Текст книги "Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга"

Автор книги: Эно Рауд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

ЗНОВУ ВІЛЬНІ

На ранок друзі перенесли весь скарб із дупла в машину. Сорока, правда, безугавно сварила їх по-своєму і скрекотала, але все-таки трималася на відстані пострілу з рогатки. А потім втомлено піднялася високо в небо й ліниво кружляла там.

Звісно, й трійця мандрівників геть вимучилася, бо перетягти з дупла скарб – нелегка робота. Та про відпочинок вони й гадки не мали. Звільнилися ж від облоги не для того, щоб негайно влягтися спати. До того ж невідомо, коли пацюки повернуться сюди із свого бойового походу, і тому наймудріше полишити руїни палацу якнайхутчіше.

Муфтик перевірив покришки й мотор. На щастя, пацюки не пошкодили фургончик – усього кілька невеликих подряпин. Друзі могли спокійно сідати в машину.

– Куди ми тепер подамося? – почав Півчеревичок. – Я гадаю, що ми заслужили гарний і приємний відпочинок на побережжі теплого моря.

– А коти? – нагадав Муфтик.

Мохобородько ж суворо запитав:

– Ти вже забув нашу урочисту клятву, га?

Півчеревичок уважно подивився на Муфтика й Мохобородька.

– Еге, – мовив він. – Бачу, що ці проклятущі кошачі зграї геть зіпсують нам відпочинок.

Рушили в дорогу, і ось уже руїни палацу зосталися позаду. Лише тепер трійця позбулася недавніх страхів.

– Воля, —благоговійно зронив Мохобородько. – Я тільки зараз сповна розумію значення цього слова.

– А ви чуєте, чуєте, як пахне воля, – усміхнувся Півчеревичок і цього разу поворушив не пальцями ніг, а ніздрями. – Я не знаю нічого, що пахло б солодше за волю.

Муфтик і Мохобородько також відчули якийсь надзвичайно приємний дух. Після голодного полону в пацюків він аж занадто діяв на них. І коли Муфтик одчинив вікно і ці п’янкі пахощі заповнили весь фургончик, у друзів мимоволі аж слинка покотилася.

– Гм, – гмукнув Мохобородько. – Мені здається, що пахощі линуть із села.

– Поїдьмо через нього, – запропонував Півчеревичок. – Таке запашне село у будь-якому випадку має, хай і невеличку, але цікавинку.

Муфтик скоро виїхав на битий шлях, що вів до села.

Невдовзі вони вже котили повз перші хати. Собаки здійняли гавкіт і метнулися до фургончика, та вмить угамувалися, коли Мохобородько висунувся з вікна й приязно їм підморгнув. Смачний дух у селі вчувався ще дужче, і друзів аж охопила приємна млість.

– Погляньте, – Мохобородько показав пальцем на осиний рій, що кружеляв попереду на одному й тому ж місці. – Чи не привабив і ос цей же солодкий дух?

– Неодмінно, – кивнув Півчеревичок. – Оси – страшенні ласухи.

Муфтик поїхав у напрямку осиного рою і наблизився до оселі, звідки линули солодкі пахощі.

– Дивовижний збіг! – ошелешено вигукнув Мохобородько. – Адже тут живе та сама молода господиня, яка дала мені свіжих вершків для Рудольфа!

Півчеревичок пожвавішав.

– У такому випадку ми неодмінно завітаємо сюди, – рішуче сказав він. – Адже неввічливо обминати знайомих.

– Що ж, зайдемо, – погодився Муфтик і натиснув на гальма. – Ми, скажімо, попрохаємо води.

– Або й того, запахущого, – запропонував Півчеревичок. – Хоч покуштувати.

Вони ступили на подвір’я, і пахощі геть заполонили їх.

Молода господиня зустріла трійцю на ґанку – мабуть, помітила їх у вікно. Жінка була у фартушку. А той – у варенні! Лише тепер чоловічки збагнули, звідки оці апетитні пахощі. Ясно – у молоденької господині вариться суничне варення!

– Доброго ранку і добрих ягід! – сказав Мохобородько. – Проїздили мимо й вирішили завітати на хвильку.

– Авжеж, – додав Півчеревичок. – Знайшли вас по запаху.

– Мене звати Муфтик, – відрекомендувався Муфтик і незграбно вклонився.

– Дуже приємно, – всміхнулася молоденька господиня. – Отже, цього разу ви втрьох завітали до мене.

– Так, утрьох, – ствердив Півчеревичок. – От надумали і зайшли.

Господиня запросила гостей у дім і повела на кухню, де на плиті спокусливо булькотіло в казанках суничне варення.

– Може, покуштуєте свіжого варення? – привітно спитала вона.

Півчеревичок одразу закивав.

– Од такого запрошення негоже відмовлятися, хоча б із ввічливості, – відказав він. – Я залюбки з’їв би мисочку або дві.

Друзі повсідалися рядком за стіл, і молода господиня поставила перед кожним по повній мисочці запашного суничного варення. А сама пішла до плити – збирати шумовиння.

– Як поживає твій хворий друг? – запитала вона Мохобородька.

– Вже одужав, – пробурмотів той і якомога швидше сунув до рота повну ложку варення.

Розповідати про хворого товариша йому аж ніяк зараз не хотілося.

– Схоже, в цьому році рясно вродили ягоди, – привітно мовив Півчеревичок. – Гарне сухе літо, і лиш коли-неколи дощик.

Молода господиня помітила, що Півчеревичкова мисочка спорожніла, і насипала ще.

– А ти? – здивовано обернулася вона до Муфтика. – Чому ти так мало їси? Чи тобі не смакує варення?

Муфтик незграбно схилився над мискою, до якої він майже не доторкнувся.

– Ні, навпаки, – сказав він. – Варення чудове. Даруйте, будь ласка, але я поринув у свої думки і геть-чисто забув про нього.

– Напевне, дуже солодкі ці твої думки, якщо в них можна поринати, замість того щоб їсти варення, – підпустив шпильку Півчеревичок.

– А про що ти, мізинчику, все-таки думав? – спитала господиня у Муфтика, не звертаючи уваги на Півчеревичкові кпини.

– У мене таке відчуття, що я вас десь бачив, – сказав Муфтик, ніяковіючи ще дужче. – Та коли і де? Ніяк не можу пригадати.

Молодичка, сумніваючись, похитала головою.

– Але тебе я бачу вперше в житті, – переконано мовила вона. – Навряд чи й ти міг десь мене бачити.

– А може, ваше фото друкувалося в газеті чи журналі? – доскіпувався Муфтик. – Хоч я й не дуже стежу за періодикою, одначе то цілком ймовірно.

– Ні, ні, – розсміялася на це молода господиня. – Такого, далебі, не було. Мій портрет ніде не друкувався, і по телебаченню я теж не виступала. Ти, безумовно, з кимось мене сплутав.

Але Муфтик наполягав на своєму.

– Та вас неможливо ні з ким сплутати, – сказав він. – З вашої ласки, я ще трохи подумаю.

Та цієї миті Мохобородько бовкнув:

– Що тут думати! Медальйон! – вигукнув Муфтик. – Медальйон! Ну, звичайно, медальйон!

Він вибіг з-за столу й кинувся у двері, щоб узяти в машині знайдений в сорочій скарбниці медальйон.

Молода господиня пильно глянула на Мохобородька.

– Про який медальйон ви говорите? – серйозно запитала вона.

– Одну хвильку, будь ласка, – лукаво сказав Мохобородько. – Зараз про все дізнаєтеся.

І тільки-но господиня встигла втретє насипати варення у Півчеревичкову мисочку, як повернувся Муфтик. Він багатозначно погойдав медальйоном на ланцюжку й переможно поцікавився:

– Хто скаже, що тут зображено?

На якусь мить запанувала тиша. Тоді молода господиня ошелешено прошепотіла:

– Цей медальйон – наша родинна пам’ятка, і там, усередині, портрет моєї прабабусі. Я завжди носила медальйон на шиї, але одного злощасного дня він раптом зник.

– А в цей щасливий день ви одержите знову свою пам’ятку, – сказав Муфтик і подав медальйон молодичці. – Між іншим, ви неймовірно схожі з вашою прабабусею.

Півчеревичок тим часом виїв третю мисочку варення і вдоволено сповістив:

– Коли Муфтик побачив прабабусин портрет, він тієї ж миті склав цілком пристойного вірша.

– О-о! – вихопилось у молодої господині. – Я хочу неодмінно почути його.

Всі обернулися до Муфтика, і той геть знітився. Та все ж опанував собою і пробубонів:

 
Ти смієшся – зуби біліші від снігу,
і палають щоки – мальви квітнуть ніби!
 

Господиня заусміхалася, і щоки її розпашіли, наче мальви.

– Дякую тобі, —сказала вона. – Дякую тобі від себе й від моєї маленької донечки, яка, правда, ще в колисці, проте вона згодом теж носитиме цей медальйон.

– Я присвячую цього вірша вам, – сказав Муфтик.

Після цих слів молода господиня підняла Муфтика і приголубила так палко, що в нього щоки стали ще рожевішими, ніж у неї самої.

НА КОНТРОЛЬНОМУ ПУНКТІ

Фургончик мчав звивистою стрічкою шосе, і настрій У друзів був чудовий. Ось уже кілька днів вони вільні і квапляться виконати свою урочисту обіцянку. Крім того, холодильник у машині був напхом напханий банками а варенням, якого вдячна господиня надавала їм на дорогу.

Вдалині забовваніли міські вежі. Так, це було те саме місто, де вони познайомилися, де вперше зустрілися біля морозивної ятки і вирішили помандрувати разом.

Раптом Муфтик нахилився до вітрового скла, примружився, пильно вдивляючись, і збавив швидкість.

– Поки нас не було, обіч шляху з’явилася якась будка, – сказав він. – Коли ми тут проїздили останнього разу, вона ще не стояла.

Муфтикове зауваження Мохобородько і Півчеревичок пропустили повз вуха. Адже скрізь будують, то тут, то там з’являються якісь будки або навіть великі споруди. І в цьому немає нічого дивного. Та коли мандрівники невдовзі під’їхали до будки, вони побачили шлагбаум і плакат, на якому великими літерами було написано:

КОНТРОЛЬНИЙ ПУНКТ

ЗУПИНКА ОБОВ’ЯЗКОВА

– Такий контрольний пункт я бачу вперше в житті, – здивувався Муфтик. – Цікаво, що тут перевіряють?

– Головне, щоб не варення, – забідкався Півчеревичок.

Часу на роздуми уже не було, та й без цього все вияснилося. Коли фургончик зупинився перед шлагбаумом, із будки один за одним вийшли троє чоловіків. Перший був у кашкеті і в костюмі із золотими ґудзиками, другий – у потертому і досить-таки брудному комбінезоні, а третій – у білому халаті.

Чоловік у кашкеті, скоріше всього начальник контрольного пункту, ступив до машини й пильно поглянув на Муфтика.

– Добридень, – сказав він і взяв під козирок. – Протипацючі засоби маєте?

– У чому річ? – витріщився Муфтик. – Які ще засоби?

Начальник контрольного пункту докірливо похитав головою.

– Ви що, з Місяця впали? – пробурчав він. – Чи не знаєте, що вчора пацюки напали на місто? Оголошена протипацюча тривога, і в зв’язку з цим усі машини мають запастися відповідними засобами.

– Вперше чуємо, – сказав Муфтик.

Проте начальник контрольного пункту не став менш суворим. Він звелів трійці вийти із фургончика і вів далі:

– Якщо ми хочемо здолати пацюків, – сказав він, – то жоден з нас не сміє недооцінювати значення протипацючих засобів. На щастя, у мене для таких, як ви, є ще кілька пасток, і я вам дам дві під розписку. Одну поставите під капот, а другу – в багажник, так передбачено інструкцією. Він поважно шморгнув носом, тоді повернувся до чоловіка у білому халаті й пробубонів:

– До речі, я анітрохи не здивуюся, якщо оці мандрівнички досі без щеплення.

Серйозний чоловік у білому халаті підійшов ближче.

– Я – медичний працівник, – назвався він, – і повинен дбати про те, щоб усі зробили щеплення. Пацюки можуть нести з собою всілякі пошесті, від яких краще застерегтися, ніж захворіти.

– Стару погудку, та на нову дудку, – зухвало кинув Півчеревичок. – Уже чули таке. В дитинстві мене штрикали – ого-го, а тепер я порозумнішав і не дозволю впорскувати собі казна-що. Не подумайте, що я боюся уколів. Просто я вважаю, що од хвороб найліпше допомагає чай із оленячого моху.

– Але ж постривайте, – пожвавішав медик. – Я ніскілечки не нехтую цілющими властивостями всіляких трав. Але ж ми маємо справу з пацючим нашестям! Не варто забувати, як вони, скажімо, в середньовіччя розносили чуму. Цю хворобу у ті часи люди називали чорною смертю, і від неї чай з оленячого моху допомагає так само, як кама{Естонський національний напій – кисле молоко з сумішшю підсмаженого горохового, вівсяного, ячмінного, житнього борошна (прим. перекладача).} або капусняк.

Півчеревичок криво посміхнувся:

– Ви медик, а верзете таку нісенітницю. Сьогодні чумою уже нікого не злякаєш.

Начальник контрольного пункту, зачувши цю «медичну» розмову, спохмурнів.

– Годі теревенити, – суворо кинув він і осудливо глипнув на трійцю. – Якщо ви не виконаєте розпорядження про щеплення, повертайте назад і поганяйте, як на мене, хоч прямісінько на цвинтар. А без щеплення через контрольний пункт не прослизне навіть хлопчик-мізинчик.

Вибору не було, і Мохобородько примирливо поплескав Півчеревичка по плечу.

– Хай уже впорскують, якщо це так важливо, – сказав він. – Адже не помремо.

– Оце чоловіча розмова, – кивнув начальник контрольного пункту. – Здається, бородань абсолютно правильно все розуміє.

Він пішов до будки, і друзі разом із медичним працівником почалапали за ним.

Меблі у приміщенні були скромні – звичайний стіл, кілька стільців та полиця, на якій замість книжок стояли пастки на пацюків. Начальник контрольного пункту витяг із купи дві, подав Муфтикові і попрохав засвідчити підписом, що протипацючі засоби отримано. Тим часом медик готував шприц. Він виявився чудовим фахівцем, бо не минуло й п’яти хвилин, як усій трійці зробив уколи.

– От і все, – сказав він, сідаючи до столу. – Тепер я випишу вам довідки про щеплення, щоб на наступному контрольному пункті вас більше не турбували.

Півчеревичок і Мохобородько, чекаючи довідки, розглядали плакат на стіні, на якому, наче живий, був намальований величезний рудий пацюк. А Муфтик підійшов до вікна і знічев’я дивився на дорогу.

Начальник контрольного пункту став трохи приязніший.

– Взагалі становище надзвичайно серйозне, – заклопотано сказав він. – Неабияке зухвальство пацюків і їхня надзвичайна плодючість дуже ускладнюють боротьбу з ними. Та найважливіше те, що в місті немає котів, ще до навали пацюків вони хтозна-де поділися. Кепські справи, бо тільки коти – найвірніші наші помічники в боротьбі проти пацюків. Останнім часом трапляється, що за кота пропонують ціну хорошого скакуна.

– Невже? – нашорошив вуха Півчеревичок.

– Слово честі, – запевнив начальник контрольного пункту. – Просто неймовірно, еге ж?

Він хотів щось додати, та несподівано од вікна почувся обурений вигук.

– Ви тільки уявіть собі! – тремтячим від обурення голосом вигукнув Муфтик. – Цей тип у комбінезоні забрався у нашу машину!

Він метнувся до дверей, щоб вибігти з будки, проте начальник контрольного пункту заступив йому дорогу.

– Заспокойтеся, – сказав він. – Це лише невеличкий обшук.

– А хто вам дав на це право? – розсердився Муфтик.

– Ми отримали розпорядження обшукувати всі машини, – начальник контрольного пункту взяв зі столу папку з документами й почав їх перегортати. – Одну хвилинку, зараз я вам прочитаю.

Він пошелестів аркушами, знайшов потрібну інструкцію і пробубонів:

– На контрольних пунктах по боротьбі з пацюками треба ретельно оглядати всі транспортні засоби, знешкоджувати спійманих у транспортних засобах пацюків і вилучати з транспортних засобів усе пацюкоподібне…

– Зрозуміло, – урвав Муфтик начальника контрольного пункту. – Тоді вже хай!

Він скрушно зітхнув і знову став дивитися у вікно. Певний час у приміщенні панувала тиша, доки в дверях не з’явився чоловік у комбінезоні.

– Ну, – спитав начальник контрольного пункту. – Щось знайшов?

Обшукувач глузливо усміхнувся.

– По-перше, в машині повно золотих і срібних монет, – сказав він. – Дуже підозріло…

– Щодо грошей у нас немає вказівок, – буркнув начальник. – А по-друге?

– По-друге, я знайшов там ось що.

Він ступив два кроки вперед і поклав на стіл Півчеревичкову іграшкову мишку.

– Чудово, – вдоволено засопів начальник. – Нарешті ми виявили хоч одного пацюка у транспортному засобі.

– Послухайте-но! – розгублено вигукнув Мохобородько. – Адже це не пацюк, а звичайнісінька іграшка! Подивіться уважніше – під нею навіть коліщата!

– Мені цілком підходять пацюки й на коліщатах, – гугняво мовив начальник. – В інструкції ніде не сказано, що пацюки не можуть мати коліщат.

Муфтик пильно дивився на начальника сповненим презирства поглядом.

– Яка дріб’язковість! – сказав він нарешті. – Та якщо ви вже такий причепа, то зарубайте собі на носі, що це взагалі не пацюк. Це – крихітне безвинне мишеня!

– Гм, – спохмурнів начальник. – Таке вже й безвинне! А раптом воно заводне? Звідки я знаю?

– Правильно! – підпрягся обшукувач.

– О батечку! – Мохобородько намагався зберегти витримку. – Й дитина зрозуміє, що це іграшка не заводна, а просто на коліщатах. І, зрештою, яке це має значення!

Начальник переможно всміхнувся.

– От бачите! Самі зізналися, що це не має ніякого значення. Отже…

Він багатозначно замовк, узяв іграшкове мишеня і став порівнювати його з пацюком на плакаті. І тоді ухвалив:

– Якщо це мишеня, як ви запевняєте, то воно, самі бачите, пацюкоподібне. А все пацюкоподібне, як сказано в інструкції, неодмінно треба вилучати із транспортних засобів.

Досі Півчеревичок мовчки слухав сварку. А тут його мов хтось шпигонув. Умить опинився біля начальника, простягнув руку й загорлав:

– Віддайте мишеня!

Той від подиву аж очі витріщив – таке поводження просто приголомшило його.

– Ну! – Півчеревичок гримнув знову. – Довго я чека тиму?

І коли начальник усе ще, як бовван, стояв незрушно, некліпно втупившись у нього, Півчеревичок лунко постукав себе кулаком у груди.

– Ви довбеха! – репетував він. – Хіба не бачите, що я кавалер золотої медалі. Чи ви серйозно вважаєте, що я можу так просто віддати мою іграшку?!

Начальник лише тепер помітив, що у всіх трьох на грудях поблискують медалі.

– Та я ж… – промимрив він. – Я тільки виконую наказ.

Він простягнув Півчеревичкові іграшкове мишеня і додав:

– Звичайно, цю справу можна витлумачити і так, що мишеня не буде пацюком ніколи, безумовно…

Півчеревичок на це ні гу-гу. Крутнувся на п’ятах, взяв у медика довідку про щеплення і промарширував за двері. Інші зробили те саме.

– Щасливої дороги, – сказав начальник контрольного пункту і козирнув.

У МІСТІ

Друзі майже під’їжджали до міста, коли якийсь хлопчина на узбіччі дороги замахав рукою.

– Дуже цікаво, – забурмотів Півчеревичок. – Місто – під носом, а він, бачте, не бажає пройти якихось кілька кроків. Я в дитинстві не смів отак зупиняти чужі машини.

Але Муфтик загальмував.

– Куди тобі їхати? – поцікавився він.

– До школи, звісно, – промимрив хлопець. – Я ходжу у вечірню зміну.

– Стрибай сюди, – сказав Муфтик, і Мохобородько відчинив дверцята.

Коли хлопчик заліз у машину, мандрівники здивовано помітили, що в нього за плечима висіла перев’язана паском каструля.

– Колись до школи ходили здебільшого з ранцями чи портфелями, – всміхнувся Півчеревичок. – Та й машини тоді були напохваті не в кожної дитини.

– Звичайно, звичайно, – погодився хлопчик. – Тоді не було такого лиха. А нині… У місті не пройдеш, щоб не намочити ніг.

– Ну-ну, – засміявся Півчеревичок. – Що ж трапилося? Повінь, еге?

– Пацюча повінь, – промовив серйозно хлопчина. – Вчора у нашій школі пацюки погризли на шмаття вісімдесят сім ранців. Лише тепер друзі збагнули, в чому справа. Не прагнення комфорту змусило хлопчика проситися в машину, – він боявся пацюків. А в каструлі він носив свої підручники й зошити, бо метал пацюки все ж не вгризуть!

– Тоді становище справді жахливе, – спохмурнів Мо-хобородько. – А заняття у школі є?

– Зараз ще є, – кивнув хлопчик, – та, мабуть, скоро заняття припиняться. Вчора ввечері випробовували коша-чий запах, і тепер усе залежатиме від того, чи він впливає.

– Випробовували кошачий запах? – здивувався Муфтик. – Як це зрозуміти?

– Одна бабуся приходила до школи зі своїм котом, – вів далі школяр. – Вона обійшла всі класи, так що кошачий запах має зостатися в усій школі. І тепер сподіваються, що це змусить пацюків повтікати геть.

– Це був білий кіт? – замислено спитав Мохобородько.

– Еге, білий, – відповів хлопчик. – А іншого в нашому місті, здається, й немає – один-єдиний. З ним старенька ходить по всіх усюдах і непогано, кажуть, на цьому заробляє.

– Як того кота звати? – нетерпеливилось Півчеревичкові.

– Чи Анджело, чи Ахмет, – пригадував хлопчик. – Принаймні починається на «А».

– Може, Альберт? – запитав Мохобородько.

– Правильно, – сказав школяр. – Альберт.

Автомашина в’їхала до міста, і друзі скоро на власні очі побачили, що пацюки тут були повновладними господарями. Поодинці й парами, а то й цілими зграями тинялися вони міськими вулицями, розкошували на сходинках будинків або гасали в парках. Гладкі й самовпевнені, вони нікого й нічого не боялися.

Людей на вулицях майже не було. А ті сміливці, що з’являлися, старались хутенько прошмигнути, зіщулившись од страху, з кочергою, сокирою чи просто із замашною палицею, – відбиватися од пацюків. Незважаючи на літню пору, всі були у високих чоботях, особливо цінувалися, здавалось, рибальські, що вище колін. Деякі молодики дибуляли на високих ходулях, ледве утримуючи рівновагу, щомиті ризикуючи впасти.

Трійця звернула увагу, що сумок, папок, портфелів і валіз ні в кого не було. Натомість люди несли всілякий жерстяний посуд: молочні бідончики й каністри. Жерсть явно ввійшла у моду – в кількох місцях навіть будинки обшиті нею.

На розі однієї з вулиць наших мандрівничків обігнав броньовик.

– Ви бачите! – вигукнув Муфтик. – Навіть війська прибули!

Проте хлопчик заперечив.

– Це звичайна автолавка, – пояснив він. – Усі крамниці зачинено через пацюків, товари продають лише зі сталевих контейнерів і броньовиків – туди-бо пацючня не пролізе.

– Жахливо, що може накоїти зграя пацюків, – зітхнув Півчеревичок. – Хай навіть миршавий пацюк, та коли їх орда, він пануватиме над усім містом і чхатиме на всіх.

Скоро вони дісталися до школи, і Муфтик підкотив фургончик до самого ґанку, щоб хлопчикові не довелося прокрадатися подвір’ям повз пацючі кублиська. Одначе й коло самого порога аж кишіло пацюками, і підліток весело сказав:

– Здається, кошачий запах не подіяв. Напевне, доведеться таки закрити школу.

Він подякував, вискочив із машини і зник у школі.

Трійця поїхала далі. Проминули морозивну ятку, де тепер, звісно, ніякого морозива не продавали, потім – головпошту. Коли Муфтик побачив на даху пошти пацюка з підступною мордою, він задоволено подумав: добре, що поштові скриньки з давніх-давен виготовляють із жерсті. Тож немає потреби обшивати їх бляхою, щоб пацюки не поточили листів на потерть. І враз Муфтик пригадав, що, на жаль, зараз це йому і не болить і не свербить. Промайнули ті часи, коли він писав собі листи, і які гарні листи…

Муфтик поринув у задуму. Неуважно ведучи машину він пригадав свою самотню молодість і думав про те, як часто він, один-однісінький і сумний, сидячи десь під кущем, кропив свою муфту сльозами.

Проте за цей солодкий спомин трійця мало не поплатилася дуже дорого.

– Цуценя! – раптом закричав Мохобородько, який сидів поруч із Муфтиком. – Цуценя на дорозі!

Тієї ж миті й Муфтик помітив собача. Тікаючи від величезного наїжаченого пацюка, нещасне цуценя кинулося прямо під машину. Завищали гальма, однак Муфтик чудово розумів, що цього замало. Від фургончика до цуценяти лише кілька кроків, на такім куцім відтинку одразу спинити машину просто неможливо. І Муфтик рішуче повернув кермо – хай буде, що буде!

Авто рвонулося ліворуч так, що аж праві колеса відірвалися од землі й прошерхотіли над головою зляканого цуцика. Півчеревичок гепнувся додолу і так забив усі десять пальців на ногах, що надовго втратив бажання ворушити ними.

Машина зупинилася. Скраєчку вулиці стояла масивна камінна афішна тумба. І фургончик застиг прямо навпроти неї. До круглої споруди зоставалося якихось кілька сантиметрів.

– Ху! – видихнув Муфтик. – Я анітрохи не здивувався б, якби зараз наша машина перетворилася на гармошку.

– Страшно й подумати, що б зосталося від нас, – додав Мохобородько.

Мандрівники вийшли з машини – розім’ятися й прийти до тями після пережитого струсу.

Усе скінчилося щасливо. Тільки в Півчеревичка боліли пальці, більше ніхто не постраждав, і фургон цілісінький. Правда, під час зупинки щось двічі підозріливо клацнуло – то, як виявилося, закрилися пастки на пацюків. Та все ж таки цуценя втекло від переслідувача – воно вже відбігло далеченько, на другий кінець вулиці, і пацюк загубив його слід.

– Потрібен кіт, – раптом пробурмотів Півчеревичок.

– Що, що? – Муфтик і Мохобородько воднораз витріщилися на нього.

– Потрібна кішка, – повторив Півчеревичок. – Точніше, потрібно негайно багато-багато котів.

Лише тепер Муфтик і Мохобородько збагнули, що Півчеревичок читає оголошення. Вони зацікавлено підступили ближче.

Афіш про театральні вистави, концерти або танцювальні вечори не було; тумба всуціль була обліплена невеличкими папірцями, і на кожному щось написано.

ПОТРІБЕН КІТ.

ТЕРМІНОВО ПОТРІБНА ГАРНА КІШКА.

КУПЛЮ ГАРНУ КІШКУ АБО СВІЖУ ПАЦЮЧУ ОТРУТУ В НЕОБМЕЖЕНІЙ КІЛЬКОСТІ.

ТЕРМІНОВО ВІЗЬМУ КОТА НА ПОВНЕ УТРИМАННЯ.

МІНЯЮ СПРАВНУ ШВЕЙНУ МАШИНКУ «ЗІНГЕР» НА ГАРНОГО КОТА.

І так далі, і так далі.

Не було сенсу читати всі оголошення, бо їхній зміст майже однаковий.

І тут Мохобородькове обличчя посерйознішало. Він перевів погляд од афішної тумби на своїх спільників і сказав тихо, схвильовано:

– Тепер мені зрозуміло, чому пацюки так раптово полишили руїни палацу.

– Чому? – вражено спитав Півчеревичок. – Хіба ти знайшов таке оголошення, де це пояснюється?

Мохобородько кивнув.

– Про це промовляють усі ці оголошення – про одне й те ж, – почав він. – Про це казав і начальник контрольного пункту, і школярик. Але ми не збагнули з їхніх розмов найсуттєвіше. Коти! Адже тут, у місті, немає котів – ми ж самі їх спровадили. А тільки про це дізналися пацюки, вони негайно поспішили сюди!

Муфтик і Півчеревичок задумливо мовчали. Мовчали довго. А тоді знову сіли всі у машину.