Текст книги "Менсфілд-парк"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 31 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

У нього, однак, не було часу для веселощів. Він мусив також вийти вперед і представити їх один одному, і, страшенно зніяковівши, він зрештою з цим упорався. Сер Томас привітав містера Йєтса з вигляду вельми люб'язно, як це було йому властиво, та насправді був однаково далекий від того, щоб схвалювати як саму необхідність цього знайомства, так і спосіб, у який воно зав'язалося. Він досить добре знав і родину містера Йєтса, і його зв'язки, тому не міг не визнати його появу в ролі «близького друга», іще одного з сотні близьких друзів сина, вельми небажаною; і лише радість повернення до рідної оселі і вся спричинена нею доброзичливість вберегли сера Томаса від нападу люті, коли він зрозумів, що його пошили в дурні у власному домі, виставили на посміховисько посеред усіх цих театральних дурниць та ще й змусили в такий невдалий момент до знайомства з молодиком, який, безперечно, йому не сподобається і чиє природно недбале поводження й балакучість уже в перші п'ять хвилин дали зрозуміти, що з них двох він більшою мірою почувається тут наче вдома.

Том розумів батькові почуття і, щиро бажаючи, щоб він завжди був таким поблажливим і виявляв їх лише почасти, тепер бачив ясніше, ніж будь-коли, що його батько має повне право вважати себе скривдженим, і що він має право так дивитися на стелю й ліпнину у своїй кімнаті, і що коли він з легким смутком поцікавився долею більярдного столу, його цікавість була небезпідставною. Кількох хвилин було досить, щоб обидві сторони сповна відчули прикре збентеження; і після того як сер Томас виказав дивовижне вміння володіти собою, спромігшись у відповідь на нетерплячі запитання містера Йєтса вимовити кілька спокійних слів похвали щодо облаштування театру, троє джентльменів разом повернулися до вітальні, і сер Томас був вельми засмучений, що було помічено присутніми.

– Я був у вашому театрі, – стримано мовив він, сідаючи. – І опинився в ньому досить несподівано. Його близькість до моєї кімнати… Проте, звичайно, він був для мене несподіванкою з будь-якого погляду; адже я не мав жодного уявлення щодо того, якого серйозного характеру набули ваші театральні задуми. Однак виглядає все дуже гарно, наскільки я міг роздивитися при такому освітленні, і це робить честь моєму приятелеві Крістоферу Джексону.

І він перевів розмову на інше і, присьорбуючи каву, став мирно обговорювати більш безневинні домашні справи; але містер Йєтс, за нездатністю збагнути, що сер Томас мав на увазі, чи то за браком скромності й такту, як завжди, будь-що прагнув влізти до чужої розмови і привернути загальну увагу до себе; він не давав серові Томасу говорити ні про що інше, окрім театру, дозоляв йому зауваженнями щодо цього предмета і врешті-решт примусив його вислухати всю історію свого розчарування в Еклсфорді. Сер Томас слухав дуже поштиво, але знайшов у цій оповіді, з початку й до кінця, багато такого, що розбігалося з його поняттями про пристойність і переконало його в душевному неблагородстві містера Йєтса; і коли той завершив свою розповідь, сер Томас лише злегка кивнув головою на знак співчуття.

– Отак, власне, і народився наш театр, – сказав Том, трохи замислившись. – Мій друг Йєтс приніс цю заразу з Еклсфорду, і вона поширилася, як завжди поширюються подібні речі, ви ж знаєте, сер, – мабуть, так швидко ще й завдяки тому, що ви самі колись прищепили нам любов до таких занять. Ми наче знов ступили на знайому стежку.

Містер Йєтс, улучивши мить, перехопив слово і докладно розповів серові Томасу, чого вони вже досягли та що роблять зараз, розповів про поступове розширення їхнього плану, про вдале розв'язання перших складнощів і про нинішній багатообіцяючий стан речей; він розповідав про все це в такому самозасліпленому захваті, що не тільки не помічав, як знічено соваються на місці його друзі та як вони змінюються в обличчі, і не чув застережливого гмикання, але не завважив і виразу того обличчя, на яке невідривно дивився, – не побачив, що сер Томас спохмурнів, з допитливою серйозністю поглянув на доньок та Едмунда, особливо пильно вдивляючись в обличчя останнього, виражаючи цим поглядом протест, докір, який відчував у душі. Не менш гостро це відчувала й Фанні, що відсунула свій стілець за край канапи, на якому сиділа її тітонька, і, таким чином зробившись непомітною, спостерігала за всім, що відбувалося довкола. Такого докірливого батьківського погляду, зверненого на Едмунда, вона раніше не могла навіть уявити; і відчуття, що він певною мірою цього заслужив, гнітило її. «Я покладався на твоє сумління, Едмунде; що ж із тобою сталося?» – промовляв цей погляд. У душі вона схилилася перед дядечком, і все її єство озивалося до нього з німим благанням: «О, тільки не на нього! Дивіться так на всіх інших, тільки не на нього!»

Містер Йєтс усе говорив.

– Щиро кажучи, сер Томасе, сьогодні ввечері, коли ви приїхали, ми якраз проводили репетицію. Ми репетирували перші три акти, і загалом досить успішно. Наше товариство нині не в повному складі, оскільки Кроуфорди пішли додому, і сьогодні ми вже нічого не зможемо зробити; та якщо ви вшануєте нас своєю присутністю завтра ввечері, я за результат не боюся. Ми, як недосвідчені актори, просимо вас виявити поблажливість, сер, ви ж розумієте; ми сподіваємося на вашу поблажливість.

– Я буду поблажливим, сер, – похмуро відповів сер Томас, – та більше ніяких репетицій. – І, великодушно всміхнувшись, додав: – Я приїхав додому, щоб бути щасливим і виявляти милосердя. – Потім, звертаючись до когось іншого чи до всіх разом, він спокійно мовив: – Про містера і міс Кроуфорд згадувалося в останніх листах з Менсфілду. Ви знаходите це знайомство приємним?

Том, єдиний з-поміж усіх, був готовий відповісти; але він не відчував особливої прихильності до обох згаданих осіб, а також не потерпав від ревнощів, ні як закоханий, ні як актор, і тому висловився про них дуже схвально:

– Містер Кроуфорд – надзвичайно приємна людина, справжній джентльмен; його сестра – чарівна, мила, елегантна, весела дівчина.

Містер Рашворт не міг мовчати далі.

– Я, звісно, не можу сказати, що він не джентльмен; та вам слід було б зазначити, що на зріст він не вищий п'яти футів восьми дюймів, а то ваш батько уявлятиме, наче він гарний на вроду.

Сер Томас не зовсім зрозумів його слова і поглянув на нього трохи здивовано.

– Якщо я мушу сказати, що я думаю, – вів далі містер Рашворт, – на мою думку, це дуже неприємно, коли весь час репетирують. Це вже занадто. Мені зараз не так уже подобається театр, як спочатку. Як на мене, набагато краще отак сидіти в затишку, лише серед своїх, і нічого не робити.

Сер Томас знову поглянув на нього і відповів з люб'язною посмішкою:

– Я радий, що наші почуття щодо цього предмета такі схожі. Це мене справді втішає. Те, що я більш обачливий, і прозірливий, і більш уважний до тих речей, на які не звертають уваги мої діти, цілком природно; як і те, що я ціную домашній спокій, не порушений бучними веселощами, набагато більше, ніж вони. Але відчувати так само у вашому віці – це дуже цінна властивість і для вас, і для будь-кого, хто з вами спілкується; і я розумію, як важливо мати такого гідного союзника.

Сер Томас хотів висловити думку містера Рашворта ясніше, ніж той це зробив. Він усвідомлював, що від містера Рашворта не варто чекати проявів геніальності; але високо цінував його як поміркованого, порядного юнака, з переконаннями набагато благороднішими, ніж того можна було сподіватися, судячи з його висловлювань. Більшість з тих, хто чув його, не змогли приховати посмішки. Містер Рашворт навряд чи був здатний осягнути таку премудрість; та зовні він спробував виказати – і відчував насправді, – що його надзвичайно втішає схвалення сера Томаса, і, не вимовивши після цього ні слова, тим самим зробив усе можливе, щоб це добре враження зберігалося трохи довше.

Розділ двадцятий

Наступного ранку Едмунд перш за все поспішив зустрітися з батьком віч-на-віч і чесно розповів йому про всю театральну затію, виправдовуючи себе лише настільки, наскільки тепер, дивлячись на все тверезішим поглядом, міг вважати свою поведінку вартою виправдання; він цілком відверто визнав, що до такої поступки його спонукали не самі лише добрі наміри, і тому навряд чи можна вважати його рішення справедливим. Звинувативши самого себе, він постарався не сказати нічого поганого про інших; але серед них була лише одна особа, про чию поведінку він міг говорити без потреби захищати її чи то щось приховувати.

– Ми всі тою чи іншою мірою завинили, – сказав він, – кожен з нас, окрім Фанні. Фанні – єдина, хто весь час судив вірно і був послідовним. Вона з початку й до кінця була проти цієї задумки. Вона ні на мить не забувала про наш обов'язок перед вами. Ви побачите, Фанні – саме та, ким ви хотіли б її вважати.

Сер Томас розумів усю недоречність подібної затії в такому товаристві і в такий час із такою ясністю, як на те й сподівався його син; він надто розхвилювався, щоб бути багатослівним; і, потиснувши Едмундові руку, він вирішив, що мусить позбутися неприємного враження і забути про те, як забули про нього самого, тільки-но в домі буде знищено всі сліди театру і наведено колишній лад. Він не став дорікати іншим своїм дітям; він був більш схильний повірити, що вони відчувають свою провину, аніж чинити слідство, ризикуючи переконатися в протилежному. Самого лише докорінного знищення театру буде досить, щоб їх присоромити.

Однак у домі була одна особа, кому він хотів дати урок не лише своєю поведінкою. Він не міг не натякнути місіс Норріс про свої сподівання, що її порада могла б застерегти інших від тих вчинків, які вона, звичайно, в душі засуджує. Молоді люди діяли дуже необачно, коли намислили цю затію; вони й самі повинні були виявити більшу розсудливість; але ж вони все-таки молоді, до того ж – мабуть, за винятком Едмунда – натури досить-таки непостійні; і через це для нього було тим більш несподіваним, що вона брала участь у їхніх розвагах і потурала небезпечній вигадці більше, ніж того варті подібні розваги і подібні вигадки.

Місіс Норріс трохи знітилася і майже нічого не сказала у відповідь, – а такого з нею ще в житті не траплялося; але їй соромно було зізнатися, що вона не бачить у цій вигадці того неподобства, яке є очевидним для сера Томаса, і не хотілося визнати, що її вплив на всіх був надто незначним і навряд чи хтось її послухався б. Їй лишалося тільки якнайшвидше змінити тему розмови і спрямувати думки сера Томаса до іншого, спокійнішого русла. Вона хоч і не говорила прямо про свої неоціненні заслуги, проте дала зрозуміти, як ревно старалася на благо сім'ї, скільки на це витратила сил, які приносила жертви – на зразок поспішних ходінь та непередбачених відлучень від свого домашнього вогнища і хитромудрих натяків, що закликали леді Бертрам та Едмунда бути більш обачливими та економними, внаслідок чого було заощаджено чимало грошей і спіймано на гарячому кількох злодійкуватих слуг. Але її головним козирем був Созертон. Її найславніша звитяга полягала в тому, що вона зав'язала тісне знайомство з Рашвортами. Тут вона була непогрішима. Вона вважала, що лише завдяки її старанням захоплення містера Рашворта Марією привело до видимих наслідків.

– Якби я не постаралася, – казала вона, – і не поставила собі за мету бути представленою його матері, а потім не вмовила сестру першою нанести візит, їй-богу, з цієї історії нічого б не вийшло; бо містер Рашворт із тих приємних, скромних юнаків, яких треба неабияк підбадьорювати, і якби ми тут ловили ґав, довкола повно дівчат, що тільки й мріють, як його вполювати. Та я просто гори звернула. Я готова була перевернути небо й землю, щоб умовити сестру, і зрештою таки вмовила. Ви знаєте відстань до Созертону; це було посеред зими, і дороги, можна сказати, непролазні, – та я її умовила.

– Мені відомо, наскільки значним – наскільки заслужено значним – є ваш вплив на леді Бертрам та її дітей, і тим більше мене засмучує, що його не було використано на…

– Любий сер Томас, ви б подивилися, які того дня були дороги! Я думала, ми нізащо не проїдемо, хоч, звичайно, мали четвірку коней; а горопашний старий візник по доброті душевній надумав нас відвезти, хоч ледве міг усидіти на козлах через свій ревматизм, який я лікувала від самого Михайлового дня. Я його таки вилікувала, та всю зиму йому було дуже зле, а тоді день був такий, що я не могла перед від'їздом не піднятись до його кімнати, щоб порадити йому не ризикувати своїм здоров'ям, – а він саме натягав перуку; я й кажу: «Візнику, ви б краще не їздили; ваша хазяйка і я будемо в повній безпеці, ви ж знаєте, який Стівен вправний хлопець, та й Чарлз тепер так часто править передніми, що я певна, боятися нема чого». Та скоро я побачила, що тут нічого не вдієш: він затявся на тому, що мусить їхати, а оскільки мені завжди незручно бути настирливою й наполягати на своєму, я більш нічого не сказала; та на кожній виямці в мене просто серце боліло за нього, і коли ми в'їхали на вибоїсту дорогу біля Стоку, а там під снігом такі здорові камені, ото вже був просто якийсь жах; ви собі й уявити не можете, як я за нього зболілася душею. А ті бідні конячки! Бачити, як вони надриваються! Ви ж знаєте, я завжди вболіваю за коней. І коли ми під'їхали до Сандкрофт-Хілл, знаєте, що я зробила? Ви будете з мене сміятися, але я вийшла з екіпажа й пішла пішки. Справді, так я й зробила. Може, це їм не дуже зарадило, та все-таки хоч якесь полегшення; не могла ж я розсиджуватись, як пані, коли ті благородні тварини вибивалися з сил. Я вхопила страшний нежить, та це дрібниці. Головне, що візит відбувся, – це для мене найліпша винагорода.

– Сподіваюся, ми будемо завжди вважати це знайомство вартим тих клопотів, яких воно потребувало. Манери містера Рашворта не вражають своєю шляхетністю, але минулого вечора мені було приємно почути його думку щодо одного предмета; він рішуче віддає перевагу спокійним сімейним радощам перед суєтою лицедійства. Здається, його почуття саме такі, як лишень можна бажати.

– Це правда, і що ближче ви його впізнаєте, то більше він вам сподобається. Він не має зовнішнього полиску, проте має тисячі інших чудових рис; він так схильний дивитися на вас знизу вгору, що мене просто здійняли на кпини, бо ж усі вважають це лише моєю заслугою. Слово честі, місіс Норріс, сказала якось місіс Грант, якби містер Рашворт був вашим сином, він би й тоді не міг поважати сера Томаса більше.

Сера Томаса остаточно збили з пантелику її хитрування; лестощі своячки обеззброїли його і змусили вдовольнитися усвідомленням того, що, коли на карту поставлена втіха тих, кого вона любить, доброта в ній інколи перемагає обачливість.

Того ранку йому не забракло клопотів. Бесіди з Едмундом і з місіс Норріс були тільки дещицею. Він мусив знову поринути в усі турботи менсфілдського життя; зустрітися з управителем і старшим над слугами, перевірити стан своїх справ та рахунків, а у вільні хвилини ще й зазирнути до стайні, оглянути сад та найближчі поля; проте, діяльний та методичний, він не тільки встиг усе це зробити до того, як посів своє головне місце за столом під час обіду, а ще й загадав теслі розібрати все те, що той налаштував у більярдній, і звільнив декоратора на строк досить довгий, аби мати приємну впевненість, що той забереться звідси аж ніяк не ближче Норттемптону. Декоратор поїхав, устигши зіпсувати лише підлогу в одній кімнаті, перевести нінащо всі конюхові губки і зробити з п'ятьох молодших слуг розбещених ледарів; і сер Томас плекав надію, що одного-двох днів буде досить, аби стерти всі зовнішні сліди цього неподобства, аж до знищення кожного непереплетеного примірника «Уз кохання», бо всі, що трапляли йому на очі, він спалював.

Містер Йєтс нарешті почав розуміти наміри сера Томаса, хоч і був так само далекий від розуміння їх причини. Він та його друг, взявши рушниці, вранці пішли з дому, і Том скористався нагодою пояснити йому, з належними вибаченнями за батькові примхи, чого тепер слід чекати. Містер Йєтс, як і передбачав його друг, відчув себе глибоко скривдженим. Удруге розчаруватися з тієї ж самої причини – це вельми суворе покарання; і він так щиро обурювався, що, якби не обов'язок бути делікатним до друга та його молодшої сестри, він би, ясна річ, вишпетив баронета за його абсурдні вчинки і трохи наставив його на добрий розум. Він щиро вважав так, поки був у Менсфілдському лісі та по дорозі додому; проте в поведінці сера Томаса було щось таке, що, посидівши з ним за одним столом, містер Йєтс розважив за доцільніше надати йому змогу чинити на свій власний розсуд і, потай вважаючи його дії глупством, відкрито не суперечити. Йому траплялося в житті досить багато впертих батьків, і часом він зазнавав прикрощів від їхнього втручання, та ніколи ще не зустрічався з такою людиною – такою незбагненно високоморальною, такою ганебно деспотичною, як сер Томас. Його взагалі неможливо було б витерпіти, якби не його діти; і він мусить дякувати своїй гарненькій донечці Джулії за те, що містер Йєтс все ж має намір провести в його домі ще кілька днів.

Вечір минув начебто спокійно, хоч кожному було не по собі; і гра на піаніно, якою на батькове прохання сестри розважали товариство, створила деяку видимість гармонії. Марія була дуже схвильована. Їй здавалося цілком очевидним, що тепер Кроуфорд мусить не гаючись оголосити про свої наміри, і її непокоїв навіть один цей день, що минав, не наближаючи її до мети. Вона чекала на нього весь ранок, і весь вечір продовжувала чекати також. Містер Рашворт поїхав рано – йому було про що розповісти в Созертоні; і Марія щиро сподівалася, що невдовзі все стане на свої місця і він надалі зможе не обтяжувати себе приїздами сюди. Але з пасторату ніхто не навідався, жодна душа, і не надійшло жодної звістки, окрім дружньої записки від місіс Грант, у якій вона вітала леді Бертрам з поверненням сера Томаса й питала, як він почувається. Це був перший день протягом багатьох тижнів, коли дві сім'ї не зустрічалися. Від самого початку серпня ще не бувало такого, щоб вони так чи інакше не побачилися за двадцять чотири години. І день цей став сумним та тривожним; а наступний день приніс із собою хоч інші, та не менші прикрощі. Кілька хвилин шаленої радості змінилися годинами лютих страждань. Генрі Кроуфорд знову був у домі; він прийшов із доктором Грантом, який також прагнув засвідчити свою повагу серові Томасу, і їх досить рано запросили до малої вітальні, де були присутні майже всі члени родини. Невдовзі з'явився сер Томас, і Марія в радісному збентеженні спостерігала, як представляють її батькові чоловіка, якого вона любила. Нею володіли суперечливі почуття; і ще більше сум'яття охопило її, коли вона за кілька хвилин почула слова Генрі Кроуфорда, що сидів між нею і Томом і стиха спитав брата, чи не збираються вони повернутися до п'єси після нинішньої приємної перерви (при цьому він кинув поштивий погляд на сера Томаса), оскільки в такому разі він будь-що повернеться до Менсфілду одразу ж, як тільки буде потрібна його присутність; він їде звідси, бо мусить негайно зустрітися з дядечком у Баті, та якщо є хоч якась надія на відродження «Уз кохання», він вважатиме за свій почесний обов'язок взяти участь у виставі і знехтує всіма іншими зобов'язаннями; він неодмінно домовиться з дядечком, що приїде сюди, як тільки виникне в тому потреба. П'єса не повинна постраждати через його відсутність.

– З Беті, Норфолку, Лондона, Йорку – звідусіль, де б я не був, – мовив він, – з будь-якого місця Англії я з'явлюся на перший ваш поклик.

Добре, що цієї миті мав відповісти Том, а не його сестра. Він одразу ж мовив з безтурботною недбалістю:

– Шкода, що ви їдете; але щодо п'єси, то їй кінець – раз і назавжди. – Він промовисто подивився на батька. – Учора відіслали декоратора, і завтра від нашого театру й сліду не лишиться. Я знав, що так буде, від самого початку. Але ж для Бату іще рано. Ви побачите, там ще нікого немає.

– Для дядечка це звичайна пора.

– Коли ви думаєте їхати?

– Хотів би сьогодні дістатися хоча б до Бербері.

– Чиїми стайнями ви користуєтеся в Баті? – було наступне питання; і, поки вони обговорювали цей предмет, Марія, якій не бракувало ні гордощів, ні рішучості, готувалася стійко вистраждати свою долю бесіди з Генрі Кроуфордом. До неї він невдовзі й звернувся, повторивши багато з того, що вже сказав, тільки м'якшим тоном і більш відверто виражаючи свій жаль. Та яке значення мали той вираз і тон? Він їде, і навіть якщо їде не з власної волі, то з власної волі схильний лишатися далеко звідси; оскільки, крім можливих зобов'язань перед дядечком, усі інші обставини цілком у його владі. Він, звичайно, може говорити про якусь там необхідність, але ж вона добре знає його незалежну вдачу… Рука, що так притискала її руку до свого серця! І рука, і серце тепер однаково холодні й байдужі! Сила волі додавала Марії стійкості, але душевні її муки були нестерпні. Їй не довелося довго терпіти ті почуття, що пробуджувалися в ній, коли вона слухала його слова, які суперечили його вчинкам, чи то приховувати своє збентеження під світською люб'язністю; адже правила гарного тону вимагали, щоб він трохи відвернув від неї свою увагу, і прощальний візит, як було згодом названо ці відвідини, був вельми коротким. Він поїхав – востаннє торкнувся її руки, вклонився всім іншим, і їй тепер лишалося шукати єдиної розради в самотності. Генрі Кроуфорд поїхав, покинув їхній дім, а за дві години – і пасторат; і так загинули всі надії, які його себелюбне марнославство породило в Марії і Джулії Бертрам.

Джулія могла радіти, що він поїхав. Його присутність вже ставала для неї осоружною; і якщо Марія не змогла прибрати його до рук, цього було цілком досить, щоб задовольнити її жагу помсти. Вона не бажала, щоб до його дезертирства додалося ще й ганебне викриття. Генрі Кроуфорд поїхав, і сестру можна було навіть пожаліти.

Радісні почуття Фанні, коли вона дізналася про його від'їзд, були більш невинними. Вона почула про це за обідом, і новина була для неї благою вістю. Усі інші говорили про те з жалем, і кожен розхвалював чесноти Кроуфорда відповідно до своїх почуттів – від щирої, навіть занадто пристрасної прихильності Едмунда до байдужості його матері, що вимовила кілька слів лише з ввічливості. Місіс Норріс наче прийшла до тями і дивувалася, що його захоплення Джулією скінчилося нічим, і їй було майже лячно, що, може, тут вона таки схибила, не довівши справу до кінця; та коли в тебе стільки турбот, хіба встигне навіть така діяльна людина, як вона, втілити в дійсність усі свої задуми?

Незабаром поїхав і містер Йєтс. Його від'їзд цікавив сера Томаса найбільше; бажаючи відпочити в колі сім'ї, він був би невдоволений присутністю сторонньої людини, навіть приємнішої за містера Йєтса; а цей молодик – нікчемний і самовпевнений, розбещений, що звик до марнотратства, – дратував його на кожному кроці. Досить занудний сам по собі, у ролі приятеля Тома і кавалера Джулії він став просто нестерпним. Серові Томасу було байдуже, чи поїхав містер Кроуфорд, чи лишився; але містера Йєтса він супроводжував до парадних дверей з найщирішими побажаннями в добру путь. Містер Йєтс лишався в них доти, поки не пересвідчився в загибелі всієї театральної затії в Менсфілді, не побачив руйнацію всього, що хоч якось стосувалося вистави, і покинув цей дім, коли він знову набув колишнього вигляду статечної оселі; а сер Томас, спекавшись небажаного гостя, сподівався таким чином позбутися найгіршої частини недавнього задуму, причому останньої, що мала б невпинно нагадувати про його існування.

Місіс Норріс примудрилася прибрати з очей річ, яка могла б його розсердити. Завіса, пошиттям якої вона керувала з таким талантом та успіхом, зникла разом із нею до її будиночка, де тільки й бракувало, що зеленого сукна.