Текст книги "Щастя Ругонів"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)

VI

О п’ятій годині ранку Ругон, зрештою, насмілився вийти від матері. Стара заснула, сидячи на стільці. П’єр тихцем прокрався до кінця завулка св. Мітра. Ні шелесту, ні тіні. Він дістався Римської брами. Прогін розчиненої навстіж брами зяяв у темряві заснулого містечка. Пласан спокійно спав, і гадки не маючи про величезну небезпеку, що йому загрожувала. Здавалося, місто вимерло. Ругон набрався сміливості і звернув на вулицю Ніцци. Він ще здаля оглядав перехрестя, тремтів біля кожного під’їзду, боячись, як би на нього не напала банда ворохобників. Але от він досяг проспекту Совер. Очевидячки, повстанці зникли в темряві, наче мара.

П’єр на хвилину зупинився на безлюдному пішоході. У нього вихопилося глибоке зітхання полегші й тріумфу. Значить, ця мерзота, республіканці, залишили йому Пласан. Тепер місто належало йому, – ось воно спить, дурне, таке темне й спокійне, німе й довірливе, – і йому досить простягти руку, щоб оволодіти ним. Ця коротка зупинка, цей погляд, зневажливо кинутий на заснулі вулиці, завдали йому невиразної втіхи. Він стояв, схрестивши руки, один у пітьмі, як великий полководець напередодні битви. Здаля чути було тільки плюскотіння фонтана на проспекті: струмочки з тонким дзвоном спадали в басейн.

Але тут П’єр знову занепокоївся. А що, як, на лихо, Імперію проголосять без нього? Що, як усі ці Сікардо, Гарсоне, Пероти зовсім не заарештовані і не забрані повстанською армією, а, навпаки, самі всю її переловили й запроторили до міських в’язниць? Весь у холодному поту; він прискорив ходу, сподіваючись дістати точні дані в Фелісіти. Він швидко простував повз будинки на вулиці Бан, як раптом, звівши голову, завмер на місці з подиву. Одне з вікон жовтого салону було яскраво освітлене, й на світлому його тлі він побачив чорну фігуру, що в ній він розпізнав свою жінку; вихилившись із вікна, вона відчайдушно махала йому руками. Він стояв, нічого не розуміючи, раптом якась тверда річ упала на брук біля його ніг. Фелісіта кинула йому ключа від комори, де було сховано рушниці. Цей ключ казав без слів, що треба братися до зброї. Він повернув назай, не розуміючи, чого це жінка не впустила його, і уявляючи всілякі жахи.

Він попрямував до Рудьє; той не спав і був напоготові, хоча нічого не знав про нічні події. Рудьє мешкав на околиці нового міста, в глухій місцині, куди луна не доносила гамору повстанського походу. П’єр запропонував йому піти разом до Грану, котрий мешкав на розі майдану Реколе; повз його вікна повинні були пройти повстанці. Служниця міського радника довго перемовлялася з ними, поки пустила в господу, і вони чули, як бідолаха Грану кричав згори тремтячим голосом:

– Та не відчиняйте, Катерино! На вулиці розбійники!

Грану сидів у своїй опочивальні без світла. Пізнавши своїх двох приятелів, він заспокоївся, але так і не захотів, щоб служниця принесла лампу, бо боявся, як би на світло не залетіла сліпа куля. Грану, певне, вважав, що місто ще повне ворохобників. Розлігшися в фотелі біля вікна, в білизні, пов’язаний фуляровою хусткою, він стогнав:

– Ох, друзі мої! Коли б ви тільки знали!.. Я силкувався заснути, але стояв такий галас! Я сидів ось у цьому фотелі… Я бачив усе!.. Які страшні фізіономії, просто банда розбійників, що вирвалася на волю! Потім вони пройшли ще раз. Вони забрали з собою хороброго майора Сікардо, шановного пана Гарсоне, поштмейстера – усіх цих панів, і репетували, мов дикуни!..

Ругон дуже зрадів з цієї звістки. В його серці запалала надія. Він перепитав Грану, чи справді той добре розглядів мера та інших серед цих розбійників.

– Та кажу ж вам, – плакався добродій, – я сховався за віконницею. Там був і Перот. Вони арештували його. Я навіть чув, як він казав, проходячи в мене під вікном: «Панове! Не губіть мене». Вони, мабуть, хотіли його замордувати… О ганьба, ганьба!..

Рудьє заспокоїв Грану, запевнивши, що місто вільне. І шановного урядовця знову охопив войовничий запал, коли П’єр заявив йому, що прийшов до нього і вони разом рятуватимуть Пласан. Троє рятівників почали радити раду. Вони вирішили, що розбудять своїх приятелів і потім зійдуться в коморі – в цьому таємному арсеналі реакціонерів. А Ругон усе думав: що означали відчайдушні жести Фелісіти? Він відчував, що десь чаїться небезпека. Грану, найполохливіший з трьох, перший збагнув, що в місті, певно, залишилися республіканці. Ця думка майнула, мов блискавка, і в Ругона зразу виникло лихе передчуття, що його не обдурювало. «Еге, тут, напевне, не обійшлося без Макара…» – сказав він собі.

За якусь годину всі троє. зібралися в глухому кварталі, де була повітка. Вони потаємці обійшли всі знайомі будинки, обережно смикаючи дзвінки і тихенько стукаючи в двері, намагаючись зібрати якомога більше людей. Але з’явилося не більше сорока. чоловік; приходили по одному, скрадаючись у пітьмі, без краваток, перелякані, з блідими заспаними обличчями. Комора, найнята в бондаря, була завалена старими обручами, барилками без денець, що купами лежали по кутках. Посередині повітки стояли три рундуки з рушницями. Ліхтарик, поставлений на колоді, освітлював цю чудернацьку сцену, блимаючи світлом нічного каганця. Коли Ругон підняв покришки з рундуків, видовище вже набрало трагікомічного відтінку. Цівки рушниць мінилися синюватим, наче фосфоричним блиском. Над ними – витягнені шиї, схилені бліді обличчя з виразом невимовного жаху, а по стінах од жовтого світла каганця коливалися величезні тіні носів і розпатланих чубів.

Реакціонери підрахували свої сили й, побачивши, що їх небагато, почали вагатися: їх тільки тридцять дев’ять душ – вони йдуть на певну смерть! Якийсь батько родини покликався на своїх дітей; інші вже без усякого приводу подалися до дверей. Але тут надійшло ще двоє змовників: вони. жили на площі Ратуші і знали, що в мерії залишилося не більше двадцяти республіканців. Почали знову радитися: сорок один чоловік проти двадцяти – таке співвідношення сил їх влаштовувало. Коли почали ділити зброю, в усіх поза спиною пішов мороз. Ругон дістав рушниці з рундуків, і кожний, одержуючи рушницю, почував, що його морозить аж до самих кісток від дотику холодної зброї. Тіні по стінах набрали тепер вигляду некрутів, що стояли засмучені, розчепіривши свої десять пальців. П’єр із жалем зачинив рундуки: там залишилося ще сто дев’ять рушниць. З якою охотою він розподілив би й ці! Потім він перейшов до набоїв. У глибині комори стояло двоє барил, по вінець повні набоїв; їх було досить для того, щоб захищати Пласан проти цілої армії. Цей куток поринав у темряві; хтось узяв був каганець, але один із змовців – товстий ковбасник з величезними кулаками – гарикнув на нього: «Хіба можна підносити вогонь так близько до пороху!» Всі похвалили його за такі слова. Набої було розподілено в темряві. Змовці напхом напхали свої кишені. Потім, коли все було скінчено, коли рушниці з безмежною обережністю було набито, всі на мить завмерли на місці, косо поглядаючи один на одного. В очах у них блищала підлотна жорстокість разом із туподумством.

На вулиці вони мовчки рушили попід стінами, вервечкою, німі, мов ті дикуни, що йдуть на війну. Ругон пішов на чолі цієї зграї. Приспів час, коли для досягнення заповітної мети треба було важити своєю шкурою. Незважаючи на мороз, краплини поту виступили йому на чолі, проте він зберігав войовничий вигляд. За ним безпосередньо йшли Рудьє та Грану. Разів зо два колона зупинялася; їй увижався здалеку шум бою; але виявилось: то вітер хитає маленькі, почеплені на ланцюжку мідниці, що на Півдні правлять голярам за вивіски. Після кожної такої зупинки рятівники Пласана починали далі у темряві свій обережний похід. Перелякані герої дійшли до площі Ратуші. Там усі скупчились навколо Ругона й знову почали радитися. Супроти них, на темному фасаді мерії, видніло освітлене вікно. Було близько сьомої години ранку. Починало розвиднятися.

Змовники, просперечавшися добрих десять хвилин, вирішили наблизитися аж до дверей і дізнатися, що їх чекає в цій тривожній тиші й пітьмі. Двері були напіводхилені. Один із змовців просунув був голову, але сахнувся назад, запевняючи, що в сінях хтось спить, поставивши рушницю між колін. Ругон, зметикувавши, що можна зразу ж почати з подвигу, ввійшов перший, схопив цього чоловіка і тримав його, поки Рудьє засовував затичку в рота полоненика. Ця перша перемога, здобута в тиші, надзвичайно осмілила невеличке військо, що боялося кривавої стрілянини. Ругон владними жестами стримував своїх солдатів, щоб вони не дуже бурхливо виявляли радість.

Вони навшпиньках посунули далі. Ліворуч від входу був поліційний пост; при тьмяному світлі лампи, почепленої на стіні, вони помітили чоловік з п’ятнадцять – вони лежали на похідних ліжках і голосно хропли. Ругон, що рішуче став за великого полководця, залишив біля них половину своїх вояків з наказом не збудити як-небудь сонних, а догдядати за ними й схопити їх, як тільки вони ворухнуться. Його непокоїло освітлене вікно, що вони бачили з площі. Він підозрівав, що за всім цим криється Макар. Утямкувавши, що треба спочатку захопити – тих, хто чатує нагорі, він вирішив несподівано застукати їх, перш ніж вони встигнуть забарикадуватися, почувши галас боротьби. Він піднявся сходами в супроводі двадцяти героїв, що лишалися при ньому. Рудьє командував загоном, що вартував надворі.

І справді, нагорі, в кабінеті мера, в його фотелі коло письмового столу, сидів Макар. Після виступу повстанців він із пихою недалекої на розум людини ввесь віддався своїм викоханим мріям. Певний своєї перемоги, він говорив про себе, що нині Пласан належить йому, що він може поводитися як переможець. На його думку, цей натовп із трьох тисяч чоловік, що оце допіру пройшли через місто, був непереможною армією, сусідства якої досить для того, щоб тримати під своєю рукою покірних і слухняних буржуа. Повстанці замкнули жандарів у казармі, національну гвардію розігнано, а рантьє нового міста, без сумніву, ніколи близько й не бачили рушниці. А втім, коли нема зброї, нема й солдатів. Від не велів навіть з обережності зачиняти браму, а його вояки в своїй безтурботності зайшли ще далі і заснули собі. Отож він спокійнісінько чекав світання, певний, що вдень круг нього зберуться й згуртуються всі місцеві республіканці.

Він уже мріяв про великі революційні заходи: проголошення комуни, де він має бути за голову, арешт усіх поганих патріотів, особливо людей, що були йому не до вподоби; найбільше його радували думки про те, що Ругонів переможено, що жовтий салон збезлюднений, що вся ця зграя проситиме у нього милості. Так, чекаючи дня, він вирішив звернутися з відозвою до населення Пласана.

Оце й засіло їх четверо складати цю відозву. Коли її було скінчено, Макар урочисто, сівши в фотель мера, наказав прочитати її вголос, перш ніж надіслати в друкарню «Незалежного», що уявлявся йому республіканським органом. Один із творців почав з пафосом читати: «Мешканці Пласана! Година незалежності пробила; нині запанувала справедливість…» – як раптом зачувся рип дверей кабінету: хтось їх відчиняв.

– Це ти, Касуте? – спитав Макар, припиняючи читання.

Відповіді не було, а двері все відчинялися.

– Та заходь-бо! – вигукнув він нетерпляче. – Що, мій браток-розбійник повернувся вже додому?

Тут двері з такою силою відчинилися навстіж, що вдарилися об стіну, й натовп озброєних людей затопив кабінет. Попереду ішов Ругон, увесь червоний, з виряченими очима. Змовники вимахували зброєю, наче палицями.

– Так ось що! У цих паскудників є зброя! – гукнув Макар.

Він хотів був схопити два пістолі, що лежали на столі, але п’ятеро чоловіка вже вчепилися йому в горло; всі чотири автори відозви якусь хвилину борюкались; гуркіт перекинених меблів, глухе тупотіння, хтось упав. Борцям дуже перешкоджали рушниці, зовсім не потрібні, але вони нізащо не хотіли з ними розлучатися. У запалі боротьби Ругонова рушниця, що її один із повстанців хотів вирвати в нього з рук, раптом стрельнула, і лункий гуркіт наповнив кабінет димом; куля розбила на друзки чудове дзеркало, почеплене над коминком, дзеркало, що його вважали за найкраще в місті. Цей випадковий постріл оглушив усіх і поклав край бою.

Поки переможці одхекувалися, з двору донеслося ще три постріли. Грану підбіг до вікна кабінету. Обличчя витяглися, всі, мовчки й непокійно напружившись, чекали, нікому не було охоти битися з вартовими, що про них вони, взявши гору тут, зовсім забули. Але Рудьє гукнув знизу, що все гаразд. Сяючи з радості, Грану зачинив вікно. Виявилось, що Ругонів постріл збудив тих, що спали. Вони здалися, бо бачили, що чинити опір неможливо. Але троє з загону Рудьє, що їм нетерпеливилося швидше попорати це діло, вистрілили в повітря, ніби відповідаючи на постріл згори, самі не тямлячи навіщо. Бувають такі хвилини, коли рушниці в руках полохунів стріляють самі по собі.

Ругон наказав міцно зв’язати Макарові руки шнурами від довгих зелених завіс кабінету. А цей аж заходився від скаженої лютості.

– Так, так, шкварте, – бурмотів він. – Наші вернуться сьогодні ввечері або завтра, і тоді ми вже порахуємось!

Від цього нагадування про повернення повстанців аж затремтіли спини у переможців. Ругонові перехопило подих. Макар був розлючений, що його, як дитину, схопили ці полохливі буржуа, ці жалюгідні шпачки, яких він зневажав як колишній солдат. Він уп’явся в П’єра очима, повними запеклої ненависті.

– А я ж знаю, я ж усе знаю, – сказав він, не спускаючи з нього очей. – Спробуйте тільки віддати мене під суд. Я маю що розповісти суддям.

Ругон зблід. Він страшенно боявся, що Макар буде говорити про нього, і тоді пани, які тільки що допомагали йому рятувати Пласан, перестануть його поважати. Але всі вони, вражені драматичною зустріччю двох братів, дипломатично відійшли набік, передбачаючи гостру розмову. Ругон зважився тоді на героїчну постанову. Він наблизився до них і сказав тоном високої шляхетності:

– Ми лишимо тут цього Чоловіка. Хай він подумає над своїм становищем, а потім зможе дати нам деякі корисні відомості.

Потім він додав ще поважніше:

– Я виконую свій обов’язок, панове. Я присягався врятувати місто від анархії, і я його врятую, навіть коли б мені довелося зробитися катом свого рідного брата…

Можна було подумати, що стародавній римлянин приносить свою родину в жертву на вівтар батьківщини. Грану, глибоко схвильований, стиснув його руку з плаксивою міною, що промовляла: «Я вас розумію, ви людина з великою душею». Він став Ругонові в послузі, повівши всіх за собою під претекстом, що треба забрати звідси чотирьох полонених.

Коли П’єр залишився наодинці з братом, до нього вернувся весь його апломб. Він правив далі:

– Ви не чекали на мене? Я все розумію тепер: ви, мабуть, влаштували мені вдома пастку. Нещасний! Бачте, куди вас завели вади й безпутне життя.

Макар знизав плечима.

– Знаєш що, – мовив він, – іди під три чорти! Ти – старий шахрай. А сміється краще той, хто сміється останній.

Ругон, не знаючи, що йому робити з братом, штовхнув його в туалетний покоїк пана Гарсоне, де той любив відпочивати. З цієї кімнати, освітленої лише згори, був тільки один вихід. Там стояли крісла, канапа та мармуровий умивальник. П’єр замкнув двері на ключа, попустивши мотузки на братових руках. Чути було, як Макар кинувся на канапу й заспівав що було сили: «Усе піде гаразд», – ніби підбадьорюючи себе.

Ругон, залишившися сам, сів у фотель мера. Він зітхнув і витер собі піт на чолі. Як. важко завойовувати собі щастя та пошану! Але він уже близький до мети. Він почував під собою м’який фотель і несамохіть погладив рукою бюро з червоного дерева, рівне й гладеньке, наче шкіра гарної жінки. І він усівся ще глибше, прибравши таку ж поважну позу, як Макар за хвилю перед тим при читанні відозви. Він відчував невимовне піднесення. Тиша кабінету, здавалося, була насичена врочистістю. Роздимаючи ніздрі, він побожно, мов ладан, вдихав запах пилу і старих паперів, кинутих по кутках. Ця кімната зі злинялими шпалерами, вся ніби пересякла мізерними клопотами глухого містечка, Оберталася в храм, а він салі ставав якимсь божеством. Ругон попав у святиню і хоча раніше недолюблював священиків, тепер йому пригадувалося солодке хвилювання, відчуте ним за першого причастя, коли він щиро вірив, що вкусив тіла Христового.

Але й у своєму зачаруванні він нервово здригався, коли докочувався до його вух Макарів громовий голос. Слова «аристократів на ліхтар», загроза повісити проривались крізь двері, брутально розбиваючи його райдужні мрії. А! Це все ця людина! І мрія рро Пласан, простелений біля його ніг, раптово змінювалася видінням суду, суддів, присяжних та публіки, котрі вислухували ганебні Макарові свідчення: історію про п’ятдесят тисяч франків та всі інші; спочиваючи в м’якому фотелі пана Гарсоне, він раптом бачив себе завішеним на ліхтарі вулиці Бан. Як же спекатися цього негідника? Кінець кінцем Антуан заснув. І П’єр кілька хвилин зазнавав незахмареного раювання.

Рудьє й Грану вивели його з цього блаженного стану. Вони вернулися з в’язниці, куди відвели полонених. Уже розвиднилося. Скоро прокинеться місто. Треба ухвалити якусь постанову. Рудьє заявив, що передовсім слід звернутися з відозвою до населення. П’єр того часу саме читав відозву, що повстанці залишили на столі.

– Так ось! – гукнув він. – Вона цілком підійде. Треба тільки змінити кілька слів.

І справді, не збігло й чверті години, як Грану вже читав схвильованим голосом:

– «Мешканці Пласана! Година розплати пробила, віднині запанував лад…»

Було вирішено відозву видрукувати в друкарні «Пласанського вісника» й порозліплювати на всіх перехрестях.

– Тепер слухайте, панове, – сказав Ругон, – ми підемо зараз до мене, а тим часом пан Грану збере сюди всіх членів міської ради з тих, що лишилися на волі, й розповість їм про трагічні події минулої ночі…

Потім він додав з пихою:

– Я готовий взяти на себе відповідальність за всі мої вчинки. Коли ви визнаєте, що зроблене мною для справи досить доводить мою відданість законній владі, я ладен стати на чолі міської ради, аж до відновлення законної влади. Але щоб мене не обвинувачували в шанолюбстві, я піду – і вернусь до мерії тільки на прохання моїх співгромадян.

Грану та Рудьє запротестували. Пласан не буде невдячним, бо, зрештою, хто, як не їхній приятель, врятував місто. І вони пригадали все, що Ругон зробив для партії ладу: і жовтий салон, завжди відчинений для друзів влади, і пропаганду правого діла в усіх трьох кварталах, і схованку зброї, що її ідея належала йому, а особливо цю незабутню ніч, коли він виказав стільки розсудливості й героїзму й назавжди уславив себе. Грану додав, що він загодя певний захопленого схвалення та вдячності панів міських радників. Закінчив він словами:

– Не виходьте з дому, я прийду за вами і з тріумфом приведу вас сюди.

Рудьє заявив, що він добре розуміє такт і скромність свого друга й цілком похваляє їх. І нікому, звичайно, й на думку не спаде обвинувачувати його в шанолюбстві, і всі, звісно, поцінують ту делікатність, що з нею він відмовляється брати на себе хоч які-небудь повноваження без згоди своїх співгромадян. Це вельми достойно, вельми шляхетно, велично.

Під цим дощем похвал Ругон схилив низько з пошаною голову й бурмотів: «Ні, що ви, це вже занадто!» – мліючи з насолоди, як людина, що її ніжно пестять. Кожна фраза колишнього панчішника та колишнього торгівця мигдалем, що сиділи праворуч і ліворуч від нього, приємно тішила його слух. Розлігшись у фотелі мера, сп’янений адміністративними пахощами кабінету, він уклонявся на всі боки, схожий на принца-спадкоємця, з якого переворот раптом зробив імператора.

Накадивши ладаном один перед одним донесхочу, спільники спустилися вниз. Грану побіг розшукувати міських радників. Рудьє порадив Ругону іти вперед: сам він оддасть необхідні накази про охорону міської ратуші, а потім з’явиться до нього. П’єр попрямував до вулиці Бан, вистукуючи закаблуками, наче військовий. Уже добре розвиднилося, але на пішоходах ще нікого не було. Він тримав свого капелюха в руці, незважаючи на великий холод. Од мрій, сповнених гордощів і пихи кров уся прилила йому до обличчя.

На сходах свого будинку він побачив Касута. Грабар навіть не поворухнувся, не подивився навіть, хто входить. Від сидів на першому ступні, підперши голову руками, й бездушними, нерухомими очима дивився наперед себе з німою впертістю вірного собаки.

– Ви на мене чекаєте, чи не так? – спитав його П’єр, що, помітивши його, зрозумів усе. – Ось і добре, зараз підіть і скажіть Макарові, що я повернувся. Спитаєте його в мерії.

Касут підвівся й пішов геть, незграбно вклонившись П’єрові. Він пішов під арешт, нічого не розуміючи, на величезну втіху П’єра, що сміявся, піднімаючись сходами. Він дивувався сам із себе, і в нього майнула невиразна думка: «Виявляється, я хоробрий. А може, я ще й дотепний?»

Фелісіта тієї ночі так і не спала. Вона причепурилася, як на свято: одягла свій очіпок із стрічками цитринового кольору і наче чекала на гостей. Вона марно простояла біля вікна, бо не чула нічого, не бачила і вмирала з цікавості.

– Ну що? – спитала вона, кидаючись назустріч чоловікові.

Той, одхекуючись, увійшов у жовтий салон, куди вона пішла слідом за ним, старанно зачиняючи двері. Він кинувся в фотель і сказав здавленим голосом:

– Все зроблено, я буду за митника.

Вона кинулася йому на шию і, цілуючи його, вигукнула:

– Справді? Невже? Але я нічого не чула; розкажи ж мені все, розкажи, голубе.

Їй знову було п’ятнадцять літ; вона лащилася до нього, наче кошеня, пурхала біля нього, наче метелик, сп’янілий од тепла і світла біля вогню. А П’єр, радий з своєї перемоги, розкрив їй усю свою душу. Він не обминув жодної подробиці; виклав навіть свої плани на майбутнє, зовсім забувши про своє твердження, що жінки нічого не розуміють у політиці і що його жінка нічого не повинна знати, якщо він хоче залишатися за господаря в хаті. Фелісіта ловила кожне його слово. Вона примусила його ще раз переказати їй деякі місця оповідання, запевняючи, що добре не розчула. І справді, з радості в неї шуміло в голові, і часом вона глухла від щастя, втрачала тяму. Коли П’єр розповів їй про події в мерії, вона зареготала. Вона пересідала з фотелю в фотель, пересувала меблі, не могла всидіти на місці. Нарешті після сорокарічних безупинних зусиль доля усміхнулася й їм. Від Цієї думки Фелісіта так раділа, що забула усяку розсудливість.

– Ага, таж усім цим ти зобов’язаний мені! – вимовила вона з тріумфом, що якось несподівано прорвався в неї. – Коли б я дала тобі волю робити, що сам хочеш, ти по-дурному попав би в лабети до повстанців. Дурний! Цим хижакам треба було кинути таких як Гарсоне, Сікардо та інші.

Вона засміялася, наче пустотлива дівчинка, показуючи свої старі попсовані зуби.

– Хай живе Республіка! Вона очистила нам місце.

Але П’єр нахмурив чоло.

– Все ти, все ти! – бурмотів він. – Тобі завжди здається, що ти все можеш передбачити. Це ж мені спала думка, що треба сховатися. Хіба жінки розуміються хоч трошки на політиці? Годі, моя бідна старенька, коли б ти вела наше Діло, ми б недалеко поїхали.

Фелісіта стиснула вуста. Вона зайшла надто далеко, вона забула про свою ролю доброї німої феї. Але її пойняв глухий гнів, як завше, коли чоловік старався довести, що він розумніший за неї. Вона знову пообіцяла собі при першій же нагоді відплатити йому за все: вона прибере його до рук!

– А я й забув, – зауважив Ругон, – пан Перот ускочив у халепу. Грану бачив, як він борсався в руках повстанців.

Фелісіта затремтіла. Вона стояла якраз біля вікна і, як завжди, дивилася з заздрістю на вікна митника. Їй страшенно захотілося знову їх побачити, бо думка про тріумф ніколи не розлучалася в ній з жаданням мати таку ж розкішну квартиру, що її меблями вона подумки вже давно володіла.

Вона обернулася й якось чудно спитала:

– Так пана Перота взято в полон?

Вона вдоволено всміхнулася, але потім обличчя її густо зашарілося. В голові десь глибоко промайнуло таке жорстоке бажання: коли б його вбили повстанці! П’єр, певно, прочитав цю думку в її очах.

– Їй-богу! Було б непогано, коли б у нього влучила якась сліпа куля, – пробурмотів він, – це добре по ладнало б наші справи. Не треба було б його зміщувати, чи не так? Та й нашої вини ніякої тут не було б.

Але Фелісіта, чутливіша, здригнулася. Їй здалося, що вона тільки що засудила на смерть людину. Коли вб’ють пана Перота, вона бачитиме вві сні, він стане являтися їй. Тепер вона спідлоба поглядала на сусідські вікна очима, повними заласного жаху. Віднині її радість набула посмаку злочинного страху, що надавало їй більшої гостроти.

А П’єр, який вилив усю свою душу, згадав про зворотний бік медалі. Він заговорив про Макара. Як здихатися цього поганця? Але Фелісіта, збуджена успіхом, гукнула:

– Не все зразу! Ми зуміємо затулити йому рота, їй-же богу! Приберемо якогось способу…

Вона ходила туди й сюди, переставляючи фотелі, змітаючи пил з їхніх спинок. Раптом вона зупинилася посеред кімнати і, кинувши довгий погляд на всі Ці злинялі меблі, сказала:

– О господи! Як же тут гидко! Але ж до нас зараз прийдуть!

– Годі охати! – відповів П’єр з олімпійською байдужістю. – Ми змінимо все це.

Ще вчора сповнений пошани до фотелів та канапи, сьогодні він уже був ладен топтати їх ногами. Фелісіта почувала таке ж презирство; вона навіть штовхнула одно крісло, якому бракувало коліщатка і яке не слухалося її.

В цей мент до господи ввійшов Рудьє. Старій жінці здалося, що він став куди привітніший. Слова «пан», «пані» лунали в його вустах як приємна музика. Тим часом завсідники прибували один по одному, і салон швидко залюднився. Ніхто ще не знав подробиць нічних подій. Всі прибігали сюди, аж спотикалися, з витріщеними очима, вимушено всміхаючись, схвильовані чутками, що почали ширитися в місті. Всі ці пани, що напередодні ввечері так швидко повтікали з жовтого салону, коли почули про наближення повстанців, тепер поверталися, – гомінливі, цікаві, налазливі, наче рій мух, розвіяний вітром. Деякі не встигли навіть пристебнути шлейки. Гості виявляли велике нетерпіння, але видно було, що Ругон чекав на когось, перш ніж почати розповідь. Щохвилини він неспокійно поглядав на двері. Цілу годину, лишень і діла було, що рсі багатозначно стискували господареві руки, туманно вітаючи його, чути було здивоване шепотіння; стримана радість тільки й чекала на одне слово, щоб перейти в тріумф.

Зрештою з’явився й Грану. Він на якусь хвилину зупинився на порозі, заклавши правицю за край застебнутого сурдута. Він марно намагався приховати своє хвилювання, напускаючи на себе врочистість. Його гладке обличчя сяяло. Тільки він з’явився, в салоні запанувала тиша; всі почували, що зараз скоїться щось надзвичайне. Поминувши подвійну лаву гостей, Грану рушив просто до Ругона й простяг йому руку.

– Мій друже, – сказав він, – я складаю вам подяку від імені міської ради. Вона запрошує вас стати на чолі її, поки не повернеться наш мер. Ви врятували Пласан! В жахливу добу, що ми її переживаємо, нам потрібні люди з вашим розумом і мужністю. Прийдіть…

Грану, виголошуючи напам’ять маленьку промову, що її з великою бідою скомпонував дорогою від мерії до вулиці Бан, відчув, що пам’ять його зраджує. Але Ругон, дуже схвильований, урвав його і, стискуючи йому обидві руки, лепетав:

– Спасибі, мій любий Грану, велике спасибі!..

Він уже не міг здобутися на інші слова. Тут у вітальні стався вибух захвату. Всі кинулися до П’єра, простягаючи руки, всі засипали його похвалами, вітаннями, запитаннями. Але Ругон одразу прибрав поважної постави і заявив, що йому треба кілька хвилин порадитись з панами Грану та Рудьє. Справи передовсім. Місто в критичному стані! Всі троє віддалилися в куточок салону й там пошепки поділили між собою владу, а відвідувачі вітальні, тримаючись на віддалі, приховуючи нетерплячку, крадькома поглядали на них з захопленням і цікавістю. Ругонові випадала посада голови міської комісії, Грану – секретаря; щодо Рудьє, то його постановлено було за начальника реорганізованої національної гвардії. Вони заприсягалися в усьому підтримувати один одного, незважаючи ні на що.

Фелісіта; підступивши до них, раптом запитала:

– А Вюйє?

Вони перезирнулися. Ніхто не бачив Вюйє. Ругон скривив стурбовану гримасу.

– А може, його повели разом з іншими? – сказав він, щоб заспокоїти себе.

Але Фелісіта похитала головою. Не такий він чоловік, щоб попастися. Коли його не видно й не чутно, значить, він задумав щось погане.

Двері відчинилися, і ввійшов Вюйє. Низенько схиливши голову, він привітався до всіх зі своїми звичайними моргами і пісною посмішкою псаломника. Потім почав ручкатися, простягаючи свою вогку руку Ругонові та іншим. Вюйє встиг залагодити всі свої оборудки. Він сам відрізав собі шматок пирога, як сказала, б Фелісіта. Він побачив у продуховину льоху, як повстанці заарештували поштмейстера, що його контора була поруч з його книгарнею. І рано-вранці, саме тоді, коли Ругон умощувався в фотель мера, він спокійненько засів у кабінеті поштмейстера. Він знав в обличчя всіх службовців, і коли вони поприходили, заявив, що заміщатиме їхнього начальника до його повернення, отож їм нема чого турбуватися. Потім він заходився порпатися в ранковій пошті з погано прихованою цікавістю; він нюшив листи, мабуть, розшукуючи серед них якогось листа одного, йому потрібного. Без сумніву, його нове становище сприяло його таємним задумам, бо він так зрадів, що подарував навіть одному співробітникові томик «Веселих творів» Пірона. Вюйє мав великий вибір непристойних книжок. Він зберігав їх у великій шухляді під чотками та образками. З його крамниці саме й ширилися по місту порнографічні фотографії та гравюри. Це зовсім не шкодило його торгівлі молитовниками. Проте вранці він почав побоюватися, що надто зухвало захопив поштову контору, і думати, як би взаконити своє узурпаторство. Ось чому він і прибіг до Ругона, що рішуче став поважною особою.

– Де ви пропадали? – недовірливо спитала Фелісіта.

Він почав розповідати про свої пригоди, звичайно, прикрасивши їх. За його словами, він урятував поштову контору від грабунку.

– Ось і гаразд! Залишайтеся там, – сказав П’єр, подумавши з хвилину. – Постарайтеся бути корисним.

Остання фраза ховала побоювання Ругонів: вони до смерті боялися, як би хто-небудь не став надто корисним, не перевершив, не затьмарив їх у ролі рятівників міста. Але П’єр не бачив ніякої небезпеки в тому, щоб залишити Вюйє поштмейстером; це навіть допомогло позбутися його. Одначе Фелісіту пересмикнуло з досади.

Коли нарада скінчилася, четверо цих панів приєдналися до групи гостей, що наповнювали салон. Пора було, зрештою, задовольнити загальну зацікавленість. Їм довелося в усіх подробицях розповісти ранкові події.