Текст книги "Авірон. Довбуш. Оповідання"
Автор книги: Гнат Хоткевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 39 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]
Любив пастуше життя Олекса, але тепер, після широко нарисованих картин майбутньої діяльності, після тої політичної закраски, що мало прийняти в руках Олекси опришківство, – бути вічним пастухом і тільки пастухом здалося блідим і невиносимим. Почув утому, йдучи далі. Досі не чув її, хоч відмахав уже стільки миль. Тягло сісти й припочити. Але рішив іти далі, аж поки не знайде кого з побратимів, поки не зупиниться на чому певному.
Доля змилостивилася над Олексою: на слідуючій полонині найшов Срібнарчука.
Зустрілися, як брати. Розпитував, як живе, – це ж було основне.
Показалося, що живе так само. Правда, оженився, але грунту від братів відтягнути не міг, живе у комірнім і от пастушить. Факт оженення був недодатній. Воно, певно, буде в'язати Семена. Розпитався далі Олекса – ні. Шлюб вийшов якийсь недібраний, Семен жінки не держався і на перше ж слово Олекси дав повну згоду. Мало того, що сам згодився, а ще повідомив, що тут же, на полонині, з ним разом пасе один хлопець, що дуже й дуже буде підходящий.
– Він теж єсенівський, я го добре знаю. Паліїв Василь. Він з дєдем своїм повадивси за йкіс лази та й укік із дому. Шос іше украв у дєді, то тепер вертати нема єк.
…Щось украв… От із такої братії, що може украсти й тим найбільше підходити до опришківства, доведеться на перших порах вербувати свою ватагу… Не так думалося, не так… Ну що ж, доведеться.
Увечері пішли до стаї. Подивився Олекса на того Палієвого. Нічого, хлопець звинний, смілий. Трохи хитруватий, може, та то вже так…
І цей Василь, сам приставши, нараяв із свого боку ще одного єсенівського хлопця.
– Семен го знає: Дрислюк – знаєш?
– Аєкже…
– Так от… Він до всего. Я за него ручу.
Той ручить за того, той ручить за того, виходить, якась кругова порука. А Олексі хотіло би ся одному ручити за всіх. Ну що ж… великий вибір можна робити при великій спокійності, а не так, як вийшло зараз.
Давши інструкції – де і коли збиратися, що з собою брати, – Олекса пішов далі.
Знайшов Никорака Федора, а той зі свого боку нарадив узяти свого приятеля, теж із Микуличина – Кошака Івана. Знайшов Джамиджуків. Ті з радістю – і теж зі свого боку казали, що приведуть двох гошівських хлопців, теж рідних братів.
– А ше в Косові хлопёц оден, у дзекана служит, Бойко Іван. Коби до него скочіти. То такий хлопец, шо варт. Він і дзєкана бив.
Знов… «Бив дзєкана»– значить, підходить на опришка. «Та не те це все, хлопці, не те!» – хочеться крикнути Олексі. Але розповідати про все довго, зараз нема часу… нема часу… Довго шукав Олекса свого приятеля спузаря, але нарешті таки знайшов. Оце дійсно такий, що таких би хотів усіх… Оцього як поведе до Сапогова – цей одразу все зрозуміє.
Згадав іще Олекса, що колись, пасучи на Лостуні, познайомився з хлопцем одним, що добре вмів грати на скрипку. Тому ніхто його не знав на ймення, а тільки Смикайло. Якщо він зостався таким, яким був тоді, то це хлопець підхожий.
Знайшов Олекса й Смикайла, а з ним разом пас волох один путилівський, який теж охоче пристав та Ще обіцяв привести хлопця одного із собою.
– Гаштурак Павло. Він із Єсеня угорського. У нитника служит. То мій [приятельник] перенний.
Словом, не встиг Олекса обіздрітися, як уже опинився на чолі досить численної ватаги. Нехай не всі являться – і тоді вже це буде поважна сила.
Гордий дух уступив до Олекси. От як у нас… Ще нічого не було, а й то он скільки народу вдалося набрати. А як покажемо ми себе на ділі – огої Тоді сотні являться. Тисячі. Як там, на Вкраїні… Мене оберуть полковником… сєду на конє…
Тепер до отця Кралевича. Він же ще нічого не знає. Як зрадіє, коли побачить, що від слів вже перейдено до діла, що вже розпочинається велика боротьба і розпочинається так, можна сказати, блискуче. За яких два-три дні, не горівши, не болівши, набрав Олекса півтора десятка хлопців. Правда, не всіх іще бачив у лице, може, який з них і не підходящий. Але це ж в однім маху… В однім оменті… Раз-два – і готово! А як приложити сюди рук і часу? Ого!.. Ого-го!..
VI
Олекса летів до Сапогова так, як ото летів на полонини. Велику радість ніс у серці й останні милі то вже біг прямо бігом.
З нальоту, з імпету, захльобуючися від радості, говорив єгомостеві, що він уже опришок, що має дванадцять легінів для початку і що тепер тільки плану, вказівок і моральної підтримки. Не помічав у своїм захопленні змін в обличчі отця Кралевича, але коли побачив – одразу зупинився. Що з ним, з єгомостем? Чому у нього таке перестраціене лице? Олекса не мав іще діла з теоретиками, які дуже радикально рішають питання на папері або на словах і безнадійно лякаються, коли діло доходить до чину.
Але з переляком своїм отець Кралевич справився скоро. Як-не-як, а о тім думалося. Пішло воно не так, як було вимріяно, але все ж пішло. Тепер не треба пускати керівництва з рук, не треба давати справі йти самопас, треба направляти її в бажані тори й повертати хід речей в необхідному напрямі. Тож отець Кралевич переборов себе й почав розпитувати Олексу про деталі. Якось мимоходом, як річ непершорядної ваги, але як зв'язану з початком опришківства, оповів Олекса й про пригоду з економом. Коли говорив про зневагу над жінкою, очі загорілися, а коли оповідав про сам акт помсти, щось звіряче показалося отцеві Кралевичу в фізіономії гуцула.
– Єк сми давнув, то він лиш квікнув…
Очі отця Кралевича поширилися… він відхитнувся від Олекси…
«…Убивець… це сидить убивець… на руках у нього людська кров… І я стискав цю руку… дружина моя, моя чиста Анна віталася з убивцем…
…Але ж бо він убив ворога… І свою, і своєї, і нашої справи… Хіба де коли обходилося визволення без крові?.. Хіба Хмельницький не бродив у ріках крові?.. А гайдамаки брацлавські хіба не ріжуть, не вішають панів?..
…Це все так, але… Але сидіти за одним столом із людиною, що має ще не засохлу кров на руках… Він візьметься за рушник – а від того зостануться криваві сліди пальців… Моє тихе обиталище… мої книжки… рукописи – і кров… Кров на рукописах, на чистих аркушах паперу, де я хотів писати великі слова любові, сніжно-білі, чисті мислі, що вели би людство до щастя… Через розум, через веління серця, а не через кров…»
Отець Кралевич напружував усю свою волю, як це вміють робити сильні люди, щоб не дати помітити Олексі впливу оцих своїх думок, але нерви були сильніші мозку й не повинувалися приказам із центру. Єгомость змушував себе балакати з Олексою по-прежньому, вдавав, ніби цікавиться справою, а сам час від часу кидав погляд на руку Олекси, на рукави сорочки – чи не помітно там кривавих слідів.
Олекса тільки дивувався. Що сталося з єгомостем? Де ділася його привітність, його щира бесіда, товариське обходження. Це ж чужа, чужа людина сидить тут, по-чужому дивиться, по-чужому говорить. Але чому?.. Може, він нездоровий? А може, що трапилося лихого?..
Олекса не розумів і шукав об'єктивних причин. Але от увійшла матушка кликати на обід. Так було багато разів, так було завжди: матушка приходила і ґречно, тепло просила на обід.
Але єгомость заклопотано якось устав і, криючи схвильоване лице в повороті голови, сказав:
– Я… видиш… іще не хочу обідати, а… панові Олексі, мабуть, дуже спішно…
Панові Олексі…
І мов ударило Довбуша. Він зблід, цей сильний чоловік. Одразу не стало і одної кровинки в лиці… В одну мить зрозумів, що він тут чужий, що ніякого такого ідейного керівництва звідси не діждешся, що всі оті Верлани, Гриви й Медведі, і Україна ота – то все брехня, і нічого такого ніколи на світі не було. І що коли попав ти вже на свою опришківську дорогу, то йди самотужки, як твоя власна голова розуміє, а не надійся ні на попів, ні на панів, ні ще на яку там сволоту. Олекса встав і почав прощатися. Матушка підняла здивовані очі.
– Але куди ви, Олексо? Таже обід на столі.
Олекса посміхнувся якось криво і жалібно.
– Мені вже тих обідів не їсти… Буду з торби хлібом жити, з скали воду пити.
Поклонився й вийшов.
Матушка здивовано дивилася на чоловіка.
– Що з ним, що ви йому сказали?
Отець Кралевич нахилив до дружини лице й прошепотів:
– Він убив чоловіка…
– Кого?.. Як?.. Де?..
Єгомость оповів усю історію з економом. Матушка нервово встала.
– То ви вигнали чоловіка з хати за те, що він обставав честь дружини? – Честь женщини?..
– Але ж бо на його руках кров… Як міг я посадити його за стіл з кривавими руками обіч тебе, за нашим чистим столом.
Очі матушки зробилися якимись вузькими, гострими. Таких очей іще зроду не бачив отець Кралевич у дружини. І таких слів теж ніколи не чув із оцих вуст.
– А чи не вважаєте ви, отче, що частина сеї крові, уже пролитої гуцулом, і частина тої, котру він іще проллє, лежить і на ваших руках?.. А чи не думаєте ви, що оцей простий гуцул, то лише, властиво, виконавець вашої волі, ваших навчань, ваших впоєних в нього думок? Ви посилали – він пішов; ви звеліли – він виконав наказ. Ви підняли меч – а він тільки вдарив. То чи було ж право у вас так жорстоко, так не по-людському образити вашого спільника, виконавцю ваших велінь?
Так… Да… Велика любов буває здібною часом до великої жорстокості. Отець Кралевич розкрив рота і задихнувся.
Насамперед, сей тон. Се говорить матушка. Се говорить тисячолітній друг життя, друг безмовний, що говорив лише поглядами. Що не вникав і не розцінював, а сприймав як довжне, як закон, як необхідність.
Та от показується, що і не сприймав, а розцінював і навіть осуджував – лише мовчав. А тепер сказав. За всі рази раз. І слово це стало від довгого загострювання таке жалюче, що припікає серце, мов розпаленим залізом.
А потім – думка, яку висловила матушка. «Це ж правда. Се ж я агітував і збаламутив цього простого чоловіка. Се ж я набив йому голову ідеалізацією повстанців, необхідністю протесту… От він і запротестував, як умів… І це не він один убивав економа печеніжинського, а ми вдвох… Я ідейний керівник цього злочину, і, за всіма законами всього світу, я перший мушу відповідати навіть перед людським судом…» А потім приходило на думку, як вони сиділи удвох з Олексою. Перед убивцем моральним сидить убивець фізичний, і вони змовляються удвох, як би ще кого убити. І щоб багато-багато повбивати людей. Се для того, аби ті, хто зостанеться в живих, були страшенно щасливі. «Що за дика, що за звіряча думка! І невже я міг так думати, міг так говорити, міг направляти туди залізну волю цього гуцула…» Велика і темна безодня розкрилася перед очима отця Кралевича. Чи тобі ж, безсилому, гнилотілому вплутуватися у великі діла, де життя навіть не важить нічого ні своє, ні тим більше ворогове? Туди треба людей повнокровних, людей чину, безоглядних і твердих. Таких, як Довбуш Олекса. А ти… брехнув там щось язичком і перепудився…
А що ж тепер мусить почувати оцей збаламучений тобою гуцул! З якими думками, з яким морем одчаю іде він оце у свої гори і яке прокляття понесе туди всім отаким язикоблудам, як ти. Він, бач, не пожалів. Нічого не пожалів. Усе поклав на вказане тобою місце. Зрікся спокійного родинного життя, зрікся дружини, яку, видно, любить, дитини зрікся власної – і пішов. А ти відрікся його, як Юда Христа, і так тяжко, так до глибини серця образив.
– Анно! – просто і тихо сказав отець Кралевич. – Що це я наробив? – І авторитетний, високоучений ділатель великої політики так просто, по-дитячому просто просив поради у своєї неученої, все життя мовчазної жінки.
– Нічого доброго! – чулася відповідь звідти все так само жорстоко. Слова падали, мов оте каміння, що вилітає з вулкана: прямо на голову і без усякої милості.– Нічого доброго. В горах давно вже не було опришків – тепер вони відродяться з вашої, отче, легкої руки й з вашого благословення. Цікава, мабуть, річ… Бо то ж уперше, мабуть, свята церква єднається з розбишацтвом, та ще й бере провід у свої руки. Але коли неображеного гуцула можна було тримати коло себе та якось направляти його криваву діяльність – так ви, отче, певне рахували – то ображеним гуцулом руководити годі. Він піде тепер самопас, піддасться власним інстинктам, підпаде під вплив оточення диких товаришів. І надаремне ви, отче, так перелякалися одного вбивства на своїх руках – тих убивств буде більше… Не стане рук у вас, не стане пальців на руках – і то все будете ви, отче…
– Анно, – молящо якось говорив отець Кралевич і простяг руки.
Але Анна не чула. Це не була вже мовчазна Анна, з якою ніхто не хотів рахуватися – це була Немезіс, що мститься за вічне своє поневіряння, що говорить раз у сто літ, але говорить тоді словами важкими, як скеля, пекучими, як поплавлений метал.
– Що?.. Бігли би, отче, й завертали? Перепрошували й саджали за обід? Ні!.. Таких речей ніхто не прощає, а гуцул тим більше.
– Що ж робити? Що робити, Анно?
– Передати все волі божій.
І пішла до свого покою. Виходила, як королева, але впала на ліжко, як зломлена билина. У спазматичних, конвульсійних риданнях билося й трепетало тіло.
Се була четверта драма. Любила свого чоловіка, цінила його ум, горда була з його непохитності, з його оригінальності, що він так не похожий на буденні типи обивательського оточення. І от почула нараз, що не зашкодило би поменше тої оригінальності, а побільше становчості й розуміння реальних задач живого життя. Або гнатися за фантомами та гнатися до кінця, до загибелі, як отой гуцул Олекса Довбуш, Ъбо не гнатися зовсім. А так – поткнутися і назад, бовкнути язиком, а від діла усунутися: робота не почесна…
VII
А Олекса дійсно біг, не знаючи, на якому він світі. Душа розривалася. Мозок не міг обхопити, не міг подиктувати розум, що робити в найближчу хвилину. Піймав себе, що біжить знайомою дорогою в напрямі своєї хати. До дружини би… До тихої Єлени, що так словом одним тихим може улагоджувати болі й приносити полегшу. Чи раз так було, що охопить відчай душу, ненависть розпирає усього тебе, що пішов би й бив кого попало.
А вона положить руку на плече, загляне в очі, скаже що-небудь таке просте-просте – втихомирюються хвилі збурханого духу, злобне слово зірветься з уст, впаде на землю, а з ним разом і злобне бажання. Перестануть тремтіти мускули, очі не мечуть уже блискавиць, і вмирає безрозсудний чин.
Олекса певен, що якби й цей раз, тоді, як вона прибігла, коли б удалося перекинутися з нею хоч парою слів, вона вдержала би свого сильного чоловіка. Мов канатом сталевим, вдержала би одним словечком. Простим-простим.
Але він же не зупинився і на мить. Коли побачив її закривавлену – світ замакітрився йому перед очима, все здалося дрібницею перед образою цієї дорогої істоти – і от… сталося.
Та Олекса не жалів. Він і зараз не зробив би інакше, але що от зараз не можна прибігти до неї, оповісти; поскаржитися на тяжку незаслужену обіду… Вона б зуміла заспокоїти. Вона б якось представила се в іншому, приємлемому світлі – і воно стало би легше. Так що ж, коли жінки немає, сім'ї немає… І хлопчика, малого Олексика, немає, що любив так влізти батькові на коліна й бавитися грідушками. Немає нічого. Пустині полонинські, дикі печери, куди так цікаво було лазити хлопцем і так нецікаво лізти тепер, щоб там жити…
Став серед дороги і з тоскою оглянувся. Куди йти?
Направо, наліво, вперед, назад – всюди однакова самотність, всюди однакова небезпека й обов'язок братися за зброю… Се ж когось треба вбивати, когось калічити. Навіщо се і кому воно потрібне?
Надіявся на єгомостя, чекав його слова, благословення, поради й допомоги – і от… Ще нічого не було, а він уже злякався, продав. А згодом? Чого доброго, й донести може. От так отець святий… Всі вони однакові… їх душу псам іздохлим.
Рішив побувати дома за всяку ціну. Зайде до Осташука – він сидить на узбіччі. Попросить дати знати жінці. Той такий, що не зрадить. Зрештою – буду берегтися.
Бистрим кроком і якось заспокоєно пішов до села.
– Хто там?
– Ано-ко вийдіт, ґаздо, на мінуту.
– Ти, Оле?..
– Я…
– Зара…
Вийшов. Оповідав новини, які могли цікавити Олексу.
– Гайдуки брали до двору дєдю твого, жінку брали. Кричєв пан на нє…
– Кричєв то пусте. Але не бив? Не знущєвси?
– Ні, не казали.
Олекса зітхнув із полегшою. Значить, погроза мала свій скуток.
– Но, а ти єк, Оле?
– Та й що? Маю п'єтнацік легінів під собов, – хвастонув Олекса. – Нароб'ю такого, що всім дивно буде.
Осташук покивав одобряюче головою.
– Ае… ає… То би добре – попуджєти панів трохє. Най би си варували.
Осташук пішов дати знати Єлені.
Вона прибігла, задихавшися, й кинулася на шию Олексі. Він її пестив і говорив ласкаві слова. Тепер тільки вповні відчув, яке щастя кинув собі під ноги. Оце би зараз пішов додому… там затишно так, любо… Олексик малий.
– Питавси за мнов?
– Ає… питаєтси… «А де дєдя?» А я все кажу: скоро прийде… скоро прийде…
Щеміло серце, думаючи, що не скоро цес дєдя прийде… А може ше так трафитиси, шо приведут…
Якби ще не той піп проклятий, то, може би, нічого й не було. А то наговорив-наговорив, запаморочив голову, а сам… У, песєчя душа попівська! Чув гнів до недавнього свого божества. Це якби так попав у руки – набив би по обох боках обухом добре, аби знав, єк єзиком бовтати.
Н-но… Шо си стало, то стало. Тепер уже не чєс мінєти. Може, й піп тут не винен, бо він же економа на мою жінку не посилав… Однако я би вбив того отамана й мусив би йти в опришки.
Цілу ніч пробалакали Олекса з Єленою. Заспокоїв її трохи. Сказав, що це ж не навічно, що, може ж, воно ще перемелеться якось.
– Ци я знаю, шо може бути? Може, я си верну, може, до Молдави підемо ґаздувати – усєко може бути. Я буду си навідувати суда, єк забезпечюси. А витак видко буде…
Єлені стало легше: все ж не пропасть під ногами.
VIII
О-го-го. Одразу загриміло ім'я Довбуша в гірських околицях. Напади, один другого сміливіший, один другого удачніший, посипалися як з мішка. І число їх, і територія розповсюдження попросту лякали. Здавалося, що сей розбійник може бути в один час в багатьох місцях одразу.
– Чи чули? Жида ограбував у Ясені.
– А в Перегінську мало не весь ринок ограбував. Рахуйте – місто ж.
Ясінь – у глибоких горах на угорській границі, а Перегінське де? Сама подорож туди густо заселеними околицями вже була небезпечною, але молодий ватажко, видимо, не знав небезпек і нікого й нічого не боявся. Перелітав з місця на місце й лякав бистротою своїх пересувань.
Сьогодні оповідають про грабіж в Уторопах, завтра в Товмачику, післязавтра в Добротові, далі в Устеріках – і сиплються, сиплються назви за назвами, пострах нападає на околицю.
Що одразу стало примітним, так се те, що за об'єкт своїх нападів молодий ватажко вибирав тільки панів та корчмарів. На гуцулів не нападав зовсім. Мало того, що не нападав, але говорено, що дуже часто він свою пайку віддавав бідноті. Коли таких фактів народна пам'ять відмітила кілька – се одразу привернуло до нового отамана симпатії широких мас гуцульської бідноти.
– Ає, ає… Він лиш пани та жиди пуджєє, а людем нічьо не каже. А наше село ув Ослави прийшов та таку єк півхлопа скриню грошей взяв у пана. А витак ідут усі селом, він та й трицік хлопців, єк восько йке, та усе гроші обіруч меже челідь сіют, ає…
– Чемний то йкийс вотаман об'євивси. Він, каут, на усєкого бінного си дивит. Аегіням своїм сказав: «Хуч жида, хуч пана, що у невеликі пенції, то не руш…»
Коли приходила вістка, що нападав Довбуш і на гуцулів, то показувалося, що були або панські служаки, як ото в Ясені пограбував гайдука, в Микуличині, або то були учасники облав, як ото в Чорних Ославах, коло Ланчина.
Тамошній жупник ладив похід на опришків, а кілька багатших газд охотно піднялися допомагати. З походу нічого не вийшло, бо Довбуш щез. Але за кілька день несподівано вернув і напав на Чорні Ослави серед білого дня.
Жупник заплатив життям за організацію, а ґазди, учасники походу, всі покидали свої жінки й діти та повтікали в ліс. Чотири хати зрабували хлопці. П'ятий ґазда зумів викрутитися. Він не тікав у ліс, а навпаки: повиносив надвір столи, заставив усяким питвом і наїдками, сам став коло воріт і низьким поклоном запросив хлопців на обід.
– Шо-сме завинив – проскіт, але хліба-солі прошу не відцуритиси.
Се так подобалося, кажуть, Довбушеві, що він не велів займати того ґазду.
Ще одна особливість нападів Довбуша була та, що де тільки були при тім люди або де так із ними Довбуш зустрічався – всюди говорив:
– Підіймайтеси, люде, єк ми. Беріт у руки бартки, єк ми. Таже вас багато, а панів мало. Докив будете терпіти? Бийте панів… Гоніт їх на псю маму з нашої землі.
Але сам Олекса убивав рідко, видно, при якихось особливих умовах. Такими особливими умовинами було насамперед погане поводження пана з селянами. Лихих панів Олекса не милував ніяк. Другою причиною смертовбивства могла бути участь в організації походу на опришків. Так погиб отой жупник у Ланчині. В Текучі убито урядника Лошака й розгромлено його канцелярію, спалено всі папери. Впрочім, до паперу в опришків виявилася якась прямо ненависть: де не попали на папери, там всюди їх палили. Від них, казали, всі біди на народ ідуть. Коли напали на місто Молотків, то не так кинулися грабувати магазини, як палити в ратуші папери.
Пострах пішов по панах підгірських. Де не зійдуться – розмова тільки про одно: там того ограбовано, там того спалено, там того убито.
– Чули? У Вербіжі зрабовано пана Добросельського. Все забрано… Все…
– Се його піддані, Джамиджуки навели. Вони в Довбушевій ватазі – ну от і направили.
– Не все одно, хто направив? Він і без направи буде нападати на всіх підряд.
– Як підряд?
– А так. Буде йти за порядком: сьогодні мене, завтра вас, післязавтра його…
– Та що ви?
– Та нічого. Ви чули, як він всюди говорить, що вижене всіх панів і жидів із «свого краю».
– Жидів – не бороню. А як же мене, коли я з діда-прадіда тутешній?
– А він каже, що то край їхній і що ми тут всі зайди.
– Ну… це вже…
– Стрівайте, – вмішується третій. – Ви це самі від Довбуша чули, чи з чого ви так вньоскуєте?
– Сам Довбуш це каже і повторює всюди. Коли мого сусіда, пана Рушиця, грабував у Воскресінцях, то так і казав: «Забирайтеся, – каже, – пани звідси, бо однаково життя вам тут не буде. Підійму весь народ проти панів, то всім народом вас виженемо. Я, – каже, – тільки перший загін народний. Мене вислано розчистити шлях, намітити путь». От як він розсуждає.
– То як, пана Рушиця пограбовано?
– Вже.
– А яка у нього колекція зброї була!.. Я часто любувався, буваючи у нього.
– Пішла вся.
– А як з розумувань того Довбуша, чи не відчуваєте ви, панове, тут якого вищого руководства? Будь-що-будь, а такі ідеї – підняття всього народу і таке інше – це нове в устах гуцула. Ми знаємо опришків і опришків усяких, але то собі просто грабує чоловік – і все. А тут… Воля ваша, а я вбачаю тут чиєсь ідейне руководство. Чи не постарався тут і не приложив руки який піп руський.
– Можливо, що й так. Бо дійсно: він убиває мало кого, більше грабує. Гуманним, так би сказати, способом виганяє нас звідси.
– Так не убиває, кажете?
– Трапляється, але то вже яких особливих… Тих, що занадто жорстоко поводилися з селянами.
Пан Карпінський, сей вічний проповідник лагідного обходження з хлопом, і тут вставляє:
– Я завжди казав, що чаша терпіння народного переповниться й доведеться нам усім покутувати за гріхи деякої части з нас.
А пан Злотніцький, прихильник суворої школи для хлопа, виривається:
– Як пана слухати, то хлопа треба під шкло посадити й любуватися ним, щоб не сказати яскравіше…
– А як пана слухати, то з хлопа треба шкіру здерти та нею застелити собі стіл для великодньої паски.
Це вічна полеміка. Говорять ніби двоє, але то, властиво, найяскравіші представники двох течій і за кожним із них стоять симпатики. Пан Карпінський – старополяк, прихильник родинних, найближчих стосунків із селянством. Він любить повторяти старинний віршик, і то дійсно до нього підходить…
А пан Злотніцький – це вже інший і цілком протилежний тип. Правда, і він часом бавиться в старопольщину, але бере звідти тільки необуздану сваволю. Що ж до [селянства], то вважає його бидлом і навіть серед не дуже поблажливих панків своєї околиці виділяється жорстокістю.
Не тільки пан Карпінський, а й сусіди не раз говорили панові Злотніцькому [«со zanadto, to nie zdrowo»]: (чого занадто, то того вже забагато) й радили трохи зм'ягшити режим, але пан Злотніцький був дражливий на сім пункті й зубато відгризався.
– Панове! Я до ваших справ не мішаюся, не мішайтеся, будь ласка, й ви до моїх. Може, у вас які хлопи інші, того не знаю, але у мене самі лотри, лайдаки, лінюхи і злодії – і до них у мене мова одна – нагай.
Та не лише нагая вживав пан Злотніцький у своїх розмовах із хлопами. Гірше було те, що він часом вигадував спеціальні муки, особливо для тих, хто проявляв хоч який-небудь дух протесту.
Декому це імпонувало, як, наприклад, панові ловчому курському. Він часто висловлював думку, що заздрить панові Злотніцькому.
– Се у вас тут, на долах, можна собі позволити на таке з хлопом. А у нас в горах це попросту неможливе.
Пан полковник сміявся з того.
– То пан не вміє. Якби я сидів у ваших околицях, я би вам показав, як то треба тримати хлопа в руках.
IX
Коли об'явився Довбуш і рядом учинків заявив себе як месник народних кривд; коли раз, і два, і кілька трапилися факти, що селянство скаржилося Довбушеві на лютість панів і Довбуш ішов і творив розправу, багато шляхтичів мусили змінити свій режим; дехто пробував і загравати із своїми підданими.
– Ну що, панове сусіди, – півжартівливо, півсерйозно говорив такий до своїх селян. – Будете закликати Довбуша до мене?
Селянство або відмовчувалося многозначно, або лицемірно говорило:
– Ми ваші, ви наші…
Дивно було одно – і над тим багато дехто задумувався: як то одразу оцінило селянство виступи Довбуша як свої власні й дало на них свою санкцію. І раніше ж бували опришки, і вони розбивали панів, але чомусь селянство не розписувалося за них. Виказувало до декого з них свої симпатії, допомагало часом, але то все в певних границях природно.
Тут же якось одразу сталося щось інше. Перших кілька нападів, і ім'я Довбуша вже у всіх на устах, всі селяни повторюють його з тою усмішечкою, з якою ото оповідають улюблені свої анекдоти про дуже мудрого хлопа й дуже глупих панів. Одразу пішли творитися якісь оповідання, якісь легенди навіть про особливі вчинки Довбуша. І всюди червоною ниткою проходила симпатія нового отамана до бідного люду.
– Єк ішов Довбуш із Ляховец, над ріков над Бистрицев, лапав рибу Василь Василюк, господар лєховецький. Довбуш прийшов до нього й каже:
– Рибу лапаєш?
– Ає, рибу.
– А ти нас погостиш?
– А чому ні? Погощу. Я шє й дома маю.
– Ну то ми підем до тебе на вбід.
Пішли. Та й добре їх усіх почастував рибов. Довбуш подякував, а витак каже:
– А шо тобі належитси за тото?
– А нічо.
– Ну, то настав'єй шєпку.
Тот наставив шєпку, а шєпка велика, шо й півгєлетки в неї влізе. Та й Довбуш насипав му повно гроший.
Над тими, хто кривдив бідних людей, Довбуш мстився часом жорстоко. Бистро оббігла гори чутка, як Олекса закопав живого попа в землю. Скільки там було дійсної правди, а скільки уросло з легенди – не відомо, а тільки чомусь ніхто точно не вказував, де власне то відбулося. Казали, що був десь побережник один і вмер. Пішла жінка до попа, а той каже:
– Як не п'ятнадцять левів, то не буду ховати.
Іде жінка назад, плаче. Зустрічає її Довбуш:
– Чого плачеш, молодице?
– Єк же мені не плакати, йк ксьондз не хтє чоловіка ховати без п'єтнадцік левів, а я тих грошей зроду не мала.
– А де ти жиєш?
– А ту, у лісі, чоловік був побережником.
– Ану йдім.
Прийшов Довбуш, подивився. Лежит тот мертвий на голій соломі, діти сидє голбдні, нема що вкусити. Зараз казав Довбуш своїм легіням витєгти, що в кого ё їсти; погодували діти та й ту жінку, а витак Довбуш їй каже:
– На тобі п'єтнадцік левів та най тобі поховає ксьондз чоловіка. Єк єго завтра вінесут на цвинтар і війде ксьондз та й буде коло гробу, і єк спустят у єму – скажеш ксьондзові, що прийде до него Олекса. А піп тогди буде вертати тобі гроші, лиш ти не бери.
Все так відбулося. Піп, перетривожений грядущою відплатою, велить зарізати ялівку, готовить щедрий обід, але Олекса обідати не хоче й велить себе вести на цвинтар і показати, де поховано того бідного.
А ксьондз не знав, що й єму вже попри того бідного вікопали. І він пішов з ними всіма на цвинтар та й показує:
– Оцей гріб того бідного…
А Олекса сказав товаришам:
– Кладіт го до цеї єми.
А вони го поклали стоєти сторцом рівно з землев, лиш голова наверхі і прикидали го глинов по саму шию.
Вернулиси до него додому та й забрали гроші. Повернули до тої бідної удовиці, й Довбуш дав ї утримане до самої смерти.
А ксьондз цілий тиждень стоєв у землі і дуже плакав. А за ним скрізь писали – де ся подів. Аж грабар го відшукав.
Єк го відкопали, принесли додому, але так го глина з'їла, шо вже шос тиждень по тому помер.
Казали, ніби це піп був у Гробівцях, але не точно. І тут же оповідали, що і попа, коли він бідний, Довбуш не займав. Говорили, що після грабунку грабовецького попа мав Довбуш піти ще до ляховецького, бо про нього теж казали, що він дуже скупий. А той піп та був собі, кажуть, дуже хитрий. Прочувши про Довбуша, пустився на хитрість.
– Борзо повіносив усі дорогі речі гет з хати, а поскликав від сусід дрібні діти і не дав їм цілий день їсти, аби були голодні. Сам перебрався дуже бідно і поставив післанцє на дорозі, аби дав знати, коли ме Довбуш іти, аби попаде варила їсти для тих дітей. А єк тот посланец дав знати, вна зачєла варити кукурудзєний чир.
Довбуш прийшов, дивитси на того і питає:
– То всі твої діти?
– А всі.
А діти кричут: «їсти!.. їсти!..»
Подивився, подивився Довбуш і каже:
– То ліпше бути денним зарібником, ніж таков попадєв, як ся.
Та й усі ті гроші, що зрабував у Грабівцях, дав сему попові.
Підкреслювалася загалом щедрість нового отамана не тільки спеціально до бідних, а взагалі. Вказувалося, що у нього немає тої жадності до грошей, яку проявляють взагалі розбійники. Оповідали, наприклад, що в Сиготі багачі збудували собі спеціальну скарбницю, куди зсипали своє золото й серебро. Причім зробили це дуже хитро.
– Жиди хтіли Олексу змудрувати та й усипали успід золота, а поверхи срібла у скриньох. Гадали, шо си май скорше заберут, шо зверху, та й далі.
Але Олекса добачив се зара: узєв лопату і повигортав золото наверх. Кожний леґінь набрав, шо міг, і пішли у гори.
Єк вийшли на прилуку, то дивитси Олекса, що декотрий леґінь набрав тих грошей, шо ледве несе. Сказав стати і принести усі торби д'собі. З кождої торби надсипав, а лишив лиш тілько, кілько хлоп годен занести. Решту, шо лишилося, розсієв кругом по прилуці.
– Нащо ти, Олексику, розсіваєш золото? – кажут легіні.
– Е, дітоньки. То і за тридцік років найде пастушок грошик – зрадуєси тому дуже та й Бога запросит.
