Текст книги "Золотий горнець"
Автор книги: Эрнст Теодор Амадей Гофман
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 29 страниц)
МАЙСТЕР МАРТІН-БОНДАР ТА ЙОГО ЧЕЛЯДНИКИ
Переклав Сидір Сакидон
Напевне, і в тебе, любий читачу, серце стискається з невимовної туги, коли ти під час своїх мандрів потрапляєш у місто, де прекрасні пам'ятки давньонімецького мистецтва, немов красномовні свідки, кажуть нам про велич, скромну пильність і правдивість минулих часів. Чи не здається тобі, наче ти входиш у покинутий дім? Ще лежить розгорнуте святе письмо, яке читав господар дому, ще висить багатий, барвистий килим, який виткала господиня; різноманітні коштовні подарунки, витвори мистецької праці, отримані на свята, стоять навколо в чистих шафах. Так і здається, ніби ось-ось зайде до хати хтось із родини й щиро тебе привітає. Але ти марно чекатимеш на тих, кого захопило з собою вічно рухоме колесо часу. Ти зможеш віддатися лише солодким мріям, і тоді перед твоїми очима постануть Давні майстри, які озвуться до тебе такою благочестивою, але й такою добірною мовою, що ти аж здригнешся. І тільки тоді ти збагнеш глибокий зміст їхніх творів, бо наче перелинеш у ті часи, зрозумієш ту добу, яка змогла створити і майстра, і його твір. Та ба! Чи ж не буває так, що саме тоді, коли ти хочеш любовно обійняти те чудесне видиво, воно полохливо відлітає, немов ранкова хмарка перед галасом дня, і ти з пекучими слізьми в очах дивишся, як воно тане вдалині. Отак ти раптом прокидаєшся з чудового сну, збуджений грубим дотиком життя, яке бурхає навколо тебе, і нічого тобі не залишається, тільки глибока туга, що проймає груди солодким тремтінням.
Такі почуття, любий читачу, щоразу сповнювали того, хто пише для тебе ці сторінки, коли йому доводилось проїздити через славнозвісне місто Нюрнберг. То милуючись на ринку пречудово збудованим колодязем, то оглядаючи гробницю в церкві святого Зебальда, то дарохранильницю в церкві святого Лаврентія, то повні глибокого змісту шедеври Альбрехта Дюрера[30]30
Дюрер, Альбрехт (1471–1528) – великий німецький художник доби Відродження.
[Закрыть] в замку і в ратуші, він весь поринав у солодкі мрії, що переносили його просто в пишноту давнього імперського міста. І він згадував оці щирі рядки патера Розенблюта[31]31
Розенблют – німецький мідяр і гармаш Ганс Шнеперер, на прізвисько Розенблют (XV ст.); був двірським поетом у німецьких князів.
[Закрыть]:
Багато картин із славного життя городян тих часів, коли мистецтво й ремесло йшли поруч, яскраво постали в його думках і закарбувались у душі особливо радісними й веселими барвами. То дозволь же, любий читачу, показати тобі одну таку картину. Можливо, ти задоволено поглянеш на неї або й привітно усміхнешся, а може, навіть відчуєш себе затишно в домі майстра Мартіна й залюбки спочинеш коло його бочок та кухлів. Нехай! Тоді здійснилося б те, чого письменник бажає від щирого серця.
ЯК ПАН МАРТІН БУВ ОБРАНИЙ ЦЕХМІСТРОМ І ЯК ВІН ЗА ТЕ ДЯКУВАВ
Першого травня тисяча п'ятсот вісімдесятого року шановний цех бондарів, чи кухварів, у вільному імперському місті Нюрнбергу, за давніми звичаями і правилами, відбував своє урочисте зібрання. Недавно перед тим помер один із цехмістрів, або ж свічконоша, і належало обрати нового. Вибір упав на майстра Мартіна. Бо й справді, майже ніхто не міг так міцно і майстерно зробити бочку, ніхто так не розумівся на господарстві в пивницях, як він, тому й були серед його замовників найзначніші пани і жив вія у доброму достатку, ба навіть більше – у великому багатстві. Ось чому, коли був обраний майстер Мартін, шановний радник Якоб Паумгартнер, що під його опікою були цехи, сказав.
– Ви добре зробили, друзі мої, обравши майстра Мартіна цехмістром, бо в кращі руки ця посада не могла потрапити. Майстра Мартіна дуже шанують усі, хто тільки його знає, і за велику ремісничу майстерність, і за глибоке вміння зберігати й плекати благородні вина. Його чесна праця, його статечне життя, незважаючи на все багатство, яке він придбав, може для всіх вас бути за взірець. Отож, шановний майстре Мартіне, дозвольте вас від щирого серця привітати як нашого достойного цехмістра!
На цьому слові Паумгартнер встав зі свого місця, ступив кілька кроків уперед, розкривши обійми й чекаючи, що майстер Мартін піде йому назустріч. Той зразу ж сперся обома руками на поруччя крісла й підвівся важко й поволі, як тільки спромігся при своїй огрядності. Потім так само поволі наблизився до Паумгартнера і дав себе обняти не дуже й радісно.
– Що ж це, – сказав Паумгартнер, трохи здивований, – що ж це, майстре Мартіне, хіба вам не до вподоби, що ми обрали вас своїм свічконошею?
Майстер Мартін відкинув, за своїм звичаєм, голову назад, склав руки, сплівши пальці на товстому череві і, відкопиливши нижню губу ж вирячивши очі, глянув на збори. А тоді, звертаючись до Паумгартнера, почав так:
– Е-е, мій любий, шановний пане, як мені може бути не до вподоби те, на що я заслуговую? Хто знехтує нагороду за чесну працю? Хто прожене від порога поганого боржника, що прийшов нарешті заплатити гроші, які давно позичив? А вам, люди добрі, – так звернувся Мартін до майстрів, що сиділи навкруги, – вам, люди добрі, нарешті сяйнуло, що таки Я – Я повинен бути цехмістром вашого шановного цеху? Чого б ви хотіли від цехмістра? Чи він мав бути найвправніший у своєму ремеслі? То підіть подивіться на мою двовідерну бочку, зроблену без вогню, на мій найкращий витвір, і тоді скажете, чи хто з вас може похвалитися, що його вироби такі самі гарні й міцні? Чи хочете, щоб цехмістер мав статки-маетки? То прошу до моєї господи, я повідчиняю вам свої скрині, і ви замилуєтесь блиском золота й срібла. Чи треба, щоб цехмістра, поважали всі від малого до великого? То спитайте наших шановних панів радників, спитайте князів і лицарів, що мешкають навкруги нашого доброго міста Нюрнберга, спитайте незгубного єпископа бамберзького. Спитайте, що всі вони скажуть про майстра Мартша! Ну, гадаю, нічого поганого ви не почуєте. – Всі мовчали, тільки дехто часом непевно кахикав. Пан Мартін задоволено поплескав себе по гладкому Ігореві, усміхнувся, примруживши очі, й повів: – Але я бачу, я добре знаю: мені доведеться ще красно дякувати за те, що бот нарешті просвітив ваші голови. Ну що ж, коли я отримую гроші за свого роботу, коли винний сплачує мені «він борг, то я пишу внизу за рахунку, на розписці: «З вдячністю отримав, Томас Мартін, майстер-бондар». Отож і я від щирого серця диктую всім вам за те, що, вибравши мене за «свого цехмістра, ви сплатили свій давній борг, зрештою, обіцяю вам, що службу свого виконуватиму чесно й старанно. Цехові нашому, кожному з вас, коли буде треба, допоможу і ділом, і порадою, як тільки зможу, з усією сили. Дуже дбатиму про те, щоб наше преславне ремесло й надалі перебувало в тій честі й шані, що й тепер. Запрошую вас, достойний пане раднику, і всіх вас, мої любі друзі й майстри, на веселу гостину до себе наступної неділі. Там за чаркою доброго йоганнісбергера, гохгаймера або іншого благородного вина з мого багатого льоху, яке кому припаде до вподоби, ми в веселому настрої і порадимось про те, що тепер найперше треба буде зробити для нашого спільного добра. Іще раз найщиріше прошу вас завітати до мене.
Обличчя шановних майстрів, які під час промови Мартіна були добре нахмурились, тепер проясніли, і після глухого мовчання пішли веселі розмови, де багато говорилося про великі заслуги пана Мартіна та його знамениту пивницю. Всі обіцяли прийти в неділю, подавали новообраному свічконоші руки, і він щиро стискав їх, а декого з майстрів трохи тиснув до свого черева, немовби наміряючись їх обійняти. Розійшлися всі веселі, в доброму настрої.
ЩО БУЛО ПОТІМ У МАЙСТРА МАРТІНА ВДОМА
Трапилось так, що радник магістрату Якоб Паумгартнер, щоб попасти до своєї господи, мусив проходити повз дім майстра Мартша. І коли обидва, Паумгартнер і Мартін, опинились перед його дверима і Паумгартнер хотів іти далі, майстер Мартін зняв шапчину а голови і, шанобливо, низенько вклонившись, наскільки був спроможний, сказав радникові:
– О, якби ви не погордували та завітали хоч на часинку до моєї халупи, шановний пане! Зробіть таку ласку, щоб я міг, собі на втіху й радість, послухати вашої мудрої мови.
– Е, любий майстре Мартіне, – озвався, усміхаючись, Паумгартнер, – я залюбки у вас посиджу, але чому ви називаєте свій дім халупою? Я ж бо знаю, що в жодного з найбагатших наших городян немає в домі таких оздоб, як у вас. Хіба ж ви давно закінчили цю прекрасну будівлю? Таж дім ваш тепер став окрасою нашого славетного імперського міста, а про внутрішнє обладнання і мови нема, такого б не посоромився жоден патрицій.
Старий Паумгартнер мав рацію, бо щойно відчинилися блискучі, начищені воском двері в пишних бронзових оздобах, як вони опинились у просторому передпокої з гарно викладеною підлогою, з чудовими картинами на стінах, з майстерно вирізьбленими шафами та стільцями, що скидався майже на розкішну залу. Тому кожний охоче слухач наказу, що, за давнім звичаєм, був написаний віршем на таблиці, яка висіла теж біля дверей:
Хто хоче ступити на наші пороги,
Той мати повинен чисті ноги
Або добре мусить їх витирати,
Щоб господаря не стурбувати.
Догадатися треба самому,
Як вестися в домі чужому.
День був гарячий, і коли почало смеркати, то і в кімнатах стало парко й душно, тому майстер Мартін повій свого шляхетного гостя до просторої прохолодної парадної кухні. Так звали на ті часи в домах багатих городян кімнату, що хоч і була обладнана як кухня, але в ній не куховарили, а тільки виставляли напоказ різноманітне коштовне начиння, яким вона була оздоблена. Щойно ввійшовши, майстер Мартін гукнув:
– Розо!
Двері зразу відчинились, і ввійшла Роза, єдина донька майстра Мартіна.
Хотів би я, любий моєму серцю читачу, щоб ти якнай-яскравіше пригадав майстерні твори нашого великого Альбрехта Дюрера. Щоб перед тобою встали як живі пречудові дівочі постаті, сповнені величної вроди, ніжної лагідності і благочестя, такі, як на тих картинах. Уяви шляхетний тендітний стан, прекрасно закруглене лілейне чоло, рум'янець, що немов подих троянд пробігає по обличчю, вишневі гарячі губи, задивлені в далечінь мрійливі очі, що визирають з-під темних він, наче місячний промінь з-поміж густого листя, уяви собі шовкові коси, прегарно заплетені, уяви собі всю небесну красу цих цнотливих дівчат, і ти побачиш чудесну Розу. Бо ж як інакше зміг би оповідач змалювати тобі ту небесної вроди дівчину? Але дозволю собі тут згадати ще одного митця, молодого, талановитого, в груди якого запав світлий промінь тих прекрасних давніх часів. Я маю на увазі німецького художника Корнеліуса[33]33
Корнеліус, Петер фон (1783–1867) – німецький художник, ілюстратор поеми Й. В. Гете «Фауст».
[Закрыть], що перебуває тепер у Римі. «Я й не шляхетна панна, я й не гарна!» Такою, як у Корнеліусових малюнках до могутнього «Фауста» Гете зображена Маргарита, коли вона промовляє ці слова, була, очевидно, й Роза, коли, побожна й соромлива, вона відчувала, що змушена відмовити бундючним женихам.
Роза скромно, як дитина, вклонилася Паумгартнерові, взяла його руку й притисла до своїх уст. Бліді щоки старого порожевіли, і, як вечірній промінь призахідного сонця, спалахнувши востаннє, золотить темне листя, так блиснув вогонь давно, минулої молодості в його очах.
– Еге! – скрикнув він дзвінким голосом. – Еге, мій любий майстре Мартіне, ви заможний, ви багатий чоловік, але найкращий небесний дарунок, яким господь вас наділив, – це ваша чудесна донька Роза. Коли вже в нас, старих дідів, що сидимо в магістраті, аж серце радіє, як ми глянемо на вашу любу дитину, і ми не годні відвести від неї старечих очей, то що ж тоді можна закинути юнакам, які зупиняються, наче вкопані, коли зустрічаються з вашою донькою на вулиці, які в церкві дивляться тільки на вашу доньку, а не на священиків, які на гулянні або на якомусь святі тільки за вашою донькою потовпом сунуть, зітхаючи, закохано на неї поглядаючи, солодкими, як мед, словами промовляючи на прикрість усім дівчатам. Ну, майстре Мартіне, ви можете вибрати собі зятя і серед наших молодих патриціїв чи де тільки схочете.
Обличчя в майстра Мартіна спохмурніло, він звелів доньці принести благородного старого вина і, коли вона вийшла, вся зашарівпгася й потупивши очі, промовив до старого Паумгартнера:
– Е, мій любий пане, воно-то правда, що бог обдарував мою дитину незвичайною красою, ще й цим мене збагативши, але як же можна про таке говорити в присутності дівчини? А тим паче про жениха з патриціїв.
– Мовчіть уже, – сказав сміючись Даумгартнер, – мовчіть, майстре Мартіне чим серце повне, те й з уст виходить. Чи повірите, що навіть у моєму старому серці ледача кров починає хвилюватись, як гляну на вашу Розу. А коли я щиро кажу те, що вона, мабуть, і сама добре знає, то з моїх слів ніякого лиха не буде.
Роза принесла вино і два гарні келихи. Мартін висунув на середину важкий, оздоблений химерним різьбленням стіл. Та тільки-но старі сіли, тільки-но майстер Мартін наповнив келихи, як біля дому почувся кінський тупіт. Їздець наче зупинився, потім у передпокої почулася голосна розмова, Роза швиденько вийшла і, скоро повернувшись, повідомила, що це приїхав пан Гайнріх фон Шпангенберг і що він хоче поговорити з майстром Мартіном.
– Ну, – промовив Мартін, – сьогодні в мене радісний, Щасливий вечір: завітав мій добрий давній замовник. Напевне, хоче ще щось замовити, напевне, доведеться мені взятися знов до роботи. І він якомога швидше поспішив назустріч бажаному гостеві.
ЯК МАЙСТЕР МАРТІН СВОЄ РЕМЕСЛО СТАВИВ ВИЩЕ ЗА ВСІ ІНШІ
Гохгаймер яскрів у струнких гранчастих келихах і розв'язував трьом старим язики та відкривав серця. Шпангенберг, як на свої далеко не молоді літа, мав ще досить бадьорості й життєвої сили і вмів так дотепно розповідати різні веселі пригоди з часів своєї молодості, що майстер Марив аж за черево хапався, що таки добре гойдалося з невтримного реготу, і раз у раз витирав сльози з очей. Та й пав Паумгартнер менше ніж будь-коли думав про належну йому як радникові солідність і добре прикладався до келиха з благородним трунком, втішаючись веселою розмовою. А коли Роза ввійшла знову з чистим кошиком у руці й дістала скатертину й серветки, білі, як щойно впалий сніг, кваш вена почала поратись біля столу, накриваючи його і наставляючи всіляких страв, добре заправлених прянощам», коли вежа, мило усміхаючись, запросила гостей не погребувати тим, що було з таким поквапом приготовлене, розмова й сміх затихли. Обидва, і Паумгартнер, і Шпангенберг, не зводили просвітлілих очей з милої дівчини, і навіть майстер Мартін, відкинувшись на спинку крісла і склавши руки, дивився на її господарювання й задоволено всміхався.
Роза вже хотіла піти, коли це старий Шпангенберг швидко, наче юнак, схопився з місця, взяв її за плечі і вигукнув:
– О тихий, милий ангеле, о щира, люба дівчинонько!
З очей у нього текли радісні сльози. Він поцілував її кілька разів у чоло й знов повернувся, немов у глибокій задумі, на своє місце. Паумгартнер підняв келих за Розине здоров'я.
– Так, – почав Шпангенберг, коли Роза вийшла, – так, майстре Мартіне, небо, даруючи дочку, дало вам такий скарб, що ви йому зовсім не знаєте ціни. Вона ще принесе вам велику честь, бо хто ж таки, хоч би якого він був стану, не захоче стати її нареченим?
– А що, бачите? – озвався Паумгартнер. – А що, бачите, майстре Мартіне? Його вельможність пан фон Шпангенберг такої самісінької думки, як і я. Я вже бачу любу Розу нареченою патриція з багатими перловими оздобами в чудових русих косах.
– Дорогі панове! – почав майстер Мартін невдоволено. – Дорогі панове, як ви можете знов і знов заводить мову про те, про що я тим часом ще зовсім не думав? Моя Роза щойно стала на порі, їй тільки вісімнадцять, а така молоденька дівчина ще не повинна виглядати женихів. Я цілком покладаюсь на волю божу, як буде, так і буде, одне тільки напевне знаю: що руки моєї доньки не отримає ні патрицій, ні хто інший, крім бондаря, який покаже себе найздібнішим, найкращим майстром цієї справи і, звичайно, якщо він буде моїй доньці до вподоби, бо не силуватиму свою дитину виходити за того, хто їй буде не до серця.
Шпангенберг і Паумгартнер перезирнулися, дуже здивовані чудними словами майстра. Нарешті, кахикнувши раз і другий, Шпангенберг спитав:
– То з іншого стану ваша дочка не сміє вибирати жениха?
– Боже борони її від такого, – відповів Мартін.
– Ну, а коли б, – оказав Шпангенберг, – коли б який юнак, добрий майстер в іншому шляхетному ремеслі, можливо, золотар або інший молодий досвідчений митець, посватався до вашої Рози і сподобався б їй найбільше з-поміж інших юнаків, що тоді?
– Покажіть мені, – мовив Мартін, гордо звівши голову, – «Скажіть мені, любий юначе, сказав би я тоді йому, двофудерну бочку, зразок вашої власної роботи. І коли б він таку бочку не здатен був зробити, то я приязно відчинив ж двері й чемно попрохав би його пошукати собі нареченої десь-інде.
– Ну, а коли б, – вів далі Шпангенберг, – а коли б той юнак сказав: «Такої дрібниці я вам наказати не можу, але ходімо зі мною на рийок, погляньте на великий дім, що сміливо підніс свої стрункі вежі, – оцей є зразок моєї майстерності».
– Ах, любий пане, – нетерпляче перебив його Мартін, – ах, любий пане, і чого вам забаглося міняти мої переконання? Мій зять повинен бути одного зі мною ремесла, бо своє ремесло я вважаю за найкраще в світі. Ви що ж думаєте, що досить набити обручі на клепки, і бочка готова? Е лі, хіба ж не прекрасне, не чудесне ваше ремесло вже тим, що бондареві потрібне вміння зберігати чудовий дарунок неба, благородне вино, щоб воно достигло, стяло міцне й солодке і пойняло нас як справжній полум'яний дух життя? А тепер будова самої бочки. Чи не повинні ми, щоб вона вдалася, спершу все добре виміряти циркулем і лінійкою? Ми повинні бути і майстрами рахунку, і майстрами обміру, а то як би ми змогли визначити пропорції та обсяг бочки? Е, пане, в мене аж серце сміється в грудях, коли я доводжу до кінця таку величезну бочку, коли всі клепки добре вистругані й припасовані, а челядники тільки помахують і постукають молотками – тук-тук, цок-цок! Ось де весела музика. І от стоїть такий прегарний витвір, Чім я гордо поглядаю на нього, беру долітце в руки й вирізую на дні бочки свій ремісничий знак, який знають і шанують усі добрі винарі. Ви говорили про будівничих, любий пане. Ну, певне, такий гарний дім – чудесний витвір, але припустімо, що я будівничий і йду повз власну будівлю, а зверху з балкона дивиться на мене брудна личина, нікчема й шахрай, який купив той дім. Та мене б до серця пропік сором, з гніву й досади мені захотілося б зруйнувати свою власну будівлю. А з моїми витворами такого аж ніяк не може бути. В них завжди житиме найчистіший дух землі, благородне вино. Хай бог благословить моє ремесло!
– Ваша похвала своєму ремеслу дуже гарна й щира, – сказав Шпангенберг, – видно, як ви його шануєте. Але не гнівайтесь, коли я ще не відчеплюсь од вас. А що, якби й справді який патрицій прийшов і посватався до вашої дочки? Коли життя схопить добре за карк, то доводиться робити зовсім інакше, ніж думається.
– Ах, – палко вигукнув майстер Мартін, – що ж би я ще міг зробити, як не чемно вклонитися й сказати: «Ласкавий пане, коли б ви були добрим бондарем, а так…»
– Ну, то слухайте далі! – перебив його Шпангенберг. – А коли б одного чудового дня перед вашим домом зупинився стрункий юнак на баскому коні, в пишнім одязі, з блискучим почтом і захотів би взяти вашу Розу собі за дружину?
– Гай, гай! – вигукнув майстер Мартін ще палкіше, ніж перше. – Гай, гай, я б чимдуж схопився, кинувся б до дверей, замкнув би їх на всі замки та засуви і так би закричав-заволав: «їдьте далі! їдьте далі, грізний пане юнкере, такі Рози, як моя, не для вас квітнуть, вас, мабуть, цікавить моя винарня, мої таляри, ну, а дівчина до всього на додачу, – отож їдьте собі далі, їдьте далі!»
Старий Шпангенберг устав, весь спаленівши, сперся обома руками на стіл і опустив очі.
– Ну, – почав він, трохи помовчавши, – ну тепер ще останнє питання, майстере Мартіне. Коли б той юнак перед вашим домом був мій власний син, коли б я сам зупинився? перед вашим домом, то ви б також замкнули двері, також думали б, що ми прийшли задля ваших вин і ваших талярів?
– Аж ніяк, – відповів майстер Мартін, – аж ніяк, мій любий, ласкавий пане, я б вам приязно відчинив двері, все в моєму домі було б до ваших і вашого сина послуг, але щодо Рози, то я б сказав: «Коли б на те була ласка божа, щоб ваш хоробрий син став добрим бондарем, то ніхто б у світі не був для мене таким жаданим зятем, як він, а так…» Але ж, любий, шановний пане, чого ви мене дратуєте й мучите такими дивними питаннями? Подивіться-но, наша весела бесіда зовсім розладналась, а наші келихи стоять повні. Дайте вже спокій тим женихам і Розиному весіллю. Я п'ю за здоров'я вашого сина. Він, як я чув, гарний панич!
Майстер Мартін узяв свій келих і вигукнув:
– Кінець усім неприємним розмовам, за здоров'я вашого славного лицаря!
Паумгартнер теж підняв келих.
Шпангенберг цокнувся і сказав, вимушено всміхаючись:
– Гадаю, ви зрозуміли, що все це я казав жартома, бо тільки нестямна закоханість могла б спонукати мого сина, який може знайти собі дружину серед найшляхетніших родин, знехтувати своє звання та походження і посвататись до вашої доньки. Але все-таки вам годилося б відповісти мені трохи чемніше.
– Ах, любий пане, – мовив майстер Мартін, – навіть і жартома я не міг би сказати інакше, коли б така чудасія, як ви оце тут видумали, сталася насправді. Пробачте мені мою гордість, адже ж ви самі могли б засвідчити, що я найкращий бондар в цих околицях, що я добре розуміюся на вині, що я твердо й вірно дотримуюсь славного винарського статуту, запровадженого нашим імператором Максиміліаном, хай йому земля пером, що, як побожний чоловік, я зневажаю всяку єресь, що в своїх двофудерних бочках я ніколи не викурюю більше, як малий лот чистої зірки, потрібної, щоб вино було міцне, а що це правда, ви можете самі переконатися, покуштувавши його.
Шпангенберг сів знов на своє місце і спробував зробити веселу міну, а Паумгартнер звів розмову на інше. Але, як часто буває, коли розладнаються струни якогось інструмента, їх уже важко настроїти, і музикант даремне стосується знов добути милозвучні акорди, що лунали раніше.
Так і між старими не в'язалась уже розмова. Шпангенберг покликав свого слугу і дуже невдоволенні покинув дім майстра Мартіна, куди зайшов у веселому й доброму гуморі.
