щенят як і не було: в одну мить вони один по одному шмигонули у підземелля. Тільки криве нікуди не побігло. Голод прикував його до їжі. Воно ніяк не могло відірватися від горщика.

Довго чекала Аляй, поки перелякані щенята знову виповзли з нори. Тепер вони поводились обережніше. Схопивши шматок м'яса або грудочку каші, нашорошували маленькі вушка і прислухались. Наївшись, вони швиденько повтікали в нору.

У кривого так роздуло черево від супу, що бідолашне не могло стояти на ногах і лягло біля порожнього горщика. Аляй налякалась і вирішила допомогти йому. Та малюк, почувши кроки, стрепенувся і, шкутильгаючи, пошкандибав геть.

– Кривоніжка, кривоніжка! Потрошечку їж! Треба ж розуміти, дурнику!.. Луснеш-бо! Ми ще принесемо.

Кривоніжка зупинився, схилив набік мордочку, глянув на Аляй і, ворухнувши хвостиком, скотився в нору.

Відтоді криве щенятко прозвали Кривоніжкою.

У Вукуги і Меркічі щенята також вилізли з нір і їли все, що їм принесли хлопці.

Усіх годованців у трьох виводках набралося двадцять сім штук.

– Хе! – задоволено потирав Меркічі руки. – Он скільки у нас цінного хутра росте!

Меркічі загадково підморгнув товаришам і додав:

– Аби тільки нам, друзі, вигодувати і зберегти весь молодняк, а там знаєте, що ми зробимо?

– Та знаємо! – Вукуга на мить глянув на блаженну усмішку Меркічі, намагаючись розгадати його думку, і сказав:

– Взимку капкани будемо ставити та лови ти песців.

– Карем, карем! (Ні, ні!) – замахала руками Аляй. – У школі ж нема ні собачої упряжки, ні капканів та й приманки нема. Найкраще передати песців у колгосп.

– Пропозиція розумна, – підтримав Меркічі. – Якраз подарунок до Жовтневих свят. От у колгоспі і звіроферма буде!

З того часу майже щодня школярі-юннати вирушали з поживою у песцеву колонію. Назбирають рослин для гербаріїв – і в комиші, спостерігати життя і поведінку сірих спритних звірят.

Іноді до нір поверталися з полювання дорослі песці. Вони приносили дітям то лемінга, то полярного ховрашка, то птаха. Для ненажерливих щенят це була капля в морі. З'ївши принесене, вони знову бралися за підгодівлю. Разом з ними їли і їхні батьки. Але поводилися вони дуже неспокійно. Їхній тонкий нюх відчував присутність людини. Бувало, що песець-батько несподівано гаркне, і всі щенята, кинувши їжу, тікають у нори. Взагалі звірята були дуже обережні, лякливі і, почувши найменший шурхіт або розмову юннатів, тікали до свого сховища. Після цього вони цілісінький день не виходили з нори.