Текст книги "Золотий горнець"

Автор книги: Эрнст Теодор Амадей Гофман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 29 страниц)

– Ходи сюди, славний бондарю і мейстерзингере, ходи, випий зі мною, зі своїм майстром Мартіном!

Райнгольд зробив, як йому наказано. Вертаючись на своє місце, він шепнув замисленому Фрідріхові на вухо:

– Тепер тобі треба заспівати. Заспівай учорашню пісню.

– Ти збожеволів? – розгнівано мовив Фрідріх.

Тоді Райнгольд голосно, звертаючись до гостей, сказав:

– Шановні панове й майстри! Мій любий побратим Фрідріх уміє співати ще кращі пісні, і голос у нього куди приємніший, як у мене, але в нього закурилося горло з дороги, тому вже він іншим разом заспіває чудових пісень.

Тоді всі почали вихваляти Фрідріха, наче він і справді співав. Деякі майстри врешті почали навіть схилятися до думки, що голос його таки й справді кращий, ніж голос челядника Райнгольда, а пан Фольрад, випивши ще добрий келих, переконано заявив, що Фрідріхові краще вдаються чудесні німецькі співи, ніж Райнгольдові, який забагато перейняв італійського.

А майстер Мартін, закинувши голову назад, ляснув себе по круглому череву, аж загуло, й сказав:

__ Тепер вони мої челядники, мої, кажу, челядники майстра-бондаря Тобіаса Мартіна з Нюрнберга!

І всі майстри кивнули головами й сказали, допиваючи останнє вино із своїх келихів:

– Так, так, ваші, майстре Мартіне, ваші славні, браві челядники!

Нарешті всі розійшлися спочивати.

Райнгольдові і Фрідріхові майстер Мартін дав кожному по чистій світлій кімнаті.

ЯК ДО МАЙСТРА МАРТІНА ПРИЙШОВ ТРЕТІЙ ЧЕЛЯДНИК І ЩО ПІСЛЯ ТОГО СТАЛОСЯ

Коли Райнгольд і Фрідріх попрацювали кілька тижнів у майстра Мартіна, то він помітив, що як треба було вимірювати лінійкою, циркулем або вирахувати щось на око, то навряд чи хто міг зрівнятися з Райнгольдом, та інакше виходило, як він брався до фуганка, сокири, молотка. Тоді Райнгольд дуже швидко втомлювався, робота не йшла, хоч би як він старався. А Фрідріх, навпаки, стругав, гатив молотком – і хоч би що! Зате вже обидва добре поводились, та ще й Райнгольд умів завше додати щирої веселості й добродушної радості. До того ж вони частенько в розпалі роботи, особливо як, бувало, нагодиться чарівна Роза, не шкодували горла і гарними своїми голосами, що дуже добре пасували один до одного, співали різних чудових пісень. А коли Фрідріх, скоса поглядаючи на Розу, переходив на сумну мелодію, Райнгольд починав жартівливої пісні, яку сам видумав і яка починалася так:

 
Барило – то не цитра,
А цитра не барило.
 

Слухаючи пісню, старий пан Мартін часто опускав молоток, яким уже був замахувався, і хапався за черево, що аж тряслося з веселого сміху. Взагалі обидва челядники, а особливо Райнгольд, цілком припали до вподоби майстрові Мартіну, а також було помітно, що й Роза вишукує різні причини, щоб частіше й довше, ніж раніше, побути в майстерні.

Якось пан Мартін прийшов до своєї майстерні перед брамою, де вони працювали ціле літо, дуже задуманий, Райнгольд і Фрідріх саме збирали невелику бочку.

Майстер Мартін став перед ними, схрестивши руки на грудях, і сказав:

– Я просто-таки й висловити не можу, мої любі челядники, який я вами задоволений, а проте маю великий клопіт. З Рейна пишуть мені, що нинішній рік на виноград буде благословенний, як ніколи. Один мудрець сказав, ніби комета, що з'явилась на небі, своїм чудесним промінням запліднить землю і з найглибших її глибин витягне вгору весь жар, що топить благородні метали, і напоїть ним спраглі виноградні лози, які в буйному зрості родитимуть чудові грона за гронами і плинний вогонь свій, яким вони будуть напоєні, ввіллють у вино. Хіба, може, років через триста знов настане таке сприятливе розташування зірок. Отже, буде роботи по самий чуб. А до того ще й велебний пан епіскоп із Бамберга прислав мені замовлення на велику бочку. Ми з такою роботою не впораємося самі, треба буде пошукати ще одного челядника. Але я б не хотів брати когось просто з вулиці, хоч і треба, аж пече. Може, ви де знаєте доброго челядника, з яким би могли працювати в згоді, то лише скажіть, і я його візьму, хоч би на які видатки довелося піти.

Тільки-но майстер Мартін так сказав, коли це якийсь високий, кремезний юнак гукнув знадвору:

– Агов! Чи тут робітня майстра Мартіна?

– Авжеж, тут, – мовив майстер Мартін, виходячи до юнака, – авжеж, тут, але це ще не означає, що треба горлати й тупотіти, як навіженому. Так не приходять до добрих людей.

– Ха-ха-ха! – зареготав юнак. – То ви, мабуть, і є майстер Мартін, бо мені так вас і змалювали: гладке черево, чимале воло, червоний ніс, блискучі очі. Красненько вас вітаю, майстре Мартіне!

– Ну, а що вам треба від майстра Мартіна? – сердито зачитав господар.

– Я, – сказав юнак, – я бондар і хотів лише довідатись, чи не міг би найнятися до вас челядником.

Майстер Мартін аж сахнувся назад, такий був здивований, що саме тоді, як він подумав про челядника, той наче вродився. Він зміряв юнака з голови до ніг. Але той сміливо дивився на нього блискучими очима.

А коли майстер Мартін роздивився, які в юнака широкі груди, кремезне тіло, великі кулаки, то подумав про себе: «Саме такого дужого хлопця мені й треба», – і зажадав від нього ремісничих свідоцтв.

– Я їх не маю з собою, – відповів той, – але невдовзі матиму, а тим часом даю вам слово, що працюватиму чесно й ретельно, і цього вам поки що досить. – І, не чекаючи на Мартінову відповідь, челядник зайшов до майстерні, скинув шапочку й клунок, і зняв куртку, надів фартушок і мовив:

– Ну, кажіть, майстре Мартіне, що мені робити. Майстер Мартін, зовсім спантеличений зухвальством незнайомого юнака, якусь мить поміркував, а потім сказав:

– Ну, челяднику, тоді покажіть зараз же, що ви добрий бондар, беріть відбірку в руки і в отій бочці, що стоїть он там, зробіть утори.

Незнайомий челядник швидко і спритно виконав усе, що йому наказано, а потім гукнув, сміючись:

– Ну, майстре Мартіне, ви ще й тепер сумніваєтесь, що я добрий бондар? Але ж, – повів далі він, походжаючи по майстерні й розглядаючи інструмент та дошки, – чи маєте ви добрий бондарський інструмент? Що це у вас там за довбешечка, нею, мабуть, граються ваші дітки? А ця набивачка, мабуть, для хлопчиків? – Він схопив велику важкенну довбню, що нею Райнгольд і зовсім не міг працювати, а Фрідріх ледве орудував, потім важку набивачку, яку вживав сам майстер Мартін, і високо замахнувся ними в повітрі. Тоді відкотив убік, немов легенькі м'ячі, кілька величезних бочок і схопив товстенну, ще не обстругану дошку на клепки.

– Гей, – вигукнув він, – гей, майстре, це добра дубова дошка, вона повинна розскочитись, як скло! – і він так хряснув нею об точило, що вона, тріснувши, розлетілася на дві рівні частини.

– О, хоч би вам не заманулося, – сказав майстер Мартін, – хоч би вам не заманулося, дорогий челяднику, вишпурнути оту двофудерну бочку, або й ще гірше, розтрощити цілу майстерню! Замість довбні краще б узяли ви оту колоду, а за сокиру я принесу з ратуші Роландів меч три лікті завдовжки.

– О, той меч був би якраз для мене! – вигукнув юнак, і очі в нього заблищали, але вія зразу ж опустив їх і сказав, притишивши голос: – Я лише думав, дорогий майстре, що вам для великої роботи потрібен дужий челядник, от і хотів показати свою силу, та трохи перебрав міру. Але все-таки візьміть мене, я добре робитиму все, що ви забажаєте… – Майстер Мартін глянув юнакові в обличчя і таки визвав, що, можливо, йому ніколи й не доводилось бачити шляхетніших і чесніших рис. Еге ж, йому навіть здалося, що юнакове обличчя викликає в нього невиразні спогади про іншого чоловіка, якого він уже давно любить і високо шанує, але ніяк не спадало на думку, про кого ж саме, проте бажання юнака він виконав одразу, наказавши йому днями принести вірогідні свідоцтва про ремесло.

А Райнгольд і Фрідріх тим часом закінчили збирати бочку й почали набивати перші обручі. Працюючи, вони завжди мали звичку співати пісень. Отож і тепер завели гарну пісеньку на щиглячий лад Адама Пушмана.

Тоді Конрад (так звався новий челядник) крикнув від верстата, до якого майстер Мартін його поставив:

– Гей, що це там за цвірінькання? Мені здалося, що то миші пищать під верстатом. Коли хочете співати, то співайте так, щоб у кожного серце підбадьорилося і веселіше пішла робота. Таке і я можу іноді втяти. – І він почав якусь несамовиту мисливську пісню з гейканням та ухканням, та ще й таким пронизливим, різким голосом наслідував гавкіт собак і дзвінкий перегук мисливців, що аж луна загула у великих бочках і вся майстерня задрижала. Майстер Мартін обома руками заткнув собі вуха, а діти пані Марти (Валентинової вдови), що гралися в майстерні, зі страху позалазили під верстати.

Тієї миті увійшла Роза, здивована й перелякана жахливим галасом, який зовсім не можна було назвати співом. Конрад, побачивши Розу, негайно замовк, покинув фуганок і, наблизившись до неї, привітав її найшанобливіше уклоном. Тоді промовив лагідним голосом, і світло-карі очі його зайнялися вогнем:

– Прекрасна панно, наче рожеве сяйво зійшло в цій жалюгідній майстерні, як ви сюди вступили! О, коли б я вас раніше був побачив, то не образив би ваших ніжних вух дикою мисливською піснею. О, – тепер він звернувся до майстра Мартіна й решти челядників, – о, годі вам грюкотіти. Поки нас мила панна вшановує своєю присутністю, то довбешки й молотки нехай спочивають. Тільки її солодкий голос має лунати, а ми, похиливши голови, повинні слухати, що вона накаже нам, покірним її слугам.

Райнгольд і Фрідріх перезирнулися, а майстер Мартін зареготався й вигукнув:

– Ну, Конраде, тепер я бачу, що ви найбільший дивак в усіх, хто будь-коли надягав бондарський фартух. Спочатку ви приходите сюди і, як неотесаний велет, хочете все зруйнувати, потім ревете так, що в нас аж у вухах лящить» а щоб гідно закінчити всі свої вибрики, зустрічаєте мою доньку, наче шляхетну панну, й поводитесь, як закоханий патрицій.

– Вашу чарівну дочку, – спокійно відповів Конрад, – вашу чарівну дочку я добре знаю, дорогий майстре, і скажу вам, що це найпрекрасніша панна у всьому світі, і дав би господь, щоб вона дозволила найблагороднішому патрицієві бути її вірним паладином!

Майстер Мартін схопився за боки і мало не задихнувся, поки нарешті у нього з грудей не вирвався регіт із кашлем, і, ледве спромігшись на слово, промовив:

– Добре… дуже добре, мій дорогий юначе! Можеш… можеш вважати мою Розу за шляхетну панну, про мене, але все-таки, будь ласка, берися гарненько до свого фуганка.

Конрад став, мов укопаний, опустивши очі, потер лоба і тихо сказав:

– Ай правда.

І пішов до роботи, як йому звелено.

У майстерні Роза сіла, як і завжди, на маленьку діжечку, що її Райнгольд старанно витер, а Фрідріх присунув до неї. Обидва вони, з наказу майстра Мартіна, почали знов свою гарну пісню, яку перервав шалений Конрад, що тепер тихо, заглибившись у себе, працював далі фуганком.

Коли пісня була закінчена, майстер Мартін сказав:

– Господь наділив нас прекрасним даром, любі мої хлопці. Ви й не уявляєте собі, як я поважаю чудове мистецтво співу. Я колись також прагнув стати мейстерзингер ром, та нічого не вийшло, хоч як я старався. Єдину мав нагороду – знущання й сміх. У вільному співі то, дивись, перетягнеш, то недотягнеш, то не так складеш вірша, то зміниш мелодію або й зовсім зіб'єшся з неї. Ну, а у вас краще виходить. Можна сказати, що не пощастило майстрові, те пощастить челядникам. На ту неділю в звичайний час, після казання в церкві святої Катерини, відбудуться співи мейстерзингерів, і ви, Райнгольде й Фрідріху, зможете заслужити хвалу і шану своїм чудовим мистецтвом, бо перед головним співом буде вільний спів, у якому ви, як і кожний, що вміє співати, можете взяти участь. Ну то як, друже Конраде, – так гукнув майстер Мартін у Конрадів бік, – чи не побажаєте й ви часом виступити і проспівати свою чудесну мисливську пісню?

– Не глузуйте, – сказав Конрад, навіть не підвівши очей, – не глузуйте, дорогий майстре. Кожному своє. Поки ви будете втішатися співами мейстерзингерів, я залюбки побуду на міських змаганнях.

Так і вийшло, як гадав майстер Мартін. Райнгольд виступив і проспівав на різноманітні лади пісні, що дуже втішили всіх мейстерзингерів, проте вони зауважили, що в ньому почувається щось чужоземне, але що саме, гаразд не могли сказати. Скоро після того на поміст вийшов і Фрідріх. Скинувши шапку, він якусь хвилину дивився поперед себе, потім кинув на слухачів погляд, який, немов гаряча стріла, пронизав груди чарівній Розі, аж вона глибоко зітхнула, і почав саку чудову пісню на ніжний лад Генріха Фрауенлоба, ще всі майстра одностайно визнали – ніхто з них не може перевершити юного челядника.

Коли настав вечір і співи закінчились, майстер Мартін, щоб до кінця натішитись неділею, у веселому настрої пішов за Розою на майдан, де відбувалися грища. Райнгольд з Фрідріхом насмілились їх супроводити. Роаа йшла посередині. Фрідріх, сяючи від похвали майстрів, немов п'яний від щастя, наважився промовити кілька щирих слів, яких Роза, соромливо опустивши очі, здавалось, і не почула. Вона більше зверталась до Райнгольда, який за своєю звичкою плів щось веселе і навіть не посоромився взяти Розу під руку.

Ще здалеку вона почули радісний гомін на майдані. Підійшовши до місця, де молодь розважалася всілякими іграми, почасти й лицарськими, вони почули, як люди раз у раз вигукували: «Виграв, виграв»! І знову він! Ох і дужий! Е, проти нього ніхто не встоїть!» Проштовхавшись крізь натовп, Майстер Мартін побачив, що всі хвалять, усі захоплюються – ким би ви думали? – його челядником «Конрадом. Бо він переміг і в бійці навкулачки, і в перегонах, і надалі метнув списа. Коли Мартін підійшов, то Конрад саме гукав, чи нема охочих позмагатися з ним у веселому двобої з тупими мечами. Кілька хоробрих юнаків-патриціїв, що звикли до таких лицарських ігор, прийняли виклик. Але й ця боротьба тривала недовго, і Конрад легко, без великих зусиль, переміг усіх своїх супротивників, тож глядачі без кінця хвалили його силу ї спритність.

Сонце зайшло, згасла вечірня зоря, і швидко почало смеркати. Майстер Мартін, Роза та обидва челядники розташувалися біля дзюркотливого джерела. Райнгольд розповідав цікаві речі про далеку Італію, а Фрідріх тихо й блаженно дивився на Розу, в її милі очі. Коли це підійшов і Конрад, тихо й невпевнено, ніби й сам не знав, приєднатись йому до них чи ні. Майстер Мартін гукнув його:

– Гей, Конраде, ідіть сюди! Ви хоробро трималися на змаганнях, люблю за це своїх челядників, таким і треба бути. Не бійтесь, сідайте з нами, я вам дозволяю.

Конрад пронизливо глянув на майстра, який ласкаво кивнув йому, і промовив глухим голосом:

– Вас я нітрішечки не боюсь і не питаю дозволу, сісти мені тут чи ні. І взагалі прийшов я зовсім не до вас. Усіх своїх супротивників я поборов у веселій лицарській грі й хочу запитати прекрасну панну, чи не дасть вона мені в нагороду за ту перемогу чудовий букет, що носить на грудях? – І Конрад став перед Розою на одне коліно, подивився на неї щиро ясно-карими очима й попросив: – То дайте ж мені, чарівна Розо, цей чудовий букет у нагороду за перемогу! Не відмовте.

Роза зразу ж відколола букет, дала його Конрадові й усміхаючись мовила:

– Я добре знаю, що такий хоробрий лицар, як ви, заслуговує нагороди з рук дами, а тому візьміть хоч мої зів'ялі квіти.

Конрад поцілував подаровані йому квіти і заткнув їх за шапочку, але майстер Мартін підвівся й сказав:

– І що це за дурні жарти! Давайте збиратися додому, вже ніч надворі.

Пан Мартін пішов уперед, Конрад чемно й делікатно взяв Розу під руку, а Райнгольд і Фрідріх, украй незадоволені, рушили за ними. Люди, що зустрічалися дорогою, зупинялися, дивилися їм услід і казали:

– Гляньте-но, ось іде бондар-багатій Тобіас Мартін із своєю милою донькою та бравими челядниками. Оце, скажу я вам, гарні люди!

ЩО МАРТА З РОЗОЮ ГОВОРИЛИ ПРО ТРЬОХ ЧЕЛЯДНИКІВ. КОНРАДОВА СВАРКА З МАЙСТРОМ МАРТІНОМ

Молоді дівчата дуже люблять згадувати й переживати веселощі вчорашнього свята аж уранці другого дня, і ті переживання й згадки здаються їм чи не кращими за саме свято. Отак і чарівна Роза сиділа вранці другого дня в своїй кімнаті; склавши руки на колінах, замислено похиливши голівку, забувши й про веретено, і про шиття. Цілком можливо, що їй вчувалися Райнгольдові та Фрідріхові пісні, а може, вона бачила, як дужий Конрад перемагає своїх супротивників, як він отримує від неї нагороду за перемогу, бо вона то наспівувала кілька рядків якоїсь пісні, то шепотіла: «Ви хочете мій букет?» І тоді вся паленіла, з-під опущених він спалахували блискавки, з глибини грудей виривалося легке зітхання.

Аж ось увійшла пані Марта, і Роза дуже зраділа, що зможе тепер докладно розповісти їй, як гарно було в церкві святої Катерини та на міському майдані.

Коли Роза скінчила, пані Марта, усміхаючись, сказала:

– Ну, люба Розо, тепер ви, мабуть, скоро з-поміж трьох красенів зможете вибрати жениха.

– Боже мій, – перелякано скрикнула Роза, почервонівши по самі вуха, – боже мій, пані Марто, що це ви собі думаєте? Я? Три женихи?

– Та не прикидайтесь, – мовила пані Марта, – не прикидайтесь, люба Розо, начебто ви таки нічого не знаєте й не відаєте. Треба справді зовсім не мати очей, треба бути зовсім сліпою, щоб не бачити, що наші челядники, Райнгольд, Фрідріх і Конрад, еге ж, усі троє, до нестями закохані в вас.

– І що це вам привиділось, пані Марто, – прошепотіла Роза, затуливши очі рукою.

– Е, годі, – правила своєї Марта, підсівши до Рози й обійнявши її рукою, – годі, люба, соромлива дитино, прийми руки! Подивись мені просто в вічі, а тоді спробуй заперечити, що ти не помітила, як три челядники тільки тебе мають у душі і в серці, скажи, що ні! Ну ось бачиш, не можеш сказати. Та й справді, дивно було б, якби око дівчини одразу не помітило такого. Як усі погляди звертаються до тебе, як оживає робота, коли ти входиш до майстерні. Як Райнгольд і Фрідріх заводять свої найкращі пісні, як навіть буйний Конрад стає сумирний і привітний, як кожний намагається наблизитись до тебе, як починає сяяти обличчя в того, кого ти вшануєш привітним словом, ласкавим поглядом! Ну, доню моя, хіба ж не приємно, що навколо тебе в'ються такі красені? Чи ти вибереш когось із цих трьох і кого саме, я таки справді не можу сказати, бо ти з усіма однаково привітна, хоча я… Але ша, ша, мовчу! Ось якби ти прийшла до мене й сказала: «Порадьте мені, пані Марто, кому з тих юнаків, що впадають за мною, віддати руку й серце?», – то я б тоді, мабуть, відповіла: «Якщо твоє серце не говорить тобі голосно й виразно; ось він, – то нехай усі троє ідуть собі з богом». Але мені дуже подобається Райнгольд, і Фрідріх також, і Конрад, а проте кожному з них я мала б що закинути. Еге ж, кохана Розо, і коли я дивлюся на молодих челядників, як вони гарно працюють, то завжди згадую свого любого, бідолашного Валентина і мушу сказати, що він, можливо, й не краще працював, але у всій його роботі був інший дух, інший підхід. Було видно, що він працював із душею, а молоді челядники, здається мені, працюють тільки так собі, і в голові в них не ця робота, а щось інше, еге ж, наче це для них лише тягар, який вони добровільно взяли на себе й намагаються бадьоро нести його. З Фрідріхом можна дійти найкращої згоди, це щира, добра душа. Він, здається мені, найближчий до нас, я розумію всю його мову, а що він так мовчки, боязко, як дитина, тебе любить, що ледве зважується на тебе глянути, що червоніє, тільки-но ти промовиш до нього слово, то я його за це найбільше й хвалю.

Здавалося, на Розиних очах виступили сльози, коли пані Марта сказала таке. Вона встала й промовила, одвернувшись до вікна:

– Фрідріха я також дуже люблю, але не зневажайте мені і Райнгольда.

– Як же я можу його зневажати? – мовила пані Марта. – Певне, що Райнгольд найвродливіший з-поміж їх усіх. Які очі! Ні, коли він прожене кого своїм вогнистим поглядом, то просто не можна витримати! Але разом з тим у всій його істоті є щось таке дивне, що мені страшно стає, я його просто боюсь. Мені здається, коли Райнгольд працює в майстерні і пан Мартін дає йому якийсь наказ, то почуває, мабуть, те саме, що почувала б я, коли б мені принесли на кухню золотий горнець, оздоблений коштовними каменями, і я повинна була б уживати його як звичайний кухонний посуд. Та я до нього й торкнутися не наважилася б. Коли він щось розповідає, то слова так і течуть у нього з уст, солодкі, як музика, геть тебе зачаровує, а як добре подумаєш, про що ж він говорив, то й виходить, що я зрештою жодного слівця не втямила. Буває, він іноді пожартує по-нашому, і мені видається, що тепер він такий самий, як і ми, – коли це знов гляне, наче якийсь великий пан, аж мені страшно стає. І разом з тим не можна сказати, що на вигляд Райнгольд схожий на деяких бундючних юнкерів або патриціїв, ні, це щось зовсім інше. Словом, мені здається, бозна-чому, що він знається з вищими духами, що взагалі належить до іншого світу Конрад – той буйний, зарозумілий хлопець, та ще й до того має в собі щось таке чисто панське, що зовсім не пасує до шкіряного фартуха. І поводиться так, ніби тільки він мав наказувати, а всі повинні його слухати. За недовгий час, відколи Конрад тут, дійшло до того, що коли він гримне на цілу майстерню, то й сам майстер Мартін слухається його. А проте він такий добродушний і чесний, що на нього зовсім не можна сердитись. Усе-таки я повинна сказати, що, незважаючи на свою буйність, Конрад мені чи не миліший за Райнгольда, бо хоч як він іноді мудро говорить, а зрозуміти його можна. Я закладаюся, хай він хоч кого вдає з себе, а з нього був військовий. Тому він і розуміється так добре на зброї і навіть перейняв чимало лицарських звичок, що йому так личить. А тепер скажи мені одверто, кохана Розо, хто з цих трьох челядників тобі найбільше до вподоби?

– Не питайте, – промовила Роза, – не питайте мене цього, люба пані Марто. Одне тільки я знаю: для мене Райнгольд зовсім не те, що для вас. Це правда, він аж ніяк не схожий на інших, бо коли почне говорити, то переді мною раптом ніби з'являється чудовий сад, повний чудових, запашних квіток і плодів, яких на світі й зовсім не знайдеш, але я люблю дивитися в той сад. Відколи Райнгольд тут, багато дечого здається мені іншим, а те, що перше ледь мріло в моїй душі, мов темна, невиразна тінь, тепер стало світле і ясне, я все розпізнаю своїми очима.

Пані Марта встала і, виходячи, жартівливо посварилася на неї пальцем:

– Гай, гай, Розо, виходить, Райнгольд буде твоїм обранцем. А я такого не думала й не гадала!

– Прошу вас, – перебила Роза, проводжаючи її до дверей, – прошу вас, люба пані Марто, не думайте й не гадайте ні про що, а залишімо все це на прийдешнє. Що воно принесе, то будемо вважати за волю господню, якій усі свято й покірно мусять коритися.

А тим часом у Мартіновій майстерні стало дуже людно. Щоб виконати всі замовлення, він найняв іще кількох робітників та учнів, і тепер там стояв такий гуркіт, що чути було на цілу вулицю. Райнгольд зробив виміри на величезну бочку, яку треба було виготовити для епіскопа бамберзького, і разом із Фрідріхом та Конрадом так її вдало збив, що в майстра Мартіна аж серце сміялося в грудях, і він раз по раз вигукував:

– Оце, я розумію, буде діжечка! Такої ще в мене й не було, хіба що моя зразкова.

Тепер усі три челядники стояли коло бочки й так набивали обручі на сфуговані клепки, що все в майстерні аж гуло. Старий Валентин жваво працював стругом, пані Марта з двійком малят на колінах сиділа ззаду коло самого Конрада, а більші хлопчаки з криком і галасом грались обручами, гасаючи по майстерні.

За тим веселим гармидером вони майже й не помітили, як у дверях з'явився старий пан Йоганнес Гольцшуер. Майстер Мартін підійшов до нього й чемно запитав, чого він бажає.

– Ех, – сказав Гольцшуер, – я хотів би ще хоч раз побачити свого любого Фрідріха, що так завзято тут працює. А потім, шановний пане Мартіне, хочу у вас замовити добру бочку для своєї пивниці. А гляньте-но, там якраз така бочка, яка мені потрібна. От ви мені її й продайте. Скажіть лише ціну.

Райнгольд, що, втомившись, сів на кілька хвилин відпочити, а тепер знов хотів ставати до праці, почув Гольцшуерові слова і, обернувшись до нього, сказав:

– Е, любий пане Гольцшуере, на цю діжечку ви не зазіхайте, ми її робимо для велебного пана епіскопа з Бамберга.

Майстер Мартін, заклавши руки за спину, ліву ногу виставивши вперед, а голову закинувши назад, глянув на бочку й гордо промовив:

– Любий пане, вже з добірного дерева, з чистої роботи ви могли б помітити, що така майстерна річ личить тільки княжим льохам. Райнгольд добре сказав, про таку річ краще й не думайте. Як мине збір винограду, то я накажу зробити вам простеньку міцну діжечку, якраз для вашого льоху.

Старий Гольцшуер, розсердившись на майстра Мартіна за таку пиху, сказав, що його червінці варті стільки ж, як і бамберзького епіскопа, і він за свої гроші може собі замовити добру бочку й десь-інде.

Майстер Мартін скипів з гніву, але все-таки стримався, не посмів образити пана Гольцшуера, що користувався великою повагою і серед городян, і в магістраті. Та саме годі Конрад почав так гатити довбешкою, що все аж загуло й затріщало. У майстра Мартіна прорвався стримуваний гнів, і він закричав:

– Конраде, чортів йолопе, чого ти гатиш наосліп, хочеш мені бочку розбити?

– Ну-ну! – вигукнув Конрад, змірявши майстра через плече зухвалим поглядом. – Ну-ну, кумедний череваню, а хоч би й розбив? – І він так тупонув по бочці, що найміцніший обруч лопнув і збив Райнгольда з вузького риштування.

З того, як щось глухо тенькнуло, видно було, що тріснула також одна клепка.

Не тямлячи себе з гніву й люті, майстер Мартін підскочив, вихопив у Валентина штабу, яку він стругав, і добре огрів Конрада по спині, крикнувши:

– Псюро проклятий!

Конрад, відчувши удар, швидко обернувся і якусь хвилю стояв, немов очманілий, але потім очі його спалахнули диким шаленством, він заскреготів зубами, завив:

– А, битись?

Тоді одним стрибком скочив з помосту, схопив на підлозі сокиру, замахнувся нею на Мартіна й розпанахав би йому голову, коли б Фрідріх не рвонув майстра вбік, тож сокира тільки зачепила руку, з якої зразу бризнула кров. Мартін, огрядний і неповороткий, втративши рівновагу, полетів через верстат, де щойно працював один учень, і впав на землю. Всі кинулись до знавіснілого Конрада, який, вимахуючи в повітрі закривавленою сокирою, кричав не своїм голосом:

– У пекло його до біса, в пекло!

З неймовірною силою він відштовхнув усіх від себе і готовий був завдати другого удару, який безперечно доконав би бідолашного майстра, що охкав і стогнав долі, але раптом в дверях майстерні з'явилася Роза, з ляку бліда як смерть. Конрад, побачивши Розу, так і закляк із сокирою над головою, немов закам'яніла статуя. Потім кинув сокиру далеко від себе, схрестив руки на грудях і скрикнув таким голосом, що в кожного озвався в серці:

– О господи праведний, що ж я наробив! – і вискочив із майстерні надвір. Ніхто й не подумав доганяти його.

Бідолашного майстра Мартіна насилу підвели. Тим часом побачили, що сокира черкнула тільки по м'язах руки і рана була зовсім не страшна. Старого пана Гольцшуера, якого Мартін, падаючи, потяг за собою, також витягли з-під трісок, а потім заспокоїли дітей пані Марти, що весь час кричали й голосили за добрим дядечком Мартіном. А той був зовсім приголомшений і лише боявся, щоб проклятий челядник не зіпсував чудесної бочки, а про рану йому байдуже.

Для старих принесли ноші, бо й Гольцшуер, падаючи, добре потовкся. Він лаяв ремесло, що потребує таких небезпечних інструментів, і благав Фрідріха чим скоріше, тим краще вернутися до чудесного лихварського мистецтва, до благородних металів.

Фрідріх, а також і Райнгольд, якого добре таки вдарило обручем і в якого тепер усе тіло було наче не своє, вже зовсім смерком понуро почвалали до міста й нараз почули за якимось тином зітхання та стогін. Вони зупинилися. Тоді з землі підвелася якась висока постать. Вони зразу впізнали Конрада і злякано відсахнулися.

– Ах, любі челядники, – промовив крізь сльози Конрад, – не лякайтеся! Ви мене вважаєте за скаженого пса, за вбивцю! Ах, я на такий, я не такий, я не міг інакше! Я повинен був його вбити, того клятого череваня! Власне, треба було б оце піти з вами і таки домогтися свого, коли б тільки була змога! Але ні, ні, всьому кінець, ви мене більше не побачите! Привітайте кохану Розу, яку я люблю понад усе! Скажіть їй, що я ціле життя носитиму на серці її квітки, вони будуть прикрашати мої груди, коли я… та вона про мене, ще, може, колись і почує! Прощавайте, прощавайте, любі, славні челядники…

І з цими словами Конрад щодуху помчав через поле.

Райнгольд сказав:

– Щось дивне діється з цим юнаком. Не можна зважувати чи міряти його вчинок звичайною міркою. Можливо, майбутнє розкриє таємницю, що гнітить йому серце.