Текст книги "Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга"

Автор книги: Эно Рауд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

НОВІ СТРУСИ

Збігав час, і десь близько полудня гніздо білобокої було старанно обстежене – кожна гілочка, до самісінького дна. Проте медалі не знайшли. Було ясно і тихо, припікало сонце. Чоловічки обливалися потом, а настрій їхній геть підупав.

– Сорока загубила медаль, – висловив припущення Муфтик.

– Можливо, – стенув плечима Мохобородько. – Від цієї злодійки можна всього чекати.

А Півчеревичок несподівано сказав:

– Я хочу їсти і спати.

Як тільки він мовив це, всі несподівано відчули страшенний голод і втому.

– Злізаймо вниз, – запропонував Муфтик. – У холодильнику зосталося дещо – можна перекусити…

– А я цього разу прошу дозволу поспати разом із вами в машині, – сказав Мохобородько. – Довкола аж ки-шать пацюки – небезпечно спати просто неба.

– Отже, легко підполуднаемо і трохи подрімаємо, – втомлено усміхнувся Півчеревичок. – А потім гайнемо звідси назовсім. На свою батьківщину я надивився удосталь.

Про медаль він навіть не згадав.

– Ну, почнемо спускатися, – сказав Муфтик. – Принаймні ми зробили все можливе.

Він почав уже вилазити з гнізда, проте мимоволі кинув погляд униз і укляк, здригнувшись.

– Дивіться, – прошепотів він. – Дивіться, що там діється!

Півчеревичок та Мохобородько визирнули з гнізда – і по їхніх спинах пробігли мурахи.

– Який жах, – ледве спромігся Мохобородько.

– А де ми тепер їстимемо і спатимемо? – пригнічено спитав Півчеревичок.

Картина, яку побачили друзі під сосною, була несподівана і жахлива. Пацюки начисто поховали під собою фургончик. Вони розгулювали на дашку машини, шастали під колесами, сиділи навіть на капоті, на тому самому місці, куди Мохобородько прилаштував чорнокорінь. І саме це було найжахливіше – пацюки вже не звертали на рослину ніякісінької уваги. Чорнокорінь зовсім-зовсім не діяв на них!

– Ось тобі й квіточки Cynoglossum officinale, – мовив Муфтик.

– Диво-зброя проти пацюків дає осічку, – піджигнув Півчеревичок. – І ось трійко мандрівників і один отруйний змій чудово провадять час у сосновому верховітті.

Мохобородько, відчуваючи свою провину, сумно зронив:

– Од сонця чорнокорінь прив’яв. На пацюків діє тільки свіжісінький чорнокорінь. А я, захопившись пошуками медалі, забув про це.

– А тепер що робити? – наче вибухнув Півчеревичок. – Отут, на дереві, нам жити, га? Разом із твоїм чарівним змієм, який щомиті може виповзти із кишені.

Безумовно, цей докір дуже образив би Мохобородька, аби саме цієї миті не сталося таке, що змусило його враз забути про все. Саме цієї миті Півчеревичок так розпалився, що почав шалено ворушити пальцями ніг. Стояв же він не на землі, а на краю сорочого гнізда, тому раптом втратив рівновагу й полетів униз…

– Півчеревичку! – заволав Мохобородько.

– Зачекай! – загорлав Муфтик.

Проте Півчеревичок не міг чекати. Боляче зачіпаючись об соснове гілля, він невблаганно падав униз. Це тривало кілька секунд, і за такий короткий час просто неможливо було щось змінити. Швидко засунувши рогатку за пазуху, Півчеревичок намагався вхопитися за товсті гілки, однак йому не поталанило, і тоді він розчепірив поли своєї куртки. Тепер він нагадував велике незграбне пташеня, яке ще не навчилося літати. Головне, що падіння трохи уповільнилося, і Півчеревичок, бебехнувшись на землю, навіть не знепритомнів.

– Живий? – стурбовано гукнув униз Мохобородько.

Але Півчеревичок не промовив і слова. Він обережно ворушив руками й ногами, щоб переконатися, чи всі кістки цілі.

– Сховайся в машині! – крикнув йому Муфтик.

Півчеревичок все ще лежав крижем, широко розметавши руки й ноги. Почувши Муфтикову пораду, він обережно зиркнув на машину й замислено примружився.

До фургончика було метр, не більше, але на цій мізерній відстані вмістилося стільки пацюків, що їх годі й полічити.

«Дивно, що гризуни досі не поласували мною», – подумав Півчеревичок із дивовижною байдужістю.

І раптом він відчув погляд.

Од цього погляду тіло мовби кам’яніло, він проникав у кожну клітину, палив вогнеметом і лихоманив.

Півчеревичок мало-помалу оговтався і тоді лише побачив пацюка, який свердлив його поглядом. І вмить упізнав його! Того самого пацюка! Того переможця, котрий своїм убивчим поглядом безжально умертвив свого противника у недавньому двобої.

«Кінець, – подумав Півчеревичок. – Тепер уже кінець».

І деякий час, окрім цього, не міг думати ні про що: він просто був неспроможний мислити.

Півчеревичок залюбки заплющив би очі, але незбагненна зла сила пронизливого пацючого погляду перешкоджала цьому. Він, наче зачарований, пильнував свого мучителя, спостерігав, як той вишкіряв зубиська і настовбурчував шерсть на зашийку.

«Це кінець, – тільки й спромігся подумати Півчеревичок. – Оце вже й справді кінець».

Та що це – він почув у траві під боком легеньке шарудіння. Щось прохолодне й слизьке шмигнуло біля нього й кинулося прямо на пацюка.

Змій! Змій Рудольф!

Неймовірно! Невже Рудольф сповз із дерева, щоб допомогти йому, Півчеревичкові?!

З подивом Півчеревичок помітив, що він уже знову може міркувати про щось інше, а не лише про свій кінець.

«Який чудовий змій», – подумав він.

Далі все відбулося блискавично.

Зла сила пацючого погляду зникла враз. Рудольф метнувся до пацюка, і той пронизливо верескнув.

«Назад, на дерево! – подумав Півчеревичок. – Я повинен знову порятуватися на дереві!»

Він підхопився і за мить уже дряпався вгору по сосновому стовбуру.

Проте на цьому лихо не скінчилося. Щоправда, Рудольф «пригостив» пацюка своєю отрутою, але це не підкосило хижака. Коли змій зник серед руїн, пацюк побачив, що Півчеревичок тікає, і на нього найшла звірина лють: він-бо прагнув розквитатися тепер і за зміїне жало! Оскаженілий пацюк поліз на дерево слідом за Півчеревичком.

Півчеревичок був уже на середині дерева, коли почув позаду зловісне сопіння. Він поглянув униз і вмить усе зрозумів: ще трохи – і в його босі пальці упнуться кровожерні пацючі щелепи!

Мимоволі, ні про що не думаючи, Півчеревичок переліз на інше соснове розгілля. І раптом очам своїм не повірив – перед ним чорніла кругла діра.

Дупло!

Ні миті вагання – мерщій туди! Скоріше в дупло!

Півчеревичок відчув приємну прохолоду. Наосліп він нишпорив руками, бо після яскравого сонячного світла очі ніяк не могли призвичаїтися до темряви.

Часу в нього було обмаль. Уже в отвір тицяв гострий писок пацюк. У сутінках він не бачив Півчеревичка, проте ще енергійніше заворушив ніздрями, нюшкуючи повітря.

Тієї ж миті Півчеревичок намацав якийсь металевий предмет – він був навіть із держаком. Якраз зручно тримати. Ця річ схожа на кельму – робочий інструмент муляра, та Півчеревичкові ніколи було розмірковувати про її призначення. Зараз вона правила йому за зброю.

Схопивши держално обіруч, він розмахнувся і щосили хряснув пацюка по голові.

Коли гризун гепнувся додолу, Мохобородько сказав Муфтикові:

– Пацюкові каюк, наш Півчеревичок урятований.

– Ти гадаєш, – засумнівався Муфтик. – Але ж ці гризуни такі упертюхи, можливо, знову подереться за Півчеревичком?

– Уже не подереться, – покрутив головою Мохобородько. – Ти не забувай, що його ужалив Рудольф. Отрута неодмінно подіє.

Либонь, Мохобородько казав правду. Пацюк хоч і зіп’явся на лапи, одначе вже нікому не міг заподіяти зла. Його погляд, досі такий загрозливий, ураз потьмянів і отупів. Він знесилено покульгав од сосни. Певне, почала діяти отрута.

Муфтик і Мохобородько полегшено зітхнули. Адже вони від самого початку, затамувавши подих, спостерігали за вражаючими Півчеревичковими пригодами. Вони були у відчаї, коли той упав з дерева, тремтіли від жаху, коли пацюк свердлив його убивчим чаклунським поглядом. І коли Рудольф тихенько виповз із кишені і шмигнув униз по сосновому стовбуру, поспішаючи на допомогу Півчеревичкові, Мохобородько відчув за свого підопічного майже батьківську гордість… Тепер усі струси, принаймні цього разу, були позаду.

– Але куди запропав Півчеревичок? – здивувався Муфтик. – Його немає на дереві.

Фіналу захоплюючої Півчеревичкової пригоди Муфтик і Мохобородько не бачили, до того ж вони нічого не знали про дупло в сосні.

– Півчеревичку! – гукнув Мохобородько. – Куди ти запропав?

Тихо.

– Пів-че-ре-вич-ку-у-у! – погукали вони удвох, та, як і раніше, ніякої відповіді. Тоді мовчки перезирнулися і насторожено полізли вниз.

Невдовзі вони почули мирне хропіння. І за цією ознакою Муфтик і Мохобородько скоро знайшли дупло.

СКАРБНИЦЯ

Півчеревичок заснув одразу, як тільки пацюк зірвався з дерева. І коли він урешті прочуняв після тривалого і глибокого сну, Муфтик і Мохобородько вже встигли обстежити дупло. Воно нагадувало затишну комірку, де в кожному кутку сяяло безліч різних блискучих речей. Тепер усі вони лежали купкою посеред дупла, куди сягало світло, а Муфтик і Мохобородько з цікавістю розглядали їх.

– Я живий? – спитав Півчеревичок, протираючи спросоння очі.

– Живий, живий, – засміявся Муфтик, який саме порпався у цяцьках, сподіваючись віднайти Півчеревичкову медаль.

– А ви? – поцікавився далі Півчеревичок.

– А ми живі теж, еге? – просопів Мохобородько.

Півчеревичок досі ще не прочунявся до пуття.

– Тоді, любі друзі, – мовив він, – дозвольте вас запитати, чому тут так темно?

– Ми в сорочій скарбниці, – пояснив Муфтик. – А в скарбницях, так уже ведеться, завжди панує таємничий напівморок.

– Виявляється, ми в скарбниці, – похитав головою Півчеревичок.

Він підвівся і здивовано втупився на металеву річ у своїй руці. І вві сні він не випускав держака. Тільки тепер Півчеревичок, прокинувшись остаточно, все пригадав. І він вигукнув:

– Ага, це ж та сама кельма, що нею я хряснув пацюка по голові!

– Не кельмою, а лопаткою для торта, – доброзичливо всміхаючись, поправив Мохобородько. – Ми й не відали, що ти нею зацідив пацюкові у тім’я, лише побачили, як той упав.

Півчеревичок тільки зараз роздивився свою «грізну» зброю.

– Справді, лопатка для торта! – зрадів він. – Я певен, що ніхто й ніколи, окрім мене, не рубонув нею пацюка межи очі. В цьому ділі я – піонер!

– Безумовно, – погодився Муфтик. – Ти відважний хлопець і, звісно, гідний носити свою медаль.

І з цими словами він пришпилив на груди Півчеревичкові медаль.

– Чудово, – сказав Півчеревичок і врочисто вклонив ся. – Надалі я нікому не дозволю її викрасти. А де ж це Рудольф, мій любий рятівник?

– Рудольф покинув нас, – усміхнувся Мохобородько. – Врятував тобі життя і повернувся в рідне середовище.

– Шкода, – щиро мовив Півчеревичок. – Я хотів би побачити його бодай разочок, щоб із любов’ю поглянути на нього.

Але повернути Рудольфа назад було неможливо.

Отож медаль знову засяяла на Півчеревичкових грудях, і все було б чудово, аби не пацюча облога. Про звільнення не могло бути й мови, бо машиною, як і досі, повністю володіли пацюки. Доводилося дякувати долі за те, що гризунам поки що не спадало на думку знову атакувати їх.

– Дивуюся, чому жоден пацюк не спробував залізти на дерево, – сказав Муфтик.

– Нічого дивного, – озвався Півчеревичок. – Той, що ліз, заробив лопаткою по голові. Його спільники не бажають відчути на собі мою грізну зброю, і тому вирішили просто заморити нас голодом.

– А може, той пацюк взагалі був винятковим, – роздумував Мохобородько. – Можливо, у пацюків і сороки укладена таємна угода, що сосна – це володіння білобокої.

Ось чому, либонь, сорока і живе спокійнісінько на верхівці. Щиро кажучи, ця сорока взагалі якась дивакувата. У дуплах найчастіше гніздяться сови, а наша білобока злодійка умудрилася влаштувати отут цілу скарбницю.

– О-ох, – зітхнув Півчеревичок. – Тільки цього добра нам бракувало!

Муфтик задумливо дивився на купу блискучого збіжжя.

– Якщо ми колись порятуємося звідси, – сказав він, – то найперше всі знайдені речі повернемо господарям.

Цю думку друзі сприйняли без особливого захвату, проте Півчеревичок майже радісно вигукнув:

– Та ми ще взагалі не вийшли звідси живцем!

– Насамперед ми повинні переписати скарб, – запропонував Мохобородько. – Це допоможе нам з’ясувати, що й до чого.

Друзі пристали на Мохобородькову пропозицію. Принаймні це вже якась робота, і сумні думки й голод не так дошкулятимуть, та й час швидше мине. Муфтик видобув з-під муфти записника й кулькову ручку – відтоді, як він писав собі листи, у нього завжди були напохваті самописка й папір.

Друзі підсіли до купи скарбу.

– Передусім занесемо до списку лопатку для торта, – сказав Півчеревичок.

І робота закипіла:

Лопатки для торта шт. 1

Наперстки шт. 7

Кнопки шт. 314

Ґудзики шт. 204

– Батечку, – похитав головою Півчеревичок. – Навіщо, навіщо їй стільки ґудзиків!

– Білобокій злодійці усе це не потрібне, – мовив Мохобородько. – Тепер ми бачимо, до чого призводить потяг до нагромадження.

Муфтик писав далі:

Срібні ложки шт. 23

Моноклі шт. 1

Блискучі обгортки цукерок шт. 104

Старовинні золоті монети шт. 45

Старовинні срібні монети шт. 82

Старовинні срібні келихи шт. 1

– Тьма-тьменна старовини, – зауважив Мохобородько. – Очевидно, перед нами здобич багатьох сорочих поколінь.

– Скоріше всього, – кивнув Півчеревичок. – І господа рів оцих речей уже, певно, нема серед живих. Просто не уявляю, як Муфтик сподівається усе це передати власникам.

– Звичайно, це буде нелегко, – погодився Муфтик.

Після цього заговорив Мохобородько:

– А що, як у музей, га? Якщо ми цей скарб передамо якомусь музею!

– Друзі мої! – вигукнув Муфтик. – Адже це моя давня мрія – подарувати якомусь музеєві щось вагоме від свого імені!

– І я не проти музею, – погодився Півчеревичок. – Тільки треба вибрати речі, які є історичною цінністю. Не пропонуватимемо ж музеєві ґудзики чи обгортки від цукерок.

Але Мохобородько думав по-іншому.

– Музеєві треба передати все разом, – сказав він. – І не історичному, а природничому. В історичному і так по саму зав’язку всілякої старовини. А в природничому був би такий рідкісний і дуже дорогий експонат – речі, викрадені однією сорочою сім’єю.

На цьому й погодилися, і Муфтик став переписувати далі:

Ручні годинники шт. 3

Велосипедні дзвоники шт. 1

Терпужки для нігтів шт. 32

Французькі ключі шт. 102

Звичайні ключі шт. 218

Медальйони шт. 1

– Яке вродливе личко! – вигукнув Муфтик, одкривши медальйон. – Яка чарівна молода жінка!

Він заплющив очі і, захлеснутий хвилею раптових почуттів, заговорив віршами:

 
Ти смієшся – зуби біліші від снігу,
і палають щоки – мальви квітнуть ніби!
 

Мохобородько й Півчеревичок теж схилилися над медальйоном.

– Гм, – замислено збрижив чоло Мохобородько. – У мене таке відчуття, нібито я знаю цю жінку.

Проте Півчеревичок сказав:

– Ти поглянь, яке на ній старовинне вбрання! Якщо й справді знаєш її, тоді щонайменше тобі років двісті!

Тепер і Мохобородько побачив, що жіночий одяг принаймні минулого століття, зачіска теж.

Муфтик стулив, клацнувши, медальйон і заходився писати далі:

Весільні каблучки шт. 154

Термосні корки шт. 2

Цвяхи шт. 106

Сир рокфор…

– Рокфор! – радісно загорлав Півчеревичок. – Це врятує нас од неминучої голодної смерті!

І справді, серед всіляких речей трапилася й пачечка сиру. Мабуть, сороку привабила блискуча обгортка.

– Але не треба його одразу весь з’їдати, – попередив Муфтик. – Невідомо, скільки нам доведеться тут сидіти.

– І бодай шматочок слід залишити для музею, – додав Мохобородько. – Інакше наш дарунок не буде повний.

Він розгорнув сир і відломив три однакові шматочки. На думку Півчеревичка, ці невеличкі пайки все ж мали хоч трохи потамувати голод. Після того, як вони під’їли, робота посувалася жвавіше, і надвечір Муфтик поставив крапку під довгим списком.

ТРЮФЕЛЕВА ЦУКЕРКА

Уже три доби сиділи мандрівники у сорочій скарбівні, і сумні думи опосідали їх. Дуже хотілося їсти. Рокфору ще зоставався малесенький шматочок, але ж то для музею. На щастя, над руїнами палацу пройшов дощик-накрапасик, так що Півчеревичок назбирав трохи води в срібний келих.

– Біля наших ніг лежить справжній скарб, – сказав Мохобородько. – Звичайну воду п’ємо із розкішного старовинного срібного келиха. Та що нам з усього цього?

– Нічого, – зітхнув Півчеревичок.

І Муфтик додав:

– Ми сидимо тут, мов… – він підшукував доречне порівняння. – Як оті коти на острові.

– Ох, і не кажи, – раптом заскімлив Півчеревичок. – Ті милі котунчики! Як вони там поживають на острові?!

– Гадаю, що кошачому племені доводиться не легше, ніж нам, – обізвався Муфтик. – Бідні малята! Пригадуєте, як вони славно ганялися за нами? Якщо їх порівняти із пацюками, коти надзвичайно приємні істоти.

– Атож, – підтримав друзів Мохобородько. – Мені здається, ці коти невимовно чарівні. Зараз я навіть не збагну, як ми могли покинути таку чудову кошачу ватагу там, на пустельному острові.

– Це була бездушна витівка, – пожалкував Півчеревичок. – А може, нам пощастить виправити помилку…

– Ми повинні виправити її, – вигукнув Муфтик. – Якщо виберемося із полону, то нашим обов’язком стане рятування котів.

– Скріпимо це клятвою! – розпалився Півчеревичок. – Давайте заприсягнемо, що коли ми зостанемося жити, то присвятимо всі свої зусилля і вміння звільненню котів!

Муфтик і Мохобородько палко схвалили це.

– Надзвичайно слушна думка, – сказав Мохобородько. – Клятва полегшить наші душевні муки і, власне, це єдине, що ми можемо зараз зробити для котів.

Мандрівнички урочо взялися за руки. їхні обличчя посерйознішали – важко навіть уявити тяжкі кошачі страждання на острові посеред озера. І тоді вони поклялися – пообіцяли, що ніколи не забудуть котів, що надалі – як тільки порятуються із пацючої облоги – завжди шануватимуть цих тваринок і не знатимуть спокою доти, поки не звільнять із острова геть усіх котів.

Нарешті Півчеревичок сказав:

– Присягу треба б скріпити підписами, щоб зосталося якесь зриме підтвердження. Я вважаю, що слід вирізати свої ініціали на стіні скарбниці.

– Ні, ні, – покрутив головою Мохобородько. – Живе дерево ножем і торкати не можна.

Але Муфтик підтримав Півчеревичка:

– У сосні вже є дупло. Наші ініціали не завдадуть ніякої шкоди великому дереву. І ще одне слід урахувати. Якщо ми не вийдемо живими з дупла, то вирізьблені літери зостануться після нас як надгробні написи. Можливо, тут через багато років знайдуть серед золотих монет наші зотлілі кістки й тоді з ініціалів дізнаються про наші імена.

Од цих сумних слів анітрохи не стало легше.

– Гаразд, – погодився Мохобородько. – Тоді нехай літери постануть одна біля одної, так, як і ми завжди стояли поруч на життєвій дорозі.

Півчеревичок вийняв крихітний кишеньковий ножик, ступив до стінки й заходився вирізати. Десь за півгодини з’явилися ініціали, великі й виразні – ПЧ.

У Мохобородька на це пішло значно більше часу, бо, по-перше, він не вмів так доладно орудувати ножем, як Півчеревичок, а по-друге, літеру М вирізати було складно. Але все-таки роботу він виконав цілком пристойно: МБ вийшли однакові, рівнесенькі.

Останнім вирізував Муфтик, і нарешті поруч із Півчеревичковими та Мохобородьковими ініціалами з’явилися ЛМ.

– ЛМ? – здивувався Півчеревичок. – Що це означає? Луб’яний Муфтик?

Муфтик зажурено всміхнувся.

– Це означає – Любий Муфтик, – проказав він. – Коли я ще одержував листи від себе, то кожен починався саме так.

Вирізування ініціалів дуже натомило друзів. Будь-яка робота зараз страшенно виснажувала їх – голод і колотнеча останніх днів далися взнаки. У Муфтика макітрилося в голові, в Мохобородька відбирало руки-ноги, а Півчеревичок так заслаб, що не міг навіть поворушити пальцями ніг.

Вони полягали, але від перевтоми не могли заснути. Поволі їх охопило небезпечне збайдужіння: чи пан, чи пропав. Вони ніби заклякли. Іноді перед очима їм поставали картини дитинства. Буцімто звідкілясь, із далечі, вчували дихання одне одного. І це все.

А далі – ще гірше: вони вже не розуміли, як довго лежать у напівзабутті – години, дні, тижні. Раптом усі троє, мов за командою, підвели голови, сторожко прислухалися.

Їхній слух вирізнив лопотіння крил і подряпування кігтів. По тому на підлогу скарбниці щось плюхнулося.

Сорока прилетіла, аби поповнити свої скарби!

Вона зовсім не сподівалася, що стріне тут непроханих гостей, і тому помітила їх лише тоді, коли вже випустила здобич із дзьоба. Одразу ж зчинила неймовірний галас, та було вже пізно. Мохобородько насилу підвівся і схиливсь над злодійською поживою.

– Трюфелева цукерка! – ошелешено вигукнув він.

Це слово, мов чарівне замовляння, так подіяло на Муфтика і Півчеревичка, що ті аж підстрибнули.

– Справді, трюфелева цукерка, – повторив Півчеревичок, а більше не міг вимовити ні слова – котилася слина.

– Поділимо на трьох, – сказав Муфтик.

Тремтячими від радісного збудження пальцями Мохобородько розгорнув блискучу обгортку і розрізав цукерку кишеньковим Півчеревичковим ножиком на три рівні частинки. І кожен уп’явся зубами в свою пайку.

– Від трюфелі одразу ж стало веселіше, – пожвавішав Муфтик.

– Так-так, – погодився Мохобородько. – І додалося сил.

Трюфелева цукерка справді добре подіяла на полонен-ців. Вони відчули, як із кожною крихтою до них повертається сила, а коли солодкий сніданок закінчився, вони наче вдруге народилися на світ.

– Дякуймо білобокій, – засміявся, облизуючись, Півчеревичок. – Потурбувалася про нас, мов про своїх маленьких пташенят!

А втім, сорока від удячних Півчеревичкових слів анітрохи не стала ввічливішою. Вона ще довгенько сердилася й скрекотала, а тоді, вкрай розгнівана, полетіла геть.

– Що ж далі? – поцікавився Мохобородько.

– До кого біда вчепиться, тому й на спину стеребиться! – мудро висловився Муфтик, не знайшовши доречнішого прислів’я.

Трійцю знову охопило бажання діяти.

– Щоб не сидіти без діла, бодай гляну на пацюків, – сказав Півчеревичок. – Треба хоч щось робити, аби життя стало розмаїтішим.

Він визирнув із дупла, і тієї ж миті його пальці заворушилися швидко-швидко.

– Хутчіш сюди! Дивіться! – вигукнув він. – І скажіть, що б це означало!

Муфтик і Мохобородько не змусили себе довго чекати. За мить вони стояли біля Півчеревичка й здивовано сопіли.

Те, що вони побачили, було несподіваним, величним і загадковим. Пацюки, що перед цим никали серед руїн туди-сюди або ще якось розважалися, тепер стояли шеренгами, як відбірне військо. Виструнчившись, завмерли полки, – незліченна й грізна армія.

– Здається, прибув сам головнокомандувач, – повідомив Півчеревичок.

І справді, перед вишикуваними колонами походжав пацюк завбільшки з порося, і було видно, що всі ставилися до нього з неабиякою шанобою. Було таке враження, що він віддає команду своєму війську.

– Чи не збираються вони всією цією ордою посунути на нас? – забідкався Муфтик. – їх же десятки тисяч!

Одначе Мохобородько зостався спокійний.

– Заради нас вони нізащо б не почали так урочо шикуватися, – сказав він. – Про нас хижаки, мабуть, взагалі забули. Найімовірніше, пацюки готуються до далекого воєнного походу.

Незабаром Мохобородькове припущення підтвердилося.

Тільки-но вечірні сутінки огорнули землю, перші пацюки вийшли з руїн. Це був авангард, близько двохсот пацюків, які старанно винюшкували, перш ніж ступити, аби виявити можливу небезпеку. Слідом вирушив у дорогу генеральний штаб – попереду завбільшки з порося головнокомандувач, а за ним – великий загін поважних радників. Між авангардом і генеральним штабом увесь час бігало туди-сюди кілька дрібніших, але спритних пацюків. Це були гінці, які передавали повідомлення і розпорядження.

А вслід за генеральним штабом посунула вся армія. Полки один за одним залишали руїни.

– Жахливе видовище, – прошепотів Півчеревичок.

– Жахливе й могутнє, – сказав Муфтик.

– Але ж подумайте, любі друзі, – додав Мохобородько, – може, в цьому наш порятунок.

Мохобородько таки передбачив події – через дві години серед руїн не було жодного пацюка. Радісно усміхаючись, крихітні чоловічки дивилися один на одного. Вони ж бо врятовані, й так несподівано, без найменших зусиль!

– Нам допомогла трюфелева цукерка, – поважно сказав Півчеревичок. – Це вона додала мені сміливості визирнути з дупла. Інакше ми проспали б пацючий похід і зосталися б тут до скону.

Муфтик і Мохобородько змушені були визнати, що Півчеревичок правий – цього разу їхнє життя справді висіло на тонесенькій волосинці.