Текст книги "Золотий горнець"

Автор книги: Эрнст Теодор Амадей Гофман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 29 страниц)

Ернст Теодор Амадей Гофман
 ЗОЛОТИЙ ГОРНЕЦЬ
Вибрані твори

ERNST THEODOR AMADEUS HOFFMANN

DER GOLDNE TOPF, 1814

MEISTER MARTIN DER KUFNER UND SEINE GESELLE, 1818

KLEIN ZACHES GENANNT ZINNOBER, 1819

MEISTER FLOH, 1822

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Переклали а німецької Сидір Сакидон та Євген Попович}

_{Передмова ЮРІЯ ЯНКОВСЬКОГО}

_{ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН}

_{Загальноєвропейська популярність прийшла до Гофмана в перші десятиліття XIX ст. Його захоплено читали, про нього багато говорили і сперечались. Його образи згодом полонили творчу свідомість видатних письменників світу – Бальзака і Діккенса, Гоголя і Достоєвського. За Гофманом посмертно утвердилась слава видатного представника європейського романтизму.}

_{На надгробку письменника викарбувати «Тут похований Е. Т. А. Гофман, що народився в Кенігсбергу, в Пруссії, 24 січня 1776 року і помер у Берліні 25 червня 1822 року. Він був однаково чудовий як юрист, як поет, як музикант, як живописець». Поетом, музикантом і живописцем Гофман був за покликанням – схильність до мистецтва він став виявляти ще в дитячі роки, – а юристом йому довелося стати «по спадковості»: виходець з бюргерської родини, він, як і всі «небезталанні» її члени, мусив вступити на юридичний факультет Кенігсберзького університету. Напис на надгробку містив у собі, отже, чимало іронії – іронії його болісно-гіркої долі. Сизіфова праця, з якого сам Гофман не раз порівнював свою службову кар'єру, не тільки сковувала його можливості художника, а й надавала його природному потягові відтінку драматизму. І навіть коли у 1806 році Гофман покінчив, нарешті, з ненависною службою урядового чиновника і на довгий час, здавалося б, дістав можливість займатися улюбленою справою, – те не дало йому втіхи: свою улюблену справу – живопис і музику, а згодом і літературу – він змушений був зробити єдино можливим засобом здобуття коштів для існування. Гофман жив і працював у Кенігсбергу, в багатьох польських містах, зокрема і у Варшаві (всі вони до 1806 р. входили до складу Пруссії), а також у Бамбергу, Лейпцігу, Дрездені і Берліні, захоплювався музикою, театром, живописом і графікою, був постійним рецензентом кількох газет. У 1814 р. повернувся до ненависної служби в судовому відомстві, водночас багато сил віддавав літературній роботі, зажив собі сумної слави спірита і візіонера, а часом і просто божевільного… Гофман так і не прийняв сучасного йому бездуховного власницького світу з його всепоглинаючим утилітаризмом, з його «допотопною байдужістю до всіх загальних і духовних інтересів»} [1]1
  К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. І, с 568.


[Закрыть] _{. Помер Гофман у злиднях, не залишивши своїм спадкоємцям ні чого, крім боргів…}

_{Гофман не був письменником мислителем – таким, скажімо, я а його попередники Фрідріх і Август Шлегелі. Проте, як і більшість представників німецького романтизму, він поділяв поширену у німецькій «романтичній філософії» думку про всеосяжний характер мистецтва. Як і численні його сучасники, Гофман прийняв романтичну картину безперервно змінюваного світу, відкинув метафізичні уявлення про усталеність буття, зрозумів вічний саморозвиток всесвіту, його постійний зв'язок і взаємодію а людською свідомістю. Він усім своїм єством сприйняв ідею єдності людини з природою – не лише в загальнофілософському, а й у буденному розумінні.}

_{Світосприймання Гофмана сформувалося в умовах феодально-роздрібненої Німеччини, що, на відміну, скажімо, від Англії або Франції, не лише перебувала в стані соціально-економічного занепаду, а й була фактично позбавлена навіть загальнонаціональної свідомості. Вихований в атмосфері бюргерської обмеженості, Гофман, проте, не став виразником інтересів свого середовища. Він, власне, й не належав до нього. Його духовні прагнення були пов'язані з іншою стихією – з театром, образотворчим мистецтвом, музикою, літературою. Ця стихія що певною мірою могла живитись настроями французької революції кінця XVIII ст., ідеї якої жили у свідомості певних груп прогресивної німецької інтелігенції і в XVIII, і в XIX ст.}

_{Свого часу представників цих груп називали «ентузіастами».}

_{Терміни «ентузіаст», «ентузіазм» та ін., при всій багатозначності їхнього змісту, завжди зберігали значення спрямованості в майбутнє, певної соціальної перспективи. В німецькому романтизмі цей «ентузіазм» мав загальногуманне, діяльне, навіть антибуржуазне спрямування. До такого типу «ентузіастів» належав і Гофман.}

_{Певна річ, він не приймав і не міг прийняти тогочасного німецького буття. Але неприйняття сучасної дійсності для Гофмана ніколи не означало байдужості до неї. У світі, ворожому красі, його позиція не була пасивно-споглядальною. Органічна, так би мовити, кровна зацікавленість в усьому, про що йому доводилось писати, відсутність флегми, за що він сам себе картав, надавала його творчості неповторного характеру: суперечність між мрією і дійсністю, така властива романтичному світосприйманню взагалі, примушувала Гофмана і тікати від життя, і водночас тяжіти до нього. Він так і не здобув душевної рівноваги в своїх буйно-фантастичних витаннях і, звернувшись до обридлого світу тупості й філістерства, дав, особливо в кінці життя, чудові зразки його гнів-по-сатиричного осуду.}

_{«Гофман, – писав 1841 р. Бєлінський, – великий талант, але він значно нижче явище порівняно з Гете й Шіллером: він передав лише один бік німецького духу, тоді як ті, кожний по-своєму, вичерпали всю глибину його, передали всі його сторони».}

_{Оцінюючи творчість Гофмана з погляду історичної перспективи, ми по праву говоримо про нього як про одну з визначних постатей німецького романтизму. Гофман розкрив усі його багаті можливості, ознаменував позитивний наслідок його шукань і, більше того, в чомусь його подолав, хоч і не вивільнився з-під його впливу до кінця.}

_{Як відомо, романтичний напрям у західноєвропейській літературі виник наприкінці XVIII ст. І був своєрідною реакцією на нові – буржуазні – порядки, що проникали в усі сфери життя. В Німеччині поява цього напряму була пов'язана з іменами Вакенродера, братів Ф. І А. Шлегелів, Новаліса, А. Тіка та ін. Більшість із них об'єдналась у так званий гурток ієнських романтиків. Вони виступили непримиренними супротивниками просвітительського раціоналізму, прибічниками суб'єктивного, особистого начала в мистецтві, або, як незабаром стали його називати, «романтичної іронії», що дозволяла піднестися над предметом зображення, споглядати його збоку, або, ще точніше, зверху. В цьому особливо виразно виявилось їхнє неприйняття соціальної дійсності. Само з ними – з ієнськими романтиками – творчість Гофмана пов'язана безпосереднім спадковим зв'язком. Вона ж – навіть на ранніх своїх стадіях – ознаменувала водночас і подолання принципів ієнського романтизму.}

_{Гофман належав до покоління так званих гейдельберзьких романтиків, представленого іменами Арпіма, Брентано, братів Грілім, Ейхендорфа та ін. Їм був притаманний глибокий інтерес до народної творчості і широке її використання в своїй літературній практиці. В цей період, в зв'язку з антинаполеонівськими війнами зростає увага і до історичної долі нації, до проблем особистості в її ставленні до народу. Переосмислюються естетичні принципи раннього німецького романтизму; в романтичний світ поступово входить жива дійсність. Художнє бачення життя набуває відповідно нової якості.}

_{Літературний дебют Гофмана – новела «Кавалер Глюк» – належить до 1809 р. Згодом ця новела разом з його іншими прозаїчними творами увійшла в чотиритомний збірник «Фантазії в дусі Калло» (1814–1815). Це були роки, коли філософсько-естетичні принципи і творча практика ієнських романтиків уже остаточно застаріли і потребували рішучою оновлення.}

_{На відміну від ієнських романтиків, у творчість Гофмана владно увійшла жива німецька дійсність – ординарна, приземлена, справжній поезії чужа, але справжньому художникові цілком підвладна. Генетично зв'язана а ієнською школою, успадкувавши від неї, зокрема, свою магістральну тему – тему мистецтва та його місця в сучасному світі, – творчість Гофмана-письменника уже в роки свого становлення дістала якісно інший, порівняно з попередніми романтиками, смисл: 8 позицій мистецтва Гофман почав вершити суд над сучасністю. В цьому була його сила, в цьому ж була і його слабкість. Письменник показав долю художника в сучасному світі, але засудив цей світ лише з вузьких – естетичних – позицій. І оскільки романтичні чари мистецтва виявились безсилими перед егоїзмом і пошлістю сучасного йому світу, – увесь цикл «Фантазій в дусі Калло» позначений гострим почуттям невдоволення художника, почуттям внутрішньої розгубленості, гіркоти і непідробного трагізму.}

_{«Фантазії в дусі Калло» виявляють дуже характерну рису Гофмана, яка постійно нагадуватиме про себе в усій його дальшій творчості, – рису письменника-музиканта.}

_{Інтерес до музики не був звичайним аматорським захопленням Гофмана-письменника чи його «другим покликанням». Музика увійшла в його духовний світ як велика таємниця буття, як своєрідний, за його словами, «санскрит природи». Вона так захопила його, що навіть третє своє ім'я – Амадей – він додав до двох офіційних на честь обожнюваного ним Моцарта. Річ не тільки в тому, що Гофмана одностайно визнавали чудовим капельмейстером, що опера його «Ундіна» (написана, до речі, одночасно з публікацією «Фантазій в дусі Калло») мала справді сенсаційний успіх, що він, нарешті, завоював авторитет талановитого музикального критика, якого високо оцінив його великий сучасник Бетховен. Річ насамперед у тім, що Гофман-письменник сприймав світ, як він признавався друзям, у музичній його суті: «Хіба дух музики, як і дух самого звуку, по проймає всю природу, як вона лежить перед нами?» – риторично запитував віп.}

_{В тяжінні Гофмана до «музичного світосприймання» найбільш наочно виявився його зв'язок з попередниками-романтиками, бо музика – це, за Гофманом, «найромантичніше з усіх мистецтв, мабуть, можна навіть сказати, єдине справді романтичне, тому що сфера його – безмежне». Вбачаючи в музиці найвищий смисл буття, Гофман утверджувався в тому ж романтичному світосприйманні, що й члепи іспського гуртка; але він ніколи б не подолав їхньої відчужено-романтичної «наджиттєвості», якби залишився замкнутим у створеному ним ідеальному світі – музиці, якби не зіткнув його з чужим йому світом німецького філістера. Саме музичне начало постало в Гофмана не як абстрактно-ідеалістичний витвір, а як виразна антитеза буденному, ницому, утилітарному, корисливому.}

_{У «Фантазіях в дусі Калло» стикаються два світи – ілюзорний, або, як каже Гофман, «безмежний», світ мрії, світ самозабуття в музиці, – і філістерський, або, знову ж таки за Гофманом, «обмежений», світ бюргерського самовдоволення і міщанського затишку. Перший з них репрезентують «ентузіасти» на зразок капельмейстера Йоганна Крейслера.}

_{Образ Крейслера багато в чому автобіографічний. В ньому відбилися численні події особистої долі Гофмана. Та основний ідейно-художній смисл «типу Крейслера» полягає, звичайно, не в автобіографічній його оболонці, а в реалізованих у ньому уявленнях письменника про мистецтво та його місце в тогочасному суспільстві. Несумісність мистецтва з сучасним світом для Гофмана очевидна. Але вони співіснують не як дві самостійні, незалежні одна від одної стихії, а як явища, що, зважаючи на обставини, змушені стикатися. Те велике і благородне, чому служить Крейслер, – музика, – стає для нього, так само, як і для німецького філістера, – предметом купівлі-продажу. Гофман дивиться на трагічну долю свого героя (якого він, за початковим задумом, мав, зрештою, привести до божевілля) як на позаісторичну, одвічну суперечність між ідеальним і реальним, але позиція його зовсім не двозначна: він оцінює світ з погляду свого – хай неясно усвідомленого, абстрагованого, аморфного – ідеалу.}

_{При всій самозаглибленості, при всьому своєму рятівному умінні жити в собі, Крейслер живе в реальному, земному, світі, вія шукав ідеальне – можливості безперешкодного творчого самовираження – в реальній обстановці, в «пасивному, тваринному світі філістерства, що безглуздо втішається»} [2]2
  К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. І, с. 351.


[Закрыть] _{. Тим самим Гофман робить важливий крок на шляху подолання властивої ранньому німецькому романтизмові беззаперечної відчуженості від реального світу. «Гофман зі своїми химерними карикатурами завжди неодмінно тримається земної реальності», – писав Генріх Гейне.}

_{«Фантазії в дусі Калло» не позбавлені певної авторської іронії. Ця ознака, значною мірою притаманна німецькому романтизмові взагалі, найповніше виявиться в наступних творах Гофмана, до вона набуде рис саркастичного глузування з німецького бюргерства.}

_{Ледь намічена в «Крейслеріані», іронія Гофмана значно загострюється в казці «Золотий горнець» (1814) – центральній у циклі «Фантазії в дусі Калло».}

_{Як і Крейслер, головний персонаж «Золотого горнця» бідний студент Анзельм – людина багатого духовного світу, носій високих моральних принципів, нестримної творчої фантазії. Так само, як Крейслер, він живе в світі реальних людських стосунків. Про ге зіткнення духовного, ілюзорного і тверезо-розрахованого, буденного – не призводить до людської трагедії. У «Золотому горнці» не звучать трагічні мотиви, навпаки, казка сповнена комічних колізій. Трагізм «Крейслеріани» витісняється тут відвертим комічним гротеском.}

_{На відміну від «Крейслеріани», «Золотий горнець» містить незрівняно більше казково-фантастичних елементів. Традиційно-казкові образи – символи «безмежного» – втілюють у собі як добрі, так і злі начала і виступають як своєрідні союзники реальних героїв твору; вони беруть активну участь у їхніх долях, вони, зрештою, визначають їхні стосунки. Про цю найхарактернішу рису гофманівської фантастики у свій час говорив іще Бєлінський, відзначаючи, що «у своїх добрих і злих геніях, диваках і чарівниках поетично уособлює він… (Гофман – Ю. Я.) світлі і темні почуття, «бажання і прагнення, що незримо живуть у надрах людської душі». Перемога добрих начал – благополучне закінчення складних життєвих перппетій Анзельма – обертається своєю нефантастичною, буденною сутністю: герой знаходить самозаспокоєння в «обмеженому». В цьому і полягає глибоко іронічний смисл зображеного конфлікту. Порівнюючи Гофмана з відомим гумористом його часу, письменником просвітительсько-сентиментального напряму Жаном Полем Ріхтером, Бєлінський віддавав рішучу перевагу першому. «Гумор Гофмана, – писав він, – значно життєвіший, істотніший і пекучіший, ніж гумор Жана Поля – і німецькі гофрати, філістери і педанти повинні відчувати до кісток своїх силу гумористичного Гофманового батога».}

_{Навіть при найпобіжнішому знайомстві з творами Гофмана читач матиме про нього недвозначне уявлення як про нестримного фантаста. Цілий калейдоскоп фантастичних образів – химерних, наділених різним ступенем надприродності – миготить перед очима, мов парадоксальний, непідвладний здоровому глуздові, ледь стримуваний в межах «казкової логіки» карнавал: добрі і елі духи, феї-благодійниці і чарівники-лиходії, дивовижні звірі, живі і одухотворені речі, незбагненні «змови» таємничих сил – усе, на що, здавалося б, тільки здатна людська фантазія, – у Гофмана починає жити в «цьому» – «реальному» – світі. Гофман-фантаст, як і Гофман-сатирик, дивиться на свій казковий світ збоку, часом тільки наближаючись до нього, але не належачи йому до кінця. Він надає своєму вимислу то похмурого, навіть зловісного колориту, – як, приміром, у новелах «Піщана людина» чи «Майорат», у повісті}

_{«Мадемуазель де Скюдері» чи романі «Еліксир диявола», – то ясного, благодушного тону, – як у казках «Лускунчик» або «Чужо дитя», – але неодмінно хоче дивувати, не дивуючись, і хвилювати, не хвилюючись. Фантастичне начало у Гофмана ніде не самодостатнє, ніде не підносить само себе. Його Серапіонові брати (брати-оповідачі в однойменному збірнику Гофмана) зійшлись, між іншим, на тому, що «хоч би яка фантастична дурниця спала на думку авторові, йому від цього буде мало втіхи, якщо він не освітить усе променем розуму і не сплете попередньо розумної основи для всього твору». Прислухаймось тепер до Бєлінського, який писав, що «Гофман у найбезглуздіших вигадках своєї фантазії уміє бути вірним ідеї», – і ми побачимо, що в обох випадках проголошено мистецьке кредо Гофмана-фантаста. «Надприродне», «чудодійне» у Гофмана постійно керується його творчою свідомістю.}

_{Взагалі, тяжіння до «чудодійного» надає німецькій романтичній школі того особливого відтінку, за яким її звичайно впізнають. Численні твори німецьких романтиків – від «фантастичних новел» А. Тіка, створюваних наприкінці XVIII ст., до «Чудесної історії Петера Шлеміля» Адельберта де Шаміссо, опублікованої того ж року, що й перший том Гофманових «Фантазій в дусі Калло», – вбирали в себе фантастичний елемент, який часто мав фольклорні джерела, підпорядковуючи його різним художнім завданням: «чудодійне» могло виступати рушієм сюжету, могло мати характер умовного романтичного антуражу, могло, зрештою, виявляти свій незаперечно реально-життєвий вміст. У Гофмана – на відміну від більшості його попередників – «чудодійно» взагалі набувало, так би мовити, демонстративно-умовної форми: хоч яким нестримним міг часом бути політ Гофманової фантазії, – реальний світ постійно тяжів над ним і постійно нагадував про себе. Князь В. Ф. Одоєвський, знавець і популяризатор німецького романтизму в Росії, справедливо і влучно сказав про Гофмана: «Гофман… вигадав особливого типу чудесне… Його чудесне завжди мас два боки: один суто фантастичний, другий – дійсний;… природний потяг людини до чудесного задоволений і водночас не зневажено й допитливого духу аналізу: примирити ці два протилежні елементи міг тільки справжній талант».}

_{Уже в «Золотому горнці» прозвучала найхарактерніша гофманівська тема – тема знеосібленої людської індивідуальності. Для героїні цієї казки Вероніки, котра мріє про чоловіка-гофрата, не так уже й важливо, хто займе це місце – романтик Анзельм чи бездушний Гербранд. В її уяві вони успішно замінюють один одного і тим самим втрачають те. що, власне, й може становити якусь людську цінність, – втрачають своє обличчя, свою індивідуальність. Маючи двійника, людина фактично не може залишатись сама собою, вона неминуче буде «тим» і «тим» одночасно – принаймні в очах усіх, хто її оточує, Буржуазний світ байдужий до людського «я» – цьому світові потрібні низки людських життів, сфабриковані за якимось одним вигідним йому зразком.}

_{Не випадково цей мотив – мотив двійника – буде не просто варіюватись у дальшій творчості Гофмана, – він увійде в самі основи його життєсприймання, стане невід'ємною ознакою художнього стилю письменника. Характерно, що одразу ж після «Золотого горнця» Гофман створить свій роман «Еліксир диявола» (1815–1816), на цій темі, власне, побудований.}

_{«Гофман, – писав Н. Я. Берковський, – перебуває постійно в пошуках образу, здатного передати це життя, що позбавлене життя, ці особи, у яких украдено особистість». Так з'являються у Гофмана образи людей-ляльок, автоматів, механізмів, що живуть і діють за законами, за якими людина жити не змогла б. «Пригода в ніч на святого Сильвестра», «Вибір нареченої», «Автомати», «Лускунчик», «Піщана людина» і т. д. – в кожній з цих новел-казок посилено «механізується» реальне життя; людина «вміщується» в геометричну схему, людські запити і можливості «регламентовано» нею таки. В одному з останніх творів Гофмана – у «Дивовижних стражданнях одного директора театру» (1819) – наочно виявляються прийоми, до яких у російській літературі так активно і так успішно вдаватиметься Гоголь, – прийоми підміни людського характеру описом якоїсь її речі, вбрання: «синій» і «коричневий» сюртуки виявляються основними в характеристиці людей. В усіх цих новелах-казках – різних за своїм ідейно-художнім задумом і певною мірою за своєю творчою манерою – життя з його різного гатунку дійовими особами навмисне подано, показано, так би мовити, в певній позі, театралізовано, так, що воно набуває певного умовно-видовищного характеру. «Життя, що позбавлене життя», життя, втілене в механічних образах, – це в'їдлива іронія; у Гофмана вона набуває іноді явно трагічного звучання. В усьому цьому – навіть при традиційно-казкових щасливих закінченнях, – не має звичної казкової безтурботності, лагідної розважальності. Це не сміх заради сміху, не дешеве зубоскальство. Даючи авторові можливість стати вище від свого об'єкта, така іронія все ж не глушить почуття гострого болю за наругу над людяністю, за зганьблений ідеал. Саме в цьому розумінні Гейне назвав твори Гофмана «криком туги в двадцяти томах».}

_{У новелі-казці «Малюк Цахес, на прізвисько Цинобер», написаній наприкінці творчого шляху Гофмана, в 1819 р., знайшли своє довершене вираження усі відкриті ним у попередні роки поетичні теми. Тут і одвічний гофманівський мотив протиставлення двох світів – романтичного і буденного, ілюзорного й реального; тут і критика людських стосунків у реальному, буденному світі – стосунків, основаних на брехні і лицемірстві, двоєдушності і зажерливості; тут і боротьба добрих та злих начал у людському суспільстві як прояв таємничих діянь надземних сил; тут і заперечення раціонально-механічного ставлення до людини, до життя, до природи; тут, нарешті, розвиток тих-таки поетичних принципів оповідання-казки, які в загальних своїх контурах визначились уже в «Золотому горнці». Але кожен з цих мотивів у «Малюкові Цахесі» не просто ще раз повторюється, а зазнає більш поглибленої, чіткої і вмотивованої інтерпретації.}

_{«Малюком Цахесом» Гофман успішно продовжив улюблену тему багатьох своїх попередників, письменників XVI, XVII, XVIII ст., – критику німецького філістера-обивателя. Але ніхто до Гофмана не надав цій темі тієї соціальної значущості, не піднявся до того нищівного сарказму, яким перейнятий «Малюк Цахес».}

_{Соціальні акценти розставлені тут набагато виразніше. Світ німецького філістера – як убогого, так і можновладного, – окреслюється в гостріших, ніж у попередників, непривабливо-негативних тонах. І сама казкова форма з усіма її неодмінними елементами, аж до традиційної щасливої кінцівки, виявляє свій далеко не казковий смисл, сприймається як умовно-фантастичний антураж, що служить зовсім не фантастичним завданням.}

_{Завдяки могутній феї-заступниці нікчемний, огидлий виродок, несусвітний дурень Цахес несподівано дістав дивовижне обдарування – привласнювати собі те, що належить іншим. Любов, поезія, добрі діла, службова кар'єра, гроші, – усе те, чого немає і не могло бути в Цахеса, стає його надбанням. Такий стан речей, коли зроблене одним дістається іншому, певна річ, не пояснюється сваволею чаклунів і фей, тобто фантастичних рушіїв сюжету. Це – явище соціальної, або, іще точніше, буржуазної природи. І лише один мотив казки – мотив покараного пороку – є даниною поетиці традиційного казкового жанру з неодмінним торжеством справедливості у фіналі. Він справді ніяк не зв'язаний із зображеною Гофманом специфікою бюргерського життя. Великодушність феї Розабельверде, адресована Цахесу, та великодушність Проспера Альпануса, адресована романтикові Бальтазару, – це лише умовний початок і умовний кінець розповіді про те, хто розпоряджається чужими достоїнствами і чужою власністю, тобто розповіді про типовий соціальний грабунок.}

_{Маленьке царство Керепес, у якому відбувається дія казки, це, звичайно, уся Німеччина з її типово німецьким життєвим укладом, з її соціальною структурою, суспільними інтересами, ієрархією станів. Увесь ляльковий маскарад життя німецького філістера гранично оголюється, театралізується, постає в своїй ницій, огидній строкатості. Реальним існуванням цього світу переконливо мотивується надреальність, парадоксальність – майже фантастичність основних ланок фабули «Малюка Цахеса». Визнаючи устами однієї з жертв Цахеса потворність його життєвої долі, звинувачуючи в тому, що сталося, алогізм буржуазного світу, Гофман пробує поставити останню крапку над і, заговоривши про владу грошей як кричуще зло тогочасного життя: «Проклятущий Цинобер, мабуть, неймовірно багатий. Недавно він стояв перед монетним двором, а люди, показуючи на нього пальцями, казали: «Гляньте-но на цього маленького, гарного пана, йому належать усі гроші, які там карбують». Проте намічена в розмові одного з епізодичних персонажів тема грошей не дістала свого дальшого розвитку у Гофмана.}

_{Як і в багатьох інших творах Гофмана, в «Малюкові Цахесі» протиставлено два нефантастичні світогляди. Протиставлення це не до кінця послідовне, проте воно постійно відчувається, уособлюючись в образах Бальтазара і професора-природника Моша Терпіна. Бальтазар, котрий сприймає усе довколишнє як романтик, з деякою упередженістю споглядає світ, виступає рішучим противником утилітарного ставлення до життя, хоч у кінці казки задовольняється приблизно тин самим, чим вдовольняється Анзельм із «Золотого горнця», тобто чисто утилітарними дарами. Але це поєднання побутового і піднесеного планів, що містить у собі, як це було і в «Золотому горнці», чимало поблажливої іронії, не позбавляє образ Бальтазара його основного – піднесеного, романтичного, антиутилітарного – змісту.}

_{Мош Терпін – це, безперечно, зліпок бюргерського утилітаризму. Його раціонально-механічне ставлення до світу, до природи органічно чуже Гофману. Воно не менш небезпечно і антигуманне, ніж таке ж ставлення до людей. Воно тим більше згубне, що у «Малюкові Цахесі», як і взагалі у Гофмана, як і взагалі у романтиків, природа – зримо і незримо – присутня всюди як першооснова людського буття, як символ нетлінного і «безмежного». Здобувши собі заступництво Цахеса – Цинобера і діставши таким чином величезні можливості для своїх експериментів-розмірковувань, аж до «редагування» сонячних і місячних затемнень, Мош Терпін відверто самовикривається, гофманівська іронія переростає у сарказм.}

_{«Малюк Цахес» – одна з найкращих сатиричних казок Гофмана, її високо оцінив Бєлінський. Її любив Карл Маркс. Вона по праву належить до видатних творів німецької сатиричної літератури.}

_{Як і більшість європейських романтиків, Гофман так і не подолав згубної для його творчої свідомості роз'єднаності між мрією і дійсністю. Проте він весь час шукав шляхи до подолання дисгармонії між життям у собі і життям поза собою. Найчастіше – особливо переконливо це було показано на прикладі Йоганна Крейслера – особа, насамперед особа художника, знаходила гармонію в собі, оскільки вона могла залишатися в собі. Однак пошуки такої гармонії часом велися – знову ж за прикладом більшості романтиків – і в докапіталістичному минулому. З цього погляду характерна новела Гофмана «Майстер Мартін-бондар та його челядники» (1818).}

_{Ненавидячи капіталістичний світ – світ шаблонів, світ бездушного механічного виробництва, – Гофман не міг не звернутись і до тих часів, коли, за його уявленням, про виробництво говорили як про мистецтво, коли ремесло не було рівнозначне ремісництву. Гофман, таким чином, віддав певну данину поширеній в бюргерському романтизмі ідеалізації минулого, хоча ця ідеалізація набула в нього певного сучасного смислу. В деяких новелах він торкнувся теми ремісника-трудівника, прекрасного і поетичного в його ставленні до життя і до естетики його праці. Життя Мартіна-бондаря збоку уявляється по-різному. Для одних це життя безперспективне і сповнене нестерпної буденності – як, наприклад, для Рейнгольда. А для інших – це життя, сповнене поезії; нею перейнято і кохання, і ремесло майстра-бондаря.}

_{У «Майстрі Мартіні» звучить мотив глибокої туги за життєвим укладом, що вже ніколи не повернеться. Та це зовсім не туга г. а нормою, за взірцем людських стосунків і, тим більше, не заклик до повернення в минуле. Естетична цінність ремесла, тобто такого виробництва, в яке людина вкладала б свою душу, свій талант, маслилась як реалістичне протиставлення механізованому буттю сучасного світу. Йдучи, здавалося б, шляхом, типовим для романтиків, Гофман фактично вибирав напрям, антиромантичний по суті.}

_{Романтик у глибині душі, Гофман у чомусь неминуче долав романтизм і, не зраджуючи, певна річ, свого улюбленого казкового жанру, вносив у нього нову, рідкісну у романтиків, соціальну якість. Написана через кілька років повела Гофмана «Майстер Йоганн Вахт» (1821) успішно продовжила його пошуки в цьому напрямку.}

_{Незадовго до смерті, у 1822 р., Гофман написав два твори, дуже не схожі один на одного, але, незважаючи на це, в однаковій мірі для нього характерні, – «Володар бліх» і «Наріжне вікно».}

_{У першому з них – повісті «Володар бліх» – ми зустрічаємо знайомий нам з багатьох творів Гофмана образ трохи дивакуватого але, безперечно, з правом на щастя Перегрінуса Тиса. Він здобував справжню любов, і в любові знаходить радість і заспокоєння. У «Володарі бліх» легко впізнається невимушений почерк Гофмана-фантаста, Гофмана-казкаря. Сюжетна структура повісті – незвичайна, химерна, зумисне непослідовна…}

_{Ця повість, до речі, добре запам'яталась Чернишевському і послужила йому матеріалом для важливих суспільних висновків. «Цл страшна повість, – писав Чернишевський, – могла скластися тільки в голові людини, яка надивилась на те, що називається у Німеччині Kleinstadterei} [3]3
  Глушина, провінціалізм.


[Закрыть] _{, надивилась на життя людей, позбавлених усякої участі в суспільних справах, обмежених тісним колом своїх приватних інтересів, людей, які втратили будь-яку думку про все, що хоч трохи вище копійчаного преферансу…»}

_{Якщо у «Володарі бліх» Гофман уже міцно утвердився в казковому жанрі і широко розкрив його можливості, то в «Наріжному вікні» у нього виявляються ще не зовсім чіткі тенденції.}

_{Новела «Наріжне вікно» розповідає про мистецтво реального бачення життя, про великий письменницький дар – дар спостережливості. Два персонажі новели – старий, розбитий паралічем письменник і його юний кузен, – спостерігають через наріжне вікно базарний майдан. У своїй уяві письменник домальовує те, що лише в уловлюваних контурах постає перед його поглядом. Він допускає варіанти підказаних йому характерів і колізій; але поштовхом для творчого процесу неодмінно виступає вузький, обмежений рамками наріжного вікна, реальний світ. Художникові відводиться, по суті, пасивна роль: його творчими задумами керують випадкові обставини.}

_{Гофман, як бачимо, обмежений у реалістичному сприйнятті життя. Але він нестримний у своїй фантазії. В кращому разі авторський домисел вміщує в себе реальність, але переважно він протистоїть їй і нею не контролюється.}

_{Своєрідним підсумком творчого шляху Гофмана став його роман «Життєві погляди кота Мурра» (1821–1822). Роботу над романом не було завершено. Нещадна критика німецького філістерства, німецького державного устрою накликала на автора нападки з боку охоронців існуючого ладу, над Гофманом нависла реальна загроза суду. Проте роман Гофмана став прекрасним взірцем життєздатності, його глибоко типові узагальнення – символи світів, які протистоять і протидіють у творі, – відображені в образах кота Мурра і музиканта Крейслера, зажили активним самостійним життям.}