Текст книги "Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга"

Автор книги: Эно Рауд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Ено Рауд
Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга

ПІВЧЕРЕВИЧКОВА БАТЬКІВЩИНА

Маленький червоний фургончик зупинився на роздоріжжі.

– Куди звернемо? – запитав Муфтик, який сидів за кермом. Півчеревичок і Мохобородько, виткнувшись із вікна, огледілися.

– Здається, перед нами дві дороги, – сказав Півчеревичок.

– І це ускладнює вибір, – додав Мохобородько. – Якби одна, то легше було б вибирати.

Друзі й справді опинилися у дуже скрутному становищі.

– Треба все зважити: спершу з одного боку, а тоді другого, – вирішив Муфтик і заглушив мотор.

Дорога, що зміїлася праворуч, губилася у буйному лісі, а ліворуч мріло село. Неподалік од хат височіла гора, шпиль якої увінчували мальовничі руїни палацу.

– У лісі, звісно, приємніше, – сказав Мохобородько замислено. – Моя борода, до речі, свербить, бо чує середину літа. А це означає, що лісові галяви вже, мабуть, зарясніли суницями.

– Я нічого не маю проти суниць, – зауважив Муфтик. – Але, з іншого боку, й руїни палацу напрочуд гарні. І я певен: вони не тільки гарні, а являють собою якусь історичну пам’ятку, і ми могли б ознайомитися з нею на дозвіллі.

Півчеревичок засовався на сидінні.

– Щиро кажучи, в мене кепсько розвинуте почуття краси, – признався він. – А історія теж не дуже вабить, але ці руїни чимось вражають.

– Чим саме? – поцікавився Мохобородько.

Півчеревичок стенув плечима, тоді поглянув у бік лісу і додав:

– Мушу сказати, що й ліс оцей вражає мене точнісінько так.

Він одчинив дверцята авто і вийшов. Друзі його попрямували слідом.

– А це добре чи погано, що вони вражають? – спитав Муфтик.

Півчеревичок не міг до пуття пояснити.

– Хтозна, – сказав він. – Це водночас і тішить, і засмучує мене. Важко збагнути, чим вони вражають, але вражають досить сильно.

Півчеревичок неуважливо роздивлявся довкола, і раптом його погляд зупинився на лужку край дороги.

– Дивіться! – прошепотів він, простерши руку.

Муфтик і Мохобородько поглянули туди, куди показував Півчеревичок.

– Адже це… Адже це…

Від хвилювання Муфтик не міг мовити більше й слова. Ноги йому підкосилися, і він сів край рівчака.

– Адже це – пацюки, – сказав Мохобородько.

Це справді були пацюки. У напрямку до руїн палацу, шемраючи між стебельцями трави, сунуло, мабуть, з тисячу пацюків. Гризуни просувалися тісною зграєю, і майже кожен тримав щось у зубах – шматочок хліба чи сиру, клаптик матерії або шкіри, кусник м’яса тощо. А кілька пацюків, лежачи на спині, тримали в лапах курячі яйця, а інші тягли їх за хвости.

– Повертаються з наскоку, – прошепотів Півчеревичок. – Бачите, скільки добра награбували.

На щастя, пацюки майже не звернули уваги на крихітних чоловічків. Тільки деякі з них глипнули на фургончик гостро і ненависно.

– У них розумні очі, – відзначив Мохобородько.

Нарешті й Муфтик спромігся аж на ціле речення – од початку до кінця:

– Немає нічого жахливішого, ніж злий розум.

Тим часом зграя пацюків дісталася до житнього лану й поступово зникла в ньому.

– Куди вони сунуть? – уголос подумав Мохобородько. – Куди вони тягнуть свою здобич?

– Звісно куди – в руїни палацу! – несподівано й радісно вигукнув Півчеревичок, і його лице просяяло. – Адже це – пацюки мого дитинства, розумієте?

Мохобородько і Муфтик нічого не могли збагнути й запитально втупилися у Півчеревичка.

– Тепер мені все зрозуміло, – запально вів далі Півчеревичок. – Ох, любі друзі, ми прибули на землю мого дитинства! Як часто я подумки бродив ось цими стежками і нарешті завітав у рідні краї! Адже я тут народився і виріс, грався і мужнів. Просто дивовижно, чому я одразу не впізнав своїх рідних місць.

– Але чимось все-таки вони тебе вражали, – нагадав Мохобородько.

– Так-так, – кивнув щасливий Півчеревичок. – Я щось відчував незвичайне. Ох, дитинство, золоте моє дитинство! Як непомітно ти проминуло! Ох, дитинство, таке близьке й таке, на жаль, далеке…

Муфтик і Мохобородько зворушено мовчали – вони ще ніколи не чули від Півчеревичка такої розчуленої мови.

Пацюки вже зникли в житі, і на лужку запанував спокій.

– Ось так, – сказав Півчеревичок. – То що ж робитимемо далі?

– Напевно, ти хотів би трохи поблукати місцями свого дитинства, – висловив здогад Мохобородько. – Коли вже сюди потрапив.

– А пацюки? – забідкався Муфтик. – Мушу вам зізнатися, що через них я геть утратив душевний спокій.

Мохобородько пильно подивився на Муфтика.

– Я розумію тебе, – мовив він перегодя. – Справді, пацюки не є окрасою природи. Та, на щастя, існує чимало засобів, які допомагають повернути душевний спокій. Найкраще впливає на мене, приміром, заспокійливий чай. Для цього треба взяти одну частку кмину, дві частки бобівника трилистого, три – валеріанового кореня. Оце і все, що потрібно для заспокоєння.

– І ці рослини ростуть у твоїй бороді? – нерішуче запитав Муфтик.

– Зовсім ні, – всміхнувся Мохобородько. – Але навіщо ж тоді ліс?

– Правильно! – вигукнув Півчеревичок. – Мерщій їдьмо до лісу. О небо, як давно не блукав я лісом свого дитинства!

Вони сіли в авто.

– А пацюки?! – ще раз зітхнув Муфтик.

– Не бійся, – заспокоїв друга Півчеревичок. – Після наскоку гризуни довгенько не вийдуть із руїн. Так було за мого дитинства, і я певен, що так само й тепер.

Муфтик завів мотор.

ЗМІЙ РУДОЛЬФ

Чоловічки поставили машину на узліссі, а самі пішли розшукувати рослини для заспокійливого чаю. Мохобородько пильно роззирнувся довкола.

– Мішаний ліс, – вдоволено промовив він. – Сподіваюся, ми тут знайдемо все необхідне.

І він поклав за пазуху дві парасольки кмину.

– Вже саме лісове повітря впливає на мене заспокійливо, – додав Муфтик, глибоко дихаючи. – А коли ще згодом випити заспокійливого чаю, то неодмінно настане душевна рівновага.

Півчеревичок, поринувши в себе, міряв на око кущі й дерева, намагаючись визначити, наскільки вони виросли з пори його дитинства. А втім, це було не так просто, адже і він підріс, хоч і не став велетнем. А от камені й пеньки вже не здавалися йому такими величними, як у дитинстві.

– Тут мені знайомий кожен клаптик землі, —; сумно зронив Півчеревичок. – Знайомий і незнайомий водночас.

– Усе змінюється, – кивнув Мохобородько. – Такий уже закон природи. І зорі на небі не вічні.

Друзі неквапно просувалися у лісову гущавину. Був чудовий літній день. Час од часу вони зупинялися, аби помилуватися метушнею роботящих мурах, подивитися, як білки ганяються одна за одною у верховіттях, чи послухати вистукування дятла. Ненароком вони сполохали великого тетерюка, що сидів у траві, а згодом натрапили на їжака – той миттю згорнувся клубочком і сердито запирхав.

Час од часу Мохобородько пояснював, у яких місцях полюбляє рости та чи інша рослина.

– Кмин марно шукати на вологій землі, – наставляв він. – Ця рослина полюбляє сухий чагарник або узбіччя дороги. А коли ми дістанемося струмка, тоді вже пильнуйте бобівник і валеріану.

Мохобородькові поради дуже прислужилися, а надто тоді, коли друзі опинилися на вогкуватому березі струмка.

– Ого! – раптом вигукнув Муфтик. – Я хоч і не природознавець, але внутрішнє чуття підказує мені, що рослина з рожевими квітками поміж двох купинок, напевне, і є бобівник трилистий.

– Правильно, – кивнув Мохобородько. – Це і є бобівник. Обірви з нього листя.

Тільки-но Муфтик заходився зривати листячко, як втрутився Півчеревичок:

– Я знаю безліч лісових рослин, проте розпізнаю лиш кульбабу та валеріану. Будь ласка, ось валеріана.

І він ступив до буйного валеріанового кущика. Мохобородько вже відкрив рота, щоб похвалити Півчеревичка, як тієї миті…

Так, тієї ж миті пролунав жахливий скрик. Він був та-кий нестямний, що Мохобородько і Муфтик уклякли з переляку. А з Півчеревичком сталося цілком протилежне – його ніби вихором підкинуло в повітря.

На якусь мить запала тиша, по тому Півчеревичок так заверещав, що аж морозом обсипало. Стрімголов він кинувся до Мохобородька і сховався під бородою свого друга.

– Що сталося, серденько? – запитав Мохобородько.

Голос у нього тремтів. А Півчеревичок під бородою здригався так, що не міг і слівця промовити.

Тим часом підійшов Муфтик. Запихаючи до муфти зірвані листки бобівника, він перелякано сповістив:

– У траві щось ворушиться.

Мохобородько стрепенувся.

– Що в траві? Де в траві?

– Отамечки, де Півчеревичок злетів у повітря, – пояснив Муфтик. – Отам у траві щось ворушиться.

– Ага, ворушиться, – повторив Мохобородько і глибокодумно наморщив лоб. – Що ж воно там ворушиться, цікаво знати.

Мохобородько полегшено зітхнув: страх потроху минав, і тільки Півчеревичка, що притулився під його бородою, і досі трясця трясла.

– Та годі-бо, – почав умовляти його Мохобородько. – По-перше, дрижаки принижують власну гідність, а по-друге, від цього моя борода тремтить, мов у старезного дідка.

– Але ж це… – голосові зв’язки у Півчеревичка нарешті ожили, – це-це-це – змій, він звивається отам, у траві! Я наступив на нього, слово честі!

Мохобородьків голос умить посуворішав.

– Ти наступив на змія! – докірливо вигукнув він і зневажливим порухом виштовхнув Півчеревичка з-під своєї бороди. – Де ж були твої очі, сліпако?!

І Мохобородько мерщій поспішив туди, де хилиталася трава. За мить він схилився над змієм і ніжно говорив:

– Крихітний мій! Цей нерозумний Півчеревичок наступив на тебе, і через це ти звиваєшся. Півчеревичок топтав тебе своїми страшними голими пальцями! Він же дурненький. Але він ненавмисне заподіяв тобі лихо. Давай вибачимо Півчеревичкові, гаразд?

Муфтик тихцем підкрався до Півчеревичка й прошепотів :

– Змій укусив тебе?

– Ні, – прошепотів у відповідь Півчеревичок. – Та мало не вкусив… В останню мить я встиг підстрибнути.

– Це твоє щастя, – полегшено зітхнув Муфтик, одначе вмить його обличчя пойнялося тінню страху. – Диви, що робить Мохобородько!

– Ой біда! – вигукнув Півчеревичок.

– Стережися, Мохобородьку! – крикнув Муфтик.

Мохобородько взяв змія і почав на нього дмухати. Не зважаючи на занепокоєння друзів, він тихо бурмотів:

– Біль – вороні, недуга – сороці, і наш Рудольф буде здоровісінький-здоровісінький.

– Чому ти його називаєш Рудольфом? – поцікавився Муфтик, який трохи опанував собою.

– А хіба він не схожий на Рудольфа? – усміхнувся Мохобородько. – Про мене, Рудольф як Рудольф.

І з цими словами він спокійно поклав змія в кишеню.

– Ти що, – зблід Півчеревичок. – Ти збираєшся взяти його з собою?

– А чому б і ні?—насурмлився Мохобородько. —Якщо сама природа зігріває зміїв на своїх грудях, то чому один із них не може пожити тижнів зо два в моїй кишені?

– Два тиж-н-ні? – затнувся Муфтик.

– Еге ж, – рішуче мовив Мохобородько. – Тижнів зо два, доки зовсім одужає.

Муфтик і Півчеревичок збагнули, що переконати Мохобородька неможливо, і тяжко зітхнули.

– Ох, скоріше б випити заспокійливого чаю, – буркнув Півчеревичок.

Він підійшов до валеріанового кущика і висмикнув його з землі.

По тому вони рушили назад – Мохобородько попереду, Муфтик і Півчеревичок – кроків за двадцять позаду.

ПІВЧЕРЕВИЧОК НЕПОКОЇТЬСЯ

Повернувшись до машини, крихітні чоловічки найперше зварили собі заспокійливого чаю. І як тільки він охолов, випили швиденько, навіть без цукру.

– Тепер усе гаразд, – сказав Мохобородько, – ось трохи почекаємо і тоді побачимо, як він діє.

Чекали вони довгенько, проте ні Муфтик, ні Півчеревичок не виявляли ні найменших ознак заспокоєння. Навпаки, дедалі частіше стурбовано косували у бік Мохобородь-кової кишені: вона ворушилася.

Лише тоді вони відчули деяке полегшення, коли Мохобородько взяв у фургоні бідончик і сказав, що піде в село по молоко.

– Он воно що, – сказав Муфтик, немічно посміхаючись. – Досі ми здебільшого задовольнялися чаєм і ягідним соком, а тепер виявляється, що…

– Що ти станеш молокососом, – закінчив Півчеревичок Муфтикову фразу.

Мохобородько посміхнувся.

– Самі ви молокососи, – кинув він трохи сердито. – Я ж не про себе турбуюсь.

– А про кого? – поцікавився Півчеревичок.

– Звісно, про Рудольфа, – підвищив голос Мохобородько. – Бо куди ж це годиться – щоб хворий Рудольф не випив ковтка свіжого молока!

Півчеревичок мудро промовчав у відповідь. Сварки не виникло, і Мохобородько подався до села.

Муфтик і Півчеревичок одночасно зітхнули, перегодом зітхнули ще раз і всілися на землю. Якийсь час вони стурбовано дивилися услід Мохобородькові і не зронили й слова. Нарешті Півчеревичок утретє зітхнув і повільно перевів погляд на Муфтика.

– Слухай-но, Муфтику, – тихо сказав він. – Я можу бути з тобою відвертим, га?

– Я залюбки послухаю тебе, – сказав Муфтик.

Півчеревичок вів далі:

– Мохобородько, звісно, гарний хлопець, та… Чи розумно ми вчинили, коли, захопившись морозивом, заприятелювали з ним?

Від цієї одвертості Муфтикові стало ніяково. Він заходився без потреби вичісувати свою муфту, зашарівся і опустив очі.

– Ти гадаєш, що…

– Я гадаю, що надто поквапилися, взявши до свого гурту Мохобородька, – вів далі Півчеревичок. – Передусім слід було б вивчити його звички й уподобання. А ми, нализькавшись солодкого морозива, ладні були обійнятися з ким завгодно.

– Це ти вже перебільшуєш, – промимрив Муфтик.

Але Півчеревичок завівся не на жарт.

– Я ні на грам не перебільшую! – вигукнув він. – Якщо хто й перебільшує, то – Мохобородько. Чи це, по-твоєму, не перебільшення, коли до кишені беруть зміюку? Це, по-твоєму, цілком природно?

Муфтик не вважав перебування змії в кишені таким уже природним, проте йому не подобалося позаочі говорити так про свого товариша. Ось чому він коротко буркнув:

– Мохобородько – наш друг.

– Саме так! – спаленів Півчеревичок. – У тому й біда, що ми надибали такого друга. Уяви лишень – друг, а пригріває змію.

Муфтик похнюпився. Він не знав, що відповісти Півчеревичкові. І взагалі він більше не хотів говорити про Мохобородька позаочі – в нього, ясна річ, можуть бути свої дивацтва, але в цілому, хоч як не глянь, він приємний супутник і чудовий товариш.

Щоб припинити цю розмову, Муфтик удав, ніби так хоче спати, що аж повіки злипаються.

– Від цього Мохобородькового заспокійливого чаю хилить на сон, – сказав він, потягуючись і солодко позіхаючи. – Може, подрімаємо?

Півчеревичок одразу ж пристав на це.

кивнув він. – Хто відає, коли нам знову пощастить склепити повіки. Принаймні я не уявляю, як міг би заснути на галяві, де зміюка…

І коли Муфтик нічого не відповів на це, додав, лукаво посміхаючись:

– Чи тобі байдуже, коли раптом змій уночі заповзе до тебе в муфту?

– Ось годі про це, – сказав Муфтик, і голос у нього зрадливо затремтів. – Припини, будь ласка, цю зміїну розмову.

Він ліг на спину і заплющив очі.

– Ну, хай буде так, хай буде, – пробурмотів Півчеревичок і теж ліг горілиць. – Спробуємо заснути. І дай боже, щоб уві сні не побачити отого гидкого змія!

Хтозна, чи Муфтик і Півчеревичок просто втомилися, чи нарешті подіяв заспокійливий чай, але невдовзі двоє друзів поринули у глибокий сон. Навколо сюрчали цвіркуни, не вгавали всілякі інші комахи. Із лісу долинали пташині співи. У селі валували собаки, напевне, Мохобородько зі своїм молочним бідончиком дістався туди.

А втім, Муфтик і Півчеревичок не чули нічого, лише дружно похропували. Вони не чули, як, пронизливо скрекочучи, із лісу вилетіла сорока.

Вона всілася неподалік на ліщині й зацікавлено розглядала дивних чоловічків. Тоді скрекотнула ще раз, уже стиха. Мандрівнички навіть не ворухнулися. Застигла на гілці й білобока. Вона некліпно дивилася на маленьких друзів, жадібно втупилася в золоті медалі, що сяяли в них на грудях.

РУДОЛЬФ ЛАСУЄ ВЕРШКАМИ

Мохобородько дійшов до села, і на нього звідусюди забрехали собаки. Деякі з них мало не вискакували з-під воріт, загрозливо гарчали і шкірили зуби. На щастя, Мохобородько дуже добре був обізнаний із життям сільських собак. Він знав, що найрозумніше – це не звертати на гавкунів уваги: якщо не помічаєш собаки, він скоро замовкне. Отож Мохобородько почимчикував далі, і бровою не повівши на собак. Щоб спокійно почуватися і не думати про гавкунів, він стиха мугикав собі під носа: «Хочу кренделя іменинного, хочу кренделя іменинного…»

Мохобородькова врівноваженість незабаром вплинула на собак. Вони явно завагалися у своїй хоробрості, втратили віру в себе й знітилися. Гавкіт ставав дедалі несміливіший і поступово змовк зовсім. І врешті собаки удали, нібито Мохобородько просто якесь малозначне природне явище і ніскілечки їх не цікавить.

Зовсім по-іншому повелася молоденька господиня, на подвір’я якої невдовзі завітав Мохобородько, щоб попрохати молока для Рудольфа. Господарочка ніколи в житті ще не бачила такого чоловічка-мізинчика і тепер розглядала гостя з неввічливим подивом.

Незважаючи на це, Мохобородько шанобливо вклонився і підняв капелюха.

– Доброго дня і гарного надою, – ґречно мовив він.

На кругловидому рум’яному обличчі господині з’явилася недоречна широка усмішка.

– Диви, ти вмієш і розмовляти!

– Я й справді маю цей скромний хист, – ввічливо од-повів Мохобородько. – Та, на жаль, я вмію тільки розмовляти. Аби я міг писати вірші, як, наприклад, мій товариш Муфтик, то залюбки присвятив би вам одного невеличкого.

Почувши останні слова, молода господиня вмить змінила своє ставлення до Мохобородька.

– Та годі-бо! – ніжно вигукнула вона. – Написав би мені вірша, еге? І хоч тобі це не під силу, все одно ти перший, кому таке спало на думку, – досі зі мною ніхто не говорив про вірші. Чим я можу тобі допомогти?

Мохобородько показав на порожній бідончик.

– Мені б для хворого трохи молока…

Молода господиня урвала його: – Для хворого? Свіжого молока? О ні, ні! Я дам тобі не молока, а вершків! Адже хворий повинен зміцніти! Як ти гадаєш?

Не чекаючи відповіді, вона вихопила з Мохобородькових рук бідончик і побігла до хати. На порозі спинилася і озирнулась:

– Цей хворий – твій родич?

– Не зовсім, – сказав Мохобородько. – Він більше друг, ніж родич.

Господиня згідливо кивнула й зникла в кімнаті. За мить вона з’явилася з бідончиком, повним вершків, – ступала дуже обережно, щоб не розхлюпати.

Підійшовши до Мохобородька, вона стурбовано запитала:

– Твій друг тяжко хворий?

– Не так щоб, – буркнув Мохобородько.

– Тоді годуй його добре, – сказала молоденька господиня, ставлячи бідончик біля Мохобородькових ніг. – Вершки корисні при будь-якій хворобі.

Мохобородько кивнув.

– А яка хвороба у твого друга? – допитувалася жінка.

– На нього наступили, – сказав Мохобородько.

Господиня отетеріла.

– Наступили? Як це – наступили?

– Дуже просто, – пояснив Мохобородько. – І майже посередині. А це дуже серйозно.

– Авжеж, – прошепотіла господиня.

Вона була настільки вражена, що довго не могла отямитися.

– Чи ба, – сказала вона згодом. – Чого тільки в наш час не буває. На тебе просто наступають. І майже посередині. Ну й дива! Вітай свого друга, і хай скоріше одужує. Як його ім’я?

– Рудольф.

– Ага, Рудольф…

Хтозна, чи Рудольф уже звик до свого імені, чи йому стало душно, бо він висунув голову з Мохобородькової кишені.

Очі в молодички вмить округлилися.

– Ад-же в тте-бе… гаддю-ка… в кишені, – затинаючись, проказала вона. – Ой лишенько!

– Так, гадюка, – знітився Мохобородько і байдуже глянув на Рудольфа, – так-так, звичайнісінький змій.

І тут Рудольф, мабуть, почув запах свіжих вершків. За мить він уже мало не наполовину визирав із кишені й повів на всі боки довгастою головою. Ще мить, і він сповз на моріжок.

– Ти ба, – молода господиня схрестила руки на грудях. – Оце дивина!

Рудольф був уже коло бідончика. Ще невеличке напруження – і голова змія гулькнула у вершки.

– А він, часом, не отруїть вершків, – забідкалася господиня. – Адже у змій є отруйний зуб.

Та Мохобородько махнув рукою:

– Байдуже.

Коли Рудольф удосталь напився, Мохобородько знову поклав його в кишеню й ніжно сказав:

– А тепер, мій Рудольфику, спатоньки, сон розвіє усі біди й хвороби.

– Як-як? – прислухалася господиня. – Як ти його називаєш?

– Рудольфом, – пробурмотів Мохобородько.

Молода господиня замовкла, а потім, усміхаючись, додала:

– У тебе, мабуть, золоте серце, бо навіть змій не коїть тобі лиха. Я ніскілечки не здивуюсь, якщо ти колись станеш поетом.

Ці слова глибоко запали в душу Мохобородькові, й він розчулено подякував господині за вершки і за дружню допомогу. Тоді взяв бідончика – там залишилося для Рудольфа вершків на два-три дні – і подався назад до друзів.

СОРОКА-ЗЛОДІЙКА

Задоволений, Мохобородько йшов полем. В одній руці він тримав бідончика, а другою раз у раз обережно обмацував кишеню, де розкошував, перетравлюючи вершки, Рудольф. Водночас Мохобородько милувався довколишнім пейзажем, неяскрава краса якого сповнювала душу ніжним трепетом. По житньому лану вітерець котив легкі хвилі. Сонячне проміння золотило руїни палацу. Попереду темнів бір.

Незабаром на узліссі зачервонів Муфтиків фургончик. Ще кілька кроків – і Мохобородько почув смачне сопіння Муфтика й Півчеревичка.

По хвилі Мохобородько підійшов до своїх супутників, котрі спали рядком так солодко, мов немовлята. Але раптом його погляд вражено застиг, і на Мохобородьковому обличчі з’явився вираз занепокоєння.

– Гм, – гмукнув розгублено Мохобородько. – Щось тут ніби не те…

Він почав придивлятися до Півчеревичка. Відчував, неначе в того щось змінилося. Але що саме? Можливо, Півче-ревичок бачив поганий, страшний сон і тому здавався якимось незвичним? Проте ні – його лице було спокійнісіньке, очевидячки, дивовижна переміна все-таки зумовлена не сном.

Це геть збило Мохобородька з пантелику. Про всяк випадок він вирішив розбуркати друзів. Три голови – щось та значать, до того одна з них – Півчеревичкова. Либонь, він сам скаже, що з ним сталося.

– Вставайте, вставайте, – загорлав Мохобородько. – З Півчеревичком не все гаразд!

Півчеревичок і Муфтик насилу прочумалися – розплющили сонні оченята й неохоче посідали.

– Ось я тобі зараз носа відкручу, – забубонів Півчеревичок, ще не прокинувшись остаточно, – тоді у тебе й буде не все гаразд.

Не беручи до уваги гнівний Півчеревичків тон, Мохобородько діловито вів своєї.

– Я не жартую, – сказав він Півчеревичкові. – Щось у тебе справді змінилося, ти не такий, як досі був.

– Ти також змінився, – підхопив Півчеревичок. – Досі, приміром, ти не носив у кишені отруйних змій.

Мохобородько замислено посмикував бороду.

– Це зовсім інше, – промовив він. – Рудольф у мене з’явився, а у тебе чогось бракує.

– А я знаю, чого тобі бракує, – засміявся Півчеревичок і вказівним пальцем багатозначно постукав себе по лобі. – Хто сповна розуму, той не носитиметься зі зміюкою.

Муфтик і собі пильно поглянув на Півчеревичка.

– Дай змієві спокій, – утрутився він у розмову. – Мені здається, що Мохобородько правий. Півчеревичок справді змінився, але і я не можу точно сказати, в чому саме.

– Та у вас в обох, здається, в головах порожньо, – збиткувався Півчеревичок.

Муфтик раптом пожвавішав.

– Правильно! – вигукнув він. – Саме оце і є потрібне слово – порожньо! Півчеревичку, ти опустів, повір мені!

Цього разу Півчеревичок наче укляк і тільки збентежено глипав то на Муфтика, то на Мохобородька.

І тоді раптом Мохобородько тривожно прошепотів:

– Медаль! Де твоя медаль, Півчеревичку?

Одразу ж усе прояснилося. Півчеревичкові груди й насправді опустіли, саме опустіли, як сказав Муфтик, адже бракувало медалі. Тієї самої, яку начальник пожежників особисто пришпилив на груди за хоробрість, виявлену в боротьбі з котами.

Надовго запала гнітюча мовчанка. І в цій прикрій німоті Півчеревичок, Муфтик і Мохобородько думали про одне й те ж: хто цей зухвалий злодій, який нахабно зірвав із піджачини сонного Півчеревичка медаль і зник?

І тут, ніби у відповідь на їхні думки, з ліщини долинув сорочий стрекіт. Усі троє, наче змовившись, поглянули в той бік.

– Сорока! – вигукнув Півчеревичок. – Повірте мені, це її каверза!

Мохобородько некліпно пильнував за сорокою. Ще з дитинства він завжди з неабиякою цікавістю спостерігав за птахами й навчився багато що вгадувати. Наприклад, по тому, як літають ластівки, міг передбачити погоду наступного дня, а вороняче каркання на верхівках дерев підказувало йому, що підкрадається лисиця або пробирається мисливець. Звичайно, не таємниця для нього й сорочаче життя. Він чудово знав, що злодійство серед білобоких досить поширене і що вони особливо полюбляють різні блискучі предмети. По голосу і польоту сороки він робив іноді досить вдалі висновки.

– Наче глузує з нас, – завважив Муфтик, коли сорока на ліщиновій гілці гучно прострекотіла нову «пісню».

Але Мохобородько не погодився з цим.

– Таким вереском вона скоріше висловлює безсилу лють, – сказав він. – Сорока віднесла Півчеревичкову медаль у своє гніздо й тепер прилетіла по Муфтикову. Але тут.на неї очікувала несподіванка – ви тим часом прокинулися.

– Якби ти не зв’язався з тим змієм, то ми не спали б, – розсердився Півчеревичок. – Не будь цього огидного гада, у мене не вкрали б медаль. А тепер…

– А тепер сорока полетіла, – сказав Мохобородько, уриваючи Півчеревичка. – Бачите? Очевидно, вона повер-неться у своє гніздо й милуватиметься там медаллю.

Сорока справді знялася з ліщини й полетіла якось підстрибом.

– Нумо, за нею! – загорлав Півчеревичок. – Ми не повинні спускати ока з цієї злодійки!

Чоловічки миттю скочили в машину. Муфтик газонув, і погоня розпочалася.

На щастя, сорока летіла вздовж дороги, тож Муфтикові не треба було звертати кудись убік. Переслідувати по ланах і пасовиськах, безумовно, було б набагато важче, а то і взагалі неможливо. Муфтик збільшив швидкість, і авто помалу почало наздоганяти сороку.

– Занадто не наближайся до неї, – повчав Муфтика Мохобородько. – Коли сорока добере, що ми за нею стежимо, вона вмить обведе нас навколо пальця – полетить у протилежний бік од свого гнізда.

– Тобі так і свербить повчати, – уколов Півчереви-чок. – Тобі що – медаль на грудях і зміюка в кишені. А я хочу повернути свою медаль будь-що. Газуй, Муфтику!

Муфтикові, як кажуть, і так пече, і так гаряче – безпорадно зиркав то на Півчеревичка, то на Мохобородька.

Та раптом усе вирішила сама сорока – вона крутою ду-гою звернула до руїн палацу. Муфтик зупинив машину, бо гнатися за білобокою по житньому лану неможливо. Тепер мандрівничкам не зоставалося нічого іншого, як дивитися услід крилатій злодійці, що вже ген-ген даленіла – менша-ла і меншала, ось вона сягнула руїн палацу і, насторожено зробивши над ними коло, стрімко каменем упала вниз.

– Її гніздо десь поблизу руїн палацу, – сказав Мохобородько. – У цьому ніякого сумніву.

Муфтик аж спав з лиця.

– А пацюки, – прошепотів він. – Адже там пацюки…

Згадка про пацюків не потішила й Півчеревичка та Мохобородька. Але знайти Півчеревичкову медаль конче треба, тут двох думок бути не може. Муфтикова машина за-фуркотіла знову, і друзі заходилися шукати шлях до руїн палацу.