Текст книги "Дві Вежі"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 21 страниц)

Вона вискочила на півдорозі між Семом і Фродо – а той не оглядався і нічого не підозрював. Сема гадина не помітила – а може, побоялася знову потрапити під зоряне світло; вона зосередилася на Фродо, а той усе біг, засліплений надією. Щелоба бігла швидше. Ще пара стрибків… Сем застогнав і, задихаючись, крикнув несамовито: – Увага! Пане, бережіться! Я…

Липка волога лапа заліпила йому рота, і холодні щупальця обплели ноги. Сем рвонувся, але хтось невидимий тримав міцно.

– Ось він, – засичав ненависний голос. – Ми схопили його, мерзенного гобіта, мій дорогесенький, ми залиш-шили його для ссебе, а другого візьме вона… Так-так, хай його з'їссть Шелоба, Смеагорл заприсягся не чіпати доброго хазяїна. Зараззз Смеагорлові діссстався другий гобіт, поганий гобіт…

І він плюнув на Сема. Обурений зрадою, у розпачі, що не може допомогти Фродо, Сем знайшов у собі сили, які Горлум і не підозрював у флегматичному, простуватому вайлові. Він сам не зміг би спритніше вирватися з лабет, не міг би битися відчайдушніше за Сема Гемджи в ту мить. Він вивільнився з липких обіймів і помчав уперед, силкуючись на ходу скинути лапу зрадника, стиснуту на його [304] шиї. Меч він тримав у руці, а на лівому плечі, на ремінній петлі, висів гондорський посох. Сем пробував відіпхнути Горлума ціпком, але той спритно вивертався і зумів вчепитися в зап'ястя Сема, немов залізними кліщами. Сем зі стогоном випустив меча. А в той час друга рука Горлума і далі стискала горло…

Тоді Сем зробив ще одну спробу. Він різко нахилився вперед, зненацька пригальмував і, відіпхнувшись ногами, кинувся на спину. Горлум не очікував такого простого підступу і від раптового поштовху теж полетів на землю; кремезний гобіт усією своєю вагою навалився на нього. Горлум заверещав і На мить ослабив хватку, але праву руку так і не відпустив. Сем відповз трохи, підвівся, круто обернувся навколо Горлума, схопив лівою рукою свій ціпок і садонув по руці супротивника вище ліктя. Горлум закричав і розтиснув пальці.

Сем перейшов у наступ. Не згаявши й миті, він лівицею вдарив із усією люттю ще раз. Горлум встиг згорнутися, удар влучив по хребту. Ціпок з тріском зламався, але і цього вистачило Горлуму з лишком. Він добре володів мистецтвом нападати зі спини і рідко зазнавай поразки, але нині, осліплений ненавистю, схибив: замість того, щоб відразу душити, почав базікати і знущатися. Весь його чудовий план пропав, коли в тунелі запалало жахливе світло, і тепер його очікувала сутичка сам-на-сам, а він цього не любив. Сем підібрав меч і заніс його для удару. Горлум завив і відскочив навприсядки, як жаба. Не встиг Сем обернутися, як він уже летів до входу в тунель. Сем помчав було за ним, забувши про все на світі, червоний туман залляв йому очі – але Горлум вже зник. Побачивши чорну пащу печери, Сем схаменувся: Фродо там один на один з чудовиськом! Сем кинувся назад, гукаючи Фродо на бігу. Але було вже пізно, принаймні ця частина диявольського задуму Горлума виявилася здійсненою.

Розділ 1 °CЕМ НА РОЗДОРІЖЖІ

Фродо лежав долілиць, а потвора зосереджено схилилася над ним і не звертала уваги на вигуки Сема. Павутиння обплітало Фродо з ніг до голови, і павучиха вже [305] підчепила його передніми пазурами. Ельфійський меч валявся на землі – Фродо впустив його, не встигнувши навіть замахнутися.

Сему ніколи було роздумувати, що штовхає його – відвага, вірність чи бойовий гнів? Він підібрав меч і з диким лементом кинувся на Шелобу. Світ ще не бачив подібного двобою!

Ніби пробуджена від приємних передчуттів, Шелоба повільно повернулася і зміряла Сема холодним поглядом. Сем не дав їй зібратися з думками. Палаючий меч опустився на лапу Шелоби, відітнув пазур і відразу з розмаху встромився в жахливе око. Зелене світло згасло.

Тепер супротивник знаходився під черевом Шелоби, і вона ніяк не могла його дістати – ані жалом, ані пазурами. Волохате черево нависло безпосередньо над головою гобіта, сморід каламутив свідомість, але Сема вистачило ще на два удари – один Жалом, другий – власним мечем.

На жаль, Шелоба не мала, подібно до драконів, незахищених місць, крім очей. Шкіра її з плином століть ороговіла, ніхто не зміг би пробити її – ні Берен, ні Турін, озброєні найкращою сталлю ельфів чи гномів. Шелоба здригнулася, з рани піною виступила отрута. Розставивши лапи ширше, павучиха намірилась присісти, щоб розчавити зухвальця. Сем ще стояв на ногах і встиг, відкинувши звичайний меч, взятися обома руками за ельфійський, піднявши його лезом догори. І Шелоба, палаючи нетерпінням, опустилася на клинок з такою силою, яку не міг би вкласти в удар і найсильніший з богатирів – сама нанизалася на сталеве жало! Воно впивалося все глибше і глибше в її нутро, а тобіт, придавлений сморідною тушею, пригинався все нижче до землі. За всі довгі століття свого злодійського життя Шелоба ніколи не відчувала і навіть не уявляла собі такого жахливого болю. Наймщніші воїни стародавнього Гондору, найбуйніші орки, потрапивши в павутиння, ніколи не робили їй так боляче і не ранили залізом її тіло, котре вона так любила і плекала. Вона вся затрусилася від жаху і, прагнучи вгамувати біль, різким стрибком відскочила.

Сем упав на коліна, не випускаючи меча з рук. У тумані перед ним плавало нерухоме обличчя Фродо; він силкувався побороти дурманну слабкість, швидше встати на ноги: Шелоба затрималася за кілька кроків і стежила за кожним [306] його рухом. З пробитого ока пухирями лізла зелена піна. Павучиха припала черевом до землі, розставлені лапи тремтіли; готуючись до останнього стрибка, вона накопичувала отруту. Зазвичай їй вистачало кількох крапель – паралізувати жертву і потім ще погратися з нею; зараз вона хотіла вбити і поживитися вже мертвим супротивником.

Неминуча смерть дивилася на Сема єдиним оком. І цієї миті йому начебто підказав тихий, далекий голос; він сунув руку за пазуху і намацав холодний, твердий, надійний бочок фіала Галадріелі.

– Галадріель… – шепнув він ледве чутно і почув виразні відгуки: перегук ельфів, що бенкетують під зірками в чистих лісах Гобітанії, наспіви, під які він засинав у затишних покоях Елронда…

– А Елберет Гілтоніель! – вирвалося в нього, і раптом самі по собі полилися слова (він і не підозрював, що пам'ятає!):

 
– А Елберет Гілтоніель
Сереврен пенна міріель
А менель аглар еленнат…
 

Він стрепенувся, підвівся і знову став самим собою: гобіт Семіум, син Хемфаста.

– Йди-но сюди, йди, звірюко! – вигукнув він. – Поранила пана Фродо, підла потворо! Але я з тобою поквитаюся! Ну, йди ж до мене, я полоскочу тебе ось цим клинком!

Фіал Галадріелі спалахнув у його руці білим смолоскипом, немов непокірливий дух гобіта розпалив його. Грізний небесний вогонь опалив Шелобу, гострі промені простромили поранене око і самий мозок павучихи. Шелоба затрусила передніми лапами, відповзла на крок, потім, не витримавши, відвернулася і, дряпаючи пазурами каміння, позадкувала до печери.

Сем невідступно йшов за нею. Його хитало, але він все йшов і йшов, а Шелоба, нарешті зломлена, скиглила від страху, метушилася, пориваючись утекти. Вона дошкандибала до входу і протиснулася в дірку, залишивши за собою смугу жовто-зеленої сукровиці; Сем встиг ще раз порснути по задніх лапах, що волочилися, і, виснажений до краю, повалився на кам'янисту землю. [307]

Шелоба зникла. Що з нею стало потім – це вже інша історія. Може, вона ще довгі роки відсиджувалася в норі, зла і нещасна, поки потроху не зажили всі рани, не повернувся зір, а потім, гнана голодом, знову взялася плести павутиння на стежках Похмурих Гір – нікому до неї немає вже діла…

Сем отямився, коли над Безіменним Краєм почалася ніч; він підвівся і пішов розшукувати Фродо.

– Пане, пане! Фродо! – кликав він, але відгуку не чув. Коли Фродо біг, ніби сп'янілий від волі, Шелоба встигла всадити йому в плече своє отруйне жало, і тепер він лежав блідий, нерухомий, бездиханний.

– Пане Фродо, що з вами? – повторював Сем; не чуючи відповіді, він квапливо розрізав павучині пута, приклав вухо спершу до грудей, потім до зімкнутих губ; але не розрізнив ні биття серця, ні слабкого подиху. Сем почав розтирати Фродо ноги, руки, весь час торкаючись до чола.

– Та що ж це таке! – бурмотів він. – Та як же я без вас… Фродо, не залишай мене! Чуєш, я тебе кличу! Не йди, прокинься, дорогий Фродо, голубчику! Встань, прокинься…

Він не хотів вірити, що все скінчилося. Підхопився, забігав у безсилому гніві, кричав і плакав; потім повернувся, схилився над Фродо – точнісінько, як показувало йому Дзеркало Галадріелі. Він бачив тоді себе і Фродо, зануреного в глибокий! сон під високою скелею.

«Це не був сон, – думав Сем. – Це смерть…» І в ту ж мить, немов думка підсилила дію отрути, обличчя Фродо стало синьо-зеленим.

Сема охопила безнадійна туга. Він скорчився, спустив каптур на обличчя; ніч заволоділа його душею, і лік часу перервався. А коли перший приступ горя відпустив його, нічого не змінилося. Фродо лежав поруч мертвий, гори не попадали, земля не розсипалася порохом.

– Що ж тепер робити? – вголос промовив він. – Невже ми зайшли так далеко – і дарма?

Йому згадалися власні слова, сказані колись давно, на самому початку шляху: «Шлях довгий, веде в темряву… а назад не можна. Я обов'язково вам стану у пригоді…»

– Що ж я тепер можу? Залишити пана Фродо тут не-похованого і повертатися? Чи йти далі? Далі? – повторював [308] він, пригнічений сумнівами і страхом. – Виходить, іти? Це мені випало? І Залишити Фродо?

Він заплакав знову. Не витираючи сліз, уклав Фродо за звичаєм для вічного сну: схрестив холодні руки на грудях, ліворуч поклав свій меч, праворуч – дарунок Фара-мира, укрив Фродо сірим плащем.

– Якщо мені йти далі, – сказав він, – доведеться взяти Жало, вже не ображайтеся, пане. А свій я залишу вам, як у давнину повелося. І кольчуга у вас прекрасна, з мітрилу, подарунок старого Більбо, а фіал ви мені вручили, я його візьму, мені ще доведеться мандрувати в темряві… Занадто коштовний обладунок для мене, але Галадрієль зрозуміє і вибачить… І ви пробачите, авжеж, пане? Бо мушу йти далі…

Однак піти відразу в нього не вистачало духу. Він все сидів, міцно тримаючи Фродо за руку, і не міг змусити себе рушити з місця.

Якби він хотів помститися, гнів додав би йому сил; він пройшов би весь світ, відшукав Горлума і воздав би все, що йому належить за зраду, та загибель Фродо. Але вони пішли в похід не для цього! Помста не воскресить фродо. Заради помсти його кидати не можна. Вже краще вмерти тут разом з ним…

Сем подивився на жевріючий клинок Жала. Подумав про неприступні кручі і бездонні прірви. Ні, так не годиться. Або справою займатися, або вбік ухилятися. Не заради цього вони покинули рідні місця…

– Що робити? – голосно крикнув Сем і почув у душі ясну відповідь: витримати до кінця. Йти одному безрадісним шляхом, останньому з дев'яти Хранителів.

Самому йти до Згубної Щілини? Він тремтів від страху, але рішення міцніло. Виходить, забрати Перстень? Мені забрати? Адже Рада довірила Перстень панові Фродо… Так, але Рада дала йому також супутників, щоб доручення було виконане неодмінно. Я останній, і справу кінчати – мені…

– Чому ж це я останній! – стогнав Сем. – Чому не старий Гандальф і ніхто інший! Як же я впораюся один, без поради, без підмоги? Та й негоже мені братися за головну роль! Хоч я не сам напросився, так склалося. Я, звичайно, не надто поважна персона, але, щиро кажучи, ні Більбо, ні Фродо теж не були надто поважними, і не зі своєї волі ускочили в цю халепу… Ну, гаразд. Що [309] вирішив, те й зроблю. Нароблю помилок – який з мене герой… Нумо, поміркуємо. Якщо мене тутечки зловлять чи знайдуть пана Фродо і при ньому Перстень – він потрапить до Ворога. Тоді кінець і Лоріену, і Рівенделлу, і нашій Гобітанії, усьому світлому кінець. Відкладати не можна, війна вже йде і Ворог перемагає; ніколи йти за порадами і повноваженнями. Виходить, або сидіти тут, доки лиходії приб'ють мене над тілом хазяїна і заберуть Перстень, або самому взяти його та йти… – Сем глибоко зітхнув. – Добре, так і вирішимо.

Він обережно розстебнув куртку Фродо, другою рукою піднявши його голову; дбайливо поцілував крижане чоло і зняв ланцюжок. Спокійне обличчя Фродо не здригнулося, і це остаточно переконало Сема, що Хранитель мертвий і від свого завдання врятований.

– Прощай, голубчику, – шепнув він. – Не сердься на Сема, добре? Я повернуся, як упораюся… якщо зможу. Спи спокійно. Ніхто тебе тут не знайде. І якщо Володарка Лоріену чує і бажає допомогти, я прошу тільки дати мені повернутися сюди. Прощай!

Сем надів ланцюжок з Перснем собі на шию. Величезна вага притисла його, але потроху він випростався, пристосувався. На прощання витяг фіал – світильник Галад-ріелі горів м'яко, як вечірня зірка в погожу літню ніч, і обличчя Фродо тепер здавалося просто блідим, втомленим. Несучи в серці гірку розраду цього останнього погляду, Сем сховав фіал і пішов геть у непроглядному мороці. Хід на перевал починався за сотню кроків від печери. Стежка, витоптана за століття безліччю ніг, тяглася примітним жолобом серед скель і кінчалася широкими сходами з низькими східцями. Сторожова вежа стирчала тепер прямо над головою Сема, чорна, грізна; єдине освітлене вікно мигтіло, як налите кров'ю око дракона. Тінь вежі прикривала гобіта. Він тихенько піднявся по сходинках і нарешті опинився на самому перевалі. Рішення було прийняте розумно, але душу щеміло.

– Може, я помилився, – бурмотів Сем. – А як правильно?

Перед ним уже відкрилася стежка, що вела донизу, в Безіменний Край. Сем озирнувся ще раз. Вхід у тунель був видний звідси як темна цятка в густій імлі; щось блищало там, а може, це сльози заважали дивитися на кам'янистий [310] клаптик землі, де розвіялося порохом усе його колишнє життя…

Він обернувся обличчям до перевалу і зробив кілька непевних кроків. Зараз він почне спускатися і ніколи вже не побачить цього проклятого і дорогого місця. Раптом Сем почув голоси, крики і завмер. Попереду, позаду, скрізь – кричали орки. Тупіт ніг, хрипкі команди… Орки підходили з вежі. Далеко внизу застрибали червоні цятки: орки виходили з тунелю. Пастка зачинилася. Не даремно мигтіло око на вежі! Тут мені й кінець, подумав Сем.

Вогні смолоскипів, брязкіт зброї – ще хвилина, і його знайдуть. Занадто довго міркував, тепер усе пропало. Як же врятуватися, як врятувати Перстень? Ага, Перстень! Сем стяг ланцюжок через голову і затис у жмені. На перевал вже висипали перші орки.

Сем швидко сунув палець у Перстень.

Усе миттєво перемінилося. Слух Семів загострився, а зір якось пригас. Все стало сірим. Сем не відчував себе невидимим: навпаки, його начебто виставили на загальний огляд. Мабуть, Всевидюще Око намагалося намацати його. Але він чув тепер і шум потоку у віддаленій долині Моргула, і виття злощасної Шелоби в завулках лабіринту, і голоси в фортеці, і переклик орків, і приглушений тупіт ніг. Сем щільно втиснувся до вибоїни у стрімчаку. Орки з'явилися, як загін примар – смутні тіні з кулями вогню в руках. Поки вони проходили повз нього, Сему аж кортіло провалитися куди-небудь. Але не провалився, а стояв собі та слухав.

Орки з тунелю і з перевалу помітили одне одного і з криками побігли назустріч. Чи Перстень давав якісь знання, а чи відкривав думки слуг Саурона, свого творця; у всякому разі, Сем розбирав і розумів усе, що чув. Могутність Персня поблизу від землі, де він народився, звичайно, зростала. Однак обдарувати нового власника хоробрістю він не міг. Сем тільки і думав, де б пересидіти, поки все вщухне. Орки були досить далеко, але чутно було так, немов вони репетували йому прямо в вуха.

– Егей, Горбагу! Що ти тут робиш? Відпочиваєш від війни, га?

– Шаграте, не вдавай із себе дурня! Мене прислали. А ти як? Не набридло сидіти в чотирьох стінах? До бою не пориваєшся? [311]

– Не твоя справа! Тут головні я, врахуй це і будь чемніший! Ти повинен що-небудь передати?

– Нічого.

– Гей-гей! Агов! – заволали орки, і бесіда командирів перервалась. – Гей-го! Тут щось лежить! Усі сюди! Шпигун! Шпигун!

Заверещали сигнальні ріжки, здійнявся шум, обидві команди кинулися до печери. Сем схопився за голову. Орки знайшли Фродо! Що вони з ним зроблять?! Розповідають всяке… Ні, цього він не допустить! Усірішення і плани відразу відлетіли, а з ними зник і страх. Його місце – біля Фродо, хоча незрозуміло, як його захистити…

Сем побіг по сходах. «Скільки ж їх там? – думав він. – З вежі штук тридцять-сорок, з тунелю – удвічі більше. Скількох я встигну порубати, поки вони мене повалять? Якщо вийняти меч з піхов, його помітять, бо блищить. А потім будуть співати, як вірний Сем упав на перевалі, поклавши курган із ворожих трупів над тілом хазяїна… Ні, не буде такої пісні. Орки знайдуть Перстень, і пісень більше не буде. Погано. А що робити? Моє місце – біля Фродо. Вони усі повинні це зрозуміти – Елронд, Рада, великі воїни і володарі, на те вони і мудрі. Я не здатний бути Хранителем. Без Фродо я ні на що не здатний…»

Орки кудись поділися: вони бігли, а Сем ледве плентався позаду на втомлених ногах. Стежка начебто розтяглася втроє, він ніяк не міг її здолати. Де ж ці поганці? Швидше, швидше…

Сем побачив орків знову. Одні стовпилися навколо тіла Фродо, інші нишпорили навколо.

– Спізнююся; спізнююся! – бурмотів Сем, намагаючись прискорити кроки і намацати меча. – Зараз витягну, і тоді…

Орки пирснули реготом і радісними криками. Що вони роблять з тілом? Різкий голос скомандував:

– Несіть його короткою дорогою до Нижніх воріт. Шелоба нам нині не завадить!

– Гей-го, гей-гей! – Орки рушили усі разом. Серед юрби четверо тягли нерухомого Фродо.

Вони потягли Фродо до печери. Вони вже в підземеллі… Сем уперто брів слідом. Він витяг меч, клинок спалахнув синіми іскрами, але ніхто його не помітив. Останні орки вже зникали в чорному лабіринті. Сем зупинився, важко [312] дихаючи і притискаючи рукою серце, котре калатало, мов дзвін. Потім витер рукавом сльози і пірнув до тунелю. Пітьма підземелля тепер не здавалася непроникною. Але знемога ятрила тіло і душу Сема, і при усій завзятості він ніяк не міг наздогнати орків, тільки бачив вогонь їхніх смолоскипів десь попереду. Орки під землею завжди рухаються спритно і швидко, тим паче знайомими шляхами, а їм досить часто доводилося ходити цією, найкорот-шою, дорогою з Мінас-Моргула на той бік гір, навіть під загрозою потрапити до Шелоби. Ніхто не знав, хто і коли пробив головний коридор і круглий зал, де оселилася Шелоба, але орки і самі вирили багато бічних ходів до сторог жової вежі над обривом, рятуючись від павучихи. Зараз вони були веселі, галасували, радіючи знахідці та, за своїм звичаєм, висловлювали почуття пронизливим галасом. Сем незабаром вирізнив серед загального гомону, приглушеного затхлим повітрям, голоси обох командирів, котрі йшли останніми, ближче до нього.

– Чи не позатикав би ти своїй наволочі пащеки, Шаграте? – сердився один. – Докричаться… Нам зараз тільки Шелоби не вистачає…

– Твої репетують анітрохи не менше, Горбагу! Нехай відведуть душу. Шелоба поки що безпечна, запевняю тебе. Схоже, вона напоролася на здоровезну колючку. Ми з цього приводу сумувати не станемо, га? Бачив плями сукровиці поблизу печери? Нехай хлопці розважаються. Нам пощастило, ми знайшли те, що так старанно шукають, але не знаходять, в Лугбурці.

– Вони це шукають? А що саме, приятелю? Схожий на ельфа, хоч на зріст замалий. Невже такий недомірок може бути небезпечний?

– Хтозна? Побачимо, розберемося.

– Еге! – пирхнув Горбаг. – Виходить, тобі не сказали прямо. Ніколи нам нічого до пуття не говорять. Навіть половини того, що відає начальство! Але знаєш, і нагорі, буває, помиляються!

– Цить! – Шаграт стишив голос так, що навіть загострений слух Сема ледь уловлював його. – Може, там і помиляються, але в них всюди очі й вуха, голову даю на відсіч, серед моїх солдатиків теж. Одне ясно: нагорі негаразди. Ти говориш, назгули збентежені, а я знаю, що й у Лугбурці неспокійно. Щось таке від них ледве не вислизнуло… [313]

– «Ледве?» – запитав Горбаг. – Це як же розуміти?

– Про це пізніше. Ось спустимося нижче, поговоримо спокійно.

Вони замовкли. Незабаром Сем почув короткий брязкіт, скрип, і тупіт затих. Сем підбіг ближче і впізнав тупик, завалений обвалом, де вони помітили зникнення Горлу-ма. Його, як і раніше, перегороджувала величезна брила, а орки зникли!

Сем ясно чув їхні голоси і кроки. Як же вони брилу обійшли? Знову до горла Сема підступила туга: погані орки несуть Фродо, страшно навіть подумати, з якою метою, а він не може пробитися! Сем натис плечем – перепона не піддалася. Раптом за нею, зовсім близько, знову заговорили Шаграт і Горбаг. Сем напружив слух: може, довідається про щось корисне. До того ж Горбаг, видно, служить у Мінас-Моргулі, він мусить повернутися, а що як тоді прохід якось відкриється?

– Не знаю, – відповів Горбаг. – Взагалі новини летять швидше птахів. Як це вийшло, не знаю, не запитував. Бо, знаєш, краще – не запитувати. Брр! Аж нудить від цих назгулів. Як вирячиться, то немов шкіру з тебе здер. А ВІН їх любить, у мазунчиках вони ходять, скаржитися даремно. Знаєш, служба в столиці зараз – важкий шматок хліба…

– Пожив би ти тут, у сусідстві із Шелобою, – відповів Шаграт. – Краще подалі і від назгулів, і від неї. Ну, зараз війна. Потім, дивись, і краще стане.

– На війні нам, здається, щастить?

– Усяке кажуть, – буркнув Горбаг. – Якщо дійсно пощастить, просторіше стане, це точно. Я от про що міркую… При нагоді прихопити б нам дюжину добірних хлопців, та податися до такої місцинки, де поживи вдосталь, а начальства ніякого, га?

– Отож! – зітхнув Шаграт. – Як за старих добрих часів…

– Залишилася дрібничка: дожити! Мені якось моторошно, знаєш.

– Я вже казав, навіть нагорі… – Горбаг перейшов на шепіт, – так, на самому верху можуть помилятися. Ти говориш, щось «ледве» не вислизнуло? А я тобі говорю, не «ледве», а «зовсім». От ми тепер і шукаємо невідомо що. Звалять все докупи, а нам, Урукам, розгрібати, і спасибі не дочекаєшся! Чи ти не второпав? Вороги нас ненавидять не [314] менше, ніж ЙОГО. Якщо з ним покінчать, і нам буде непереливки… Краще скажи, коли ти наказ одержав?

– Десь дві години тому. Надійшла вказівка: «Назгул стурбований. Можливо, на Сходах з'являться вивідачі. Подвоїти пильність. Вислати підрозділ до перевалу». Ну, я і вирушив відразу.

– Щось тут не теє, – засумнівався Горбаг. – Мовчазні здіймали тривогу ще позавчора і раніше теж. А мене послали з патрулем тільки ввечері, і в Лугбурц рапорт не відправили; може, тому, що Вождь Дев'ятки вирушив у похід? Схоже, Лугбурц не одержує повідомлень вже давно.

– Око було зайняте іншим. На заході щось відбувається.

– Це усі знають. А поки вивідачі Ворога швендяють прямо по Сходах. І чим ти займався на своїй вишці? Адже тобі наказано вартувати вдень та вночі!

– Ти ще мене вчити будеш? – озлився Шаграт. – Ми не спали, ми все про ці дивні справи знали. І навіть дуже дивні! Ми бачили світло і чули галас. Шелоба вилізла з лігвища. Вартові помітили її зі служкою.

– Служка? Це ще хто?

– Та ти знаєш, чорний такий, трохи схожий теж на павука, а більше – на слизьку жабу. Він тут уже бував, з Лугбурца йшов, і нам було наказано пропустити. Потім ще кілька разів проходив, ми не чіпали, а з пані Шелобою він якось домовився. Напевно, неїстівний, не то Шелоба його зжерла б, їй на накази плювати! А позавчора цей служка побував у Шелоби, і вчора увечері ми його бачили. Мені доповіли, що пані Шелоба готується до розваг, і я не турбувався, поки наказ не надійшов. Я думав, цей служка доставив їй перекуску, а може, ви надіслали полоненого і все таке. Я в її дозвілля не втручаюся. Усі знають: коли Шелоба виходить на полювання, з тунелю ніхто живим не вийде!

– Чи зажди це так? А той недомірок? Якщо він дістався до Сходів, то, значить, пройшов тунель під носом у Шелоби! Прорубав павутиння і вийшов – є над чим розумом розкинути, га?

– Та вона ж його все одно наздогнала?

– Нічого подібного! Вона відразу б потягла його до своїх комор. І якщо в Лугбурці саме ним цікавляться, довелося б тобі в ці самі комори лізти. Ось чому б я не позаздрив! Цей малюк був не один, втямив?

Сем зацікавлено притулив вухо до каменя. [315]

– Хто розрізав павутинну обмотку на ньому? Той же, хто прорізав завісу на вході, так? І куди цей ловкач подівся? Ну, поясни мені, Шаграте!

Шаграт промовчав.

– Ти покрути мізками, це не дрібничка. Кому, як не тобі, знати: ніхто досі не міг загнати скалку Шелобі! Ми, зрозуміло, її оплакувати не станемо, але, виходить, поблизу кружляє супротивник страшніший за будь-яких заколотників!

– Але хто? – сухо запитав Шаграт. – Зважаючи на все, великий воїн» скоріше за все, ельф, у будь-якому випадку з ельфійським мечем, а то й із сокирою. Він гуляє по твоїй ділянці, а ти ґав ловиш! От які

Горбаг плюнув, а Сем сумно посміхнувся, слухаючи свій новий опис.

– Завше ти весь світ у чорне фарбуєш, – відповів Шаграт. – Можна інакше це пояснити. А я, між іншим, ґав не ловлю, в мене усюди вартові розставлені, і я з обов'язками справляюся. Спершу треба зайнятися цим типом.

– Яке від нього пуття? – здивувався Горбаг. – Він випадкова фігура. Той дойда, бачиш, не особливо дорожив цим коротуном, позаяк покинув його непритомного. Суто ельфійська звичка, як кажуть!

– Там побачимо. Ходімо. Ми забалакалися. Ходімо поглянемо на цю недоїдену знахідку.

– Як ти його розбуркаєш? Не забудь, я його помітив перший. Якщо з ним можна побавитися, прийми мене з моїми дітлахами до гри!

– Куди поспішаєш? – буркнув Шаграт. – Я маю точні вказівки. Кожен затриманий чужинець має сидіти у вежі. Полоненого слід обшукати, забрати усе, що при ньому знайдеться. А докладний опис кожного предмета, одягу, зброї, листів, перснів і будь-яких речей відразу ж відправляти до Лугбурцу, і тільки туди. Торкатися полоненого забороняється під страхом смерті, за нього відповідають вартові, поки за ним когось не пришлють або начальство особисто не прибуде його допитати.

– Отже, оббілуєш його, як тхора? – пирхнув Горбаг. – А зуби, волосся та інше залишиш, чи як?

– Що ти плетеш! Я ж тобі тлумачу, бранці – власність Лугбурца. Цей дохля – не наша пожива. А що там з ним будуть робити, звідки мені знати? Може, прямо в казан піде! [316]

– От дурень! Начебто розумний, а видно, мало м'яса їв, не знаєш того, що всяка дитина знає! «Дохля!» Ти, виходить, не знаєш милих жартів пані Шелоби? Якщо вона обкрутила жертву павутинням, значить, збирається її спожити. Але Шелоба трупами не харчується і крові з мертвих не ссе!

Сем у знемозі привалився до стіни. Темрява пішла червоними плямами і закрутилася виром. «Дурень, недоумок! – ледь стримуючи стогін, подумав він. – Серце моє чуло, живий він! Не довіряй, друже, своїй голові, це в тебе най-недоладніша частина! Я з самого початку мало сподівався, що ми виграємо, ось така в мене вада. Ну, і що тепер? Сидіти і слухати, що ці поганці ще набалакають?»

– Якби ти знав, який у Шелоби багатий вибір отрут! – продовжував Шаграт. – Вона коле свою здобич жалом у потилицю, і та відразу стає м'якою, мов риба без кісток, а тоді роби з нею усе, що заманеться. Пам'ятаєш старого Уфтака? Він пропав і не повертався багато днів. Ми випадково знайшли його в печері: він висів у павутинному мішку, в повній свідомості й очі розплющені. Ото ми посміялися! Шелоба про нього, певно, забула, але ми його вирішили там залишити, щоб її не гнівити. І цей недомірок години за три очуняє здоровісінький, хіба що голівонька поболить. І таким залишиться, поки ним у Лугбурці не займуться. А про Шелобу і не згадає!

– Він не знає, що на нього чекає! – засміявся Горбаг. – Гаразд, якщо не можна нічого іншого, я його хоч розважу повчальними історіями на цю тему. Йому ж, мабуть, не доводилося бувати у Лугбурці Чудовому, отже, нехай, довідається, який йому там гарячий прийом готують. Забава буде кращою, ніж я міг сподіватися. Ну, ходімо!

– Повторюю, ніяких забав! – відрізав Шаграт. – У полоненого і волосина з голови не повинна упасти!

– Добре, добре! Я б на твоєму місці зайнявся тим невідомим силачем, якого ти проґавив – перш ніж рапортувати. Тобі поки що похвалитися нічим: кота зловив, а лев утік!

Голоси стали віддалятися. Сем чув згасаючий тупіт ніг. Острах минув, і тепер у душі Сема клекотала лють.

– Усе я переплутав! – кричав він, б'ючи себе кулаком по чолу. – Так я і знав! Фродо там, у поганців клятих! Ніколи, ніколи не можна кидати хазяїна! Я ж чув, як [317] треба! Фродо мені цього не пробачить! Я повинен його визволити. Повинен, та й годі!

Він постукав по каменю руків'ям меча, але це не допомогло. Зате клинок розгорівся і добре освітив перешкоду: це виявився не обвал, а важенні, витесані з каменю двері, висотою у два гобітських зрости. Нагорі між низьким склепінням і дверима залишалася широка щілина. Напевно, з того боку стулки були скріплені міцними засувами, щоб їх павучиха ніякою хитрістю не могла дістати. Сем підстрибнув, схопився за верхній край дверей, підтягся і перекинув через нього ноги. Зістрибнути було вже зовсім неважко. Затиснувши сяючий меч у руці, Сем помчав по коридору. Фродо живий – відпочивати будемо потім – разом!

Незабаром Сем зрозумів, що наздоганяє Шаграта з Горбагом: попереду почулися вже знайомі голоси.

– Так я і зроблю, – сказав Шаграт сердито. – Закину його на самий дах.

– Навіщо? У тебе в підвалах замки поламані?

– Я повинен його стерегти, кажу тобі, – огризнувся Шаграт. – Це коштовний бранець. Я не довіряю ані своїм хлопцям, ані твоїм, та й тобі теж – дуже ти ласий до забав! Я його засаджу в таке місце, куди тобі не дістати. На даху – там надійніше!

– Ач, мерзотники! – пробурмотів Сем. – Забуваєте, добродії, про великого героя, про ельфа, що блукає поблизу!

З цими словами він завернув за останній ріг і переконався, що хитрощі лабіринту чи тонкість слуху підвели його: орки були ще далеко – чорні постаті в червонуватому світлі смолоскипів. Коридор йшов тут прямо і вгору, до двостулкової брами. Орки, котрі несли бранця, вже увійшли; під грубий спів та дзенькіт гонгів Горбаг і Шаграт теж переступили поріг.

Сем заволав, замахав Жалом, але слабкий його голос потонув у іншому шумі. Ніхто не помітив його. Ворота з брязкотом зачинилися: бумм! Заскреготіли залізні петлі. Сем з розмаху кинувся на окуті залізом стулки і впав, мов підкошений. Він лежав непритомний під ворітьми вежі орків, один, у темряві. Залізо і камінь відняли в нього Фродо – беззбройного і безпорадного бранця прислужників Ворога.