Текст книги "Стюарт Маля – хлопчик-мишеня"

Автор книги: Елвін Брукс Вайт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

Розділ 14
Вечір на річці

Стюарт упрів і добряче стомився, поки дійшов до свого табору. Негайно спустив каное на воду – й розчарувався, пересвідчившись, що воно таки протікає, ще й дуже! Той, хто змайстрував цього сувенірного міні-човника, скріпив його корму й ніс, прошивши грубими стібками, тож вода вільно протікала через шви. За кілька секунд каное вже було до половини заповнене водою.

– Прокляття! – лайнувся Стюарт. – Мене обшахрували! Заплатив сімдесят шість центів за справжнє індіанське каное з березової кори, аби тільки побачити, як безсовісно воно протікає! Прокляття, прокляття, прокляття! – бурмотів він.

А тоді перевернув свого човна й витягнув на берег – лагодити, доводити до пуття. Він чудово розумів, що не можна запрошувати (арієт сісти у дірявий човен: їй це не сподобається. Хоч який стомлений, Стюарт подерся на ялинку, де знайшов трохи живиці. Цим матеріалом він законопатив дірки у шву й зупинив течу. Але й тепер каное не хотіло гарно триматися на плаву й хилилося то сюди, то туди. Якби не Стюартів величезний досвід мореплавця, були б йому непереливки з цим суденцем. Навіть як для сувеніра воно мало би триматися на воді краще! То Стюарт наносив камінчиків до краю води, поклав їх кілька штук, для баласту, на дно човна, – й суденце перестало хитатися, попливло рівненько. Спорудив на кормі спинку: аби (арієт могла, якщо побажає, відкинутися назад і «розчісувати» пальцями воду. А ще зробив подушечку, обгорнувши купку моху одним зі своїх чистих носовичків. Тоді він схопився за весла, щоб попрактикуватись у веслуванні. Прикро було йому, що не має нічого ліпшого за оці картонні ложечки, але зрештою змирився: тут уже годі було щось змінити. Тільки хотілося зарані вгадати: розгледить чи не розгледить (арієт, що його весла – це просто ложечки для морозива?

Всю другу половину дня Стюарт доводив до пуття своє каное: поправляв камінчики баласту, заклеював дірки швів – тобто робив усе, щоб назавтра був йому човен як човен. І ні про що інше й думати не міг, як про завтрашнє своє побачення з Гарієт. Коли відчув: треба підвечеряти, то зрубав кульбабу відкрив бляшанку шинки з прянощами – і підвечеряв шинкою та кульбабовим молоком. Попоївши, сперся спиною об стебло папороті, відкусив кришеник живиці й пролежав так довго, мріючи та жуючи живицю. У своїй уяві крихітний мандрівник бачив кожну подробицю завтрашньої своєї прогулянки з Гарієт. Заплющивши очі, виразно, неначе у яв, переживав усю ту майбутню пригоду: і як крихітна красуня шукатиме його очима, прошкуючи стежкою до води, і яка тиха-мирна буде річка в сутінках, та яким гарнесеньким видаватиметься його каное на береговому піску. Уявно переживав кожну хвилину завтрашнього спільного з малесенькою панночкою вечора. Вони припливуть до величезного листка водяної лілеї, трохи вище за течією, а він запросить (арієт зійти на той листок і трішечки там посидіти. Під верхнім одягом на ньому будуть плавки, щоб він міг пірнути з лілейного листка у прохолодну воду. Він поплаває вільним стилем, за течією і проти, й довкола того листка, а (арієт милуватиметься, який з нього вправний плавець. (Поки він уявляв цей епізод, живиця жувалася йому дуже швидко.)

Зненацька Стюарт розплющив очі й рвучко сів. Його лист! Що, коли його послання так і не дійшло до адресатки? Авжеж, конверт такий мацюпусінький – його могли й не помітити у поштовій скриньці! Від такої думки на очі йому наринули сльози, тривога стисла серце. Але небавом думки його знову повернулися до річки, а тоді заспівала дрімлюга на тому березі, пітьма огорнула землю – і Стюарт поринув у сон.

Світанок видався захмарений. Стюартові треба було поїхати в містечко, щоб заправити машину мастилом, тож він заховав каное під листям, міцно прив'язавши його до каменя, і подався у своїх справах, усе так само думаючи про Гарієт і молячись, щоб до вечора вигодинилося. Тим часом небо супилося, погрожуючи дощем.

Із містечка Стюарт повернувся з головним болем. Але він сподівався, що біль минеться до п'ятої вечора. Йому ще ніколи не доводилося катати дівчат у човні, тому й нервувався. Час до вечора збув, тиняючись довкола табору, приміряючи на себе різні свої сорочки: котра пасує краще? – та розчісуючи свої вуса. Але що за лихо: тільки надягне сорочку, а вона вже й мокра під пахвами! Нерви, все воно від нервів. Знову й знову міняй на суху! Одну чисту сорочку надягнув о другій годині, наступну о третій, а ще іншу – о четвертій п'ятнадцять. І так до самого вечора. Що ближче до п'ятої години, то дужче Стюарт нервувався. Він знай зиркав то на годинника, то на стежку; то причісувався, то розмовляв сам із собою, то сюди-туди шастав. Надвечір похолодніло, тож Стюарт уже майже не сумнівався: таки задощить. І що ж йому робити, коли дощ піде саме тієї хвилини, коли прийде Гарієт Еймс, запрошена покататися на човні? Він думав, думав і нічого не міг придумати.

Нарешті п'ята година! Стюарт почув: хтось іде стежкою до річки. Це була Гарієт. Вона таки прийняла його запрошення! Крихітний мандрівець сів під пеньком і спробував прибрати безтурботний вигляд, от ніби щодня водив дівчат на прогулянки. Вичекав, поки між ним і Гарієт лишився якийсь метр відстані, а тоді підвівся.

– Привіт! – мовив він, силкуючись приховати тремтіння в голосі.

– Це ви – пан Маля? – запитала Гарієт.

– Так, – відповів Стюарт. – Мило з вашого боку, що прийшли.

– Ну, це ваша добрість, що мене запросили, – відказала Гарієт.

Вона була вбрана у білий светр, твідову спідничку та білі вовняні шкарпетки, а взута у кросівки. На її голівці яріла пістрява хустинка, а в руках дівчинка несла коробку м'ятних цукерок.

– Нема за що дякувати, я радий був вас запросити, – мовив Стюарт. – От тільки бажав би я кращої погоди. Задушливо, мов перед дощем, чи не здається вам?

Стюарт намагався говорити з британським акцентом.

Гарієт подивилася на небо й кивнула головою.

– Ну то й що? Іди, іди, дощику…

– Саме так, – підхопив Стюарт. – Іди, іди, дощику… Моє каное тут недалечко, лише трохи пройтися вгору бережком. Можна, я допоможу вам подолати незручні місця стежки?

Від природи Стюарт був чемною мишею, але Гарієт заявила, що не потребує допомоги. Мовляв, вона активна дівчинка – зовсім не з тих, що тільки спотикаються та падають. Стюарт ішов попереду, Гарієт за ним. Одначе коли дійшли до тієї місцини, де він уранці заховав каное, крихітний кавалер із жахом переконався: човна немає! Просто зник та й годі…

Серце Стюартове упало. Він мало не заплакав.

– Каное пропало! – простогнав він.

І почав бігати сюди-туди берегом, зазираючи під кожен кущик, Гарієт допомагала йому шукати. За кілька хвилин таки знайшли каное – але геть потовчене! Хтось жорстоко з ним побавився. До корми була прив'язана довга шворка. Камінчики баласту десь погубилися, подушечка пропала разом зі спинкою корми. Живиця зі швів повимивалася. І мул був на всьому А одне з весел було не тільки зігнуте, а ще й покручене. Не каное вже, а просто якась купа сміття. Воно мало такий вигляд, який і мусить мати після того, як набавилися ним великі хлопчаки.

Стюарт був убитий. Не знав, що його діяти. Він сів на якусь гілочку, обхопив голову руками.

– От так так! – тільки й повторював він. – Горенько мені, горе!

– Горе – чому? – запитала Гарієт.

– Панно Еймс! – заговорив Стюарт. – Я вас запевняю: я все-все дуже гарно був улаштував – усе! А тепер – ви тільки погляньте на це!

Гарієт була за те, щоб якось підремонтувати човна і все-таки поплавати в ньому по річці, але для Стюарта ця ідея була просто нестерпна.

– В цьому немає сенсу, – гірко заперечив він. – Так воно вже ніколи не буде.

– Як саме – «так»? – запитала Гарієт.

– Так, як воно мало бути – як я уявляв собі це вчора. Жінкам цих речей не зрозуміти. Ви тільки гляньте на ту шворку! Вона так міцно прив'язана, що мені її нізащо не зняти.

– Ну то хай вона собі звисає у воду й просто тягнеться за човном? – запропонувала Гарієт.

Стюарт подивився на неї – у його очах був щирий відчай.

– Де ви таке бачили, щоб індіанець веслував по тихій незахаращеній річці, а за його каное тяглася довжелезна мотузка? – запитав він.

– Ми могли б удавати, ніби ловимо рибу, – підказала Гарієт, яка ще не знала, що для декотрих людей цілковитий порядок із човном – це все.

– А я не хочу удавати, ніби ловлю рибу! – у відчаї вигукнув Стюарт. – А ще гляньте на отой мул! На отой бруд!

Це вже він зірвався на крик.

Гарієт сіла на ту гілочку поруч Стюарта. Вона простягла йому м'ятну цукерку, але він заперечливо похитав головою.

– Що ж, – мовила дівчинка. – Починається дощ, і я краще побіжу, якщо ви не збираєтеся покатати мене у вашому човні. Не розумію, чому вам треба сидіти тут і хнюпитися. Може, ви б завітали до моєї оселі? Пообідаємо, а тоді ви могли б повести мене на танці в наш заміський клуб. Може, ви б і повеселіли?

– Ні, дякую, – відмовився Стюарт. – Я не вмію танцювати. До того ж мені рано вранці треба рушати далі. Можливо, на світанку я вже буду в дорозі.

– І ви маєте намір спати під відкритим небом, під дощем? – здивувалася Гарієт.

– Авжеж, – відповів Стюарт. – Я залізу під каное.

Гарієт потисла плечима.

– Ну що ж, – сказала вона. – До побачення, пане Маля!

– До побачення, панно Еймс! – мовив Стюарт. – Мені жаль, що цей наш вечір на річці скінчився так безрадісно.

– І мені жаль, – сказала Гарієт.

Та й пішла геть – по мокрій стежці до провулку Трейсіз-Лейн, залишивши Стюарта на самоті з його розбитими мріями та потовченим каное.

Розділ 15
На північ

Ту ніч Стюарт спав під каное. Прокинувся о четвертій – і не почув більше дощу. Заповідався ясний день. Високо вгорі, у гіллі, вже починали ворушитися й дзвінко перемовлятися пташки. Стюарт ніде не проминав жодної пташки – придивлявся: чи не Марґало, часом?

На краю містечка натрапив на бензоколонку й зупинився.

– П'ять, будьте ласкаві! – сказав Стюарт заправникові.

Вражений чоловік витріщився на крихітне авто.

– П'ять – чого? – перепитав він.

– П'ять крапель, – уточнив Стюарт.

Але заправник тільки похитав головою і сказав, що не може продати таку мізерну кількість гасу.

– Чом ні? – наполягав мишоподібний клієнт. – Вам потрібні гроші, а мені – гас. Чом нам не дійти якогось порозуміння?

Тоді оператор пішов у приміщення станції й повернувся із піпеткою в руці. Стюарт відкрутив закрутку на баку, й заправник крапнув туди рівно п'ять крапель гасу.

– Ще ніколи в житті я не виконував такої операції, – сказав він.

– Краще подбайте і про мастило, – порадив Стюарт.

Коли запаси гасу й мастила було поповнено, а гроші сплачено, крихітний мандрівник сів у машину, запустив двигун і виїхав на автостраду. На сході вже розгорявся день, над річкою повисли ранкові тумани. Містечко все ще спало. Машина котилася легко, стиха вуркочучи. Стюарт почувався бадьоро й радів, що це ж він знову в дорозі.

Через півмилі за містечком автострада роздвоїлася. Одне її відгалуження повертало начебто на захід, тоді як інше несхибно вело на північ. Стюарт з'їхав на обочину північної дороги й вийшов із машини, аби краще розгледітись. Як же він здивувався, побачивши, що на краю канави сидить, спершись на опору дорожнього знаку, якийсь чоловік. На ногах у нього були шпори. На талії – важкий шкіряний пояс… Ага, це, либонь, майстер із телефонної компанії!

– Доброго ранку! – приязно обізвався Стюарт.

Телефонний майстер відповів, піднісши правицю до чола на знак привітання. Стюарт і собі сів на краю канави поруч того чоловіка, глибоко вдихнув свіже, солодке повітря.

– Заповідається гарний день, – мовив, щоб почати розмову.

– Атож, гарний, – погодився ремонтник. – І мені треба облазити стільки стовпів!

– Зичу вам чистого неба й надійного кріплення! – побажав Стюарт. – До речі, чи не бачите ви часом птахів на верхівках ваших стовпів?

– Атож, я стільки тих птахів набачився! – відповів ремонтник.

– Ну, якщо ви здибаєте коли-небудь пташку на ім'я Марґало, то я буду вам дуже вдячний, якщо ви про це настрочите мені кілька слів. Ось моя візитівка!

– Опиши ту пташку, – попрохав телефонний майстер, дістаючи записника й олівця.

– Бура, – сказав Стюарт. – Бура, із жовтою смужкою на грудях.

– А знаєш ти, звідкіля вона родом?

– Вона з полів, де колись колосилися високі пшениці, з пасовиськ, порослих папороттю, будяччям. А ще вона з долин пахучої таволги, і вона любить свистіти.

Майстер записав усе те, але скорочено: «Поля – пшениці – пасовиська, папороть і будяки. Долини, таволга. Любить свистіти». Тоді поклав записника назад до кишені, а Стюартову візитівку засунув у гаманець.

– Я скрізь уважно придивлятимусь, – пообіцяв він.

Стюарт подякував. Якусь хвильку посиділи мовчки. Тоді обізвався чоловік:

– А в якому напрямі ти мандруєш?

– У північному, – відповів Стюарт.

– Північ така мила, – мовив телефонний майстер. – Я завжди любив їздити на північ. Хоча, звісно, і південно-західний напрям гарний.

– Либонь, що так, – задумано протягнув крихітний мандрівець.

– А ще ж є схід, – провадив балакучий майстер. – Мав я колись цікаву пригоду на східному напрямі. Розповісти тобі?

– Дякую, не треба.

Ремонтник був начебто трохи розчарований, але не замовк.

– Північ має в собі щось особливе, – провадив він. – Щось таке, що виокремлює її з-поміж інших сторін світу.

Я вважаю: хто прямує на північ, той зробив правильний вибір.

– Оце ж і я так міркую, – мовив Стюарт. – І мені навіть здається, що відтепер я мандруватиму тільки на північ – до кінця моїх днів.

– З людиною можуть трапитися й гірші речі, – застеріг великий співрозмовник.

– Та знаю, – запевнив Стюарт.

– Ідучи за порваною телефонною лінією на північ, я був натрапив на дивовижні місця, – провадив ремонтник. – Порослі кедрами болота й черепахи, що чекають на колодах, але насправді не чекають нічого; поля з огорожами, окривілими, побитими роками нерухомості; сади – такі старі, що й позабували, де стоїть фермерська хата… На півночі я підобідував на пасовиськах, що позаростали папороттю і ялівцем під чистими небесами та буйними вітрами. Моя робота заганяла мене зимовими ночами в ялинові бори, де лежав глибокий, пухкий сніг – де кролям так добре влаштовувати свої збіговиська. На півночі я сидів на товарних платформах залізничних вузлів, у теплі години теплих пахощів. На півночі я знаю чисті озера, тишу яких порушують хіба риба й коршаки – та ще, звісно, Телефонна компанія, що скрізь пхає свого довгого носа. Я добре знаю всі ці місця. Але затям: вони далеко звідсіля. А ще той, хто чогось шукає, не повинен мандрувати надто швидко.

– Свята правда, – погодився Стюарт. – Ну, либонь, пора мені й рушати! Дякую вам за дружні поради.

– Немає за що, – відказав телефоніст. – Сподіваюся, ти знайдеш ту пташку.

Стюарт підвівся, заліз у машину й подався дорогою, що вела на північ. Якраз сходило над пагорбами, що були по праву руч від нього, сонце. Малесенький мандрівничок подивився згори на обшири, що простиралися перед його очима, і дорога видалася йому такою довгою. Але небо привітно ясніло, і щось підказувало Стюартові, що він їде саме туди, куди йому й треба.