Текст книги "Щастя Ругонів"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 23 страниц)

Еміль Золя
ЩАСТЯ РУГОНІВ
Роман

Emile Zola

La Fortune des Rougon

1871

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Переклав з французької Кость Рубинський}

_{Видавництво художньої літератури «Дніпро»}

_{Передмова Тетяни Якимович}

_{Редакція перекладу Анатоля Перепаді}

_{ПЕРШИЙ РОМАН СЕРІЇ «РУГОН-МАКАРИ»}

_{Еміль Золя – один з велетнів французької і світової літератури. З тих велетнів, що не лише залишили після себе колосальну художню спадщину, а й віддали людству весь свій могутній інтелект, усю снагу свого серця, присвятили ціле своє життя служінню істині, шуканню справедливості.}

_{Перу Золя належить 31 роман, 4 збірники новел, 8 п’єс, 1 том поезій, численні праці з питань теорії прози, театру та образотворчого мистецтва, статті й памфлети на суспільно-політичні теми.}

_{Дослідники не раз порівнювали монументальний доробок автора «Ругон-Макарів» з художньою діяльністю Прометея французької літератури Оноре де Бальзака. Сам Золя теж вважав себе продовжувачем справи творця «Людської комедії».}

_{Справді, їм обом властиві і титанічний творчий ентузіазм, і темперамент полеміста, шукача неходжених естетичних шляхів, і мужній гуманізм. Пафос мистецтва Бальзака й Золя насамперед у запеклій війні проти пороків сучасного їм суспільства. А втім, Марсель Кашен – один з засновників Французької комуністичної партії – вважав правдиве змалювання дійсності в «Людській комедії» високою патріотичною заслугою геніального письменника перед вітчизняною літературою. На думку Моріса Тореза, Золя, войовничий критик буржуазії разом з тим зміг довести, що вся надія майбутнього в народі. Анатоль Франс – однодумець Золя в боротьбі з реакцією – так охарактеризував його гуманізм: «Творчість Золя дихає добротою. Золя був добрим, як усі великі люди», і разом з тим «він нападав на суспільне зло, де б тільки його не знаходив».}

_{Літературна діяльність Еміля Золя (1840–1902) – своєрідний етап у розвитку французького реалізму XIX ст. Не лише тому, що справжні художні таланти завжди неповторні, а й через те, що автор славнозвісної прозаїчної епопеї «Ругон-Макари» жив і працював у новій суспільно-політичній та естетичній обстановці.}

_{Як писав Енгельс у листі до М. Гаркнесс (1888), «центральною картиною» історії французького суспільства 1816–1848 рр., геніально відображеною Бальзаком, був дедалі посилюваний натиск буржуазії, що підіймалася, на стару аристократію. Бальзак показував, як рештки цієї старовинної аристократії або поступово гинули під натиском вульгарного багатія, або ж були ним розбещені. Політичний двобій ліберальної буржуазії й монархічного дворянства ускладнювався першими революційними виступами ще не цілком ідейно дозрілого тоді робітничого класу і незліченними до 1848 р. різновидами буржуазного й дрібнобуржуазного соціалізму.}

_{Велетенський задум «Людської комедії» художньо здійснювався як авангардне явище широкого демократичного руху французького мистецтва, що протягом 30-40-х рр., поступово відтискуючи романтизм, стверджувало метод критичного реалізму.}

_{Золя – художник слова завоював світову славу, головне, як автор двадцятитомного циклу романів про Другу імперію Наполеона III, яку письменник називав «незвичайною епохою безумства і ганьби». Після революції 1848 р. перший план національно-історичного процесу Франції був остаточно зайнятий конфліктом між пролетаріатом і класом капіталістів. В цей час, за висловом Маркса, буржуазне суспільство, звільнене від політичних турбот, досягло такого високого ступеня розвитку, про який воно не могло й мріяти. Промисловість і торгівля розрослися до неймовірних розмірів; біржова спекуляція справляла свої космополітичні оргії; злидні мас різко виступали поруч з блиском безпутної розкоші, надбаної нахабним шахрайством та злочинами. Характерний для другої половини XIX ст. «крах буржуазних ілюзій в соціалізмі» (В. І. Ленін) мав наслідком, починаючи уже з 50-60-х рр., панування скепсису й песимізму в колах художньої інтелігенції, вирощував у літературі настрої холодного естетизму, формалістичні гасла «мистецтва для мистецтва», рецидиви романтичного, похмуро-хворобливого сприйняття світу.}

_{Поняття реалізму, доволі широко розповсюджене в ті часи, ставало надто розмитим, нерозгалуженим, засміченим. Група демократично настроєних літераторів (Шанфлері, Дюранті та ін.) взялася до теоретичного захисту й пропаганди художнього досвіду Бальзака-Стендаля (журнал «Реалізм», 1857). Але її власна естетична концепція набагато звужувала й збіднювала творчі принципи великих романістів. Шанфлері і Дюранті закликали до «наївної», «щирої», позбавленої типологічних узагальнень фіксації особисто спостережених письменником буденних фактів життя. До реалізму зараховували тоді також комедію міщанських звичаїв (Понсар, Ож’є і т. д.), буржуазно-охоронні, сентиментально-моралізаторські романи Октава Фейє, псевдопсихологічну, еротичну прозу Ернеста Фейдо і т. д. Не дивно тому, що Флобер намагався відмежуватися від так званого «реалізму» свого часу, запевняючи, що його «Мадам Боварі» нічого спільного не має з цією «школою».}

_{Творчий метод Зола оформлявся як бойова антитеза до тодішнього стану речей у літературі, і, можливо, цим у значній мірі пояснюються окремі непотрібні крайнощі теорії натуралізму.}

_{Портрет Золя, з сірим буденним обличчям звичайного буржуа, з неохайною посивілою борідкою, старовинним пенсне на шнурочку і якимось безнадійно сумним виразом очей, що його найчастіше вміщують у творах письменника або в працях про нього, на диво мало відповідає духовному темпераменту цього літератора-бійця. Сам Золя дуже часто скаржився на свою надміру запальну вдачу і нестриману гарячність у полеміці. Один з кращих знавців Золя у Франції, автор цікавої романізованої біографії «Добридень, Емілю Золя!» Арман Лану постійно наголошує у видатного романіста риси мужності, самобутності, незламної принциповості, емоціональності. «Золя – найбільший лірик епохи», – твердить Лану.}

_{Внутрішній запал автора «Ругон-Макарів» виявляється передусім у його громадських поглядах і у виробленій ним войовничій естетиці. «Золя – сіяч бур» – назвав свою працю про нього Жал Фревіль} [1]1
  Jean Freville? Zola semeur d’orage. P., 1952.


[Закрыть] _.

_{Про життя Золя існують різні думки. Для одних він тільки «літературний віл», чудо працездатності, а його героїчна участь у справі Дрейфуса – непередбачений, випадок. Інші вважають Еміля Золя «невтомним робітником табору справедливості», діяльність якого становить етап у розвитку прогресивної думки кращої частини французької інтелігенції XIX ст. Мають рацію, звичайно, останні. Біографія Золя, крім того часу, коли він виступив із своїм грізним «Я обвинувачую!», справді бідна видатними епізодами. Завжди за найголовніше він уважав свою літературну роботу. Справа тільки в тому, щоб зрозуміти, чого варта була ця робота.}

_{Золя був сином видатної людини. «Життя Франческо Золя (батька письменника. – Т. Я.) було романтичніше за життя його сина», – запевняв Лану. Талановитий інженер, завзятий винахідник, трохи авантурник, італієць з походження, «ліберал, карбонарій і франкмасон», батько Еміля, за виразом того ж дослідника, це – «чудовий тип стендалівської одержимої людини, пристрасної й поривчастої». А його син – «новий Растіньяк», «дитя злиднів і необхідності». При всій пошані до праці Лану, порівняння з Растіньяком треба відкинути, бо Золя ніколи не торгував своїми переконаннями. Натомість про вплив нужденного й тяжкого життя письменника на його погляди слід сказати неодмінно.}

_{Це особливо стосується до початкового періоду його біографії. Хрестоматійно відомі факти злидарської юності Золя. Еміль утрачає свого енергійного батька, не досягши ще семи років. Вони жили тоді у невеличкому південному місті Ексі, де за сміливим проектом Ф. Золя мав будуватися громадський канал. Осиротіла сім’я видатного інженера відразу почала бідувати, переслідувана місцевими лихварями, виснажена судовими позовами. З вигідного будинку в центрі перебралися на околицю, оселилися серед нужденних ремісників і поденників. Вісімнадцяти років Еміль переїздить до столиці на кошти від продажу меблів у Ексі. Він двічі провалюється на бакалаврських іспитах і, як це не дивно, дістає «нуль» саме з літератури та мови. Деякий час працює клерком у доках. Без кінця міняє одну злиденну мансарду на іншу, відповідно до своїх коштів. Як писав у той час Золя своїм друзям у Екс, його «турбує шлунок і майбутнє». Золя голодує і мерзне. Закоханий у літературі він мусить відмовитися від абонементу в читальному залі. Часом, віддавши у заклад верхній одяг, він по кілька день залишається в ліжку, годуючися черствим хлібом. Майбутній приятель Золя Гі де Мопассан розповідав: «Золя тоді частіше ходив до ломбарду, ніж до ресторану».}

_{Колоритніше про це розповіли автори сценарію «Життя Золя» (Гайнц Гералд, Теза Герцег, Норман Райн). 1862-й рік. Золя в бідному одязі, майже в лахмітті, заходить до бістро, де зустрічається паризька богема. Офіціант викидає його на вулицю, бо юнак заборгував хазяїнові кілька франків. Сценаристи вірно відчули бунтарський настрій молодого Золя. У відповідь на зловтішну розповідь одного з відвідувачів шинку про те, як поліцаї гнали до тюрми Сен-Лазар бездомних волоцюг, заарештованих на Центральному ринку, герой фільму вигукує з болючою іронією: «Це справді обурливо! Ці обідрані мерзотники вчинили злочин. Вони замерзали, вони насмілювалися голодувати… Я буду скаржитися урядові!»}

_{Щось подібне міг справді сказати літератор-початківець. Бо приблизно в той же час глава великого паризького видавництва Ашетт, де Золя працював експедитором, назвав новелу свого службовця «Сестра бідних» «бунтівничою». А перший роман Золя «Сповідь Клода» (1865) був переданий на розгляд генеральному прокурору у зв’язку з обвинуваченням автора в порушенні громадського спокою і зневазі до суспільної моралі.}

_{Наївно було б йняти віру тим зарубіжним «золязнавцям», що запевняють нас у «аполітичності» творця «Ругон-Макарів». Не можна довіряти й самому письменникові, який теж нерідко кидав фрази про своє презирство до політики і небажання втручатися до неї. Це правильно лише в тому розумінні, що знаменитий романіст ніколи не належав до жодної партії, як це часто бувало з чесними літераторами Заходу, що гребували буржуазною політичною кухнею. В кінці 70-х рр. Золя з інтелігентного пролетарія перетворюється завдяки своєму таланту і неймовірній працездатності на заможну людину. Він володіє тепер капіталом у кількасот тисяч франків. Йому належить не лише розкішно умебльоване приміщення в Парижі, а й чудовий заміський маєток Медан. Друзі, яких він залюбки приймав у Медані, жартома називали тепер прославленого романіста «товстим Золя». Сміючися, вони казали, що за обідом він їсть «за трьох письменників». Золя компенсував себе за голодні роки на горищах… Однак він ніколи не обростав інстинктами заповзятого власника. Гроші вільно збігали «йому з-під рук на дружні зустрічі, на подорожі, на збирання документального матеріалу для нових книжок. Після смерті цього титана праці його вдова віддала – Медан під дитячий будинок.}

_{Завоювавши світову славу і забезпечене становище, Золя ніколи не переставав конфліктувати з суспільством власників. Протягом цілого життя йому судилося зносити люті нападки реакційної критики. Як писав Золя в одному з своїх нарисів, щоранку, розгортаючи газету, він готувався проковтнути нову «жабу» – новий наклеп, нове безглузде обвинувачення.}

_{Золя, автор «Розгрому» – роману про Францію 1870–1871 рр., – не зрозумів значення Паризької комуни. Він не був наділений кругозором знайомого йому письменника-комунара Жюля Валлеса, який, навіть описуючи загибель Комуни, вірив у неминучість нової пролетарської революції у Франції. Позитивний ідеал Золя, сформульований у його останніх серіях «Троє міст» (1894–1898) і «Четвероєвангеліє» (1899–1903), не сягав далі своєрідної концепції утопічного соціалізму. Але разом з тим Золя, який щиро захоплювався чудовим талантом Флобера, був засмучений тим, що той «відкидав епоху, в якій жив». Творець «Ругон-Макарів» з напруженою увагою стежив за політичним, економічним і культурним життям судив свій час пристрасно, сміливо і в міру свого розуміння глибоко.}

_{Енгельс цілком справедливо поставив «Людську комедію» вище прози Золя. А проте ніхто не міг би заперечити, що видатний художник-реаліст кінця XIX ст. пішов далі від Бальзака в рішучості конкретно-політичних оцінок державного устрою свого часу.}

_{Тому не можна вважати за випадкове мужнє втручання Золя до справи Дрейфуса, яка мобілізувала кращі сили французької демократії 90-х рр. на боротьбу проти блоку монархістів, клерикалів, воєнщини і націоналізму. Звичайно, не легко було письменникові-професіоналу перейти з свого затишного кабінету до зали суду. Важко було, не маючи жодного досвіду політичної діяльності, виголошувати там громові промови, вимагаючи притягти до відповідальності не лише реакційний генералітет, а й сам уряд Третьої республіки. Страшно було, мабуть, зустрічати на вулицях Парижа оскаженілий натовп, готовий розірвати тебе на шматки, спалити, кинути в Сену. Неприємно опинитися перед загрозою тюремного ув’язнення, пережити лондонське вигнання. Та на всі загрози ворогів, на умовляння друзів бути обережним скромний «плугатар літературної ниви» відповідав: «Яке значення має одна людина, коли залишається жити ідея?»}

_{Золя у 1898-му «розворушив сумління світу». На боці Еміля Золя вся європейська інтелігенція і проти нього все, що є паскудного і непевного, – писав тоді Чехов. За свідченням Н. К. Крупської, В. 1. Ленін високо оцінив роль Золя як відважного захисника Дрейфуса.}

_{Еміль Золя помер сповнений творчих сил, отруївшися газом у власній господі. Нині існує думка, що це не був нещасливий випадок, а умисне вбивство, здійснене політичними ворогами письменника.}

_{Свою провідну естетичну програму сам Золя називав натуралізмом. Літературні словники і підручники з теорії мистецтва звичайно пояснюють термін «натуралізм» як знижений реалізм, що відійшов від змалювання типових явищ життя заради безстороннього нагромадження поверхових деталей, підмінив соціально-психологічний аналіз людини її фізіологічною характеристикою. Це слушно для епігонів даного напрямку. Але концепція натуралізму в Золя набагато складніша й змістовніша.}

_{Як уже сказано, естетика Золя була войовничим запереченням і так званого «чистого мистецтва», і «щирого реалізму» Шанфлері-Дюранті. Це була новаторська естетика, в основі якої лежало насамперед незвично високе розуміння громадського обов’язку і суспільної функції літератури. В юнацькі роки Еміль гаряче цікавився морально-етичними ідеями прогресивного романтизму. Та швидко його підхоплюють нові ідейні вітри, найновіші наукові та культурні шукання.}

_{На відміну від Флобера, що мріяв замкнутися від людей в «башті з слонової кістки», Золя завжди прагнув залишатися в гущі життя. Відомі його слова: «До дідька усі великі вікиї Я віддаю перевагу великому нинішньому Парижу, Я чудово почуваю себе серед моїх сучасників!» Це означало не конформізм, не примиренство з соціально-політичними неподобствами епохи, а закоханість у науковому і технічному поступі, який десь у ті ж часи позначав поета-демократа США – Уолта Уїтмена. В обох у цьому було дещо утопічне, відтінок нерозуміння того, що капіталістичне виробництво не може стати запорукою соціальних удосконалень. Але великого француза й великого американця рятував міцний темперамент митців-войовників, що мріяли віддати свій хист і свій велетенський труд справі перетворення світу на народну користь.}

_{Естетична самостійність Золя починається з його збірки «Що я ненавиджу» (1866). Сама назва її свідчить про те, що питання тут мають бути поставлені гостро, з усією «люттю», властивою авторові «Ругон-Макарів» у пропаганді своїх принципів. Золя тепер насамперед рішуче зрікається романтизму. Співвідношення природи й мистецтва він убачає в потребі об’єктивного відображення дійсності, яке б, однак, зберігало яскраво індивідуальну художню трактовку з боку письменника. Обстоювання прав художньої особистості в творчому процесі скерувало Золя до захисту нового, не визнаного в ті часи академією імпресіоністичного напрямку в малярстві, до якого належало багато його друзів (Пісарро, Клод Моне, Едуард Мане, Ренуар та ін.).}

_{Але все це були лише підступи до натуралізму, або, як інакше називав його Золя, «актуалізму».}

_{Основна теза Золя – сміливість, сучасність, оригінальність у літературі, поєднані з шуканням науково-філософської бази для естетики. Цю базу Золя, далекий від марксизму, побачив у найпоширенішій тоді у Франції філософії позитивізму (Огюст Конт), яка знайшла прикладне методологічне застосування в численних працях Іпполіта Тена. Про надзвичайно сильний вплив Тена на видатних письменників тої пори писав Анатоль Франс.}

_{В застійній терористичній атмосфері Другої імперії єдиною світлою плямою, що давала якусь надію науковій і художній інтелігенції на краще майбутнє, був технічний прогрес і всіма визнані досягнення природознавства. У Тена Золя насамперед вабила чітка систематичність в аналізі художнього твору, пов’язана з методикою біології, або, як говорили тоді, – «соціальна фізика». В основі теорії Тена лежав принцип «детермінізму». Поведінка кожної людини, отже й літературного героя, обумовлюється трьома чинниками: «расою» (тобто фізіологічними ознаками), «оточенням» (матеріальне, географічне й соціальне середовище) і «моментом» (історичною обстановкою).}

_{Золя не приймав сліпо теорії Тена, бо вважав недостатньо прогресивною його суспільну програму. Республіканець і демократ Золя критично поставився і до першого «натуралістичного», або «клінічного», роману у Франції «Жерміні Ласерте» (1865) братів Гонкурів. Вважаючи себе за друга і учня цих письменників, він, однак, обвинувачував їх у аристократично-зневажливій, холодно-артистичній трактовці розглянутої в цьому творі «народної теми».}

_{Однак програма так званого «експериментального роману», запропонована самим Золя, була теж багато в чому хибною і до того ж у її буквальному формулюванні нездійсненною. Він рекомендував механічно використовувати в літературній практиці методику «точних наук», маючи на увазі зокрема працю знаменитого тоді лікаря Клода Бернара – «Вступ до експериментальної медицини». Ідучи за Клодом Бернаром, говорив Золя, письменник може, взявши персонаж, умовно наділений певними фізіологічними завдатками, у власній уяві переносити його в якісно відмінні середовища і, йдучи за логікою наукової теорії, сміливо фіксувати на папері зміни, які повинні зайти в характері і поведінці героя. Таке «наукове дослідження» «людського механізму» доведене було до абсурду в ранньому романі Золя «Тереза Ракен» (1867), за епіграф до якого правила цитата з Тена: «Порок і доброчинність такі ж продукти, як цукор і купорос».}

_{Та справедливість вимагає відзначити, що в своєму завершеному вигляді (1880–1881) естетична теорія Золя все ж таки зберігала властивий цьому авторові хай тут утопічний, але палкий громадянський пафос. Так, на його думку, «наукова» озброєність мала надати письменникові ваги політичного діяча. А практика «експериментального роману», в якому аналізуватимуться найпотворніші явища життя, повинна була показати шляхи до їх виправлення через «зміну оточення» і в такий спосіб «впорядкувати життя й суспільство», «розв’язати всі проблеми соціалізму».}

_{Одним з найбільших теоретичних захоплень Золя була також проблема спадковості, що стояла тоді в центрі природознавчих дискусій. Причому письменника цікавили якраз найскладніші патологічні прояви спадковості, що найвиразніше підкреслювали «фізіологічну» детермінованість людини.}

_{Заглиблення Золя в «науковий» аналіз фізіологічних і суспільних патологій часом був надто разючим і відштовхуючим, що викликало не лише злісні нарікання з боку фарисейської буржуазії, а й незадоволення друзів. Після появи кожного майже нового тому «Ругон-Макарів» у реакційній критиці чулися все голосніші вигуки: «Золя – порнограф», «Золя – свиня», «убивця душі»… У зв’язку з публікацією роману «Земля» (1887) група літераторів, що до того називали себе прибічниками Золя (п. Маргерит, А. Декав, Ж. Роні та ін.), виступила з так званим «Маніфестом п’яти», обвинувачуючи знаменитого «романіста в тому, що він начебто цілком поринув у зображення непристойностей, у перебільшене змалювання тваринних інстинктів людини. Та слушність має знову Лану, коли називав Золя «гуроном Екса» (натяк на подібність до героя повісті Вольтера «Простодушний»), інакше кажучи, щирою й чистою людиною, яка взяла на себе тяжкий обов’язок справедливої критики людських вад, породжених хибами суспільства.}

_{Задум створити тематично об’єднаний цикл романів під назвою «Ругон-Макари» (до речі, цю назву знайдено було не відразу) виник у Золя 1868 року, якраз після написання «Терези Ракен», недоліки якої автор частково розумів і сам. Практично серія мала компонуватися в такий спосіб. Головна дійова особа – сім’я. Кожний з членів цієї сім’ї наділений індивідуальними рисами. Та всі її представники якось пов’язані між собою ознаками спадковості і підвладні впливові історичної доби, позначеної розгнузданою жадобою насолод, жагою честолюбства. Згідно з своєю матеріальною забезпеченістю, професією і особистою вдачею вони опиняються у різних верствах суспільства і відповідно там себе виявляють. Таким чином мало бути реалізоване основне завдання автора – об’єктивний показ взаємодії людини і оточення.}

_{Золя намагався працювати як учений. Цілі дні він проводив у Національній бібліотеці Парижа, вивчаючи різноманітні довідники з питань психології, історії, природознавства та медицини. З метою зібрати «людські документи», що письменник-натураліст вважав однією з найважливіших складових частин свого методу, Золя відвідував місцевості, де мала розгортатися дія його романів, знайомився з професіями, що їх мали представляти персонажі (спускався в шахту для роману про гірників – «Жерміналь», їздив на паровозі для роману про залізничників «Людина-звір» тощо), придивлявся до звичаїв, вбрання і манер людей різних станів і занять, прислухався до їхньої мови…}

_{Великий інтерес становить своєрідна техніка літературної роботи Золя. Виходячи все з тої ж паралелі між роботою ученого й письменника, Золя заводив окрему дослідницьку «справу» («досьє») на кожний роман. Ця «справа» складалася часом з кількохсот сторінок рукописів, які передували остаточному оформленню твору і мали такі обов’язкові розділи: «Начерк» – тобто тематичний та ідейний ескіз роману; «Персонажі» – характеристики дійових осіб, грунтовно розроблені; «Короткий план» – виклад фабули; «План аналітичний» – аналіз кожного з розділів; «Зарисовки з натури» – різноманітні нотатки, спостереження, фактичні довідки, записи словесних арготизмів і т. д.} [2]2
  Вперше рукописи «досьє» Золя, що зберігаються в паризькій Національній бібліотеці і частково в Ексі, були вивчені радянським дослідником М. Д. Ейхенгольцом і проаналізовані в книзі: М. Эйхенгольц. Творческая лаборатория Золя. М., Советский писатель, 1940. Значну кількість цих рукописів той же дослідник опублікував у період 1928–1937 рр. у двадцяти двох томах творів Золя російською мовою (ЗИФ-Гослитиздат-Академия), що виходили за його редакцією. У Франції робота над підготовчими рукописами Золя почалася значно пізніше.


[Закрыть] _.

_{У передмові до «Ругон-Макарів» (1871–1893) Золя написав; «Цей твір, що містить в собі багато епізодів, є… на мою думку, природною і соціальною історією однієї родини з Другої імперії». Письменникові пощастило здійснити цей намір. Але він досяг і більшого. Тяжка для народу франко-прусська війна, падіння імперії Наполеона III, кривава трагедія Паризької комуни змусили художника-гуманіста переставити змістові та ідейні наголоси в задуманій прозовій епопеї. Дедалі його, по суті, все менше цікавили біологічні проблеми. Здійснюючи свій план, Золя базувався не тільки на фактах вже завершеної історичної епохи, збагачуючи своє розуміння капіталістичного світу вивченням пекучих проблем Франції 70-80-х рр. Поруч персонажів з родини Ругон-Макарів він вивів на сторінки серії понад тисячу інших постатей, і це допомогло йому освоювати все ширші й ширші сфери життя, соціальні стани, заняття, настрої, категорії світовідчування, дати аналіз цілого французького суспільства другої половини XIX століття у його контрастних класових розгалуженнях і реальних конфліктах.}

_{Золя використав величезну кількість зібраних ним «людських документів» для суворого засудження політичних злочинів буржуазії – «Щастя Ругонів», «Його ясновельможність Ежен Ругон», «Розгром»; для того щоб нещадно таврувати грошові афери крупної буржуазії – «Здобич», «Гроші»; неймовірну розбещеність суспільних верхів – «Нана»; щоб «показати буржуазію оголеною… у потворному вигляді, хоч вона вважає себе втіленням порядку і доброчинностей» – «Накип», «Черево Парижа»; розкрити реакційну суть духівництва – «Завоювання Пласана» і т. д. Найсильніші томи серії «Ругон-Макари» – «Пастка», де з безстрашною правдивістю змальовано соціальну драму паризьких трудових «низів», і «Жерміналь» – перший у французькій літературі XIX ст. глибокий соціальний роман про боротьбу праці і капіталу.}

_{Лише після Великої Жовтневої революції, яка сприяла розвиткові прогресивної думки у всьому світі, творчість Еміля Золя знайшла належну оцінку на його батьківщині. Початок цьому поклало дослідження, присвячене автору «Ругон-Макарів» видатним письменником-комуністом Анрі Барбюсом} [3]3
  H. Barbusse, Zola. P., 1932.


[Закрыть] _{. Велична постать Золя, писав Барбюс, одна з тих, які вивчати й пропагувати належить насамперед нам, тим, хто прагне побудувати на соціалістичному грунті соціалістичну культуру та мистецтво.}

_{У повоєнні роки французька наукова література про Золя збагатилася численними працями, що давали відсіч злісній фальсифікації, яка довго оточувала художній доробок великого письменника і його громадську діяльність.}

_{Вороги миру і демократії ще й досі здригаються при одному лише імені цієї великої людини, писав Луї Арагон. І справді, Золя багато в чому актуальний у наші дні. Він став одним з тих кращих художників слова минулого, які допомагали французькому пролетаріатові й передовій інтелігенції в боротьбі за Народний фронт, за мир, національну незалежність і суспільні вдосконалення. Водночас Золя, завдяки своєму бойовому громадському темпераменту, пристрасному інтересові до всіх ділянок життя, проявів наукового поступу, вірі в майбутнє, палкій пропаганді неприкритої правди в мистецтві, надзвичайно близький прогресивним письменникам XX ст. «Синтез фактів і переконаності» (А. Лану), свідома демократична цілеспрямованість, гостра проблемність його прози являються живим контрастом до поширеного нині на Заході і зокрема у Франції безідейного, безпредметного і отже консервативного «нового роману».}

_{Найповніше уявлення про теперішній стан французького «золязнавства» можна дістати на підставі матеріалів Інтернаціонального Колоквіуму, присвяченого проблемам творчості Золя, який відбувся 2–3 лютого 1968 р. в Парижі. Організований Літературним товариством друзів Золя, Французьким Центром марксистських досліджень і журналом «Ероп», цей Колоквіум прослухав близько 60 доповідей найкращих фахівців Франції та гостей із зарубіжних країн. Рівень виступів був не однаковий. Марксистська наука зустрічалася тут із спрощено соціологічною, а також з традиційним для французького літературознавства біографізмом. Проте надзвичайно важливим було вже те, що 1968 рік приніс остаточний «тріумф Золя», видатного романіста, довгий час несправедливо принижуваного переважною частиною критики. Учасник Колоквіуму Роже Ікор розповів з цього приводу, що коли 25 років тому він захищав у Сорбонні диплом про «Жерміналь» Золя, його тема була зустрінута університетськими ученими дуже холодно. Ніхто з них, говорив Ікор, не вважав ані почесним, ані взагалі потрібним вивчати спадщину цього письменника. Попри певну відмінність думок, висловлених на Колоквіумі, загальний висновок його учасників був одностайним: Золя – великий громадянин Франції, друг народу, «історик праці», велетень художнього слова, що по-своєму прокладав шляхи реалізму в умовах останньої третини XIX ст.} [4]4
  Zola, «Europe», Avril-Mai. 1968.


[Закрыть]

_{Добре відомий у нас прогресивний французький письменник П’єр Гамарра під час того ж Колоквіуму вказував на величезну популярність Золя у найширшої народної аудиторії. Книги Золя розходяться в сьогоднішній Франції мільйонами примірників. Відповіддю на цей наполегливий читацький попит є нова щедро ілюстрована збірка творів видатного письменника, яка виходить тепер у Парижі за редакцією Анрі Міттерана} [5]5
  Еші1е Zola, Oeuvres Completes, Editions Tchon.


[Закрыть] _{. Загальною передмовою до цілого видання стала уже відома нам робота А. Лану. До кожного тому додано грунтовні статті та коментарі.}

_{Суспільна вага кращих романів Золя, динамічність їх композиції, змістовність конфліктів, надзвичайна візуальна виразність описової манери письменника сприяли успіхові його творів у кінематографі. За його романами знято понад 40 фільмів. Лише «Жерміналь» був екранізований 5 разів. Останній кіноваріант «Жерміналя» (1963, режисер Ів Аллегре), незважаючи на помітні вади сценарію, здобув гучний суспільний резонанс у Франції, оскільки його демонстрація збігалася з великим страйковим рухом гірників.}

_{В нашій країні Золя – один з найулюбленіших іноземних класиків. Важко було б перерахувати кількість видань його творів, що виходили різними мовами нашої багатонаціональної Батьківщини. На Україні уже в перше пожовтневе десятиліття вийшла збірка творів Золя у 18-и томах (Державне видавництво України, 1929–1930). Публікації окремих романів і повістей поновлювалися в подальші роки.}

_{Слід відзначити, що в даному випадку зв’язок між письменником і його зарубіжними читачами був обопільно важливий. За допомогою І. С. Тургенєва, який, живучи у Франції, не раз гостював у Медані, Золя ще на початку 70-х pp. почав друкуватися в російському журналі «Вестник Европы», і це великою мірою сприяло зміцненню міжнародного авторитету молодого автора, чия літературна діяльність розгорталася тоді в атмосфері ворожості і суперечок. Ще за його життя автор «Ругон-Макарів» дістав проникливу оцінку у наших передових літераторів. Перекладач і пропагандист Золя на Україні, великий революціонер-демократ Іван Франко, не приховуючи помилок французького письменника, разом з тим зараховував його до «реального напрямку», підіймав його як «видатного художника» і як людину сильної, прямої і чесної вдачі.}

_{Значні досягнення в аналізі спадщини Еміля Золя має радянське літературознавство. М. Ейхенгольц, М. Клеман, Б. Реїзов, І. Анісимов, Ол. Пузиков, С. Ємельяников, Ф. Наркір’єр, а на Україні В. Державин, С. Родзевич та ін., уникаючи суб’єктивістських суджень, незрідка властивих зарубіжним ученим, дали всебічну характеристику творчості Золя. І, головне, в значній мірі заповнили ту прогалину, яка існує в дослідженні художнього методу і поетики цього романіста. Та все ж, гадаємо, «проблема Золя» потребує ще багатьох зусиль для її глибшого розв’язання.}

_{Цікаво було б, наприклад, докладніше проаналізувати, може, й не зовсім «академічне», а проте живе й важливе питання: в чому ж невловима принадність творів Золя, в чому секрет тої влади, яку й досі має над нами цей суворий «учений од літератури»? Хай нинішні французи кажуть, що є щось спільне між умовами Другої імперії та П’ятої республіки, і отже, в творах Золя вони знаходять співзвучність з власними переживаннями. Але для нас все це історично однаково чуже… Значить, справа в тому, що Золя, кохаючись у «людських документах» свого часу, мислив якось ширше і саме цим перекинув місток від XIX століття до наших днів. Крім того, це означає, що, дбаючи передусім про виховну вагу своїх творів, талановитий літератор ніколи не забував про інтереси читача, намагався зацікавити його засобами свого викладу для того, щоб легше було вкласти в схвильовану душу і збуджений мозок провідну ідею.}