Текст книги "Стюарт Маля – хлопчик-мишеня"

Автор книги: Елвін Брукс Вайт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

Розділ 9
На волосину від смерті

Пташечці Марґало так сподобалося в будиночку Малят, що вона передумала повертатися в поля, вирішивши пожити якийсь час тут. Вони зі Стюартом швидко подружили. Минали день за днем, і Стюартові здавалося, що Марґало стає все гарніша й гарніша. Він сподівався, що вона його ніколи не покине.

Одного чудового дня, коли Стюарт уже встиг забути, що хворів бронхітом, він узяв свої нові ковзани, надягнув лижні штанці й подався на вулицю: чи де не знайде ковзанки з рівним льодком? Але далеко він не забіг. Тільки виткнувся на вулицю – і побачив ірландського тер'єра. Що діяти? Де заховатись? І хлопчик-миш видерся по залізній хвіртці та й стрибнув у сміттєвий контейнер, а там принишк у хащах викинутої селери.

А поки він там сидів, щоб перечекати пса, під'їхала вантажівка з Департаменту санітарії, і двоє сміттярів дужими руками підняли контейнер. Стюарт відчув: щось його піднесло високо у повітря! Визирнув за край і переконався: за мить контейнер із ним і всім, що туди зсипано, вивернуть у кузов великої вантажівки.

«Якщо вискочу зараз, то запевне вб'юсь!» – помислив Стюарт. То й сховався знов у контейнер і став чекати.

Сміттярі закинули контейнера в кузов, аж гупнуло, а там інший чолов'яга схопив його, перевернув і витрусив увесь вміст. Стюарт ударився голівкою й опинився під товстою верствою мокрого, слизького сміття. Зусібіч його тисло сміття, душачи ще й сильним смородом. Сміття, скрізь довкола сміття: над і під ним, і з усіх боків! І що там тільки не перемішалося! Штанці Стюартові були вже вимащені тухлими яйцями, шапочка – маслом, сорочка – підливою; помаранчева м'якоть набилася йому в вушко, а талію оповила бананова шкірка.

Все ще міцно стискаючи ковзани, Стюарт спробував видряпатися на верх сміттєвої купи, але тут ні на що було спертись і ні за що зачепитись. Подерся на горбик кавової гущі, але біля вершини гуща посунулася під ним, і він з'їхав униз, гепнувшись у калюжу решток рисового пудингу.

– Бачу я, що виблюю швидше, ніж виберуся звідси! – мовив Стюарт.

Але він прагнув мерщій видертися на верх цієї купи сміття, побоюючись, що буде розчавлений, коли згори впаде вміст іще одного контейнера. Коли ж нарешті йому, стомленому й окутаному смородом, пощастило видряпатися на поверхню, він спостеріг, що вантажівка більше не збирає контейнерів, а швидко-швидко мчить, гуркочучи, кудись вулицею. Стюарт зиркнув, де знаходиться сонце.

– Їдемо на схід, – сказав сам собі. – І що б це могло означати?

Все так само він не міг зіскочити з кузова на землю: надто високо! Доводилося вичікувати…

Коли вантажівка доїхала до річки Іст-Ривер, яка слугує природною межею Нью-Йорка на сході і є досить брудною, але корисною річкою, водій повернув на пірс, задки підкотив до краю і, піднявши кузов, висипав усе сміття на спеціальну баржу, що стояла пришвартована внизу. Перевертом, поковзом полетів Стюарт униз разом з усією масою непотребу й так тяжко забився, що зомлів. Довго, майже годину, тихо відлежувався, мовби зовсім мертвий. Коли ж трохи очуняв, то роззирнувся надовкола й побачив саму тільки воду. Два буксирні катери тягли сміттєву баржу в широке море.

«Гope мені! – подумав Стюарт. – Це чи не найгірше, що може спіткати хоч би й кого. Либонь, це буде моя остання подорож на цьому світі…» Бо ж він добре знав: сміття відвезуть на двадцять миль від узбережжя й викинуть в Атлантичний океан. «І що я тут уже вдію? – безпорадно міркував він. – Мені тільки й лишається, що мужньо сидіти тут і прийняти смерть, як личить чоловікові. Але я бажав би померти не у вимащених яйцями штанях і не в зашмарованій маслом шапці, без підливи на сорочці й помаранчевої м'якоті у вусі, та ще щоб мене не підперізувала бананова шкірка…»

Від думки про смерть Стюарт зажурився, й думки його полинули до рідної домівки, до тата, мами, старшого брата, до пташечки Марґало й кота Сніжка… Адже він любив їх усіх (крім Сніжка). А яке ж то було приємне місце – рідний дім, особливо рано вранці, коли сіре світло світанку ще ледь сочиться крізь штори, й потім, коли всі починають прокидатися та ворушитись!.. Очі наповнилися слізьми, коли він усвідомив: це ж йому більш ніколи не побачити нікого з них і нічого цього… Він нищечком ридав собі, коли це чийсь тонесенький голосочок прошепотів у нього за спиною:

– Стюарте!

Мишоподібний хлопчик озирнувся, і дарма, що очі його були повні сліз, розгледів Марґало, яка сиділа на головці брюссельської капусти.

– Марґало! – вигукнув Стюарт. – Де ти тут узялася?

– Ну, – пояснила пташинка, – я, бачиш, дивилася у вікно сьогодні вранці, коли ти вийшов із будинку, й так сталося, що я спостерегла, як тебе закинули у сміттєву машину. То я вилетіла у кватирку й подалася слідом за машиною, думаючи, що тобі, можливо, знадобиться моя допомога.

– Я такий радий бачити тебе, як ніколи не радів нікому іншому! – признався Стюарт. – Але… як же ти мені допоможеш?

– Ну, якщо ти вхопишся за мої лапки, – пояснила Марґало, – то я могла б перенести тебе на берег. Принаймні варто спробувати. Яка в тебе вага?

– Дев'яносто дев'ять грамів, – сказав Стюарт.

– Це з одягом? – уточнила Марґало.

– Авжеж, – скромно підтвердив він.

– Тоді я певна, що зможу перенести тебе.

– А як у мене запаморочиться голова?

– Не дивися вниз, то й не запаморочиться, – порадила пташечка.

– А коли мене занудить?

– І як це тебе досі ще не занудило, серед усього цього смороду? – здивувалася Марґало. – Але смерть гірша за все, навіть за блювоту.

– Що правда, то правда, – погодився Стюарт.

– Тоді хапайся за мої лапки! Рушаймо негайно!

Стюарт запхнув ковзани за пазуху обережно ступив на пучок салати й міцно вчепився за лапки Марґало.

– Я готовий! – вигукнув він.

Пташинка змахнула крильцями і здійнялася в небо, несучи Стюарта. Разом вони полетіли понад океаном, прямуючи додому.

– Пхе! – пропищала Марґало, коли вони вже були високо у повітрі. – Ну й тхне ж від тебе, Стюарте!

– Та знаю, – понуро відгукнувся він. – Сподіваюся тільки, що тобі не стало зле від цього.

– Я ледве дихаю, – призналася пташечка. – І моє серденько так калатає в грудях! Чи не міг би ти що-небудь викинути, аби зробитися легшим?

– Ну, можу викинути оці ось ковзани, – відповів Стюарт.

– Боженьку мій! – вигукнула пташечка. – А я й не знала, що в тебе ще й ковзани за пазухою. Мерщій викинь оті важкеленні ковзани, а то ми обоє впадемо в океан та й загинемо.

Стюарт кинув ковзани додолу й провів їх поглядом, як вони падали, падали, аж поки зникли в сивих хвилях унизу.

– Так воно ліпше, – мовила Марґало. – Тепер мені стало набагато легше. Я вже бачу вежі й димарі Нью-Йорка!

Минуло лише п'ятнадцять хвилин, і вони влетіли у відчинену кватирку світлиці рідного будинку Малят, а приземлилися на бостонську папороть. Пані Маля, яка, завваживши, що Марґало десь полетіла, була спеціально лишила відчинену кватирку, дуже зраділа, що обоє вони повернулись, бо вже починала непокоїтись. Почувши, що сталося та як вона мало не втратила любого свого крихітку-синочка, пані Маля взяла Стюарта на руки і, дарма, що його одежа неприємно тхнула, поцілувала його. А тоді послала його до ванної викупатись, а Джорджа погнала зі Стюартовими лахами до хімчистки.

– І як воно там, в Атлантичному океані? – поцікавився пан Маля, що ніколи не бував далеко від домівки.

То Стюарт і Марґало й розповіли йому про океан: і про сиві хвилі з білими гребенями, і про чайок у небі, й про бакени, про кораблі та катери, та про вітер, як він свистить у вухах… Пан Маля зітхнув і сказав, що одного чудового дня він таки відірветься від справ на тиждень, аби поїхати й побачити всі ці чудові речі.

Всі так-то вже дякували пташечці Марґало, що врятувала Стюартові життя, а на вечерю пані Маля подарувала крилатій рятівниці спеціально для неї спечений маленький кексик, весь усипаний зверху дрібненькими зернятками.

Розділ 10
Весна

Кіт Сніжок любив ніч дужче, ніж день. Чи не тому, що нічна пітьма була більше до вподоби його очам? Але моя думка щодо цього питання буде така, що ночами в Нью-Йорку відбувається стільки всяких подій, безумовно вартих котячої уваги!

Сніжок водив дружбу з кількома сусідськими котами й кицьками. Декотрі з них були домашні коти, інші мешкали в різних крамницях. Він знався з мальтійцем із «А amp; Р», з білим перським котом із сусідського багатоквартирного будинку, з пістрявою кицею із магазину делікатесів, з тигровим котом із підвалу найближчої бібліотеки, а ще – із прекрасною юною ангорською кицькою, що втекла з клітки в зоокрамниці, котра на Третій авеню, й зажила своїм власним вільним життям у майстерні в куточку невеликого парку недалеко від Стюартової оселі.

Одного чудового весняного вечора Сніжок подався перевідати Ангору в її рідному парку. Була вже пізня година, коли він рушив звідтіля додому, але ніч була така чудова, що Ангора сказала: «Пройдуся з тобою трохи, заради товариства!» Дійшовши до будинку пана Маляти, обоє котів посідали під високою виноградною лозою, яка плелася-вилася по тій стіні, де була Джорджева спальня. Ця виноградна лоза була корисна для Сніжка, бо він міг навіть глупої ночі подертися по ній і залізти в будинок через відчинене Джорджеве вікно. І Сніжок почав розповідати своїй подружці про Марґало й Стюарта.

– Отакої! – вигукнула Ангора. – Ти хочеш сказати, що живеш в одному будинку поруч із пташкою та мишею і не смієш їх навіть зачепити?

– Оце таке моє становище, – сумно пронявчав Сніжок. – Але що я можу тут удіяти? Зваж на те, що Стюарт – член родини, а пташка – постійний їхній гість, як і я.

– Ну знаєш, – мовила Сніжкова подружка, – я тільки можу сказати тобі, що ти занадто вже стриманий кіт!

– Безперечно, – погодився Сніжок. – Утім, іноді мені здається, що моя занадто велика стриманість мені ж на користь. Одначе останнім часом я жахливо нервую та журюся, і це, либонь, через те, що я ніколи не дозволяю собі розкоші природної котячої поведінки!

Коти розмовляли все голосніше, і вони так захопилися балачкою, що й не розчули тихого шелесту в листі виноградної лози над ними. А то заворушився сизий голуб: він там спав собі, а жвава котяча бесіда його розбуркала, й він почав прислухатися. «Здається, там у них цікава розмова, – подумав собі голуб. – Краще я нишком послухаю, то, може, щось і довідаюсь?»

– Послухай-но, – сказала Ангора Сніжкові (а голуб усе те чув). – Я припускаю, що кіт може мати якісь зобов'язання стосовно своїх господарів та що за цих обставин ти б учинив хибно, якби з'їв Марґало. Ну, а як щодо мене? Я ж не член твоєї родини, то ніщо й не забороняє мені з'їсти ту пташечку, чи не так?

– Принаймні я не знаходжу поки-що заперечень, – відповів Сніжок.

– То зараз я й поживлюся нею! – сказала Ангора і вже й подерлася на виноградну лозу, голуб на цей момент уже зовсім прочумався і був ладен полетіти геть від котячої небезпеки, але розмова внизу ще не скінчилася.

– Хвилинку! – голосніше нявкнув Сніжок. – Не поспішай так дуже. Я вважаю, що тобі краще буде піти на це діло не цієї ночі.

– Чом би й ні? – запитала кицька.

– Ну, по-перше, такого не передбачено, щоб ти заходила до нашої оселі. Це було б незаконне вторгнення, і ти могла б потрапити в халепу.

– Ні в яку халепу я не втраплю! – відказала Ангора.

– Будь ласкава, зачекай до завтрашньої ночі! – твердо вів своєї Сніжок. – Пан і пані Малята планують завтра ввечері вихід у місто, отож буде менше небезпеки для тебе. Я пропоную тобі зачекати, для твого ж блага.

– Ну, то гаразд, – погодилася пухнаста гостя. – Я підвечеряла й можу не поспішати. Тільки скажи мені, де знайти ту пташку, коли я потраплю в будинок.

– Все дуже просто, – сказав Сніжок. – Видираєшся по цій лозі, залазиш у Джорджеву кімнату через відчинене вікно, а тоді біжиш униз по східцях до світлиці: там ця пташечка спить у бостонській папороті на книжковій полиці.

– Справді легко, – погодилася Ангора, ласо облизуючись. – Яв боргу перед вами, пане!

«Ох, усе та сама котяча пісня!» – прошепотів голуб собі під ніс і хутко полетів геть – аби знайти шматочок білого паперу й олівця. А Сніжок, побажавши своїй подружці доброї ночі, видерся нагору по виноградній лозі й пішов спати.

Вранці Марґало прокинулась, а перед її дзьобиком, на листку папороті, біліє записка! Пташечка прочитала:

БЕРЕЖИСЬ ЧУЖОГО КОТА. ВІН ПРИЙДЕ ВНОЧІ.

І підпис:

ДОБРОЗИЧЛИВЕЦЬ.

Цілий день вона ховала записку під крилом і все гадала, що ж їй діяти. Але так і не зважилася показати записку хоч би й кому – навіть Стюартові. Така була налякана, що не могла й їсти.

– Що ж мені робити? – знай повторяла вона нишком.

Зрештою надвечір Марґало підбігла підстрибом до відчиненого вікна і, так і не сказавши нікому нічого, полетіла геть. Була весна, то пташечка попрямувала на північ, летючи швидко-швидко, як тільки могла, бо щось у груденятах підказувало їй, що всяка пташина має летіти на північ, коли землю розбудить весна.

Розділ 11
Автомобіль

Цілих три дні всі нишпорили по будинку, шукаючи Марґало, але так жодного від неї сліду й не знайшли – ані пір'їнки.

– Гадаю, на неї подіяла весна, – впевнено сказав Джордж. – Жодна нормальна пташка не сидітиме в приміщенні за такої чудової погоди.

– Може, десь там у неї є пара, то вона й полинула до свого судженого, – припустив пан Маля.

– Нікого в неї немає! – крикнув, гірко плачучи, Стюарт. – Дурниці все це!

– І звідки ти знаєш? – запитав Джордж.

– Бо одного разу я питав її про це! – вигукнув Стюарт. – І вона сказала, що не має пари.

Кинулися питати-допитувати Сніжка, але кіт твердо відповідав, що йому нічого не відомо про зникнення Марґало.

– Не втямлю, чому вам неодмінно треба зробити з мене лиходія! Невже тільки тому, що та зарозуміла гуляща посмітюха втекла з клітки? – роздратовано пронявчав Сніжок.

Серце Стюартове було розбите. Він утратив апетит, постійно відмовлявся їсти і втрачав вагу. Зрештою надумав утекти з дому, нікого не попереджуючи, й податися по світах, аби знайти Марґало. «Поки розшукуватиму її, то, либонь, і долю свою знайду!» – міркував він.

І назавтра, коли ще й світанок не сірів, він розстелив свого найбільшого носовичка і поскладав туди: свою зубну щітку, свої гроші, мило, гребінця, щітку, чисту пару спідньої білизни та кишенькового компаса.

«Треба прихопити щось на згадку про мою маму!» – подумав він. Тихенько проліз у мамину спальню, де вона все ще спала, видерся по шнуру лампи на її туалетний столик і висмикнув із гребінця пані Маляти пасемце її волосся. Скрутив те пасемце в охайне кільце й поклав у носовичок до інших речей. Тоді зв'язав кінці носовичка, щоб вийшов вузол, і протягнув у нього сірника так, щоб головка була вгорі й тримала вузол. У хвацько збитому набакир сірому фетровому капелюсі та з клуночком за плечима Стюарт нищечком вислизнув з оселі.

– До побачення, мила моя домівко! – пошепки попрощався він. – Не знаю, чи ще коли побачу тебе знову.

Якусь мить постояв, вагаючись, на вулиці перед будинком. Світ – то дуже велике місце. Де в ньому шукати загублену пташку? Північ, південь, схід чи захід – куди його податися? І Стюарт надумав, що в такій важливій справі йому необхідна порада. То й подався до центру міста, де мешкав його друг – лікар Карей, дантист-хірург, господар шхуни «Оса».

Лікар був радий бачити Стюарта. Він одразу ж запросив хлоп'я-мишеня до свого кабінету, де саме видаляв пацієнтові хворого зуба. Пацієнта звали Едвард Клайдсдейл, і за щокою в нього стирчало кілька марлевих тампонів, аби рот його був постійно широко відкритий. Зуб ніяк не бажав видалятися, тож зубний лікар дозволив Стюартові посидіти на таці з інструментами, аби вони могли розмовляти під час операції.

– Це мій друг, Стюарт Маля, – відрекомендував він маленького гостя чоловікові з тампонами в роті.

– 'уше п'иємно, Сууате! – відказав, як умів, пацієнт.

– Взаємно! – мовив крихітний гість.

– Ну, то й що ти надумав, Стюарте? – поцікавився доктор Карей, ухопившись щипцями за хворого зуба й добряче його сіпнувши.

– Сьогодні вранці я втік із дому, – признався Стюарт. – Іду в світ широкий пошукати своєї долі, а ще – однієї пташечки, що загубилася. Порадьте, будь-ласка, в якому напрямі найкраще мені рушити, для початку?

Доктор Карей спробував викрутити зуба, а тоді почав його сіпати вперед-назад.

– А яке забарвлення у твоєї пташки? – запитав він.

– Буре, – відповів Стюарт.

– То ліпше рушай на північ, – порадив доктор Карей. – Ви згодні зі мною, пане Клайдсдейле?

– Шухай у Шент'альному па'ху! – прошамкав пан Клайдсдейл.

– Де-де? – вигукнув Стюарт.

– Хашу тобі, шухай у Шент'альному па'ху! – повторив люб'язний пацієнт.

– Він радить пошукати в Центральному парку, – розтлумачив доктор Карей, запихаючи ще одного великого тампона в рот панові Клайдсдейлу – І це добра порада. Часто людям, що мають гнилі зуби, приходять розумні думки. Центральний парк – улюблене місце птаства у весняну пору.

А пан Клайдсдейл енергійно кивав головою, ніби хотів іще щось додати.

– А не 'найтете питашхи у Шент'альному, то на штаншії «Нью-Хевен і Ха'фо'т» шятьте на поїшт і шухайте у Хонехтихуті!

– Що-що? – перепитав Стюарт, тішачись такою новою для нього балачкою. – Ви можете повторити, пане Клайдсдейле?

– А не 'найтете питашхи у Шент'альному, то на штаншії «Нью-Хевен і Ха'фо'т» шятьте на поїшт і шухайте у Хонехтихуті! – звук у звук повторив неймовірно люб'язний пацієнт.

– Він каже: якщо не знайдеш пташки у Центральному парку, то на станції «Нью-Гевен і Хартфорд» сядь на поїзд і пошукай у Конектикуті, – переклав доктор Карей. Тоді він повиймав тампони з рота пана Клайдсдейла. – Прополощіть, будь-ласка!

Пан Клайдсдейл узяв склянку з рідиною для полоскання, яка стояла на таці поруч крісла, й прополоскав рота.

– А скажи-но мені, Стюарте, – заговорив доктор Карей, – як саме ти зібрався мандрувати? Невже пішечки?

– Так, пане, – відповів мишоподібний хлопчик.

– Знаєш, я б тобі порадив мандрувати машиною. Хай-но я витягну отого зуба, і ми подивимося, чим тут можна зарадити справі. Відкрийте, будь-ласка, рота, пане Клайдсдейле!

Доктор Карей знову вчепився у хворого зуба щипцями, але цього разу він тягнув так сильно й рішуче, що зуб таки вискочив нарешті. Всі полегшено зітхнули, але особливе полегшення було, звісно, для пана Клайдсдейла. Тоді лікар завів Стюарта до сусідньої кімнати. Із полиці він дістав крихітне авто сантиметрів п'ятнадцять завдовжки – гарнішого мікроавтомобільчика Стюарт у житті не бачив. Ясно-жовте, із чорними крильми, довершено-обтічної форми авто.

– Я сам зробив цю машинку, – похвалився доктор Карей. – Коли не тягаю гнилих зубів, то залюбки конструюю моделі автівок, кораблів та інші штуки. У цій машині справжній двигун, що працює на гасі. Потужність його неймовірна. Ти певен, що вкеруєш нею, Стюарте?

– Авжеж! – упевнено відповів крихітний мандрівник, оглядаючи водійське сидіння й тутукаючи клаксоном. – Але чи не привертатиме це авто забагато уваги? Чи не зупинятиметься всяк, аби повитріщатися на таку дрібнесеньку машинку?

– Щоб витріщитися, треба спершу її помітити! – запевнив доктор Карей. – Але будь певен: ніхто взагалі не побачить ні цієї машинки, ні тебе.

– А як це? – запитав Стюарт.

– Бо це – абсолютно передова, революційна модель. Вона не тільки безгучна, але ще й невидима. Ніхто не зможе розгледіти її.

– Ну, я ж її бачу! – зауважив крихітний турист.

– А ти натисни оту малесеньку кнопочку! – сказав пан Карей, показуючи на одну з кнопок на пульті управління. Стюарт її натиснув – автомобіль щез, мовби й не було його.

– А зараз натисни її знову, – сказав дантист – конструктор моделей.

– Як же мені її натиснути, коли я її не бачу? – розгубився Стюарт.

– Намацай!

Тож Стюарт і почав мацати, поки його палець опинився на кнопці. Начебто це була та сама кнопка, й крихітний хлопчик її натис. Почувся тихий деркий звук, і Стюарт відчув, як щось вислизнуло з-під його руки.

– Агей, обережніш! – загорлав доктор Карей. – Ти ж натис кнопку стартера! Вона втекла! Ось вона! Проскочила! Дала драла! Тепер вона погуляє по кімнаті – нам нізащо її не впіймати!

Він схопив Стюарта за шкірки й поставив на стіл, аби того не збила ошаліла втікачка – невидима автівка.

– Ой лишенько! Гope мені! – заголосив Стюарт, утямивши, що він накоїв.

Ситуація і справді склалася вельми прикра. Ні доктор Карей, ні Стюарт не бачили невидимого крихітного автомобіля, а він гасав туди-сюди по всій кімнаті, мов несамовитий, і знай буцався у різні речі. Спочатку хряснуло в районі каміна, і впав віник. Доктор Карей стрибнув туди, звідки долинув той жахливий звук. Але, хоч який медик був меткий, не встиг він накрити руками місце зіткнення, як торохнуло в іншому місці – тут перекинувся сміттєвий кошик. Доктор Карей стриб туди! А воно в іншому місці бах! Лікар стриб! А воно гах! Гасав конструктор моделей по кімнаті, стрибав-хапав – і нічого не міг упіймати. Ні, майже неможливо зловити невидиму модель швидкісного авто, хоч би який ти був умілий зубний лікар.

– Ой, ой! – тільки зойкав Стюарт, скачучи на стільниці. – Пробачте мені, докторе Карей! Ой, який жаль! Який жах!

– Дістань мені сачка! – крикнув лікар.

– Я не можу! – простогнав крихітний хлопчик. – Бо надто малий, щоб підняти сачка!

– А таки правда, – визнав доктор Карей. – Я й забув. Вибач, Стюарте.

– Незабаром вона й сама зупиниться, – сказав Стюарт, – бо вигорить весь гас.

– І це правда, – погодився лікар.

То вони обидва посідали й терпляче чекали, поки припиняться оті стуки-грюки по кімнаті. І таки дочекались. Тоді лікар став навкарачки й почав, навпомацки, шукати тут і там, аж поки нарешті знайшов машину. Вона спочивала в каміні, глибоко зарившись у попіл. Зубний лікар і конструктор за сумісництвом натис потрібну кнопку, й нарешті вони побачили автівку знову. Але яка ж вона була понівечена! Капот сплющений, фари потрощені, з радіатора крапотить, вітрове скло побите, задня права шина проколота, а жовта фарба майже вся була обдерта.

– Це ж суцільна руїна! – простогнав у відчаї лікар. – Стюарте, я сподіваюсь, що це тобі послужить уроком: ніколи не натискай ні на яку кнопку в машині, якщо не знаєш достеменно, що ти робиш.

– Авжеж, пане, – відгукнувся Стюарт із очима, повними сліз, а кожна та його сльозинка була ж менша за крапельку роси. Нещасливий видався у нього цей ранок! Хлоп'я-мишеня вже затужило за домівкою. Воно було певне, що більш ніколи в житті не побачить пташечки Марґало.