Текст книги "Щастя Ругонів"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

Ругон був незрівнянний. Він доповнив, оздобив і драматизував усе, що розповів уранці дружині. Розподіл рушниць і набоїв викликав загальний трепет. Але геть уразила всіх розповідь про похід безлюдними вулицями й захоплення мерії. Усяку нову подробицю переривали питання;

– І вас було всього сорок один чоловік? Дивовижно!

– Але ж! Було-бо страшенно темно!

– Ні, визнаю: я ніколи не насмілився б.

– Значить, ви його так і схопили за горло?

– А бунтарі? Що вони казали?

Але ці уривчасті фрази тільки під’юджували Ругона. Він відповідав усім, він доповнював свою розповідь жестами, мімікою. Цей гладкий добродій, захоплений власними подвигами, сьогодні розпалився, мов школяр; він пригадував усе щось нове, повторювався; звідусіль сипалися запитання, здивовані вигуки, весь час зачиналось обговорення якої-небудь подробиці; і Ругон випинав себе в пориві епічного натхнення. А Грану та Рудьє підказували йому факти, – дрібні, непомітні факти, що їх він пропускав. Вони палали бажанням вставити й своє слово, розповісти про якийсь епізод і часом перебивали його. Інколи говорили всі троє разом. Але коли Ругон захотів розповісти про те, що сталося на. подвір’ї при арешті вартових, приберігаючи для розв’язки надзвичайний епізод із дзеркалом, Рудьє заявив, що він перекручує розповідь, зміняючи чергу подій. Вони навіть досить різко засперечалися. Потім Рудьє, скориставши з доброї нагоди, несподівано вигукнув:

– Добре! Хай буде так! Вас-бо там не було… Дозвольте мені про це розповісти…

І тут він. докладно розповів, як прокинулися ворохобники і як їх узято на приціл і обеззброєно. На щастя, крові не було пролито. Ця остання фраза розчарувала аудиторію: вона жадала почути хоч про одне вбивство.

– Але ж ви, гадаю, стріляли? – перебила його мову Фелісіта, бачачи, що драма не досить ефектна.

– Так, так, тричі, – провадив колишній панчішник. – Ковбасник Дюбрюель, пан Льєвен та пан Масіко з невибачним Поспіхом вистрілили з своїх рушниць.

І коли слухачі почали виявляти якесь незадоволення, він заявив:

– Так, невибачним, я наполягаю на цьому слові. На війні й так багато буває жорстоких вчинків, отже, не треба безцільно проливати кров… Я хотів би бачити вас на моєму місці… А втім, ці добродії заприсягалися, що не винні; вони й самі не знають, чому їхні рушниці вистрілили… А все ж їхні рушниці вистрілили… якась випадкова куля відскочила від муру і підбила око одному з повстанців…

Цей синяк, ця несподівана рана задовольнила слухачів. На якій щоці синяк? Яким побитом куля, навіть випадкова, може влучити в щоку і не пробити її? Все це викликало жваву розмову.

– А нагорі, – провадив далі Ругон, намагаючись говорити якнайголосніше, не даючи заспокоїтися схвильованій аудиторії, – нагорі у нас було так само немало роботи. Боротьба була запекла…

І він переказав докладно про арешт брата й чотирьох інших повстанців, називаючи Макара не інакше, як «ватажком». Слова «кабінет пана мера», «фотель пана мера», «стіл пана мера» щохвилини злітали з його вуст і надавали в очах слухачів чудової величності цій жахливій сцені. Сутичка відбувалася вже не надворі, а в кабінеті головного адміністратора міста. Рудьє зовсім померк перед Ругоном. Нарешті П’єр дійшов до епізоду, який підготовляв з самого початку і який мав остаточно обернути його на героя.

– І ось, – мовив він, – один з повстанців кидається на мене. Я відсуваю фотель пана мера, хапаю цього зуха за горло й душу його, – собі уявляєте! Але рушниця мені заважає. Я не хочу її кидати, – рушницю ніколи не можна випускати з рук, – і тулю її ось отак, під лівою пахвою. Раптом вона стріляє…

Вся аудиторія дивилася в рот Ругонові. Грану витягує губи, палаючи бажанням теж що-небудь розповісти, і нарешті гукає:

– Ні, ні, це було не так!.. Ви не могли бачити, мій друже; ви билися, як лев… Але я допомагав зв’язувати одного з полонених і бачив усе… Ваш супротивник хотів вас убити, це він стрельнув із рушниці, я добре бачив, як його чорні пальці просунулися вам під руку.

– Ви гадаєте? – спитав, збліднувши, Ругон. Він і не знав, що був у такій небезпеці, й розповідь колишнього торгівця мигдалем жахливо вразила його. Грану, звичайно, не брехав, але під час бійки дозволено бачити речі в драматичному світлі.

– Та кажу ж вам, цей чоловік хотів вас убити, – повторював він переконано.

– Так ось чому, – сказав Ругон притишеним голосом, – я чув, що куля просвистіла біля мого вуха.

Всі в салоні дуже захвилювалися. Слухачі, здавалося, відчули побожну повагу до цього героя: адже ж він чув, як куля просвистіла біля його вуха. Розуміється, жоден із присутніх буржуа не міг похвалитися чимсь подібним. Фелісіта визнала за потрібне кинутися в обійми свого чоловіка, аби ще більше зворушити збори. Але Ругон зараз же визволився й скінчив свою розповідь героїчною фразою, що назавжди залишилася в пам’яті всього Пласана:

– Лунає постріл, я чую, як продзижчала куля біля мого вуха і – торох!.. – трощить дзеркало пана мера!

Всі були вражені. Таке чудове дзеркало! Як шкода, справді! Нещастя, що трапилося з дзеркалом, трохи відвернуло увагу цих добродіїв від подвигів Ругона. Це дзеркало стало за якусь живу істоту, і про нього довго розмовляли з виразом жалю і співчуття, наче його поранено в саме серце. Це й була розв’язка, заготовлена П’єром, апофеоз цієї чудової одіссеї. В жовтому салоні знялися голосні, балачки. Гості пригадували один поперед одного подробиці тільки що прослуханої оповіді. Часом хтось із них відходив від групи, щоб перепитати одного з трьох героїв за правдиву версію якого-небудь спірного епізоду. Герої поповнювали факти з дивовижною точністю: вони відчували, що їхні слова стануть здобутком історії. Зрештою, Ругон і його обидва помічники заявили, що на них чекають у мерії. Запанувала поштива тиша; вони відкланялися, багатозначно всміхаючись. Грану аж роздувся з поважності. Бо ж ніхто, крім нього, не бачив, як бунтівник спустив курок і пострілом розбив дзеркало; це й надавало йому пихи. Обличчя йому аж сяяло… Залишаючи салон, він узяв під руку Рудьє й пробурмотів з виглядом великого полководця, розбитого втомою:

– Вже тридцять шість годин, як я на ногах, і бог знає, коли ще доведеться відпочити.

Ругон, одходячи, відвів набік Вюйє й сказав йому, що партія ладу більше, ніж коли-небудь, сподівається на нього і на його «Вісник». Треба надрукувати гарну статтю, щоб підбадьорити населення й розмалювати як слід цю банду розбійників, що пройшла через Пласан.

– Будьте певні! – відповів Вюйє. – Газета мала б вийти тільки завтра, але я випущу її ще сьогодні ввечері.

Вони вийшли, а відвідувачі жовтого салону затрималися ще на хвилину, балакливі, ніби ті кумасі, котрі позбиралися на вулиці й дивляться на канарку, що вилетіла з клітки. Всі ці відставні комерсанти, торгівці олією, шаповали поводилися так, наче вони переживали чарівну драму. Ніколи ще їм не доводилося зазнавати такого зворушення. Вони ніяк не могли вдосталь надивуватися з того, що поміж них виявилися такі герої, як Ругон, Грану та Рудьє. Нарешті їм стало задушливо в салоні, набридло переказувати один одному ту ж самісіньку історію… Їх поривало швидше поширити велику вість по місту, і вони зникли один по одному. Кожному кортіло першому розповісти ці животрепетні новини. Фелісіта, залишившися сама, Зорила з вікна вітальні, як вони бігли по вулиці Бан, схвильовано вимахуючи руками, мов великі кістляві птахи, викликаючи неспокій по всіх кутках міста.

Була десята година ранку. Пласанці, повстававши, метушились по вулицях мов несамовиті від чуток. Ті, хто бачив загін або чув про нього, оповідали неймовірні брехні, перечили один одному, висловлювали жахливі здогади. Але більшість навіть не знала, в чому річ. Мешканці околиць слухали, роззявивши рота, мов дитячу казку, оповідь про те, як кілька тисяч бандитів затопили вулиці й зникли вдосвіта, наче армія привидів. Тільки скептики казали: «Та годі вже». Але деякі подробиці були вірні. Зрештою, Пласан переконався, що страшенне лихо загрожувало йому вночі й прокотилося, не зачепивши його. Нічна темрява і суперечливі чутки надавали цій таємничій катастрофі якогось невиразного, незбагненного жаху, що лякав навіть найхоробріших. Хто ж одвернув удар? Хто доконав чуда? Гомоніли вже про якихось невідомих рятівників, про невеличкий гурт людей, що відрізав голову гідрі, не наводячи, проте, подробиць, як про щось малоймовірне, поки відвідувачі жовтого салону не розбрелись по місту, повторюючи біля кожних дверей ту ж саму оповідь.

Як вогонь пороховою ниткою, звістка облетіла з краю до краю все місто. Ругонове ім’я не сходило з вуст, викликаючи здивування в новому місті й вибухи похвал у старому кварталі. Думки про те, що в Пласані нема ні підпрефекта, ні мера, ні поштмейстера, ні митника, ні якої іншої влади спочатку приголомшила мешканців. Їм здавалося жахливим, що вони, як звикле, спокійно прокинулися і раптом опинились без усякої влади. Коли перший жах минув, вони кинулися, не тямлячи себе від радості, в обійми визволителів.

Кілька республіканців знизували плечима, але дрібні торгівці, небагаті рантьєри, всякого гатунку консерватори благословляли скромних героїв, що доконали свій подвиг у темряві. Коли ж узнали, що Ругон заарештував свого рідного брата, здивуванню не було й краю. Його порівнювали з Брутом. Таким чином те, чого П’єр так боявся, збільшидо його славу. В той час, коли острах ще не розвіявся, всі відчували вдячність. Ругона вважали одностайно за визволителя.

– Подумати тільки, – казали полохуни, – їх було лише сорок один чоловік!

Цифра «сорок один» остаточно вразила місто. І в Пласані постала легенда про сорок одного буржуа, що стерли на порох три тисячі повстанців. І лише кілька заздрісників з нового міста, адвокати без клієнтури або колишні військові, яким соромно було, що вони проспали таку ніч, висловлювали деякий сумнів. Могло бути й таке, зрештою, казали вони, що повстанці самі залишили місто. Бо ж не лишилося жодного сліду битви – ні трупів, ні крові. Напевне, цим визволителям не так уже й важко дісталась перемога.

– А дзеркало? Дзеркало? – повторювали фанатики. – Ви ж не, можете заперечувати, що дзеркало пана мера розбите. А коли не ймете віри, підіть і подивіться самі.

І справді, до самісінької ночі цілі юрби людей ні? усякими приводами заходили до кабінету мера; а втім Ругон навмисне залишив двері навстіж відчинені. Всі як укопані зупинялися перед дзеркалом, що куля в ньому пробила круглу дірку, оточену променястими розколинами, і бурмотіли одну й ту ж фразу:

– Оце нечиста сила! Ну й куля!

І вони йшли собі, цілком переконані.

Фелісіта, сидячи біля вікна, з насолодою дослухалася до всього цього гомону, цих хвальних пісень виявлення вдячності, що докочувалися до неї з усіх кінців міста. Весь Пласан заговорив про її чоловіка: вона почувала, що обидва квартали, там, унизу, тремтіли від збудження й обіцяли їй близький тріумф. Та й пригнічуватиме ж вона своєю пихою це місто, що так пізно впало до її ніг! Вона пригадала всі свої кривди, всі минулі прикрощі, і їй захотілося швидше навтішатися з перемоги.

Вона підвелася й повільно обійшла салон. Ось тут тільки що тяглося до них стільки рук. Вони перемогли; буржуазія була під їхніми ногами. Жовтий салон здавався ніби освячений цією перемогою. Калічені меблі, витертий оксамит, люстра, засиджена мухами, – весь цей мотлох обернувся в її очах у славетні останки на бойовищі. Вона, певно, менше хвилювалася б, аби озирала Аустерліцьку рівнину.

Вернувшись до вікна, вона помітила Арістіда, що блукав по площі Підпрефектури і наче щось розшукував. Вона подала йому знак піднятися. Він, здавалося, тільки на це й чекав.

– Та заходь же, – сказала йому мати на сходах, бо бачила, як він вагається. – Батька немає вдома.

Арістід мав засоромлений вигляд блудного сина. Вже чотири роки він не переступав порога цього салону. Рука в нього була ще перев’язана.

– Тобі все ще болить рука? – насмішкувато спитала його Фелісіта.

Він почервонів і ніяково відповів:

– О, вже проходить, я майже здоровий.

Він стояв посеред кімнати, не знаючи, що його казати далі. Фелісіта допомогла йому.

– Ти чув про подвиг батька? – запитала вона.

Він відповів, що по цілому місту тільки й мови, що про нього. Але тепер Арістід уже опанував себе і міг віддячити матері насмішкою на насмішку. І, поглядаючи їй в обличчя, додав:

– Я прийшов довідатися, чи не поранено часом батька.

– Будь ласка, не говори дурниць! – скрикнула Фелісіта з властивою їй різкістю. – Я на твоєму місці поводилася б зовсім просто. Визнай, що ти помилився, приєднавшись до своїх» старців-республіканців. Тепер ти, певно, з охотою кинув би їх і перейшов на наш бік, бо ми взяли гору. Що ж, наші двері для тебе відчинені.

Але Арістід запротестував. Республіка – велика ідея. Та й повстанці можуть ще перемогти.

– Будь певний! – роздратовано гукнула стара жінка. – Ти просто боїшся, що батько тебе погано прийме. Беру на себе полагодити справу… Ось слухай-бо мене: вертайся до своєї редакції і приготуй, на завтра добре число. Пиши на користь перевороту, а завтра ввечері, коли вже це число вийде, приході» сюди; тебе приймуть з розкритими обіймами.

І бачачи, що молодий чоловік стоїть замислений, вона притишила голос і палко додала:

– Зрозумій же ти, в цьому наше й твоє щастя, і в голову собі не покладай продовжувати свої дурниці. Ти й без того досить уже скомпрометував себе.

Молодий чоловік відповів жестом, жестом Цезаря, коли той переходив Рубікон. Тим самим він ухилився від усного зобов’язання. Він уже зібрався йти, коли мати додала, взявшись за вузол його пов’язки.

– І насамперед зніми цю ганчірку. Це, знаєш, робиться вже смішним.

Арістід не став їй перечити. Знявши хустку, він старанно зложив її і сховав у кишеню. Потім поцілував матір і сказав:

– До завтра.

Тим часом Ругон офіційно перейняв владу над мерією. Залишалося тільки вісім міських радників, решта знаходилася в руках повстанців разом із мером та двома його помічниками. Цих вісім добродіїв, що були одного гатунку з Грану, аж у піт кинуло від страху, коли П’єр з’ясував їм, в якому критичному становищі місто. Щоб зрозуміти розгубленість, що кинула їх в обійми Ругона, треба знати, з яких телепнів складено міські ради багатьох маленьких містечок. У Пласані мер мав у своєму розпорядженні неймовірних дурнів – німе знаряддя, що пасивно виконувало його волю. Отже, коли пана Гарсоне не стало більше в Пласані, муніципальний апарат мав вийти з ладу й дістатися тому, хто зуміє заволодіти його машинерією. А як під цей час і підпрефект залишив місто, то, природно, силою обставин Ругон зробився єдиним і абсолютним господарем міста: дивний збіг подій, що віддавали владу заплямованій людині, якій ще вчора ніхто в місті не позичив би й сотні франків.

П’єр почав з того, що оголосив про набрання чинності тимчасової комісії. Потім він узявся до реорганізації національної гвардії; йому пощастило зібрати триста чоловік. Їм роздано сто дев’ять рушниць, що залишилися в коморі. Таким чином, кількість людей, озброєних реакцією, досягла півтораста. Другу половину складали добровольці-буржуа і солдати Сікардо. Командир Рудьє зробив огляд малої армії на площі Ратуші і з досадою зауважив, що торгівці городиною сміються з неї крадькома. Далеко не всі гвардійці були в мундирах, а деякі з них виглядали дуже чудно в чорних капелюхах, у сурдутах та з рушницями в руках. Але, власне, наміри в усіх були добрі. В мерії поставлено варту. Решта війська рушила окремими роями охороняти всі міські брами. Рудьє взяв на себе командування над вартою біля Великої брами. Це було найнебезпечніше місце.

Ругон, котрий уже відчув свою силу, подався на вулицю Канкуен і попрохав жандарів не виходити з касарні і ні в що не втручатися. Між іншим, він звелів відімкнути двері жандармерії, бо ключі від неї повстанці забрали з собою. Але він хотів тріумфувати один; він зовсім не бажав, щоб жандарі вкрали в нього частину лаврів. Коли він їі потребуватиме, то пришле по них; він з’ясував, що їхня присутність на вулицях тільки дратуватиме робітників і погіршить становище. Бригадир похвалив його за таку розсудливість. Дізнавшись, що в касарні є поранений, Ругон, бажаючи придбати популярність, захотів його відвідати. Ренгад лежав з перев’язаним оком, його великі вуса стирчали з-під перев’язки. Кривоокий проклинав свою рану й нарікав на долю: тепер йому доведеться залишити службу. Ругон підбадьорив його чудовими словами про обов’язок і пообіцяв прислати лікаря.

– Вельми вдячний вам, пане, – відповів Ренгад, – але, бачите, мені зразу б полегшало без усяких ліків, аби я міг звернути шию тому негідникові, що мені вибив око. О, я його миттю впізнаю; невисоке таке хлопча, сухорляве, бліде, ще зовсім молоде…

Ругон згадав кров на руках Сільвера. Він несамохіть позадкував, ніби боявся, що Ренгад схопить його за горло й гукне: «Це твій небіж зробив мене кривим. Почекай, ти мені зараз заплатиш за нього!»

І, проклинаючи про себе своїх негідних родичів, він заявив урочисто, що коли винуватець знайдеться, його буде покарано з усією суворістю законів.

– Ні, ні, це не кара, – відповів кривоокий, – я сам зверну йому в’язи.

Ругон поквапився вернутися до мерії. Час після полудня він присвятив різним невідкладним заходам. Відозва, наліплена на стінах о першій годині, справила чудове враження. Вона кінчалася закликом заховувати спокій і певністю, що встановлений лад порушуватися не буде. І справді, аж до присмерку в місті панував бадьорий настрій, сповнений цілковитої довіри до влади. На пішоходах люди, що читали відозву, казали:

– Ну, справу скінчено, ось ми незабаром побачимо військо, послане навздогін за повстанцями.

І ця певність у тому, що солдати уже близько, була така велика, що роззяви з проспекту Совер рушили на дорогу в Ніццу зустрічати військовий оркестр. Вони повернули мало не вночі, розчаровані, так нічого й не побачивши. По місту зноіву пробіг глухий неспокій.

А в мерії довго засідав тимчасовий комітет і так ні до чого й не договорився. Члени його дуже зголодніли і, перелякані своїми власними балачками, відчули, що страх знову змагає їх. Ругон одпустив їх обідати, призначивши нові збори о дев’ятій годині вечора. Він уже лагодився піти з кабінету, як раптом прокинувся Макар і почав грюкати в двері своєї в’язниці. Він заявив, що хоче їсти, потім спитав, котра година, й коли брат відповів, що вже п’ята, він щось пробурмотів з скаженою злістю, вдаючи, наче дуже здивований з того, що повстанців і досі немає, хоч вони й обіцяли йому повернутись раніш, а так спізнилися його визволити. Ругон, наказавши дати йому поїсти, спустився вниз, збентежений тим, що Макар усе товче про повернення повстанських загонів.

На вулиці він так само відчув неспокій. Місто, здавалося йому, змінилося. Люди, наче тіні, швидко снували вздовж пішоходів. Скрізь панувала якась порожнеча й тиша. І похмурі будинки, здавалося, разом із присмерком огортав жах, сірий, повільний, впертий, наче осінній дощ. Радісне пожвавлення дня фатально завершувалося безпричинною панікою, острахом перед близькою ніччю; мешканці втомилися, переситилися своїм тріумфом, і тепер їм увижалася страшна помста повстанців. Ругон затремтів, відчувши повів страху. Він прискорив ходу, горло йому здавило. Проходячи повз кав’ярню на майдані Ре– коле, де тільки що позасвічували лампи й де збиралися всі дрібні рантьє нового міста, він почув уривок розмови, вельми невтішної.

– Е! Послухайте-но, пане Піку, – казав хтось грубим голосом, – чи знаєте ви новину? Адже ж полк, що його всі так чекали, насправді не прийшов.

– Але ж ніякого полку й не чекали, пане Туш, – відповів пронизливий голос.

– Вибачте, хіба ви не читали відозви?

– Воно правда, там сказано, що лад буде підтримано силою, коли цього вимагатимуть обставини.

– От бачите, сказано: «силою», тобто – збройною силою.

– А що говорять?

– Та всім, звісно, лячно; дивуються, чому солдати не приходять, дуже навіть можливо, що повстанці їх перебили.

У кав’ярні почувся переляканий крик. Ругон хотів був увійти й сказати цим буржуа, що в відозві й не мовилося за прихід війська, піо не треба читати між рядків й розводити такі безглузді чутки. Але в глибу душі він і сам, можливо, сподівався на військо і теж починав дивуватися, чому досі немає жодного солдата. Він повернувся додому дуже стурбований. Фелісіта, жвава й бадьора, сповнена мужності, розсердилася, що його налякали такі дурниці. За десертом вона почала заспокоювати його.

– Ех ти, дурна голово, – сказала вона, – тим краще, що префект забув про нас. Ми самі врятуємо місто. А мені б хотілося, щоб повстанці повернулися, ми їх зустріли б пострілами і вкрили б себе славою. Слухай, накажи позачиняти міські брами та не лягай спати, а краще постарайся всю ніч метушитися якомога більше, це згодом стане тобі в пригоді.

П’єр повернувся до мерії трохи підбадьорений. Але йому довелося зібрати всю свою мужність, щоб залишатися непохитним серед пхикання й нарікань колег. Члени тимчасової комісії приносили паніку в складках своїх сурдутів, як запах дощу в негоду. Всі запевняли, що сподівалися на збройну підмогу, кричали, що не можна залишати так хоробрих громадян на поталу бунтівникам. П’єр, щоб заспокоїти їх, майже пообіцяв, що завтра прибуде військо. – Потім урочисто заявив, що збирається позачиняти брами. Всі присутні відчули полегшу. Національним гвардійцям наказано негайно піти до брам і замкнути їх на два спусти.

Коли вони вернулись, деякі члени комісії призналися, що тепер у них спокійніше на душі. А коли П’єр сказав, що критичне становище міста накладає на них обов’язок залишитися на своєму посту, декотрі почали лаштуватися на ніч, сподіваючись поспати в фотелі. Грану надів чорну шовкову ярмулку, що її передбачливо захопив із дому. Біля одинадцятої години майже всі члени комісії уже спали навколо столу пана Гарсоне. Лиш дехто сидів з розплющеними очима і під мірні кроки національних гвардійців, що ходили надворі, мріяв про те, як він виявить хоробрість і як заслужить ордена. Висока настільна лампа освітлювала цю чудну нічну варту. Ругон, здається, дрімав. Раптом він підвівся й наказав послати по Вюйє. Він тільки згадав, що сьогодні ще не одержав «Вісника».

Книгар з’явився дуже сердитий, в злому гуморі.

– Ну? – спитав Ругон, відводячи його набік. – А стаття, що ви її обіцяли? Я так і не бачив газети.

– Так оце для цього ви потурбували мене? – спитав Вюйє. – Геть к чорту! «Вісник» не вийшов. Я зовсім не бажаю, щоб мене завтра прирізали, коли раптом вернуться повстанці.

Ругон з силуваною усмішкою заперечив, що, бог дасть, нікого різати не збираються. Навпаки, саме тепер, коли ходять такі брехливі й неспокійні чутки, стаття в газеті й могла б прислужитися в добрій справі.

– Може, й так, – відповів Вюйє, – але найблагородніша справа – це зберегти голову на плечах. – І додав ущипливо: – А я гадав, що ви повбивали всіх бунтарів до єдиного. А їх, виявляється, ще сила-силенна, і я не можу важити своїм життям.

Ругон, залишившись сам, здивувався з обурення цього чоловіка, завжди такого покірливого й облесливого. Поведінка Вюйє здалася йому якоюсь підозрілою. Але йому ніколи було дошукуватися правди. Не встиг він знову вмоститися в фотелі, як увійшов Рудьє, несамовито брязкаючи шаблею, прив’язаною до пояса. Ті, що спали, скочили перелякані. Грану навіть подумав, що закликають до бою.

– Га? Що? Що там таке? – спитав він похапцем, ховаючи до кишені свою гарну шовкову ярмулку.

– Панове, – без усякої передмови сказав засапаний Рудьє, мені здається, до міста підступає повстанська банда.

Ці слова присутні зустріли переляканою мовчанкою.

І тільки в Ругона стало духу запитати:

– Ви їх бачили?

– Ні, – відповів колишній панчішник, – але з поля чується якийсь чудний гомін. Один вояк запевняє, що бачив вогні на схилах Гаррігських гір.

Всі члени комісії пополотніли, мовчки поглядаючи один на одного. Рудьє провадив:

– Я повертаюся на чати. Боюсь, як би не було атаки. А ви підготуйтеся з свого боку.

Ругон хотів його наздогнати, щоб добути ще якісь відомості, але той був уже далеко. Розуміється, всім було вже не до сну. Чудний гомін! Вогні! Атака! – і все це серед ночі. Грану пробував порадити таку ж тактику, що вдалася їм напередодні: сховатися і чекати, поки повстанці пройдуть через Пласан, а потім здобути перемогу на порожніх вулицях. Але, на щастя, П’єр пригадав поради своєї жінки і сказав, що Рудьє міг і помилитися: найкраще піти й пересвідчитися вочевидь. Деякі члени ради скривилися, але коли ухвалено, що комісію супроводжуватиме збройний загін, усі з великою хоробрістю спустилися вниз. Залишивши біля ратуші тільки кількох чоловік варти, вони оточили себе тридцятьма національними гвардійцями і лише тоді насмілилися йти на вулиці заснулого міста. Місяць тихо плив над дахами, одкидаючи довгі тіні. Вони переходили від валу до валу, од брами до брами, але обрій затуляли мури і їм нічого не щастило роздивитися й почути. Правда, національні гвардійці на різних постах розповідали, що з піль крізь зачинені брами долинають якісь непевні шерехи. Вони напружували слух, але нічого не могли вловити, крім віддаленого гуркоту, лщо в ньому Грану впізнав шум Віорни.

Проте вони не заспокоїлись. Вони вже лагодилися повернутися до мерії, дуже схвильовані, хоча й знизували удавано плечима, й обзивали Рудьє полохуном і вигадником. Але тут Ругон, бажаючи остаточно заспокоїти своїх друзів, запропонував їм оглянути рівнину з підвищення, відкіля розгортався краєвид на кілька миль. Він повів увесь цей малий гурт до кварталу см. Марка і постукав у двері готелю пана Валькераса.

Граф, тільки зачувши про заколот, виїхав до свого замка Корб’єр. У готелі залишався тільки маркіз де Карнаван. Ще з учорашнього дня він розсудливо тримався осторонь, не через страх, а тому, що не хотів в рішучий мент бути в спілці з Ругонами. Але в душі він згорав з цікавості. Він замкнувся, щоб утриматися від бажання поринути в інтриги жовтого салону. Коли льокай раптом серед ночі доповів йому, що внизу його питають якісь пани, він не втримався від цікавості, встав і похапцем спустився вниз.

– Дорогий маркізе, – сказав Ругон, зазнайомлюючи його з членами міської комісії, – ми до вас з невеличким проханням. Дозвольте нам пройти до саду.

– Розуміється, – відповів здивований маркіз, – я сам проведу вас туди.

І дорогою він розпитав, що саме трапилося. Кінець саду була тераса, що торувала над рівниною; тут, крізь великий вилом у мурі фортечного валу, розстелявся перед очима широкий обрій. Ругон згадав, що ця тераса може правити за чудовий пункт для спостереження. Національні гвардійці залишилися біля брами. Члени комісії, ведучи далі розмову, сперлися на балюстраду тераси. Але чудова картина, що розгорнулася перед ними, змусила їх замовкнути. Далеко-далеко, в глибокій долині Віорци, що тяглася на захід поміж пасмом Гаррігських гір і горами Сея, потоком струмувало місячне сяйво. Купи дерев, темпі скелі здавалися острівцями й мисами в цьому морі світла. Подекуди, в луговинах, Віорна виблискувала, наче сталева зброя, відбиваючи тонкий срібляний дощ, що сипався з неба. В сутінках морозної ночі широкий простір здавався океаном, якимсь невідомим світом. Спочатку пани члени не чули нічого й не бачили. Небо було освітлене трепетним сяйвом й здалеку невиразно лунали чиїсь голоси. Грану, що з натури не був поетом, все ж таки, захоплений цією тихою ясною ніччю, пробурмотів:

– Яка ж чудова ніч, панове!

– Мабуть, Рудьє привиділося, – сказав Ругон із якимсь презирством.

Але маркіз нашорошив свої чуйні вуха.

– Ого! – сказав він своїм різким голосом. – Я чую дзвін.

Всі перехилилися через парапет, затамувавши подих.

І ось з рівнини почули чисті, мов кришталь, далекі звуки дзвона. Пани члени не могли не погодитися з маркізом. Били на сполох. На думку Ругона, це був дзвін Беажа – маленького села, що знаходилося за добру милю від Пласана. Він сказав це, щоб заспокоїти своїх товаришів.

– Слухайте, слухайте! – перервав маркіз. – А от уже дзвін Сен-Мора.

І він указав їм на другу точку обрію. Справді, й другий дзвін почав ридати в цій ясній ночі. Скоро їхній слух звикнув до нічного шуму, вони почали вловлювати розпачливі скарги десяти, двадцяти дзвонів. Зловіщі заклики докочувалися з усіх боків, схожі до хрипу мрущого. Незабаром заридала вся рівнина. Пани не сміялися більше з Рудьє. Маркіз, якому завдавало втіхи лякати цих буржуа, став пояснювати їм причину цього дзвону.

– Це збираються мешканці з сусідніх сіл, щоб на світанку напасти на Пласан, – мовив він.

Грану вирячив очі.

– Ви нічого не бачите ген там? – спитав він раптом.

Ніхто нічого не бачив. Всі заплющили очі, щоб краще чути.

– Ось стійте, – знову почав він, трохи помовчавши. – Бачите, по той бік Віорни, біля цієї чорної маси?

– Так, бачу, – відповів з розпачем Ругон, – там запалюють вогонь.

Одразу спалахнув другий вогонь напроти першого, потім третій, четвертий. Червоні цятки світилися по всій долині, майже на рівному відданиці один од одного, як ліхтарі на якійсь величезній вулиці. Полум’я ватр блідло під місяцем, і в його недевному світлі вони здавалися калюжами крові. Ця зловіща ілюмінація, зрештою, довела до розпачу міську комісію.

– Їй-богу! – уїдливо бурмотів маркіз своїм писклявим голосом. – Розбійники подають один одному сигнали!

І він з догідливості почав рахувати вогні, щоб дізнатися, з кількома приблизно ворогами доведеться мати діло «славній національній гвардії Пласана». Ругон намагався перечити, кажучи, що селяни беруться до зброї, щоб приєднатися до повстанської армії, а не для того, щоб напасти на Пласан. Але пани розпачливо мовчали: вони склали вже свою думку, й усякі потіхи були марні.

– А ось я вже чую й «Марсельєзу», – сказав Грану підупалим голосом.

Він не помилився. Загін, мабуть, ішов берегом Віорни, під самими міськими мурами. Слова «До зброї, громадяни! Шикуйтеся в загони!» долітали спалахами, напружені, виразні. Яка страшна ніч! Пани члени комісії мовчки стояли на терасі, спершись на парапет, закляклі від лютого холоду, не в змозі одвести очей від рівнини, розворушеної дзвонами й «Марсельєзою», – рівнини, вогненної від цих сигнальних багать. Очі сліпило це море пітьми, протятої кривавими вогнями; у вухах їм дзвеніло від галасу міді; їх уже обманювали почуття і ввижалися неймовірні страхи. Ні за що на світі не зрушили б вони з місця; їм здавалося: аби вони повернулися спиною до рівнини – і ціла армія кинеться за ними навздогін. Як більшість боягузів, вони чекали наближення небезпеки лише для того, щоб тікати, коли, наспіє рішуча хвилина. Вдосвіта, коли зайшов місяць і перед ними зяяла тільки чорна безодня, вони відчули смертельний жах. Їм марилося, що невидимі вороги повзуть у темряві і ось-ось ухоплять їх за горло. При найменшому шереху вони уявляли, що харцизи радяться біля підніжжя тераси й зараз полізуть на неї. Але нічого, нічого довкола, тільки чорна пітьма, де безнадійно втопав зір. Маркіз, заспокоюючи їх, іронічно казав: