Текст книги "Книгарня «ШОК»"

Автор книги: Евгения Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

Цвіт вишні

Тоді саме цвіли вишні. Рожеві абрикоси вже облетіли, а цвітіння яблунь ще було попереду. Вишні квітнуть найпишніше і облітають особливо сумно. Але поки вони квітнуть…

Надворі саме та мить, яка так скоро минає. Щороку здається, ніби цвіт вишень принесе щось особливе, але ніколи нічого не приносить.

Саме про це говорили вони з нею, коли йшли вузенькими вуличками приватного сектору на Батиєвій горі, де цегляні котеджі межували з убогими мазаними хатами із дерев’яними прихатками. Але вишні цвіли однаково пишно в усіх маленьких садочках. До синього квітневого ясного неба вже було додано трохи бузкової вечірньої барви. Було тихо, трохи ніяково і невимовно сумно.

– Сюди, – сказав він, розчиняючи хвіртку в паркані навколо маленької садибки. Стежка огинала будинок і вела до дерев’яної будки з похилим ґаночком. Це житло наймали двоє його друзів-однокурсників, які поїхали до батьків. А йому лишили ключа, чим прикро було б не скористатися. І він запросив її на побачення. Та дівчина давно чимось цікавила його, але… але, якби хтось оцінював її як дівчину та його як хлопця за багатьма параметрами, то він набрав би набагато більше балів, ніж вона. Це й зупиняло його. Але ось ця вільна кімната, і синє небо, і цвітіння вишень, і її телефон, записаний на задній сторінці конспекту з теоретичних основ, і ніяких інших можливих кандидаток.

Кілька місяців тому урвався його шалений роман з іншою однокурсницею. Красунею, завжди класно вдягненою. Дівчиною, яка впевнено набирала чи не більше балів, ніж він.

Хіба так прямували б вони з нею до тимчасового любовного гніздечка? Вони б зупинялися під кожним деревом і цілувалися до непритомності. Але ще пізньої осені вони розійшлися, бо дівчина дуже хотіла заміж. А він однозначно не хотів одружуватися, поки студент, і попри весь шал любощів завжди дбав, щоб вона не завагітніла. І тільки-но вони розійшлися, бо одружити його було таки неможливо, вона відразу вийшла заміж за іншого, також з їхнього курсу, тепер гордо ходить вагітна і, щоразу зустрічаючи його, ніби каже: це ти мав би зараз водити мене під лікоть! А він незмінно відповідав очима: на біса тобі той живіт? Краще б тривало наше кохання, а не твій шлюб і моя неприкаяність!

Але сталося все саме так. Шалений роман закінчився, нової дівчини він не надибав, а друзі лишили йому ключа від напівтемного прихатку під вишнею. Ключ легко увійшов до іржавої щілини, легко повернувся, і він увійшов з нею до знайомої кімнати. Низька стеля, стіл біля вікна, несподівано гарна старовинна книжкова поличка, дерев’яні гачки на стіні, на яких висять речі, бо шафи не було, два ліжка, одне з них демонстративно заслано свіжою постіллю. Коли хлопці готували те ложе для нього, він ще не знав, кого приведе.

Йому показали схованку під другим ліжком із двокасетним магнітофоном Sharp, який він витягає зараз, ставить касету з «італійцями», посміхається їй. Вона не відповідає на його посмішку.

Він обняв її, і вона обняла його. Власне, для цього вони й ішли сюди. Не треба було б починати отак з порога. Але вони так довго їхали сюди! Вина випили ще у підвальчику на Великій Житомирській. Поки доїхали, весь хміль вивітрився.

Пляшки у хлопців у схованці не було, все випивалося вмить.

Але все одно варто було б почати з якихось розмов. Уже давно він бачив у неї на парті книгу Трумена Капоте. Власне, тоді він і підняв голову, глянув уважніше їй в обличчя. Нібито непоганий початок. І ось ці вихідні, до яких доєднались травневі свята, і синє небо, і цвітіння садів. І її телефон на задній сторінці конспекту з теоретичних основ. Вона погодилася дуже легко, дівчина, не розпещена увагою хлопців.

Вони зустрілися в центрі міста, пішли в той підвальчик, стояли в черзі по морозиво і лудогорське біле вино. Потім він запропонував поїхати сюди, і вона знову легко погодилася, хоча тут дівчата зазвичай змушують довго себе вмовляти, а вона погодилася відразу. З її боку то була не весняна хіть і не бажання за будь-яку ціну захопити будь-якого хлопця. Яка ж була причина? Таємна закоханість у нього? Чи бажання скористатися шансом, щоб відчути ту неймовірну повноту життя, яку дає лише свобода?…

По свободу вони довго їхали двома автобусами. А потім ішли вгору мощеними вуличками приватного сектору поміж квітучих садів. А потім… потім… Ні, йому нічого не відмовило, і він усе зробив не зашвидко й не задовго. Але чому іноді все це відбувається так добре, що немає слів, а іноді… ні, не погано, а просто ніяк. А тут «ніяк» бути не може. Навіщо тоді так пишно цвіла вишня, яка квітне мало не три дні у рік? І саме в такий день прийшов він із дівчиною у вільну кімнату, і… сталося, як сталося, забути, не згадувати, все життя ще попереду!… Але ж не забулося, не забулося!… А ще й вона тоді взяла його руку і притулила до своєї щоки, а він чомусь м’яко, проте рішуче вивільнив руку.

Він майже нічого не знав про неї, крім того, що вона була киянка. Зустрічатися з киянками вважалося нелегким тягарем. Всі вони не мали де, бо жили з батьками у маленьких тісних помешканнях, котрі, одначе, їхні мами вважали неабияким скарбом, на який поклали око підозрілі кавалеринекияни. А ще було помічено: чим солодшою в любовних забавах була дівчина-киянка, тим суворіше пильнували її батьки, наївно вважаючи, ніби вберігають її від чогось. Вдома їй треба було бути дуже рано, борони Боже, не прийде на одинадцяту! Цих киянок іще проводжати кудись на край світу, вони ніколи не лишаються на ніч, навіть якщо і є де переночувати. А вона ж була готова лишитися до ранку!

Як вона зуміла ще в такі молоді роки змусити домашніх шанувати свою свободу? Він і досі іноді думає про це. І вся та провальна зустріч гостро пам’ятається, кожна хвилина, кожен жест, кожен дотик. І як вони йшли назад із приватного сектору на проспект, і вона раптом побігла й застрибнула в автобус, якого він не помітив, а він лишився на зупинці – водночас зник тягар необхідності проводжати і гризла туга: а що ж тепер?

Звичайно ж, у його житті була не тільки вона. Було все, що буває в житті середнього чоловіка, не обділеного радощами й печалями земного людського життя. Але щороку, коли цвіли вишні, повертався той сум, і рипіли дерев’яні сходи, і легко входив ключ до іржавої щілини, і вони заходили до порожньої кімнати, і він витягав з-під ліжка магнітофон, і ставив популярних тоді солодких «італійців», а настала сама гіркота. Потрібне було зусилля, його зусилля, він це знав, не можна було, щоб усе йшло самопливом. Коли вона не посміхнулася його тривіальним «італійцям», треба було щось сказати, не мовчати, а він не знайшов слів, та й не шукав їх, зрештою…

Відколи її ім’я стало на слуху? Відколи вона стала відомою жінкою? Давні знайомі найкраще відчувають перші успіхи тих, кого знали ще невідомими.

Я ніколи не могла перекричати своїх ровесників, хоча цікавилася тим же, чим і вони, і, як мені здавалося, могла б стати для них цікавим співрозмовником. Подумки я сперечалася з ними, наводила аргументи, цитувала авторитетів. А насправді мене ніхто не слухав, я не могла навіть сказати першого слова…

Чому він декілька разів перечитав ту статтю в молодіжній газеті, на яку випадково натрапив? А потім глянув на ім’я авторки: Н. Сохацька. Тоді зрозуміло. Це вона. Потім він довго зберігав вирізку з тої газети разом із документами, поки вона геть не пожовкла й остаточно не зітліла на згинах.

На час її написання вже минуло кілька років по закінченні університету. Вона, до речі, не закінчувала з ними. Пішла тоді після третього курсу. Вона була не в їхній групі, він не знав, чому вона раптом пішла. Не розпитував нікого, боячись, що хтось здогадається. Хоча, хто що міг знати? Тільки він сам.

Він відчув: вона пішла через нього. Через багато років вона скаже широкій публіці, а він почує, що пішла з університету, де вчилася непогано, через шокову ситуацію. Але це згодом дало добрий результат. Бо це допомогло їй знайти себе, прискорило її порозуміння із собою. Чого ж він штовхав її на той гіркий шлях, адже чоловіки мають допомагати жінкам, а не загартовувати їх… – Іноді ми прагнемо чогось досягти, я маю на увазі не наші досягнення перед вічністю, а досягнення в соціальному вимірі. І робимо це, щоб довести двом чи трьом людям на землі, що ми не нікчеми, – сказала вона в одному зі своїх інтерв’ю. І в нього закололо в серці. Чи він належав до тих двох чи трьох? І чи це честь, чи вирок?

А час ішов. Скільки разів приходила весна, і розквітали й облітали абрикоси, щоб поступитися місцем вишням, які вмить облітали, щоб настав час яблунь, які квітнуть трохи довше… Одного разу він побачив її в міжнародному аеропорту. Вона була сама, чекала свого рейсу. Він також був сам. Міг, зрештою, підійти до неї, обмінятися тривіальними фразами: «Як ти? Все гаразд? Бачив тебе по ящику!» Але відчув, що миттєвої радості зустріти давню знайому не буде, стане ще гіркіше, і тільки мовчки здалеку дивився на неї.

– Я обожнюю твою Сохацьку! – не раз казала його дружина, – така розумна жінка! Жоден чоловік не може її покла– сти на лопатки!

А йому згадувався невеличкий рубець на її лопатці, про існування якого йому було відомо. А чи пам’ятає вона його тіло, як він пам’ятає її, болісно шкодуючи, що так бездарно повівся з нею, коли надворі цвіла вишня, а в яблунь вже набрякали рожеві пуп’янки?

Господи, як швидко йде час. Ось доросла дочка тягне його, напівсонного, до телевізора. Там дискусія про остогидле ґендерне питання. Він відразу прокидається, бо серед учасників передачі вона. Тема дискусії дуже ризикована: що тягне жінок кидати дім, іти робити кар’єру? Звичайно ж, статева невдоволеність, наполягає відомий філософ, огрядний голомозий чоловік із трьома підборіддями й великою бородавкою на скроні. Тільки-но в такої милої кар’єристки (товстун огидно посміхнувся) з’явиться бодай якийсь мужичок…

– Бодай якийсь? – перебиває вона. – Але ж з-поміж вас стільки таких, що краще самою, ніж із вами!

– Я не кажу – зі мною, – відразу губиться товстун, – я, зрештою, одружений. – І я не сама, – відповідає вона, – ви стежили за мною, підслуховували мої приватні розмови? Як ви дійшли висновку про мою…

– Я нічого не кажу про вас особисто, пані Сохацька, але я хочу сказати, що інші жінки, ваші колеги…

– Тобто про їхнє життя ви маєте вичерпну інформацію?

– Не маю я ніякої вичерпної інформації! Але ці голодні жіночі погляди, невже ви думаєте, що це можна приховати?

– Отже, ви весь час ловите на собі неприховані голодні погляди жінок-кар’єристок? – камера фіксує її іронічну посмішку і піт на лисині товстуна.

– Молодець! – дочка плескає в долоні.

– Я вчився з нею на одному курсі…

– Мама казала! І вона вже тоді була така язиката?

Ні, не була. Але ж чому він нічого не зробив тоді, щоб не приймати на себе ті її публічні докори? І ось телефонний дзвінок від однокурсниці Тані, їхньої активістки. Цієї весни збирається їхній курс. Тридцять років усе-таки! Приходь! Ресторан «Маракуйя». Багато хто з наших буде напевне! І Сохацька буде.

– Вона ж не закінчувала з нами…

– То й що з того? Вона серед нас найвідоміша особа.

Невже тобі було б не цікаво поспілкуватися з нею? Іти чи не йти? Зрештою, не піти – означає виявитися боягузом. Так, сам по собі цвіт вишні не несе нічого, облетить, пожухне й зіллється з землею. Але цвітіння садів – то все одно щось особливе. То знак: ми можемо стати іншими, якщо… якщо знайдемо спосіб, як це робиться.

Від метро до ресторану він добрався пішки, хоча можна було під’їхати маршруткою. Чому організатори вибрали саме цей ресторан? Зараз весна. Але навкруги кам’яні джунглі спального району, немає жодного деревця, хіба що зеленіє травичка в палісадниках. Ось ресторан «Маракуйя». Біля нього якесь маленьке деревце, схоже на фруктове. Чи воно вже цвіло цього року?

У напівтемряві ресторану для них накрито з десяток столиків. Їхній курс був великий, кілька паралельних груп.

Прийшло досить багато людей. Дзвенькіт келихів, тривіальні тости, тривіальне, здебільшого інформативне спілкування давніх знайомих: «Як ти?» – «А як ти?» А ось йому на шию кидається його перша кохана, та, з якою він так не хотів одружуватися. З обличчя вона ще й досі дуже гарна, хоча й удвічі огрядніша.

– Боже, який ти був мудрий і яка я була дурна! – кричить вона. – Я тоді швидко розлучилася, потім ще двічі виходила заміж, поки доперла, що все це нікому не потрібно! Головне – кохання!

Вони сідають до столика, п’ють за давнє кохання. Потім до них підсідає її колишній чоловік, батько її сина – хлопцеві вже тридцять один рік! Мій Боже, тридцять один! Його дочці тільки двадцять два, отже, він іще не такий старий.

Колишня кохана радо спілкується зі своїм колишнім чоловіком, забуває про нього. А він шукає поглядом її. Власне, він давно вже її знайшов, давно знає, де її столик, а тепер от має можливість підійти до неї.

Грає так звана «жива музика», чорноокий саксофоніст дуже старається видобути пронизливі ностальгійні наспіви.

Однокурсники танцюють – хто з ким. І давні закохані, і випадкові пари. Чому ніхто не притяг сюди касетного магнітофона з «італійцями», під які вони всі кохалися в ті далекі роки?

Хоча вона – найвідоміша особа з їхнього курсу, ніхто не спілкується з нею, як не спілкувалися тоді. В просторі цієї зустрічі оживають тодішні зв’язки, а вона як була на віддалі від усіх, так і лишилася такою. Він бачить, що вона дивиться на нього. Тож він мовчки підходить до її столика, мовчки вклоняється їй. Тепер вона посміхається. І встає йому назустріч. Вони рушають туди, де танцюють, вона кладе йому руки на плечі, він обережно кладе долоні їй на спину.

А саксофоніст на сцені дуже старається грати для них усіх саме те. Музикант із ресторану зараз грає не за гроші. Він сьогодні «в ударі», і однокурсники відчувають це. Он скільки пар танцюють і шепочуть одне одному щось важливе.

– Радий за тебе, – шепоче він їй на вухо. – Дуже радий, правда.

Вона трохи відхиляється назад, здіймає очі на нього, і він не відводить своїх, хоча йому не по собі. Музика грає, зрілі люди ледь гойдаються в танці й дивляться одне одному у вічі. Потім він каже:

– Нічого кращого в моєму житті не було…

Дорога Альоно!

Дуже рада була довідатися, що ти не просто жива та здорова, а й досі працюєш, живеш заможно і цілком задоволена своїм життям. Мій онук Славик, з яким ти познайомилася в Німеччині, передав мені листа від тебе, якого ти переслала по комп’ютеру. Отже, я бачу, хоч ти й належиш до того ж покоління, що і я, але ти цілком засвоїла новітні методи комунікації, а я, «вроджена учілка», як охрестив мене мій онук, так і помру із самопискою в руці, тому й пишу цього листа від руки. Сподіваюся, ти прочитаєш його, адже на мій учительський почерк ніхто не скаржиться, а як матимеш бажання відповісти, то відповідай у будь-який придатний для тебе спосіб.

Альоно, хоча ти вже давно Еліана, але для мене ти завжди лишалася і лишаєшся Альоною, тож звертатимуся до тебе саме так. Ми не бачилися з тобою майже сорок років, а це не просто сорок років, це декілька епох, коли всі вектори поверталися на сто вісімдесят градусів, і тому я просто не знаю, з чого почати цей лист. Почну, певне, з того, що дуже щиро скажу тобі: попри всі наші незгоди, попри все те, що нас роз’єднало, ближчої за тебе подруги в мене не було. Наше юнацьке спілкування було настільки близьким, що наші відверті розмови не забулися ніколи, і мені надзвичайно бракувало тебе в усі подальші роки, прожиті без тебе. Мало того, ти розширила мої уявлення про цей світ, про це життя.

Так, ми тоді абсолютно щиро засуджували емігрантів із СРСР, бо вважали нашу країну державою справедливості, державою, яка базується на високій моральності й повазі до людини праці. Але в моїх вухах завжди дзвеніли твої слова:

«Не можу ходити містом, де мій коханий ходить під руку з іншою жінкою». І я в душі благословила твою еміграцію. І моя мама благословила. І я переконана: тобі було легше їхати з нашого міста і пережити, що тебе виключили з комсомолу, знаючи, що найближча подруга розуміє тебе. І її мати, яка любила подругу дочки мало не як рідну дочку, також.

Ми з мамою довго думали, невже в тобі є єврейська кров, яка дозволила вашій родині емігрувати. Ні, ти не подумай, що від того могло змінитися моє ставлення до тебе чи до будь-кого. Ти ж пам’ятаєш нашу Берточку Мардер, як ми всі її любили, вона, до речі, виїхала у вісімдесят восьмому, часто приїздить до Києва. А щодо тебе Дмитро пояснив мені, що ви виїхали не за єврейською, а за німецькою візою, хтось у вас із радянських німців. Я нічого не знала, що в тебе було якесь німецьке коріння. Адже твій батько був учасником Великої Вітчизняної! І знов-таки, хоча на певному етапі ми ненавиділи німців, і це цілком зрозуміло, навіть тоді ми з мамою завжди повторювали: серед німців були і Ернст Тельман, і Ернст Буш, і Йоганнес Бехер!…

Альоночко, так мій лист буде нескінченним, я спробую писати його за тим планом, який утворили запитання з твого листа. Всі вони дуже болючі для мене, але це життя, моє життя, і що вже тут поробиш?

Отже, ти питаєш, чому я розлучилася з Дмитром і коли це відбулося. Навіть більше, ти поставила питання досить прямо: чи правда, що причина розлучення така, як розповідав Славик? Це запитання спричинило новий, а втім, не новий, а черговий шок у спілкуванні з моєю родиною, про що оповім далі, бо ті моральні вектори, на яких тримається матриця мого життя, ніколи не дозволять мені звикнути до того, як живуть вони. Я звернулася до Славика із запитаннями, що йому відомо про підґрунтя мого розлучення з його дідом, з яким і він, і мій син Олесь, і невістка Анастасія регулярно спілкувалися, знаючи, як це травмує мене, аж до його смерті – він помер кілька років тому. Але у відповідь почула тільки те, що моя ментальність нікому не налазить на голову і витримувати мене можна тільки за сто баксів на годину – баксами у нас називаються американські долари, а втім, це, можливо, тобі відомо… Але, Альонко, я обіцяла без ліричних відступів, бо інакше паперу в домі не вистачить на лист, тим паче й лірики у відступах небагато…

Отже, Альоно, ти знаєш, як я любила Дмитра. Так само, як і ти. І тому я так добре розуміла тебе. Цей чоловік умів викликати до себе божевільне кохання. Він обрав мене, хоч я не використовувала ніяких заборонених засобів, ніколи нічого лихого про тебе не казала, тільки стала забобонною, якою не була ні до, ні потому, і молилася, якщо не Богові, то долі, щоб і він полюбив мене. Далі ти все знаєш. Ми й весілля не робили, хоча день нашої реєстрації припав на той час, коли тебе в Союзі вже не було. Тільки поїхали разом до Ленінграда, мали чарівні два тижні, і це було значно краще, ніж стіл із наїдками і крики «гірко». Ми були щасливі в усьому: ходили по місту, а на ніч лишалися у квартирі маминих фронтових друзів, які дуже привітно прийняли нас і відвели нам окрему кімнату. Вибач, якщо тобі боляче читати це, повір, і мені це писати боляче. Я й тоді дуже багато думала про тебе, чому тобі тут, у Союзі, не стрінувся добрий хлопець, але не Дмитро.

Коли ми одружилися, Дмитро прийшов до нашої кімнатки в комуналці на Великій Житомирській, яку ти прекрасно пам’ятаєш, де ми мешкали з мамою, де крім нас мешкали ще дві родини. Мама була такою тактовною до нас, молодого подружжя, намагалася ночувати десь у знайомих, хоча це не завжди виходило. Але коли її не було, в нас були такі щасливі ночі, яких, мені здається, і не могло бути, якби нам відразу по одруженні дали окрему двокімнатну квартиру. Мій онук каже, що «інтенсивність переживань» – ти бачиш, які слова знає цей шмаркач у свої п’ятнадцять років? – не є обернено пропорційною до міри комфортності життя, а я все одно вважаю, що завеликий комфорт призводить тільки до нудьги і втрати мети життя. Коли матеріальні блага, як то кажуть, з носа лізуть, – то вже не життя, а споживацьке існування.

Я не за злидні, Альоно, я за духовне життя, за таке високе в духовному сенсі життя, коли не помічаєш дискомфорту… хоч я й не люблю слова «духовність», яке у нас тут вживають до речі й не до речі і зробили мало не лайливим… Але я знову відхилилася від плану, чого намагаюся не робити. Це тому, що ми дуже давно не спілкувалися, і дуже-дуже багато хочеться розповісти такого, чим я можу поділитися тільки з тобою.

Отже, про наш із Дмитром нетривалий шлюб і про наше розлучення. Наш син Олесь народився у другу річницю твого від’їзду… Ось так, я народилась у день Перемоги, чим пишаюся й досі. Мій онук народився в день проголошення незалежності України. Він із цього приводу багато іронізує.

Я того дня стовбичила під першим пологовим будинком, пам’ятаєш, це на Печерську, там неподалік жив Костик Рудий із нашої групи, а потім тривалий час було посольство Росії – уяви собі! Посольство Росії! Для мене це й досі дикий абсурд! – а Анастасію тоді, в дев’яносто першому, відвезли з переймами з якоїсь вечірки, і я була під пологовим будинком, а Олесь попхався на якийсь мітинг, куди всі тоді сповзалися, а я навіть не помітила проголошення тої незалежності, бо жаліла Анастасію, яка ще не мала народжувати. Згодом з’ясувалося, що все сталося в належний час, вона просто чогось не дорахувала. Сина його батьки назвали В’ячеславом на честь тодішнього популярного політика-незалежника, який мені ніколи не подобався, але потім він загинув, то не будемо про небіжчиків.

Знову мене понесло не туди, але переписувати листа не буду. Стільки сил доклала, написавши ці вісім сторінок! Але, здається, й досі не відповіла на жодне з твоїх, Альоно, запитань. Отже, я народилася в день Перемоги, а онук В’ячеслав – у день незалежності. А син Олександр – у день другої річниці твого від’їзду із Союзу, сумний день, який має сенс лише для мене. І саме тоді одна з родин із нашої комуналки отримала окрему квартиру на Борщагівці, а ми з Дмитром зайняли другу кімнату, оту, чиї двері, пам’ятаєш, тоді були пофарбовані зеленим, – тепер мої родичі поставили євродвері. І мама як учасник Великої Вітчизняної війни зайняла сама нашу тринадцятиметрову, а наша молода сім’я перебралася до тої, шістнадцятиметрової з балконом! І на кухні нам уже належала ціла плита, а не дві конфорки! Мама іноді брала до себе малого Олеся, школа моя була недалеко, Дмитрові до роботи було далеченько, зате тільки вісімнадцятий тролейбус без пересадки! Тоді, коли ми з Дмитром і маленьким Олесем отримали ту кімнату з балконом, був, якщо висловлюватись банально, найщасливіший день мого життя. А який день був найщасливішим у тебе, Альоно? Коли ти перетнула кордон «Імперії зла»? Багато колишніх емігрантів повертаються в колишній Союз бізнесменами чи керівниками благодійних фондів – здається, чимось подібним клопочешся й ти – і розповідають на сторінках наших газет, що тепер їм тут значно вільніше дихається, ніж тоді, в ганебні сімдесяті. Я скажу тобі чесно й відверто: так, як дихалося мені на тому балконі, де мама посадила петунії, у сімдесятому році, не дихалося мені в дев’яносто першому, коли нам стала належати вся ця квартира, бо Анастасія в результаті якогось складного обміну примудрилася роз’їхатися зі своїми батьками і помінятися з родиною наших сусідів. То був шок для мене! Така спритність з боку молодої дівки! Я довго не хотіла об’єднувати особові рахунки, не хотіла й приватизовувати помешкання, але що поробиш, як усе вже стало товаром?

Отже, Альоно, я відповіла на твоє друге запитання, в який спосіб вийшло так, що наша родина отримала всю ту квартиру, де ти багато разів бувала в нашій з мамою тринадцятиметровій кімнатці. У ній я й сиджу зараз і пишу тобі цього листа за тим самим письмовим столом, який я не дала їм викинути, дарма що вони кілька разів уже приводили вантажників нести його в ту квартиру… розповім тобі ще й про цю однокімнатну.

Тепер же в нас квартири, Господи! не даються і не обмінюються, а продаються, і ціни геть шалені, а тоді, коли вся та катавасія з квартирами – тепер усі кажуть із «НЕРУХОМІСТЮ» – тільки розпочалася, ціни були якщо не у сто, то в п’ятдесят разів меншими, і Анастасія дуже пишається, що придбала тоді стільки нерухомості. Вони рік працювали в Америці, Славика я їм не дала, вони погодилися. Зрештою, якщо не витрачатися на нього, то можна було привезти більше грошей. А я водила його в садочок, брала листок непрацездатності, коли він хворів. Він тоді ще був чарівним хлопчиком; отим ерудованим юним циніком, якого ти зу– стрічала у себе в Німеччині серед його однокласників-ліцеїстів, він став згодом, а тоді, хоча й було важко самій із дитям, я все це витерпіла і добре підготувала його до школи. Анастасія ж на знак подяки подарувала мені за це ключі від однокімнатної квартири, до речі, придбавши добре помешкання у «сталінському» будинку. Ти маєш його пам’ятати: це той великий будинок неподалік від Лук’янівського ринку, де в твої часи була районна поліклініка. Вони хотіли, щоб я звільнила їм помешкання для їхніх нескінченних оргій, переглядів порнофільмів по відео, для їхніх депресивних сварок і шизофренічних примирень. Альоно, я відмовилася переїхати. Я казала, слава Богові, така квартира, народжуйте другу дитину, я допоможу ростити, може, візьметесь за розум, припините марнувати життя. Але в них були свої плани на життя. І на ту квартиру, яку вони мені начебто подарували, також.

Я не переїхала, Альоно, сказала, що лишуся в цій тринадцяти метровій кімнаті, де померла моя мама, це ще окрема історія, смерть моєї мами. Я тобі розкажу, хоча ти мене про це й не питала. Як, до речі, твої батьки? Мій Славик розповідав, що в тебе триповерховий будинок і троянди поряд, і що в тебе молодий чоловік, на п’ятнадцять років молодший за тебе, що ти, на відміну від мене, класна тітка, вийшла заміж за молодого, замість того, щоб устромляти носа в особисте життя своїх дітей, що твій старший син… о, Господи!… нетрадиційної орієнтації, а молодший сидить у в’язниці за зґвалтування неповнолітньої, «хоча й мала курва сама дала», але німецькі закони на боці жінок, пише у в’язниці про це книгу, а мій Славик береться перекласти ту книгу, тільки-но вона вийде у Німеччині… Я розумію, Альоно, Славика хлібом не годуй, дай подражнити бабусю, яка його виростила змалечку, водила його на гуртки і до всіляких дитячих академій, підтирала йому задочок мало не до трьох років, бо ті паскудні батьки про дитину не дбали, воно в них завжди ходило немите, з нестриженими нігтиками. Вони тільки змалечку показували йому порно по відео і билися при ньому, жбурляли одне в одного брудні каструлі, а потім мирилися, тобто лізли одне одному на коліна і все таке інше.

Я довго роздивлялася твою світлину, Альоно. Я впізнала тебе. Звісно, за ці тридцять сім років ти змінилася, але впізнати можна. Власне, з цього Славик і розпочав. Сунув мені світлину і спитав: упізнаєш? Я не була морально готова до «зустрічі» з тобою. Але згодом упізнала. І він розповів, що ти, приймаючи групу ліцеїстів з Києва, відреагувала на прізвище Лиховид. І розпитала його, чи не син він Дмитра Лиховида. Ні, не син, онук. Але зовні схожий, ти маєш рацію, і більше, ніж син. Славик більше схожий на Дмитра, ніж Олесь. А прізвище те саме. Коли Олесеві виповнювалося шістнадцять, я пропонувала йому взяти моє прізвище, але він не схотів, та я і не наполягала. Я не розповідала йому перипетій нашого розлучення, та це й неможливо розповісти, про це я могла б сказати тільки тобі, і скажу в цьому листі, просто так багато всього хочеться тобі розповісти, що ніяк не дійду до головного.

Ти не питаєш, чим ми клопочемося в цьому божевільному житті, в цій божевільній країні, бо про це тобі вичерпно розповів Славик, а цілком слушно питаєш, яке моє ставлення до того, що роблять мій син і Анастасія. У мене до них ціл– ком терпиме ставлення, хоча вони займаються якоюсь, як вони самі це іменують, не артикульованою діяльністю: пи– шуть якісь проекти, якісь статті, що їх вони називають «ма– теріалами», де здебільшого висміюють СРСР і навіть Велику Вітчизняну війну, їздять на якісь конференції та симпозіуми.

Анастасія іноді викладає на якихось курсах – не курсах, вона це називає літніми школами чи ще якось. Але це ще можна пережити. І мені доводилося по-дурному – так, я визнаю це, абсолютно по-дурному цитувати матеріали партійних з’їздів, коли я писала плани з класного керівництва, а тепер їм доводиться цитувати теперішню ідеологію, аби заробляти собі на хліб. Я це розумію, тільки не треба казати, що теперішній лад чимось кращий за попередній. Тоді було одне, тепер інше. Анастасія – дипломований фахівець із громадянського суспільства, вона стверджує, що зараз суттєво більше можливостей обивателям ставати громадянами, але ж, мовляв, обивателі із совковою ідентифікацією цього не бачать і для них громадянське суспільство взагалі не є цінністю.

Мені це прикро чути, і я з цим не мирюся! Суспільство, яке не цінує вчителів, не має право іменуватися ні громадянським, ні гуманним, ні взагалі людським! Я ще й досі працюю вчителькою в тій самій школі, хоча платня не набагато більша за ту пенсію, на яку можу піти, і я можу порівняти становище вчителів нині і в радянські часи. Так, учителі мають свободу не працювати вчителями, ніхто їх не прикував кайданами до учительських столів. Якщо їм не за шістдесят, як мені, вони цілком можуть перекваліфікуватися на таку діяльність, як у моєї невістки, але це вихід для них, а не для країни! Можна ще перейти до ліцею, типу того, де навчається мій безцінний онук, відмінник усіх наук, які тільки є, аж до зваблення дівчат.

Вони всі покарали мене за те, що я не пішла жити до тої квартири на Лук’янівці, і стали використовувати її як домашній родинний бордель! Розповім тобі, Альоно, найболючіше, те, що сталося вже давно, невдовзі потому, як вони повернулися з Америки. Ще Славик був чудовим хлопчиком, а не схожим на своїх безцінних батьків охламоном, яким є зараз. Анастасія довго парфумилася в усіх місцях, змащувала коси якимись рідинами, яка жахлива ця доба в усіх детальках! Ми з тобою підкручували чубчики металевими щипчиками, коли йшли на зустріч із хлопцями, а теперішні жінки змащують волосся якимись рідинами. Це в них називається ефект брудного волосся. Але ж я не дурна, я знаю, навіщо все це робиться, і навіщо одягають чорні панчохи на мережаному поясі з гумками. Вона пішла, а я через певний час рушила на Лук’янівку. Я не була певна, що вона там, але я вгадала. Заскочила паву в самий розпал. І відразу до Олеся: розлучайся, розмінюй квартиру, тільки щоб Славик лишився з нами! Я буду свідком на всіх судах! І що мені відповів мій, за всіма системами цінностей ошуканий, рогатий син? Спершу виматюкав мене, так, я не перебільшую, він вживав нецензурну лайку, що в перекладі нормальною мовою означало, не лізь, стара хвойдо, куди не просять, хоча мені тоді, по-перше, ще було тільки п’ятдесят два роки, а по-друге, чи до мене можна застосовувати слово «хвойда»? Я вже мовчу про те, як він звертався до матері, до рідної матері.