Текст книги "Дві Вежі"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

– Хто ж такий Саруман? – запитав Пін. – Ти знаєш про нього більше за нас?

– Саруман – великий маг, – сказав Древес. – Історія магів мені невідома. Вони з'явилися, коли Великі Кораблі припливли з-за моря, але чи прибули вони на цих кораблях, чи іншим шляхом, не знаю. Я чув, що Саруман мав велику пошану. З якогось часу, за вашим виміром уже дуже давно, він припинив втручатися в справи людей та ельфів, засів у Агреності, або в Ізенгарді, як його називають роханці. Спочатку все лишалося тихо, але з роками про нього можна було почути все частіше. Його, здається, було обрано головою Ради Мудрих, але з усіх починань Ради нічого путнього не вийшло. Тепер-бо я здогадуюся, що ці невдачі не обійшлися без Сарумана. Але сусідів він тоді не чіпав і навіть любив прогулюватися нашим лісом. Мені доводилося спілкуватися з ним. Подумати лишень, я довірив йому багато чого, що він сам по собі ні за що не відкрив би – а він крився, відмовчувався! Пам'ятаю його обличчя, хоча давно вже його не бачив; з часом воно стало нагадувати вікно в кам'яній вежі, добре закрите зсередини віконницями.

І все ж таки я здогадуюсь, чого прагне Саруман. Він хоче Влади. Його розум подібний до хитромудрої машини з коліщатами й гвинтиками, про живих істот він не думає, хоча при нагоді використовує. Саруман – підлий зрадник! Тепер це зрозуміло як день. Зв'язався з клятими орками, грм, грм… Він їх перетворив своїм таємним умінням, надав їм нового, небезпечнішого вигляду. Тепер вони як люди – дурні, жорстокі люди. Всі злі створіння, що служать Великій Темряві, не витримують сонця. Орки ж Сарумана, хоча і ненавидять сонячне світло, можуть жити при ньому! Схоже, він людей перетворив на орків, або вивів змішану породу… Страшно подумати, до чого ж може дійти його нестримна підлість!

Древес перейшов на свою мову і, судячи зі звуків, пригадав найстрашніші прокляття. Потім додав уже звичайним голосом: [64]

– Раніше частенько я дивувався, чому це орки так сміливо потрапляють до мого лісу й перетинають його без будь-яких перешкод? Тепер уже зрозуміл: Саруман встиг вивідати стежки й узнав мої таємниці… Цей негідник та його слуги спустошують мій ліс. Рубають на узліссі дерева, цілі, здорові дерева. Вони годують ними вогонь в печах Ортханка! А іншого разу звалять стовбур і залишають гнити, себто через свою злость. Над Ізенгардом вічно стоїть хмара диму. Сто прокльонів на його коріння й гілля! Багато з тих, хто загинув, були моїми друзями. Я знав їх від першого паростка, від насіння… Багато хто з них набув голос, а тепер вони замовкли навіки. На місці живого лісу поширюються пустелі, порубки ошкірилися пнями… Я занадто довго очікував. Усі ці нещастя на моєму сумлінні. Час покласти їм край!

Древес зірвався з ліжка і вдарив стиснутим кулаком по столу з такою силою, що чаші-світильники здригнулися і з них вирвалися два оберемки вогняних іскор. Очі велетня спалахнули зеленим полум'ям, борода здибилася, як величезний віник.

– Я покладу цьому край, – повторив він глухо. – Ви підете зі мною. Ви мені станете в нагоді. І заодно допоможете своїм друзям: якщо ніхто не утримає Сарумана, загинуть і Рохан, і Гондор. Перед нами спільний шлях – на Ізенгард!

– Ми підемо з тобою, – сказав Меррі. – І зробимо все, що в наших силах.

– Певна річ, – підхопив Пін. – Не відмовлюся на власні очі побачити, як буде відрубана Біла Рука. Я ніколи не забуду Углука і біг через степи Рохану…

– От і добре, – зрадів Древес. – Але я зараз дуже спалахнув. Тепер мені треба охолонути й добряче все обміркувати, щоб потім не наробити дурниць. Сказати завжди легше, ніж зробити!

Він підійшов до завіси й підставив голову під бризки. Потім засміявся, обтрусився, і краплі посипалися малиновими та зеленими іскрами. Повернувшись на ліжко, він завмер і на довгий час поринув у думки. Гобіти вже було почали дрімати і раптом почули бурмотіння:

– Фангорн, Фінглас, Фладриф… так-так… Біда в тому, що нас так небагато залишилося, – зітхнув ент, звертаючись до гобітів. – 3 тих, хто гуляв лісами до наступу Темряви, [65] тільки троє – я, тобто Фангорн, та ще Фінглас і Флад-риф – так нас називають ельфійською. Ви можете звати їх Листвен та Берест. Боюся лише, навряд чи вони згодяться для нашої справи. Лиєтвен поринає в сплячку, дерев'яніє. Стоїть напівсонний по коліно в траві геть усе літо. Мохом увесь заріс. Раніше хоча б узимку прокидався, та його тепер уже так розморило, що він і взимку далеко не ніде. Берест раніше мешкав на схилах на захід від Ізенгарда, а там якраз було найбільше дерев порубано. Його самого орки небезпечно поранили, а з вихованців багатьох згубили й скалічили на смерть. Берест перебрався вище, до березняка, він берези особливо полюбляє і спускатися звідти не бажає. Але це не страшно, з молоді теж набереться чималий гай, якщо вдасться їм утлумачити, що справа не терпить зволікань і стосується всіх. Ми народ повільний, але якщо вже ентів розворушити… Жаль, жаль, що нас так мало.

– Чому мало? – здивувався Пін. – Адже ви так давно тут мешкаєте! Багато помирає, чи не так?

– Та ні, – відповів Древес. – Від внутрішньої хвороби, якщо можна так висловитися, у нас ніхто не помер. Траплялися, ясна річ, різні нещасливі випадки. Та значно більша частина просто одерев'яніла. Нас і раніше не було багато, а з того часу, як рід наш не продовжується… Нащадків ми не маємо, немає в ентів дітей, як ви це називаєте, не родяться вже багато років. І знаєте чому? Ми втратили своїх жінок!

– Який жах! – вигукнув Пін. – Усі померли?

– Зовсім ні, – відповів Древес. – Я ж не сказав – померли. Вони кудись зникли, і ми не можемо їх відшукати. – Він засмучено зітхнув. – Я думав, це всьому світу відомо. У Чорноліссі й Гондорі навіть пісні склали про наші пошуки. Невже ці пісні вже забуті?

– Просто вони не дійшли до Гобітону, – сказав Меррі. – ми б послухали. Ти заспіваєш нам?

– Неодмінно. Тільки спочатку я вам коротко розповім, у чому річ. На подробиці немає часу. Адже треба ще встигнути виспатися, завтра буде день, повний турбот… Ну так от, історія ця дивовижна і дуже сумна. Давним-давно, коли світ ще був молодий, а ліси безлюдні й просторі, енти бродили ними зі своїми подругами, і знаєте, серед них були дуже симпатичні… Я пам'ятаю свою Фимбретіль Легконогу – так її прозвали за легку ходу… Але згоди між [бб] нами не було. Нас, чоловіків, цікавило зовсім не те, що жінок. Енти любили розкидисті дерева, дикі хащі, відроги неприступних гір, пили воду гірських джерел і їли лише ті плоди, які самі падали під ноги. А коли ельфи навчили нас говорити, ми стали розмовляти з деревами. Жінки наші надавали перевагу рідколіссю, світлим галявинам. Вони збирали на них суниці, навесні їм подобалося милуватися цвітом яблунь, дикими грушами, влітку – спочивати на духмяних травах, восени – шукати достигле колосся. Розмовляти з рослинами наші жінки не вважали за потрібне, зате любили, щоб їм підкорялися, змінювали їх за власним бажанням, примушували приносити більше листя чи плодів; жінкам подобався порядок, достаток та спокій, а це в їх розумінні означало, що кожна річ має залишатися там, куди її поміщено. Так от, з плином часу наші жінки виростили собі сади й поселилися в них. Ми ж продовжували кочувати лісами і лише іноді відвідували дружин. Потім, коли Тьма заполонила землі півночі, наші жінки пішли за Велику Ріку і на тому березі заклали нові сади, очистили ділянки під нові лани. Тоді ми бачилися зовсім рідко. Коли Тьму було відтиснуто, сади пишно розквітли, в полях росло буйне колосся. Люди багато чому навчилися в наших жінок і дуже їх шанували, а ось про нас, чоловіків, майже нічого не чули, ми залишалися легендою, таємницею глухих хащ. Але ми живі й досі, а сади наших жінок давно покинуті, перетворилися на цілину. Люди звуть їх тепер Бурими Полями… Пам'ятаю, засумував я якось за своєю Фимбретіль, Тоді саме йшла війна між Сауроном і людьми з-за Моря. Я все згадував, якою гарною вона була під час останньої зустрічі, хоча, правду кажучи, наші жінки дуже змінилися від важкої роботи: шкіра потемніла, волосся вигоріло від сонця і стало, як солома, і щоки червонішими за яблука. Тільки по очах і можна було вгадати наше плем'я. Інші енти теж пішли зі мною. І ось ми переправилися через Андуїн і прийшли на землі наших жінок. І побачили там цілковите розорення, попелища й запустіння. Там прокотився вал війни… Наших жінок і слід запав. Довго звали ми, довго шукали. Кожного перехожого розпитували, чи не знає, куди поділися жінки ентів. Одні начебто бачили їх по дорозі на захід, інші вказували на схід, треті – на південь. Усюди побували [67] ми – і марно. Багато років ще ми вибиралися по черзі на пошуки, гукали жінок, заглядали до найпотаємніших куточків. Велике було наше горе, але ліс чекав, і ми поверталися. Час минав, ми залишали ліси все рідше, поверталися все швидше… Тепер залишилися нам одні лише згадки, ми обросли бородами, довгими й сивими. Ельфи склали про нас багато пісень, деякі з них люди переклали своїми мовами. Ми ж, коли співаємо, не підбираємо слова, лише перераховуємо прекрасні імена, які носили колись наші жінки… І ми віримо, ми ще зустрінемося з ними і, може, на землі знайдеться такий край, де буде добре й нам, і жінкам. Старе пророкування каже, що це трапиться лише після того, як ми втратимо все, чим раніше володіли. Хто зна, чи не наближається цей час? Тому що давно згублені Сауроном сади наших жінок, а зараз знищення загрожує й нам. Про це ельфи теж склали пісню. Розумієте, у нас би вона вийшла значно довшою, але ми вже вивчили її напам'ять, і я інколи її наспівую. Вам я спробую проспівати вашою мовою… Починається з того, що єні запрошує:

 
Як в ніжні букові листки вгортається гілля,
А сонця промінь лісові струмочки звеселя…
Щасливі мандри без кінця і пахощів розмай —
Вернись, кохана, і скажи: який чудовий край!
 

Але жінка йому відповідає:

 
Коли овіються теплом садочки і поля,
І запарує по весні пробуджена земля…
І білий цвіт, мов теплий сніг,
Мов килим – сходи рясно…
Я залишусь, я не прийду: моя земля прекрасна!
 

Та знову ент прохає:

 
Як літній полудень спливе гарячим злотом з віт,
Крізь сонне листя, у таємний прохолодний світ…
А вітер західний пісні в прозору даль несе…
Вернись, вернись, моя любов… Мій край понад усе!
 

Але жінка йому заперечує:

 
Як хвилі зрілих колосків гуляють у полях,
А сонцем випещений плід напружує гілля…
І кожна ягідка до рук схиляється сама…
Я залишусь в моїй землі, бо кращої нема! [68]
 

Тоді ент каже:

 
Коли зимовий вітер злий погасить дзвін пісень,
В беззоряну холодну ніч спливе похмурий день…
Зі сходу прийдуть холоди і заніміє ліс,
– Тебе шукатиму, щоб буть нам знову як колись.
 

А на це ентова жінка відповідає;

 
Зима зі сходу принесе жорстокий снігопад,
Мертвотний морок крижаний спустошить лан і сад,
– Тебе покличу, милий мій, щоб бути разом Знов.
Ми понесем крізь сніговій відроджену любов.
 

І нарешті вони співають разом:,

 
Удвох ми підем до кінця, на захід в дальню путь, Туди, де змучені серця притулок віднайдуть!
 

– Ну ось, – зітхнув Древес. – Напевне, дуже легковажно, в ельфійському дусі – лише розспіваєшся, а вже й пісні кінець. А втім, слова приємні, чи не так? Ми, енти; могли б, певна річ, і довшу пісню скласти, було б коли… Але тепер час підійматися спати. Ви де б хотіли стояти вночі?

– Ми якось, знаєте, звикли спати лежачи… – ввічливо виправив його Пін. – Ось, ці подушечки нам якраз стануть за перину.

– Спати лежачи? – здивувався Древес. – Ах, так-так, звісно… гм-гм… я й забув. Ось що означає поринути в спогади: я вас за своїх дітей сприйняв; Ну що ж, лягайте, а я постою під дощиком. На добраніч!

Меррі й Пін видерлися на ліжко велетня і зарилися в м'яке сіно, свіже, духмяне, тепле. Світло пригасло, але не можна було розрізнити Древеса: він застиг на порозі грота, з піднятими догори руками, водоспад обдавав його бризками, і кожна крапелька світилася, наче перлина, у м'якому світлі зірок.

Коли гобіти прокинулися, холодне сонце вже заглядало під склепіння Джерельних Покоїв. Древеса поблизу було. Меррі й Пін вийшли вмитися в басейні перед гротом, і саме тут до них долинуЛо знайоме бурмотіння й муркотіння, а невдовзі й сам господар з'явився в залі.

– Доброго ранку, Меррі! Доброго ранку, Піне! – вигукнув задоволений Древес. – Заспали, заспали, друзі мої. [69]

Я вже прогулятися встиг сотні на три кроків. Зараз підживимося й одразу на Віче.

Цього разу він наповнив їхні келихи з іншої кам'яної діжки. І на смак новий напій був не той, що вчора, – з гіркуватим запахом, поживний, як добрий сніданок. Гобіти заїли питво жменькою крихт від лоріенських хлібців, швидше за звичкою, ніж за необхідністю. Древес, чекаючи на них, наспівував щось незрозуміле і дивився на небо.

– А високо до цього Віча? – насмілився запитати Пін.

– Що? До Віча? – обернувся Древес. – Та це не гора! Віче – це загальні збори ентів. Ми давненько вже не збиралися, але нині багато хто обіцяв прийти. Отже, до полудня треба встигнути потрапити до Забороненого Урочища, як люди його називають.

Він посадив гобітів до себе на плече і, залишивши Джерельні Покої, вирушив на південь уздовж гір, що поросли нечастими купками беріз і горобини; вище, до самих вершин, темніли густі ялинники. Годину по тому Древес повернув у гущавину заповідного лісу; гобітам одразу стало задушливо, як учора, але тепер вони якось непомітно впоралися з духотою.

Древес ніби забув про гобітів, бубонів собі під носа нерозбірливо: бумбум, бурумбум, бур-бур-бум… і знову спочатку, лише тон та ритм увесь час змінювалися. І відкликалась глухомань, смутне бурмотіння йшло чи то з-під землі, чи то із завалів сухого листя, а може, зсередини стовбурів. Але Древес навіть голови не повертав. Пін заходився було рахувати кроки велетня, дійшов до трьох тисяч і кинув. Раптом старий ент уповільнив ходу, підніс долоні до рота й прогудів: «Ум-м, ум-м!» І різноголоса луна відгукнулась: ум-м, умм, уммм… Древес рушив далі, щохвилини повторюючи заклик, і щоразу вигуки у відповідь лунали ближче й гучніше.

Потім перед ними виросла щільна стіна живої зелені, на вигляд зовсім неприступна. Гілля невідомих дерев розходилося віялом одразу від коріння, цілковито вкрите сизим шкірястим листям; з густого переплетіння стирчали квіткові пагони з набухлими жовтими бруньками.

Древес зробив крок ліворуч – і в стіні появився проріз, а за ним – крута стежина. Ще крок – і відкрилася кругла, глибока улоговина, як чаша, з вінцем чагарника по краю. Вся чаша поросла м'якою травичкою, тільки посередині, [70] на самому дні, росли три стрункі білі берези. Стежина, якою спускався Древес, була тут не єдиною: із заходу на схід вели ще дві, і ними рухалися інші енти, а багато вже зібралися коло беріз. Гобіти ошелешено вертіли головами: вони очікували, що одноплемінники Древе-са будуть схожими, як схожі всі гобіти на погляд іноземця, а енти виявилися різними, як дерева в лісі. Один зростав у тіні та в тісноті, інший – на вільному сонечку, з одного насіння вийшов дуб, з іншого – горобина, ось так відрізнялися один від одного брати-енти. Літні бородані нагадували старі, але міцні дуби; інші – приземкуваті, з плисковатими руками – каштани. Енти молодші – високі, гнучкі, з гладенькою шкірою, як тополі чи клени; кучеряві, як липа чи горобина… Усього їх зібралося з півсотні. У перші хвилини Меррі й Піна приголомшило майоріння пишних зелених борід, ніг – довгих та коротших, тіл – струнких і окоренькуватих, багатопалих рук, розчепірених, як каштанове листя, чи вузьких та тонких, як вербове… Лише коли всі енти стали в коло, трохи схиливши голови, і почали придивлятися до двох незваних гостей на плечі Древеса, гобіти помітили, які схожі очі в цих диваків: нехай не такі глибокі, як у старійшини Древеса, але терплячі, вперті, задумливі, з таємничими зеленими іскорками.

А яка ж була їхня бесіда! Енти наче заворкували: хтось почав, інший підхопив, третій… і нарешті всі голоси звилися в єдину струну. Повільний наспів то гучнішав, то вщухав, час від часу спалахуючи сильніше то на одній частині кола, то на іншій. Пін нічого, ясна річ, не розумів, навіть окремих слів не міг розрізнити, але слухав із захопленням – такою чудовою здалася йому мова ентів; але потроху йому набридло. Час спливав, співу не видно було кінця, гобіт став підозрювати, що «неспішні» енти ще й не привітались один з одним. А якщо Древес влаштує поіменну перекличку, на це й трьох діб не вистачить. «Цікаво, – подумав Пін, позіхаючи, – як по-їхньому буде «так» і "ні"?»

І в ту ж хвилину Древес повернув до нього свою волохату голову.

– Егм-гм, шановний Піне, – сказав він, і енти всі разом замовкли. – Я знову забув, що вашому племені властива метушливість і нетерплячість. А втім, будь-хто швидко занудьгував би слухати промови, яких не розуміє. [71]

Можете поки оцо трохи погуляти. Я вже предстайив вас ентам, вонц вас розгледіли; переконалися, що ви – не орки, ї визнали правильність додавання нового рядка до переліку жителів землі. Більше ми поки що нічого не встигли, але для ентів і це немало, ми сьогодні швидко впораємося. А ви поки що прогуляйтеся, на північній стороні є джерело, там можна відпочити й напитися. Нам треба ще обмінятися деякими новинами, а тоді вже підійдемо до найголовнішого питання. Як тільки щось вирішиться, я вас знайду.

Він поставив гобітів на землю. Меррі й Пін, перш ніж піти, ввічливо вклонилися товариству. Судячи із співучих рулад і блиску очей, ентам це сподобалося. Від нічого робити гобіти піднялися західною стежиною й визирнули з-за живої огорожі. Над урочищем підіймалися лісисті схили, а вдалині, над верхівками ялин, упиралися в піднебесся верхівки в сяючшгшОломах довічних снігів. Ліворуч, на південь, ліси хвилями спадали зі схилу й тонули в імлі, що приховувала ледь помішу смужку зелені – роханські степи.

– Ну ж бо, знавцю, скажи, з якого боку Ізенгард? – поцікавився Пін.

– Я не зрозумію, де ми знаходимося, – зізнався Меррі. – Ось ця верхівка зі снігом, мабуть, і є Метадрас, а долина Ізенгарда, наскільки я пам'ятаю, лежить у розвилці гірських пасом. Тоді виходить, що цей височезний хребет якраз її й прикриває. Точно, точно: дивись, ліворуч від піка дим стоїть!

– А що Саруманове лігво собою являє? Я все гадаю, чи під силу цим диво-деревам з ним упоратися…

– І я теж про це думаю, – зітхнув Меррі. – Я чув, там замість стін – суцільне коло скель, одні-єдині ворота, а всередині неприступна вежа Ортханк. У ній і мешкає Саруман. І, здається, якась річка протікає. Ну що можуть енти з таким господарством зробити? Щоправда, ми їх поки що погано знаємо. Вони такі кумедні, ліниві, важкодуми… А може, куди грізніші, ніж здаються? Знаєш, я б не хотів опинитися на місці їхніх ворогів…

– Вірно, – сказав Пін. – Різниця приблизно та сама, що між старою коровою та роззлюченим биком. Та чи зуміє Древес їх розворушити? Пам'ятаєш, як він сам-бо вчора розпалився та одразу і згас… [72]

Вони повернулися до урочища. Голоси ентів так само дзвеніли й переливалися – рада тривала. Сонце піднялося вже високо й зазирало за огорожу; його холодне жовте світло позолотило й берези внизу, й увесь північний схил; сховане валунами джерельце звабливо заіскрилося. Гобіти спустилися навскіс схилом – так приємно було відчувати свіжу травичку під ногами! – і сіли на вкритий мохом валун над джерелом. Вода бігла чиста, крижана; вони випили по ковтку й уляглися, спостерігаючи за грою світла й тіней від хмар на траві. Енти все співали, Чужий, чудернацький, замкнутий світ… Гобітам раптом нестерпно захотілося побачити, почути загублених товаришів – Сема, Фродо, Блукача…

Минула ще година; енти нарешті затихли. Гобіти підняли голови: до них крокував Древес і ще один ент, незнайомий…

– Гм-гм, – сказав Древес. – Ось і я. Ви, бачу, зовсім занудьгували. Ну, нічого не поробиш, наберіться, терпіння. Першу частину ради ми вже закінчили, тепер треба пояснити сутність справи тим, хто живе далеко й кого я не встиг побачити вранці. А вже потім будемо вирішувати. Ви не засмучуйтеся, рішення ми приймаємо швидко, час нам буде потрібний лише на ґрунтовний розгляд подробиць… Не хочу приховувати, на це знадобиться не менше двох-трьох днів. Тому я привів вам компаньйона. Ельфійською його звуть Брегалад. У нього житло тут недалеко. Він уже має свою думку, і йому більше немає потреби бути на Вічі. Гм-гм… Як на ента, Брегалад, мабуть, занадто метушливий. Отже, я вважаю, ви знайдете з ним спільну мову. До побачення!

Древес повернувся до вічевого кола. Гобіти й Брегалад з хвилину помовчали, придивляючись один до одного. Зросту Брегалад був високого, гнучкий і рухливий, шкіра гладенька, шоки рум'яні. Голос у нього виявився гулкий, але вищий І дзвінкіший за голос старого Древеса.

– Пройдемося трохи, друзі? – запропонував він. – Мене звуть Брегалад, по-вашому Горобинник, а ще – Поспішай. Мені якось довелося відповісти одному літньому ентові раніше, ніж він проговорив до кінця своє питання, от мене и прозвали так. І п'ю я швидше за інших: вони ще за другий ковток не взялися, а в моєму келиху вже денце видно! Ну, ходімо! [73]

Він простягнув гобітам свої міцні руки, і вони дотемна блукали лісом, співаючи, сміючись – оскільки Брегалад був смішливим. Чи то сонце бризне з-за хмар, чи то струмок з'явиться із хащ їм назустріч, чи то птах свисне – Брегалад задоволений, сміється з радощів; ну а якщо зустрічалися їм горобини, він неодмінно зупинявся та співав їм, похитуючись усім тілом, ласкаві пісеньки.

У сутінках Брегалад привів гобітів до себе додому, на галявину з великим валуном посередині. Навколо росли горобини і, звичайно, було вдосталь води, без цього енти не можуть: у горобиннику дзюрчав затишний струмочок.

Балакаючи про те, про се, вони втрьох спостерігали, як ніч сповиває ліс. В урочищі тривало гуркотіння віча – низько, басовито, зрідка із загального хору виривалися окремі високі вигуки. Тим часом Брегалад розповідав гобітам про себе. Він з роду Окорця, мешкав раніше в іншому місці, але туди прийшли орки й усе розорили. Ясно, що саме він думає про орків і чому так швидко все вирішив на Вічі…

– У нас добре росли горобини, – сумно згадував він, – вони вкоренилися, коли я ще був зовсім зеленим, і всюди були тиша та спокій. Горобини старші енти посадили на втіху своїм жінкам, а ті лише глянули й одразу заявили, що знають місця, де квіти красивіші, а дерева плодючіші… А я горобини полюбив! Вони розрослися так пишно, влітку стояли тінистими шатрами, восени гнулися від червоних ягід. На ягоди зліталися птахи, а я люблю птахів, навіть балакучих; і ягід вистачало на всіх до весни. І коли це все встигло змінитися? Птахи стали битливими й жадібними, вони обдирали гілля, розкидали ягоди, аби іншим не дісталися. А потім прийшли орки із сокирами й зрубали мої горобини. Уже я й гладив моїх улюблених, і найласкавіші слова шепотів – жоден листочок не ворухнувся, не чули вони мене, не відгукалися…

 
О, Орофарна, Лассеміста, Карніміріа!
О, горобино, в твоє волосся,
Сузір'я білих квіток вплелося.
О, горобино, моя прекрасна,
Тонка і ніжна, мов ранок ясний!
Твій цвіт легкий, твій лист тонкий,
Твій ніжний голосок дзвінкий, [74]
На голові твоїй вінок багряно-золотий.
їв літній час і восени – завжди вродлива ти!
О, хто красу твою ясну понівечити смів!
Із сивих кіс засохлий лист спада мені до ніг…
Як не ридать, – не забринять повік твої пісні.
О, Орофарна, Лассеміста, Карніміріа…
 

Так гобіти й поснули під сумні співи Брегалада на травичці за валуном. Наступний день пройшов зовсім інакше. Ані господар, ані гості нікуди не пішли; вітер пронизував холодом, свинцеві хмари повзли, чіпляючись за верхівки дерев; і гобіти сиділи в тихому підвітряному куточку, а Брегалад прикривав їх собою від протягу й невідривно прислухався до вічних наспівів. То гучніше, то тихше, то бадьоро, то сумно лунали голоси ентів, і в холодний полудень, і ввечері, і вночі в непевному світлі зірок.

Третій день прийшов непогожий і вітряний. На світанку голоси ентів раптово підвищилися до громового крику й різко увірвалися. Повітря над лісом застигло, обважніло в передгрозовому очікуванні. Але з урочища доносилося лише незрозуміле шелестіння.

Настав полудень, і проминув полудень. Сонце, схиляючись на захід, проштрикнуло хмари гострими променями. Ліс навколо Брегаладової оселі завмер, гобіти скочили, Брегалад випростався, підняв голову. І тоді лісом пролунав могутній заклик: «Умм-раа-умм!» Дерева здригнулися й зігнулися, як від шквалу. Ще хвилина тиші, і ось у Заборонному Урочищі забили розмірено барабани і загриміли сильні, дружні голоси:

 
Вперед, вперед, гуде наш барабан,
Таранда-ранда-ранда-ранда-рам!
 

Брегалад підхопив гобітів і вирушив на голоси. Енти широкими кроками спускалися а гори – попереду Древес, за ним усі його товариші, числом до півсотні, по два в ряд, всі в ногу, вибиваючи долонями по боках маршовий ритм. Очі їхні палали зеленим вогнем.

– Гей-гей! – крикнув Древес, побачивши Брегалада з гобітами. – Ми йдемо, нарешті йдемо! Ходімо з нами – на Ізенгард!

– На Ізенгард! – підхопили громові голоси. – На Сарумана! [75]

На Ізенгард! На смертйий бій! Ідем нестримно, мов прибій! Зламаєм скелю і метал! Тремти, цоганцю, час настав! Там вежі, мов юстки стоять. Тіла дерев в печах горять! Хай барабан, мов грім гуде! Вперед, мов доля ми ідем! Вперед! Спинятися не варт! На Ізенгард! На Ізенгард! Хай барабан, мов грім гуде! Вперед, мов доля ми ідем!

Брегалад з палаючими очима зайняв місце в першому ряду, обіч Фангорна. Старий ент пересадив гобітів на своє плече. І так вони рухалися, горді й сповнені захоплення, попереду війська, що співало, і серця їх весело тріпотіли. Усі ці дні гобіти чекали чогось незвичайного, і все одно перетворення ентів їх вразило.

– Схоже, цього разу ви швидко домовилися, так? – запитав Пін, коли спів тимчасово вщух, і в тиші лунало лише тупотіння ніг та плескання долонь.

– Швидко? – запитав Древес, скосивши очі на Піна. – Гм… і справді. Швидше, ніж я передбачав. Багато століть я не бачив товариства таким роздратованим. Ми, енти, не любимо бурхливих почуттів і ніколи їх не виявляємо, поки нашим деревам та нам самим не загрожує смертельна небезпека. Подібного не було від часу Першої Війни із Сауроном. Провина лежить на орках – вони губили ліси безцільно, від злостивості, їм навіть не потрібні були дрова задля обігріву! Це нас особливо зачепило, та ще й підступність сусіда. Адже він маг, а від магів ми звикли чекати зовсім інших вчинків… Для такого не знайдеш достойного прокляття жодною мовою Середзем'я…

– І ви насправді розіб'єте стіни Ізенгарда? – запитав Меррі.

– Гм-гм. Усе може бути. Ти не знаєш наших сил… Чи доводилося тобі чути про тролів? Адже це всього лише петвори, їх Створив Ворог за часів Великої Темряви на посміх над нами, так само як орків вигодував супроти ельфів. Ми сильніші за тролів, ми плоть від плоті Землі. Як коріння вміє дробити скелі, так і ми вміємо, навіть швидше, значно швидше, якщо нас опанував гнів. Вогонь, сокира [76] та ворожба небезпечні для нас, але якщо обійдеться – ми рознесемо лігво злодія вщент!

– А якщо Саруман буде напоготові і не підпустить вас?

– Гм-гм… Я вже про це думав. Бачте, багато ентів молодші за мене на кілька поколінь дерев. Зараз вони всі палають обуренням і жадають напастина Ізенгард. Охолонуть, звичайно, як настане час пити вечірній келих. А зараз нехай крокують. Шлях, попереду неблизький, обміркувати ще встигнемо. Головне – ми вийшли, ми зрушили з місця…

Древес підхопив спільну пісню, але невдовзі перейшов на шепіт, а потім і взагалі замовк. Глибокі зморшки лягли на обличчя старого ента, зморшки глибокого смутку, але не відчаю.

– Звичайно, друзі мої; все може бути, – тихо промовив він. – Можливо, ми йдемо на свою загибель, і це наш останній похід. Але якби ми продовжували сидіти в себе, склавши руки, загибель неминуче наздогнала б нас, рано чи пізно. Ця думка здавна зріла в наших серцях, тому ж бо, власне кажучи, ми й вирушили сьогодні. Це не був поспішний крок. Якщо це останній похід, нехай він хоча б буде вартий доброї пісні… Хоча, певна річ, я хотів би дожити до того дня, коли виповняться пророцтва, і ми знайдемо наших жінок. Який би я був радий побачити мою Фимбретіль! На жаль, пісні, як і плоди, дозрівають лише в певний час. А трапляється, що й зів'януть передчасно…

Величезними кроками енти відміряли довгий косогір і почали підніматися вгору, вгору, на кручі західного хребта. Ліс відступав. Усе рідше зустрічалися негусті березові гаї а невдовзі нічого не залишилося, крім розкиданих слабеньких сосен. Сонце сховалося за горами. Настала темрява.

Пін озирався, боячись вірити очам. Ентів стало більше… чи ще трапилось щось дивне? Сірі, голі скелі раптом вкрилися густим лісом: він коливався, шумів, рухався вперед! Невже дерева Фангорна повстали? І всі стародавні хащі пішли за своїми наставниками? Пін ущипнув себе за перенісся: чи це сон з ним жартує, чи сутінки ошукали? Але кострубаті громаддя не зникали; з тихим шелестінням, наче почався листопад, зі скрипом і глухим бурмотінням ліс долав гори.

Невдовзі всі піднялися на гребінь хребта. Пін і Меррі з побоюванням вдивлялися в чорну прірву. Там, між останніми [77] відрогами гірського пасма, сховалася Нан-Курунір, Долина Чародія.

– Ніч упала на Ізенгард, – сказав Древес.