Текст книги "Дві Вежі"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 21 страниц)

– Може, йому краще було загинути там, у Морії, разом з Мітрандиром, а не біля водоспадів Раурос?

– Хто знає! – відповів Фродо і поспішив перемінити тему: – Ну, а тепер ми хотіли б довідатися побільше про Мінас-Ітіль, Осгіліат і неприступний Мінас-Тіріт. Як ви сподіваєтесь утримати його, якщо спалахне велика війна?

– Розраховувати нам уже давно нема на що. Меч Еленділа, якщо повернеться, лише відстрочить нашу поразку. Допомогу від сусідів – людей або ельфів – ми навряд чи одержимо. Сили Ворога зростають, а ми дедалі слабшаємо. Над Гондором стоїть осінь, що вже не переміниться на весну… Колись нуменорці жили уздовж всього узбережжя та в приморських долинах, але їх згубили безтурботність і марнославство. Одні віддалися життєвим утіхам, інші змагалися за першість, треті навіть вдалися до чорної магії. Зрештою, ослаблені неробством і розбратом, усі вони стали здобиччю завойовників. Тільки в Гондорі ім'я Ворога ніколи не вимовляли з повагою. Мудрість і любов до краси, принесені з-за Моря, довго осявали володіння синів Еленділа. Але занепад торкнувся і Гондора; люди заколисували себе запевненнями, що Ворог слабкий, а він тим часом збирав сили для нового нападу. Нащадки нуменорців більше думали про смерть, ніж про життя, як і в минулі часи, коли через це загинуло "їхнє перше королівство. Гробниці для померлих будувалися краще, ніж житло для живих, вельможі пишалися діяннями предків, а не здібностями підростаючих нащадків. Бездітні правителі в стародавніх палатах годинами міркували про знатність свого роду. А стурбовані мудреці працювали, створюючи чудодійне зілля чи безуспішно намагаючись розгадати долю по руху зірок. Останній король з роду Анаріона не залишив спадкоємця. Намісники виявилися більш діяльними і розсудливими. Вони стали залучати воїнів з надійних приморських племен і горян Еред-Німраса. Вони спромоглися укласти договір з жителями півдня, що виявилися розумнішими за неприборканих харадримів і припинили набіги на наші землі. При Кіріоні, дванадцятому наміснику (мій батько – двадцять шостий) вдалося також забезпечити [260] підтримку з півночі. Союзники допомогли нам у великій битві на Келебранті звільнити захоплені ворогом північні провінції Гондора. Це роханці, приборкувачі коней; вони одержали від нас у володіння Каленардон і з того часу називають його Роханом. Вони не раз доводили справою свою вірність, зірко стерегли плоскогір'я Рохан і прикордоння. Ми не нав'язували їм своїх звичаїв; вони перейняли лише те, що самі забажали. Ми любимо і поважаємо цей народ, рослих чоловіків і прекрасних жінок, плем'я світловолосе, яснооке і міцне духом, як у часи молодості світу. У наших літописах є свідчення дуже віддаленого зв'язку між нами. Вони походять від того ж із трьох Початкових племен, що і нуменорці, але їхній родоначальник не Хадор Золотоволосий, Друг Ельфів, а хтось з його родичів, що не згодився переселитися за Море… Роханці зблизилися з нами, але і ми дечому в них навчилися. Тепер і ми любимо війну саму по собі, не тільки заради високої мети. Щоправда, ми й досі вчимо наших воїнів багато чому, крім військового мистецтва, але вже цінуємо солдатів вище, ніж майстрів чи хліборобів – такі нинішні часи! Тому Боромир і корис-тався такою пошаною: не було рівних йому ні у відвазі, ні в спритності, ні в умінні не щадити себе. І ніхто не був здатний засурмити так лунко у Великий Ріг… Фарамир зітхнув і надовго замовк.

– А про ельфів що ж ви мовчите? – раптом насмілився сказати Сем. Фарамир згадував ельфів завжди шанобливо, і це заспокоювало Сема більше, ніж дружній прийом і частування.

– Мовчу, тому що мало знаю, – відповів капітан. – Це ще одна зміна на гірше після переселення нуменорців до Середзем'я! Мітрандир був вашим супутником, ви розмовляли з Елрондом і повинні знати, що пращури нуменорців боролися пліч-о-пліч з ельфами у війнах стародавності й у нагороду одержали прекрасний острів посередині Моря, неподалік від берегів землі ельфів на Заході. Але за часів панування Тьми люди Середзем'я втратили зв'язок з ельфами. І підступ Ворога, і плин часу відносив кожне плем'я у свій бік, своїми шляхами… Нині люди бояться ельфів, не вірять їм, тому що нічого про них не знають. І ми, гондорці, стали не кращими за інших. Роханці, закляті вороги Володаря Тьми, говорять про Золотий Ліс з [261] жахом… Буває, хтось прагне познайомитися з ельфами, іноді крадькома ідуть до Лоріену – і не повертаються. Я не належу до таких сміливців. Думаю, нині небезпечно з власної волі нав'язуватись Первонародженим. Але я заздрю тим, хто бачив Королеву ельфів…

– Володарку Лоріену! Галадріель! – вигукнув Сем. – Як бачите, я – звичайнісінький гобіт, за фахом садівник, у поезії не обізнаний і складати вірші не майстер, хіба що для сміху. І я не можу висловити, не знаходжу слів… Про такі речі співати треба! Якби тут був Блукач… пробачте, Ара-горн, чи старий пан Більбо, вони б зуміли… Вона таємнича, прекрасна, аж блищить! Вона схожа на яблуневий квіт, на свіжий нарцис, тверда, як алмаз, і ніжна, як місячне світло, тепла, як сонячний промінь, і холодна, як зірка. Вона гордовита і недосяжна, як гірські вершини, і весела, як сільська дівчина у вінку з ромашок… Та що там! Я можу хоч до ранку розказувати, а все ж таки не встигну описати її гідно…

– Мабуть, вона і справді прекрасна, – сказав Фара-мир. – Небезпечна краса…

– Щодо небезпеки не знаю, – заперечив Сем. – Люди прихоплюють небезпеку із собою і знаходять у Лоріені лише те, що самі принесли. Звичайно, Королева володіє могутньою силою. Можна розбитися об неї, як човен об скелі, можна потонути – чи звинувачувати за це скелю або ріку? От і Боро…

Він замовк, мов йому язика втяло, і почервонів.

– Боромир? Що ти хотів сказати? – стрепенувся капітан. – Брат приніс небезпеку із собою до Лоріену?

– Даруйте, вихопилося ненавмисно… так, небезпека таїлася в його душі, хоча людиною він був чудовою! Поки ми разом йшли з Рівенделла, я до нього добре придивився, і кожне слівце на вус мотав. Розумієте, не з недовіри: я зобов'язаний оберігати пана Фродо. І, по-моєму, в Лоріені Боромир ясно зрозумів те, про що я вже здогадувався, зрозумів, чого прагне. А потрібен йому був Перстень, він жадав його з тієї миті, як побачив…

– Семе! – перелякано скрикнув Фродо. Він замислився, перестав стежити за розмовою – і ось, будь ласка!

– Ой, лишенько! – зойкнув Сем, поблід і відразу ж густо залився фарбою. – Що ж я плету! Казав же мені мій старий: «Як відкриєш рота, то відразу й затикай, хоча б власною п'ятою!» Ой, лишенько, що ж я наробив! [262] Він труснув головою, зібрався з духом і випалив:

– Пане капітан! Благаю вас, не звертайте проти пана Фродо мою дурість! Ви так цікаво розповідали, і я захопився… Але красиво промовляти – штука проста, треба ще красиво чинити, як у нас говорять. Прошу вас бути великодушним…

– Гобіти говорять мудро, – задумливо, з дивною усмішкою проговорив Фарамир. – Отже, все і прояснилося. Перстень, той самий, загублений нібито назавжди! І Боромир поривався відняти його силою? А ти втік? Біг так далеко, щоб потрапити прямо до моїх рук! Тут ви в моїй владі, двоє малят проти сотні, і Перстень Влади! І Фарамир, син Денетора, має виявити великодушність…

Він підвівся, випрямився, очі його заблищали. Гобіти підхопилися й відсахнулися до стіни, хапаючись за мечі. Воїни, що неголосно бесідували в печері, замовкли і здивовано озирнулися на них. Але Фарамир знову сів, коротко засміявся і спохмурнів:

– Бідний брат! Який страшний іспит! Ви ще додали гіркоти до трунку печалі… Але, здається, я краще розуміюся на напівросликах, ніж ви – на людях. Ми, гондорці, не любимо неправди, рідко вихваляємося, і якщо вже даємо слово, то тримаємо. Я сказав: не візьму, хоч би й під ноги впало, і слово зв'яже мене, навіть якщо побажаю… Ні, я не відчуваю ніякої спокуси. Я не мудрець, але знаю: є речі, яких варто уникати. Сядьте і заспокійтеся. Не журися, Семе. Ти проговорився мимоволі – мабуть, так судилося. Серце твоє не тільки вірне, але й чуйне – чує те, чого не бачать очі. Нічого страшного не трапиться, якщо я довідаюся про таємницю. А зараз ти, навпаки, допоміг своєму пану! Хай це тебе втішить, Семе, але більше ніколи не говори про ЦЕ вголос. Одного разу цілком достатньо!

Гобіти, засоромлені, знову сіли. Солдати повернулися до своїх справ – вони вирішили, що капітан просто жартував з гістьми.

– Ну, Фродо, – мовив Фарамир, – якщо ти зберігаєш ЦЕ, не прагнучи заволодіти, ти гідний усілякої поваги – і співчуття. Я нічого не чув про Гобітанію – чи там всі такі? Серед вас повинні панувати мир та злагода, а садівники, мабуть, користаються великою пошаною?

– Не все так добре, як хотілося б, – сказав Фродо, – але щодо садівників ти вгадав. [263]

– Як же повинна була стомити вас далека дорога… Скінчимо розмову, лягайте спати і ні про що не турбуйтеся. Я не хочу бачити ЦЬОГО, не стану торкатися і не бажаю більше нічого знати (я вже й так довідався забагато!). Скажіть тільки, куди ви маєте намір іти, бо вранці ми розлучимося, а протягом ночі я встигну все обміркувати.

Фродо вгамував тремтіння від переляку, і відразу навалилася на нього велика втома. Опиратися вже забракло сили.

– Я шукав дорогу до Мордору, – ледве вимовив він. – Йшов до Горгороту. Я повинен відшукати Вогняну Гору і кинути ЦЕ у вогонь. Так наказав мені Гандальф. Тільки навряд чи я дійду…

Фродо хитнувся і заплющив очі. Фарамир дбайливо підхопив його на руки, переніс на постіль і тепло укрив. Фродо миттєво занурився в глибокий сон. Поруч приготували постіль для Сема. Він було засперечався, але потім низько вклонився Фарамиру:

– На добраніч! Ви виграли, пане!

– От як? – здивувався Фарамир. – Що ти маєш на увазі?

– Золото виявилося найвищої проби! Фарамир посміхнувся:

– Сміливого слугу знайшов собі Фродо! Що ж, похвала з вуст гідної людини – найкраща з нагород. Але я похвали не заслужив: просто вчинив, як мусив.

– Та це ж найважче! Знаєте, пане, ви помітили в панові Фродо щось ельфійське – це вірно! Але я додам, що ви, пане, нагадуєте мені… так, поза сумнівом, – Гандальфа Сірого!

– Чому б і ні? – сказав Фарамир. – Можливо, ти чуєш дух Нуменора… На добраніч!

Розділ 6 ПОТАЙНЕ ОЗЕРО

Фродо прокинувся від чийогось погляду і побачив Фарамира, який схилився над лежанкою. На мить гобіт відчув колишній жах, і Фродо мимоволі відсахнувся.

– Невже ще боїшся? – запитав Фарамир.

– А що, вже ранок?

– Місяць заходить. Треба порадитися. Вибач, що перервав твій відпочинок… [264]

– Добре, ходімо, – погодився Фродо, вщкидаючи ковдру і пухнасті шкури. Його відразу ж охопив холод – вогню не розводили, і печера до ранку нахолола. Шумів водоспад, люди спали. Фродо накинув плащ і пішов за Фарамиром.

Сема не будили, але він прокинувся сам, начебто його штовхнули, побачив порожню постіль Фродо і підхопився. Дві темні постаті посувалися на тлі арки, немов затягнутої молочно-білим шовком, але краса водоспаду зараз не вабила Сема. Він нишком пройшов між сплячими на розстеленому сіні воїнами і подався слідом за Фродо і Фарамиром до вузеньких бокових дверцят.

Пройшовши темним коридором, потім мокрими сходинками нагору, вони опинилися на невеликому рундуку; крізь прорубане в стіні вікно пробивалося слабке світло. Звідси одні східці вели, мабуть, до берега струмка, а другі, закручені гвинтом – нагору ліворуч. По них Фарамир повів Фродо на пласку, нічим не огороджену вершину стрімчака. Тут протікав відведений колись з печери струмок; підстрибнувши на гострій крайці, він із шумом обривався прямовисно вниз, вода закручувалася, пінилася і відразу ж зникала. На краю урвища нерухомо стояв вартовий.

Було тихо, все спало. На заході низько над обрієм висів повний місяць. Ніжна срібляста пара знялася над долиною, а за Андуїном, у густій тіні, причаїлися Білі гори, Еред-Німрас, тільки засніжені піки біліли, мов зуби дракона, – холодні, гострі, чужі. Хтозна, чи не сплять там зараз на привалі покинуті друзі? Чи вони вже заснули вічним сном? Навіщо Фарамир привів Фродо сюди, перервавши блаженне забуття?

Сем, не втримавшись, шепнув, упевнений, що його ніхто інший не почує:

– Краєвид чудовий, пане, щоправда, тільки чогось холодно та на серці важко. Що ви тутечки робите?

Фарамир відразу ж відгукнувся:

– Місяць заходить. Красуня Ітіль, ідучи на спочинок, прощається з сивим Міндолуїном. Але я покликав вас не милуватися краєвидом… до речі, Сема я взагалі не запрошував: якщо мерзнеш, нарікай на свою підозрілість! Потім вип'ємо вина, і ви зігрієтесь. А зараз подивіться!

Фарамир підвів Фродо до самого урвища. Сем не рушив з місця. Навіть в глибині цієї площинки, забризканої водоспадом, він почував себе недобре… [265]

Під обривом вода вирувала і клекотіла в овальній западині, поки не знаходила стоку, а тоді з шумом та плескотом кидалася до рівнини. Місяць ще освітлював берег озера, і Фродо раптом помітив якусь скорчену істоту, але вона негайно майнула в купіль, як камінь.

– Ну, Анборне, – запитав Фарамир вартового, – що тепер скажеш: білка чи зимородок? Хіба в заводях Чорнолісся водяться чорні зимородки?

– Вже і не знаю, – сказав Анборн. – Ясно, що не птах. У нього чотири лапи, і воно пірнає по-людськи. І гарно пірнає! Чого ж воно шукає? Входу до нашої печери? Виходить, нас вистежили? В мене є лук, а на березі стоять на чатах найкращі стрілки. Ми чекаємо тільки твого наказу, капітане.

– Порадь, Фродо, – жваво звернувся до гобіта Фарамир, – порадь, стріляти чи ні?

«Так!» – хотілося вигукнути Семові, але йому було ніяково втручатися. Фродо ж відразу вигукнув:

– Не треба! Будь ласка, не стріляйте!

– Бачу, ти знаєш, хто це, – мовив Фарамир. – Тепер, коли ми обоє його побачили, поясни, навіщо його треба жаліти. Ми тільки раз згадували про вашого супутника, і я вирішив почекати, поки мої солдати зловлять його – але він зміг перехитрити найдосвідченіших ловчих, його навіть не помітив ніхто, крім Анборна. Та зараз це створіння винне в гіршому злочині, ніж полювання на кроликів. Воно полізло до Еннет-Анун і заплатить за це. Дивне створіння! Таке спритне і хитре, і раптом надумало купатися у нас під дверима! Чи воно не знає, що ми виставляємо на ніч вартових? Навіщо йому це?

– Можу дати дві відповіді, – сказав Фродо. – По-перше, справи людей йому невідомі. Він може взагалі не знати, що ви тут сховалися. По-друге, я вважаю, його привело сюди нестримне бажання, котре перемогло обережність.

– Що його принаджує? – неголосно запитав Фарамир. – Відкіля йому знати про твій тягар?

– Він сам ніс цей тягар багато-багато років.

– І він її шукає, цю річ? – ледве стримавши вигук подиву, запитав Фарамир. – Нові ускладнення!

– Вона йому дорога, без неї він не може жити. Але я мав на увазі іншу, незаперечну потребу. [266]

– Що ж іще він може тут шукати?

– Рибу, – сказав Фродо. – Подивись!

Вони знову схилилися над краєм. Біля протилежного берега висунулася з води чорна голова, потім увесь тулуб – істота, як велика жаба, спритно плигнула на високий камінь, сіла і почала гризти рибу – її луска виблискувала в останніх променях місяця.

Фарамир тихенько розсміявся:

– І справді риба! Такий голод для нас безпечний. І все ж таки закуска йому дорого обійдеться!

– Я вже прицілився, – шепнув Анборн. – Стріляти, капітане? Згідно з законом, треба убивати всякого, хто самовільно з'явиться сюди.

– Він жалюгідний і голодний, і не підозрює про загрозу. Гандальф на моєму місці теж просив би тебе про милість, капітане. Ельфів він просив – не знаю, навіщо, але здогадуюсь. Ця істота повинна мені знадобитися, поки що не знаю, як. Дотепер він служив нам провідником.

– Провідником? – знову здивувався Фарамир. – Я багато чого можу зробити для тебе, Фродо, але тут я безсилий: якщо залишити цього бурлаку на волі, він може потрапити не до вас, а в лапи орків і під страхом тортур вибовкає усе… Його потрібно вбити або взяти в полон. Але такого дойду тільки стрілою і дістанеш.

– Дозволь тихенько спуститися до нього, – попрохав Фродо. – А ви тримайте луки напоготові, якщо знадобиться, застрелите мене, бо я ж не втечу…

– Йди, тільки скоріше, – дозволив Фарамир. – Якщо ця тварина нині вціліє, то буде перед тобою в неоплатному боргу до кінця своїх жалюгідних днів. Анборне, проведи Фродо. Будьте обережні: в цього типа є і слух, і нюх. А свої луки залиште мені.

Анборн знехотя підкорився. Він провів Фродо по східцях до виходу, що ховався серед кущів шипшини. Фродо безшумно прослизнув ігід кущами і опинився на березі. Стало темно, місяць зайшов; Горлума не було видно. Фродо обережно посувався вперед. Анборн тихо йшов за ним.

– Йди далі, – шепнув він на вухо Фродо. – Берег тягнеться праворуч. Дивись, не впади, рятувати нікому буде, хіба тільки цьому твоєму зимородку. Пам'ятай, лучники вартують тут неподалік, хоча ти їх і не бачиш. [267]

Щоб не впасти, Фродо став допомагати собі руками, на зразок Горлума. Берег був досить рівний, але слизький. Через кожні кілька кроків Фродо зупинявся і слухав. Незабаром попереду, зовсім близько, він почув знайоме:

– Рибка, сссоковита рибка. Біла Пика забралася геть, так-так, забралассь, зараз сспокійно покушшштуємо рибки. Ні, мій дорогессенький, не сспокійно. Пропала нашша радіссть, зникла, злі гобіти, злі. Пішшли ссобі, залишшили насс наодинці, гор-р-лум, гор-р-лум… Забрали мій скарб. Нещассний Смеагорл, один-одніссінький. Немає нашої кошштовності. Злі люди заберуть її, сховають. Рибка, ссмачненька рибка, вона додассть нам сил. У нас будуть госстрі очі, сильні пальці, так-так. Ми їх усіх задуш-шимо, якщо видассться часе, наесмерть задушшимо…

Ці скарги та мрії були монотонні, як лопотіння води, їх перебивало тільки плямкання і плювки. Фродо пересмикнуло від жалості і відрази. Хотілося, щоб ці звуки змовкли, нарешті, назавжди. Анборн причаївся за спиною. Шепнути два слова, і вмілі лучники не схиблять… Горлум зовсім не остерігається. Одна стріла – і Фродо врятований від мерзенного, жалюгідного опудала. Але Горлум під його опікою! Слуга має право на опіку хазяїна, навіть якщо служить не з доброї волі. Якби не Горлум, гобіти загинули б на Згубних болотах. І Гандальф напевно не схвалив би вбивства…

– Смеагорле, – тихо покликав Фродо.

– Рибка, ссмачненька рибка, – сичав Горлум.

– Смеагорле! – трохи голосніше повторив Фродо. Горлум замовк.

– Смеагорле, пан прийшов за тобою. Твій пан тут. Йди-но сюди, Смеагорле!

У відповідь почулося слабке шипіння – Горлум втягнув повітря крізь зуби.

– Підійди до мене, Смеагорле, – ще раз покликав Фродо. – Тут небезпечно. Люди вб'ють тебе, якщо знайдуть тут. Йди швидко, якщо хочеш жити. Йди до свого пана!

– Ні, – відповів Горлум. – Пан негарний. Покинув Смеагорла і пішов з новими друзями. Тепер нехай пан почекає. Смеагорл не доїв рибку.

– Часу немає. Бери рибу і підемо.

– Ні, я спершу доїм рибку. [268]

– Смеагорле! – у розпачі вигукнув Фродо. – Він розгніваєтея на тебе. Ти подавишся риб'ячою кісткою і задихнешся. І більше тобі не доведеться ласувати рибкою. ВІН не чекає!

Знову почулося зміїне сичання, і з темряви на чотирьох виповз Горлум. Одну рибу, почату, він затис у зубах, другу в руці. Він підібрався до Фродо, обнюхав його, полискуючи очицями. Раптом він вийняв рибу з рота і випростався:

– Добрий пан! Повернувся за Смеагорлом. Добрий Смеагорл повернувся до пана. Підемо тепер швидко. Під деревами, поки обидві Пики не дивляться. Ходімо, ходімо!

– Не відразу, – сказав Фродо. – Я обіцяв, і я піду. Але ти ще в небезпеці. Я повинен тебе врятувати, довірся мені.

– Довіритись пану? – підозріло запитав Горлум. – Навіщо? А де інший гобіт, злий, поганий гобіт?

– Нагорі, – відповів Фродо, вказуючи на водоспад. – Нам треба піднятися, щоб не залишати його на самоті.

Фродо стало соромно за себе самого: по суті, він заманював Горлума в пастку. Фарамир не дозволить убити Горлума, але зв'язати його доведеться, і нещасне опудало уявить, буцімто його зрадили…

– Ходімо, Смеагорле, – втомлено сказав він. – Ти повинен слухатися. Підемо нагору за течією. Йди перший.

Горлум, схлипуючи і принюхуючись, проповз трохи і завмер:

– Тут хтось є! Гобіт тут не один! Очі його вже горіли злістю.

– Пан негарний! Ошуканець! Злий!

Він сплюнув зі свистом, зігнувся – і в ту ж мить міцна рука Анборна схопила його за зашийок і притисла до землі. Горлум згорнувся клубком і забився на каменях, мокрий і слизький, як вугор. На допомогу Анборнові вже поспішали двоє вартових.

– Ану, цить, – наказав солдат Горлуму. – А то ми тебе стрілами нашпигуємо.

Горлум безсило обвис і почав стогнати і плакати. Солдати швидко і міцно зв'язали його.

– Не тисніть занадто, – сказав Фродо. – Бідолаха не може помірятися з вами силою. Смеагорле, не бійся! Вони [269] нічого поганого не зроблять. Я піду з тобою. Можеш мені віритиі

Горлум тільки сплюнув і злобливо засичав. Солдати підняли його, потягли. Фродо пішов за ними, пригнічений і засмучений.

У печері вже запалили смолоскипи, люди прокидалися, ставали до роботи. Сем з подивом дивився на Горлума, якого солдати несли, закутавши з головою у плащ.

– Піймали? – запитав Сем.

– Сам прийшов, – відповів Фродо. – Повірив мені і прийшов. Я не хотів, щоб з ним так поводились. Сподіваюся, усе обійдеться, але як же мені нудно…

– У цього бідолахи все негаразд виходить, – зітхнув Сем.

Гобітів покликали до Фарамира. Капітан сидів у своєму кріслі під палаючим світильником. Він запропонував Фродо і Сему сісти на лаву і наказав принести вина. Коли вино принесли та розлили, Анборн підняв вузол з Горлумом, витрусив його на підлогу і став збоку, щоб підтримувати бранця на ногах. Горлум щулився, ховаючи хитрі погляди під зморшкуватими бровами, наскрізь мокрий, пропахлий рибою – він так і не випустив свою здобич зі жмені! Заскорузлі патли стирчали, як пасма сухих водоростей, ніс розпухнув.

– Розв'яжіть! Розв'яжіть! – скиглив він. – Нам боляче, дуже боляче, і ми не зробили нічого поганого…

– Нічого поганого? – з кам'яним обличчям перепитав Фарамир, без гніву, здивування чи жалю. – Ти ніколи не робив нічого, за що тебе можна зв'язати або покарати ще суворіше? Але не мені судити тебе за минулі гріхи. Сьогодні тебе схопили в забороненому місці. За рибу з нашого озера потрібно дорого платити!

Горлум розтиснув пальці, риба гепнулась на підлогу.

– Не хочу риби!

– Не в рибі справа. Ми караємо смертю всякого за один погляд на Потайне озеро. Я поки що залишив тебе серед живих тільки на прохання Фродо, він запевняє, що зобов'язаний тобі. Але ти повинен ще виправдатися переді мною. Хто ти? Звідкіля прийшов? Куди йдеш і чого шукаєш?

– Ми заблукали, – запхикав Горлум. – У нас немає імені, ми нічого не шукаємо, ми втратили скарб, нічого в [270] нас не залишилося. Тільки голод, так-так, жахливий голод. За кілька рибок, жалюгідних кощавих рибок, хочуть згубити нещасного… От вони які, от які мудрі, дуже справедливі…

– Може, мудрості нам і бракує, – обірвав його Фарамир, – але справедливості не позичати. Розв'яжи його, Фродо!

Фарамир вийняв з-за пояса ніж і подав Фродо. Горлум, зрозумівши цей жест по-своєму, заволав і впав на коліна.

– Спокійно, Смеагорле! – мовив Фродо. – Ти повинен мені вірити. Я тебе в біді не залишу. Відповідай, коли запитують, та будь ввічливішим. Тобі це піде на користь, затямив?

Фродо розрізав мотузки і підняв Горлума на ноги.

– Підійди ближче! – звелів Фарамир. – Дивись мені в очі! Ти знаєш, як називається це місце? Ти вже бував тут?

Горлум неохоче підняв повіки; його очиці згасли, помутнішали. Лише хвилину він витримував прямий, відкритий погляд світлих очей гондорця, потім відсахнувся, скорчився і припав до землі, тремтячи усім тілом.

– Ми не знаємо, не хочемо знати, – завив він. – Ми тут не були, ми сюди ніколи більше не прийдемо…

– Твоя душа – спустошений будинок, – сказав Фарамир, – двері зачинено, а за ними темні кутки. Але зараз, на своє щастя, ти сказав правду. Клянися, що ніколи сюди не повернешся і нікому ані словом, ані знаком не вкажеш дорогу, клянися так, щоб я міг повірити!

– Я заприсягнуся, пан знає – чим, – скоса зиркнувши на Фродо, пообіцяв Горлум. – Так-так, пан знає. Ми клялися пану, і він нас пожалів. Ми заприсягнемося нашою коштовністю, так-так! – він підповз до Фродо і заскиглив: – Врятуй нас, добрий пане? Смеагорл обіцяє, по-чесному обіцяє: ніколи не повернемося, нікому не скажемо! Так-так, мій дорогесенький!

– Ти вважаєш, цього досить, Фродо? – запитав Фарамир.

– Так, – кивнув Фродо. – Якщо тобі цього замало, чини за своїми законами. Нічого іншого не доб'єшся. Я заприсягся його захищати, поки він іде зі мною. Не хотілося б стати брехуном.

Фарамир глибоко задумався. [271]

– Зробимо так, – сказав він нарешті. – Віддаю тебе в руки твого пана. Нехай Фродо, син Дрого, сам вирішує, що робити з тобою.

– Але ти, шляхетний капітане, досі не сказав, що зробиш з самим Фродо! – заперечив гобіт. – Не знаючи твоєї волі, я не можу складати власні плани. Ти відклав рішення до ранку, а вже розвиднілось!

– Зараз я повідомлю тобі про своє рішення. Владою, що надав мені батько, намісник Гондору, я дозволяю тобі діяти зі своєї волі аж до найвіддаленіших окраїн старого королівства. Умова одна: ні ти, ні твої супутники не повинні без запрошення повертатися сюди, до Еннет-Ан-нун. Я даю цей дозвіл на один рік і один день, починаючи з сьогоднішнього; після закінчення терміну я не стану допомагати тобі, якщо тільки ти раніше не з'явишся до Мінас-Тіріта і не станеш перед Намісником. Тоді я буду просити батька продовжити цей привілей до кінця твоїх днів. А поки рік не минув, усякий, кого ти приймеш під свою опіку, може розраховувати на мою допомогу. Чи досить тобі цього?

Фродо знову низько вклонився.

– Дякую і у свою чергу обіцяю зробити все, на що може спромогтися гобіт для відважного лицаря!

– Твоя допомога буде безцінна. А тепер скажи: чи береш під свою руку ось цього Смеагорла?

– Беру, – сказав Фродо. Сем сумно зітхнув – зовсім не від того, що обмін люб'язностями стомив його; як і всякий гобіт, Сем цінував церемонії. За подібних обставин у Гобітанії в хід пішло б набагато більше слів та уклонів.

– Тоді слухай, – звернувся Фарамир до Горлума. – Над тобою тяжіє смертний вирок, але поки ти йдеш за Фродо, жодна волосина не упаде з твоєї голови, принаймні від наших рук. Але якщо хтось з моїх солдатів зустріне тебе самого, вони здійснять вирок, у межах Гондора чи поза ними. Отже, Фродо узяв тебе провідником. Куди ж ти збираєшся вести його?

Горлум промовчав.

– Я повинен знати, – наполягав Фарамир. – Відповідай, або я передумаю!

Горлум затято мовчав. [272]

– Я відповім, – мовив Фродо. – На мою вимогу він привів мене до Чорної Брами, але здолати її не пощастило.

– У Безіменній Землі немає відкритих шляхів!

– Тому ми вирішили пройти з півдня. Поблизу Мінас-Ітіля нібито є, чи був, чи може бути прохід.

– Нині це Мінас-Моргул, – поправив Фарамир.

– Я точно не запам'ятав, – відповів Фродо. – Начебто є стежка на північному схилі, повз якусь стару фортецю. Вона підіймається до перевалу і веде… веде в долину за горами.

– А назва цієї місцевості тобі відома?

– Ні…

– Вона називається Кіріт-Унгол.

Горлум смикнувся і просичав щось незрозуміле.

– Я назвав правильно? – запитав Фарамир.

– Ні! – верескнув Горлум так, начебто його вкололи. – Так-так, ми чули колись цю назву, але вона нам нічого не говорить! Пан хотів пройти за гори, а іншої дороги немає, зовсім немає!

– Відкіля ти знаєш? Хіба ти дослідив усі межі володінь Тьми? – Фарамир із сумнівом подивився на Горлума і додав: – Забери полоненого, Анборне. Поводься з ним чемно, але очей не спускай. А ти, Смеагорле, не здумай стрибати у водоспад – там скелі гостріші драконячих зубів, пропадеш. Йди і не забудь свою рибу.

Анборн вийшов, підштовхуючи Горлума, бо той пручався. Вхід до ніші закрили фіранкою.

– Мені здається, Фродо, ти поводишся нерозумно, – сказав Фарамир. – Не можна покладатися на цю підлу душу!

– Вона підла не наскрізь, – заперечив Фродо.

– Так чи інакше, зло пустило в ній корені і розростається. Він призведе тебе до загибелі. Залиш його тут. Я обіцяю цілим доставити його до кордонів Гондору, а потім хай іде куди побажає.

– Він сам на це не погодиться. Йому один шлях – за мною. І потім я заприсягався піклуватися про нього. Чи не радиш ти мені порушити клятву?

– Зрозуміло, ні. Та в мене на душі неспокійно. Одна річ самому дотримувати слова, зовсім інша – якщо друг зв'язаний словом собі на лихо! Ну, роби як знаєш. Доведеться [273] тобі терпіти цю поторочу і далі. Але я зовсім не впевнений, що так уже й потрібно йти через Кіріт-Унгол. Судячи з кривлянь твого провідника, він сказав про цей перевал не все, що знав. Не йди через Кіріт-Унгол!

– А куди ж іти? Знову до Чорної Брами? Чому тебе так турбує ця назва?

– До пуття ми нічого не знаємо, – відповів Фара-мир. – На схід від тракту гондорці не заходять, з моїх однолітків ніхто навіть не намагався наблизитися до Похмурих Гір. Відомі лише розповіді старожилів та невиразні чутки. Безсумнівно одне: перевал поблизу Мінас-Моргула стережуть лиховісні, нещадні сили. Старі люди та мудреці, що досягли глибин пізнання, бліднуть, почувши ім'я Кіріт-Унгол. Долина Моргула вже давно потрапила під владу злих сил. Навіть коли Ворог перебував у вигнанні, а Ітіліен майже цілком належав нам, звідти вже віяло погрозою. Колись там стояв прекрасний, добре укріплений замок Мінас-Ітіль, брат-близнюк нашої столиці. Але ним заволоділи розбещені, безчесні люди. Ворог упокорив їх і взяв на службу ще при своєму першому підвищенні; коли його було вигнано, вони залишилися без справи і без правителя. Говорять, нібито головували на ними нуменорці, що піддалися злу: Ворог подарував їм Персні Влади, і поступово вони перетворилися на примар, жорстоких і безжальних. Після вигнання Ворога вони оселилися в Мінас-Ітілі, розорили і замок, і долину. Здається, там тільки мертві руїни, одначе там оселився нестримний жах. Саме ці дев'ять вождів-примар потай готували повернення свого володаря, а він допоміг їм повернути колишню силу. Дев'ятка вершників виїхала із страшних воріт, і ми не змогли заступити їм дорогу… Не наближайся до їхньої твердині! Там вічно вартує сторожа, котра не відає сну. Не йди через цей перевал, прошу тебе!

– Ти не можеш вказати іншого проходу, а я повинен перевалити через гори, – зітхнув Фродо. – Я ж обіцяв на Раді Мудрих знайти шлях або загинути в пошуках. Якщо відступлю перед останнім та найважчим випробуванням, як подивлюся я в очі людям і ельфам? І чи приймете ви мене в Гондорі з цією ношею, що довела до божевілля твого брата? Які лиха накликало б це на Мінас-Тіріт? Чи не перетвориться він знову на близнюка Мінас-Моргула? [274]