Текст книги "Авірон. Довбуш. Оповідання"
Автор книги: Гнат Хоткевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 39 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]
Що не побідив, що впав у титанічній боротьбі – ну що ж… то воля Господа. Але видно, що не хотів гинути. Ще ж недавно, яких несповна тридцять літ, Мазепа попробував відірвати Русь від московського царя… І зараз ідуть повстання там, на Поділлю, Волині, Брацлавщині. Хто знає, який буде результат, але, в усякім разі, це зло вже-таки показує, що люди живуть, чогось прагнуть, не задовольняються сьогоднішнім днем і його умовами. А у нас? Тиша і мертвота. Мовчить народ, мовчить духовенство, а агресія польська зростає…
– Ти не увіриш, Олексо, як глибоко вже пустила коріння полонізація в нашім народі. Марічка Деркачева, жінка тут одна, зав'язує зрізані нігті у вузличок. Я знаю, що ото у них за повір'я, але питаюся: «А пощо, – кажу, – газдинько, ви ото ховаєте?» – «А як же, – каже. – На суді ме питати Бог кождого за ніхтями: «А гдзє твоє пазнокце…» Розумієш? Розумієш, Олексо? Вже Бог буде говорити до гуцулки польською мовою. Бо то пан Бог, тож мусить і говорити мовою панів. Куди ж іще далі?
Отець Кралевич тер собі лоба й нервово ходив по хаті.
– Як я се почув, то мене мов каменем в лоб ударило. Се ж уже кінець. Це вже смерть. Якщо ми втратимо народ, простий народ, при чому ж ми тоді зостанемося? При отій купці отої нещасної духовної братії? Бо панки наші, ніби русини, то ж запроданці. Най нас завтра завоюють хіни, то вже післязавтра панки-русини будуть говорити виключно по-хінськи й казатимуть, що то власне їхня питома, прадідівська мова…
Ні… Народі Тільки народ, простий народ – ото наша основа, наша підпора, наша надія, наше все. А народ темний, несвідомий. От я певен, що навіть ти не зовсім мене розумієш і не бачиш трагізму в тому, що баба Марина змусила пана Бога говорити по-польськи. Бо ти теж несвідомий. Держишся руськості, держишся свого обряду, але не знаєш, чому се так і навіщо тобі придалася і руськість твоя, і обряд.
Впрочім, ти і закони природи знаєш несвідомо, а тобі добре з тим… Може, краще несвідомо тримати, ніж свідомо втратити, як наші усі світські пани. Зрештою… Я вже сам не знаю, що думати: чи просвіщати вас, чи ліпше нехай ви зостанетеся вічно консервативним резервуаром народних скарбів. Бо почни вас просвіщати, то ви зараз тікаєте: тут до поляків, там до москалів. Цивілізованих русичів наче нема ж на світі.
Особливе враження робили на Олексу описи козацького періоду життя українського народу, і чомусь найбільше – морські походи козаків. Олекса зроду не бачив моря, як не бачив ніхто з його рідні, з його села, десятків сіл доокола. А тепер він бачив його на картинках, що знайшлися у єгомостя, а головне – чув в живому оповіданні.
І обидва вони захоплювалися: і той, хто оповідав, і той, хто слухав.
– То би мені з козаками, – виривалося в Олекси.
Безліч питань повставало.
– А чімунь запорожці не йшли суходолом? Таже Турція о, під боком. Перебрів Черемош – і маєш Турщину. А я і не знав, шо орда таке лихо робила нашому народові. А татари теперка є? А Січ Запорозька? А чому тепер не підоймаютси?
– Чому не підіймаються? Підіймаються і тепер. І зараз, як оце ми з тобою говоримо, на Поділлю, на Волині, Брацлавщині йдуть повстання.
– Ой га!.. Таки зараз? А то далеко?..
– А що? Хіба пішов би?
Олекса вагається, у нього ніколи слово не розіходиться з ділом. Тому і зараз сказати – це значить зробити, піти, а Олекса ще не знає що і як. А отець Кралевич робить екскурс у сучасну історію, виводить початки гайдамацьких заворушень із загальнополітичних причин. Оповідає про боротьбу партій після смерті Августа II.
– А хіба наш король помер?
– Аякже, давно. І от по його смерті одні пани хочуть німця, сина покійного короля.
– А хіба наш король німець?
– Німець. А другі пани хочуть свого, поляка Лещинського. За цим Лещинським було більше панів, і його були вже обрали, але верх узяв таки німець, бо за ним стала Росія.
– А шо ї до того?
– А їй до того те, що німець-король не буде так дуже за Польщу дбати, значить, тим легше Росія може щось від Польщі урвати, а то і цілу забрати.
От московське військо і прийшло до нас. І почало бити тих поляків, що не хотіли німця. А наші люди, русини ніби тамтешні, бачать, що москалі б'ють ляхів та й думають собі: «Се ж Москва поможе нам вигнати ляхів із нашого краю…» І почали збиратися у купи, почали громити панські маєтки, бити панів. Почали панки тікати.
– Добре. Бігме, добре. Коби й у нас так. Аби вігнати панів гет із нашого краю. Порозплоджувалоси тут у нас мерзи тої, та тє жидів із собов навезли, розпивают, здовжуют народ.
– А чого ж у вас тут народ не протестує, як там? Чому не встають і ваші люди?
– Нема кому вести…
– А якби знайшовся такий, то пішли би?
– Може би, й пішли – я знаю?..
Коли така бесіда пройшла, вона схвилювала обох. Справді. Чому там підіймаються люди, а наші мовчать? Що, якби одразу і там, і тут?..
– То би панки не знали, куди й кікати…
– А тоді? – машинально питає отець Кралевич, бо він думає своє.
– Та й не було би панів, а були би, єк давніше, старі люде вповідают: гуцул і ліс, ліс і гуцул.
Отець Кралевич мислить не про скасування панів, а про якийсь інший лад в результаті повстання. Чи не струснулася б тоді Річ Посполита і чи не вийшло би з того щось доброго для українського народу? Хоч би з'єднання під одним берлом. Нехай і мовсковським – аби не польським.
І оці гуцули – хіба не могли би помогти загальній справі? Народ сміливий, войовничий, гордий. Правильно каже Олекса, що бракує їм тільки вождя й керуючої ідеї. Що, якби їм і те, й друге дати?
Але… але се не так просто. Там, на Україні, йдуть повстання, то правда, але одним з гасел є боротьба проти унії. А ці… Виросли в сім обряді, й він є для них правдивою релігією. О, прокляті ляхи! Хитра їх політика… Вони і тут нас порізнили, щоб ми ніколи не з'єдналися в одне, щоб ніколи не пішли проти Польщі спільним об'єднаним фронтом.
І кидається Кралевич своїми новими думками і не знає, до чого пристати. Корить себе, ставлячи взірцем православне духовенство. Тамошні духовні, бач, як міцно тримають зв'язок із народом. Священики, ченці організують гайдамацькі ватаги, озброюють, підкріплюють на дусі, підводять могутні національні ричаги під національну справу – от і виходить щось із того. Нехай не вдалося раз, нехай не вдалося два, десять, але крапля камінь довбе. І то ж крапля, а це хвилі цілі гайдамацьких повстань, море ціле людське схвильоване, яке скелі дробити може, не то камінь. І якби ті хвилі піднялися дійсно і звідти, і звідти – ого…
Що з того, що сі уніати, а ті православні? Але вони повстали во ім'я одної ідеї. Зрештою, вони можуть і не зустрічатися між собою. І потім… і потім унія не така вже одвічна релігія на Русі, щоби варто було за неї так особливо держатися. Таки що не говори, а унія вийшла не з канонів релігійних, а зародилася в умах політиків польських, одягнених у реверенди. Зрештою, що знає гуцул про унію? Яке поняття має він про [неї] і навіщо йому здався папа римський? Про смерть свого короля він довідується випадково через кілька літ після самого факту, так само не відчув би переходу папи римського назад під патріарха царгородського.
У Довгополі галицькім церква уніатська, а в Довгополі буковинськім – православна. Відділяє їх одна від одної вузенька полоска Білого Черемошу. Робив ті церковці один майстер, дзвони купувалися в однім магазині. Гуцулія – то все родичі – ті до тих ходять на храм, ті до тих. Отець Кралевич питається:
– Ну як там у православній церкві служиться?
– Оннаково, йк і в нас. Або:
– Ми того не розуміємо.
Пробує отець Кралевич до своєї служби внести потихеньку елементи православного обряду. От так, для проби…
Коли б тільки дяк не помітив… Але дяк у сапогівській церкві простий і не дуже-то там розбирається. До того він іще багатосімейний, тож мало вникає в службу: голова його завжди повна домашніми інтересами: «Кукурудза пріє, треба просушити… гос… пом… гос… пом… гос… пом… сусідська свиня двором ходит та й дивиси… тебі, Господи…»
Проробивши пару разів такі проби, переконувався отець Кралевич, що оскільки перехід від православ'я на унію був кривавим і ніс за собою тисячі жертв, остільки відворотний процес міг би пройти спокійно і обійтися зовсім без жертв. Аби тільки духовні наші того захотіли.
Ах, духовні, духовні… Як вони не схожі на тих, що там, на Україні, ідуть напереду гайдамацьких ватаг, святять повстанчу зброю, наражають чин свій, екзистенцію й саме життя навіть за велику ідею свободи власного народу. А наші? Та якби тільки хто згадав за повстання, вони повтікали б із своїх закапелків до великих міст, під протекцію сильних панів, під охорону їх замків і городів. І за ту охорону продали би свободу і свою, і свого народу, і віру, і обряд, хоч надщерблений, а все ж грецький.
І борсається отець Кралевич у навалі отих нових думок і ні одної з них не може продумати до кінця. Схуд, зблід.
XXXI
Матушка тільки дивиться і… готується до нових терпінь. Вона знає вже цю неспокійну душу. Вона знає, що під навалом якихось нових ідей отець Кралевич може допуститися особливих дій, що він тоді не порахується ні з чим, а в результаті – нове перенесення кудись, це, може, ще й гірше. Говорити, відмовляти, впливати – даремна річ. Краще вже віддати це збігові обставин – може, воно якось і обійдеться.
Сам отець Кралевич нічого не каже дружині. Він наївно думає, що як укриє перед нею свої думки, то збереже тим її спокій – і оце во ім'я того спокою мовчить. Він і не підозрює, що його нервовий неспокій, його гарячкове тремтіння відчуває насамперед вона, дружина, і, раз відчувши, вже тратить спокій. І привернути її того спокою вже нічим не можна. Як жінка казала, вона мусить весь час слухати, чи не дзвенить військова сурма на сигнал вимаршу, чи не гримлять полкові литаври. Хвилька спокою, хвилька життя – а там знов похід, знов сердечна тривога, зНов виглядання, чи не несуть на червоній китайці холодного трупа. Так пройшло немало часу.
І, переїжджаючи сюди, знала матушка, що ця висилка – це ще не останній етап, що знов прийде якась ідея, заволодіє Кралевичем, забере всю його мисль, всю його душу – і вп'ять нові переносини, нове скитания. Але думала, що все ж потриває хоч трохи ця перерва, цей антракт між двома актами вигнання. І от тепер бачила, що антракт був дуже маленький, що вже назріває щось нове. З завмиранням серця стежила за оцими візитами печеніжинського гуцула, з тривогою відмічала, що вони стають все частішими й довшими, балачки все завзятішими. Підслуховувати собі би не дозволила, але схвильованість голосів обох бесідників проникала й крізь стіну і непокоїла, турбувала.
Коли Марта, одвічна Марта, вже не служниця, а член сім'ї, розповідала, як приходила жінка оцього гуцула, думаючи, що її чоловік ходить до сапогівської попаді, усміхнулася матушка гірко. Отже, там десь є друга така обречена істота. Теж дивиться тужними очима в темінь ночі – а куди ж то він пішов? А чого він так часто ходить? А чого він так подовгу буває? Ой, щось віщує моє серце, що не перед добром…
Покликати би її, ту гуцулку, поплакати би разом над тією недолею, що готують їм їхні чоловіки. Та й порадитися – може, що і вигадали би?
І матушка рішила перевести це в життя. Сказала раз Олексі:
– Ходите, ходите самі до нас. Хоч би коли дружину свою привели.
Олекса похмурнів.
– А шо би вна ту робила?
– Маєш! А ви що робите? Ви собі балакаєте з єгомостем, а ми би з нею поговорили.
– Шо має баба з вами говорити?
Матушка силувано засміялася:
– Адже ви находите щось говорити з єгомостем, а ми би вже з нею якось ізнайшли…
Олекса нічого на це не відповів. Але в той день, коли йшов додому, думав о тім. Йому жаль було жінки. Все ж от він, Олекса, має моральний відпочинок, прийшовши сюди, побалакавши з єгомостем. А вона? Все сама, все сама… І не скаржиться, і не нарікає… Може б, дійсно привести й її до Сапогова? Нехай би побула межи гарними людьми, трохи 6 розвеселилася, бо щось вона дуже смутна останніми часами.
Чим більше думав, тим більше переконувався, що варто так зробити, – тому передав жінці запрошення сапогівської ї мості.
Єлена злякалася. їмость… Її, просту гуцулку, хоче бачити їмость. Навіщо?.. В якій потребі?..
Коли печеніжинська їмость кликала кого з гуцулок, то се розшифровувалося дуже просто: або покладків треба, або полотна, або взагалі якої справи. Невже сапогівська їмость хоче, аби їй носили покладки аж з Печеніжина?
«Мабуть же, шо ні. А як ні, то чого ж їй треба? З Олексов шос ізробили, дане йке му там дали, ци єк, бо ходит замислений, все про шось думає. Вже й до господарства не такий, іще кудись ходит, хлопці до нього якісь з'являютси. Та все потихеньку балакают, та все так, аби я не чула, – ой…
Насувається щось страшне, невмолиме… А тут іще їмость… Чи вона мені щось порадить? Чи вона врятує?.. А може? А може ж, таки порадить як розумна людина… Вони ж учені, вони вангеліє читають… Прийти би отак, заплакати, впасти до ніг – може, змилостивиться, може, відверне чари, дасть який привіт».
І, на превелике диво Олекси, Єлена згодилася піти до Сапогова. Олекса думав, що доведеться намовляти, мало не силоміць тягти – а воно…
У першу ж неділю, «вівберавшиси, скільки достатки затекали», вирушили супруги. Олекса чомусь був надзвичайно веселий. Жартував, що от вони, мов справжні які пани, ідуть у гості до сапогівського священика.
– Лиш чо ви, пані, не бриков їдете, а такой піхотов? А де ж ваші коні та й карети?
– А чімунь ти на коні та на брики не надбав? Я бих їздила.
Єлена віджартовувалася, а у самої неспокійно було на серці. І куди це вона йде? Пощо згодилася? Як увійти до попівської хати? Як сісти? Як говорити? Ой!..
А може, Олекса зле вчув, може, її й не просили зовсім. Прийде – а її кутюгами натравлють. «Твий чоловик, скажут, прибичувавси, шо не знаємо, єк го спекатиси, а ту шє й ти…» Зайшла до церкви. Служба вже була під кінець, усім помітно, що прийшли нові люди саме тоді, як уже топірці розбирають… Несвойско якос… Чужа церква, чужі люди… Єлені здається, що всі на неї зглядаються, всі шепочуть: «Ов… дивиси… Прийшла до єгомоська у гоські… А унучі єкі… А кептар охоблений…»
Стояла як на голках і каялася, дуже каялася, іцо дала себе переконати й пішла.
По службі отець Кралевич загаявся щось із гуцулами. То ж неділя, всякі є оруди до ксьондза в неділю. Олекса з жінкою стояли й чекали. Олексі то ніби нічого, а Єлена вся тремтить. їй здається, що люди вже сміються. Мабуть, хтось сказав їмості, бо вона бистрою ходою, майже бігом, вийшла на царинку.
– Добридень, добридень!.. Се дуже добре, що ви прийшли. Я давно вже казала вашому чоловікові, щоби й вас привів. Мабуть… відев, вам скучно дома самій, правда? Прошу ж до хати. Прошу, прошу…
їмость чомусь хвилювалася. Єлена це бачила, хоч сама хвилювалася ще більше. Але відчула, що запрошення щире, що тут немає ніякого підступу і ніхто нікого не хоче ображати. Зніяковіла від близькості до так високої особи й, зашарівшися, щось белькотала, сама не знаючи що.
– Але ж бо прошу до хати. Єгомость іще довго будуть із людьми говорити, а вас прошу до хати. Прошу, прошу…
Відбувалося це на царині. Кругом стояв нарід, баби. Всім було трошки дивно, що це за гості такі, що їх їмость так припрошують зайти. Здається, звичайні собі гуцули з Печеніжина (по кептарах видно), а от така шана. Може, про полонину щось говорити ксьондз хочуть, але ж не виглядає, аби ці ґазди були такі, що полонини мають.
Олекса кивнув жінці – йдім. Пішли.
їмость садовить Єлену, як якого почесного гостя, просить відпочити, бо далеко йшли, каже, що обід буде зараз, от лише ще трошки аби були ласкаві зачекати…
Як одурманена сидить Єлена. Була вона з бідної сім'ї, віддалася за бідняка, отже, ніколи, ні разу в життю не дознала такої шани, щоб ото її припрошували, садовили, піклувалися. Коли доводилося бувати на яких храмах чи весіллях, то навпаки – ліктями спихали її у «сірий куток», подавали об'їдки, ніхто не припрошував, не частував. Єлена це добре пам'ятає. А тут… Та ще, рахувати, хто? Не яка-небудь товаришка, гуцулка, а їмость…
Отже, було від чого спантеличитися Єлені, і не скоро вона оговталася, зрозумівши до дна, що тут нічого немає, окрім щирості.
XXXII
Прийшли й самі єгомость. Привіталися так лагідно. Запросили до столу. Обід був добрий, хоч нічого такого особливого не було, щоб ото здивувати. Все, як у людей, тільки чисто, акуратно, мило подивитися. Єлена конфузилася немилосердно. Якби не ласкава лагідність їмості, то прямо хоч скачи з-за столу й тікай.
Що її тільки й підбадьорювало, так це Олекса. Він нічого й не казав жінці, але вже самим поводженням якось заспокоював. Він тримав себе так, мов не був пастухом і не виріс у колибі серед скотини, а наче все життя провів межи священиками та іншими високими особами.
Єлена дивилася й не пізнавала свого Олекси. Ніби той – і ніби не той. Сидить так, мов багач якийсь; йому подають їсти, ніби панові, а він бере таріль так не спішачи, щось у тім менті говорить і то так поважно. Вже Єлена прощала йому й часті відлучення з дому, що він так файно навчився з файними людьми бути.
По обіді просиділи ще трохи за столом, побалакали гуртом, а відтак єгомость кажуть Олексі:
– На-ко, йдім, Оле, д'мені – шос ізговоримо.
Кольнуло Єлену в серце. «Ой!.. Оце вже починається…
Якби не піп, то подумала би, що дух нечистий напосівси на мого Олексу та й переводить, навчєє на пісєчю віру…»
– Ідіть, ідіть, – обзивається їмость ніби веселенько, але чує Єлена, що в голосі немає правдивої веселості.– А ми тут із газдинькою поприбираємо, побалакаємо.
Марта – вона все знає, вона все бачить – каже:
– Ідіть і ви, їмость… Я сама…
Матушка взяла Єлену під руку і повела до спальні. Вона відразу розгадала сю просту, щиру душу, до якої й говорити треба просто, щиро.
Хоч пообідні настрої розполагають, звичайно, до благодушності, повільної й малозмістовної бесіди, але у цих двох женщин однакової долі бесіда одразу перейшла в пристрасні тони й оросилася обильними сльозами. Вони розуміли одна одну.
Перша ж фраза, перший запит їмості стрясли вже Єленою до дна, і вона, захлинаючись й спішучи, мовби треба було все сказати в одній мінуті, зразу розкрила перед цією чужою жінкою усю свою душу.
– Йой, їмостечку файні, Бог би вам життя примножив, шо ви такі добрі, та й єгомость, чоловік, ади, ваш, видев, добрі,– лиш шо вно си готуєт, до чого вно йдетси?.. Не знаю, ци смію я так говорити, лиш доків не ходив мій Олекса суда, дотив був людина йк людина. Ґаздував, єк си належит і межи собов ми сумирно жили. Бінно, але супокійно. А йк зачєв ходити, – йой!.. Шо вни тут говорут? На йке єгомость го навчєют?..
– Бідна ви, жінко… Єгомость на лихе ні на що чоловіка, чи вашого, чи якого-будь, навчати не можуть. Єгомость – то людина високих наук, великого розуму…
– Я то знаю, знаю… Лиш коли вни такі… такі розумні – на йке їм такий простий гуцул? О чім вни можут говорити вба? Таже кінь до конє, віл до вола…
– Голубочко… Я не знаю, о чім вони там говорять, бо я свого чоловіка не розпитую.
– І я ні,– тихо вставила Єлена.
– Лихого нічого єгомость навчити не можуть, але… Але у кожного є своє. Єгомость – то така людина, що не думає о собі. Він хотів би, щоб всім людям було добре. Він хотів би свободи нашому народові, щоб наш народ був свобідний, щоб панщини такої тяжкої не було.
– Во-во-во-во!.. І мій так само. Лиш мій каже, аби цалком панів не було. А я му кау: ци ти самий світ переробиш? Ци пани лише в нашім краї? Вони усюди… Єк світ світом були пани й будут. Не ми то встановимо, не нам і змінєти.
– Так, се правда ваша, газдинько… Але знову ж, як то повідають, під лежачий камінь вода не тече. Я теж сама невисоких наук і не знаю, як там по книгах виходить, але кожний народ бореться за свою долю. Нас посіли ляхи, то наш народ от уже двіста, може, літ усе бореться проти ляхів.
– Най си боре, хто хоче, лиш чому вни мого Олексу чіпают? Я світу не збізую змінити – та й шо мен з того.
– І то правда. Але якби ми усі зіклали руки, то ляхи геть би нас посіли.
– Бог си заступит…
їмость нараз піймала себе на тому, що вона обернулася в якогось агітатора й от розагітовує оцю просту жінку. Вдарило порівняння, що от тут, у цій кімнаті, відбувається якась паралельна дія, як там, у другім покою, з чоловіком цієї жінки.
Свідомість, що сапогівське супружество «охажує» печеніжинське, кинула в краску їмость, і вона замовкла відразу.
Зрештою не знати, як там, у тім покою, а тут агітація мала незначні скутки: жодній агітації Єлена не піддавалася. Вона твердо знала одно: що вона мусить спокійно жити із своїм хлопчиком і чоловіком. Все, що сприяло тому лагідному життю, – то було благо, все, що перешкоджало, – було зло, з яким треба боротися всіми силами.
І Єлена боролася, закликала до тої боротьби і їмость:
– Таже ви вчені, ви, відев, і савтиру цілу, може, прочитали, то ви би йкос зговорили з вашим єгомостем – най мого Олексу облишут. Єк їм уже так треба, то най єкого єнчого пришлют. Є такі, шо не в мирності межи собов жиют та вна би рада го зі світу спрахтити, а він ї. То з тих най берут собі єгомость, до чого їм там тра… А ми ж то жили, єк у церкові… Усі нам завидували, шо тихо у нас так, миром… А тепер… Шо си діє…
– А тепер що? Він із вами погано обходиться? Він вас б'є?..
– Нє… того не скажу. Він лагідний, він іщє ласкавіший до мене, йк був, лиш… чюю я, чюю, шо то перед єкимось кінцем. Шос навалюєси на мене – а не знаю, шо й видкив… Відбила би, боронила – лиш не можу знати, хто мій ворих. Єк би знала, шо єгомость…
– То що?.. Що тоді?
Єлена мовчала. Відчула, що навряд чи можна жінці єгомостя сказати – убила би… Зрештою, й сама Єлена не знає, чи піднялася би до такого остаточного вчинку.
– Повторяю вам, що єгомость особлива людина… і…
Єлена пристрасно схопила їмость за руки і майже скрикнула:
– То пошо ж вни го кличют? За йков бідов? Шонеділі, щонеділі, а не раз, то й серед тижнє… Най уже раз дадут му спокій. Най го не чіпают.
Гірко було їмості чути ці слова. Спільності з її чоловіком тікають, бояться її. Відчула навіть якусь образу в тому й холодно якось сказала:
– Он двері. Підіть і скажіть це все йому самі. Скажіть, що він навчає вашого чоловіка на все лихе, що він розбиває родинне щастя, що ви забороняєте йому це робити, а коли не перестане, вживете більш рішучих заходів.
Єлена підняла перестрашене, все в сльозах лице.
– Я?.. Туди?..
– А бачите! Не пішли бисьте, правда? А чому ж хочете, щоб я пішла?…
– То ваш ґазда…
– Що з того, що мій? То я маю його вчити, як він має поводитися і що має робити? Він знає все, в сто разів краще мене знає. А ви свого чоловіка вчите? Вказуєте йому, що він має робити? А як пробуєте, то чи він вас слухає?..
Єлена опустила безсило голову. Вічна другорядність ролі жінки була, показується, не лише долею села, а от і у панів…
– Не наше діло вчити наших чоловіків. Вони краще знають, що їм робити. Як попросять нашої поради – ми уділимо їм її з цілого серця, з усією щирістю й любов'ю. Коли будемо бачити лихо – постараємося відвернути його від любих нам істот. А несила буде – терпітимемо разом із ними й за них. Але навчити їх, як вони мають робити, – ми не зможемо і… не сміємо. Він глава, він відповідає перед Господом…
Матушка хвилювалася. Сльози тремтіли у неї в очах і в голосі.
– Тому, мила дитино моя, здається мені, що нам, поки що, робити нічого. Чи ти би просила свого чоловіка більше сюди не ходити, чи я би просила свого більше не кликати – однаково вони нас не послухають. Ми думаємо по-своєму, а вони думають по-своєму. Дійсно, щось вони затівають. Щось, мабуть, велике і… небезпечне, але несила наша їх від того відвести. Тому най твориться воля господня. Ми ж будемо терпіти і, оскільки наших сил, охоронювати від терпінь любі нам істоти.
Єлена тихо плакала. їмость гладила її по голові, як дитину, а у самої сльози безперервними струмками текли по щоках.
