Текст книги "Книгарня «ШОК»"

Автор книги: Евгения Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Він сказав, що Анастасії зараз дуже треба пережити зв’язок із тим типом, з яким я її заскочила, інакше вона опиниться на межі нервового зриву і не зможе написати проект боротьби з проституцією, а в нього зараз депресія і тому він не може, та й не хоче надавати їй те, що їй зараз так потрібне. Сказав, що ніколи не розлучиться з нею, нехай я про це й не мрію, бо їх поєднує не банальний статевий потяг, як примітивних самця і самицю, а висока дружба і глибоке розуміння проблем одне одного. Анастасія також сприяє його романам, які в нього періодично трапляються, а як не крутити романів, коли стоїть порожня хата, яку купили для спокою рідної матері, а вона лишилася мотати нерви всій родині? Тоді ж він зробив спробу забрати ключ, я не віддала, мовляв, як ти кажеш, що це моя квартира, то я в ній боротимусь із розпустою, скільки Бог дасть сил і здоров’я, а вони там поміняли замок! І ключа мені більше не дали!

Таке моє життя, дорога Альоно. Сподіваюся, в тебе життя краще. Сподіваюся, Славик, який тобі так сподобався, наговорив дурниць про твою родину, про твоїх синів, а твій нинішній чоловік, хоча й не є батьком твоїх синів, але зовсім не молодший за тебе на п’ятнадцять років, а просто добре виглядає. Ти також добре виглядаєш, я тобі про це вже писала в цьому листі. І я, Альоно, попри все своє скажене життя виглядаю непогано. Перш ніж сісти писати тобі цього листа, я відібрала світлину, яку надішлю тобі разом із цим листом. Тут нас троє дівчат із нашої групи, фото зробили під час торішньої зустрічі випускників нашого фізмату, ми сфотографувалися тільки ті, хто ще й досі працює в школі.

Так, я не фарбую волосся і не вживаю косметики, бо не люблю брехні ні в чому, але й досі роблю ранкову гімнастику.

«Невідомо для чого», каже Анастасія, яка мислить жіночу стрункість як спосіб тримати чоловіка – законного або лівого.

А для мене це – самодисципліна. А як природа дала високий зріст, то я ношу свою сиву голову дуже високо. Моя родина періодично намагається видати мене заміж то за відставника, то за іноземця. Бо я їхня совість. А безсовісним людям поряд із совістю жити важко. Без мене вони або розпочнуть якусь іще колективну розпусту, якої я наразі й уявити собі не можу (а так просто періодично всі по черзі ходять на Лук’янівку, здається, розклад склали й вивісили у вітальні, і п’ятнадцятирічний Славик ходить туди вже два роки), або повбивають одне одного, бо іноді вони сваряться, як дикі звірі, а я їх все-таки можу розборонити – єдиний випадок, коли вони мене цінують і визнають мої заслуги перед їхньою ненормальною родиною. Тоді ми ненадовго всі починаємо нове життя. І вони вкотре починають розмову, чи не вийти мені заміж, поки я ще зберегла, як вони кажуть, залишки товарного вигляду. Альоно, і тепер прийшов час розповісти, як закінчила моя мама. Ти ж бо знаєш, я народилася у день Перемоги. Хіба могли ті, хто зустрічав маму з лікарні, проґавити Перемогу, як я проґавила ту незалежність під лікарнею, де була Анастасія зі Славиком? Так от, я народилася у день Перемоги, а батька вже не було, не повернувся з війни. І відтоді в мами нікого не було. І якось і не мислилося, щоби хтось був. А у вісімдесят другому, коли я вже давно розлучилася з Дмитром, коли Олесь ходив до шостого класу, мама раптом познайомилася з одним чоловіком. Він був дуже приємний, учасник Великої Вітчизняної, з іншим мама просто і не могла би зблизитися, вдівець, а через рік мама померла.

Померла від жіночої хвороби, були страшні кровотечі, страшні крики, він доглядав її разом зі мною, це тривало недовго, але дуже страшно. Певно, їхній шлюб не був старечим. А помираючи, вона мені сказала: Тало, не виходь заміж на старості. Як лишилася сама молодою, сама й доживай віку.

Я постійно пам’ятаю ці мамині слова, як, зрештою, й інші.

Це для мене залізно. Я колись під добрий настрій розповіла про це Анастасії: не сватайте мене! Для мене пізній шлюб – це передчасна смерть. То моя бідна мама сказилася. І тяжко заплатила за це. Але й оберегла мене своєю кончиною. А могла б іще жити. Деякі жінки її року народження ще живі, хоча вже старенькі. У день Перемоги можна побачити багатьох таких бабусь із орденами. Я завжди беру гроші у своєї банди, бо вони тільки проп’ють чи куплять черговий диск із порнухою, купую квіти й дарую таким просто на вулиці. Син сміється, Анастасія, треба віддати їй належне, завжди зупиняє його, мовляв, це вияв моєї громадянської позиції, якому не варто заважати. Якби я за радянської доби надумала роздавати квіти героям УПА, мені стало б зовсім непереливки, то нехай цінує теперішній паскудний час.

Вони всі в мене, я маю тобі сказати, Альоно, великі патріоти України, тільки досить дивні. Між собою спілкуються російською, але пишуть (це для них найсвятіше) тільки українською. Лаються – винятково по-матюковому, як вантажники на базарі, а в своїх «матеріалах» для різних друкованих органів – він у мене де тільки не друкується – мій Олесь регулярно пише, що матюки – це суто російське явище, чужинецьке для нашої України. Коли ж я питаю його, навіщо він цим чужинецьким явищем так ретельно послуговується, він відповідає, що це – тяжкий колоніальний спадок. Коли я питаю, навіщо він прищеплює цей тяжкий і усвідомлений колоніальний спадок своєму синові, ровесникові незалежності, він закликає мене глянути на себе, мовляв, не ровесниці Перемоги судити таких елітних громадян України, як вони.

Не знаю, якою мовою ти спілкувалася з моїм Славиком, російською чи українською, він каже, що німецькою та англійською, і що ти похвалила його рівень. А я викладаю в українській школі вже мало не сорок років, і мої учні ще в радянські часи знали всю термінологію: і опір, і струм, напругу і все-все-все. І я завжди казала новеньким: не хочете вчитися українською – ідіть до іншої школи. Або взагалі їдьте з України. І ніяких неприємностей в мене через це не було! І платівки Гмирі в мене завжди звучали! А вони поламали мій програвач і, замість того, щоб полагодити його, купили мені апарат для прослуховування лазерних дисків! Але я хочу слухати свої платівки, а не їхні диски! І завжди в мене на столі стояла і стоїть статуетка Лесі Українки! І син у мене завжди був не Сашею, а Олесем, і чоловік завжди був не Дімою, а Дмитриком!

Альоно, як у мене защеміло серце, коли я написала останнє слово на цьому, вже двадцятому аркушику мого листа до тебе! Сподіваюсь, у тебе від нього вже серце не болить. Я так бажала тобі зустріти хлопця, з яким би ти забула Дмитра Лиховида, і певне, так воно і сталося. Дмитро помер кілька років тому, помер раптово від серцевого нападу, не доживши до шістдесяти років. Він був одружений, мав дочку, мої родичі, себто син, онук і навіть Анастасія, спілкувалися з його родиною. Він пішов од нас, коли ми розлучилися, завжди давав на Олеся більше грошей, ніж вимагав закон. Чому ж ми розлучилися? Це сталося не в один день. Я перестала бути для нього тою жінкою, з якою… Альоно, я не знаю, як би поставилася до цього ти, якби тобі судилося вийти за нього заміж, а від мене він одного дня захотів такого, чого я й уявити не могла, що таке буває. Олесеві було вже два роки, ми були одружені не перший рік. І він вирішив пожвавити наш шлюб. У моїй уяві такого від жінки може хотіти тільки ґвалтівник, а не муж, коханий. Він же ж був для мене не просто чоловіком, а героєм, воїном, тим, хто доспіває недоспівані пісні Великої Вітчизняної. Я ніколи не забуду, як він говорив, що хоче потрапити на війну з несправедливістю, яка десь іде на земній кулі, у В’єтнам або в загін до Че Ґеварри… Не знаю, можливо, ти змінилася, Альоно, але тоді й ти була така.

Пам’ятаєш, як ти розповідала, що твій батько хлопчиком тікав на війну до Іспанії. Потім, коли я прочитала «По кому подзвін» Гемінґвея, я весь час плакала і згадувала твого батька. І мого Дмитра також, тоді вже не мого.

А тоді це все сталося не в один день: я відмовила, він пішов.

Усе відбувалося поступово. Кілька днів я взагалі не могла бути з ним в одному ліжку. Він потім прийшов із квітами, з вином, я була щаслива, гадала, він вибачення просить, а він вирішив, що напідпитку я буду не такою принциповою. Це тривало кілька місяців. Воно ніби забувалося, і щасливі дні поверталися, а потім він наполегливо згадував про це. А потім почав повертатися зовсім пізно. А коли не повернувся на ніч, мама сказала: ось твоя кімната, ми її тобі звільнимо, а самі з Олесем і Талою підемо жити до нашої, тринадцятиметрової.

Тоді він пішов від нас. І більше не вертався. Навіть за своїми речами не прийшов. Став жити з однією жінкою. Вона й прийшла на осінь по його теплі речі, – а пішов він од нас навесні, коли цвіли каштани.

Таке життя, дорога Альоно. Нікому я не розповідала про те, що було тридцять п’ять років тому. Якби ти була поряд, то, певне, згодом би й розповіла. А більше в мене не було таких подруг. Хіба що мама. Вона щось зрозуміла.

Вона ж була медсестрою на фронті. Але ні про що мене не питала. Олесь бачився з ним. А чи обговорювали вони з ним причини нашого розлучення – це мені не відомо. Я знаю ті грубі слова, якими все це називається. Вчителі все це також знають, у мене було багато учнів із нещасливих родин. Але щоб такого хотів романтичний юнак, готовий воювати в загоні Че Ґеварри, – цього я не можу збагнути й досі. І потім, я завжди відчувала біль, коли бачила, як мій син Олесь шмаркався у піонерський галстук, хоча не думай, ніби я така тупа, я бачила весь ідіотизм піонерської організації брежнєвської доби, та й комсомольської також, і вище, але в мене у вухах і в серці завжди звучали рядки зі «Смерті піонерки» Едуарда Багрицького, які я знаю напам’ять і не забула й досі, і завжди відчувала біль за ту нещасну дівчинку і за тих, хто з прапором ішов у похід по кризі, не жаліючи себе! Нетривалий час такий настрій був у суспільстві в останні роки СРСР, коли здавалося, Союз оновиться, все повернеться до тих людяних ідей, під впливом яких його було створено – о, як би посміялися мої родичі, коли прочитали б ці слова! А Анастасія – та не сміялася б, а почала б укотре доводити мені, що, коли мені так добре знайомі романтичні почуття, пов’язані з радянською – які вона, в біса, вживає слова? – з радянською громадянською релігією, то чому я не можу зрозуміти тих, хто молиться іншим богам? А тому, що в системи координат тільки один початок! – відповідаю я.

Два нулі – відповідає мій онук. Ти розумієш, що каже цей розумник? Два нулі. Себто туалет. Отже, все треба злити в туалет. Всі високі почуття, всю романтику, все. І це мій онук. І Дмитра Лиховида, який хотів умерти за щастя людства, а помер, здається, тому, що випив надміру.

Так ми й живемо, Альоно. Здається, я відповіла на всі твої запитання. Якщо ти вже не така, якою була раніше, якщо в моєму конфлікті з моєю родиною ти готова прийняти їхній бік, то краще не відповідай взагалі. Але я чекатиму твого листа. Сподіваюся, ти знайдеш слова спростувати те, що наговорив тобі про мене мій онук і мені про тебе.

Цілую тебе, обіймаю. Мій Боже, я так і не обняла тебе, коли ти їхала з Союзу назавжди! То ж обіймаю зараз…

Твоя Наталя.

Наталя Василівна дописала листа і спитала в онука поштову адресу Еліани Беркгоф. Він сказав, що знає електронну.

Запропонував бабусі набрати на комп’ютері те, що вона щойно надряпала на папері. Втрутилася його мати, яка спитала електронну пошту давньої подруги своєї свекрухи, зв’язалася з нею, пояснила ситуацію і вже ввечері простягла Наталі Василівні поштову адресу колишньої Альони. І навіть запропонувала авіаконверт із маркою для іноземної пошти. Але лист виявися дуже важким, і Наталя Василівна поїхала на Головпошту доклеїти другу марку, щоб листа не завернули на півдорозі.

Декілька років тому Наталя Василівна надсилала листи з Головпошти комусь зі своїх знайомих, хто опинився, як казали в радянські часи, «за бугром». Це було, певне, ще до того, як так бурхливо розвинулися електронні засоби зв’язку, розвантаживши «паперову» пошту. Тоді вона ледве увіпхала листа до скриньки. А тепер її лист увійшов до щілини легко, впав долі й боляче забився об дно майже порожньої поштової скриньки.

Тягар корони

Вона уникала поцілунку з ним навіть на Великдень, хоча він завжди чистив зуби і взагалі був вкрай охайним і чемним чоловіком. Вона могла б говорити з ним протягом годин, бо він був цікавим співрозмовником, аби не його закоханий погляд, який дратував її, і вона ледь стримувалася, щоб не крикнути:

– Ну чого ти дивишся на мене! Дивись кудись убік!

Він уже знав, що вона не любить, коли він каже, що з її обличчя тільки випадково ще не написано великих картин і що світ не досконалий лише тому, що не підсилив у музики її голосу. Тож на цю тему він давно мовчить. Але для того, щоб позбутися закоханого погляду, йому треба було б осліпити себе, – це єдине, що могло б зарадити.

Він був готовий витратити на неї всі свої гроші та переробити в її домі всю хатню роботу, а вона намагалася якомога рідше користатися з його допомоги, бо не могла нічим віддячити. Міг заради неї скасувати будь-які заздалегідь складені плани, про що вона, бувало, довідувалася випадково від спільних знайомих, бо ж він ніколи ні півсловом не дорікав їй, мовляв, він бодай чимось жертвує заради неї. Міг заради неї відкласти що завгодно, хоча аж ніяк не був неробою і, крім як служити їй, мав у своєму житті чимало справ. І щоразу зіштовхуючись із одвічною неуважністю чоловіків, в яких у різні періоди свого життя була направду зацікавлена, роздратовано згадувала його, її лицаря, для якого в неї не було жодної квітки, яку вона могла б кинути йому від щирого серця.

Він не приносив їй дорогих подарунків, бо знав, що вона не візьме, але квіти й книжки можна дарувати завжди. Квітів вона не любила, отже, лишалися книжки та музичні диски, і він настільки добре знав, чого вона хоче, що завжди мав приємність – або щастя – побачити в її очах непідробну радість, коли вона бачила його подарунок. А вона відразу внутрішньо кривилася. Адже тепер треба було підвести очі на нього й подати йому руку. А його руки завжди були такі холодні й вологі, тож він нервово витирав долоні накрохмаленою хустинкою. Їй здавалося, що його закоханість, така немила їй, якої вона, одначе, не могла не шанувати, блокувала її стосунки з іншими чоловіками, до яких вона відчувала все те, що годиться жінці відчувати до чоловіка. Їй хотілося, щоб він одружився або просто зійшовся з якоюсь жінкою. Або щоб переніс свою відданість на інший об’єкт. Але він не міняв свого ставлення до неї. Він надовго зникав, коли його вже зовсім не хотіли бачити. Але обставини життя знову зводили їх, і він знову мав шанс стати перед нею на одне коліно і сказати їй, що цей жахливий світ іще не розлетівся й не розсіявся у прірвах галактики тільки тому, що в ньому існує вона.

– Мій Боже, – думала вона, – я чую слова, про які мріє чи не кожна жінка, багатьом навіть не брешуть і половини такого. А він каже щиро. Чому ж я відчуваю лише тугу? Ба навіть не тугу, а нудьгу?

Вона думала про нього більше, ніж того вимагало його місце в її житті. І одного разу вона вирішила позбутися його радикально. Тож попросила його ввечері повісити свічадо в передпокої, мовляв, його розбивали вже стільки недолугих горе-майстрів. А потім віддалася йому. І він її взяв. Прекрасна дама зійшла з високої стіни та розділила з лицарем ложе. І саме тоді, коли вони кохалися, його закоханий погляд потьмянів. Відразу потому він пішов, бо відчув, що треба піти. А вона довго відмивалася в душі, відчуваючи огиду до себе, бо він щойно несподівано втяг її в той еротичний вихор, який не завжди траплявся з тими чоловіками, в яких вона була закохана на різних етапах свого життя. Виходячи з того, як вправно він усе те робив, жінка в плотському сенсі в нього є весь час. Як середньовічні лицарі захланно ґвалтували селянок по дорозі на турніри за честь прекрасної дами.

Це було з ними лише один раз. Не зарадило. Ні йому, ні їй. Вони повернулися до того самого. Зрідка бачаться, коли зводить доля. Він і досі дарує їй книжки та музичні диски, безпомильно вгадуючи її бажання. Щоб на секунду побачити радість в її очах. Вона й досі вся внутрішньо кривиться, коли він знаходить неймовірні слова, щоби сказати, яка вона незрівнянна. Слова, що їх будь-яка жінка берегла б у пам’яті, як головний життєвий скарб. Ви питаєте, чим усе це закінчилося? Вони ще обоє живі. Якісь зміни можливі, тільки коли хтось із них відійде за межу.

Не склалося

Відкрию найзаповітнішу мрію феміністок. Ту, в якій, зазвичай, не зізнаються. Що ж воно таке? Заробити грошей більше, ніж усі мужики світу? Всмак накохатися і вранці піти, не попрощавшись? Змусити котрогось мужика виносити й народити її дитину? Вимазати чоловіка по вуха дитячими кашками та іншим, засадивши його глядіти трьох дітей, а самій, поки там що, натхненно обіймати три посади, бігати на наради, симпозіуми й прийняття, у перервах між якими ненадовго забігати до коханців? Усі ці картини багатьом жінкам у певні хвилини їхнього життя можуть видатися недосяжно привабливими. Але не вони є їхньою заповітною мрією. А заповітна мрія – це зустріти чоловіка, заради якого можна закинути подалі весь набутий досвід фемінізму.

Бог створив цей світ таким, що таких чоловіків дуже мало.

Принаймні їх суттєво менше, ніж жінок, готових їх зустріти.

Адже для багатьох жінок фемінізм розпочався саме тоді, коли із поривання йти за ним на край світу насміявся якщо не він, то саме життя. Коли з’ясувалося, що на край світу йти не треба. Треба забезпечувати хатній затишок, триразове харчування, безвідмовний секс. Коли альтернативою цьому всьому є або жіноча самота, або інший такий самий.

У ті часи, коли світ був суворим і буремним, вищість чоловіка зумовлювалась не законодавством і не стереотипами, а самою логікою життя. Жінки були готові проводжати в бій, чекати, зустрічати, кохати в коротких перервах між боями. Принаймні такий ґендерний стереотип минулого в загальних рисах наявний у нинішній культурі. А сьогодні чоловіки йдуть не в бій, а кудись у безпечне місце, подалі від хатніх боїв. А світ, якщо роздивитися, так само нещадно буремний і так само безжально суворий. Але він інший. І жінка поступово зрівнялася з чоловіком і в шляхетності, і в паскудстві. Жінка давно перестала бути хоронителькою, чоловік перестав бути охоронцем.

Справжні чоловіки існують лише у масових фільмах, де вони примітивні, спрощені, одноманітні, ніякі. У так званому високому мистецтві фігурують винятково психологізовані комплексанти. У щоденному житті ми зустрічаємо обивателів різного рівня інтелекту. А в душах багатьох жінок, особливо феміністок, живе непроговорена туга за отими справжніми чоловіками. Адже фемінізм – це не бажання принизити чоловіка й вивищитися над ним. Це – прагнення світу, де, всупереч усім традиційним підказкам, не треба прикидатися дурною та слабкою, щоб привернути чоловіка, якого любиш.

Справжні чоловіки – хто вони? Це, певне, ті, які не бояться дивитись у вічі своїй долi, хоч би якою важкою вона була. І своїй епосі, хоч би якою паскудною вона була. І ті, які за будь-яких обставин знайдуть у собі силу, розум і мужність діяти так, аби зберігати гідність. Але чому саме справжні чоловіки? Чому ж тоді не справжні люди? Жінки також здатні виявляти мужність, розум, безліч талантів. У цинічному продажному світі ще не всі втратили здатність захоплюватися непродажністю будь-якої статі. Сам тільки Бог знає, про яких жінок таємно мріють чоловіки – чи вони також мріють про мужніх, непродажних, нестандартно обдарованих? А на денці ошуканих життям жіночих душ живе приспана романтична мрія про зустріч зі справжнім чоловіком. І ось ти сидиш у ресторані зі справжнім чоловіком. На вашому столі тремтить маленький олійний світильник. За вікном центральною вулицею американського універ– ситетського містечка, єдиною з чотирьох вулиць так званого даунтауна, ходять твої колеги й бачать вас. Вони підморгують тобі, жестами висловлюють захоплення, коли бачать, яка пляшка вина у вас на столі – певне, й страви відповідного рівня.

Гарні вина не можна описати словами. Вони самі говорять про себе, потрапляючи до рота. Таке вино, певне, треба пити мовчки. Але ви з ним іще не дійшли до стадії комфортного мовчання. Ви розмовляєте. Тобі цікаво, йому, здається, теж.

Неймовірна доля звела тебе з цим чоловіком. Фотограф провідних американських політичних журналів, він відвідав мало не всі країни світу. Після показу слайдів його фотогРа– фій, коли одні захоплювались його роботою, а інші звинувачували його в якійсь нечуваній продажності, ти підійшла до нього і спитала:

– Ви працюєте для історії чи для сьогодні?

– Добре, що ви спитали саме це, про що майже не запитують. Зазвичай питають, хто вам платить і скільки – правда, яка не вигідна одним, може бути вигідна іншим.

– А може бути й не вигідна нікому.

– Цілком правильно. Але історії вигідна тільки правда, інакше це – не історія. Наступним поколінням буває дуже важко зрозуміти те, що відбувається зараз. Я багато часу провів, розбираючи фотознімки часів другої світової. Те, що не стає у пригоді в політиці, не може не стати в пригоді історії… Якщо вам цікаво все це, ми могли б пообідати разом, якщо ви не заперечуєте.

Численні поїздки в далекі краї – мрія багатьох. Такі подорожі мимоволі асоціюються із зустрічами в аеропорту, з дорогими готелями, зі шведськими столами на сніданок і вечерями в ресторанах. А йому нерідко доводилося подорожувати в краї, де зустрічають вибухи й кулеметна черга, де давно немає електрики, води, опалення, теплої їжі та напоїв.

Де можна не доїхати до чергового пункту, звідки доведеться робити репортаж. Але до останнього треба натискати на кнопку фотокамери й робити знімки, яких крім нього не зробить ніхто. Та більше, ніж власне життя, берегти відзнятий матеріал.

– Я завжди хочу розповідати правду про ті місця, де побував. Хоча мене й акредитують відомі політичні журнали, але самі замовники не їздять до «гарячих місць», тільки натякають, як розставляти акценти. Я не хочу служити ніякій політиці, коли знімаю картини горя тих людей, які мали нещастя народитися й жити в регіоні чергового катаклізму.

Я не служу нікому, коли фотографую очі біженців, які йдуть невідомо куди, або незакриті очі вбитих. Але, звичайно, мої знімки використовують для тих чи інших політичних проектів. Або їх не помічають, якщо вони невигідні жодному з тих проектів.

– А чи не набридло вам таке шалене життя? Чи не хочеться сісти вдома, писати спогади про свої божевільні мандри?

– Наразі ні. Мені сорок вісім, і я ще відчуваю сили для такого життя. У мене дуже гостре відчуття того, що я живу саме своє життя, саме те, яке мені судилося. Не знаю, чи колись писатиму спогади. Я все кажу своїми світлинами.

Цей чоловік, який сидить навпроти мене в японському ресторані й наливає мені дороге вино, не просто об’їздив увесь світ. Він був саме в тих місцях планети і саме в той час, коли там відбувались ті події, з яких усі міжнародні агенції починають новини. Він був у Пекіні, коли розстрілювали студентську демонстрацію, і бачив на бруківці китайської столиці ту кров. Він стояв за п’ять кроків, коли розстрілювали подружжя Чаушеску. Він був у Багдаді під час конфлікту в Перській затоці. А в березні вісімдесят п’ятого він стояв на Старій площі у Москві – там не проливалася кров, але там тоді також, як з’ясувалося перегодом, тільки-но вирішилася доля світу. Він зробив декілька знімків москвичів і гостей столиці СРСР, які стурбовано поспішали до московських гастрономів, не знаючи, що вже відбулося те, що невдовзі докорінно змінить і їхню долю, і долю світу також.

А цього року, звичайно ж, він знову був в Іраку. Від його знімків холоне кров. Ось жінки при дорозі, вони щойно побачили смерть. А ось американський солдат, який поставив ногу на тіло вбитого іракця. Навіщо ця дикість? Адже на весь світ поширюється інформація про те, що це – наймиролюбніша воєнна кампанія, що іракців рятують від їх нього тяжкого спадку, що віднині в них усе буде добре.

Тепер йому заборонено в’їзд до Іраку. Його репортажі не є такими, яких хоче адміністрація президента США.

Світлини, які з’являються в матеріалах провідних американських газет, абсолютно не відображають того, що відбувається в Іраку насправді. Вони відображають неправдиву картину, яку хочуть накинути світові.

Він робить знімки не лише у вогненних місцях світу. Ось закохані у сквері в Парижі, ось дівчата біля фонтана в Римі. І у нас із ним не інтерв’ю для котроїсь з українських газет.

Якби то було інтерв’ю, він запросив би мене просто випити по келиху вина чи пива у барі, а не повів до японського ресторану, найдорожчого в цьому місті. Не все у світі вимірюється грошима, але ціна тої вечері – певний знак у не зовсім збагненній для тебе системі. Це тобі остаточно пояснять вранці, а поки ти не знаєш, що воно буде, коли ваша неспішна вечеря скінчиться. Але ось вона таки добігла кінця, він розплачується, і ви виходите на темну холодну вулицю.

Віє сильний вітер, але ви йдете до готелю повільно. Ти не відчуваєш холоду, ти боїшся зробити щось не так, ніби вперше у своєму житті прямуєш у безвість із чоловіком.

Він бере тебе під лікоть, тільки коли ви переходите через дорогу, а потім знову кладе руку до кишені. Ви дійшли до твого готелю. У холі нікого нема. Загалом тобі немає діла, що подумали б про тебе твої колеги, якби побачили, що до тебе в номер прийшов чоловік. Справжній чи несправжній.

Але нікого нема, і це добре.

Ви зупиняєтесь у холі, й він розповідає тобі, що був в Україні в 90-му році, бачив, як розганяли якийсь тодішній несанкціонований мітинг. Зробив кілька знімків. Їх у нього наразі нема. А що було далі? Майже годину ви проговорили в холі готелю, де в тебе окремий номер. Тебе починає бити пропасниця: можливо, ти з тим чоловіком на порозі особливо хвилюючих хвилин. Але він прощається, тобі здалося, неохоче, одначе він таки прощається і йде. Що ж. Нехай так. Чого ти подумала, ніби він хотів лишитися з тобою наодинці? Ти мала цікавий вечір із неординарним чоловіком – хіба цього мало? Та ще й така розкішна вечеря. Ти повертаєшся до своєї кімнати. За вікном виє вітер. Хміль від дорогого вина давно минув. То було біле каліфорнійське вино. Американські вина, на відміну від французьких, якісні, тільки коли дуже дорогі.

А на ранок ти зустрічаєш колег, які запитують про твоє побачення з фотографом, яке не відбулося. Тобі пояснюють, що, оскільки все відбувалося на території США, запросити його до себе мала ти. Якби ініціатива йшла від нього, це можна було б витлумачити як статеве домагання. Він запросив тебе до дорогого ресторану, і лососевий стейк із тихоокеанською морською травою плюс дороге вино мали означати, що в разі, якщо ти згодна, він згоден також. Він провів тебе до готелю і довго підтримував розмову в холі, чекаючи запрошення від тебе, яке так і не надійшло.

Отже, для того, щоб лишитись на ніч зі справжнім чоловіком, принаймні на теренах Сполучених Штатів, не треба було забувати про досягнення фемінізму. Навпаки, треба було виявити себе ще більшою феміністкою, ніж ти є. Тобі шкода, що ти втратила рідкісний шанс. Можливо, то був би якийсь неймовірний новий досвід. Який він із жінкою, той чоловік, який не боїться казати правду в цьому брехливому світі, ба, навіть має мужність добувати ту правду в найнебезпечніших куточках планети? Але тебе бентежить не тільки сум за романтичною пригодою, яка не відбулася. Твій досвід – і життєвий і наукового працівника Центру культурних досліджень, змушують тебе ставити ще й інші запитання, наразі риторичні. До якої міри жінка мала б виявляти активність?

Гаразд, самій запросити його до себе, а далі? Чи треба було б робити самій усе те, що традиційно робить чоловік? Чи треба було б першою обняти й пригорнути? А може, законодавство цивілізованих країн, прийняте з урахуванням прав жінок, вже призвело до глибинних змін у стратегії еротичної поведінки, коли й перехід до найінтимнішого має забезпечити жінка?…

Ось так. Два світи, два способи життя. У твоєму житті були паскудні моменти, коли ти виявлялася погано захищеною від тих же статевих домагань. Треба було діяти самостійно, сподіваючись тільки на силу слова, рук, ніг, дверей і засувів.

Але й завелика захищеність також може бути не на добре.

Ти не віриш у долю хоча б тому, що вважаєш себе вартою суттєво кращої фортуни. Ти переконана, що сліпий випадок багато чого вирішує у вирі людських життєвих шляхів.

Випадок звів тебе з тим чоловіком. Ви зустрілися не на території котроїсь із диких країн, де він буває регулярно, а на території тої країни, громадянином якої він є, де він буває значно рідше. Ви більше не побачитесь. У нього немає твоїх координат, у тебе немає його. А втім, у теперішньому світі, з одного боку, все так заплутано, а з іншого – все ретельно структуровано. Звичайно ж, у нього є сайт в Інтернеті, де вказано й електронну пошту. У тебе нібито є шанс написати йому, що ти бережеш пам’ять про вашу вечерю і дуже шкодуєш, що не була обізнана з тим, як мала б повестися жінка на території США в такій ситуації. Але таке послання вже буде, попри модерний спосіб комунікації, атрибутом навіть не далекого минулого, а нашого уявлення про нього. А в сьогоднішньому світі треба жити тут і зараз.