Текст книги "Книгарня «ШОК»"

Автор книги: Евгения Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

У неї вже на руках квиток до Берліна. Вже домовлено з медсестрою, яка заходитиме до чоловіка. Домовлено з ректором, що її два тижні не буде в університеті. Її лекції скасують, а вона повернеться, коли відбуватиметься конкурс краси «міс викладачка». Отже, ювілей пройде непомітно, й ніхто не говоритиме їй за її гроші з чаркою її горілки про її полудень віку, хмільний, плодовитий, спекотний… про те, яка вона прекрасна жінка у свої зрілі літа… ревно відробляючи шинки, салати, можливість добре випити, «добрий розслабончик».

Але от жіночий голос у слухавці таки нагадує про ювілей і про давню дружбу. Це – Ніна. Третя з трійці Водолійок з їхнього класу. Точніше, перша. Її день народження був першим, і святкували саме її свято. Інші дівчата приєднувалися до неї та святкували свої дні народження наперед.

– Куди ти плануєш встромляти п’ятсот троянд?

– Це не твоє діло. Туди я тебе не запрошую.

– Я це переживу.

– Я знаю. У тебе насичене духовне життя. Я бачила тебе по телевізору. Ти говорила про досвід світової культури в сучасній освіті. А я запрошую тебе з Оленкою до своєї сауни «Змий печаль». На голий ювілей! Там не буде телебачення.

– Навіщо це тобі треба?

– Я запрошую! Ти знаєш, скільки все це коштує? А я з вас грошей не беру! Приходьте!

– Я лечу до Німеччини! Я не хочу дурних тостів і наїдків, від яких нудить!

– Я знаю твою позицію. Оленка мені розповіла. Це твоє діло. Але до моєї «Змий печаль» приходь. Це за два дні до твого від’їзду.

Ніна володіє мережею елітних саун «Змий печаль» по всій Україні. Її життєвий успіх значно вищий, аніж успіх Валерії Миронівни, завідувачки кафедри постмодерної толерантності в університеті гуманітарних стратегій. Але вона про те не кричить у ЗМІ, робить свій бізнес тихо, здаючи ванні кімнати під корпоративні вечірки, які не стоять порожні навіть у часи економічної кризи. Навпаки, графік став щільніший, доводиться відкривати нові філіали в області. Люди хочуть змивати з себе щоденний бруд у комфортабельних умовах.

Нещодавно один банкір із родиною святкував у неї ювілей.

Хто хотів, був голий, хто не хотів – у махровому халаті. Це й навело Ніну на думку попаритися з дівчатами. Складайте ваш одяг сюди. Для особливо сором’язливих ось халати від Benetton. Але є пропозиція халатами не користуватися.

В Олени сала на боках суттєво більше, ніж у Валерії. Але перша від того не комплексує, адже в неї, скромної учительки, на відміну від завідувачки кафедри Валерії Миронівни, чоловік зовсім молодий – у нього ювілей в наступному році.

Він нещодавно надумав піти до молодої. А Оленка взяла й виставила позов на половину всього майна, купно з дачею, машиною й меблями! Оленчин чоловік побачив, що половини майна йому аж ніяк не вистачить для облаштування життя з молодою, і повернувся трахкати ювілярку Оленку. Вернувся, як побитий пес! Оленка дуже пишається своєю житейською мудрістю. Інша бігала би плакатися до подруг або до попа – зараз відроджується така архаїчна форма збереження родини, яка майже ніколи не спрацьовує. Спрацьовує майно. Чоловіка й жінку має єднати сукупне майно. Це – гарантія того, що «секс для здоров’я» забезпечений доти, доки в чоловіка стоятиме. Бо жити треба. Треба якось жити.

– Так, жити треба, – гордо підхоплює тему розмови Ніна, виходячи гола перед голими подругами. У Ніни немає сального «рятувального круга» на боках і животі. Щоправда, живіт весь у зморшках. Зате вся вона вкрита рівномірною засмагою з солярію. Ходою манекенниці, пересмикуючи плечима, гойдаючи стегнами, ходить вона по килиму вітальні сауни, чекаючи оплесків від подруг.

– Це все бакси. Тут багато сотень баксів, – коментує Ніна свою, як вона вважає, ідеальну статуру. – У тіло треба вкладати і вкладати, щоб це було жіноче тіло, а не картопляне пюре в целофановому пакеті. Масажі. Ефірні олії найвищої якості. Парафінові сповивання. І, звичайно ж, се-е-екс. А пам’ятаєте, дівчата, як ми вперше роздяглися одна перед одною в Олени вдома? Я ніколи того не забуду. У жодної з нас тоді ще не було грудей! У мене й зараз нема! – Ніна пишається своїми маленькими грудьми, вкритими засмагою з солярію.

– Ну, ти ж у нас нєрожавшая, – каже Олена.

– То й що з того? У тебе дорослий син, а в мене мій пупсик!

Так, я зустрічаюся з молодими! І мені не треба думати про морально-етичний бік проблеми, оскільки в мене немає дітей!

То особливе почуття – молодий бичок біля ялової корови.

– То ти, мабуть, платиш своєму теляті! – І в наші літа можна бути жінкою, яку хоче молодий! І не тому, що вона йому платить! Просто треба бути яскравою особистістю! Я не плачу своєму! Він у мене працює! І добре заробляє! Їздить по регіонах, контролює сауни в обласних центрах! Він дуже здібний менеджер!

– Ви живете разом?

– Яка вам різниця? Йому є де жити. У нас вільний союз!

Я не триматиму його, якщо він захоче піти! Не триматиму, бо в мене відразу буде новий!

– Та краще б ти по-людськи вийшла заміж і народила дитину, ніж тримати якихось пупсиків!– кричить Олена.

Ніна зраділа. Саме такої реакції вона й чекала. Довести шкільним подругам, що то вони, матері родин, живуть неправильно, певне, було головною метою запрошення дівчат до «Змий печаль!» І Олена виправдала Нінині очікування, як то кажуть, за повною програмою.

– Гадаєш, не видно, скільки тобі років? – кричить Олена, – тіло за багато сотень баксів! Ніжний солярій сто баксів хвилина! А пика в тебе вся у зморшках! А живіт! Плаский, проте жмаканий! Подивись на неї, Лєрко! Голову Баби Яги прикрутили до тіла ляльки Барбі!

– Все одно краще, ніж у тебе! В тебе ні лиця, ні тіла!

– У мене і тіло, і лице! Інакше б мене не кохав чоловік! А він зі мною живе! Крім того, я душевна й високоморальна!

А ти зла й розбещена!

А от Валерія не піддається на провокацію. Підвелася й рушила до парильні. Чого, зрештою, прийшла сюди? Не для того, щоби лаятися з Нінкою. І господиня «Змий печаль!» міняє тактику. Коли дівчата вилазять із басейну й повертаються до вітальні, застають там накритий стіл. Пиво й горілка. Огірки, оливи, бастурма. Навіщо сваритися, давайте гуляти. Щоб ми всі прожили ще стільки ж.

– Стільки ж?

– Так, щоб прожили іще раз сім разів по сім, щоб знову те число, яке так полюбляє Бог, а потім за цією твоєю, Лєрочко, Сефер Єцирою, новий цикл… – І щоб зустрілися в цій самій сауні?

– Тоді вже ти точно висохнеш, стара хвойдо!

– А ти у двері не протовпишся, – обмінялися компліментами Ніна з Оленою.

Горілка пішла добре. І пиво теж. Хоча це дика суміш – горілка, пиво, парильня, басейн. Але все гаразд. Ніхто не обпікся, ніхто не втопився. Всі знову повернулися до кутнього диванчика у вітальні й сіли до столу.

– А тепер, бабоньки, у мене для вас сюрприз! Вгадайте, який?

– Біблія, читати на ніч.

– Розвоза, їхати додому.

– Не вгадали! Яке їхати додому! Розпочинається найціка-віше! – Ніна клацає пальцями, й до вітальні входять кілька молодих красенів від двадцяти до тридцяти з рушниками на стегнах.

– Дєвочки, все до ваших послуг! У цю ніч ці хлопці виконають будь-які ваші забаганки. Все оплачено! Вибирайте!

До ранку ви в раю!

П’яна Оленка починає плескати в долоні. А Валерія починає дико реготати. Не тому, що витівка Ніни видалася їй такою дотепною. А тому, що один із запропонованих жиголо – це Троня, викладач із їхнього університету гуманітарних стратегій. Той самий, який пропонував відстрілювати жінок старше тридцяти п’яти. Отже, за Тронею, жінці досить прокрутити лише п’ять семирічних циклів. Тих, які проходять повний семирічний цикл, либонь, варто не просто відстрілювати, а катувати.

Ніна заохочує шкільних подруг робити вибір:

– Якщо котрась із вас хоче в цю ніч двох, і це можливо!

Ваші чоловіки, і старий, і, так би мовити, молодий, ні про що не знатимуть…

Олена вигукує, що вона – жінка порядна і два їй не по– трібні. Вона обирає наймолодшого з найвродливішим облич– чям.

А Валерія обирає Троню. Ніна розводить пари по різних приміщеннях, і Валерія Миронівна лишається в маленькому будуарі з Трохимом Миколайовичем.

– Я одягну халата, щоб не провокувати й не підсилювати ваше бажання відстрілювати жінок похилого віку.

Певний час вони мовчать. Валерія наливає хлопцеві пива, підсуває тарілочку з бастурмою, і Троня, не знімаючи руш– ника зі стегон, розповідає, що його мати покінчила життя самогубством у тридцятип’ятирічному віці, коли стала марніти, бо батько покохав іншу. Батько іноді згадує, якою дивовижною жінкою була його мати: пішла з життя, коли треба було піти. А от мачуха з життя не йде! Їй уже п’ятдесят, себто, ювілей вже відгуляла! Але приклад своєї попередниці не наслідує, живе в їхньому домі, їсть вареники зі сметаною, а батько перед нею стелиться. Троня з ними жити більше не міг. Цибата Оля Рачкова, яку Валерія жартома пропонувала на «міс викладачку», запрошувала до себе. Троня погодився, але Оля, аж ніяк не маючи ідеальних жіночих параметрів, хіба що довгі ноги, всіляко принижувала приймака. А вертатися до батька з мачухою не було сил. І Троня купив готельку в кредит. А як виплачувати? Платня викладача порівняно велика, але цього замало. То ж доводиться шукати вечірню додаткову роботу. Воістину, Київ – велике село! Де їхній університет, а де сауна «Змий печаль!» І от же ж, зустрілися!

Так і моя дочка, яку її напівмаразматичний батько іноді спросоння плутав зі мною молодою, не схотіла жити вдома, поїхала працювати до Німеччини, а як їй там? – сумно подумала Валерія, а Троня відчув той сум завідувачки кафедри й запропонував їй:

– Ходімо звідси, Валеріє Миронівно, краще посидьмо в нічному ресторанчику. Я звик не спати вночі. У цьому щось є.

Вони блукали нічними вулицями й пили коньяк у нічних барах. Був мороз, і хміль не тримався. Валерія вперше за багато, багато років не спала всю ніч до ранку. Із Тронею було цікаво, в розмовах легко забулася різниця у віці. Він підкреслено звертається до неї «Валеріє Миронівно», не підхопив пропозиції звертатися на ім’я. І не дає їй витрати– ти жодної гривні, за нічні бари й за таксі квапиться розрахо– вуватися сам.

– У вас кредит, Троню, дозвольте, цим коньяком частую я!

– Ні в якому разі, Валеріє Миронівно! Така ніч буває раз у житті!

Певне, радіє, що ця перезріла пані не змусила його працювати, а Нінка оплатила йому всю ніч, оцінює ситуацію Валерія гострим розумом аналітика.

А спілкування в них відбувається чудово. Виявилося, їм обом подобається Ясунарі Кавабата та Юрій Бедрик.

Щоправда, останньої збірки Бедрика у Троні не було. І Валерія запросила Троню на хвилинку заскочити до неї, щоб позичити молодому викладачеві збірку улюбленого поета.

Поки вона діставала книжечку з горішньої полиці, чоловік мовчки стояв у дверях і тихо й неадекватно хитався з великою амплітудою.

– Ваш батько зовсім старенький, Валеріє Миронівно, – сказав їй Троня на прощання, – щасливої вам дороги, Валеріє Миронівно, побачимося, коли вернетеся. Ще поговоримо про приспаних дівчат у нічному зимовому будинку.

– Чого ти не завела цього красеня до себе, я бодай підглянув би у щілину, може, полегшало би, – прохрипів чоловік.

– Тобі не можна нахилятися й дивитись у щілину, ти можеш упасти. – І саме це тебе зупинило?

– Саме це.

Вранці зателефонувала Оленка, чиї задоволені зойки з іншого будуарчика «Змий печаль» супроводжували їхню з Тронею розмову про життя й літературу.

– Наче вимазалася в лайні, – поділилася вона своїми враженнями від голого ювілею, – от же ж сучка наша Нінка! Що вона коїть у цьому житті! Й інших тягне за собою!

Побачив би мене мій син! А як все це тобі? Як ти все це оцінюєш?

– Я знову розширила своє знання про це життя, – відповіла Валерія.

– Себто, тобі сподобалося, я правильно тебе розумію? – обурилася Оленка.

– Сподобалося – не зовсім точне слово. Але пізнавати пекло не менш корисно, аніж пізнавати рай.

– Так, Нінка обіцяла нам рай! А затягла в пекло. Сумніваюся, щоб вона була щаслива зі своїм пупсиком! Маю великі сумніви щодо щастя самого пупсика!

– Хай Ніна сама вирішує свої та свого пупсика проблеми.

– Ох яка ж ти толерантна! Але ж до її саун ходить молодь!

Мій син, буває, з друзями ходить до якоїсь дорогої сауни! А тут така мийниця із солярію…

– Дай поспати, Олено, я всю ніч ходила містом… І Валерії спало на думку, що, цілком можливо, Нінчин пупсик – то Оленчин син. Хоча Нінка казала, ніби її пупсик у неї і працює, а Оленчин син нібито працює із взуттям. Але все можливо, засинаючи у світлі вбогого зимового світання на дивані у вітальні подумала Валерія, в цьому заплутаному багатовимірному місті, де шляхи одних людей химерно перетинаються, а інших ніколи не зустрічаються і навіть не зближуються ніколи, хоч сім по сім років живи, хоч двічі сім по сім…

Але відіспатися не пощастило. Знову телефонний дзвінок.

Це – дочка.

– Ти вже зібралася в дорогу, мамо?

– Буду збиратися ввечері. А зараз хочу трохи поспати. Я всю ніч гуляла по місту з молодиком.

– Я ж тобі казала, мамо, зараз продовжили жіночий вік…

На своїй землі

Уже третій тиждень син не встає з ліжка, а коли вона входить до його кімнати, кладе подушку на обличчя. Не ходить до університету, нічого не їсть. Стало ще гірше, ніж було.

А було так, що син привів жити дівчину. Вночі вона десь працювала, вдень спала або, сонна, тинялася по хаті. Чемно віталася й поспішала зникнути в синовій кімнаті, коли вони наштовхувалися одна на одну в тісному коридорчику.

– Вижени її! – порадила їй подруга на роботі. – Ти на своїй землі! Ти маєш право на свою кухню і на свій клозет! І щоб у ванні не тхнуло сукою!

Вона вже давно думала про це. І коли з-за дверей синової кімнати лунав притишений щасливий сміх, воскресало її нетривале подружнє життя, якого вона не згадувала багато років. Вони також жили у двокімнатному помешканні: в одній кімнаті – вони з чоловіком, в іншій – його мати. Одного дня свекруха вказала їй на брудну кухонну плиту зі словами:

«Нечупара! В нашому домі такого не було й не буде! Збирай речі, йди додому!» І вона пішла. Зібрала речі й повернулася до мами. Чоловік не прийшов за нею ні на наступний день, ні через тиждень, ні через місяць. А вони ж були одружені! І ще довго потому вважалися одруженими. А тут просто дівчина, не дружина. І тарілку не завжди за собою помиє, і чашку із кавовою гущею, буває, залишить. Подруга права!

Тож коли одного разу дівчина повернулася зі своєї нічної роботи, а син уже пішов на заняття, вона зустріла її словами:

– Послухайте, дорогенька, ви ходите сюди, як до себе додому, а це зовсім не ваш дім!

Дівчина зайшла до синової кімнати, але дверей не причинила. Щоби мати бачила: вона не лягла спати, а збирає речі.

Коли дівчина стала на порозі з рюкзаком на плечі й сумкою в руці, вона побачила, що та ледве стоїть на ногах, і запропонувала їй відіспатися, а вже потім іти. Але дівчина похитала головою та простягла їй ключ від вхідних дверей.

Мати пішла на роботу з відчуттям виконаного обов’язку.

Вона тоді ще не знала, що в сина виросте така велика потворна щетина, проваляться очі, що в хаті засмердить розпачливим немитим мужиком куди гірше, ніж нещодавно віяло дівочими дезодорантами.

– Ну як? Купила козу – продала козу? Відчула наново радість життя? – спитала подруга. – Лежить і не їсть?! Та вилай його, щоб він знав, хто в домі мати, хто син, а хто хвойда! А хочеш, я поговорю з ним?

– Ну, хлопче, через якусь дівку зводиш і себе, і матір зі світу! Як тобі не соромно! Ти поглянь на себе! Поглянь на матір! Вона працювати не може, а ти тут лежиш, як колода! – кричала подруга матері під дверима синової кімнати.

Син сказав з-за дверей, що, як материна гостя не замовкне, він викличе міліцію або піде з дому.

– Не треба, не треба, якщо він також піде, я цього не переживу! – вона стала благати замовкнути колегу, яка увійшла у смак звинувачувальної промови, тож перепин вартував їй зусиль. Син клацнув шпінгалетом на дверях.

Мати заридала.

– Що ви за сімейка ідіотів? – обурилася подруга. – Я їхала після роботи до тебе, замість того, щоб їхати додому, а ти мені слoва сказати не даєш!

– Ти казала, що він по двох днях її забуде, а вже скоро другий тиждень!

– То не треба було мене слухати! Ти ж краще знаєш свого сина! Треба було жити своїм розумом, – подруга відмовилася від вечері, розлючена, пішла від них, та й вечері в їхньому домі вже давно нема, тільки якісь недогризені шматки черствого хліба валяються по хаті.

– Ну йди, приведи її назад! – застогнала мати, коли син, нарешті, вийшов на кухню пити воду з крана.

– Вона не вернеться, – відповів син.

– Чого ж не вернеться?

– А звідки вона знає, що ти не виженеш її знову?

– Виходить, ти переміг! Вилежав своє! Веди її назад! А мати нехай у власній хаті буде чортзна-чим!

Вона знову згадала свій кількамісячний шлюб. Жодного дня не була вона щасливою в домі чоловіка, жодного дня!

Чи лежав батько її сина на ліжку, відмовляючись їсти, коли її вигнала свекруха за брудну плиту? На багато років поховала вона у якихось малодоступних глибинах той болючий спогад, жила спокійним самотнім життям. Спогад про те, як верталася до мами до маленької кімнатки в комуналці, як невдовзі з’ясувала, що не все забрано з її речей, щось дуже потрібне лишилося там назавжди, бо вона більше не ходила в той дім. Як трохи згодом виявилося, що вона вагітна… А може, й та дівчина вагітна? Ще тільки цього не вистачало на її голову…

– Приведи її назад! Тільки не муч мене! Або йди жити до неї!

– У неї нема дому.

– Як це так – немає дому?! Ти що таке верзеш?

– Шість дівчат винаймають однокімнатну дуже далеко звідси. Коли вона зранку йде на заняття, її пускають переночувати у підсобці.

– А вона ще й вчиться?

Син не відповів, рушив до себе.

– А де ж вона працює вночі? – крикнула мати йому навздогін.

– У нічному барі «Ягідка», – відповів син з-за дверей.

– У цьому, що під нашими вікнами? То вона в нас добре прилаштувалася… А ти, виходить, зійшовся з дівкою з нічного бару?

Син щільніше причинив за собою двері, і клацання шпінгалета люто повідомило матір, що вона знову верзе не те.

А мати застигла під дверима його кімнати, і сум’яття в її душі набуло формату зіжмаканого паперу, який страшенно шурхотить у вухах, його жмакають просто в неї в голові… Приглушене радіо на кухні просигналило дев’яту. Дівчина завжди поспішала на роботу на дев’яту. І зараз дев’ята. Мати раптом миттєво вийшла з хати й рішуче кинулася до бару «Ягідка». Несміливо увійшла в тяжкі рипучі двері. Несміливо рушила напівтемним залом із великими каламутними свічадами на стінах, де, здавалося, підлога хитається під ногами. Ніколи в житті не бувала вона у таких приміщеннях. Незграбно сіла біля столика просто в центрі залу, хоча ще багато вільних місць було біля вікон та під стінами. Дівчина поклала перед нею грубезну книжку меню.

Це не та, що жила в них, за якою тужить її син. А як же звуть ту? Люда? Ні, Ліля, Ліля. На низеньку сцену вийшов скрипаль із мікрофоном, приладнаним до скрипки, заграв ностальгійну мелодію. А от зараз вона візьме п’ятдесят грамів коньяку, хоч би скільки це коштувало! І згадала, що забула гроші вдома, схопила не ту сумку, з якою ходила на роботу.

Офіціантка знову підійшла до неї з блокнотиком і олівцем.

– Я прошу вибачення, а Ліля сьогодні працює?

– Вона сьогодні була вдень.

– А… зараз її ніяк не можна побачити?

– Зачекайте, може, вона ще не пішла.

– Хоч би вона ще не пішла! Хоч би вона ще не пішла! – спливав рефрен у вирі її безладних думок. – А то сиджу в цьому нічному кафе без грошей, як ідіотка. А люди все йдуть і йдуть, щойно була тут мало не сама, аж ось уже половина столиків заповнена. І хто ж ходить сюди? Ніколи навіть не була знайома з відвідувачами нічних барів. Ось якась жінка мого віку сидить із молодим хлопцем, курить. Чи то її син, чи?… А роль лютої свекрухи аж ніяк не моя. Намагаюся зіграти і не маю ніякого хисту. Зрештою, тоді в мене могла народитися дівчинка, і що б тоді?…

За кілька хвилин Ліля вийшла до неї. Привіталася й сіла навпроти. Посміхнулася так привітно й лагідно, що мати несподівано подумала: синові є за чим так тужити.

– То як він там?

– Лежить і не встає з ліжка! Здається, так нічого й не їв відтоді. І на заняття не ходить! Вже телефонували з університету!

– Ой, ці чоловіки! Лежить і не встає з ліжка! Хіба ми з вами могли б собі таке дозволити?

5 хвилин ніжності

По п’ять хвилин ніжності треба було їхати на край світу з двома пересадками. Спочатку в метро. Потім в автобусі. А далі маршрутне таксі. Його будинок стояв біля самої траси.

Він був останнім у ряду однакових дев’ятиповерхівок. Далі по чиналися приватні будиночки сільського типу із садочка ми, а ще трохи далі стіною стояв ліс. Справжній край світу. Повз вікна його помешкання проносилися величезні вантажівки й міжміські автобуси. Із його вікон на останньому поверсі було видно щит на трасі при в’їзді в місто. Восени біля його будинку гули потойбічні вітри, а взимку його заносили космічні буревії.

Зараз теплий весняний вечір. Небо стає ледь рожевим, але до темряви далеко. Він подзвонив і сказав, що до дев’ятої буде вдома сам, і, якби в неї раптом були вільні п’ять хвилин і вона раптом опинилася в його районі, він радо почастував би її білим мартіні й чорними оливками, але він не може запрошувати її так далеко, це тільки в тому разі, якщо вона раптом випадково опиниться десь поблизу. Ті запрошення були нечастими. Та коли вони траплялися, вона кидала все й вирушала в дорогу, щоб раптом ніби ненароком опинитися там, де він мешкав.

Дорога була нелегка. В метро ще сяк-так можна було дихати. А в автобусі людей було так багато, що вона ледь ви– лізла на потрібній зупинці, автобус, пихкаючи, повіз кудись далі решту людей, напівмертвих від денної втоми й ве– чірньої задухи. А вона приречено стала в довжелезну чергу на маршрутку, підраховуючи, в третій чи в четвертий мікроавтобус вона зможе сісти. Щоб раптом ніби ненароком опинитися в районі дев’ятиповерхівок при виїзді з міста.

Але поки що не їде навіть перша маршрутка. Жінка у хвості черги дивиться на годинник і думає, чи встигне вона сьогодні отримати свої п’ять хвилин ніжності, які завжди даються їй такою дорогою ціною. А може, як завжди, в такі хвилини думає вона, якби все це було вдома під боком, не було б цього щему, цієї ілюзії повноти буття?… Маршрутки нема. Треба йти пішки, звідси вже недалеко. Хвилин двадцять ходу. Їхати дві-три хвилини. Але ж скільки чекати! Треба рушати пішки! Вже темніє! Простоявши в черзі, вона може опинитися в потрібному місці вже після дев’ятої. І вона рушила пішки. Ось уже ті дев’ятиповерхівки замріли на обрії. Коли бачиш мету, йти легше. Вона не йтиме смердючими бетонними подвір’ями біля сміттєвих баків і баб на лавках. Піде вздовж траси. Сонце вже сіло. Але ще зовсім світло. Як завжди, на підході, серце забилося, як у юної дівчини. Я сама вирішила приїхати сюди ніби ненароком.

Ніхто не змушував мене. Це мій вибір. Моя свобода. Вона швидко йде по тротуару біля траси. Людей нема. Тільки летять шалені авта. Здається, всі вони несуться на забороненій швидкості.

Коли її підхопили під руки двоє хлопців, затягли на заднє сидіння старого автомобіля, який на мить зупинився, а потім рушив по шосе, вона ще за інерцією продовжує думати, яку неймовірну ціну щоразу платить вона за ті п’ять хвилин ніжності, котрі зрідка дарує їй доля. А тим часом ця ціна, як під час великих фінансових криз, різко підскочила і стала таки неймовірною. Авто летить по трасі. Місто лишилося позаду. П’яні хлопці з обох боків міцно тримають її за руки.

Переднє місце поряд із водієм вільне. Салон цього брудного старого автомобіля весь порізаний. Їй на голову з дірок на засмальцьованій дерматиновій обшивці падає жовтий поролон. За кермом старший мужик напідпитку обмінюється із задніми матюковими репліками, яких вона не розуміє.

Куди вони її везуть? В ліс, на який вона не раз дивилася із його вікна? Зґвалтують, заріжуть і кинуть, ледь притрусивши глицею. А може, спочатку заріжуть, а потім зґвалтують. І ніхто не довідається, як жінка, не дочекавшись маршрутки, бігла по трасі по свої п’ять хвилин ніжності. А коли її все-таки розшукають, ніхто з друзів і родичів не збагне, що робила вона тут, на краю світу, на краю міста, на межі буття й небуття.

Немає сенсу ні кричати, ні випручуватися. Вона захотіла глянути на годинник, скільки ще до дев’ятої. Але негідник ліворуч міцно тримає її руку. Чому жінки такі дурні? Чому я не шкодую за загубленим життям? Чому шкодую лише за не отриманою ніжністю?

Раптом двигун заглух, авто різко стало. А те, що їхало ззаду, врізалося в нього. Із заднього авта вийшли двоє чоловіків, почалися гнівні розборки. Власник заднього авта по мобільному викликає міліцію.

– Випустіть мене! – кричить полонянка і смикає обидві руки. Горе-викрадачі забувають про свою здобич, гучно матюкаються із власниками автомобіля, якому щойно заподіяли шкоди. Вони вже не тримають її за обидві руки. В них інші турботи. Один із них, той, що ліворуч, виходить, лишає розчинені дверцята. І вона тікає, витягши свою сумочку з-під сідниці того, що сидить праворуч. Перелазить через металевий парканчик посередині траси, і, маневруючи між колесами швидких авт, зупиняє одне з них. Сідає поряд з водієм. Просить висадити її біля дев’ятиповерхівки при в’їзді до міста. Нервово розкриває сумочку, щоб знайти гроші для водія, і тут бачить, що то не її сумочка. Замість кількох десятків гривень у відділенні для грошей лежать кілька сотень зелених. Вона злякано заклацує сумочку, з якої пахне дорогими парфумами. Так, в неї була зовсім не така сумочка. Цю носять на коротенькій лакованій ручці. А її одягалася на плече. Тепер їй по-справжньому страшно. Хтось розповідав, – чи про це писали у «Вечірньому Києві»? – про жахливих ґвалтівників, які люблять робити це діло, попередньо випустивши жертві кишки. Вмить згадалася дуже давня і давно відболіла порожнинна операція, яку колись їй починали робити без знеболення. Згадався той біль, і жах, і матюки хірургів. Вона заквапилася шукати в сумочці таблетки валеріани, а потім знов згадала, що сумочка не її.

– Тут вийдете? Я не можу з’їжджати з траси.

– Ой, дякую! Дякую! – Вона все-таки простягла водієві одну з великих купюр з не своєї сумочки.

– Та сховайте ви гроші! Тільки виходьте швидше. Тут не можна стояти.

Вона вийшла. І побачила, що вже зовсім темно. В небі блимають зорі. Світить повний місяць. В його дев’ятиповерхівці світяться майже всі вікна. Там кипить життя. Зараз лише п’ятнадцять по дев’ятій. З помешкань на першому поверсі пахне смаженою цибулею. Вона здригнулася від страшної судоми, затулила рота рукою й відступила в темряву, до темних кущів, якщо раптом знудить. Але повіяв вітерець, запахло бузком, і їй стало легше.

Вона розшукала телефон на стіні його будинку. Але в знайденій сумочці нема телефонної картки. Тільки весь час плутаються непотрібні великі купюри, ах, Господи, а в моїй сумочці була зовсім нова картка на сто двадцять хвилин, так, а чи був там паспорт? Тепер ті негідники можуть знайти її, і тоді вже доведуть справу до кінця… Так, здається, паспорта там не було, але було посвідчення з роботи, буде морока його поновлювати, і так само по ньому можна її знайти… І тільки зараз вона помічає, що її сумочка висить у неї на плечі, певне, ще відтоді, як вона йшла вздовж траси, поспішаючи по свою скупу порцію ніжності. Добре, що ніхто не звернув уваги на жінку з двома сумочками, одна на плечі, друга в руках, от комічне видовисько!

Поки вона, незграбно тримаючи під правою пахвою знайдену сумочку, шукає у своїй, яка висить на лівому плечі, телефонну картку, телефон займає група підлітків. Вони довго регочуть біля автомата, встромляють і висмикують картку, кличуть до дроту то Лєну, то Вітю. А вона нервово чекає неподалік, бліда розпатлана жінка з двома сумочками в руках. Її раз по раз хапають судоми нудоти, але рятує бузковий вітерець із темряви. Нарешті підлітки звільняють телефон. Вона набирає його номер. Їй кажуть, що він уже ліг спати. Ще не було десятої, й вона зважилася зателефонувати вдруге. Була готова говорити «Покличте його, прошу, це дуже важливо!», але цього разу слухавку він узяв сам.

– Щось сталося?

– Так, якісь п’яні пики завезли мене в ліс, я втекла випадково!

– Де ти? Я зараз вийду.

Він вийшов, і вони стали під кущем бузку, і вона розповіла йому і про чергу на маршрутне таксі, і про те, як рушила пішки, і як опинилась у пошарпаному авті, де поролон сиплеться з дірок у дерматині, і як випадково вирвалася звідти, і про повернення до міста, і про чужу сумочку.

Він допоміг їй розібратися із вмістом тої сумочки, де крім грошей були тільки чиїсь губні помади й пляшечки парфумів. Не було ні документів, ні записника. Він сказав, щоб вона й не думала шукати ніяких власниць. Сама доля дає їй матеріальну компенсацію за моральні збитки. Їй ще довго буде млосно від тих парфумів. Це зрозуміло. Але гроші, як відомо, не пахнуть, і навіть не смердять. І він переклав їх до її сумочки. А чужу протер хусткою, щоб у разі чого не лишилось ніяких відбитків пальців, і закинув її далеко в кущі.

Нехай знайдуть місцеві шльондри. Він прекрасно розуміє, в такому стані їй важко самій вертатися додому. Зараз він попросить сусіда відвезти її.

І він лишив її у темряві, а сам наблизився до балкона на першому поверсі й розпочав розмову із голим до пояса дядьком. Спочатку чувся обурений голос, але він чи то запропонував гроші, чи то нагадав про якісь раніше надані послуги, і дядько невдовзі з’явився на порозі в сорочці й куртці, перевіряючи у внутрішній кишені посвідчення водія.

– Ходімо до гаражів, – він повів її поміж дев’ятиповерхівок.

– Вибач, я… може, недоречно зателефонувала…

– Все доречно. Головне, щоб ти нормально доїхала.

Так, наразі це головне. Від домашнього борщу й подружньої койки його, певне, не відлучать.

Сусід сказав чекати на доріжці, сказав, що під’їде за п’ять хвилин.

– Ти зачекаєш, поки він під’їде? – нервово спитала вона.

– Так, звичайно, звичайно.

Вони лишилися самі у темряві серед густої весняної зелені.

Він поклав їй руку на плече й прошепотів:

– Більше не запрошуватиму тебе в нашу далечінь. Тим більше ввечері. Їй стало боляче. Навіщо вона скаржилася йому на цих покидьків? Чому не виїхала звідси самотужки? Врешті-решт, усе закінчилося добре. Звичайно, кінець міг бути не таким щасливим. Але все сталося саме так. Вона ще й наварила грошей в результаті цієї пригоди. Навіщо було демонструвати йому свою бабську слабкість? Вона звикла сама вирішувати свої справи. Завжди любила повторювати, що від чоловіка їй потрібні тільки п’ять хвилин ніжності. І найстрашніше – залишитися без них.

– А я думала, ти скажеш, що надалі зустрічатимеш мене біля маршрутки.