Текст книги "Стюарт Маля – хлопчик-мишеня"

Автор книги: Елвін Брукс Вайт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Розділ 12
Як Стюарт учителював

Поки доктор Карей лагодив свою крихітну машину, Стюарт пішов на закупи. Бо надумав, що для тривалої автоподорожі йому знадобиться відповідний одяг. То й подався до лялькової крамниці, де продавалися речі якраз на нього. І повністю вкомплектувався, забезпечивши себе всім новеньким: багажем, костюмами, сорочками та всякими аксесуарами. Він усе оплатив і дуже ощасливився своїми обновками. А заночував у лікаревому помешканні.

Наступного ранку Стюарт устав раненько, щоб вирушити, поки ще не роз'їздився транспорт. Авжеж, це була чудова ідея: виїхати набагато раніше ранкової години пік. Проїхав через Центральний парк до Сто десятої вулиці, потім перебрався на Вестсайдську магістраль і подався на північ, до дороги Со-Міл-Рівер-Парквей. Машина котилася ідеально. Щоправда, люди таки витріщалися здивовано на крихітного водія у крихітній автівці, але Стюартові було це байдуже. Він тільки дуже старався не зачепити тієї капосної кнопки, через яку напередодні скоїлося таке лихо. Навіть зарікся: «Ніколи більше не користуватимуся тією кнопкою!»

Саме сходило сонце, коли Стюарт побачив чоловіка, що сидів зажурений край дороги. Він під'їхав ближче, зупинився й виткнув голову у віконце.

– Ви чимось занепокоєні, правда? – запитав Стюарт.

– Саме так, – відповів чоловік сумним голосом.

– Чи міг би я вам якось допомогти? – приязно запропонував мишоподібний хлопчик.

Чоловік похитав головою.

– Тут таке становище, що нічим і зарадити, – сказав він. – Бачиш, я керую всіма школами в цьому місті.

– І що ж у цьому нерозв'язного? – здивувався Стюарт. – Тяжка це робота, але ж якось можна тягти.

– Бачиш, – провадив начальник над школами, – на мене всякчас навалюються нерозв'язні проблеми. От і сьогодні захворіла одна з моїх учительок. Панна Ґандерсон її звати. А вона ж веде школу номер сім. Маю знайти якогось іншого вчителя їй на підміну, але так і не знайшов нікого.

– А що таке з нею? – поцікавився Стюарт.

– Точно й не знаю. Лікар говорить щось про каміння в нирках, – відповів начальник над школами.

– І ви справді не можете замінити її кимось іншим? – допитувався Стюарт.

– Ото ж бо й воно, що не можу. Ніхто в цьому місті нічого не знає. Немає запасних учителів напохваті, нічого немає. А за годину має початися перший урок.

– Я охоче підміню панну Ґандерсон на сьогодні, якщо ви не заперечуєте, – люб'язно запропонував Стюарт.

Начальник над школами підвів голову:

– Справді?

– Звісно! – запалився мишоподібний хлопчик. – Я залюбки!

Він відчинив дверцята своєї крихітної автівки й ступив на дорогу. Обійшовши машину, відчинив багажник і дістав звідтіля свою валізу.

– Якщо вже мені випадає повчителювати у школі, то мушу скинути ці комбінезони й одягнути щось більш підхоже, – сказав він.

Тож Стюарт зайшов у кущики й за хвильку повернувся в оновленому вигляді: костюмчик у крапочку, смугасті штанці, краватка-метелик, окуляри на носі. А скинуту одежу запхнув до валізи.

– А як ви, зумієте тримати дисципліну? – занепокоївся начальник шкіл.

– Ще й як зумію! – запевнив Стюарт. – Я постараюсь зацікавити дітей самим навчальним процесом, а дисципліна прикладеться. Не турбуйтесь за мене!

– Дякую вам! – сказав повеселілий чиновник і потис Стюартові руку.

О восьмій сорок п'ять учні зібралися у школі номер сім. Не побачивши панни Ґандерсон та ще прочувши, що замість їхньої вчительки до них прийде хтось інший, діти були в захваті.

– Замінять! її замінять! – пішло пошептом із вуха у вухо. – Хтось прийде їй на підміну!

Ця звістка швидко обійшла всіх, і за якусь хвильку всі в класі знали, що бодай на день відпочинуть від панни Ґандерсон. А ще ж це так чудово, що їх трохи повчить інший учитель, якого досі ніхто і в вічі не бачив!

Стюарт прибув до школи рівно о дев'ятій. Хвацько припаркував машину біля дверей школи, сміливо зайшов до класу, побачив дерев'яний ярд, [9]9
  Ярд – лінійка завдовжки з ярд (близько 91,4 см).


[Закрыть]притулений до стола панни Ґандерсон, і легко видерся по ньому на стільницю. Там він знайшов чорнильницю, указку, декілька ручок та олівців, слоїк чорнила, дрібку крейди, дзвоник, дві пришпильки й невисокий стосик підручників. Спритно видершись на книжковий стосик, Стюарт стрибнув на дзвінкову кнопку. Його ваги якраз вистачило, щоб дзвоник продзеленчав. Тоді крихітний учитель зісковзнув на стільницю, підійшов до її краю і гукнув:

– Прошу уваги!

Хлопчики й дівчатка скупчилися довкола вчительського стола, аби краще роздивитися, хто ж це прийшов підмінити їхню вчительку. Всі забалакали одночасно – і начебто всі дуже зраділи. Дівчатка захихотіли, хлопчики засміялись. Очі їхні засяяли: як чудово побачити отакого малесенького симпатичного вчительочка, та ще й так бездоганно вбраного!

– Ще раз прошу вашої уваги! – повторив Стюарт. – Як вам відомо, панна Ґандерсон захворіла, тож сьогодні я прийшов їй на підміну.

– А що з нею? – схвильовано запитав Рой Гарт.

– Все сталося через вітаміни, – пояснив Стюарт. – Вона приймала вітамін D, тоді як їй потрібен був А. А коли їй забракло вітаміну С, почала приймати вітамін В. Отож її організм став перевантажений рибофлавіном, тіаміном гідрохлоридом і навіть пірідоксином, потребу в яких у харчуванні людини ще не з'ясовано остаточно. Нехай це буде наукою для всіх вас!

І так люто зиркнув на учнів, що більш ніхто й нічого вже не розпитував про панну Ґандерсон.

– А зараз усі по місцях! – скомандував Стюарт.

Учні слухняно, не юрмлячись, пішли проходами поміж парт і плюхнулися на свої сидіння. У класі запанувала тиша. Стюарт прочистив горло. Взявшись обіруч за лацкани піджака, щоб мати професорський вигляд, Стюарт розпочав урок.

– Є відсутні?

Учні похитали головами.

– Хто спізнився?

Знову всі похитали головами.

– Чудово, – мовив Стюарт. – А з якого предмету ви зазвичай починаєте навчання?

– З арифметики! – закричали діти.

– Геть арифметику! – пискнув Стюарт. – Ми її пропустимо.

Така пропозиція з уст нового вчителя викликала шквал радощів. От ніби всі учні класу одностайно побажали пропустити арифметику – принаймні цього ранку.

– А який у вас іде наступний предмет? – запитав Стюарт.

– Правопис! – хором відповіли діти.

– Що й казати, – мовив крихітний учитель, – неправильно написане слово – це ганьба хоч би й для кого. Особисто я вважаю, що просто чудово було б, коли б усі правильно писали слова. Тож я настійно раджу всім вам купити по примірнику «Університетського словника Вебстера» й зазирати до нього щоразу, коли ви бодай трішечки засумніваєтесь, як правильно щось там написати. Оце ж ми й покінчили з правописом. Що у вас далі?

Пропустити правопис учні були раді не менше, ніж здихатись арифметики.

На радощах вони як стій закричали, і всі перезирнулися та й засміялись, замахали носовичками й лінійками, а дехто з хлопчиків пошпурив кульку з пережованого паперу в декого з дівчаток. Довелося Стюартові знову вилізти на стіс підручників і стрибнути на дзвоник, аби відновити порядок.

– Що там далі? – повторив своє запитання.

– Письмо! – хором вигукнули школярі.

– Господи! – розчаровано видихнув Стюарт. – Ви що, діти? Досі не навчилися навіть писати?

– Та вже давно навчились! – загорлали всі як одно.

– То й вистачить, – вирік Стюарт.

– А потім у нас іде суспільствознавство! – випереджаючи вчителеве запитання, радо повідомила Елізабет Ґарднер.

– Суспільствознавство? – повторив Стюарт. – Ніколи не чув про таку науку. А знаєте що? Може, цього ранку ми не будемо братись за жоден конкретний предмет, а просто поговоримо про щось? Добра ідея, правда?

– Учні перезирнулись, вичікуючи, що ж буде далі.

– Може, ми побалакаємо, яке то відчуття, коли візьмеш гадюку в руку, а вона обів'ється тобі навколо твого зап'ястя? – спитав Артур Ґрінло.

– Можна б і про це, але мені не хотілося б, – відказав Стюарт.

– Чи не могли б ми порозмовляти про гріх і порок? – попрохала Лідія Лейсі.

– Ні! – відкинув пропозицію новоспечений учитель. – Пропонуйте ще.

– Або про ту гладку жінку з бородою в цирку? – заблагав Ісидор Файнберг, пригадавши останній свій похід у цирк.

– Ні, – спокійно відмовив Стюарт. – Але ось вам моя пропозиція: поговорімо про Короля Світу!

І він обвів клас поглядом, сподіваючись побачити, чи сподобалася дітям ця ідея.

– Але ж немає ніякого Короля Світу! – обурено заперечив Гappi Джеймісон.

– А яка вам різниця? – здивувався Стюарт. – Має бути такий пост – і край!

– Мода на королів давно минулася, – наполягав Гappi.

– Ну, гаразд, тоді ми порозмовляємо про Голову Світу. Світ не вилазить із бід, і це через те, що над ним немає голови. Я й сам погодився б стати головою Світу.

– Вам бракує зросту, – зазначила Мері Бендікс.

– Пхе, на городі бузина! – пирхнув Стюарт. – Зріст у цій справі не має аніякісінької ваги. Тут важать характер і хист, Голова Світу повинен мати хист до головування, а ще він має знати, що важливе. Скільки з вас знають, що важливе?

Здійнявся ліс рук.

– Дуже добре, – похвалив Стюарт, завівши одну ногу за іншу й заклавши руки до кишень свого піджачка. – Генрі Рекмаєр! Скажи нам, що важливе.

– Промінь сонця наприкінці хмарного дня, правильна нота в музиці та як пахне потилиця немовляти, якщо мама його досить часто купає! – випалив Генрі.

– Правильно! – похвалив Стюарт. – Оце і є важливі речі. Але одну річ ти таки забув. Мері Бендікс, що забув Генрі Рекмаєр?

– Він забув про морозиво з шоколадною підливою! – швидко промовила Мері.

– Достеменно так, – погодився Стюарт. – Морозиво – це важливе. Так ото ж! Якщо мені випадає цього ранку стати головою Світу, то ми з вами повинні ухвалити якісь правила, адже без них надто все переплутається, бо всяк метушитиметься, дбаючи тільки про самого себе й забувши про добру поведінку. Нам треба прийняти якісь закони, якщо надумали гратися в цю гру Чи міг би хто з вас запропонувати якісь хороші закони для світу?

– Щоб ніхто нічого ні в кого не цупив! – понуро запропонував Джон Полдовскі.

– Дуже добре, – схвалив Стюарт. – Хороший закон.

– Нікого не труїти, крім пацюків! – обізвався Ентоні Брендізі.

– Ні, не годиться, – заперечив крихітний учитель. – Це несправедливо щодо пацюків. А всякий закон має бути справедливий для всіх.

Ентоні похмуро глипнув із-під лоба.

– Але ж пацюки несправедливі до нас, – заперечив він. – Пацюки варті осуду!

– Знаю, вони того варті, – визнав Стюарт. – Одначе з точки зору пацюка осуду варта отрута, (олова Світу має розглядати всяку проблему з усіх боків.

– То й ви стоїте на пацючій точці зору? – в лоб запитав Ентоні. – Бо й сам ви трохи схожий на пацюка.

– Ні, – спокійно відказав Стюарт. – Моя точка зору більш мишача, а це різні речі. Я дивлюсь на речі всебічно. Для мене очевидна істина, що пацюки позбавлені елементарних прав. Вони ніколи не сміють ходити відкрито, у всіх на очах.

– Пацюки не люблять відкритого простору, – докинула Агнес Берецка.

– Це тому, що всякчас, хай-но вони вийдуть на відкрите місце, хтось їх неодмінно поб'є. Пацюки могли б і полюбити відкритий простір, якби їм дозволялося ходити відкрито. Які ще ідеї щодо законів?

Агнес Берецка підняла руку:

– Має бути закон проти бійок!

– Непрактично, – сказав Стюарт. – Чоловіки люблять битись. Але ти близька до істини, Агнес.

– Жодних сварок? – боязко продовжила Агнес. Але Стюарт похитав головою.

– Щоб ніякої не було підлості! – запропонувала Мілдред Гофенстайн.

– Дуже гарний закон, – похвалив Стюарт. – Коли я стану Головою Світу, всякому, хто вчинить підло з ким-небудь іншим, перепаде від мене на горіхи!

– Це не спрацює, – зауважив Герберт Прендергаст. – Декотрі люди підлі від природи. Алберт Фернстром вічно підлий зі мною.

– А я ж і не кажу, що спрацює, – уточнив Стюарт. – Просто це добрий закон, і ми його випробуємо. Ми випробуємо його тут і тепер. Нехай хтось із вас учинить підлість щодо когось іншого. Гаррі Джеймісон! Зараз ти будеш підлий до Катарін Стейблфорд. Але стривай! Катарін, що то у тебе в руці?

– Це маленька надухмянена подушечка.

– І на ній написано: Тебе люблю я, подушку духмяну дарую!?

– Так, – підтвердила Катарін.

– Вона тобі дуже дорога? – допитувався Стюарт.

– Дорога!

– Ну, то, Гappi, забери в неї подушечку!

Гаррі підбіг до Катарін, вихопив подушечку з її руки й помчав на своє місце, а скривджена дівчинка заверещала.

– А тепер, – люто мовив Стюарт, – постривай, мій добрий народе, поки твій Голова думає, гортаючи Книгу Правил! – І показав на миґах, ніби гортає книжку. – Ось воно, на сторінці чотириста дев'яносто другій: «Щоб ніякої не було підлості». А на сторінці п'ятсот шістдесятій: «Щоб ніхто нічого ні в кого не цупив!» Тож Гаррі Джеймісон порушив аж два закони: закон проти підлості й правило проти крадіжок. Ану візьмімо Гappi та навернімо його до справедливості, поки він не зробився такий підлий, що більш ніхто його вже й не впізнає! Нумо!

Стюарт кинувся до дерев'яного ярда й ковзнув додолу – мов пожежник по гладенькому стовпу в пожежні. Він помчав до Гappi, а за ним, позривавшись зі своїх місць, кинулися по проходах і всі учні. Ось вони скупчилися довкола Гappi, а Стюарт крикнув: «Віддай крадене!» Гappi мав зляканий вигляд, дарма що знав: це просто повчальний розіграш. Він віддав дівчинці її подушечку.

– А зараз придивімося краще до цієї подушечки! – закликав Стюарт, відчуваючи, як цікавість у ньому бере гору над обов'язком учителя. Катарін продемонструвала йому подушечку. Завдовжки вона була десь така, як Стюарт заввишки, і він несподівано для себе подумав: «Яке б то було запахуще для мене ліжечко!» Йому закортіло придбати ту подушечку для себе.

– Яка мила річ! – мовив Стюарт, силкуючись приховати своє бажання. – А не хотіла б ти її продати?

– Ой, ні! – відказала Катарін. – Це мені подарували.

– Гадаю, тобі подарував її хлопець, з яким ти потоваришувала минулого літа на озері Гопатконг, і це – пам'ять про нього… – замріяно промурмотів Стюарт.

– Саме так! – зашарілася Катарін.

– Ах! – мовив Стюарт. – Літо – чудова пора, чи не так, Катарін?

– Авжеж! І те літо стало найкращим у моєму житті.

– Можу собі уявити, – провадив Стюарт. – То ти певна, що не хочеш продати цю подушечку?

Катарін рішуче похитала головою.

– Я не засуджую тебе, – тихо сказав Стюарт. – Літо важливе. Воно як промінь світла.

– Чи як правильна нота в музиці, – продовжила Елізабет Ейксон.

– Чи як пахне потилиця немовляти, якщо мама його досить часто купає, – додала Мерилін Роберте.

Стюарт зітхнув.

– Ніколи не забувайте жодного вашого літа, мої любі! – побажав він дітям. – Ну, мені треба в дорогу. Приємно було зазнайомитися з вами усіма. Урок закінчено!

І шпарко почимчикував до дверей, заскочив до машини. Махнувши дітям рукою на прощання, він поїхав у північному напрямі. А діти бігли поруч його машинки й вигукували:

– До побачення! До побачення! До побачення!

Ох, як же їм усім хотілось, аби щодня хто-небудь отак підмінював панну Ґандерсон!

Розділ 13
Еймсів Перевіз

У найгарнішому містечку з містечок, де будинки білі та високі, а в'язи зелені-зелені й вищі за будинки; де подвір'я широкі й приємні для ока, а задвірки поросли кущами, в яких варто понишпорити; де вулиці всі збігають до річечки, а та річечка тихо плине собі попід мостом; де моріжки переходять у садочки, а садочки – у поля, а поля – у пасовиська, а пасовиська деруться на пагорби, зникаючи за їхніми вершинами, над якими розкинулося чудове, безмежне небо, – ось у цьому найгарнішому з усіх містечок Стюарт зупинився, аби попити сарсапарельної [10]10
  Сарсапарель (сасапаріль, смілакс) – вид ліан родини лілейних.


[Закрыть]водички.

Припаркувавшись перед місцевою універсальною крамницею, мишоподібний хлопчик висів із машини. Сонце гріло так приємно, що йому враз стало добре на душі. Тож Стюарт сів на ґанку, аби хоч хвильку натішитися відчуттям, що такого чудового дня ти опинився у новому для тебе місці. Скільки він перемандрував, а ще ніде не натрапляв на таку тихомирну й прегарну місцину. І здалося йому, що тут він залюбки прожив би й усю решту свого життя, якби тільки не острах, що він затужить за краєвидами Нью-Йорка, за рідною домівкою та за родиною: за мамою і татом, і за братом Джорджем, – та коли б щось там, у глибині душі, не спонукало його й далі шукати Марґало.

Через кілька хвилин крамар вийшов на ґанок покурити та й собі сів на верхній сходинці біля Стюарта. Спочатку він хотів і Стюарта пригостити цигаркою, але роздивився, який той дрібненький, то й передумав.

– А чи маєте ви сарсапарель у вашій крамниці? – запитав Стюарт. – Я помираю від спраги!

– Авжеж, маємо, – відповів крамар. – Пляшки, бутлі яких тільки хочеш напоїв! Сарсапарель, шипучка з коренеплодів, березове пиво, імбирний ель, моксі, содова з лимоном, кока-кола, пепсі-кола, діпсі-кола, піпсі-кола, тонік із малиною та вершками… Чого тільки твоя душа бажає!

– То продайте мені пляшечку сарсапарелі, будь-ласка, – попрохав Стюарт. – І паперовий стаканчик.

Крамар повернувся до крамниці й виніс пляшку напою. Відкоркував, налив трохи, а стаканчик поставив на нижчу сходинку; тож Стюарт, лігши на живіт, скинув свою шапочку й зачерпнув нею, мов ковшиком, освіжливого напою і напився донесхочу.

– Ох, як гарно освіжився! – мовив Стюарт. – Ніщо не зрівняється із затяжним ковтком прохолодного питва посеред спекотного дня, коли ти в мандрах!

– А далеко ти мандруєш? – поцікавився крамар.

– Можливо, й дуже далеко, – відповів мишоподібний хлопчик. – Я шукаю пташечку, яку звати Марґало. Чи не бачили ви її часом?

– Навряд чи, – сказав крамар. – А яка вона з виду?

– Вона бездоганно красива, – пояснив Стюарт, утираючи рота рукавом. – Це особлива пташина. Хто тільки побачить, не забуде її. Вона прилетіла з полів, де повно будяччя.

Тут крамар пильніше придивився до крихітного мандрівця.

– А який у тебе зріст? – запитав він.

– Тобто який без взуття? – уточнив Стюарт.

– Атож.

– Сім сантиметрів із половиною, – відповів малючок. – Хоча я давно вже не міряв зросту. Може, й підріс трішечки за останній час?

– Знаєш, – задумано мовив крамар, – є в цьому містечку така дівчинка, з якою тобі неодмінно треба зазнайомитись.

– Хто ж це? – позіхнув розімлілий Стюарт.

– Звати її Гарієт Еймс, – повідомив крамар. – Вона якраз твого росточку – хіба, може, на який міліметр нижча?

– І яка ж вона? – запитав Стюарт. – Гарненька-товстенька і їй сорок років?

– Ні, (арієт молоденька й дуже вродлива. А ще всі вважають тут, що вона – модниця на все містечко. Одяг вона замовляє тільки у найкращих кравчинь.

– Та невже? – іронічно перепитав Стюарт.

– Атож, Гарієт – дівчинка що треба, її родина, Еймси, належить до найвидатніших людей містечка. Один з її предків був місцевим перевізником за часів Революції. [11]11
  Йдеться про визвольну боротьбу північноамериканських колоній проти британського панування (Війна за незалежність, 1775–1783 pp.), яка привела до утворення незалежної держави – Сполучених Штатів Америки.


[Закрыть]Він перевозив через річку всіх – не зважав, хто просить перевозу: чи британські, чи американські солдати, аби тільки гроші платили. Либонь, гріб гроші лопатою (чи то веслом). Хай там як, а в Еймсів грошики ніколи не переводилися. Живуть вони у великому будинку, тримають купу слуг. Я певен: (арієт залюбки познайомиться з тобою.

– Дякую за люб'язно надану інформацію, – мовив Стюарт. – Але я останнім часом надто відійшов від світського життя. Весь час у дорозі. Ніде не зупиняюся надовго. Заскочу в це чи те містечко та негайно й вискочу. Сьогодні тут, завтра там – мов мандрівний вогник. Автостради й путівці – ось де я повсякчас, і завжди й скрізь шукаю тільки Марґало. Іноді я відчуваю, що вона десь тут, зовсім поруч, – може, за наступним поворотом? А в інші моменти мені видається, ніби я ніколи не розшукаю її, не почую вже ніколи її голосу І це мов нагадування мені: пора знову в путь!

Стюарт заплатив за напій, попрощався з крамарем і поїхав собі.

Але Еймсів Перевіз недаремно видався крихітному подорожанину найгарнішим із містечок, які він тільки бачив. Не доїжджаючи трохи до кінця головної вулиці, Стюарт круто звернув ліворуч і покотив путівцем, що вивів його до тихої місцини на березі річки. Того надвечір'я він плавав і вилежувався, заклавши руки під голову, на порослому мохом березі, а думками знай повертався до тієї розмови з місцевим крамарем.

– Гарієт Еймс… – промимрив він.

Настав вечір, а Стюарт усе ще сидів над річкою, не поспішаючи від'їздити. Трохи підвечеряв бутербродом із сиром, запивши водою, і проспав ту ніч серед теплої трави, заколисуваний тихим лепетом річки.

Вранці сонце зійшло тепле, яскраве. Стюарт улаштував собі ще й ранкове купання. Поснідавши, заховав свою автомашину під заячою капустою, а тоді подався до пошти. Він саме набирав авторучкою чорнило із громадської чорнильниці, коли підвів погляд на двері й побачив… Побачене так його вразило, що він мало не впав у чорнильницю. Дівчинка, сантиметрів п'ять заввишки, увійшла до приміщення й попрямувала до поштових скриньок. Вона була у спортивному одязі й гордовито несла свою голівку, заквітчану тичинкою з якоїсь квітки.

Стюарт затремтів від хвилювання.

– Певне, це і є та сама дівчина, Гарієт Еймс! – прошепотів він.

Сховавшись за чорнильницею, він потай поспостерігав за нею. Ось (арієт відімкнула свою скриньку (міліметрів шість завширшки) й дістала кореспонденцію. Крамар таки правду казав: Гарієт була красуня! А ще, звісно, вона була єдина з усіх будь-коли бачених ним дівчат, котра б не височіла над ним горою. Стюарт вирахував, що, коли б йому піти з нею поруч, її голівка була б лише трохи вище його плеча. Ця думка сповнила його жвавим інтересом. Хотів уже й зісковзнути на підлогу, щоб заговорити до неї, але так і не насмілився. Вся його хоробрість де й поділася, і він так і просидів за чорнильницею, поки (арієт вийшла з приміщення пошти. Допевнившись, що дівчинка пішла, Стюарт покрадьки вийшов на вулицю і так само покрадьки подався до крамниці, в душі сподіваючись здибатися з маленькою красунею, але водночас і жахаючись такої зустрічі.

– Маєте ви поштовий папір і канцелярське приладдя? – запитав він крамаря. – Мені треба написати листа.

Крамар підсадив Стюарта на прилавок і знайшов трохи поштового паперу для нього – то був папір найменшого формату, позначений у лівому куточку великою літерою Л. Стюарт вихопив свою авторучку і, спершись спиною об п'ятицентову цукерку, почав писати листа до Гарієт.

«Люба панно Еймс! – написав він. – Я – молодий чоловік скромних пропорцій. Народився я в Нью-Йорку, але наразі перебуваю в діловій подорожі конфіденційного характеру. Мої мандри привели мене до Вашого містечка. Вчора власник тутешньої крамниці, чоловік із чесним обличчям і щирою манерою поведінки, розповів мені у найкращих виразах про вашу вдачу й зовнішність».

На цьому місці в Стюартовій авторучці скінчилося чорнило (від великої кількості довгих слів), і довелося крихітному хлопцеві просити крамаря опустити його вниз головою в чорнильницю, аби він зміг набрати чорнила в ручку. І знову до листа…

«Благаю Вас, панно Еймс, – писав далі Стюарт, – пробачити мені, що я насмілююся пропонувати Вам знайомство зі мною на такій несолідній підставі, як наша з Вами фізична подібність. Але, звісно, річ у тім (як Ви й самі знаєте), що надто небагато є людей п'ятисантиметрового зросту. Пишу „п'ятисантиметрового“, хоча насправді я трохи вищий. Єдина моя вада – що з виду я трохи схожий на мишу. Одначе пропорції мого тіла хороші, а м'язи, як на мої літа, дуже розвинені. Даруйте мені ще й таку прямоту: пишу я цього коротенького листа, власне, щоб запропонувати Вам побачення. Я розумію, що Ваші батьки можуть мати заперечення проти раптовості й прямоти моєї пропозиції, а також проти моєї трохи мишоподібної зовнішності, й тому здається мені, що недоречно було б повідомляти їх про цю справу. Факт необізнаності аж ніяк не зашкодить їм. Одначе Ви, звісно, краще знаєте, як слід обходитися з Вашими татом і мамою, тож я й не беруся інструктувати Вас, а полишаю все на Ваш добрий розсуд.

Не мавши тут домівки, я розбив табір біля річки у привабливій місцині, де закінчується провулок Трейсіз-Лейн. Чи не побажали б Ви покататися зі мною у моєму човні? Чи підійде Вам, щоб ми зустрілися завтра надвечір, коли докучливі клопоти дня лишаться вже позаду а річка плинутиме начебто ще повільніше у довгих тінях верб? Ці тихі весняні вечори немовби створено генієм особливих архітекторів задля втіхи човнярів. Я люблю воду, панно Еймс, а моє каное схоже на вірного друга, на якого можна сміливо покластися».

Стюарт так розхвилювався від того, що це ж він пише листа до Гарієт, аж забув: ніякого човна у нього ж немає!

«Якщо Ви зволите прийняти моє запрошення, приходьте до річки завтра о п'ятій вечора. Чекатиму Вашого прибуття з усім хвилюванням, яке тільки я здатен погамувати. А зараз мушу закінчити цього зухвалого листа, щоб надолужити свої справи, що зачекалися.

Щиро Ваш

Стюарт Маля».

Вклавши листа у конверт і запечатавши його, Стюарт обернувся до крамаря:

– Ви не знаєте, де б мені дістати човна?

– А ось тутечки, де ж іще? – відповів крамар. Він підійшов до сувенірного прилавка й зняв малесеньке каное з березової кори та з написом на борту: СПОГАДИ ПРО ЛІТО. Стюарт уважно обдивився човника з усіх боків.

– А він не протікає? – запитав крихітний клієнт.

– Це чудове каное, – запевнив крамар, пальцями обережно надаючи малесенькому човникові належної об'ємності. – З вас сімдесят п'ять центів плюс один цент податку.

Стюарт дістав свого гаманця й заплатив. А тоді зазирнув у човна й тільки тепер помітив: немає весел!

– А де ж весла? – запитав він, силкуючись приховати хвилювання діловим тоном.

Крамар пошукав іще поміж сувенірів, але, так і не знайшовши весел, перейшов до морозивного прилавка й за мить повернувся, несучи дві крихітні картонні ложечки – якими їдять морозиво на пікніках.

– Оці ложечки чудово послужать як весла! – запевнив він.

Стюарт узяв ті ложечки, але вигляд їхній викликав у нього огиду.

– Воду ними, либонь, і можна загрібати, – сказав він, – але я крізь землю провалюсь, якщо стріну американського індіанця і при цьому триматиму оці ганебні штуки в руках!

Крамар виніс каное з «веслами» на вулицю й поставив на землю. Подумки він чудувався, що робитиме далі цей крихітний човняр, але Стюарт не вагався ані секунди. Діставши нитку з кишені, він прив'язав весла до сидінь, легко підняв каное і, насадивши собі на голову, подався геть так упевнено, неначе був щирий канадський провідник. Стюарт вельми пишався своєю вправністю з човнами і залюбки демонстрував це своє уміння.