Текст книги "Менсфілд-парк"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 31 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Джейн ОСТЕН
МЕНСФIЛД-ПАРК
Роман

Розділ перший

Років тридцять тому міс Марії Уорд із Хантінгтону, що мала всього якихось сім тисяч фунтів, пощастило зачарувати сера Томаса Бертрама з Менсфілд-парку, що у графстві Нортгемптон, і таким чином здобути шляхетне звання дружини баронета, а також усі ті переваги та їхні наслідки, які дає прекрасний дім та чималий річний прибуток. Увесь Хантінгтон був у захваті від такої блискучої партії; а її дядько, адвокат, до того ж зробив усе можливе, щоб у неї ніби як стало на три тисячі фунтів менше, ніж належить мати нареченій вельможної особи. Вона мала двох сестер, яких могла б ощасливити своїм успіхом; і дехто з їхнього оточення – ті, хто вважав, що старша міс Уорд і міс Френсіз не гірші на вроду за міс Марію, – впевнено пророкували їм такий само вдалий шлюб. Але, звичайно ж, заможних чоловіків на світі не так багато, як гарненьких дівчат, що на них заслуговують. Міс Уорд через шість років була змушена побратися з приятелем її зятя, превелебним містером Норрісом, прибуток якого був вельми скромним; а міс Френсіз пощастило ще менше. Шлюб міс Уорд насправді виявився не таким уже й жалюгідним; сер Томас допоміг своєму приятелеві отримати посаду священика в Менсфілдській парафії, і містер та місіс Норріс почали своє подружнє життя з річним капіталом майже в тисячу фунтів. А міс Френсіз вийшла заміж просто з бажання дозолити своїм родичам – і треба сказати, що це бажання справдилося якнайкраще, бо її обранцем був флотський лейтенант без освіти, без капіталу і без зв’язків. Більш невдалого вибору годі було знайти. Сер Томас Бертрам – із принципів, що важили для нього не менше, ніж власна гордість, а також із великодушного прагнення чинити добро всім своїм близьким і бачити їх надійно влаштованими в житті – був би радий допомогти сестрі леді Бертрам; але професія її чоловіка була такою, що навряд чи він міг стати йому в нагоді; і не встиг він віднайти інший спосіб допомогти своїм родичам, як усі стосунки між сестрами було повністю розірвано. То стало природним наслідком такої поведінки з обох боків, яку майже завжди спричиняє невдале заміжжя. Щоб уникнути небажаних нарікань, місіс Прайс написала родичам про свій шлюб тільки після того, як відбулося вінчання. Леді Бертрам, жінка дуже спокійна, легкої та безтурботної вдачі, ладна була залишити сестру у спокої і більше не перейматися її клопотами; та місіс Норріс, неспокійна душа, змогла вгамуватися лише тоді, коли написала Фанні довгого листа, у якому засуджувала її нерозважливу поведінку й віщувала їй усілякі можливі лиха. Місіс Прайс, у свою чергу, була скривджена і розлючена, і її відповідь, сповнена гіркої образи на обох сестер і таких зневажливих висловлювань на адресу сера Бертрама, що місіс Норріс просто не могла їх не розголосити, надовго поклала край будь-яким стосункам між ними.

Вони жили так далеко одна від одної і перебували в такому різному товаристві, що протягом наступних одинадцяти років майже не отримували звісток одна про одну; тому сер Томас був украй здивований, коли міс Норріс раптом бундючно сповістила їх – як вона це робила час від часу – про те, що у Фанні знову народилася дитина. Але наприкінці цих одинадцяти років місіс Прайс більш не могла дозволити собі плекати почуття скривдженої гордості чи нехтувати родинними зв'язками, які могли б їй хоч якось зарадити. Велика сім'я, що невпинно зростала, чоловік, нездатний ні до якого діла і завжди радий випити у веселій компанії, і прибутки, надто скромні для задоволення всіх потреб, змусили її згадати про близьких, яких вона так легковажно відцуралася; вона написала леді Бертрам листа, з якого було зрозуміло, що її каяття й розпука такі щирі, дітей так багато, а всього іншого так бракує, – і лист, звісно ж, схилив їх до примирення. Місіс Прайс невдовзі мала народжувати вдев'яте; і, поскаржившись на цю обставину та попросивши рідних опікуватися її майбутньою дитиною, вона не приховала від них, як багато важитиме їхня допомога для тих її вісьмох дітей, що вже живуть на світі. Старший, десятирічний хлопчик, гарненький і кмітливий, мріє подорожувати; та що ж вона може для нього зробити? Можливо, він колись прислужився б серові Томасу, у зв'язку з його власністю у Вест-Індії? Його вдовольнила б і найдрібніша посада. А якої думки сер Томас щодо Вулвіча? Чи краще відправити хлопчика на Схід?

Лист дав результат: він поновив мир і злагоду. Сер Томас переказав дружні поради й обіцянки, леді Бертрам надіслала гроші та дитячу білизну, а місіс Норріс писала листи.

Такими були перші наслідки; але не минуло й року, як від свого звернення до родичів місіс Прайс отримала ще більшу втіху. Місіс Норріс часто казала, що їй ніяк не йде з голови бідолашна сестра та її родина; і, хоч скільки вони вже для неї зробили, а все-таки їй і досі потрібна поміч; зрештою, слід було б звільнити її від тягаря клопотів і збитків, пов'язаних хоча б з одним із її дітей.

– А що, як ми подбаємо про її старшу дівчинку, їй зараз дев'ять років, – цей вік потребує більшої уваги, ніж може їй приділити її бідолашна матуся! Клопоти й витрати, яких ми зазнаємо, – ніщо в порівнянні з великодушністю такого вчинку!

Леді Бертрам одразу ж погодилася.

– Як на мене, краще й не буває, – сказала вона. – Треба когось послати по дівчинку.

Сер Томас не міг дати такої ж миттєвої згоди. Він зволікав і вагався: це справа серйозна, казав він; дівчинка, що отримає належне виховання, мусить бути і належним чином забезпечена, а інакше вони скоять не доброчинство, а справжнє зло, розлучивши її з сім'єю. Він думав про своїх чотирьох дітей, про двох синів і, між іншим, про кохання, що часом зароджується між кузенами та кузинами; але, щойно він почав обережно викладати свої міркування, як місіс Норріс перервала його, відповівши одразу на всі заперечення, висловлені і приховані.

– Любий сер Томасе, я добре вас розумію і віддаю належне шляхетності ваших міркувань; вони, звичайно ж, відповідають вашій загальній манері мислити й поводитись; я цілком згодна з вами в головному – щодо необхідності забезпечити дитину, за яку кожен з нас у певному розумінні відповідатиме. І, звичайно, я також зроблю свій скромний внесок у таку благородну справу. Не маючи власних дітей, кому ж я повинна допомагати в міру своїх скромних сил, як не дітям своїх рідних сестер? І я певна, містер Норріс такий справедливий, що… та ви знаєте, не вмію я красно говорити. Не будемо ж боятися добрих діянь через якісь дрібниці! Дайте дівчинці освіту, виведіть її в люди – і десять проти одного, що вона влаштується як слід без додаткових витрат із будь-чийого боку. Щиро кажучи, нашу племінницю – чи то пак, вашу, —у наших місцях чекають прекрасні можливості. Я не кажу, що вона буде така ж гарна, як її кузини; боюся, що ні; але вона увійде до світського товариства за таких сприятливих обставин, що, безперечно, зможе посісти в ньому гідне місце. Ви думаєте про своїх синів; та хіба ж ви не знаєте, що це —річ просто неможлива, якщо вони змалку ростимуть разом як брати й сестри? Це було б неймовірно. Я не знаю жодного такого випадку. Навпаки, це єдиний вірний спосіб запобігти таким стосункам. Уявіть собі, якщо вона буде гарненькою дівчиною і Том або Едмунд побачать її вперше через сім років… оце, скажу я вам, буде небезпечно! Самої думки про те, що вона росла окремо від усіх нас, у злиднях та безвісті, буде досить, щоб наші любі, благородні хлопчики в неї закохалися. Але якщо віднині виховувати її з ними разом – хай навіть вона буде прекрасна, мов янгол, для них вона лишиться тільки сестрою.

– Те, що ви кажете, цілком правильно, – відповів сер Томас, – і я не маю наміру зводити уявні перешкоди на шляху до діяння, яке є таким необхідним. Я лиш хотів зауважити, що не слід нерозважливо приймати рішення; і, щоб цей вчинок справді пішов на користь місіс Прайс і зробив честь усім нам, ми повинні забезпечити дитину – або вважати за свій обов'язок забезпечити її згодом, як належить шляхетній пані, якщо в неї не буде однієї з тих блискучих можливостей, які ви так упевнено передбачаєте для неї.

– Я чудово вас розумію! – вигукнула місіс Норріс. – Ви – сама турбота і щедрість, і звісно ж, тут нам нема про що сперечатись. Ви знаєте, я ладна зробити все заради блага тих, кого люблю; і хоч я ніколи не відчуватиму до цієї дівчинки тієї прихильності, що її відчуваю до ваших любих діточок, бо ніколи не зможу вважати її такою ж своєю, – я зневажатиму сама себе, якщо не подбаю про неї. Хіба ж це не дитина моєї сестри? Хіба я можу спокійно бачити, що вона бідує, і не поділитися з нею останнім? Любий сер Томасе, хоч би які були мої вади, серце в мене добре; і, хоч би якою бідною я була, мені радше відмовити собі в найпотрібнішому, аніж чинити зле. Тож якщо ви не проти, я завтра напишу до моєї бідолашної сестри і зроблю їй таку пропозицію; і, коли всю справу владнають, я сама подбаю, щоб дівчинку привезли до Менсфілду; вам нема чого клопотатися. Ви знаєте, мене клопоти не лякають. Я відправлю Ненні до Лондона, вона зупиниться у свого кузена-лимаря, і ми домовимося, щоб дівчинка там з нею зустрілася. Її можна відправити з Портсмута з поштовим екіпажем, під наглядом будь-якої статечної особи. Серед пасажирів завжди трапиться, наприклад, дружина крамаря.

Сер Томас заперечив лише проти кузена Ненні; тому це місце зустрічі, обране з міркувань економії, замінили на інше, більш пристойне; питання вважали вирішеним, і всі вже втішалися з власного благородства. Правду кажучи, втіха навряд чи мала бути однаковою з обох боків, бо сер Томас вирішив стати справжнім опікуном дитини, а місіс Норріс і на думці не мала вдаватися до будь-яких витрат на її утримання. Що ж до прогулянок, розмов і всіляких вигадок – тут вона виявляла надзвичайну щедрість, і ніхто не міг з нею зрівнятись у вмінні вимагати щедрості від інших; але її любов до грошей дорівнювала любові розпоряджатись, і вона вміла зберегти власні гроші не гірше, ніж витратити чужі. Вийшовши заміж за чоловіка зі скромнішим статком, ніж їй мріялося, вона спершу хотіла дотримуватися суворої економії; і те, що спочатку було наслідком вимушеної ощадливості, невдовзі стало предметом усіх її помислів та тієї невтомної турботи, яку зазвичай спрямовують на дітей – але у неї дітей не було. Якби місіс Норріс повинна була утримувати велику родину, вона ніколи б не зберегла свої гроші; але, позбавлена такого обов'язку, вона могла без будь-яких перешкод втішатися своєю ощадливістю і з превеликим задоволенням спостерігати, як росте капітал, який щороку примножувався й перевищував їхні потреби на прожиття, її поглинала жадоба збагачення, вона не мала сердечної схильності до своєї сестри, і годі було сподіватись від неї інших щедрот, окрім палкої готовності спонукати інших до втілення її благих намірів у життя; проте вона, мабуть, дуже мало знала саму себе, оскільки після розмови з сером Томасом поверталася додому у блаженній певності, що вона – найдобріша сестра і тітонька у світі.

Під час наступної розмови вона висловилася більш відверто; і у відповідь на безтурботне запитання леді Бертрам: «Куди привезуть дівчинку, сестро, до тебе чи до нас?» – сер Томас із деяким подивом почув, що місіс Норріс аж ніяк не може прийняти на себе таку відповідальність. Сер Томас вважав, що дитина мала б зустріти гостинний прийом у домі пастора, у тітоньки, яка не має власних дітей; та він глибоко помилявся. Місіс Норріс сказала, що їй дуже прикро, але про те, щоб дівчинка жила у них, не може бути й мови – принаймні зараз. Здоров'я бідного містера Норріса у такому непевному стані, що це просто неможливо: він не більшою мірою здатний терпіти дитячий галас у домі, аніж літати. Якщо подагра його трохи відпустить, тоді, звісно, інша річ; вона, зі свого боку, буде дуже рада прислужитися і, не зважаючи на власні клопоти, візьме дівчинку до себе. Але зараз вона змушена щохвилини піклуватися про бідолашного містера Норріса, і навіть найменша згадка про цю справу дуже його засмутить.

– Тоді їй краще приїхати до нас, – незворушно мовила леді Бертрам.

Сер Томас, трохи помовчавши, додав з гідністю:

– Так, нехай її дім буде у нас. Ми постараємося виконати свій обов'язок щодо неї, і, зрештою, тут вона знайде і однолітків, і досвідчену виховательку.

– Це справді так! – вигукнула місіс Норріс. – Обидві переваги надзвичайно важливі; а міс Лі однаково, трьох дівчаток учити чи лише двох, – цілком однаково! Я дуже хотіла б допомогти більше, але ж, бачите, і так роблю все, що можу. Я не з тих, хто надто дбає про себе; і Ненні поїде за нею, хоч мені й не дуже зручно три дні лишатись без моєї головної помічниці. Я гадаю, сестричко, ти поселиш дівчинку в білому покої нагорі, біля старої дитячої кімнати. Це буде для неї гарне місце: і міс Лі поруч, і дівчатка, і від служниць недалеко: будь-якої миті можна котрусь із них покликати, щоб допомогла їй одягтися та подбати про свій одяг; ти, певно ж, не думаєш, що Еліс повинна їй прислуговувати, як твоїм дівчаткам. Справді, не бачу, де іще можна її поселити.

Леді Бертрам не заперечувала.

– Сподіваюся, вона добра дівчинка, – продовжувала місіс Норріс, – і зрозуміє, як неймовірно їй пощастило зустріти таких друзів!

– Якщо у неї погана вдача, – сказав сер Томас, – то заради блага наших дітей ми будемо вимушені її відіслати. Але гадаю, що немає підстав чекати такого лиха. Мабуть, нам захочеться дещо в ній змінити, і ми маємо бути готові до її невігластва, неприємних звичок і поганих манер; але ці вади не є невиліковними; принаймні вони не є небезпечними для тих, хто її оточуватиме. Якби мої доньки були молодші за неї, я б вважав нерозумним знайомити їх з такою особою; але в нашому випадку, сподіваюся, таке знайомство їм не зашкодить, а їй лише піде на користь.

– От і я ж так думаю, достоту так само, – вигукнула місіс Норріс, – і те саме казала вранці моєму чоловікові! Дівчинці буде дуже корисним товариство її кузин. Навіть якщо міс Лі нічого її не навчить, вони стануть для неї прикладом розуму і доброти.

– Сподіваюся, вона не буде дражнити мого бідного мопса, – сказала леді Бертрам. – Я тільки-но привчила Джулію його не чіпати.

– У нас виникнуть певні труднощі, місіс Норріс, – зауважив сер Томас, – з тим, щоб установити належну відстань між дівчатами, коли вони подорослішають. Потрібно, щоб мої доньки розуміли, хто вони такі, але не дивилися надто зверхньо на свою кузину; а для цього ми повинні, не ображаючи дівчинку, змусити її завжди пам'ятати, що вона – не міс Бертрам.Я б хотів, щоб вони були добрими подругами, і ні в якому разі не схвалив би зневаги моїх доньок до їхньої родички; але вона не може бути з ними нарівні. Їхнє становище, капітал, права і можливості в майбутньому завжди будуть різнитися. Це дуже делікатне питання, і ви маєте допомогти нам у нашому прагненні обрати правильну лінію поведінки.

Місіс Норріс запевнила, що сер Томас може на неї покластися; і, хоч вона цілком згодна, що це справа нелегка, він може сподіватися, що вони все владнають якнайкраще.

Як і слід було очікувати, місіс Норріс писала сестрі не марно. Місіс Прайс трохи здивувалася, що мова йде про дівчинку, коли в неї стільки чудових хлопчиків, але прийняла пропозицію із щирою вдячністю і запевнила родичів, що її донечка – добра, чуйна дитина і їм не доведеться шкодувати про своє рішення. Далі вона писала, що дівчинка трохи кволенька і хвороблива, але, певна річ, зміна оточення покращить її здоров'я. Бідолашна жінка! Мабуть, вона гадала, що зміна оточення не завадила б усім її дітям.

Розділ другий

Дівчинка здійснила свою довгу подорож без будь-яких пригод; а в Нортгемптоні її зустріла місіс Норріс, що пишалася покладеним на неї почесним обов'язком – привітати племінницю, познайомити з рідними і довірити її їхнім турботам.

Фанні Прайс щойно виповнилося десять років; і, хоча при першому знайомстві її зовнішність не зачарувала родичів, проте й не викликала у них неприязні. Вона була маленька для своїх років, личко мала бліде, і його риси не вражали красою; дуже сором’язлива і боязка, вона лякалася, коли на неї звертали увагу; але її поведінка, хоч і трохи дикувата, не була вульгарною, голос звучав м’яко й ніжно, і коли вона говорила, в ній з’являлося щось напрочуд привабливе.

Сер Томас і леді Бертрам зустріли її дуже привітно; сер Томас, вирішивши, що її треба трохи підбадьорити, намагався бути з нею якомога люб’язнішим, але наразився на мовчазну відчуженість; зате леді Бертрам, хоч старання її були значно менші і на кожні десять слів свого чоловіка ледве вимовляла одне, самою лише лагідною усмішкою завоювала прихильність дівчинки.

Діти всі були вдома – і радісно, без жодних вагань, кинулися вітати свою нову родичку; принаймні це стосувалося хлопців, які – сімнадцяти і шістнадцяти років, високі й дужі як для свого віку – в очах малої кузини були справжнім взірцем чоловічої краси. Дівчата ж спершу трохи знітилися, – молодші від братів, вони відчули деякий шанобливий острах перед батьком, що з такої нагоди звернувся до них з урочистою строгістю. Але вони надто звикли бути в товаристві і чути компліменти з усіх боків, тому природна сором’язливість не була їм властива; а знічення кузини додало їм сміливості, і майже відразу вони взялися спокійно розглядати її лице та сукню.

Це була прекрасна сім’я; сини вдалися непогані на вроду, а доньки – справжніми красунями; всі вони мали високий зріст, міцну статуру, і відрізнялися від кузини не тільки зовнішністю, але й поведінкою, що свідчила про бездоганне виховання. Мабуть, нікому й на думку не спало б, що дівчатка – майже однолітки. Насправді між молодшою сестрою та Фанні було лише два роки різниці; Джулії Бертрам було дванадцять, а Марії – на рік більше.

Маленька гостя почувалася дуже нещасною. Вона боялася всіх, соромилася сама себе і сумувала за рідною домівкою, яку покинула; тому вона не сміла навіть підвести очей і говорила ледь чутно або крізь сльози. Місіс Норріс усю дорогу з Нортгемптону втовкмачувала дівчинці, яке щастя випало їй на долю, і як вона мусить бути вдячна, і як добре має поводитись; і тепер дитина потерпала ще й від усвідомлення того, як це негарно з її боку – бути нещасною. Втома від довгої подорожі також далася взнаки. І доброзичлива поблажливість сера Томаса, і невпинні віщування місіс Норріс, що дівчинка добре поводитиметься, були марні; даремно леді Бертрам усміхалася їй і посадила її на канапі поруч із собою і мопсом; навіть пиріг з аґрусом її не втішив: вона і шматочка не проковтнула, як знов зайшлася у плачі, і, вирішивши, що дитині потрібно як слід відпочити, її вклали до ліжка і залишили виплакувати своє горе на самоті.

– Початок не вельми втішний, – зауважила місіс Норріс, коли Фанні вийшла з кімнати. – Після всього, що я говорила їй дорогою, я гадала, вона поведеться краще; я пояснила їй, як багато залежить від враження, яке вона справить при першому знайомстві. Мені дуже хотілося б, щоб вона не була такою похмурою, як її бідна матінка; та будемо до неї поблажливі, зрештою, вона ще зовсім дитя; не можна ж її звинувачувати, що вона сумує за рідною домівкою, – хоч який, та все ж то був її дім; і вона ще не може зрозуміти, яка щаслива зміна сталася в її житті; але, звичайно, всьому є своя межа.

Проте збігло набагато більше часу, ніж сподівалася місіс Норріс, перш ніж Фанні звикла до Менсфілд-парку і розлуки з усім, що було їй дороге. Вона мала надто чутливу душу – і надто відчувала, як мало розуміють її ті, хто був тепер поряд з нею. Ніхто не виявляв до неї зловмисної жорстокості, але ніхто й не полишав заради неї своїх справ.

Наступного дня дівчаток звільнили від занять, щоб вони могли краще познайомитись зі своєю кузиною і чимось її розважити; але цей день не став початком їхньої дружби. Обидві міс Бертрам розчарувалися в дівчинці, дізнавшись, що в неї всього лише дві стрічки і що вона ніколи не вчила французької; а побачивши, що її не вражає майстерність, з якою вони зіграли для неї дует на фортепіано, вона зо всім стала їм нецікавою – і, тицьнувши їй кілька своїх іграшок, які полюбляли найменше, дівчата залишили її саму і взялися до своєї улюбленої забавки: стали робити паперові квіти, тобто переводити нінащо золотий папір.

І поруч із кузинами, і в класній кімнаті, і у вітальні, і в парку – усюди Фанні відчувала себе покинутою, всього полохалася, усюди і в усіх вбачала щось загрозливе. Вона боялася мовчання леді Бертрам і суворого погляду сера Томаса, а напучування місіс Норріс навіювали на неї жах. Її старші кузини дошкуляли їй зауваженнями щодо її малого зросту і сором’язливості; міс Лі дивувалася з її невігластва, а служниць смішив її одяг; і до цих прикрощів додавалася ще й гіркота розлуки з братами та сестрами, для кого вона була і подругою, і вчителькою, і нянькою; і її мале серденько стискалося в болючій журбі.

Велична розкіш будинку захоплювала її, але не могла звеселити. Кімнати були завеликі, щоб вона могла почуватися в них вільно; хоч би до чого вона торкалася, їй ставало лячно, щоб, бува, чогось не розбити, не поламати; вона ходила по домі тихенько, завжди немовби чимось перестрашена, і дуже часто тікала до своєї кімнати, щоб виплакатися на самоті; і ця дівчинка – про яку вечорами, коли вона йшла спати, говорили, що вона, здається, справді розуміє, як їй пощастило, – щовечора плакала у ліжку.

Так минув тиждень, і з її скромної, непоказної поведінки неможливо було щось запідозрити, поки одного ранку її кузен Едмунд, молодший із двох синів, не побачив, що вона гірко плаче на сходах.

– Люба моя кузино, – сказав він з усією делікатністю, що була притаманна його благородній вдачі. – Що сталося?

І, сівши з нею поруч на сходинці, він намагався побороти її знічення, викликане тим, що її захопили зненацька, і вмовляв її сказати відверто, у чому річ. Може, вона нездужає? Чи хтось на неї розгнівався? Чи вона посварилася з Марією і Джулією? А може, не зрозуміла чогось у навчанні, – якщо так, він радо усе пояснить. Чи може він якось її втішити чи щось зробити для неї?

Довгий час він не міг добитись будь-якої відповіді, окрім «ні, ні… нічого… ні, дякую»; але він наполягав – і, лише коли завів розмову про її рідну домівку, а вона розплакалася ще дужче, він збагнув, у чім причина її страждань. Він спробував її втішити.

– Ти сумуєш за мамою, люба Фанні, – сказав він, – і це значить, що ти добра дівчинка. Та пам’ятай, що ти зараз у своїх рідних, у друзів, і вони всі тебе люблять, і всі хочуть, щоб ти була щаслива. Ходімо до парку, і ти розкажеш мені про своїх братів і сестер.

Під час подальшої розмови він дізнався, що, хоч усі брати й сестри були дорогі дівчинці, одного з них вона любила найдужче.

То був Уїльям, – про нього вона найчастіше згадувала, за ним скучила найдужче. Уїльям, старший брат – на рік старший від неї, – був її незмінним супутником і справжнім другом; він завжди заступався за неї перед матір’ю (у якої був улюбленцем). Уїльям не хотів, щоб вона їхала з дому; він казав, що буде дуже, дуже сумувати за нею.

– Але ж він, мабуть, писатиме тобі листи.

Так, він обіцяв… але сказав, нехай вона напише першою.

– І коли ж ти напишеш?

Вона похнюпилася і непевно відповіла, що не знає; у неї немає паперу.

– Ну, якщо лише в цьому справа, я тобі дам і папір, і все письмове приладдя; і можеш писати свого листа, коли захочеш. Ти ж будеш рада, якщо зможеш написати братові?

– Так, дуже!

– Тоді давай владнаємо це зараз. Ходімо до вітальні, там усе є, і ніхто нам не заважатиме.

– Але… кузене… а як лист потрапить на пошту?

– Не турбуйся, я про це подбаю; його відішлють з іншими листами. Твій дядечко сплатить за нього, і для Уїльяма це нічого не коштуватиме.

– Дядечко! – повторила Фанні, налякано позирнувши на нього.

– Так; коли ти напишеш листа, я віднесу його батькові, і він його оплатить заздалегідь.

Фанні такий намір здався надто зухвалим, але вона не могла опиратися спокусі; вони пішли до вітальні, і Едмунд дістав папір і розлінував його так сумлінно, як це зробив би, мабуть, її брат, – хіба що трохи акуратніше. Він сидів із Фанні, поки вона писала, і підстригував їй олівця, і підказував, як правильно писати слова; до того ж він виказав ще й дружні почуття до її брата, і це втішило її найдужче. Він власноруч приписав кілька рядків добрих побажань для Уїльяма і вклав у конверт півгінеї. Фанні охопили такі почуття, що вона, здавалося, просто не зможе їх висловити; але вираз її обличчя і кілька простих слів подяки сказали Едмундові все, і він, відчувши її вдячність і захоплення, ще більше зацікавився дівчинкою. Він продовжував говорити з Фанні і з усього сказаного зрозумів, що вона має щире серце і бажає чинити тільки добро; і це переконало його в тому, що вона потребує особливої уваги через несподівану зміну, яка сталася в її житті, та через свою природну сором’язливість. Досі він ніколи не кривдив її зумисне, але зараз відчував, що цього мало: їй потрібні ласка й турбота; тому він намагався розвіяти її страхи та давав їй добрі поради – наприклад, гратися з Марією і Джулією і бути веселішою.

Від того дня Фанні почувалася спокійно. Вона зрозуміла, що тепер у неї є справжній друг, і доброта кузена Едмунда спонукала її бути привітнішою з усіма іншими родичами. Дім перестав здаватись їй таким дивним, а люди довкола – такими ворожими; і навіть якщо вона ще не повністю позбулася страху перед деякими з них, то принаймні краще їх пізнавала і намагалася призвичаїтися до їхньої поведінки. Певна простакуватість її манер, що спершу непокоїла родичів, а найдужче – її саму, безслідно зникла, як і слід було того очікувати; і вона вже не боялася дядька, не здригалася, почувши голос тітоньки Норріс. З кузинами вона також потроху заприятелювала; хоч вони загалом і не вважали її гідною свого товариства, бо різнилися із нею віком, і силою, та в їхніх забавках часом був потрібен хтось третій – особливо якщо цей третій мав таку поступливу вдачу; і коли тітонька розпитувала їх про її вади чи брат Едмунд просив їх бути добрими до кузини, вони визнавали, що «Фанні досить приємна».

Едмунд став її вірним другом, а щодо Тома, то він її не ображав – хіба що часом покепкує з неї; та сімнадцятирічний хлопець не може сприймати всерйоз десятирічну дитину. Він тільки-но став на порозі дорослого життя, сповнений молодечої наснаги; і, усвідомлюючи власні права старшого сина, він поводився так, наче був народжений тринькати гроші й насолоджуватися всіма життєвими втіхами. Його прихильність до кузини цілком відповідала його становищу і правам; іноді він робив їй гарні подарунки, а як бува заманеться, міг з неї трохи покпити.

Коли настрій дівчинки покращав і ліпшою стала поведінка, сер Томас і місіс Норріс остаточно впевнилися в тому, що справді її ощасливили; і невдовзі вони вирішили, що дитина, хоч і не вельми розумна, проте має погідливу вдачу і не завдаватиме їм зайвих клопотів. Не лише вони так низько оцінювали її розумові здібності; Фанні справді вміла тільки читати й писати, а більше її не навчили нічого; і кузини, бачачи її невігластво в тих предметах, які вивчали змалку, вважали її безнадійно нездарною: перші два чи три тижні вони що не день розповідали у вітальні про її похибки.

– Люба матусю, ти тільки уяви собі, кузина не може нічого показати на мапі Європи… не знає навіть головних річок Росії… про Малу Азію вона й не чула… – Або: – Вона не знає, яка різниця між акварельними фарбами та кольоровими олівцями! Ти коли-небудь чула про таку тупість?

– Дорогенькі мої, – розважливо казала тітонька, – авжеж, це дуже прикро, та вам не слід чекати, щоб усі були такі розумні та здібні, як ви.

– Але ж, тітонько, вона справді така неосвічена! Знаєте, вчора ввечері ми її спитали, як можна звідси дістатись до Ірландії; і вона сказала – через острів Уайт! Вона тільки й думає, що про цей острів Уайт, і називає його просто Острів– так, наче немає на світі інших островів! Мені, наприклад, було б соромно отак нічого не знати – навіть коли я була набагато молодша за неї! Я вже й не пам’ятаю, відколи мені відомо все те, у чому вона досі нічого не тямить! Ми ж, тітонько, вже так давно знаємо всіх королів, які були в Англії, і коли вони правили, і всі важливі події, що при них відбувалися!

– Ну звісно ж, – додала її сестра, – і римських імператорів усіх знаємо, ще з Северина; я вже не кажу про давню міфологію, і метали, і неметали, і планети, і видатних філософів!

– Так, мої любі; але ж і пам’ять у вас – просто дар Божий, а у вашої бідної кузини її, певно, зовсім немає. Пам’ять у людей різна, як і все інше; і тому вам слід бути поблажливими до кузини і жаліти її за те, що їй бракує здібностей. І пам’ятайте, якщо ви такі розумні і навчання дається вам легко, ви мусите бути скромнішими; бо хоч скільки ви знаєте зараз, та вам ще треба вчитись і вчитись.

– Так, звісно, – до сімнадцяти років. Та дайте я ще розповім вам про Фанні, – така вона чудна і дурненька! Знаєте, вона каже, що не хоче вчитися ні музики, ні малювання!

– Щиро кажучи, моя люба, це справді дуже дивно і свідчить про те, як мало в неї здібностей і бажання вчитись. Але, якщо все зважити, це навіть краще; бо хоч ви й знаєте, що завдяки меніваші тато й мама люб’язно погодилися виховувати її разом з вами, їй зовсім не треба бути такою ж освіченою, як ви; навпаки, бажано, щоб між вами завжди вчувалася відмінність.

За допомогою подібних напучувань місіс Норріс намагалася прищепити своїм племінницям належний спосіб думок; і не дивно, що їм, попри всі їхні здібності та ранню освіченість, вочевидь бракувало тих чеснот, що трапляються рідше, – схильності до самопізнання, душевного благородства й людяності. Виховання, яке вони отримали, не торкнулося їхньої вдачі. Сер Томас не знав, що їм потрібно насправді; він був люблячим батьком, але не звик відверто виявляти свою любов, і його стримана манера поводитися застерігала від цього й дітей.

Що ж до леді Бертрам, то вона анітрохи не цікавилася вихованням своїх доньок. У неї бракувало часу на подібні речі. Ця жінка проводила своє життя на канапі – сиділа на ній годинами, ошатно вбрана, з яким-небудь нікчемним і негарним вишиванням у руках, і набагато більше думала про свого мопсика, ніж про дітей, але ставилася до них дуже поблажливо, якщо вони нічим її не засмучували, і у всіх важливих справах керувалася вказівками сера Томаса, а у дрібніших клопотах – порадами своєї сестри. Якби навіть у неї було більше вільного часу, вона навряд чи вважала б за потрібне приділити його донькам; вони перебували під наглядом гувернантки, мали прекрасних вчителів – чого ж іще бажати? А що Фанні така нетямуща – «одне можу сказати: це дуже прикро; але деяким людям справді судилося бути дурними, тож Фанні лишається тільки старатися щосили – більше тут нічого не вдієш; і, як на те, хоч дівчинка і тупувата, у ній нема нічого поганого; вона завжди готова прислужитися – тільки загадаєш їй щось подати чи принести, біжить тої ж миті».