Текст книги "Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій"

Автор книги: Ігор Калинець

 
Що суджено і що лежить на серці,
як пахне стиглість і яка на смак?
Таке припізнене забарне милосердя,
бо все мені навспак, уже навспак.
 
 
Між призабулих буднів той забуток,
огарок той загарливо ловлю,
і видасться супроти смутку вутлим
наш прошумілий швидко шлюб.
 
 
Не зміниться ніщо віднині і навіки —
тобою пахне стиглість і така ж на смак.
Осанна тому світові, що в вікнах,
бо поза ним чи не ілюзія сама.
 

 
Якщо це було, то були твої руки,
очі були, груди були, були, було…
Була буколіка, буйволиці й буйволи,
і червоне будило, що будило, було:
 
 
Якщо це було, то було все облуда,
блудницею тоді ти, пречиста, була,
тоді ти пречистою, блуднице, стала,
бо ти стала – і не стало тебе.
 
 
Якщо це було, то в мені щось зістало:
та непевність, та буйність, той щем.
І бубон будила, що будить і в будень,
біль за буйволами, біль за реальністю речей.
 

 
В білий день, день-удень зі свічкою
серед люду, як на полюдді…
І враз діждався від свічки освідчення,
її безжального жала, як суду.
 
 
Чи ж маю право на біле тіло,
чи смію сподіватися свіччиного милосердя?
Згасив я свічку, хоч і мене боліло
на вугіль осліпле її осердя.
 
 
Куриться з нього остання притча
про горошину, що виросла у Говерлу.
Ота горошина не що інше, як прикрість,
що вчора завдав тобі по вечері.
 

 
У сподіванні осені, айстриного благовісту,
на пеньку складаємо вузлики дару.
Боже, коли у роті не мав ні ріски, —
ось тобі повна диня нектару.
 
 
Ось тобі вуст пересохлий пергамент,
благенькі серця, благуваті мислі.
На священному дубі уверх ногами
лилики душ наших покірно повисли.
 
 
Осене, зраднице, дрантива торбо,
ялового бога безплідна невісто!
Ми послушники твого чернечого ордену,
що не чекає айстриного благовісту.
 

 
Така самотність у білій пустелі постелі,
де понад нами стелею стеляться міражі.
Господи, які в тебе очі стали пастельні
і пальці ласкаві – такі неживі.
 
 
Звідки взялись ми, в якій оселі осіли —
оструб, ослони під стінами, сіті і сак.
У міжвіконні осінь, осóнь і сіно,
на острів осоту сонце воском стіка.
 
 
Поезіє, спазми екстазу твого зіслабли,
дивний сей світ, остали самі слова.
У пустині світлиці живуть тільки сіті і лави,
а я неживий і ти вже також нежива.
 

Інтермедія «Калиновий герб»

 
прибиває
мороз
на бігу
копита
коням
 
 
смерек
серцевинням
ліси
об небо
дзвонять
 
 
пахнуть
вовкам
заячих слідів
конюшинки
 
 
з-під заметів
гриби дахів
ледве
на світ божий
прошились
 

 
на іклах
поніс
дик
сонце
у бескиддя
зарити
 
 
на верхніх регістрах
виводять
вовки
по зорях
молитви
 
 
догризаючи
бурячиння хмар
метнулись
зайці до втечі
 
 
у ріг
місяця
тривогу
сурмить
вечір
 

 
в інею дерева
видзвонюють
як павуки у церкві
серцевинним кришталів
 
 
до утрені
в срібні ризи
облачилась
зима
 
 
закінчує
мороз
крила архангелів
по вітражах
 
 
і двірник
як паламар
доґлянцовує
припорошене
снігом
сонце
 

 
заячий
кирило методій
по снігу
юси повиводив
 
 
лементують
куці на вічі
 
 
ой навіщо ж
то нам
навіщо
 
 
напевне
по наші душі
інквізиція
з рушницями
рушить
 
 
на снігу
прочитає псалми
чобітьми
і псами
 
 
нам би
та вовчі зуби
ми б
кирила методія
самі збули
 
 
а тепер
братове
хай кожен
рятується
як може
 

 
розп’ята церква
навхрест
дошками
забита
 
 
попримерзали
янголи
крильми
до шиб
що не рушаться
 
 
доокола
на липах
гайвороння
келії
висвячує
 
 
панахиду
править
вечорами
 
 
а бойкам
досі
святий миколай
сниться
 
 
що ключ
від церкви
на золотім ланцюгу
їм
спускає
 

 
осипається церква
жовтим листям
шибок
 
 
зів’яв дзвін
як гарбузова квітка
 
 
двоє стебелець
давно осиротіли
 
 
ялівець
до страти засуджено
 
 
тільки вогонь
визволить
його пахучу душу
 

 
се будякові
йванові голови
на усічення
 
 
вимахувало мечем
моє дитинство
 
 
досвідченість
тепер покутує
 
 
достояли
у закуткові пам’яті
 
 
будякові
йванові голови
 

 
з діадемою
місяця
промчав
олень
 
 
оберемками
хмари
як сіно
підкидав
рогами
 
 
обвалював
копитом
камінь
зі скарбів
довбуша
 
 
у зламанім розі
як медальйоні
цидулку
з листя
носить
 
 
просила
уклінно
калина
на морожені
ягоди
 

 
на голубому дзиґлику
звенислава
дзиґою
 
 
а куди котик
червоний клубок
сонця котить
 
 
а де він
кожушка
купив собі
аж по вушка
 
 
а чого
в киці матусі
виросли
вуса
 
 
а чи на хвості
у кошику
вона носить
коржики
 
 
на голубому
дзиґлику
звенислава
дзиґою
 

 
терен
голки
для грамофонів
розпродує
 
 
крутяться
ліниво
як платівки
останні дні
 
 
вересень
мелодії
на них записує
 
 
гупають
яблуками
бубни садів
 
 
скачуть
кущі
під вітрову
дудку
 
 
син шинкаря
грає
на першу скрипку
 
 
тільки
флейту
півневі
відрізали
на дровітні
недавно
 

«на городі бузина,

а в Києві дядько…»

 
чорти під бузиною
зняли вереск
об’їдаються ягіддям
 
 
от і вересень
погіддя
 
 
біла хмарка
коруговка
теліпається
на дзвіниці
 
 
а в києві
дядько
тихий та ниций
 
 
самому
люциперові
з лисої гори
лиже п'яти
 
 
вже й по чортячому
патякає
 
 
от і вересень
 

 
як мамай
відпочиваю
підібгавши ноги
 
 
торбина
з каламарем
на суку висить
 
 
хвоста задерши
пергамент
по луці
брикає
 
 
п’ю собі
з куманця
чудернацьке вітхнення
 
 
кінь крилатий
здивовано
за плечима
тупцює
 
 
навозився
чимало
усяких
на світі
 
 
а такого не бачив
що воліє
на парнас
пішки перти
 

 
добродію
згадую вас
бо країни сподівання
на мапі не знаходжу
 
 
на кінчику ціпка
колись
атлантиди
виринали
 
 
крізь
заворожене пенсне
ви
ельдорадо
бачили
достеменно
 
 
може я учнем
не був ретельним
тепер
як риба
б’юся
у сітях
меридіанів
 
 
добродію
у провінційнім
містечку
 
 
вітролетна
осінь
скубе вона
дерева
як голодна коза
 
 
чи не ціпком
збираєтесь
її
злякати
 
 
чи
не крізь пенсне
зазираєте
в ельдорадо
молодості
 

 
люба
ми обоє
ще жовтодзюбі
 
 
бо що
ми знаєм
 
 
у голові
лиш вітер
отакі ми всевіди
 
 
а що
ми маєм
 
 
ложе
із трав
нескошених
отакі ми
розкошичі
 
 
а що
ми вмієм
 
 
написане
закреслити
отакі ми
рукомесники
 
 
люба
ми обоє
з тобою
ще жотодзюбі
 
 
ми не із світу
сього
 
 
ми
з неба
сьомого
 

 
панно
з очима
більшими
за айстри
 
 
вже й наче
осінь
осінній настрій
вже я
лагідний
мов щойно
з ікони
 
 
кучері з позолітки
елегійно
дзвонять
 
 
щодня
ходжу
з козубом
на прощу
 
 
у лісовика
що з ратицями
грибів
випрошую
та думаю
як квітку
з городця
вашого
вкрасти
 
 
панно
з очима
більшими
за айстри
 

 
чи не останній
я
зі шляхетного родоводу
мандрівних дяків
 
 
позаяк віршу різдв'яну
колядникам
укладаю
 
 
оковиту
з пиворізами
по застіллю кружляю
 
 
дай господи
в городі зело
в хаті весело
в городі зілля,
в хаті весілля
 
 
ще й діалектом
міщан дратую
 
 
чи не останній
я
зі шляхетного родоводу
з гербом
де на щиті блакиту
осінній листок калини
 

Дійство третє

А. Бокотеєві

 
Осей світильник, прожертий червенню міді,
ще пращурам перед хрещенням щадив мед годин.
Опівночі на долівці оживали шкури ведмедів,
допивали з медуш, з’їдали воску бурштин.
 
 
Осей світильник забув свого горшколіпа,
що попелом у горщику на священнім горбі зотлів,
та й сам він не одно літописне літо
свічкою марив під згарищем у землі.
 
 
Осей світильник, старий непотріб музейний,
бокотей незугарний з огарком в зубах
якось вночі осіяв мені пращурів землю:
танцювала на кінчику полум’я наша журба.
 

 
Ось ще один бокатий бокотей,
що всі боки у блищиках поблеклих.
Якась ботвина в ньому чи будяк зблудив
і бовванів на 'дній нозі мов би лелека.
 
 
Не ялася мені на боканя божба,
загнув я в біса, а ж воно образа —
І буцім то уже боклаг чи жбан
по берег повен белені чи браги.
 
 
Боюсь того питва: небавом збуде блуд.
І буде як було і зверху і зі споду.
Чи вернеться будяк, що був отут
і перед хвилею шаснув у бовдур?
 

І. Марчукові

 
Чорні твої корови, як буй-тури, Іване,
несуть на рогах первісну ніч величаво.
Кривавого місяця жорновий камінь
нашу землю загірню поганством розчавив.
 
 
Похилилася жінка у ніч, як печалі коругва.
Дійницю їй, щоб таїнство молока вершити.
Очі тварин сумом в сутіні фосфорують,
спрозорюють нас крізь тисячоліття ширми.
 
 
Спить земля прабатьків під цвинтарним плотом,
застигли корови біля тирла на чатах.
Завойовуєм місто, Іване, на квадратах полотен,
а самі тягнемось до нашого первопочатку.
 

 
Не тільки дивогляду, що борода —
річ набута у мандрах до Іваня-Золотого.
Іноді перо заглядає на дно каламаря
за алкоголем атраменту.
 
 
Тоді вигулькують як русалки слова,
ведуть доісторичну ягілку мови,
що мені милосердний білодід
залишив ласкаво на хатні потреби.
 
 
Не всіх я нині долічився побратимів,
на недругів не вистачає мені пальців,
пальців дружини і пальців дочки,
пальців друзів моїх і їхніх друзів.
 

 
Вже напевно повернулося з вирію
твій чорногуз – чорнокриле фортепіано.
Клечає нашу стріху його клекіт,
вимощено гніздо пір'ям Барвінського.
 
 
Хотів би я повернутися як чорногуз,
подолати віддаль у сто струн.
Гучить водограй з-під чорнокрилля,
коли поять твої пальці спраглих.
 
 
Всі ми колись повернемось з вирію,
спізнавши чужини і вотчини себе.
А наразі клечай нашу стріху,
вимощуй тернове гніздо.
 

О. Мінькові

 
Споконвіку дослухаємось голосові крові,
волочимось волоком, аби тільки далі пливти.
О Перуне, ощедри нашу дорогу громом,
дай на Царгород-брамі прибити щити.
 
 
Споконвіку дослухаємось голосові крові,
за ненаситцями-порогами здвигаємо власну Січ.
О Мати Божа, не остав без свого омофору
нас у натхненну погибилицю-ніч.
 
 
Споконвіку дослухаємось голосові крові,
з двадцятим віком важко дається нам стик.
О Вітчизно Вітчизн, не скупи нам своєї покрови,
на нашому гербі хоч пензлі, як списи, схрести.
 

 
Чи гаразд маєшся, зимноводський піїто й гультяю?
Не обійшла вістка мене, що ґаздівство плекаєш на дозвіллі.
Громадка курей, що на коліщатах, по обійстю літає
ще й вітрила лепсько приладив ти до своєї вілли.
 
 
Вилупилося на тебе преглупе зимноводське міщанство
мов на короля Данила, або дірявого архангела.
Тільки чистого спокою, одробина того щастя,
коли Вороцівське кладовище зродить із себе зітхання.
 
 
Тоді з’яви якісь, химери з-під чорного обеліска
угледять на цвинтарі малинового корабля бандери,
чимдуж почимчикують, аби на нього влізти,
ледь прикривши свої домівки барвінковим дерном.
 

Плагіат з Медведя

 
Вороцівські жінки, схилені над полем,
як вздовж шляху фіґури страдальниць,
голови ваші одлинули разом з буряками,
здоганяють спомини, як птахів.
 
 
Руки ваші не тут, вони у вирії за коханням,
ноги помандрували самотні хто знає куди.
Вертається ваша сила чорним стовпом чорнозему,
осідає, як сажа, на жовтий день.
 
 
Коли сонце погасне, то не відомо, чи себе ви
позбираєте вціле з різних доріг і доль.
І ваші чоловіки, не знаючи, кохатимуть чи не кохатимуть
зовсім інших істот, зроджених на буряках.
 

Плагіат з Л. Медведя

 
Сьогодні востаннє до нас повернувся предтеча,
з’яву його явило від ровера коло,
що попереду котилось за добру милю,
а правиця цілила на полудень, коли ще він був за горбом.
 
 
Багряна мряка сідала на призахідні гори,
кури шукали притулку, б'ючи, як у дзвони, крильми.
Обдзьобане сонце було таке жалюгідне,
що предтеча зі жалю поклав його край шляху.
 
 
Ми прозорі від захвату молились на босі стопи,
слід від кола на поросі вістував рубікон.
І коли одну ногу ми занесли через нього
відсохла вона, як листя, і понеслася у степ.
 

«Нащо мене засуджено до страти…»

В. Симоненко

 
Живемо як у Бога за пазухою:
заслуги, вислуги, вислизуємо звинно.
Звісно, професоруєм, а межистравними павзами
згадуються наші діла доброчинні.
 
 
Бувало пустимо півня під Холодного безсмерття,
лопоче з полотна на полотно червоний…
Архипенко й той у наших руках меркне,
бо коли з глини, вертайся в глиняне лоно.
 
 
Бо коли малоруський, назад до хопти,
між гречкосіїв у курні сіни.
Либонь нас жоден дідько не вхопить,
любчику, голубчику, скурвий сину!
 

 
З мансарди замшілої мистець як одуд визирає:
що його ще на полотні нині вдати?
Навпроти, на райське дерево, яблука райські
клювати внадилася рай-птиця віддавна.
 
 
Через дорогу у теремі кришталевім
князівна після сон-ночі потягається звабно.
О пів на дев’яту зринають перса, як меви,
коли осувається звільна з неї сорочка єдвабна.
 
 
Ах, як однотонно день по дні кане,
як нудно зрежисировано ранку акт за актом.
О дев’ятій мистець випиває філіжанку кави
І береться за студію трактора.
 

 
Повів мене отець Самуїл скосогорою д’горі,
хащами рушили берко і суклятим бескиддям.
Се місце догідне опришкам, для дорожника – змора,
а іншого шляху туди ніхто ще не звідав.
 
 
Взявши Бога у поміч, доп’ялися ми верху,
де кінчалася лядська, починалась угорська границя.
Там спочили ми трохи, здивовані смерком:
врівень голів наших хмари, ба, навіть ще нижче.
 
 
Багацько людей вповідало хосенного много,
що там, у вертепах, сніг остає настало,
бо торішній лежить до самого нового,
а третій до іншого – і ніяк не розтане
 

 
Ласую в стільникові словника, та всує,
в тенетах словника нерідко б’ються ридма.
У сутолоці слів шукаю сутнє
із ласки протосингела Памви Беринди.
 
 
Коли знаходжу первень, розумію пагінь,
і воду, що спливла з віками і вінками.
Завжди минуле нам на п’яти наступає —
отож, май, серце, трохи серця, а не камінь.
 
 
Здвигаймо далі над словами бані титлів,
вершім самотньо храм (ще буде повен)!
Хай на підложжі підлості пасуться титули,
останьмо чисті, як поярка – біла вовна.
 

Присвята дружині

 
Сказав Антонич до свічки першого листопада:
Дякую тобі, свічко, за світлу пам'ять.
Із-за третьої зорі на вогник лечу, як метелик,
бо поклоняюся всьому, що є в німбі вогню.
 
 
Сказала свічка Антоничеві першого листопада:
Дякую тобі, Антоничу, за світле признання.
Хистке моє світло, як метелик пам’яті,
з ліхтарні серця виставлено під вітер.
 
 
Сказала ще свічка першого листопада:
Маю щастя освітити тобі дорогу з вічності.
Хвильку побудь у світі, де дотліває пам’ять,
у правітчизні свічок, у вітчизні огарків.
 

 
Вилущую слова із скаралущі сущого,
сей прикрий присмак присмерку.
На велелюдних судищах осудження
з писків прискає, як присок.
 
 
Як мило тут. І милощі. І милість,
пройнята лиш ікона вістрям свічки.
Струмує з рани милосердя променем на милю,
а, може, навіть і на цілу вічність.
 
 
Підступність світича, а ще й підступність світу,
що перетнув мене, як дошку,
я блуджу словом, сам собі я свідок,
бо всі ми блудимо потрошку.
 

 
Такий червоний червень, така червона воринь,
таке черлене сонце, таке червове серце.
Пече пісок, як присок, корявий покруч – корінь,
руслом ріка речиста, де вирів вирви й смерчі.
 
 
Безславна моя муза осліє від безслів'я,
іди на безголів’я – об камінь слова коміть!
Пожну таке весілля, яке собі посіяв,
чи ж мого хліба-меду не схочеться нікому?
 
 
А літо йде по літі, поліття, повноліття —
та три шляхи надії заблисли в мому оці:
отой червневий червень, що черешнево світить,
осе червове серце, осе черлене сонце.
 

Примітки

За основу нашого видання взято книжку: Ігор Калинець. Поезії з України: Друга збірка поезій. – Bruxelles. Belgique [3]3
  Насправді, як розповів у 1993 р. Калинцеві директор лондонського видавництва «Українська Видавнича Спілка» Василь Олеськів, міфічне безпартійне видавництво у Бельгії «Література і мистецтво» було придумано, аби увести в оману КГБ і пом'якшити нападки радянської влади на авторів книг: першою вийшла збірка Василя Стуса «Зимові дерева», відтак Ігоря Калинця.


[Закрыть]: Вид-во «Література і мистецтво», 1970. – 126 с. Однак поетичні твори Ігоря Калинця подаємо за його оригінальною збіркою «Відчинення вертепу», вміщеній у виданні: Ігор Калинець. Пробуджена муза: Поезії. – Варшава: Об'єднання українців у Польщі; Вид-во Канадійського інституту українських студій, 1991. – С.57—111.

У книзі Ігоря Калинця «Поезії з України: Друга збірка поезій» (Bruxelles, 1970) в «Дійстві першому» після вірша «Криниці» опублікована «Молитва пастухів», а в «Дійстві третьому» після вірша «В. Барський в Карпатах у 1724 р.» – «Уривок з „Перестороги“» невідомого автора (1606 p.), які не ввійшли до канонічного тексту збірки «Відчинення вертепу».

«Молитва пастухів» помилково була загублена в подальших виданнях, тому поновлюємо цей вірш.

В «Інтермедії „Калиновий герб“» до окремих віршів зроблено примітки: «з діадемою…» – «передрук з «Дніпра» ч.7. Київ, 1964 р. Доданий редакцією до Інтермедії»; «панно…» – «передрук з антології Б. Кравцева «60 поетів 60-их років», Нью-Йорк, 1967 p.».

В оформленні книжки та суперобкладинки 1970 р. було використано ілюстрації Богдана Сороки, які повністю вміщуємо у нашому виданні, а окремі вірші були проілюстровані репродукціями картин Олекси Новаківського («Юр» О. Новаківського; «Муза» О. Новаківського; «Автопортрет» О. Новаківського; «Пробудження» О. Новаківського), вірш «Могила Шашкевича» – світлиною надгробника М. Шашкевичу на Личаківському кладовищі у Львові, 1906 p., а вірш «Василій Любчик» – чорною рамою з написом під нею: «Чорні рами до образу Холодного, спаленого доцентом Василієм Любчиком».

Напис на обкладинці 1970 р. зробила Аріядна Стебельська. Назва збірки дублювалася на титульній сторінці трьома мовами: IHOR KALYNETS

POEMS FROM UKRAINE

OEUVRES POETIQUES D'UKRAINE

GEDICHTE AUS DER UKRAINE

Випускаючи у світ «Поезії з України», видавництво «Література і мистецтво» зробило на початку книги таку примітку:

«Заголовок цієї збірки поезій І. Калинця є тимчасовий і нами вигаданий. Яким титулом Автор назвав цю книжку ми не знаємо: титульна сторінка відпису збірки була віддерта. У другому виданні виправимо цю неточність, якщо зможемо дізнатися, який був оригінальний заголовок книжки.

Перша збірка поезій Ігоря Калинця: «Вогонь Купала» була видана в Україні 1966 року. Чергова його збірка не вийшла досі друком, але любителі поезії все ж таки поробили собі відписи з неї. Один із відписів продістався за кордон і ми видаємо його, як другу з черги збірку поезій І. Калинця.

Друкуємо цю книжку без відома і без дозволу поета і художника. Робимо це з двох причин: щоб врятувати для української культури високоякісний вклад поетично-мистецької творчости молодого покоління, та – щоб культурні кола світу дізналися, якої якости і якого змісту українську культурну творчість придавлюють окупанти України.

Всі індивідуальні особливості стилю і правопису Автора зберігаємо в цьому виданні. Єдині зміни це кільканадцять відхилень ориґіналу від академічного правопису 1928 року, якого ми притримуємося, та декілька доданих нами наголосів для уточнення ритму.

Збірку ми доповнили  Д о д а т к о м.  Передруковуємо в ньому вірші поета з львівського «Жовтня» і київського «Дніпра», які є майже невідомі читачам з західніх країн. Додаємо також пояснення маловживаних слів, щоб полегшити повне розуміння поезій І. Калинця тим читачам, що не мали нагоди в умовах чужини глибше засвоїти багатств і тонкощів нашої мови».

На клапані суперобкладинки видавництво вмістило фотографію Ігоря Калинця й коротку біографічну довідку про нього та висловлювання Валентина Мороза, а саме:

«Ігор Калинець народився 1939 р. в Ходорові, Львівської области.

1961 року закінчив у Львівському Державному Університеті філологічний факультет. Був працівником Обласного Державного Архіву у Львові.

Бувши студентом, писав перші поезії. В 1964—65 р. його вірші були друковані в журналах «Зміна», «Дніпро» і «Жовтень». Перша зібрка поезій І. Калинця вийшла книжкою 1966 р. у видавництві «Молодь».

* * *

«Високі культурні досягнення можливі тільки при безперервності традицій. Нічого не загубити, нагромаджувати шар за шаром. Тільки так виростає духовність».

Валентин Мороз

У «Додатку» книги було опубліковано такі вірші Ігоря Калинця, як-от: «Вітражі», «Прадід», «Танець жаги» та «Містечко» (усі – передрук з антології Б. Кравцева «60 поетів 60-их років», Нью-Йорк, 1967 р.), «Місто» та «Ми» (передрук з «Жовтня» ч.4. Львів, 1964 р.), польською мовою «Miasteczko» (переклад Флоріяна Пєсьняровіча), «Писанки» та «Килими» (передрук з «Дніпра» ч.7. Київ, 1964 р.). У нашому виданні їх не подаємо.

У «Поясненнях маловідомих слів» редакція вмістила пояснення не лише до маловживаних слів, а й відомості про українських діячів, зокрема Василя Барвінського (нар. 1888 р.) – композитора неоромантичного напрямку, музикознавця, засудженого на 10 років заслання; Василя Григоровича Барського (1701—1747) – мандрівника, дослідника архітектури, родом з Києва, який 24 роки мандрував по південній Європі і країнах Близького Сходу, автора описів подорожей з рисунками; Памва Беринду († 1632) – автора першого в Україні лексикону церковнослов'янських слів з поясненнями на тодішню українську літературну мову та ін.

У нашому виданні не подаємо віршів з «Додатку» та «Пояснення маловідомих слів».

* * *

Вивіз рукопис із СРСР молодий священик Петро Миронюк з Югославії (тоді ще семінарист), що гостював у приятеля Калинців Ярослава Лемика. Він купив багатотомне видання Лесі Українки, один томик залишив, а натомість обгорнув суперобкладинкою самвидавну, такого ж формату, збірку Калинця, яку виготовив Лемик. У самвидаві на той час ходили «Етюди про поезію та „Відчинення вертепу“» Євгена Корди. Згодом Калинець довідався, що автор – його знайомий Роман Хоркавий. КҐБ так і не викрив, хто такий Корда.

Заки нелегально книжка дійшла до Калинця і Сороки, у листі від Віри Маланчій із Канади, була світлина самої Віри з книжкою в руках. Не відразу Калинці звернули увагу, що це «Поезії з України». Отак автор дізнався про вихід своєї збірки.

17 вересня 1971 р. відбулося «судилище» над Ігорем Калинцем на засіданні правління і партбюро Львівської обласної організації Спілки письменників на тему «Про збірку Ігоря Калинця, видану за кордоном». Калинець категорично відмовився дати гнівну (обов'язково таку!) відповідь «українським буржуазним націоналістам».

У судовому обвинувачувальному висновку у справі Калинця в 1972 р. стояло окремим пунктом: «У збірці «Відчинення вертепу»… Калинець робить наклеп на радянську дійсність… проводиться націоналістична ідеологія, туга за минулим, за самостійною державою… закликає до боротьби з радянською владою» і т. д. Також названі особи, яким Калинець давав читати збірку. У вироці Львівського обласного суду від 15 листопада 1972 р. оголошено: «В 1976 р. Калинець в збірку під назвою «Відчинення вертепу» помістив вірші, в яких зводить наклеп на радянську дійсність, зображує наше життя похмурим і непривітним. В вірші «Кам'яні баби» закликає до боротьби з Радянською владою. У віршах «Чорти під бузиною», «Архітектура», «Будинок», «Щастя», «Криниця», «Стріха», «Дитинство» Калинець виступає за оживлення уніятства. В них проводиться: наклепницька ідея пригноблення українського народу Радянською владою, націоналістична ідеологія та прагнення до «самостійницької» України».

Видавництво «Література і мистецтво» у Бельгії у судовому документі все-таки названо українським буржуазно-націоналістичним.

Уникнув суду, але не слідства, Богдан Сорока, який за попередньою домовленістю з Калинцем заперечив свою причетність до ілюстрування книжки, мовляв, його графіка частково тематично (на поганські мотиви) збіглася з «Вертепом», а Калинець її запозичив – узяв сім аркушів. Додамо, що восьмий («Відьма») запізнився за кордон, але присутній у нашому виданні.

Дуже цікаво, що в ухвалі Верховного суду УРСР від 15 січня 1973 р. була знята з обвинувачення збірка: «Виключити з вироку як епізоди обвинувачення Калинця і. М. виготовлення та розповсюдження збірок віршів «Коронування опудала», «Відчинення вертепу» («Поезії з України»), виготовлення та поміщення до збірки «Спогад про світ» віршів «Земля», «Вода», «Вогонь».

Правда, роки покарання залишилися без змін. Ігор Калинець і досі хотів би знати, кому із київських літераторів-експертів він має завдячувати за об’єктивну порівняно із львівськими відомими експертами оцінку.