Текст книги "Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга"

Автор книги: Эно Рауд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

СЕРЕД РУЇН ПАЛАЦУ

Трохи поблукавши, Муфтик урешті знайшов досить широкий і без вибоїн шлях, що вів прямо до руїн. Що ближче до мети, то серйознішими, мовчазнішими ставали друзі, а надто після того, як величезний сірий пацюк прошмигнув перед самим радіатором автомобіля.

– Кажуть, пацюки страшні ненажери, – занепокоївся Муфтик. – Цікаво, чи згризуть вони автомобільні покришки.

– Принаймні гас із ламп вони п’ють, – підпрягся Півчеревичок, виявляючи цим і свою обізнаність. – Після гасу їм, мабуть, смакуватиме гума.

Ці слова не на жарт стривожили Муфтика.

– А в мене жодної запасної покришки, – зітхнув він.

На що Півчеревичок твердо мовив:

– А в нас і жодної запасної медалі нема. Чиргикай далі, Муфтику! В усякому разі, одна медаль стократ цінніша за чотири нікчемні автомобільні покришки. Поганяй далі, хоч на самих обіддях!

Та поганяти було вже нікуди. Дорога кінчилася, попереду височіли руїни палацу. І Муфтик рішуче спрямував свою машину через пролом у стіні.

Скреготнули гальма.

І раптом…

– Ой леле! – вигукнув Півчеревичок.

– Яке жаховисько… – прошепотів Мохобородько.

Муфтик затулив очі руками.

Фургончик так різко загальмував, що, зупинившись, й досі тихо тремтів. Здалося, навіть бездушна машина й та здригається від страхітливого видовиська, що виникло перед ними.

І хоч друзі були готові до зустрічі з пацюками, вони не могли навіть уявити, що потраплять у таку незліченну пацючу зграю, від самого вигляду якої кров холола в жилах. Це огидне збіговисько живим килимом застеляло кожен клаптик землі серед руїн. Воно було мов сіра піна, котра подекуди набігала й на мури, бо не всім пацюкам вистачало місця долі. А очі, пацючі очиська! Якою люттю вони го-ріли!

– Любий Півчеревичку, – заскімлив Муфтик, одважившись нарешті відтулити очі. – Я подарую тобі свою медаль, але тікаймо звідси якомога хутчіше.

– І я можу віддати тобі свою медаль, Півчеревичку, – підтримав Муфтика Мохобородько. – Ти носитимеш їх по черзі або дві разом.

Та перш ніж Півчеревичок спромігся щось одповісти, звідкілясь, згори, долинуло сорочаче стрекотання. Цього разу воно було справді знущальним – нібито білобока переможно-глузливо сміялася з чоловічків.

Лише тепер друзі звернули увагу на розлогу сосну, що росла посеред руїн. І треба ж таке – на її верхівці красувалося сорочаче гніздо. Саме звідти й линуло це нахабне джерготання.

– Друзі, – несподівано тихо й дуже серйозно почав Півчеревичок. – Ви ладні щиросердно подарувати мені свої медалі, і я вам за це, слово честі, безмежно вдячний. Але пригадайте-но, за що ви ці медалі одержали. За хоробрість, чи не так? Всі ми відзначені за відвагу. То невже ми, сміливці, облишимо почате і ганебно втечемо? Особливо тепер, коли ми так близько до мети?

Муфтик поглядом зміряв відстань од фургончика до сосни.

– Воно-то близько, – зітхнув він. – Але між нами і нашою метою – щонайменше дві тисячі пацюків.

Півчеревичкові слова так дошкулили Муфтикові й Мохобородьку, що ніхто з них уже не думав про втечу. Що тут вдієш – якщо їх нагороджено за відвагу, то треба цю ношу нести гідно.

– На верхівку сосни видряпатись можна, – зауважив Мохобородько. – Річ у тім, як продертися до дерева крізь пацючу орду.

– Авжеж, авжеж, – кивнув Муфтик. – Ото ж то й воно.

Саме в цей час під сосною почалося щось дивовижне.

Пацюча зграя, збившись щільно, звільнила клаптик землі завширшки в два кроки. В коло вийшли двоє пацюків.

Один із них був звичайний – середній, із гладенькою шерстю. Однак рухався пацюк якось незграбно, відчувалося, що він вийшов із зграї наперекір своїй волі. А навпроти нього стояв пацюк принаймні завбільшки як середній кіт: здоровенний, вгодований і самовпевнений звір. Він глипнув знічев’я на збіговисько, тоді вишкірив зуби і люто уп’ялився прямо в очі другому пацюкові. Довго жоден з них ані поворухнувся.

– Що там діється? – здивувався Муфтик. – Що ці па цюки хочуть один від одного?

– Вони б’ються, – сказав Мохобородько.

Незважаючи на серйозність становища, Півчеревичок розплився в широкій посмішці.

– Здається, вони просто граються у витрішки, – сказав він. – Як ми свого часу з котами.

Мохобородько кивнув.

– Цілком правильно, – погодився він. – Вони намагаються передивитися один одного – в такий спосіб б’ються. Пацючий погляд – найгрізніша його зброя. Погрожую чи поглядом, пацюк може убити свого ворога, навіть не гризнувши його.

Це Мохобородькове зауваження вмить розвіяло Півче-ревичкову веселість. Пацюки тим часом продовжували свою незвичайну бійку. Тепер більший пацюк почав кружляти навколо свого супротивника. Він люто настовбурчив шерсть і погрозливо клацав зубами. А незліченна зграя стежила за двобоєм, затамувавши подих, мов під час захоплюючої циркової вистави.

– Та не дуже мені й потрібна та медаль, – мовив Півчеревичок тремтячим голосом. – Як на мене, можемо хоч зараз повертати назад.

Водночас він перестав ворушити пальцями, чого з ним майже ніколи не траплялося.

Мохобородько і Муфтик здивовано поглянули на Пів-черевичка. Безумовно, пацючий бій – це справді жаховисько. І нічого дивного, що він так вразив Півчеревичка. Та все ж таки… Адже зовсім недавно їхній товариш просторікував про хоробрість і до того ж надто переконливо й твердо.

– А хоробрість? – запитав Муфтик. – Як же з хоробрістю?

– Таж ця медаль не зробить мене відважнішим, якщо я вже такий є, – виправдовувався Півчеревичок. – Я гадаю, що взагалі не варто переоцінювати значення всіляких значків і медалей.

Однак Муфтик і Мохобородько вже не погоджувалися відступати. Одного разу вони вже спасували, і тоді саме Півчеревичок своїми переконливими словами додав їм упевненості. Тепер вони мусять підтримати свого друга.

– Вище голову, Півчеревичку!– підбадьорив Муфтик.

А Мохобородько додав:

– Адже всі ми боїмося цих гидотних пацюків. Та справжня відвага в тому, що хай навіть жижки трясуться, а ти, попри все, стій незрушно і не блискай п’ятами.

Півчеревичок нічого не відповів, тільки ледь-ледь заворушив пальцями.

Пацючий двобій тривав уже близько години, а може, й більше. Ситуація майже не змінилася. Великий пацюк кружляв навколо меншого, а той лякливо притискався до землі.

Мохобородько раптом сказав:

– Нам потрібна зброя проти пацюків.

– Правильно! – вигукнув Півчеревичок. – Була б у мене зараз рогатка…

Та Мохобородько урвав його і рішуче вів далі:

– Ніяка рогатка і навіть наймогутніша гармата аніскілечки не зашкодять пацюкам, – сказав він. – Нам потрібна зовсім інша зброя, і я зараз же подамся шукати її.

– Як? – злякався Муфтик. – Сподіваюся, ти не кинеш нас двох у цьому пацючому пеклі?

– Саме так, – ствердив Мохобородько. – Поки я шукатиму, хтось мусить спостерігати за сорочачим гніздом, щоб злодійка не вилетіла із Півчеревичковою медаллю.

– Але… – хотів щось мовити Півчеревичок.

Проте Мохобородько знову перебив його:

– Ніяких «але»! Мені ніколи. Зараз пацюче кодло спостерігає за двобоєм і не зверне на мене ніякої уваги. Коли сутичка закінчиться, буде пізно!

Він тієї ж миті прочинив дверцята, обережно вислизнув із машини і зник з очей.

– Пішов, – прошепотів Муфтик.

Півчеревичок скрушно кивнув.

А на полі бою менший пацюк став задихатися, пожадливо хапати повітря.

Збігли якихось дві хвилини, і він упав на землю, мов підкошений.

ЖАХЛИВА НІЧ

Сонце вже котилося на спочинок, а Мохобородько все не повертався.

– Де це він так довго! – бідкався Муфтик. – Може, з ним щось трапилося?

Півчеревичок спробував пожартувати.

– Принаймні йому нещодавно трапився змій, якого він поклав до кишені, – єхидно усміхнувся він. – Доки не має Мохобородька, хоч не боятимемося зміюки.

А втім, Півчеревичок розумів, що це слабенька втіха. Ну, що один-однісінький змій у порівнянні з силою-силенною пацюків! До того ж Рудольф спокійно сидів у Мохобородьковій кишені, а пацюки нахабніли на очах.

Зграя дедалі щільніше оточувала машину. Кілька гризунів уже стрибнули на капот. І ось дряпання пацючих кігтів почулося на даху. І щоразу, коли гострий вусатий писок зазирав у вікно фургончика, Муфтик і Півчеревичок здригалися від страху.

– Ти щільно причинив дверцята? – тихенько запитав Півчеревичок.

Муфтик кивнув.

– Дверцята зачинені як слід, – сказав він. – Але я ніскілечки не здивувався б, аби…

Сильний удар у машину обірвав Муфтика на півслові. Друзі полохливо зиркнули у вікно й збагнули, що то здоровенний пацюк випробовував об фургон свою силу.

– Чому ти не здивувався б? – спитав Півчеревичок після нетривалого мовчання.

– Я не здивувався б аніскілечки, аби пацюки прогризли залізо, – закінчив Муфтик своє речення. – І якщо вони дудлять гас, як ти стверджував, то чому б їм не поласувати бензином?

Півчеревичок нічого не відповів на це, проте вираз обличчя промовляв сам за себе – його пойняв жах.

Непомітно настала ніч. І не пам’ятали ні Муфтик, ні Півчеревичок, щоб їм колись випадала така довга й похмура ніч, довга й похмура, незважаючи на те, що край неба і вночі світився по-літньому. Настрій не поліпшився навіть тоді, коли великий доброзичливий повний місяць виплив із-за щербатого муру. А навпаки, погіршився, бо в місячному світлі пацючу зграю вони бачили, як удень, і тоді Муфтик з Півчеревичком зрозуміли, що їм таки буде непереливки. Здається, пацюки замислили щось підступне.

Кільце оточення подалося трохи назад, так що між пацюками і машиною утворився досить широкий простір. Але найбільші пацюки почали шикуватися перед фургончиком у бойові шеренги.

Кроків за двадцять од передка авто вони стали в грізну колону.

– Здається, збираються нападати, – Півчеревичків голос тремтів од хвилювання.

– Так, схоже на те, – погодився Муфтик. – Вони зрозуміли, що погрозами нас із руїн не виженеш.

Муфтик і Півчеревичок примостилися рядком на передньому сидінні, обоє напружені до краю. У місячному сяєві, що прохоплювалося крізь вікно, їхні обличчя видавалися блідішими, ніж були насправді.

Навколо панувала тиша. Сорока давно спала у своєму гнізді. Можливо, вона бачила у солодкому сні Півчере-вичкову медаль і не знала, які події відбуваються неподалік.

І ось почалося…

Пацюча колона, вишикувана перед машиною, раптом наче стрепенулася і, мов за нечутним сигналом, спеціальне з’єднання гризунів заворушилося.

– Сунуть, – проскиглив Півчеревичок. – Наче сіра лавина!

Тієї ж миті Муфтик завів фургончик і дав газ. Машина аж стрибнула з місця. Пацюки наближалися, й авто мчало назустріч нападникам.

Зіткнення неминуче.

«Тільки б не перекинулася машина», – встиг подумати Муфтик.

І цієї ж миті почувся страшенний гуркіт.

У задку фургончика заторохтіли каструлі й сковороди, забряжчали кухлі й миски. До цих звуків долучився пацючий виск. Було видно, як пацюки кинулися врозтіч.

Та Муфтик не знімав ноги з педалі газу, і машина, сердито завиваючи, просувалася вперед.

– Натискуй, натискуй! – захоплено хрипів Півчеревичок. – Дави їх, Муфтику!

Муфтик їхав прямо на пацюків. Вони люто щирили зуби, але все-таки мусили відступати. Лише тоді, коли пацючі лави остаточно розладналися, Муфтик зупинив машину.

– На перший раз, мабуть, досить, – утомлено зітхнув він.

– Оце так провчили! – радів Півчеревичок. – Більше не наважаться і понюхати наше авто.

Щодо Муфтика, то він не був у цьому впевнений.

– Пацюки не такі, щоб так легко відмовилися від свого, – сказав він. – Вони страшенно вперті.

Спершу у пацюків не помічалося нових нападницьких намірів: вони трималися на відстані.

Минав час, і небо на сході дедалі світлішало. На світанку в руїни палацу повернулися ті пацючі розбійницькі зграї, які грабували довколишні села. Уся здобич, що вони прихопили з собою, скоро була з’їдена до крихти, і тоді нові орди рушили на промисел.

– Страшно й подумати, скільки людської праці гине через оцих харцизяк, – сказав Муфтик.

І Півчеревичок похмуро додав:

– Якщо так триватиме й далі, моя батьківщина скоро геть зубожіє. Колись пацюки не були такими ненажерами.

Настав ранок, і сорока у верховітті сосни вітала схід сонця веселою тріскотнявою. Вона кілька разів змахнула крилами, начебто випробовуючи їхню надійність, знялася з гнізда і полетіла до лісу, без угаву гучно скрекочучи.

Муфтик так втомився після напруженої ночі, що тільки тепер збагнув подивитися їй услід.

– Медаль, я певен, на шиї у неї не висіла, – пробурмотів він. – Але можливо, злодійка понесла її у дзьобі.

Півчеревичок чмихнув.

– Давай-но переконаємося, – сказав він. – Візьми свою медаль у зуби і розкажи мені, як ти жив колись самотою.

– Ти що, глузуєш? – образився Муфтик. – Як же я говоритиму з медаллю у зубах?

– У цьому я й хотів упевнитися, – зареготав Півчеревичок.

– Навряд чи сорока так хвацько тріскотіла б із медаллю в дзьобі, – погодився Муфтик. – Здається, я страшенно відстав од життя.

Та ледве він це мовив, як життя жорстоко нагадало про себе, і до того ж у найнебезпечніший спосіб – пацюки знову посунули на них.

– Ну-ну, – сказав Півчеревичок. – Чи вам мало було попередньої прочуханки?

Одначе голос його прозвучав невпевнено.

– Боюся, що поразка їх дечому навчила, – припустив Муфтик. – Схоже на те, що зараз у них новий план наступу, кращий.

Мандрівнички уважно спостерігали за рухом пацюків.

ДИВО-ЗБРОЯ ПРОТИ ПАЦЮКІВ

Пацюки наближалися до машини повільно, проте невпинно, їхні вуса нервово посмикувалися, ніздрі втягували повітря, очі палали люттю.

Скоро Муфтик і Півчеревичок збагнули, що цього разу у пацюків зовсім інший план, ніж був напередодні. Вони явно зробили серйозні висновки з невдачі. їхня ударна сила, спеціальні відбірні лави з найбільших пацюків, нині розділилася на два табори і розташувалася обабіч машини.

– Цього разу вони атакуватимуть із флангів, – сказав пригнічений Муфтик. – А це означає, що ми позбавлені Можливості контратакувати їх машиною.

– Коли пацюки нападуть на нас із обох боків, – заскиглив Півчеревичок, – то поховають нас живцем під собою, і фургончик буде для нас труною на колесах.

Схоже, що до того йшлося.

Муфтик безпорадно поклав руки на кермо – вони тремтіли. Що робити? Що ж робити? У Півчеревичка на ролі виступили крапельки поту. Ніякого порятунку!

А пацюки широким фронтом насувалися і справа, і зліва. І знову їх наче пересмикнуло, як минулої ночі. Ось-ось має початися страшенна навала…

Та ба, що це, що це?

Замість того, щоб кинутися на фургончик, пацюки раптом повернули голови в той бік, де знаходився вхід у руїни. Ще мить – і вся незчисленна зграя притьмом кинулася туди.

Муфтик і Півчеревичок одночасно метнулися до заднього віконця, аби побачити, що змусило пацюків одмовитися від попередніх намірів. І раптом друзі в один голос вигукнули:

– Мохобородько!

Мохобородько, нарешті, повернувся. Але в яку мить!

Півчеревичок заплющив очі, й одразу ж те саме зробив Муфтик. Жоден із них не хотів бачити загибелі свого друга й товариша.

І по хвилі Півчеревичок, усе ще із заплющеними очима, сказав тихо:

– Він був чудовий товариш!

Зараз Півчеревичок ладен був пробачити Мохобородьку геть усе, забути всі непорозуміння, які виникали іноді між ними. А того Рудольфа, того огидного змія, він більше ніколи не згадає лихим словом.

– Мабуть, уже кінець, – прошепотів нарешті Муфтик. – Розплющимо очі, га?

– Розплющимо, – погодився Півчеревичок. – І мужньо глянемо в очі своїй долі.

Вони розплющили очі і – побачили Мохобородька, який спокійнісінько простував до машини.

– Сталося диво! – вигукнув Муфтик.

І це без усякого перебільшення можна й справді назвати дивом – пацюки, які так рвучко кинулися до Мохобородька, лякливо позадкували од нього. І навіть найбільші, найнахабніші з них, з палаючими від люті очима, не наважувалися навіть підступити до Мохобородька. Той неначе був оточений муром, через який не міг проникнути жоден пацюк.

Сам же Мохобородько мав такий вигляд, ніби навколо нього взагалі немає розлюченої пацючої зграї. Він помахував чимось схожим на букет і навіть стиха щось мугикав.

Підійшовши до машини, відчинив дверцята і бадьоро мовив:

– Доброго ранку!

Тепер, коли пацюча зграя знову відступила і Мохобородько, живий та здоровий, сидів у фургончику, Півчеревичок став задерикуватим.

– Доброго ранку, чудодію! – передражнив він Мохобородька. – І щонайсердечніша тобі дяка за чарівні лісові квіти цього п’янкого літнього ранку. Адже тепер лихо позаду – подумати лишень: у машині свіжий букет і ми разом. То хіба життя без квітів і змія Рудольфа.

Але Мохобородько відповів:

– Ти правий. Без цих квітів, як ти правильно сказав, у нас зараз не було б ніякого життя. Бо ця квітка – не що інше, як чорнокорінь – диво-зброя проти пацюків.

Він помахав перед носом у друзів якоюсь рослиною з червоними квітами й довгастим листям і заговорив далі:

– А річ ось у чому. Жоден пацюк не терпить своєрідного запаху чорнокореня. Ось чому я так легко пройшов крізь пацюче збіговисько. Між іншим, відомі навіть випадки, коли пацюки й миші кидалися з корабля в море, якщо на борту з’являвся дух свіжого чорнокореня.

– Урр-а-а! – захоплено загорлав Півчеревичок. Його недавнє невдоволення ніби вітром розвіяло.

– Я гадаю, треба починати, – рішуче сказав Муфтик і завів мотор. – Але видертися на вершечок сосни дуже важко, а надто мені, адже я змушений не знімати муфти.

– Авжеж, – кивнув Півчеревичок. – І найкраще це зробити рано-вранці, бо спекотного дня нам не захочеться добиратися до оселі білобокої злодійки.

Муфтик під’їхав машиною під сосну. Мохобородько вийшов і, розмахуючи чорнокоренем, відігнав пацюків на певну відстань. Услід за ним наважилися вийти Муфтик і Півчеревичок.

– Тепер ходімо! – бадьоро скомандував Півчеревичок. – Вперед, до нових висот!

І ось він уже спритно подерся по стовбуру, чіпляючись голими пальцями ніг за тріщини соснової кори.

– Як швидко може змінюватися становище! – похитав головою Муфтик. – Зовсім недавно Півчеревичок подумки ховав себе, а тепер ось дряпається у височінь, мов навіжений.

– Твоя черга, – урвав Муфтикові роздуми Мохобородько.

Але Муфтик раптом геть знітився.

– Річ у тім, що… боязно полишати машину без нагляду, – пояснив він. – Ще залізуть пацюки всередину.

– Гм, – замислився Мохобородько. І миттю знайшов порятунок:

– Ми залишимо біля фургончика чорнокорінь.

– Ти гадаєш?

– Авжеж! – Мохобородько був у захваті від свого щойно знайденого плану. – Чорнокорінь захистить машину від пацюків краще, ніж найпотаємніший замок.

Муфтик усе ще вагався, і Мохобородько додав:

– Латинська назва чорнокореня – Cynoglossum officinale.

Це й вирішило справу, тому що назва чорнокореня латиною справила на Муфтика глибоке враження.

– Пристаю, пристаю, – погодився він.

Мохобородько прилаштував чорнокорінь на капот і разом із Муфтиком поліз на сосну.

У СОРОЧОМУ ГНІЗДІ

Півчеревичок уже досяг верховіття, а Муфтик і Мохобородько були ще тільки на півдорозі, коли нараз почули схвильований сорочий лемент.

– Вона повертається! – стривожився і Півчеревичок.

Із височини він краще бачив усе довкола і тому перший помітив білобоку, яка, мов випущена стріла, щодуху летіла до свого гнізда.

– Поспіши! – наказав Мохобородько.

– Полощи! – вигукнув Муфтик, який од хвилювання часто переплутував слова.

Півчеревичок, звісна річ, розумів, що захистити гніздо простіше, ніж захопити. Спробуй-но проникнути в нього, коли гострий сорочий дзьоб може щомиті клюнути тебе Б тім’я. Набагато легше не дати птахові підлетіти до гнізда.

Саме через це Півчеревичок прагнув устигнути на верхівку дерева раніше від сороки й приготуватися до захисту.

Одначе, схоже було, що й сорока збагнула ситуацію. Кожен помах крил із загрозливою швидкістю наближав її до гнізда.

– Хто кого? – сердито бурмотів під ніс Півчеревичок, підтягуючись на наступну гілку.

Коліна йому пекло пеком, долоні й ступні геть-чисто в живиці, а їжакуваті гілки без угаву хльоскали по обличчю.

Проте Півчеревичок ні на що не зважав: адже гніздо поруч. Нарешті! Останнє зусилля, і Півчеревичкова настирливість узяла гору – він став на краєчку гнізда. Двома секундами пізніше підлетіла сорока і з оглушливим джерготом закружляла навколо.

– Ох і моторний! – похвалив Мохобородько знизу.

– Ох і чорний! – вигукнув у свою чергу Муфтик, що сидів на гілці ще нижче.

На жаль, Півчеревичок не мав часу радіти своїм успіхам. Він добре розумів, що білобока кружляє навколо гнізда не задля годиться, а вичікує зручної миті, щоб кинутися на знавіснілого загарбника.

Півчеревичок швидко оглянув гніздо, щоб знайти замашну палицю чи закарлюку, якими зміг би провчити скрекотуху. І очам не повірив! Це, безперечно, сама доля послала йому цілком справну рогатку!

Півчеревичок блискавично схопив її і озирнувся у пошуках боєприпасів. Чудово: соснове віття аж гнулося од молоденьких зелених шишок.

Півчеревичок вибрав невеличку, але важкеньку смолисту шишку й зірвав її. Аби переконатися, що рогатка придатна, він відтягнув гуму – тугенька! Тепер сорока може нападати.

Знизу чулося Мохобородькове й Муфтикове кректання. Лізти їм було важкувато, бо Мохобородькові заважала борода, а Муфтикові – муфта.

– Що нового? – по хвилі гукнув Мохобородько.

– А медаль знайшов? – поцікавився у свою чергу Муфтик.

Але де вже було Півчеревичкові шукати свою медаль: усю увагу він зосередив на сороці, отож запитання друзів зосталися без відповіді. Він випростав ліву руку з рогаткою, а правою відтягнув гумову стрічку й пильнував за білобокою.

Сорока кружляла й кружляла навколо гнізда. І що довше вона літала, то уважнішим ставав Півчеревичок. Адже ясно було, що не може птаха отак літати без кінця. Зрозуміло, що з кожним колом наближалася мить, коли сорока почне атакувати непроханого гостя.

І ось нарешті настала ця мить!

Зненацька білобока стрілою шугонула у височінь, щоб звідти каменем упасти на Півчеревичка. Однак саме тут вона прорахувалася. Адже в дитинстві Півчеревичок влучно збивав із рогатки яблука й груші, цілячись при цьому знизу вгору. Ось і зараз він навів рогатку на сороку, щосили відтягнув гумову стрічку й відпустив шишку.

Жалібний сорочий вереск підтвердив, що шишка влучила в неї.

– Шишка під сосною падає, – сказав Муфтик, який від хвилювання не спромігся на щось доречніше, аби подякувати Півчеревичкові.

Нарешті він дістався гнізда. В цей час на краєчку сорочої оселі з’явилася Мохобородькова борода, а слідом за нею і він сам.

– Чудовий удар, – похвалив Мохобородько. – Любий Півчеревичку, адже ти справжній снайпер!

Здається, і сорока була такої думки, бо вона, скиглячи, полетіла геть од руїн.

– Півчеревичку, ти просто молодець! – сказав Муфтик і поглянув на друга так, немов бачив його вперше у житті. – Але де ти взяв рогатку?

– А, рогатку? – щасливо пробурмотів Півчеревичок. – Тут була…

І лише тепер Півчеревичок міг спокійно роздивитися свою рятівницю. Зроблена вона неабияк. З першої-ліпшої ялівцевої карлючки не поцілиш птаха на льоту, хай ти навіть чудовий стрілець. Рогатка вже не нова. Ініціали вирізані на одній із розгілок, але розібрати їх дуже важко. Та попри це…

– Стривайте, хлопці! – раптом скрикнув Півчеревичок, та так, що супутники аж сполошилися. – Це ж мої ініціали!

Муфтик і Мохобородько схилилися нижче.

– Ось подивіться! – палко продовжував Півчеревичок. – Мої власні ініціали! ПЧ! Я їх сам вирізав! Я знайшов свою рогатку!

– Виходить, це та сама сорока… – похитав головою Муфтик.

– Чи та, чи хтось із її нащадків, – сказав Півчеревичок. – Та яке це має значення. Головне, що тепер у мене і рогатка, і медаль. Оце пощастило!

– Але ж медалі в тебе ще нема, – зауважив Мохобородько. – її треба шукати, як чотирилисту конюшину, образно кажучи.

– Угу, – знітився Півчеревичок. – Справді.

Він якось безпорадно озирнувся і сказав, усміхаючись:

– Тут такий безлад, що хтозна, де її шукати. Одне слово, сороче гніздо.

Півчеревичок казав правду – у гнізді панував справжній розгардіяш. І складене воно грубо й недбало – як кажуть, косо, криво, аби живо.

– Напевне, рогатка слугувала їй будівельним матеріалом, – здогадався Мохобородько. – А медаль, видно, сорока десь заховала.

– Ми повинні неодмінно знайти медаль, – твердо вирішив Муфтик. – Після свого влучного пострілу Півчеревичкові просто негоже ходити без медалі.

І він рішуче заходився нишпорити в сорочому гнізді. Друзі мовчки стали допомагати йому.