Текст книги "Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій"

Автор книги: Ігор Калинець

Ігор Калинець
Відчинення вертепу
Поезії з України: Друга збірка поезій

Чергова несподіванка

Історію літератури треба думати в безперервності, в основі розвитку якої лежить тотожність суті серед різноманітних відхилень і подібностей. Ці відхилення власне є рушійними двигунами розвитку, але вони мусять залишатися в органічному зв’язку з основною суттю, щоб не розгубитися безплідно і безслідно на літературних манівцях. Як приклад візьмім наших поетичних гігантів – Тичину, Рильського і Бажана. Доки вони залишалися вірні собі і самоздійснювалися по лінії розвитку нашої національної тотожности і в можливостях власного неспутаного шаблонами таланту, доти вони були прямо вершинними осягами нашої літератури, яким знайти порівняння в світовій літературі хіба неможливо (Тичина) або не так легко (Рильський, Бажан). Московсько-большевицький режим переломив їм крижі на пізніших етапах їхньої творчости, а звідсіль наступила катастрофа для них особисто і безповоротна втрата для української літератури.

Очевидно, це не є відокремлені явища і тому з таким жалем спостерігаємо, як так вчасно і скоро в'януть поетичні хисти в Україні, по-просту в пуп’янку, не встигши навіть повністю розвинутися серед большевицького тиску і тарабанщини. Деякі з поетів кидаються в протилежність – у раціоналістичну публіцистику і тим також шкодять свойому творчому розгонові, бо засоби творчости цих двох царин є інші, а тому тільки вийнятковим індивідуальностям вдається перемогти тематичний матеріал, не спадаючи при тому вниз.

* * *

Ми немало здивувалися, як до нас на Захід добилася невелика збірка віршів Ігора Калинця, віршів, які в деяких замазаних місцях треба було розшифровувати або розкривати, наче якийсь середньовічний палімпсест. Найістотнішою притаманністю цієї збірки, як цілости, є її повна поетикальність без будь-якої ідеології, вийнятково лише трапляються в ній декуди нотки іронії або гіркости при сутику з невідрадними проявами суспільного, національного і літературного життя в вітчизні.

Збірка поезій Калинця дісталася до наших рук навіть без титульної сторінки. Видавництво назвало її найзагальнішим тимчасовим заголовком, хоч уклад віршів у циклі вимагає назви «Вертеп» або «Новий вертеп». Будова цієї збірки з дійствами й інтермедіями не є навіть приблизно тотожна чи пак подібна з творами нашої «середньовічної» літератури, з ляльковим театром, де були показані поважні події з церковної історії, переплетені веселими сценками з народного побуту. Неподібна вона і до «Вертепу» Аркадія Любченка, навпаки, вона повністю суперечна з цією – досить таки нуднавою – якоюсь ніби поезією в прозі про нових велетнів, що здійснюють комунізм і запалюють «лоскотом у грудях і буйною радістю» глядачів.

А все-таки ця збірка поезій – при всіх протиставностях змісту й форми – споріднена з вертепом, хоч би таким способом як логаритм з абсолютним числом. Калинець уклав свої лірично-рефлексійні поезії в традиційну схему вертепу, упорядкував їх за змістом аналогічно до приписів української початкової драматургії. Його модерні поезії явилися на світ у традиційному зовнішньому уборі, придуманому навчителями і спудеями Могилянської Академії. Це є похвальне пошанування традиції – і що ще важливіше – відважний експеримент оживити з забуття ориґінальний літературний задум українських предків, привернути його до вжитку в новій літературі, переключити його з драматургії на ділянку поезії лірично-драматичного змісту.

Збірка поезій Калинця складається з трьох дійств і двох інтермедій, які можна б також назвати чуттєвими циклами з різною тематикою: перше дійство – перевага прадавніх первнів; – перша інтермедія – рефлексії при споглядуванню на образи митців; друге дійство – любовні мотиви; друга інтермедія – сюрреалізм по формі з різною тематикою; третє дійство – контрасти між нашим «середньовіччям» і теперішністю. Цей поділ є умовний і його не дасться вбгати в будь-який шаблон.

Головною темою його попередньої збірки була барвиста краса народнього мистецтва, поетична й обрядова народня творчість, краса архітектурних пам’яток минулих віків. У нових своїх віршах Калинець оспівує мерехтливі відблиски загибаючих останків краси, залишених нашими предками. У способі поетичного трактування цієї тематики є оригінальність, особливість кожного вірша й новий, несподіваний клімат, що просякає всю збірку.

* * *

Заки докладніше говорити про поезії Калинця, нагадаємо для порівняльного протиставлення відомий факт, що поетам рідко коли трапляється досягти стану творчої екстази та відтворити його в вірші. Через недосягнення – чи нешукання – таких вершин їх поетичний доробок аж ніяк не втрачає нічого з своєї вартости і якости. Пригадаймо собі Тичину. Він у вийнятковому творчому підйомі залишив нашій літературі один особливий і безсмертний брилянт. У захваті поетичної екстази його власне єство розплилося в «дзвонних згуках» кларнетної музики соняшного проміння. Його Я злилося, стало часткою, ритмічного руху «безсмертя всіх планет», ритму тотожного з радісними ударами його власного серця: «Я був – не Я. Лиш мрія, сон». У творчому підйомі Тичина відчув метафізичну красу космосу і досягнув утотожнення себе самого з світом цієї метафізичної краси:

 
Прокинувся я – і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.
 

Калинець – ще перед написанням цієї збірки – залишив нашій літературі брилянт подібної вартости [1]1
  Видавництво робило посилання: «Дивись Додаток на стор. 111», на якій було надруковано вірш Ігоря Калинця «Вітражі». – Прим. упорядника.


[Закрыть], але зовсім інакшої якости. У своєму ексстатичному підйомі мистецького захвату він пережив також: споєння свого власного Я з світом інакшої, але також метафізичної краси. Це не була музика космічних сфер. Це було неповторне пережиття краси, створеної людьми, прапредками Калинця.

Вона об'явилася поетові в опустілій святині, в місці забороненому тепер для людей чи перетвореному на музей безбожництва. Через вітражі вікон, прислонених арковими щілинами, «мільйони сонць упали на мої очі, руки, плечі». Вони різнобарвними зблисками і півтонами мерехтіли на луках склепінь, на обличчях ікон, зливалися в мозаїки різновидних барв і ліній. І Калинець

 
…сам від того ніби скло
розпався прозорим і барвистим
рясним незліченим числом
маленьких та яскравих зблисків.
 

Калейдоскопічні блиски барвистих промінів сонця стали для поета тотожними з проміннями його душі. Не лише з прислонених вітражів вікон, з його власної душі вони падали «на церкву в Ольжиній руці», «на Володимирові персти». Душа поета запалала самоцвітом «у Даниловій короні», запеклася «чорним згустком крові» на Наливайковім лиці:

 
Я був усім на всіх і вся:
величчям, вірою і болем…
Я вийшов з церкви —
і засяв
тисячолітнім ореолом.
 

* * *

У протилежності до Тичини, урочистого, сповитого колись «у мрії творчої хітон», Калинець простий і скромний. Він «натягнувши кирею традицій» на себе, уявляє себе середньовічним «мандрівним студеєм», або «чи не останнім з шляхетного родоводу мандрівних дяків». В одному дуже барвистому вірші, що до найкращих належить, він висловився про свою музу цілком зневажливо і згірдливо: «безславна моя муза осліє від безслів’я». Жарт? Чи вибух нетерплячки? Все одно його збірка поезій доказує протилежність. Калинець вкладає про себе такі слова коневі Мамая:

 
кінь крилатий
здивовано
за плечима
тупцює
 
 
навозився
чимало
усяких
на світі
 
 
а такого
не бачив
що воліє
на парнас
пішки перти
 

З цього самовизнання випливає, що Калинець постановив прожити своє творче життя щирим піхотинцем і знехтувати режимними пегасами, які вже стільки поетів знесли в підпарнасові провалля на певну літературну смерть. Треба припускати, що ця постанова стоїть у авторовому первопочинові, як поета, бо недаремно його перша збірка носить назву «Вогонь Купала», назву, яка зовсім непопулярна тепер в Україні серед перегонів при виконуванні маніакальних планів. Свою погорду до служального віршоробства він висловлює дуже коротко: «хай на підложжі підлості пасуться титули, останьмо чисті». Тому не диво, коли світосприймання Калинця не залишається без осудження:

 
Вилущую слова із скаралущі сущого,
сей прикрий присмак присмерку.
На велелюдних судищах осудження
із писків прискає, як присок.
 

Однак осудження офіційною критикою не виводить його з рівноваги: «інколи, від спогадів дощу обмоклий, гріюся під животворним омофором строф». Серед скарбів рідної мови поет щасливий і знаходить найвищу насолоду – говорячи за Ґете – у власному співі:

 
Як мило тут. І милощі. І милість,
пройнята лиш ікона вістрям свічки.
Струмує з рани милосердя променем на милю,
а, може, навіть і на цілу вічність.
 

Він з радістю «ласує» в старомодному словнику Памви Беринди з початків XVII ст. [2]2
  Лексикон славеноросский альбо імен толкованиє. Київ. 1627.


[Закрыть], щоб відкривати суть і первень мислі, вміщеної в зародок слова. Він розсмаковує, з яких джерел «спливли з віками і вінками» окремі струмки думок інкарнованих у слово живе та в архаїчне слово. Калинець глибоко відчуває, що «завжди минуле нам на п’яти наступає». У розумінні розвиткової тяглости і обов’язку супроти будівників нашої культури він закликає поетів продовжати глибинну працю над досконаленням краси і багатства рідної мови: «здвигаймо далі над словами бані титлів, вершім самотньо храм».

* * *

Два вірші – «Корови» і «Мужній вірш» схоплюють синтетично головну тематику збірки – крім еґотичних мотивів – і характеризують типову для трьох «Дійств» лаконічну простоту стилю. Короткими штрихами, наче вістрям крем’яного наконечника по стіні печери, Калинець ріже невикінчені, але міцні, обриси п'ятьох образів:

 
Чорні твої корови, як буй-тури, Іване,
несуть на рогах первісну ніч величаво.
Кривавого місяця жорновий камінь
нашу землю загірню поганством розчавив.
 
 
Похилилася жінка у ніч, як печалі коругва.
Дійницю їй, щоб таїнство молока вершити.
Очі тварин сумом в сутіні фосфорують,
спрозорюють нас крізь тисячоліття ширми.
 
 
Спить земля прабатьків під цвинтарним плотом,
застигли корови біля тирла на чатах.
 

Третій образ: «похилилася жінка у ніч, як печалі коругва» в відчутті нерозгаданих відзивів спадщинности чи, може, в тривожному прочутті незнаного майбутнього – є зміцнений кінцевим, п’ятим, образом: «застигли корови біля тирла на чатах» – наче і вони таким самим інстинктом прочувають, що щось відходить з-поза «тисячоліття ширми» і щось невідоме наближається. Ота печальна застиглість «на чатах», напружене очікування і прочуття, це той настрій, який проникає поезії всіх «Дійств» і деяких віршів «Інтермедій». Тугу сучасників окреслює закінчення вірша так:

 
Завойовуєм місто, Іване, на квадратах полотен,
а самі тягнемось до нашого первопочатку.
 

В людях обзивається зов крови, який кличе зберегти духову тяглість із нашим первопочатком.

«Споконвіку дослухаємося голосові крові» – це той лейтмотив, що незмінним рефреном повторюється в «Мужньому вірші». Від трьох поколінь з різних сторіч линуть із цього незмінного голосу крови три різні молитви. Перша – до Перуна від наших ранньо-історичних предків, що навмання «волоком» все далі пливли, щоб він «ощедрив» їх тріумфом над митрополією тодішнього політичного і культурного світа, Царгородом. Друга молитва до Матері Божої – від запорізьких січовиків, щоб вона оберегла хоробре надхнення січових сміливців протистояти загибелі, що зависла над їхньою країною. Третя молитва до Вітчизни Вітчизн – від теперішнього покоління, яке не може зростися з безкорінною цивілізацією XX сторіччя, щоб Вітчизна дала силу митцям і поетам піднести нашу культуру до духових вершин – схрестити «хоч пензлі, як списи».

У глибинах віків Калинець знаходить і оспівує красу окремих фраґментів, що зосталися з різних розвиткових епох, з підйомів і каталізмів нашої культури. Поставленням своїх поетичних образів на віддалях вікового тривання, Калинець створює елегійний клімат часово бездонної туги. Клімат цей особливий тим, що він просякнений ще й «прикрим присмаком присмерку». Атмосфера цього «присмаку присмерку» згущена в більшості віршів «Дійства першого» – вона пов’язує їх у споєний цикл – обзивається в «Другій інтермедії» («Топлення Марени») і досягає деяких віршів «Дійства третього».

* * *

Д і й с т в о  п е р ш е  це ряд живих образів, застиглих образів тривання. Це реально існуюча на землі і в духовості живих людей ґалерея різновидних форм буття тієї самої незмінної суті в ході сторіч. Головною тематикою є тут найстарші свідки безперервної тяглости духового буття нашої культури з часів Трипілля, ранньої доби християнства та їх живих залишків на землі і в душах сучасних поколінь. Починаючи образами духового світу праукраїнських племен, автор пряде нитку через затишне хатнє тепло приготувань до святкових християнських урочистостей: «Стіл. Заметіль. Гостина. У кратерах макітр замішане тісто солодке стигне». Атмосферу і поспіх рукодільної праці хліборобського затишшя він перекидає аж на зоряний небозвід:

 
Бринять ракети веретен
в галактиці каганцевої містики.
 

Навіть буденний настрій господарського подвір'я відбивається аж на вигляді сонця:

 
кури шукали притулку, б'ючи, як у дзвони крильми.
Обдзьобане сонце було таке жалюгідне.
 

Нитку безперервности, що тягнеться далі через руїни княжого Галича до сучасної доби, описує словами старовинної простоти:

 
У румовищах поміж череп’ям дзбанків,
мечами і пряслами, що знаходимо щоденно,
напіткали невідомої діви останки
з начільником – золотою діадемою.
 
 
…Чи се не твоя, городе, суща подоба:
поросло городище забуття дерном,
лишилася дещиця слави по тобі,
сливе діви золота діадема.
 

Україна була колись «правітчизна свічок», тепер вона «вітчизна огарків». Поет бачить, що: «спить земля прабатьків під цвинтарним плотом», що похилена «дзвіниця, як вежа в Пізі, кланяється дрантивою головою могилам». На його очах:

 
Тріщали предвічні зруби,
летіли гонти, як пір’я:
руйнували дерев’яне чудо
людської праці і віри…
Це умирали століття,
це помирало прекрасне…
 

І сумували святі з сільської церковці, що: «втікає світ з-під ніг, гей втікає». Подібні катаклізми – але інакшими почуттями – переживали вже наші предки з часів Дажбога, коли Володимир Великий поставив Десятинну церкву на знак, що настала година сумерку богів поганських. Але першу будівлю Десятинної церкви – цього символу перемоги над поганськими віруваннями – спалила пожежа: «об руїни крешуть червоних блискавиць коні»: І зрадів тоді Перун:

 
З димом Десятинну і десяток інших —
хай дибляться до Бога, хай дибають до дідька!
Зализує звали язиком зеленим місяць —
цей язичного апокаліпсу рахманний свідок.
 

На якийсь час не стало Десятинної церкви:

 
Осиротіли подніпровські горби високорівні.
З-під скосогору з драгви Перун вилазить.
 

В коловороті вічних повторень – завмирання і відроджування всього живого, в оборотах осінного й весняного сонця – в силу незбагненного закону:

 
Повертається старе з-перед віків черепкових.
 

Не раз розсипалися в руїни матеріальні твори людської творчости, але незнищенним залишався духовий зміст «чуда людської праці і віри». Тяглість духового змісту національної культури ще від далеких трипільських первопочатків є темою більшости його віршів. Їх проникає щось наче відчуття закону про поворот усіх речей. Ми тепер є на звороті вниз цього коловороту: оборот «жорнового камення кривавого місяця» розчавив величаву красу «первісної ночі». Поет – і разом з ним сучасне покоління – живе «у світі, де дотліває пам’ять». «Рушили по підсоннях соняшникові хащі», щоб закрити зарослям звалища минулого; Золотий Тік «взявся та й заріс вівсом»; «позбігалися будяки до храму Божого та й гатять головами в трухляві двері». Пільна криниця, що оновляла сили наших предків і була предметом їх почитания, покрилася «мереживом жабуриння».

Але матеріальні і духові сліди минулого існують на землі, вони є свідки безперервної тяглости тисячоліття культури. Не лише «Криниця», «Стріха», розбиті черепки, поржавіла бляха ікони, «Кам’яні баби» – також і місця на землі говорять мовчазною мовою про драматику минулих сторіч. От, хоч би площа перед Єзуїтським собором, де тепер діти годують голубів, це те саме місце, де на костирях палили «єретиків». Там колись:

 
«посилало вогнище несите
з мойого предка в небо білий дим».
 

Незмінною залишалася і духова спадщина попередніх сторіч: світовідчування з доби хліборобської, скотарської навіть ще й ловецької культур. Поганська мітологія, якій приділено багато талановитих описів; демонологія раннього християнського середньовіччя («чорти під бузиною зняли вереск, ягіддям об’їдаються», вірш «Відьма») – це справжні персонажі давнього вертепу.

Кілька прикладів про наявність у закамарках пам’яті тривалости подій, що відбувалися ще в «каганцевій містиці» доісторичних часів. Старий мідяний світильник «прожертий червінню міді», на якому стирчить тепер огарок свічки, нагадує, що він освічував ночі «ще пращурам перед хрещенням». В блиманні його світла «опівночі на долівці оживали шкури ведмедів», пращури наші «допивали з медуш» найстарший напиток, мед, «з’їдали воску бурштин». В підсвідомості пастухів триває і живе успадкований нахил сповняти обрядові забобони номадських племен, щоб приєднати ласку для щасливого плекання худоби – цієї біологічної основи буття скотарів трипільської культури. Вони «на підвіконні ставлять миску молока і меду», і Калинець укладає для них таку «Молитву пастухів»:

 
…Плекаймо плідно кіз, глядім гладких корів,
про їхні дбаймо живодайні вим’я й вола.
На нашім небі нам завісив статку ріг
якийсь козячий бог – волососяйний Волос.
 
 
Вже й сам Перун по стількосот роках
моцарського метання берла блискавиці
вергає днесь літеплі стріли молока
з дійних дійок у духом’ян дійниці.
 

Видавалося б, що тут маємо повнозвучний відгомін з київських неокласиків. Нагадується Рильський і Зеров з безпосереднім вичуттям природи й українського побуту. Певно, поетичні первні природи є спільні, але поза ними щораз наново повторюються поганські боги та вірування і християнська обрядовість, що своєю багатопостатністю різнять Калинця від попереднього покоління. Звідкіль взялися вони? Вони здвигаються з черепків трипільської культури, з руїн церков і закривають собою нігілістичні заміри паліїв, виповнюють порожнечу. Це не є заклик до повороту в минуле, ані не є вірування в старе, бо воно відмолоджуване, це не є повторення пропащого, а творча знахідка національної духовости, щоб у часі апокаліпсу відродити з неї нове. Не сміє існувати порожнеча віри, як не сміє існувати пустеля історії. Безперервною є історія наростання національної літератури.

Щоб не накопичувати нових імен, повернемо ще раз до Бажана. В «Молитві пастухів» Калинець продовжує іншими мотивами там, де обірвалася струна молодого Бажана, коли він також переносився в ранньо-історичні часи. Пригадаймо собі його сонет «Папороть»:

 
Мов карб – цей місяць-білозір,
Мов сни старі – ці хмари білопінні.
І бачу я: в незнаному тремтінні
Поганська ніч лягла на чорний бір.
 
 
Снується дим опівнічних офір.
Несуть жерці на слані рядна лінні
Німим богам свої дари уклінні:
Важучий мед і соковитий сир.
 
 
Поганська ніч – таємний час оман.
Пливе з озер мережаний туман
І духманіють папороті трутні.
 
 
І виходжа на росяний майдан
Весільне коло молодих древлян —
Слов’янських зельних піль веснянки незабутні.
 

Покликуючися на Бажана – можна також на біологізм Антонича покликатися – зовсім не маємо на гадці закидати Калинцеві «впливологію». Ні, нам ідеться підкреслити, що наш автор самостійно й оригінально творить у традиції української літератури, знаходячи в ній своє власне нове слово.

* * *

У  д і й с т в і  д р у г о м у  тематика змінена на любовну. Цікавішим мотивом, що повторюється в кількох віршах є праукраїнська пошана до дівочої невинности. Він хотів би після любовних переживань далі бачити дівчину в ореолі її «цноти», але якось не виходить так, бо: «з-за вугла лукавий біс кепкує з тебе і мене», а в іншому випадку «мов сович з-за дупла за нами совить совість». Або, коли «світ чистий, як роса, висить на павутинні», поет «змиває сон», бажаючи змити «в непам’ять мару» пережитої ночі. Даремно! Його серце все одно прагне «князівства дня, в якому ти княгиня». Заки він закохався, «була собі з мене людинка з глини», а потім почувався інакшим, сильним. В дальших любовних перипетіях пізнав, що в любові є багато омани, облуди, ілюзії:

 
Наше щастя писалось пальцем на піску,
розлетілося щастя, як липове клиння
 

і поет відчув «біль за реальністю речей», співав «осанну тому світові, що в вікнах, бо поза ним чи не ілюзія сама», згадав обряд «Топлення Марени», легенду про Ладо в «кришталевій труні» і т. д.

Дійство закінчується двома осінніми віршами. Надходить «Осінь» у пастельних фарбах і несе «самотність у білій пустелі постелі».

 
У міжвіконні осінь, осóнь, сіно
на острів осоту сонце воском стіка…
 

«а я не живий і ти (осінь) вже також не жива». Чому він не живий, це пояснено перед тим у «Сподіванні на осінь»:

 
На священному дубі уверх ногами
лилики душ наших покірно повисли.
 

* * *

Т р е т є  д і й с т в о  описує контрасти між реальним і вимріяним світом, пережиті самим поетом, або персоніфіковані долею сучасників чи уривками фактів дійсності. Блимання огарка свічки на старому мідяному світильнику освітлює сцену вертепу, а сценою тою є «пращурів земля». На мерехтливому «кінчику полум’я танцювала ж наша журба». Нема вже побратимів, намножилося недрузів, родини розірвані і невідомо чи себе «позбираєте вціле з різних доріг і доль»; нудна прозаїчна робота на прожиток забирає маляреві час – через неї пропадають творчі мотиви; професор спалює мистецький образ Холодного; «преглупе міщанство» не розуміє малярів, поетів; старі архівні документи нагадують про мандрівку через Карпати мандрівника-маляра, про переслідування священиків і братчиків епіскопом в XVII ст., що, затаївши своє ім’я, анонімно накликував до погромів. До цього циклу належать уже згадувані вірші «Беринда», «Корови», «Мужній вірш». Дійство закінчується – у протилежності до попереднього – не осінним настроєм, але барвистим черешневим «Червнем». Цей кінцевий вірш поезій журчить своїм ритмом як бистрі гірські потоки.

* * *

Згідно з традиціями нашої початкової драматургії, дійства вертепу для відпруження і передишки глядачів мають бути відділені від себе інтермедією, а не павзами з буфетами і з порожньою балаканиною вагомих у власній уяві міщан, що вичікують на третій дзвінок. Таким був смак, розумний естетичний задум творців зав'язку української драми. Спудеї Могилянської Академії вигадали, що глядачів треба в перервах забавляти смішними – на їхній тодішній смак – жартами інтермедії. Калинець інтермедію прийняв, але виправив її незадовільний зміст. Він не хотів нищити настрою дійства веселощами і показує в перервах різновидні тканини ніжної лірики. Поезії обидвох інтермедій писані стилем інакшим, ніж дійства, немов би твори іншого поета – доказ ширини діапазону і поетичних умілостей автора.

П е р ш а  і н т е р м е д і я  це відчутливі реакції молодого поета на красу нашого образотворчого мистецтва. В основному вони є чуттєвим відзивом споглядання на малярські образи, а деколи є також одуховленим доповненням їх такими фарбами, яких на палітрі нема – договоренням мрійливого задуму маляра чи поглибленням настрою, що оточує образ. Це інтермедія перша. Коротка вона. Шкода, що для читача закоротка.

І н т е р м е д і я  д р у г а.  Модерністичний сюрреалізм, форми верлібру, який відкидає шкільні приписи граматичної інтерпункції і механіку класичної метрики, що багатьом поетам перешкоджала передавати в автентичному виді свої дійсні поетичні пережиття. На початку цієї інтермедії Калинець прибиває на сосновій дошці вертепу (чи не дерев’яним кілком?) листок калини і проголошує, що це є «Калиновий герб» – герб у геральдиці невідомий і дослідникам поетики до цього часу також ще незнаний. З пояснення кінцевого вірша цієї інтермедії виходить, що це є новий герб, посмертно наданий Калинцем «шляхетному родоводові мандрівних дяків», що без пашпортів і путьовок мандрували колись по Україні вздовж і вширш, куди серце запрагло, щоб навчати людей ученого письма, правди, співу, любови, порядности і побожности.

Після осінних віршів попереднього дійства  І н т е р м е д і я  д р у г а  починається зимовими образами. Зима така, що «мороз на бігу копита коням прибиває», а вовкам «пахнуть заячих слідів конюшинки». А заяці? «Догризаючи бурячиння хмар метнулись зайці до втечі», за ними «інквізиція з рушницями… чобітьми і псами» по снігу рушила. Настрашений такими подіями вечір «у ріг місяця тривогу сурмить». Зима ранком «облачилася» в урочисті церковні «срібні ризи»; замерзлі «в інею дерева видзвонюють, як павуки в церкві» кришталами; на вікнах «закінчує мороз крила архангелів». На небі діються дивні події з часів ловецької культури: дик «на іклах поніс сонце… зарити», олень з надломаним рогом, до якого прилип листок «з діадемою місяця промчав» і «оберемками хмари, як сіно, підкидав рогами». Двірник – до паламара подібний – «доглянцовує сонце, припорошене снігом». На землі «церква навхрест дошками забита, попримерзали янголи крильми до шиб», «зів’яв дзвін як гарбузова квітка». Інакше було восени: «гупають яблуками бубни садів»… Крім цих описів природи ще кілька віршів на закінчення, як казка маленькій Звениславі, згадки про першу наївну любов «жовтодзюбих», спогад про старого вчителя, що вчив про казкову країну золота, якої «на мапі не знаходжу» і згадувані вірші про Мамаєвого коня і Калиновий герб.

* * *

Дивним світлом розквітла наша поезія після революції і в 1920—1930 рр. прямо кавалерійським рейдом здобула відразу почесне місце в світовій літературі. Очевидно, ми думаємо тут не про кількість, а про якість, серед якої так часто вистачає один безприкладний вірш, щоб здобути безсмертність. Калинець займає в сучасній українській поезії високе і тільки собі притаманне місце:

 
хвоста задерши
пергамент
по луці
брикає…
 

На уявному пергаменті Калинець стародавнім прабатьківським гусячим пером понаписував свої модерні вірші. Що його пергамент має норовисту натуру брикати і хвоста задирати – Калинець угадав. Не вгадав тільки того, що його розбриканий пергамент потрапить до рук переписувачів, які заставлять його брикати по закордонних луках замість тихцем просуватися по рідних пасовиськах. Ми тішимося тією непередбаченістю і несподіванкою.

Творець і лицар Калинового гербу написав зневірено про себе: «а чи не останній я з шляхетного родоводу мандрівних дяків?» Цей запит стосується і його попередника Олекси Влизька: «Романтики, ви вже останні, до скроні кольт!» Злам душі в обох випадках є зрозумілий, але ніяк не виправданий. Романтика і романтики є неперехідним явищем, бо передають вічну властивість людської душі – тугу за даллю, нехтування малим і стремління до великого і прекрасного. Калинець є суцільною постаттю з вибраною самим собою метою залишитися чистим романтичним поетом у служінні красі з національною шатою. Як перед ним, так і після нього появлятимуться споріднені духи, але ми віримо, що він стоятиме в першій фалянзі серед них.

Роман Семкович