Текст книги "Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій"

Автор книги: Ігор Калинець

Вертеп

 
Підпираючись костуром ямбів,
натягнувши кирею традицій,
прощаюсь з віком атомним,
бо щось мені не сидиться.
 
 
І вже мандрівним спудеєм
топчу снігові верета,
промінявши жупища келій
на біблійну скриньку вертепу.
 
 
Затихає хупаве місто.
Стіл. Заметіль. Гостина.
У кратерах макітр замішане
тісто солодке стигне.
 
 
Бринять ракети веретен
в галактиці каганцевої містики.
На сосновім деці вертепу
починається перше дійство.
 

Дійство перше

 
Сумно на тебе дивитися, кринице,
пільна кринице з прогнилим цямринням,
оточила ти себе свитою кропиви ницої,
ще й хизуєшся мереживом жабуриння.
 
 
А була ти, небого, богинею у правітчизні,
молилися предки до твого непороччя,
пили вони жадібно тіло твоє пречисте,
солодкою водою причащали очі.
 
 
Де твоє нині ділося блакитне свічадо?
Хто тебе чару дівоцтва позбавив?
Скільки на землі зі смагою прочанів,
а жоден з летаргії не розбудив тебе збанком.
 

 
Лишімо душам відчайдушників – мужів
на підвідконні миску молока та меду.
Самі позбудьмось бутночсті й молитву прокажім
за сутність будня, альфу і омегу.
 
 
Плекаймо плідно кіз, глядім гладких корів,
про їхні дбаймо живодайні вим'я й вола.
На нашім небі нам завісив статку ріг
якийсь козячий бог – волососяйний Волос.
 
 
Вже й сам Перун по стількосот роках
моцарського метання берла блискавиці
вергає днесь літеплі стріли молока
з дійних дійок у духом’ян дійниці.
 

 
Підперта здавна тендітними колонами мальв,
ще від Івана стрипіхата зілля сухозлоттям,
і дивною мозаїкою з бурозелених смальт
та свіжою латкою сонячного околоту.
 
 
Звисають з тебе булави маку і срібний часник —
проминулого літа скупі оздоби і радощі.
Відходять зі спасами добрі твої часи,
що відбивав бузько на базалуччя ратуші.
 
 
Перегнали давно тебе наймолодші із груш,
гнилиці опалі загрузли в твоєму лоні.
Жаль мені стріхи, бо сам я, мов комин, загруз
білими спогадами в її мосяжній соломі.
 

 
Ми велети, що зі сонця посміли глумитись,
покарані зухвальці, обернені в камінь.
Тепер тільки від круків побираємо мито
білими козацькими кістками.
 
 
Стоїмо як ідоли чорної пустелі,
віхи знамення татарви й вовкулаків.
Впаде смерк смерті на зелені оселі,
коли сонце вибухне на мертві відламки.
 
 
Скинемо каменю чари, які нас тиснуть,
зненавистю все просмалять наші вічі.
До слушного менту ми затаїлись у тирсі
з правом раз у рік на відьомські віча.
 

 
Гасає вітер свавільно на майдані за ринком,
де кози пасе остання в містечку відьма,
де імператор чортополоху здивований прикро,
що сонну імперію непрошений гість відвідав.
 
 
– Не за горами зима, – журиться відьма козами.
З левади, де зорі пасуться, найпахучіше сіно.
Та коня де дістати, і дишель зламався у Воза,
а на віник тепер, ік старості, ледви чи б сіла.
 
 
Як реп'яхів, не позбутися надокучливих мислей,
що минувся той час – навіть вже не присниться,
коли до Великого Воза запрягався місяць
і відьмі привозив сіна цілу копицю.
 

 
Се посвячення пасок, се посвячення передсвіту,
се весільне коловання сонця, яке не добачаєм.
Хлопці зірвали двері дзвіниці і вето місцевої ради —
вдарили на сполох великодніми дзвонами.
 
 
Отож не пудьмося спросоння: а що нам буде?
Застановімося ліпше, хто ми і для чого ми.
Чи ми земля, якої давно не любим,
чи дюралюмінієві крила, до яких ще не доросли?
 
 
Ми за коловоротом, попрощали нас верби,
що, як наші бабуні, у чорному отченаші.
Вертаючи з танцювальної зали, вимкнули хлопці транзистори
і колоруч церкви поколували опівночі гагілки.
 

 
Співав дід на крилосі тропарі й кондаки натхненно,
як Мишуга, що вичаровував солодко Йонтка арію.
Із трухлявих ґонтових бань сталевих хрестів антени
висилали дідовий голос херувимам до раю.
 
 
Тремтіла єдина зоря зеленим оком радіо,
вливалися солов'ї і липи тріщали в ефірі.
Зачарований Саваоф, завмерши за хмар балюстрадою,
щонеділі святе дозвілля приносив діду в офіру.
 
 
При місяці зачиняв паламар, як святий Петро, церкву,
певний, що ніхто в світі краще заспівати не зміг би.
Увечер дід перед золотим язичком люстерка
з голови скидав і клав на дно скрині крисаню німбу.
 

 
Я сьогодні новонароджений,
я відцурався брезклого віку.
Починаю в яслах із козами
румигаги кометні віники,
смакувати молошне літепло
незайманопервісної цноти.
Очищений від поліпів політики,
перебираю зоряні чотки.
 
 
Я знайшов себе у країні колядок
на шорсткім солом'янім килимі.
Наді мною калиноуста Лада
схилилась вишневою калиною.
 

 
Тріщали предвічні зруби,
летіли ґонти, як пір'я:
руйнували дерев’яне чудо
людської праці та віри.
І, вписані в лагідні гори,
востаннє хиталися бані,
вмирали ясно і гордо,
так, як вмирають останні.
Це умирали століття,
це помирало прекрасне…
З розпуки дробилися на дровіття
золоті грона іконостасу.
І шукали між бур’янами
вічний спочинок ікони.
І плакала в недотрощеній рамі
гуцульська мадонна.
І Юр, в невідомім двобою
втративши руку і списа,
піврозтятою головою
востаннє навкруг дивився,
як довго стояв ще реквієм
і як лягав він на трави,
на осиротілі смереки
густим непрозорим трауром.
 

 
Ганяв я на тротуарах срібні кола дитинства,
ще досі у вухах той вітер свище.
А коли це було? За Чорного Петруся,
що на міській поливальниці нісся,
        як фараон на колісниці.
 
 
А було це за самоврядування Соломки,
що котив перед собою живіт, як бочку пива.
Хоч снилася бургомістрові вежа з дзиґарями,
піяв на його магістраті сусідський півень.
 
 
А було це тоді, коли на горі Стінці
під Великдень з’являлися монастиря частоколи,
І дзвін, затонулий у річці Дзвінці,
вдосвіта бамкав, аж поки до нього на дно
        не пішли мої срібні кола.
 

 
До маленької Звенислави прийшла коляда
із звіздарем і торбою, що все помістить.
Мучить Звенислава бабусю: дай і дай
з ялинки ночі медівник місяця!
 
 
Покотилися зайчики – обкачані в снігу клубки
і давай Звениславі нахиляти ялицю.
А місяць, звичайно, з того всього кпить,
бо підв’язаний міцно на золотій нитці.
 
 
Тільки осипається скляного снігу слюда,
і зірка, як куля, стовклася на площі міста.
Перший раз до Звенислави прийшла коляда
із звіздарем і торбою, що дива містить.
 

 
Ото круглий рік, як день, довідуємося, Микольцю,
чи переставилася душечка (царство небесне),
бо лише ми одні на цілу околицю
кожному двигаєм хрест попереду процесій.
 
 
Такий талан судився тутейшим причинним:
тільки кілометр екстазу – від церкви до кладовища.
А поза тим рятуємося блаженними очима
від маленьких пилатів, що за нами свищуть.
 
 
Крихітки від світу побираємо в простягнену долоню,
але так турботами зародило рясно:
бо хто нам хреста понесе в останню дорогу,
коли більше не зможем топтати рясту.
 

 
Самітний чоловіче, доки торбу самітництва
двигатимеш по ходорівських закамарках,
доки вибиватимеш костуром на цимбалах штахетів
тужливу пісеньку про вареники?
 
 
Доки стругатимеш, як невмілий різьбар
на власнім лиці криву свою долю?
Доки будеш, Семку Сомику, індиком
перед червоною ганчіркою образи?
 
 
Слава твоя відлунала з одного краю торговиці в інший,
вже й забуто самої торговиці славу.
В інший світ перейшли крадені коні і свині,
а ти ще досі двигаєш торбу самітництва.
 

 
Читаю Апостола горобцям при дорозі.
За німб мені тільки куряви мерва.
Позбігалися будяки до храму Божого
та й гатять головами у трухляві двері.
 
 
Втікає світ із-під ніг, гей, втікає.
У землю входжу ось-ось по груди…
На старості з простягнутими руками
визираю на шлях із кубельця рути.
 
 
Милостині тепер дочекатися годі,
швидше запустить ще хтось опуччям.
Оце підвезли б мене до вдови городу —
на хліб заробив би, горобців пудячи.
 

 
З димом Десятинну і десяток інших —
хай дибляться до Бога, хай дибають до дідька!
Зализує звали язиком зеленим місяць —
цей язичного апокаліпсису рахманний свідок.
 
 
Осиротіли подніпровські горби високорівні.
3-під скосогору з драгви Перун вилазить.
Дубове своє тіло задубіле під дубом гріє
(золоті вуса русалкам пішли на прикраси).
 
 
Повертається старе з-перед віків черепкових,
рушили ордою по підсоннях соняшникових хащі.
Об руїни крешуть червоних блискавиць коні —
облюбовує собі Перун місце для капища.
 

 
У тому селі дзвіниця, як вежа у Пізі,
кланяється дрантивою головою могилам.
Яким дивом стоїть вона, чи не ниткою бабиліта,
срібною павутиною віри затрималася?
 
 
Вдячні громадяни о. Павлові Людковичу,
єромонахові Сильвестрові – книгодрукарям (1618–1620),
також вдячні їм миші, що вивчили кирилицю
і зуби позолотили оправою апостола.
 
 
Роздає тепер думне село свої візитівки:
кому кленове листя, а мені бляшану ікону.
Благословляю всемоцну ржу за її милосердя —
залишила, немов сльозу, Маріїне синє око.
 

Я. Пастернакові

 
Засіли солом’яні оселі на Золотому Тоці,
як кури, порпаються у купі рапуття.
Спите, тереми і храми, у землі на сотому боці,
а що за життя ви промовили путнє?
 
 
Хто його знає, чи тільки у вас світу,
що ото було взад літ вісімсот?
Відпастернакував пастернак, а сього літа
взяв та й засіявся Золотий Тік вівсом.
 
 
А може, для нього те золоте верем’я,
що по вереміях усіх навертає стопи,
коли восени селяни ревно
на картоплищі ведуть розкопи.
 

 
У румовищах поміж череп'ям дзбанків,
мечами і пряслами, що знаходимо щоденно,
напіткали невідомої діви останки
з начільником – золотою діадемою.
 
 
Мовчить про її наймення віко саркофагу,
літопис задвірками обійшов її дівоцтво.
Замість весільної фати нап’яв фатум
чорну намітку на ясні очі.
 
 
Чи се не твоя, городе, суща подоба:
поросло городище забуття дерном,
лишилася дещиця слави по тобі,
сливе діви золота діадема.
 

8 березня 1967 р.

 
Тоді сосни ще сонні в туман запали,
тоді на пів дня півні вчинили гармидер.
Сонце неба допало, коли вже павич,
як впав, об'явився поміж курми.
 
 
Тоді щось хтозна що на причілкові хати
зненацька, світоньку, як свіне:
обновилася на причілкові Богоматір,
щирозлотом взолотило її вінець.
 
 
Тоді молодиця з повними відрами
поквапилась, байдужа до всіх видінь.
Був собі найбуденніший ранок, видно,
в Зимній Воді, Зимній Воді, Зимній Воді.
 

Інтермедія «Мій давній голос» (1962)

 
Чуже проколювало небо готикою,
хмурився химерами модерн,
рябіла східня екзотика,
щоб я помер.
Але я ріс вежею Успення,
видирався з сутеренних зажур,
щоб згодом
струнким і упевненим
став всім на голови
Юр.
 

 
Юр восени самітній:
дерева летять за вітром,
дерева летять столітні,
як журавлі за літом…
 
 
Юр, як листок від печалі,
легкий,
і аж світиться наскрізь.
Він в небо
напевно відчалить,
бо в нього осінній настрій.
 

 
Хлюпає полум’ям день,
бризка вогнем і вітрами,
вогнем червоних дерев,
вогнем стоязикої хмари.
Лише серед лави барв,
серед нетривкості й бурі
несе себе
вічності в дар
сильвета собору Юра.
 

 
О, яка солодкість ліній,
гама барв медовосонна,
угорі венери з ліні
простягли лелійні лона.
Слимаки дзвінких балконів
закрутились ажурово,
і різьби химерні грона
зодягли дверей підкови.
Все веселкою, дугою
без контрастів і без кантів.
Лиш внизу кричать від болю
вдавлені у брук  а т л а н т и.
 

 
Осяяна сонячною повінню,
вона дивилась з його полотен
очима, що були повні
невимовної скорботи.
І тому,
що він прагнув бунту
і гострої,
як вістря,
музики,
вона мусила бути
його  м у з о ю.
 

 
Він був замислений
і величний,
зайнявши весь сонячний простір,
до людей повернув обличчя
мудре і гостре.
А вона була десь в перспективі,
обличчя мала на руку оперте,
обличчя безнадійне і красиве,
і була його  а в т о п о р т р е т о м.
 

 
Дівчинка
потягнулась спросоння,
оголивши теплі коліна,
струнка, як сонячний промінь,
і сама серед стрункого проміння.
Стіни клали на себе сонце.
Воскресали давні ікони,
що спали в павутинному мороці
довгими віками.
І зникла з їх лику байдужість,
і полились благословенням їх очі,
бо настало  п р о б у д ж е н н я
дівчинки
в полотняній сорочці.
 

 
Спала Земля,
підібгавши під себе ноги,
в затишнім
сніговім наметі,
а поруч у віковічних барлогах
зимували старі ведмеді.
А поруч
обгризали зайці
червоне пруття ожини.
І висли
великі, як у казці,
зірчасті сніжини…
Землі було тепло в наметі,
і уста вона склала в усміх,
бо їй снилось,
що ведмеді ласують медом,
а зайці мають молоду капусту.
 

 
Набухло дерево гігантською сльозою,
згубилось місто в білому полоні.
Твого волосся золотистий сонях
зазолотився на туманових полотнах.
 
 
І знову ти покірна і несміла
лиця зіперла лагідне овалля
на лебединих рук веселку білу,
так ніжно виткану із довгої печалі.
 
 
А ніч струмить в моє страждальне місто
крізь образ твій зворушливо прозорий.
Набухле дерево хитнулось і зависло
на веслах вій гігантською сльозою.
 
 
Пробач мені! Я терпну від бажання
спалити видиво у полум’ї червонім,
щоб за вогненними палкими вітражами
забронзовіла жінка в золотім шоломі.
 

 
Стоїть мадонна в синіх лопухах,
у небі голубого світла.
Заплакане дитя раптово затиха,
здивоване таким великим світом.
 
 
Ось колихнулася колиска лопуха —
метнувся птах сполоханий в долину,
де димарі старих замшілих хат
заквітли білим квітом диму.
 
 
Повзуть кущі по лагідній горі,
росте дзвіниця стрімко, як смерека.
Вода хмарин на теплу синю рінь
то напливе, то відпливає легко.
 
 
І білий бог з осяяних верхів
косу відкине, радісно уздрівши
мадонну і дитя між лопухів,
між синіх лопухів лемківського узлісся.
 

 
Жінка з чорного металу,
жінка чорної печалі
над могилою припала
у мовчанні…
Хрест стримів,
як долі стержень,
але біль поволі гаснув
і крізь траурну одежу
засвітилось тіло ясно.
І торкнув їй спокій вічі,
слід сльози з лиця зітерши…
І спливає тільки вічність
по складках її одежі.
 

Дійство друге

 
Зріють у променях пальців
коханої смаглі кетяги персів.
Починається осінь, на журливому вирії станції
відходить мій потяг розлуки вперше.
 
 
Всі ночі жаги стоять під твоїми очима,
в поцілунках – розпачу й солоду дисонанси.
Двері в країну яблук опалих відчиниш,
встане на клавішах сходів прощання соната.
 
 
Світ твій обірветься жовтою флейтою фіртки,
серце зірветься з черешки в траву побіч яблук.
Стиглі кетяги персів торкатиме вітер,
і ніколи собі не повіриш, що я був.
 

 
Оп'яніли горобці від дикого винограду,
справляють осінні оргії на ґзимсах келій.
Бризнули в янгола гіпсові сльози градом,
бо замість квіту лелії приніс до руки келих.
 
 
Регочеться біс, визираючи рогом з-за огорожі,
керничку вина з бузини копитами натолочив…
Пензель сорому малює у тебе на лицях рожі,
бо вином кохання напоєні наші очі.
 
 
На плитах лопухів затерті усі наймення,
годі з них відчитати смирення чи грішні мрії.
З-за вугла лукавий біс кепкує з тебе і з мене.
І янгол плаче за цнотливим квітом лелії.
 

 
Вухами лопухів слухаю мушлю тиші,
причаєний під білими кронами кульбаб.
За розлуки ще один довгий тиждень,
що на циферблаті соняха добігає, пробач.
 
 
Я тепер у джмелине тремоло
заслуханий більше, ніж у власне єство.
Та інколи, від спогадів дощу обмоклий,
гріюся під животворним омофором строф.
 
 
І тоді ти мене то підносиш, то нищиш,
спалюєш на зеленолезих ватрищах трав.
І дуже шкода мені доброї мушлі тиші,
найбільшої втрати серед тисячі втрат.
 

 
Наше щастя писалось пальцем по піску,
розлетілося щастя, як липове клиння.
У наших державах панує культ
припалої ниць калини.
 
 
На наших емблемах на глум цвіте
папороті святоіванське зілля,
якого по нині ми не знайшли ніде
в облудливім лісі, що порохном світить.
 
 
На наших коругвах колір зачах
амаранту найліпшого ґатунку.
Тільки вуст яріє вишнева печать
на твоїм невідісланім поцілунку.
 

 
Кохана, ось плече моє зіпертись,
солодкий твій тягар, що вмерти можна.
Цю вулицю побачила ти вперше,
цю вулицю побачити не сміє кожен.
 
 
Ця вулиця злодіїв й ворожбитів,
у їхній цех вписатись маєм змогу:
мене ти вкрала від усього світу,
себе заворожив я від себе самого.
 
 
Чекав на тебе вічність – цілий тиждень,
зустрінемось небавом – через вічність.
Чи буду той я, тою будеш ти ще,
чи буде за вуглом злодійкуватий місяць?
 

 
Зустрічаєш мене, Ладо, на тихосвітніх горах
у золотому шоломі, мов Софійська дзвіниця.
Зустрічаєш так, наче прощалися вчора,
а не десять століть розлуку кували зиґзиці.
 
 
Довго роздоллям бездолля блукав я безбач,
обриваючи з себе огудиння огуди,
аж поки не знайшов на пергаміні берези
твої, як варязькі човни, кармінові губи.
 
 
Довго, ой довго ти спала у труні, кришталевій,
у вертепі, що зіллям облямований цвілі.
Висипало на береги звитяжне полян плем'я,
мов колись на хрещення, на наше весілля.
 

 
Врешті сталося те, що статися мусило,
що було вимовлено золотоусто у снах.
Зійшла на мене благодать твого усміху,
наді мною обрання огненноязикий знак.
 
 
Була собі з мене людинка з глини,
глиняний світ спирався на глиняних ногах.
Аж поки не об’явилася ласка твоя до мене —
черленої печі животворящий огар.
 
 
Ставлю поставники – трійці воскові —
всі ми походим з-під знаку вогню.
Весільні коні гублять срібні підкови,
ще й вечір у срібну підкову місяця вгнув.
 

 
Облеснице, лисице, сластослове,
все ближче листов’яну й листопаду.
Твої листи – се вістуни пасльону,
що на городі медогіркне владно.
 
 
Погідна б’є година огудиння,
данина спогадам ся дивна днина.
Цілую рученьки тобі, солодка господине,
бо у розлуці, як на довгій ниві.
 
 
Воно ж устами мед твоїми добре пити,
та тільки хто повірить нині твому слову?
Ось-ось ще трохи і будемо квити
за те причастя чорного пасльону.
 

 
Ось наша вулиця, вілл вутлі вулики,
зачахлих дерев скам’янілі скульптури.
За вуаллю слів роздмухуєм спогадів вуглик,
пам’яті вузлик вустами розплутуєм.
 
 
Набубнявів поцілунок – щось виженеться,
із пенька серця стрілить бо якась паросль.
Пережили ми жаль і таки вижили,
тільки від сліз лишилося вижолобків пару.
 
 
Ще часом смакує нам зречення недогризок,
коли вже одною ногою на березі березня.
Ось смужка музики з вузького вікна бризнула,
і вулиця раптом розступилася в безвість.
 

 
Вже ніч по ночі сьому ніч впродовж
твій місяць смутку просяває сонніч.
Крізь місяць смутку й елегійний дощ
мов сович із дупла за нами совить совість.
 
 
Змиваю вранці сон: в непам’ять пріч, маро,
світ чистий, як роса, висить на павутинні.
Ромашки і ромен, рожевий ром,
корчага й чара, що чарують зір гостинно.
 
 
Без тебе день, а ти хто знає де,
де то князівство дня, в якому ти княгиня?
Я п’ю за тебе і за день,
такий, як сьома ніч, а інший день хай згине!
 

 
Банальна історія, зовсім таки банальна:
ти квітку мені дала, як весільну чарку, —
і вже тюльпана червоного таїни тайна
веде нас у молодість, як прочанів.
 
 
Он бачиш, лопухами заріс наш жертовник,
на теребівлі нашій вирує терниння.
Тільки з куманця місяця зелена втома,
як спозадавна, ллється так само й нині.
 
 
Де воно те, що пролетіло, як щастя,
де воно те, що нареклося нам вічним?
Помолімося мріям нашим дочасним
під пречистою калиною, що чесно додівчила.
 

Ой є в мене таке зілля

Три корчики пижма…

Народна пісня

 
В її зільнику три кущики пижма,
та й то символічно, бо де ж зілля в місті.
Спливають із медом для неї тиждень за тижнем,
усі її сто медові місяці.
 
 
Поза очі лиховістять: ота чужоложка,
ота полеговиця та ласолежниця,
оте лежидащо, наша кара Божа,
сторицею їй за то, що належиться!..
 
 
Мов павича хвіст, барвами має заздрість,
в город каміння летить, прокляття ходить по п’ятах.
А я також собі у вус не дую про завтра,
датуючи вірш «осінь, шістдесят п’ятий…»
 

 
Гей, Марену топим, топимо Марену
звечора на озері, звечора на озері.
А ота Марена – липове бервено,
то косою косить, вроками прозорить.
 
 
Даймо на потіху їй дзвінкі дукати,
стрічками розмаймо, обкладім вінками.
Потанцюй, Марено, липове бервено,
для твоєї шиї вже готовий камінь.
 
 
Гульк – і по боввані розійшлись кружальця —
знак, що осягли ми знову невмирущість.
Але ж ти, Марено, наді мною зжалься:
візьми мене лучче, візьми мене лучче.
 

 
Мадонна незайманості, покровителька лелії,
тої, що саме обдарована сьомим квітом,
край перелазу лузає соняшник безслів’я,
а могла вечорами лічити віно.
 
 
Коромислом зранку вона розважить долю:
що з одного кінця – горе, з другого – щастя.
Подейкують, що в її непорочний подолок
злітається вдосвіта біле птаство.
 
 
Чи не про неї оце пустив повість
з нашого села злотоуст відомий:
якось вночі зупинився райський повіз
з архангелом Гавриїлом перед її домом.
 

 
Що нас в’яже, хіба павутинка мелодії,
чи важкий по коліна пісок танцю?
Ні разу на стикові наших долонь
не розцвіла червона ружа.
 
 
Твій дім недалечко, всього сім кроків,
сім миль сипкого піску мовчання.
Усю довгу дорогу гули п’яні музúки
про нерозцвілу червону ружу.
 
 
А за брамою, за якою зникаєш,
тільки піски довгих-предовгих сходів.
Такі предовгі сходи хіба ведуть
у країну туги за червоною ружею.
 

 
Віримо, суєвіри, у дно глека і штольні
(донниці, дивнички, доннички).
Бездонність, бездомність, бездольність —
невже це під сонцем – сонечком?
 
 
Любове, ми щасні: наш терен і терем,
у бутлі тернівка, бутні терцини.
Трохи терпіння і вірш на папері,
і на терезах розважена щирість.
 
 
Струмок за садком – до дна видно там воду,
до дна день по дні, як вино, випиваєм.
Але раз ненароком я приглянувсь безодні —
і зрозумів, що дна там немає.