Текст книги "Авірон. Довбуш. Оповідання"
Автор книги: Гнат Хоткевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 39 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]
Частина друга
І
А в сусідньому покої була теж особлива розмова. Там не плакали, там, навпаки, горіли. І єдине, що було спільне, – це несподіваність ролей і висновків. їмость, закликаючи гуцулку до себе для спільної акції, ніяк не думала, що вона виступить в ролі агітатора і що кінцем її розмови буде здача всіх позицій в «руці божії» і терпеливе чекання, аж сокира впаде на шию. Закликаючи гуцула й читаючи йому лекції з географії, ніяк не думав отець Кралевич, що він сам стане сторонником ідеї народного повстання й буде сам до нього закликати. А от вийшло так – і оце зараз ходить отець Кралевич по хаті й розпалено говорить:
– Чому? Чому вони можуть, а ми ні… Коли під час безкоролів'я вступили до Брацлавщини російські війська й пустили заклик боротися проти конфедератів – досить було такої благої й пустої причини, щоб уже знайшовся такий Верлан, який зумів використати момент і скупчити коло себе людей. І не купку якусь, а тисячі. З Брацлавщини пішов на Поділля, на Волинь, здобув Жванець, Броди, загонами своїми сягав аж під Кам'янець і Львів.
А Грива? А Медвідь? А Харко? А Гнат Голий? Чому? Чому там знаходяться і вожді, й люди, й зброя – і тільки у нас нічого того нема, а терплять люди спокійно, волять вмирати, ніж повстати на бій з одвічним ворогом. А як же би добре було, якби піднятися тут і з'єднатися з тамтими вояками, крикнути їм звідси: «Держіться, брати! Ось ми йдемо вам на поміч!» Таже якби вони почули, що і тут, в далеких горах, знають про них, ідуть їм назустріч, скільки ж то прибуло б їм сили й завзяття у боротьбі з ляхами. Бо з Верланів, Харків і Гнатів можуть вирости Хмельницькі…
Олекса слухав тої переривистої, повної жаги промови, і сам тремтів. Давно вже він помічає, що отець Кралевич здалеку, збоку, непомітно, але наводить Олексу на думку про необхідність народного повстання взагалі, а на вождя способить його ж таки, Олексу. І солодко, і страшно було від цієї думки…
Ідея повстання не чужа Олексі. Він горить до неї з тої пори, як уперше усвідомив собі, що таке кріпацтво. Тепер, коли побачив у розмовах Кралевича могутні сплески народної помсти, це розкривало широкі перспективи, будило й освідомлювало. Але… бачив Олекса специфічні труднощі. Просто він знав своїх людей. Для Кралевича справа стояла теоретично, і теоретично вона була однакова: раз можна підняти повстання на Брацлавщині, то чому не можна його підняти на Гуцульщині? Тим більше, що тут умови такі ультрасприяючі, народ озброєний.
Олекса був далекий від усякої теорії і брав справу практично. Він не знав, як то там робиться, в Брацлавщині, але знав, що в його, Олексовій розпорядності немає таких средств, якими можна було би підняти народ тут так само, як там, на Брацлавщині. Потім. В устах Кралевича весь час звучать терміни «Русь, Русь», «Україна, Україна».
Олекса вже орієнтується, що То криється під тими словами й яке відношення мають ті слова до таких, як «Польща», «Москва». Але для гуцула то річ темна, і навряд чи він піде воювати за якусь там Україну. Ще конкретне щось, видиме, може, й розумів би він, як-от, скажім, предложения вигнати панів з краю. На це би, може, й пішов, але й те трудно, ой, як трудно…
Це й було предметом думок Олекси останніми часами. Це робило його задумчивим і незрозумілим для Єлени. Чув великі поклики і в словах єгомостя, і в своїй душі, але вагався. В ньому теж боролися два чоловіки: один теоретик, що йшов більш-менш за словами Кралевича і за його, Олексиними, таємними мріями, і другий практик, який одразу питав: а що за силу ти можеш протиставити? А якими засобами оперувати? Люди? Зброя?
Кралевич у своїх бесідах ні разу не поставив питання руба, бо все ще вважав за незакінчений період підготовки. А Олекса не ставив питання руба, бо зараз же по тому треба було переходити до реальної роботи, а передпосилок до того нема. Тому навіть боявся потроху моменту, коли питання назріє і вирветься чи з уст батюшки, чи з уст його самого. І такий день настав. Іменно сьогодні.
Набравши багато духу в груди і все ж чуючи себе без дихання, спитав Олекса:
– То це ви гадаєте, отче, шо і тут би можна піднести нарід?
Відчув Кралевич важливість хвилі й скупчено, напружено сказав:
– Так! Я думаю, що й тут можна підняти народ. І це можемо іменно ми – ти і я. Ти, вмішавшися в саму гущу народу, а я з церковного амвона.
Олекса покрутив головою.
– Ні, єгомостику, так не буде. Вам з амбони робити нічого. Люде за амбонов не підут. Шо з того говоріння? І я піду говорити – так само люде не послухают. Молодєк, скажут, а береси за таку справу, що й в голов не лізе.
– То ти думаєш, що у нас повстання не можливе? Олексо, Олексо… Ти розбиваєш найкращу мою мрію. Ти відбираєш у мене віру в наш народ і в кращу його будуччину.
– Ні, єгомостику… Я не так… Я лиш хочу… Відслухайте мене. Є друга дорога. Є така дорога, шо нев наші люде підут. Се – опришки. Я стану на чолі. Ми покажемо тогди, єк то си робит… Та й будемо говорити на кождім ступені: «Ей, люде! Вставайте, єк ми. Берітси за бартки, єк ми… Женіт лєхів та жидів із нашої землі. Бийте тих п'євок люцких… Та й люде будут тогди видіти, шо то мож, шо то легко, – та й будут приставати ід мені, аби свої ровти закладати. Та за йких два-три роки може так вийти, шо у нас будут тисячі опришків. Тисячі повстанців… А за ними встане весь нарід… А там, на Вкраїні, гайдамаки… То так, дивиси, стиснемо з двох боків лєшню, шо тріснет, єк вуша на гребінці.
Олекса запалився. Любо було подивитися на цю могутню постать, що готовилася до великих чинів. Високо підняв красиву голову. Широкий ремінь, як панцир, обвивав міцний стан. Ноги стояли, наче врившися в свою рідну землю. Очі горіли, руки робили широкі жести, мов у передчутті великих боїв і великих побід.
Але не було кому любуватися. Кралевич сидів якийсь охлялий. Те, що говорив Олекса, то був вихід, правда, але хіба це, про що марив останніми часами отець Кралевич? Йому представлявся щось наче масовий похід у святочних одежах під дзвони церковні, зі співом божественних пісень, з розгорнутими хоругвами. На чолі такого походу і він міг би вже стати, їдучи напереді верхи із сяйливим хрестом у руках.
Йому марилося повстання, як пожар степовий, що одразу захоплює безконечний простір. Повстання, де нема тих, що вагаються, бо хто ж може ще вагатися, коли він, служитель вівтаря, стає проти канону і йде! Повстання, де всі, зрозумівши вагу мети, йдуть одразу, забравши жінок і дітей. Усім народом… Всемогутньою лавою… Без поразок і неповоджень. Невпинним рухом… Нам не треба стратегії, гармат і генералів – нам ентузіазм і горіючі серця вистачать за все. Нас віра буде двигати ота, що двигає горами.
І оцей простий гуцул двома словами скидає з основ усю оту фейєричну будову і дає свій убогий, але цілком реальний план. Не політ, а якесь плазування. Не пожар, а саме лиш підпалювання. Ти його підпалюєш, а воно гасне – ти його підпалюєш, а воно гасне…
– Та невже ж немає надії одразу підняти народ? – як менший старшого, з одчаєм питає отець Кралевич. – Ну не одразу, ну не завтра, а взагалі.
Олекса похитує заперечуюче головою.
– Це ж сила: ти там, а я з амвона.
– Вас, єк ви лиш дві слові іскажете у церкові, лєхи зара обскочют та й заберут. А говорити мені у селі – ци не говорив-сми не раз та й не десіт раз? Ви й пізнали мене саме, йк я говорив до людей, – а шо з того? Я говорю, а вни слухают. Я перестав, і вни перестали. Ні, не видко шос мені, аби наш нарід мож було словом піднєти. Його мож піднєти лише ділом, і я беруся за тото… Я давно маю ту думку ніби про опришки, лиш усе я не знав пощо. Розбити пана одного, другого, розбити корчму, а далі що? Та й не видко ми, шо далі. Тепер знаю… Розкрилиси ми очі, та й я тепер знаю, для чого підіймаю бартку… Легінів таких собі ізберу, йк я, і тогди – держись, панки, у нашім краї… Кікайте… Загоді кікайте, бо коротка вже буде ваша година…
І якби був пістоль оце зараз у руках Олекси – бахнув би з нього від повноти почувань.
А отець Кралевич сидить сумний. Мрії Олекси розгортаються – мрії Кралевича згортаються й киснуть, як квасне молоко.
Олекса почав збиратися додому, бо то з жінкою у потемках іти… А отець Кралевич і не затримує. Сумно йому, і хоче свій сум на самоті обдумати.
Нараз Олекса хвильку затримався, подумав і спитав:
– А єк із жидами бути? Ци бити всіх, ци єк?
Кралевич мимо всього суму, мимо такого поважного настрою усміхнувся.
– Знаєш, Олексо. Як я їхав сюди, то думав собі: гірська околиця, глушина – аж тут, мабуть, жидів нема у нашім краю. І перше ж, що я побачив, в'їхавши до сеї гірської околиці,– се була коршма жидівська. І тоді я переконався і сказав собі в духу своїм: де є русин, там мусить бути і жид, його тінь. Я не сумніваю, що якби русин зоставив свою рідну землю й пішов би де до Сахари чи ще на яке безлюдне місце – кинули би жиди Галичину й повандрували за русином. І якщо талмуд, пишучи про російські втіхи та насолоди для жидів, нічого не згадує про русина, то се лиш тому, що тоді він нічого не знав за «руського гоя». Бо інакше не згадував би він ні великанського бога Шоробора, ні такої ж риби та птиці, ні того винограду, де кожда людина, як бочка, що лиш продовбай пальцем дірку та й пий вино скільки влізе…
Олекса мало слухав тої тиради. Видимо, процес власних думок у нього був занадто вулканічний і не давав можності слухати.
– Видев, так, – відповідав він на свій власний внутрішній запит. – Котре працює, шос робит на користь людєм, того би не займати. А котре п'євков лиш для людей, лихим трунком розпоюєт, здовжує нарід та гнет го, того бий разом із паном. Правда?
Бистро попрощався Олекса й швидко пішов – гнали його великі переживання. Ледве дріботіла за ним Єлена. Тільки один раз обізвався до дружини:
– Єк же тобі си гостило?..
– Гарні люде… – прошепотіла Єлена.
II
Так було задумано велике діло. Правда, уходив Олекса від отця Кралевича без остаточного благословенства, єгомость не сказав рішучого слова, але в основному, видимо, все рішено. Нехай отець Кралевич обдумує, а Олекса між тим буде готуватися. Насамперед люди. От де придасться довголітнє життя на полонинах, коли зустрічалося з десятками людей і була нагода пізнати їх не так собі, не зовнішньо, а до самого дна. На полонині вже не прикинешся і не вдаш, а яким ти є, таким тебе і видно. Перед пам'яттю Олекси проходять ці засмаглі, прокопчені сонцем і димом постаті. Бідняки це все. За ними полонина і маржина не стоять і не прикріпляють його до місця. У той день, в який почув поклик, – в той день і пішов. Грошей йому не треба ховати й продавати лудіння.
Але Олекса не буде брати кого з краю. Він хоче підібрати особливих. Щоб були сильні, а головне – щоб не дивилися на опришківство, як на розбишацтво. Бо як там не говори, а з усіх оповідань про опришків було ясно, що мало хто задався вищою метою та по тій меті й розподіляв свої вчинки; решта ж таки були охочі до грошей, до веселого й буйного життя, файної вбері й блискучого оружжя.
А ходімо, товаришу,
На в гори, на в гори
Та будемо розбивати
Жидівські комори.
Та будемо, товаришу,
Горами гуляти,
Та будемо солоденький
Медок попивати.
Ото і все. Красно вивберитиси, напитиси добре, почудуватиси серед людей, щоб усі завидували, щоб заглядалися дівчата, а молодиці у плай віходили…
А Олексі того не треба. Йому треба таких хлопців, аби й у них так горіла душа, як у Олекси. Треба, щоб і вони знали, як там, на далекій Україні, розправляються з панами їх брати гайдамаки; щоб не чужими були імена Верлана, Медведя, Гриви; щоб знали, хто то був Хмельницький і що він зробив для України. Я приведу їх, своїх легінів, до єгомостя, нехай і їм розкаже, як мені, щоб вони знали, куди й навіщо йдуть, щоб не кидалися у вир боротьби з закритими очима, а йшли свідомо, твердо. Тоді тільки поведемо за собою людей, люди нам повірять, візьмуть за зразок і підуть нашим слідом.
А для того треба приготуватися. Треба довго і солідно підбирати дружину, намітити план і круг діяльності, роботу першої черги і другої черги. Треба заготувати зброю, припаси, місця для сховку. Щодо цього, то…
Олекса усміхнувся. Він знає такі ізвори, такі дебри і печери, про які ніхто й поняття не має… Гуцул, природний гуцул-чорногорець не знайде туди стежки, а не то поліція чи яке там восько.
Але то все треба виготовити, наладнати. Взагалі роботи багато. Зрештою й час є. В такім ділі спішити не треба. А тим часом отець Кралевич нав'яже зв'язки з Україною, дасть туди знати, що держіться, мовляв, хлопці, бо й у нас уже щось зачинається. Іде вам, браття, допомога з високої Чорногори, від братів гуцулів – опришків. Бийте ви там, а ми тут – десь зійдемося на середині.
І ріс Олекса при тих думках. Брала його нетерплячка. Скоріше би все ж перейти цей підготовчий організаційний період та взятися до справжнього діла. Але чоловік гадає одно, а життя приносить йому в дар несподіванки. Так трапилося і тут.
III
Пан Кшивокольський ніколи не випускав Олекси Довбуша з поля зору. Це не була одкрита війна – це була партизанщина. З вилазками, засідками, несподіваними випадами в тилу. Вже сто разів робив Олексі всякого роду прикрості, сто разів надуживав, хоч і злегка, правда, своєї влади, але все не вважав іще себе помщеним досить, все рахувалася якась заборгованість. Тому ловив кожну нагоду, аби дошкулити ненависному хлопові, не пропускав нічого. І ось побачив можливість зробити велику пакість – і що вже зовсім добре – самому зостатися на боці.
Знайшов собі пан ловчий нового економа, якогось пана Болсуновського. Молодий чоловік, він приїхав недавно, в області економіки ще цілком не встиг себе виявити, зате виразно й одразу виявив себе як любитель прекрасного полу. Ще не розглянувся добре на селі, ще не знав, хто, де і що, а вже міг розпочати рахунок своїх побід одразу з досить поважної цифри, яку невпинно й замалим не щоденно збільшував. Правда, це не було вже так трудно. Не ходив сам, не вишукував, не полював, а просто зганяв дівчат і молодиць на двірську роботу, робив побіжний вибір і велів одній іти до покоїв ніби мазати, чи в печі палити, чи ще там що – та й авс.
І от пан ловчий курський надумав використати малу обізнаність нового економа з людьми й стосунками та натравити його на Довбуша. Не на Олексу персонально, а на його жінку. Мисль подобалася. Відкладати було не треба, бо кожного дня пана Болсуновського могли просвітити, що таке Довбущук Олекса, і тому раз по обіді пан ловчий курський розпочав:
– Пане Болсуносю! Буде з пана хлоп до дівчат, я бачу. Коби такий і до роботи, то кращого би й не треба.
Пан Болсуновський посміхнувся, підкручуючи свої шовкові, тонкі вуса.
– Але дивно мені, що пан вибирає чи, властиво, зовсім не вибирає собі кращих яких об'єктів для своїх… пригод. Я би на панськім місці – ого! Я би не годувався січкою й половою, а самими ягодами.
– Може, пан знає які «ягоди» та мені закомунікує?
– І овшім. От тут єсть одна молодиця…
– Як ся називає? Завтра ж буде моя.
– Її чоловік називається Довбущук Олекса. Зрештою, не маю наміру ставати на куплєрку – то ж досить. Краще скажіть, як наші сіна цього року.
– Маємо вигляди, маємо вигляди, – і пішла звичайна ділова розмова.
Назавтра пан економ в число жінок, що мали йти на двірську роботу, вставив ім'я Єлени й загадав іще гайдукові, щоб конче була.
Гайдуки, які знали напруженість стосунків між «домами» Довбуша й Кшивокольського, переглянулися.
Єлена особливому натиску гайдука – «але щоб була конче» – не надавала особливого значення. Це була звичайна приспівка до всіх панських приказів. Хоч і чула, що новий економ вибирає собі молодиць до покоїв, то це її не лякало. Була певна, що без жіночої згоди в таких випадках нічого не буває. А як сама йде – ну то вже таке…
Коли прийшла до двору, їй зразу ж сказали, єхидно посмішковуючись, що кличуть до хоромів. Йойкнуло, правда, серце, але не боялася. День божий і людей же тільки надворі… Увійшла – одразу ж клацнув замок. Настрашилася, але ще не зовсім. І тільки згодом почули люди шалений крик, брязкіт скла. У розбите вікно лізла Єлена, а її тяг назад осатанілий економ. Люди стояли непорушно. Ніхто не кинувся помогти, порятувати. Вся порізавшися, вискочила-таки Єлена, впала, підстрибнула й побігла до хати, лишаючи криваві сліди за собою. Пан Болсуновський, розхристаний, лютий, вискочив на ґанок.
– Чого стали, вилупивши очі… псам вашу маму! Марш мені до роботи!
Старший гайдук покивав головою. Чомусь спитав:
– Чи Олекса був дома?
– Був дома, – понуро сказав гайдук, що ходив кликати Єлену.
– Ну, тоді тікайте, пане, і то скоріше.
– Хто?.. Я буду тікати? Перед ким?.. Перед хлопом вонючим? А не діжде він того!.. Та коли він насміє лише наблизитися до двора, я його застрілю, як собаку… Але він не посміє.. Бо він знає, що у мене зброя… От я зараз…
І побіг до покоїв. Гайдучня, перешіптуючися, переглядаючись, почала розходитися. Не цілком, а так – щоб і бути, і не бути. Щоб і бачити все – і зостатися на боці в случаї чого. Олексу всі знали…
– Куди ж ви? – пробує запитати старший. – Адже Довбущук туй-туй прибіжить.
– Ще прибіжить чи ні, а робота стоятиме…
– Як він прибіжить, то й ми прибіжимо…
І коли пан Болсуновський вибіг на ґанок із рушницею в руках, то в дворі вже було майже порожньо.
Сиротливою купкою стояли жінки, бо зігнали їх на роботу, піти самовольно не можна. Дехто з гайдуків тікав.
Пан Болсуновський хотів було їм крикнути: «Куди ж ви? Зоставайтеся!» – але подумав, що це можуть витолкувати як боягузтво з його боку, а показатися боягузом перед женщинами він нізащо не хотів би.
– Повтікали. Ах ви, труси!.. Ну чекайте, я вам покажу…
І ходив по ганку з рушницею в руках, кидаючи від часу до часу:
– Я не буду з ним довго… Крикну – стій! А як не послухає – бах і конт. Але щось нема його. Мабуть, перелякався і тремтить.
Надаремно так думав пан Болсуновський. Жінки зашепотіли, показуючи на дорогу. Глянув і економ… І коли глянув, то одного погляду було досить, щоб оцінити, хто то біжить. Тепер би вже й тікати, позабувши і женщин, і сором, але куди?
То не тур казковий, похиливши рогату голову, ломить дерево під ногою, розбиває камінь копитом і піною росить траву. То не барс летить, витягнувшися в одну лінію, аж свистить повітря, мов від стріли, спущеної з нап'ятого злобою лука. То Олекса Довбущук біжить на криваву помсту. Він і не бачить, і не знає нічого – тільки ворога… дайте ворога…
Коли побачив скривавлену жінку – вся любов і весь жаль до цієї бідної женщини прокинулися в його душі. Він знав, що готовить своїм будучим опришківством Єлені велику пайку терпінь; він болів духом і хотів би заощадити їй хоч інших усяких болів – і ото якась сволота, якась мерза, панок нещасний насилує, кривавить… Голова закрутилася в Олекси – і він, нічого не взявши, з голими руками кинувся до двора. Біг із найбільшою швидкістю, на яку був здатен, – а бігав він неабияк. Прив'язували йому колись хлопці довгу, в кілька сажнів, до голови вірьовку, і коли він біг – вірьовка натягалася ззаду, як струна, й стирчала рівно, мов патик, не похиляючися вниз.
Пан Болсуновський крикнув з ґанку:
– Стій, бо стріляю!
Але навряд щоб Олекса чув навіть. А хоч би й чув, то ні на секунду не спинив би бігу.
Болсуновський вистрілив. Зірвав кулею крисаню з голови Олекси. Мов дика звірюка, перемахнув одним скоком Олекса через паркан і вскочив у двір.
Пан Болсуновський, вистріливши, кинув рушницю, вбіг до хати й захлопнув за собою двері, встигши ще замкнути. Але не було замків перед Довбушевою силою. Він гахнув усім тілом, усією вагою в двері, й вони зіскочили з петель.
Почувся нелюдський крик, коротке шамотання – й за хвильку вискочив Олекса, високо тримаючи обвислий труп економа у витягненій руці. Кричав у нестямі:
– Я йду видси… Але най – скажіт панові – най не чіпаєт моєї жінки й моїх старих. Най варуєтси… Най не чіпає… Бо я си єв'ю тогди… Єй, чюєте?.. На розум іскажит панові – най не чіпаєт… І я тогди не буду на него йти… А йк ме з мої жінки й мої дитини си збиткувати – най кємуєт! Не ближтиси д'мені, бо кождому смеркь!
Кинув трупа з розмахом об землю й трьома скоками був уже за двором. Видко було, як пігнав, пігнав додому. Рахував, видно, що нім організується погоня, він устигне озброїтися, ну а тогди вже нехай підступає, хто хоче.
Єлена тільки по уході чоловіка зрозуміла, що сталося. Вона вже знала, що як оце Олекса так побіг, то щось буде. Або його вб'ють, або він кого. Страшний біль оповив їй серце, коли усвідомила собі, що це, властиво, вона всьому виною. «Було би вмитися, скрити, прийти додому веселою. А може, най би вже той пан узяв що хотів, аби лише не руйнувати гнізда, аби Олексичок нічого не знав і був тут, дома, при мені».
Вся похоловши, сиділа і ждала. Хлопчика не було в хаті – отже, сиділа сама. Хотіла молитися, аби все минулося, аби Господь охоронив, заступив, але не могла поворухнути не лише рукою, а й думкою, – і ждала, ждала, що от обрушиться скеля на голову, роздавить, розм'яжджить, перерве життя. Побачила, як біжить Олекса сюди, на гору. Хата їх високо, але Олекса не звільняє бігу й летить на гору, як би по рівному.
Все зрозуміла Єлена…
Але розуміла й те, що вона жінка гуцула, якому без зброї ходити не можна. З бистротою лані кинулася в хату, і нім Олекса добіг – винесла йому рушницю, пару пістолів, порошниці і головне – бартку. Олекса не міг говорити від бистрого бігу. Надівав на себе зброю. Поцілував жінку й сказав тільки:
– Жди мене… я си єв'ю… – і побіг у ліс.
Скакав через каміння, й за ним ледве встигла бігти його тінь. Ломився без дороги, бо внизу, уже видко, гонять гайдуки. Що кричать – не чути, але видно, як розмахують руками й показують на ліс.
Олекса не оглядається – до лісу би… тільки до лісу…
Стала коло вориння Єлена й дивилася. А то бігло від неї, тікало від неї її щастя, і спокій, і теплота родинного життя. Бігло й лишало по собі тугу, сльози й вічний біль. Гнала би за ним, доганяла. Кричала би: «Верніться, мої золоті дні! Вернися, щастя моє і спокою!..»
Не вернуться… пропало… все навіки пропало…
Застогнала Єлена й обвисла на воринню непритомна. Прибіг малий Олексик, торгає…
– Неню! Неню!.. Шо нічого не говорите?..
IV
Так отаке-то трапилося нараз. Звалилося, мов цеглина на голову.
Думав підготувати Олекса свій перший виступ, обставити декораціями, дати освітлення бенгальське, і хоч не так розпочати, як марив Кралевич, а хоч приблизно. І от – нічого з того.
Опинився сам у лісі, без даху над головою, вже одразу як злочинець, вже одразу як переслідуваний. Сам… Один…
А де ж товариші по зброї, де повстанці? Де оті всі будучі Верлани, Медведі, Гриви? їх треба ще шукати – але як? Як тепер прийти до того, другого й почати покликати до ідейного протесту? А він скаже: «Ото-то… Доки самого не припекло, доти й ідейного протесту було не треба… Ех, голубе. Всі ми однакові!..» Розбивалося все. То би приходив гордо до будучого свого підчиненого. Казав би свої умови й кінчав би фразою: тільки при додержанню тих умов я приймаю тебе до ватаги. Мені не конче в опришки. Доберу хлопців, яких сам схочу, – піду на роботу. Не доберу – мене з хати ще ніхто не вигнав: вертаю д'хаті й ґаздую.
Тепер не те. Прийду я його вербувати до своєї ватаги, а він мені скаже: «А чому ж оце ти мене вербуєш до своєї ватаги, а не я тебе до своєї? Чому ти так одразу сам оббираєшся мені в начальники, коли я такий само гарний, як і всякий інший. Чим ти уже проявив себе особливим, і взагалі що ти таке? Пастух свинячий, та й годі…»
Ішов лісом без дороги – і такі бездорожні мислі гнітили голову. Нараз став: «Куди я йду? Справді. Погоні вже не було, значить, я не тікаю від погоні – так куди ж я справді йду? І де я буду ночувати, що їсти й взагалі що робити? Ну, ночувати, очевидно, у лісі – це не первина. А їсти?»
Рішив піти на пасовисько, до батькових овець. Батько Олексин був такий бідняк, що не мав навіть своєї хати і жив у комірнім. Овець було трошки, й ото їх разом із іншими людськими, разом із вівцями обивателів сусіднього села Марківки пас вівчар Олекса Жолоб на громадськім пасовиську, яке поміж собою печеніжниці називали згорда – «наша полонина».
В усякому разі, у колибі у Жолоба можна попоїсти й набрати харчів на дорогу. Роздивившися по ситуації, можна й перебути кілька день, нав'язати зносини з селом – Жолоб же не видасть. Але там, на пасовиську, можуть бути й інші люди. В усякім разі, треба заходити обережно.
Олекса зажив усіх полонинських прийомів, аби зайти непомітно й не збудити цікавості собак.
Пощастило: Жолоб пас окремо й до нього легко було підійти.
– Ов! І ти тут, і Йван тут, – стрів Жолоб фразою. Олекса стрепенувся. Іван… Брат… Як же це про нього забув Олекса? Та от же тобі вже готовий перший опришок. Правда, Олекса ніколи о тім з братом не говорив, але був певен, що й говорити зайва річ – Іван буде згоден, це ж певно. Взагалі, традиції сім'ї були такі, що намовляти довго на опришківство не приходилося. Іван був молодший від Олекси, але не на багато літ. Теж сильний і смілий, хоча в усьому уступав братові. Любив гуляще життя, тому не женився досі й жив при батькові.
Олекса дуже зрадів братові. Просто так, морально: по великій, відчутній самотності своя, рідна людина. Потім вважав цю стрічу за добрий знак. Попросив Жолоба закликати брата сюди.
– Лиш не кажи там, при стаї, що я тут. Скажи – оден чоловік хоче видіти.
Жолоб запитливо глянув на Олексу. Причому тут така таємничість. І чому це Олекса не мав часу переговорити з Іваном дома й прийшов аж сюди «на полонину». І взагалі – чого він прибіг у такий неурочний час. Щось тут не так, але розпитувати Жолоб не вважав себе в праві й пішов викликати Івана.
Прийшов Іван. Відділився Олекса з ним убік і розповів усю пригоду. Іван слухав, кусаючи травинку. Не показував ні знаків здивування, ні знаків одобрения чи осуду.
– Так от видиш, нема мені тепер повороту в село. Я йду в опришки. Зберу собі хлопців, іких сам знаю, та й буду панів гаратати.
Іван оживився.
– Панів? Се добре.
– Ідеш зо мною ув опришки?
– А чьому ні?
Оце була й уся відповідь. Коротко і ясно.
Олекса розпорядився в той спосіб, що оце Іван піде додому так, якби нічого й не було.
– Єлені скажи, аби нич не боєласи, – пан не ме ї чіпати. Я панові загрозив, та й він ме си варувати. І скажи ти, шо я скоро зайду й тогди скажу, шо має делінь робити. Так… Теперка ти. Маєш способитиси: єк уберя, єк зброя, зілє, кулі – усего меш наготовити. Зілє й куль бери бирше, бо то річ потрібна. Най тобі Єлена даст шо продати, та й купуй зілє й олова.
Іван сприймав грядущу аміну свого амплуа цілком рівнодушно. Жодних трагізмів, жодних турбот, думок нічних, тривог сердечних… Сказав брат: ідім ув опришки – ну і йдім. Сегоннє? Най буде сегонне. За тиждень? За два? Най буде… Навіть Олексу здивувала та легкість, з якою Іван пішов на таку кардинальну, на таку невиправимо цілковиту зміну життя.
– А Жолобові казав? – питає Іван.
– Нє…
– А чіму. Він би такий…
– Може. Але я кращих собі доберу.
– А кого саме?
– Ти не знаєш.
– Із нашого села?
– Ні. Жадного з нашого села.
– Де ж ти їх меш шукати?
– То вже моя в тім голов.
Давши останні інструкції й звелівши принести собі харчів, Олекса зараз же вирушив і далі.
Тепер він ішов уже не такий сумний. Безнадійні думи щезли. Жолоба не взяв до ватаги – значить, є можливість вибору. І справді. Оце йшов на Чорногору. Там же все свої хлопці, біднота, пастухи – саме ті, на кого можна класти надію.
Отой Василь Тунєків із Незавидова. Спузар, спузар… Той, що з ним зазнався Олекса ще хлопцем. Тепер він не спузар уже, а здоровий рослий парубок. Але як не мав нічого тоді, так не має нічого й тепер. То такий, що варт йому сказати слово – і він готов.
Або Никорак Федір. Він у Кидроватім пасе все; на горі Ротало стая. А сам із Микуличина. Звинний, сильний і теж підходящий хлопець.
А Джамеджуки два. Брати. Федір і Штефан. Єворівські. Скільки то з ними наговорилося ночами у застайках про панську кривду, про свободу. Хіба ж таки ці відмовляться? Та ніколи в світі! Оба чорні, непривітні ніби, але завзяті і – біда.
Срібнарчук Семен єсенівський. Його брати ґазди, але вони забрали все собі, а йому нічого не дають, і хлопець тиняється, воші годує. Цес так само піде. Ой га! Хлопці будут – не тра багато й шукати. Правда, не так думав усе те обставити Олекса, інакше думав усе те проробити, але що ж… нужда закон міняє. Тепер ніколи зупинятися над дрібницями. Тепер треба якнайскоріше сформувати ватагу, хоч яку-небудь, – і вдарити на сонне царство. З часом можна буде вибракувати яких непідхожих. Зрештою, ті, про яких зараз думав, – це ж з усіх боків підходящі.
V
Олекса летів до своєї коханої Чорногори. Чомусь не думав уже ні про жінку, ні про дитину. Впереді бачилися чини, кипуча діяльність, яка забере весь розум, усю волю, весь час. От уже зараз: скільки уже полонин треба оббігати, щоб познаходити всіх отих хлопців. Може, вони й не пасуть уже… Може, поженилися, як і Олекса, та ґаздують або наймитують де у селі?
Але коли вбіг у гори й побачив, що вони стоять непорушно, такі самі, якими він їх кинув кілька літ тому, – хотілося думати, що й усе так само не змінилося. Прийде на яке перше-ліпше стоїще, загляне в яку-будь стаю – і звідусюди почує:
«А-а… Оле!.. Єким чюдом чюдненьким, єким дивом дивненьким… Ано-ко ви, молодєки! Посувайтеси, дайте місце. Наш поренний пастух прийшов…»
Так же було. Так же бувало.
Це окрилювало. Пролетів Жаб'є за одним фуком, як то кажуть. От уже знайомий поворот наліво, де скільки разів проходив із мішенниками полонинським ходом під звуки трембіт і дівочі співи. Але ж бо роз'їздили тут дорогу за ці роки! Прямо як гостинець.
Війнуло на Олексу полонинським вітерцем зимненьким, роздулися ніздрі, очі заблищали, як у лева, що вирвався з клітки зоологічного саду й допався лісу. Гнало Олексу щось, підганяло. Мов крила виросли за спиною.
Не все застав Олекса таким, як кинув. Роки дали себе знати… І стаї не на тих місцях, і люди в стаях…
До першої, до якої прийшов, – та вже одразу розчарувала. Пастухи всі чужі, незнайомі, все молодики якісь. А ватаг – волох.
Мимоволі подумалося – а що, як і далі так? А що, як куди не прийде Олекса – всюди нові люди, нові відносини? І немає тут давно вже ні Василя Тунєкового, ні братів Джамиджуків, ні взагалі кого-будь із старих знакомців, що на їх слово можна покластися, що з ними не страшно кидатися у кипучий вир нового небезпечного життя. Що ж робити, як усі полонини чужі і всі люди на тих полонинах? Де шукати тоді побратимів і що робити взагалі? Вертатися додому, щоб пан закував у кайдани й відставив до суду? Емігрувати до Молдави й там найнятися вічним пастухом?
