Текст книги "Стюарт Маля – хлопчик-мишеня"

Автор книги: Елвін Брукс Вайт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

Розділ 6
Свіжий вітер

Одного чудового ранку, коли дув західний вітер, Стюарт надягнув свого матроського костюмчика та матроську безкозирку, зняв із полички зорову трубку й подався на прогулянку. Його переповнювали радість життя і страх перед собаками. Розгойданою ходою почимчикував хлопчик-миш по П'ятій авеню, сторожко роззираючись на всі боки.

І що ж він робив, коли, бува, угледить у свою зорову трубку пса? А миттю шасне до найближчого швейцара, видряпається по його штанях нагору та й сховається у складках швейцарської уніформи. Але одного разу, коли вискочила собака, а жодного швейцара не виявилося поруч, довелося Стюартові залізти до викинутої вчорашньої газети, аж у другий розділ, і там полежати нишком, поки минула та собача небезпека.

На розі П'ятої авеню кілька людей чекали на автобус до престижної частини міста, і Стюарт приєднався до гурту. Ніхто його не помітив, бо й хто б помітив таку маленьку особу?

«Мені бракує зросту, щоб мене помічали, – подумав Стюарт, – але щоб захотіти поїхати на Сімдесят другу вулицю, мені мого зросту цілком вистачає!»

Коли завиднів автобус, люди замахали водієві своїми ціпками й портфелями, ну а Стюарт помахав своєю зоровою трубкою. А потім, добре тямивши, що автобусова сходинка занадто висока для нього – не доскочити, – учепився в холошу штанів якогось пана, тож його легко підняли й занесли до салону, і ніхто нічого не помітив, і нікому не було жодного клопоту.

Скільки Стюарт катався по автобусах, він ніколи не сплачував за проїзд, бо йому, з його куценьким зростом, годі було піднести звичайну десятицентову монету. Разок, ніде правди діти, таки спробував прихопити десятицентовика, але мусив котити його, мов колесо, одначе монета утекла від нього, коли покотилася з пагорба у долину, і її – хап! – присвоїла якась беззуба бабусенція. Після такої прикрої невдачі Стюарт мусив задовольнятися тими крихітними монетками, які тато вирізував для нього з фольги. То були гарненькі грошики, хоча ви б навряд чи їх розгледіли неозброєним оком, тобто без окулярів.

Коли підійшов кондуктор узяти плату за проїзд, Стюарт попорпався у своєму гаманці й видобув монетку – не більшу за око якого-небудь цвіркуна.

– І що ж це ти мені подаєш? – запитав кондуктор.

– Це такий у мене десятицентовик, – пояснив Стюарт.

– Та невже? – здивувався чолов'яга. – Якщо я прийму таку валюту моє автобусне начальство нізащо мене не зрозуміє. Втім, і сам ти не більший за справжнього десятицентовика!

– А таки більший! – сердито огризнувся мишоподібний хлопчик. – Я вдвічі вищий за десятицентовика, якщо поставити його на ребро. – І показав на свій пояс: мовляв, осюди тільки сягає десятицентова монетка. – І ще один момент, – докинув він, – я сідав у цей автобус не для того, щоб мене тут ображали!

– Прошу пробачення, – здався кондуктор. – Ти вже даруй мені, бо досі я навіть не здогадувався, що на світі бувають отакі крихітні матросики!

– Вік живи – вік учись! – напутливо буркнув Стюарт, запихаючи гаманця назад до кишеньки.

Коли автобус зупинився на Сімдесят другій вулиці, Стюарт вискочив на землю й припустив до Озера вітрильників у Центральному парку. Понад плесом дув свіжий західний вітер, а проти вітру мчали шлюпи й шхуни, мало не черкаючи бортом воду й виблискуючи забризканими палубами. А їхні господарі, хлопці й дорослі чоловіки, щодуху мчали по забетонованих берегах, сподіваючись оббігти озеро вчасно й не дати човнам побитися об бетон. Декотрі з тих човників були не такі вже й малі, бо як підступишся ближче, то й переконаєшся: головна щогла у них вища за голову дорослого чоловіка. Зате які ж вони гарненькі! Все у них точнісінько таке, як і в морських кораблів: хоч на море пускай. Стюартові вони здавалися величезними, але він так сподівався, що йому пощастить потрапити на борт котрогось із них та обпливти і найдальші куточки озера. Бо він полюбляв пригоди, цей малесенький хлопчинка: вітер в обличчя! Крики чайок над головою! А могутня хитавиця під ногами!..

Схрестивши «по-турецьки» ніжки на стіні, якою було обгороджене озеро, та розглядаючи в зорову трубочку різні кораблики, Стюарт назорив одного човна, що видався йому гарнішим та ошатнішим за всі інші, які тільки там гасали, суденця. Називався човник «Оса». Величенька чорна шхуна, що мчала під американським прапором. Ніс ця шхуна мала як у кліпера, [1]1
  Кліпер – швидкохідний вітрильник. – Прим. пер. (тут і далі).


[Закрыть]а на баку [2]2
  Бак – надбудова в носовій частині палуби.


[Закрыть]стояла тридюймова гармата. «Оце корабель для мене!» – подумав Стюарт. І коли «Оса» вкотре запливла у гавань, він гайнув туди, де її швартував господар.

– Даруйте, пане, – звернувся хлопчик-миш до чоловіка, що займався швартуванням. – Це ви і є власник шхуни, що під назвою «Оса»?

– Так, це я, – відповів чоловік, чудуючись, що до нього заговорила миша в матроському однострої.

– Я напитую собі місце на доброму кораблі, – провадив Стюарт, – а це подумав: чи не приймете ви мене на пост капітана? Я дужий і меткий морячок!

– А ти тверезий? – поцікавився господар «Оси».

– Я роблю свою роботу, – сухо відчикрижив хлопчик-миш.

Чоловік прискіпливо його оглянув. Але так ні до чого й не прискіпався, а тільки захопився охайним виглядом та сміливою мовою цього крихітного «морського вовка».

– Ну, гаразд, – мовив він нарешті, розвертаючи «Осу» носом до середини озера. – Я скажу тобі, що зроблю з тобою. Бачиш ген отой прудкий шлюп?

– Бачу, – відповів Стюарт.

– То «Ліліан Б. Вомрат», – пояснив чоловік, – і я всім своїм серцем ненавиджу її!

– То і я її ненавиджу! – вірнопіддано вигукнув Стюарт.

– А ненавиджу я її за те, що вона вічно втелющується в мій борт, – провадив господар «Оси», – а ще за те, що її господар – ледачий хлопчисько, який нічогісінько не тямить у мореплавстві й не годен відрізнити шквал від шкварки.

– Чи вітрильника від вітряка! – підхопив Стюарт.

– Чи боцмана від буцмана! – гаркнув чоловік.

– Чи палуби від полби! – пискнуло хлоп'я-мишеня.

– Чи щоглу від щигля! – ревнув власник шхуни. – Але досить цих дотепів, більш не треба! Я скажу тобі, що ми зробимо. Досі «Ліліан Б. Вомрат» щоразу переганяла мою «Осу», але я певен: якщо посаджу на свою шхуну вправного шкіпера, то наші справи підуть на лад. Ніхто ж бо не знає, як я страждаю, стоячи, безпомічний, отут на березі та спостерігаючи, як «Оса» ледве плуганить по озеру, коли все, що їй треба, – це тверда рука на штурвалі. Отож, мій юний друже, я дозволю тобі перепливти озеро на «Осі» туди й назад, і якщо ти зумієш утерти носа тому відворотному шлюпові, я забезпечу тебе постійною роботою.

– Я згоден, згоден, пане! – радо зголосився Стюарт, перестрибуючи на борт шхуни й займаючи місце за кермом. – Я готовий!

– Секундочку! – застеріг господар човна. – Чи не будеш ти такий ласкавий, щоб розказати мені, як ти гадаєш перемогти той шлюп?

– Підніму ще одне вітрило, – доповів Стюарт.

– Тільки не на моєму суденці, дякую! – швидко заперечив господар. – Я не бажаю, щоб воно перекинулося від пориву вітру.

– Ну, тоді, – не задумуючись, запропонував шкіпер-миш, – я піду в атаку на той шлюп і змету його вогнем із моєї гармати!

– Засіб, не гідний щирого моряка! – обурився власник човна. – Хочу, щоб це були чесні перегони, а не морський бій.

– Ну, тоді, – не здавався Стюарт, – я несхибно вестиму «Осу» твердою рукою, а «Ліліан Б. Вомрат» хай собі петляє туди-сюди по озеру.

– Браво! – вигукнув господар шхуни. – Хай тобі щастить!

І, по цих словах, відпустив «Осу». Порив вітру наповнив передні вітрила суденця, і воно відгукнулося – рвонуло вперед, граційно накренившись лівим бортом. А Стюарт крутив туди-сюди штурвал, упершись спиною в кріпильну планку.

– До речі, – гукнув навздогін господар шхуни, – ти ж не сказав мені, як тебе звати!

– Звати мене Стюарт Маля! – прокричав хлопчик-миш на всю силу своїх легень. – Я менший син Фредерика С. Маляти, уродженця цього міста!

– Щасливого плавання, Стюарте! – гучно побажав йому старший друг. – Бережись та приведи «Осу» щасливо в гавань!

– Обіцяю! – вигукнув Стюарт. Гордість і щастя переповнили йому душу, аж він випустив на мить кермо й станцював буйний танчик на похилій палубі, навіть не помітивши, що мало не врізався в заблуканого пароплава, що дрейфував собі, із заглухлими двигунами й затопленими палубами, впоперек його курсу.

Розділ 7
Перегони вітрильників

Коли відвідувачі Центрального парку прочули, що одним із вітрильників керує миша в матроському костюмі, всі збіглися поглянути на таку чудасію. Хвилина – і на берегах озера зібралася велика юрба, тож поліційне начальство послало туди полісмена, аби оголосив усім, що слід перестати штовхатися. Але ніхто на нього не зважав, і штовханина тривала собі далі. Адже ньюйоркців хлібом не годуй, а дай їм поштовхатися. А найдужче розхвилювався той хлопчина, кому належав шлюп «Ліліан Б. Вомрат». Це був гладкий, понурий підліток дванадцяти літ, і звали його Лерой. На ньому мішком сидів синій костюмчик із саржі, а білу краватку йому ганебно заплямував помаранчевий сік.

– Вернись! І причаль сюди! – загукав він до Стюарта. – Пересядь на мій шлюп! Я хочу, щоб ти його повів. Я платитиму тобі по п'ять доларів на тиждень, а по четвергах ти матимеш вихідний на другу половину дня і радіо в твоїй каюті!

– Дякую тобі за люб'язну пропозицію, – відказав Стюарт. – Але я щасливий на борту «Оси», і таким щасливим я не був іще ніколи в житті!

Мовивши так, він хвацько крутнув штурвал, спрямувавши шхуну до лінії старту, де Лерой розвертав уже свого шлюпа, тицяючи в нього паличкою. Пора розпочати перегони!

– Я вам посуджу, – зголосився чоловік у ясно-зеленому костюмі. – Чи «Оса» готова?

– Готова, пане! – крикнув Стюарт, торкнувшись пальцями капелюха.

– А «Ліліан Б. Вомрат» готова? – запитав суддя.

– Авжеж, готова, – відгукнувся Лерой.

– До північного краю озера й назад! – прокричав суддя. – На старт! готуйся! Вперед!

– Вперед! – ревнули люди, що всіяли берег.

– Вперед! – крикнув господар «Оси».

– Вперед! – заволав і полісмен.

І два кораблики рвонули з місця, прямуючи до північного краю озера. А вгорі ширяли, кигичучи, чайки, а таксі сигналили своїми клаксонами з Сімдесят другої вулиці, а західний вітер, промчавши пів-Америки, аби долетіти до Центрального парку Нью-Йорка, співав-висвистував у снастях, жбурляючи жмені бризок на палуби та шмагаючи Стюартові щічки дрібнесенькими шматочками арахісової шкаралущі, піднятої з пінявих глибин.

– Отаке життя я люблю! Оце для мене! – мимрив Стюарт собі під ніс. – Що за корабель! Що за день! Що за перегони!

Але ще не встигли два кораблики-суперники відпливти бодай на кілька метрів, як на березі стався нещасливий випадок. Усім людям кортіло якнайкраще розгледіти забаву, тож вони штовхалися все дужче й дужче, аж поки хтось, сам того не бажаючи, так штурхонув полісмена, що той упав із бетонного муру та й плюхнувся просто в озеро. Ударився він об плесо в сидячому положенні й намок аж до третього ґудзика свого мундира. Він геть промок!

Але це було ще не все. Річ у тім, що ось цей страж порядку був не тільки огрядним, тілистим чолов'ягою, а він ще й добряче попоїв допіру, тож і здійняв він своїм падінням величезну хвилю. Із крутим вигином та ще й із пінявим гребенем, ринула та хвиля – справжній вал! – від берега на простір широкого плеса, перевертаючи й затоплюючи дрібні човники. І всі господарі вітрильників, що саме пливли озером, загорлали від захвату й переживання за долю своїх плавзасобів.

Коли Стюарт уздрів, що на нього мчить водяна гора, він кинувся до снастей, але було вже запізно. Вал із гуркотом упав на «Осу», вода підхопила хлоп'я-мишеня і змила за борт. Усі глядачі подумали, що тут Стюартові й кінець. Але малюк зовсім не збирався тонути! Він завзято забив по воді всіма своїми кінцівками та ще й хвостом. Хвилину чи там дві похлюпався і видерся на борт шхуни, мокрий і змерзлий, але нітрішечки не ушкоджений. Ось він зайняв своє місце за штурвалом і почув, як люди вітають його, вигукуючи: «Давай-давай, Стюарте! Давай, мишо!» Стюарт роззирнувся довкола й побачив, що хвиля перекинула й «Ліліан Б. Вомрат», але шлюп ізнову набув правильного положення й поплинув далі по курсу зовсім поруч. І так «парочкою», майже борт у борт, обидва кораблики й досягли північного кінця озера. Тут Стюарт розвернув «Осу» на сто вісімдесят градусів, але й Лерой виконав зі своєю «Ліліан» такий самий маневр своєю паличкою, і обидва суденця попливли назад, до фінішу «Перегони ще зовсім не скінчилися», – подумав Стюарт.

Але попереду на нього чекала ще одна прикрість. Маленький шкіпер зиркнув на барометр у кабіні «Оси»: він різко падав! Лишенько! У морі це могло означати лиш одне – зміну погоди на гірше. І справді: ось чорна хмара насунула на сонце й закрила його, кинувши на землю похмуру тінь. Стюартові в його мокрій одежі стало зимно, він затремтів. Спробував укутати шию коміром своєї тільняшки, а тоді, укмітивши господаря «Оси» в юрбі на березі, помахав йому безкозиркою та гукнув:

– Кепська погода попереду, пане! Вітер міняється на зюйд-вест, [3]3
  Зюйд-вест – південно-західний вітер.


[Закрыть]море хвилюється, барометр падає.

– Ти не зважай на негоду! – крикнув йому власник шхуни. – Гляди не вріжся в плавуче сміття прямо по курсу!

Стюарт напружив зір, углядаючись у близьку бурю, але так і не побачив нічого, крім сірих хвиль із білими баранцями. Все довкола здавалося тепер холодним і лиховісним. Тоді маленький шкіпер озирнувся назад: суперницький шлюп, розтинаючи хвилю носом, був уже зовсім близько – от-от наздожене «Осу»!

– Обережно, Стюарте! Дивися, куди пливеш!

Шкіпер-мишеня знову напружив зір і зненацька, справді прямо по курсу «Оси», уздрів на поверхні озера величезного паперового пакета. Пакет був порожній і широкий – от ніби яка печера роззявила свою пащеку. Стюарт крутонув штурвал, але було вже пізно: «Оса» своїм бушпритом увігналася, із жахливим звуком «шууурх!» – просто в пакет і зупинилась, безсило хляпаючи вітрилами. А наступної миті Стюарт почув, як затріщала корма від удару ззаду як здригнувся весь кораблик, і побачив: своїм носом «Ліліан» рве йому снасті!

– Зіткнення! – загорлала юрба на берегах.

Мить – і два кораблики безнадійно заплуталися. Хлопчаки на берегах верещали й стрибали. А в паперовому пакеті з'явилася тим часом дірка, й він почав наповнюватися водою.

«Оса» не могла й ворухнутися, бо застрягла в пакеті. І «Ліліан Б. Вомрат» ні туди, ні сюди – бо ніс її заплутався в снастях «Оси».

У відчаї Стюарт замахав руками, а тоді метнувся на ніс і вистрелив зі своєї гармати. Тільки потім розчув, крізь ревище публіки, голос власника «Оси» – той викрикував Стюартові вказівки, що слід зробити.

– Стюарте! Стюарте! Опусти клівер! [4]4
  Клівер – косе трикутне вітрило, яке встановлюють перед передньою щоглою.


[Закрыть]Опусти стаксель! [5]5
  Стаксель – трикутне вітрило, яке підіймають по штагу або леєру попереду фок-щогли.


[Закрыть]

Крихітний шкіпер метнувся до фалів, [6]6
  Фали – троси, канати для підіймання на кораблі вітрил, прапорів, сигналів тощо.


[Закрыть]і клівер зі стакселем опали донизу, згортаючись м'якими складками.

– Поріж папір, поскидай за борт! – ревнув хазяїн.

Стюарт вихопив свого кишенькового ножика і доти штрикав-краяв розмоклий папір, аж доки очистив палубу.

– А зараз потягни фок [7]7
  Фок – нижнє пряме вітрило на передній щоглі корабля.


[Закрыть]і дай шхуні повний хід! – наказав господар «Оси».

Стюарт учепився в фоковий гік [8]8
  Гік – обертовий брус рангоуту, який розтягує нижній край вітрила.


[Закрыть]і потягнув з усієї своєї мишачої силоньки. Мало-помалу шхуна почала слухатись і набирати хід. Коли «Оса» накренилась і вітрилами набрала вітру, снасті її корми зісковзнули з носа «Ліліан», й ось вона, вивільнившись, рвонула у південному напрямі. З берегів долинули вигуки: «Ура! Молодець!» Стюарт кинувся до штурвала й відгукнувся своїм: «Ура!» А тоді озирнувся. Яка радість! «Ліліан» зійшла з південного курсу й рухалася впоперек озера.

Рівненько, як по шнурочку, мчала керована Стюартом «Оса». Перетнувши фінішну лінію, шкіпер-миш пришвартував її під муром. Хтось із захоплених глядачів пересадив його на берег, і всі так-то вже хвалили хлоп'я-мишеня за його чудовий моряцький вишкіл та відвагу. А найдужче радів господар «Оси», сказавши, що це – найщасливіший день у його житті. Й відрекомендувався Стюартові: поза модельним спортом він є доктор Пол Карей, хірург-дантист. І додав, що моделі кораблів – його хобі та що відтепер він залюбки дозволятиме Стюартові будь-коли плавати на його шхуні. І всяк хотів потиснути хлопчикові-мишеняті руку – всяк, за винятком хіба-що полісмена: мокрий як хлющ, той був надто сприкрений, аби ще ручкатися з мишеням.

Коли того вечора Стюарт повернувся додому, Джордж поцікавився, де його менший братик був цілий день.

– Та вештався собі містом, – відказав Стюарт.

Розділ 8
Марґало

Стюарта, через той його дрібненький росточок, часто шукали й не могли дошукатися в домі. Чи його татові, чи мамі, чи старшому братові Джорджу рідко щастило просто пошукати його очима і знайти – зазвичай його мусили всі гукати. Отож у будиночку часто лунало: «Стюарте! Стюууууарте!» Зайдеш, бува, до кімнати, а те хлоп'я-мишеня лежить, скрутившись калачиком, у кріслі, але ти його не бачиш. Пан Маля всякчас потерпав, що Стюарт десь загубиться і вже не знайдеться. То він навіть пошив для синочка малесеньку червону шапочку, таку, як ото мисливці носять, аби легше було його назорити.

Якось-то Стюарт, уже в віці семи рочків, крутився по кухні, спостерігаючи, як його матуся готує крохмальний пудинг. Поки той пудинг спечеться, а їсти вже хотілося йому ой як дуже! Тож коли пані Маля відчинила дверцята холодильника, аби щось там узяти, Стюарт і шаснув досередини: чи немає там шматочка сиру, щоб підживитися? Гадав, звісно, що матінка бачила, як він туди заскочив, тож коли дверцята зачинились і до нього дійшло, що його замкнено в холодильнику, Стюарт дуже здивувався.

– Рятуйте! – закричав він. – Тут темно! І холодно в цьому холодильнику! Рятуйте! Випустіть мене! Ще хвилина – і я замерзну на бурульку!

Але де вже було його слабенькому голосу пробитися крізь товсті дверцята! У темряві він спіткнувся і впав у соусник, повний холодного соку. Стюарт затрусився ще дужче, зацокотів зубами. Аж через півгодини пані Маля знов відчинила холодильник і побачила там свого синочка: витанцьовував на масничці, б'ючи себе ручками, щоб зігрітись, та хукаючи на задубілі пальці.

– Господи помилуй! – вигукнула матуся. – Стюарте, бідолашний мій маленький хлопчику! І чого ти тут опинився?

– Можна мені крапелиночку бренді? – попрохав мишоподібний синочок. – А то я промерз до кісточок!

Але матуся знайшла на його біду ліпшу поміч, ніж алкоголь: напоїла Стюарта гарячим бульйончиком і негайно поклала в ліжечко (те саме, що з цигаркової коробки), гарненько укутала, ще й лялькову грілку притулила до його ніжок. Одначе Стюарт таки добряче застудився, а застуда перейшла в бронхіт. Що тут іще можна було вдіяти? Довелося Стюартові пролежати в ліжку мало не два тижні.

Поки він хворів, уся родина була як ніколи чуйна до нього. Пані Маля гралася з ним у хрестики-нулики. Джордж приготував для дрібнесенького братика мильний розчин і соломинку видувати бульбашки, а ще змайстрував йому маленького лука з однією стрілочкою. А пан Маля зробив Стюартові пару ковзанів із двох скріпок для паперів.

Одного холодного вечора пані Маля витрушувала скатертину у вікно й помітила невеличку пташину, що лежала на віконному карнизі – начебто нежива. Господиня внесла бідолашку до хати й поклала біля батареї опалення. Минула якась хвилька, і крихітна знайда затріпотіла крильцями, розплющила оченята. Гарненька то була пташечка: вся бура, а на грудях жовта смужка. Родина Малят ніяк не могла дійти згоди, яка ж саме то пташка.

– Це – білоокий віреон! – приголомшив усіх обізнаністю в орнітології Джордж.

– А як на мене, то це пташеня коноплянки, – заявив пан Маля.

Так і не дійшовши порозуміння у визначенні, що ж то за пташка, вони все-таки знайшли для неї місце – вазон папороті у світлиці, дали їсти-пити. Небавом пташина почулася значно краще, то й подалася, підстрибом, обстежувати будинок, вивчаючи все дуже уважно й зацікавлено. За півгодини добулася й до Стюартової кімнатчини, де хворе хлоп'я-мишеня відлежувалося в ліжечку.

– Привіт! – обізвався Стюарт до пернатої гості. – Ти хто? І звідкіля сюди прибилася?

– Мене звати Марґало, – відрекомендувалася пташечка тихим співучим голоском. – Яз полів, де колись колосилися високі пшениці, з пасовиськ, порослих папороттю, будяччям. А ще я з долин пахучої таволги, і я люблю свистіти.

Стюарт аж підскочив у ліжку.

– Прокажи все це знову! – попрохав він.

– Не можу, – відказала Марґало. – У мене горлечко болить.

– І в мене теж! – повідомив Стюарт. – Маю бронхіт. Ти краще не підходь до мене близько, а то й ти його підхопиш.

– Я постою тут, біля дверей, – сказала пташина.

– Можеш пополоскати горло моїм полосканням, якщо хочеш, – запропонував мишоподібний хлопчик. – А ще ось тут є краплі для носа і повно паперових хустинок.

– Красно дякую, ви такий добрий! – сказала пташечка.

– А температуру тобі поміряли? – допитувався Стюарт, уже перейнявшись щирою турботою за здоров'я нового друга.

– Ні, не міряли, – відказала Марґало, – але навряд чи в цьому є потреба.

– Ну, то краще поміряти, для більшої певності, – наполягав Стюарт, – бо я аж ніяк не хотів би, щоб тебе спіткало якесь лихо. На, тримай!

І штовхнув градусника, що поковзом, по підлозі, опинився біля гості. Марґало взяла тонший кінчик приладу собі в дзьоб, під язик, і так вони зі Стюартом посиділи три хвилини в тиші. Тоді пташина вийняла градусника з дзьоба й пильно в нього втупилася, обережно туди-сюди крутячи.

– Нормальна! – оголосила нарешті.

Від радості в грудях у Стюарта аж серденько тьохнуло. Йому здавалося, що за все своє життя він іще не бачив створіння, яке було б гарніше за цю крихітну пташинку. Він уже любив її!

– Сподіваюся, – мовив він, – мої батьки змостили для тебе гарне кубельце, щоб ти мала де спати?

– О так, – відповіла Марґало. – Я спатиму у вазоні бостонської папороті на книжковій полиці у великій кімнаті. Це миле місце, як для міського будинку. А зараз, якщо ти вибачиш мені, піду я, либонь, спати – бачу, вже сутеніє надворі. Я завжди лягаю спати, коли заходить сонце. На добраніч, пане!

– Будь ласкава, не називай мене «паном»! – вигукнув Стюарт. – Клич мене Стюартом.

– Дуже добре, – погодилася пташечка. – На добраніч, Стюарте!

І легкими скоками: скік-скік, скік-скік! – пострибала геть.

– Доброї ночі, Марґало! – гукнув навздогін їй Стюарт. – Побачимося вранці!

Хлопчик-миш знову пірнув під ковдру.

– Яка ж вона гарненька пташечка! – прошепотів він, ніжно зітхаючи.

Коли перегодом до Стюарта завітала матуся, щоб гарненько вкутати крихітного синочка на ніч та помолитися разом із ним, той запитав її:

– Мамо, а як ти гадаєш: чи безпечно буде тій пташечці ночувати внизу у світлиці?

– Цілком безпечно, мій любий, – запевнила пані Маля.

– А як щодо того котяри Сніжка? – не заспокоювався Стюарт.

– Сніжок не зачепить пташечки, – сказала матуся. – Спи собі спокійно й викинь з голови усі ці тривоги!

Пані Маля відчинила кватирку й вимкнула світло.

Стюарт заплющив очі й полежав трохи поночі. Але щось йому наче муляло під боки – ніяк не спалося. Він крутився-вертівся, і так, і сяк, поки геть пожмакалося простирадло. Малий тільки й думав, що про ту пташечку, яка спала внизу, у вазоні бостонської папороті. А ще він думав про кота Сніжка та як палають поночі Сніжкові очі. Зрештою це стало нестерпно, й він підвівся, увімкнув світло. «Щось у моїй душі наче нашіптує: „Не довіряй котові!“ – промимрив він собі під ніс. – Як тут заснути, коли я знаю, що Марґало в небезпеці?!»

Відкинувши ковдри, Стюарт виліз зі свого ліжечка. Накинув на себе халатика, всунув ноги в капці. Узявши ліхтарика, а ще прихопивши лука й стрілу, він навшпиньках вийшов у коридор. Усі вже спали, скрізь у домі було темно. Стюарт навпомацки дійшов до східців, обережно, безшелесно, поволеньки спустився до світлиці, горло йому боліло, трохи паморочилася голова.

– Хоч я й хворий, – прошепотів він сам собі, – але мушу це зробити!

Все так само намагаючись не зчиняти шуму, підкрався ближче до лампи, що стояла біля книжкової полиці, й по шнуру видряпався на полицю. Тьмяний промінець світла від вуличного ліхтаря проникав у кімнату, і Стюарт невиразно бачив Марґало, що спала серед папороті, сховавши голівку під крило.

– Сон хай склепить твої очі, мир у серці твоїм! – прошепотів він, цитуючи якогось кіношного героя. Тоді сховався за свічником і став чекати, наслухаючи та пильнуючи. Десь із півгодини Стюарт не бачив нікого й не чув нічого, крім тихесенького шурхоту крил Марґало, коли та ворушилася уві сні. Годинник гучно вибив десяту вечора, і ще й не завмер останній його удар, як хлоп'я-мишеня укмітило двійко жовтих очей, що жаріли з-за дивана.

«Ага! – подумав Стюарт. – Схоже, мені таки заповідається якась роботка!» І потягнувся рукою до лука й стріли.

Жовті очі присунулися ближче. Стюартові зробилося страшно, але він був хоробрим мишеням, хоч і горло боліло. Він поклав стрілу на тятиву й став вичікувати. А Сніжок обережно підкрався до книжкової полиці, безшумно видерся на крісло, звідки легко доскочити до вазона бостонської папороті, де спала Марґало. Тоді кіт пригнувся, наготувавшись до стрибка. Хвіст його сіпався туди-сюди, а очі жаріли ще дужче. Стюарт вирішив: пора втрутитись! Він вийшов із-за свічника, став на коліно й натягнув тятиву, цілячись у ліве Сніжкове вухо, бо це було ближче, а праве – далі.

«З усього, що я досі робив, цей мій учинок буде найкращий», – подумав Стюарт. І пустив стрілу просто в котове вухо.

Від болю та переляку Сніжок занявчав, а тоді скочив на підлогу й дав драла до кухні.

– Пряме влучання! – мовив Стюарт. – Хвалити Бога! Ну що ж, зробив діло – спи собі сміло.

І послав повітряний цілунок пташині, що так і не прокинулася.

Минуло лише кілька хвилин – і стомлене маленьке мишеня залізло у своє ліжечко. Стомлене, але готове нарешті заснути.