Текст книги "Менсфілд-парк"
Автор книги: Джейн Остин
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 31 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]
Розділ одинадцятий
День у Созертоні, попри всі його негаразди, викликав у сестер Бертрам набагато приємніші почуття, ніж читання листів з Антигуа, які невдовзі після того прибули до Менсфілду. Думати про Генрі Кроуфорда було приємніше, аніж про батька; а думати про те, що батько через деякий час повернеться до Англії, було взагалі нестерпно.
Листопад був нещасливим місяцем його очікуваного приїзду. Сер Томас писав про це з тією впевненістю, яку могли дозволити досвід і нетерплячі сподівання. Він уже владнав свої справи настільки, що мав намір вирушити додому з вересневим пакетботом; отже, плекав надію побачитися зі своєю родиною на початку листопада.
Марію варто було пожаліти більше, ніж Джулію; адже для неї батьків приїзд був пов'язаний із заміжжям, оскільки люблячий батько, піклуючись про її щастя, мав поєднати її з нареченим, якого вона ще не так давно вважала гідним її ощасливити. Але зараз їй було тоскно бачити перед собою таке майбутнє. Єдине, що вона могла вдіяти, – це дивитися на нього наче крізь полуду, сподіваючись, що, коли полуда спаде, вона побачить щось інше. Навряд чи батько повернеться на початкулистопада, завжди трапляються якісь перешкоди – негода чи щось інше; те саме миле серцю «щось», яким утішає себе кожний, хто заплющує очі, щоб не бачити, і не бажає чути голосу власного сумління. Напевне, він таки з'явиться в середині листопада; а до середини листопада ще три місяці. Три місяці складаються з тринадцяти тижнів. А чого тільки не станеться за тринадцять тижнів!
Сер Томас був би глибоко скривджений, якби хоч наполовину підозрював про почуття своїх доньок з нагоди його повернення; і він би навряд чи втішився, знаючи про цікавість, яку ця звістка викликала в іншої юної леді. Міс Кроуфорд, навідавшись разом із братом до Менсфілду, щоб провести там вечір, почула цю добру новину; і, хоч вона нібито поцікавилась цією справою лише із ввічливості і не виказала жодних почуттів, спокійно поздоровивши усіх членів родини, – насправді вона вислухала новину з цікавістю, яку не так легко було вдовольнити. Місіс Норріс переказала їй деякі подробиці з листів, і тему було вичерпано; але після чаю, коли міс Кроуфорд стояла біля розчиненого вікна з Едмундом і Фанні, дивлячись, як надворі сутеніє, а обидві міс Бертрам, містер Рашворт і Генрі Кроуфорд запалювали свічки на фортепіано, вона раптом звернулася до них:
– Яким щасливим виглядає містер Рашворт! Він думає про листопад.
Едмунд також озирнувся і поглянув на містера Рашворта, але не знайшов, що сказати.
– Повернення вашого батька буде визначною подією.
– Так, звичайно; після такої довгої розлуки – для нього не лише довгої, але й досить небезпечної.
– І до того ж воно передуватиме іншим значним подіям: ваша сестра вийде заміж, а ви будете посвячені у сан.
– Так.
– Не ображайтесь, – мовила вона, сміючись, – та мені щось згадуються давні античні герої, що, звершивши славетні діяння в чужій землі, приносять жертви богам за своє щасливе повернення.
– У цьому випадку немає ніякої жертви, – відповів Едмунд із серйозною посмішкою і знову подивився у бік фортепіано. – Сестра сама зробила цей вибір.
– О, так! Я знаю. Я просто пожартувала. Вона вчинила не гірше, ніж будь-яка дівчина на її місці; і я не сумніваюся, що вона дуже щаслива. Що я маю на увазі під другою жертвою, ви, звичайно, не розумієте.
– Запевняю вас, я приймаю сан з власної волі, так само, як Марія виходить заміж.
– Яке щастя, що ваші нахили якнайліпше відповідають побажанням вашого батька. Я розумію, тут поблизу для вас притримали дуже гарну парафію.
– Яка, на вашу думку, і схиляє мене до цього рішення.
– Я певна, що це не так, – вигукнула Фанні.
– Дякую тобі на доброму слові, Фанні, але я б так не стверджував. Навпаки, саме усвідомлення того, що я буду як слід забезпечений, справді важить для мене багато, і я не вбачаю в цьому нічого поганого. Ніщо не спонукало мене відмовитись, і я не бачу, чому хтось має стати гіршим слугою церкви, якщо знатиме, що йому з самого початку не доведеться бідувати. Я був у вірних руках. Я сподіваюся, що не пішов би хибним шляхом, і впевнений, що мій батько надто сумлінно дбав про мене, щоб таке дозволити. Безперечно, мене схилили до такого рішення, але я не думаю, що цього слід соромитися.
– Це те ж саме, – мовила Фанні, трохи помовчавши, – як, наприклад, син адмірала іде служити до флоту або син генерала – до армії, і ніхто не вважає, що так не повинно бути. Нікого не дивує, що вони обрали шлях, на якому їм можуть допомогти друзі, і ніхто не підозрює, що вони поставилися до свого вибору не досить серйозно.
– Так, люба моя міс Прайс. І це справедливо. Їх виправдовує сама обрана професія моряка чи військового. Вона має очевидні переваги: героїзм, ризик, гарні звичаї. Солдати і моряки – завжди бажані гості в товаристві. Нікого не може здивувати, що чоловіки стають солдатами або моряками.
– А мотиви того, хто приймає сан, щиро віддаючи йому перевагу перед іншими професіями, ви вважаєте вартими підозри? – мовив Едмунд. – Щоб виправдати себе у ваших очах, він мусить прийняти це рішення, перебуваючи в цілковитій непевності щодо того, чи буде він хоч якось забезпечений.
– Як, прийняти сан, не маючи парафії? Ні, та це ж безглуздо, справді безглуздо!
– Тоді дозвольте вас спитати, яким чином церква має поповнювати лави своїх служителів, якщо священик не повинен приймати сан, розраховуючи на гідне утримання, а не розраховуючи – тим паче? Ні, звичайно, ви не знаєте, що відповісти. Але я прошу вас поставитися до священика з певною поблажливістю, беручи до уваги ваші власні аргументи. Якщо на нього не повинні впливати ті почуття, які ви так високо цінуєте і вважаєте гідними привабити солдата або моряка й винагородити їх за вибір професії, якщо героїзм, гучне визнання, зовнішній полиск його не зваблюють, отже, тим паче не слід підозрювати, що йому бракує щирості і добрих намірів.
– О, він, безперечно, дуже щирий у своєму прагненні отримати готовий прибуток, а не працювати заради нього; і він має найкращі наміри – нічого не робити, лише їсти, пити й жирувати до скону. Це не що інше, як лінощі, містере Бертрам. Лінощі і любов до безтурботного життя. Відсутність здорових амбіцій і смаку до гарного товариства або ж небажання обтяжувати себе зайвою люб'язністю до інших – ось що спонукає людину стати священиком. Священик може бути лише нехлюєм і себелюбцем; читати газети, стежити за погодою та гиркатися з дружиною. Вікарій виконує всі його обов'язки, а єдина справа його життя – обідати.
– Звичайно, серед священиків є й такі; але, гадаю, їх не так багато, щоб виправдати думку міс Кроуфорд, нібито ці риси є спільними для всіх духовних осіб. Це вичерпне і, даруйте, неглибоке судження виражає не вашу точку зору, але тих упереджених осіб, чиї висловлювання ви звикли чути довкола себе. Не може бути, щоб ваші власні спостереження дали вам підстави так впевнено судити про священнослужителів. Ви могли бути знайомі лише з небагатьма представниками того кола, яке ви так рішуче засуджуєте. Ви повторюєте ті слова, які говорилися за столом вашого дядечка.
– Я кажу те, що здається мені загальновизнаною думкою; а коли певна точка зору притаманна більшості, вона зазвичай буває правильною. Хоч мені самій нечасто траплялося бачити домашнє життя духовних осіб, та воно знайоме надто багатьом, щоб можна було лишатися необізнаним з цього предмета.
– Там, де засуджують будь-яке коло освічених людей загалом – байдуже, кого саме, – завжди бракує справжнього знання, – посміхнувся Едмунд, – або чогось іще. Ваш дядько і його товариші-адмірали, певно, не дуже добре обізнані з життям священиків – окрім капеланів, яких, добрі вони чи погані, завжди раді позбутися.
– Бідний Уїльям! Капелан з «Антверпена» був надзвичайно добрим до нього, – делікатно зауважила Фанні – може, й не до речі, але дуже щиро.
– Я не була схильна запозичувати думки в мого дядечка, – відповіла міс Кроуфорд, – тому ви навряд чи маєте слушність; та оскільки ви так суворо мене засуджуєте, мушу зізнатися, що я маю певну можливість спостерігати домашнє життя духовної особи, відколи оселилася в домі мого брата, доктора Гранта. І хоча містер Грант ставиться до мене винятково люб'язно й дуже добрий до мене, і хоч він справжній джентльмен і, зважуся твердити, людина розумна й освічена, і читає дуже гарні проповіді, і його порядність не викликає сумніву, – я бачу, що він – лінивий, самозакоханий bon vivant, [5]5
Людина, що прагне насолоджуватись життям (франц.).
[Закрыть]який понад усе переймається обідом; він і пальцем не кивне заради інших; і навіть більше – якщо йому не догодила куховарка, він нагримає на свою прекрасну дружину. Щиро кажучи, ми з Генрі сьогодні просто змушені були втекти з дому – через його розчарування в недосмаженій гусці; він нічим не міг утішитись. А моїй бідолашній сестрі довелося сидіти вдома і слухати його ремствування.
– Мене не дивує, що ви його засуджуєте, слово честі. Це серйозний ґандж, який обтяжує погана звичка потурати своїм примхам; і вам, з вашою вразливою вдачею, мабуть, нелегко бачити страждання сестри. Фанні, це свідчить не на нашу користь. Ми не можемо захищати доктора Гранта.
– Так, – відповіла Фанні, – але це не значить, що ми повинні засуджувати його професію. Адже хоч би яку професію обрав доктор Грант, він… не змінився б на краще. А оскільки у флоті чи в армії він міг би командувати набагато більшою кількістю людей, ніж зараз, для багатьох було б гірше, коли б він став моряком чи солдатом, а не священиком. До того ж я впевнена, що хоч які були б вади доктора Гранта, їм загрожувала б серйозна небезпека погіршитися, коли б він обрав більш діяльну світську професію, за якої мав би менше часу й зобов'язань і міг би ухилитися від обов'язку пізнавати самого себе чи то принаймні тієї можливості хоч інодінамагатися пізнати самого себе, чого він не може уникнути зараз. Людина – така поміркована, розважлива як доктор Грант, який звик щотижня повчати інших людей, щонеділі двічі ходити до церкви і виголошувати такі гарні проповіді, та ще й з таким вмінням, як йому це властиве, – така людина не може при цьому не ставати кращою. Це передусім спонукає його думати; і я певна, що він частіше намагається стримуватись, ніж якби він був не священиком, а кимось іншим.
– Звісно, ми не можемо довести протилежного; але я бажаю вам кращої долі, міс Прайс, ніж стати супутницею чоловіка, чия доброзичливість повністю залежить від його проповідей; оскільки, хоч він і може напроповідувати собі гарний настрій щонеділі, буде досить неприємно з ранку в понеділок та до суботнього вечора чути його нарікання на недосмажену гуску.
– Тому, хто здатний сперечатися з Фанні, – гаряче заперечив Едмунд, – не допоможе будь-яка проповідь.
Фанні ще дужче відвернулася до вікна; а міс Кроуфорд щойно встигла люб'язно сказати: «Переконана, що міс Прайс частіше заслуговує похвали, ніж її чує», як сестри Бертрам стали уклінно запрошувати її взяти участь у їхніх співах на кілька голосів, і вона поспішила до фортепіано; а Едмунд дивився на неї в безмежному замилуванні її незліченними чеснотами – від ґречності манер до легкої плавної ходи.
– Ось утілення душевної краси, – мовив він. – Це душа, яка нікого не змусить страждати. Яка в неї легка хода! Як охоче вона йде назустріч побажанням інших! Ладна відгукнутися одразу ж, тільки її покличуть. І як шкода, – додав він, трохи замислившись, – що їй довелося побувати в таких руках!
Фанні з цим погодилася і втішалася тим, що він продовжує стояти з нею біля вікна, не зважаючи на очікувані співи; і, кинувши погляд за вікно, він задивився на спокійний величний краєвид, що, залитий сяйвом ясної ночі, виступав з глибокого мороку на узліссі. Фанні не змогла стримати своїх почуттів.
– Яка гармонія! – мовила вона. – Який спокій! Ні живопис, ні музика не здатні цього описати, – хіба лише поезія. Це те, що заспокоїть будь-чию бентежну душу і розчулить будь-чиє серце! Коли я дивлюся на таку ніч, мені здається, наче на світі не може бути ні зла, ні кривди; і, звичайно, цього було б менше, коли б люди частіше зверталися до природи і, милуючись такою красою, відволікалися від власних турбот.
– Це добре, що ти така чутлива, Фанні. Ніч справді прекрасна, і можна лише пожаліти тих, хто не навчений відчувати красу так глибоко, як ти, у кому змалку не виховали любові до природи. Вони дуже багато втрачають.
– Це ти навчив мене думати про неї і відчувати її, кузене.
– У мене була дуже здібна учениця. Поглянь, як яскраво світить Арктур.
– Так, і Велика Ведмедиця. От якби побачити Кассіопею.
– Тоді треба вийти на газон. Ти не боїшся?
– Анітрохи. Ми вже так давно не дивилися на зорі.
– Та й справді. Не знаю, чому так сталося. – Почалися співи. – Почекаймо, поки вони скінчать, Фанні, – мовив Едмунд, відвертаючись од вікна; та співам не було кінця, і він помалу став присуватися до фортепіано, а коли ті перестали співати, він вже був коло них – і висловив найпалкіше бажання послухати ще.
Фанні зітхала на самоті біля вікна, поки місіс Норріс не висварила її – коли б не застудилася! – і не прогнала звідти.
Розділ дванадцятий
Сер Томас мав повернутися в листопаді, а старшого сина справи покликали додому раніше. Наприкінці серпня надійшла звістка про містера Бертрама – спочатку в листі до лісника, потім в листі до Едмунда; а згодом приїхав і він сам – готовий бути веселим, люб'язним і галантним, як того вимагали обставини або присутність міс Кроуфорд, і розповідати про перегони та Веймаут, про вечірки та друзів, що вона півтора місяця тому слухала б із певною цікавістю, але тепер ці розповіді ще глибше переконали її в тому, що молодший брат їй набагато миліший.
Це було дуже прикро, і вона щиро шкодувала, що так сталося; але це сталося, і тепер вона була така далека від наміру стати дружиною старшого, що навіть не робила спроб його причарувати – просто поводилася, як личить визнаній усіма красуні; його надто тривала відсутність, спричинена самим лише прагненням розважатися та вдовольняти власні забаганки, свідчила про те, як вона зрозуміла, що він її не любить; але його байдужість наразилася на таку саму, якщо не більшу, байдужість з її боку, і навіть якби він уже зараз став власником Менсфілд-парку, новим сером Томасом, яким йому судилося стати згодом, навряд чи вона поставилася б до нього інакше.
Пора року і ті ж справи, що повернули містера Бертрама у Менсфілд, змусили містера Кроуфорда вирушити до Норфолку. На початку вересня він був так потрібний в Еврінгемі. Він поїхав на два тижні, – два тижні такої безпросвітної нудьги для сестер Бертрам, що вони мимоволі насторожилися, і навіть Джулія, незважаючи на свої ревнощі до сестри, зауважила, що йому не можна довіряти і хай він краще не повертається зовсім; за два тижні в нього було досить вільного часу між полюванням та сном, і якби цей джентльмен більше звик розмірковувати про мотиви своєї поведінки і передбачати, до чого може призвести його суєтне марнославство, він зрозумів би, що йому не слід поспішати додому; але, розбещений багатством і наслідуючи поганий приклад інших, він виріс безтурботним себелюбцем і не мав звички зазирати в завтрашній день. Сестри Бертрам – гарненькі, розумні, з видами на майбутнє – тішили його пересичену душу; і, не знайшовши у Норфолку нічого, що могло б зрівнятися з радощами Менсфілду, він охоче повернувся туди у призначений час і зустрів гостинний прийом у тих, за ким мав намір упадати й далі.
Марія, на яку звертав увагу лише містер Рашворт, – приречена день у день вислуховувати його докладні розповіді про одні й ті самі дрібні успіхи та невдачі, його хвалькуваті теревені про собак, заздрісні нарікання на сусідів та гнівні скарги на браконьєрів – предмети, що знаходять шлях до жіночого серця лише за умови, що оповідач має певний дар красномовства, а співбесідниця – певну прихильність до нього, – страшенно нудьгувала без містера Кроуфорда; а Джулія, не заручена й нічим не зайнята, вважала, що має повне право нудьгувати ще більше. Кожна з сестер уявляла, що перевагу віддано їй. Джулію спонукали до цього натяки місіс Грант, яка вірила в те, чого їй хотілося; а Марію – натяки самого містера Кроуфорда. Після його повернення все пішло так, як було до від'їзду; він поводився з кожною сестрою в тій приязній та жвавій манері, яка не дозволяла втратити прихильності іншої, але не виказував тієї щирої відданості, турботи, душевної теплоти, що могли б впасти в око сторонньому глядачеві.
Фанні, єдина з усього товариства, вбачала у цьому щось неприємне; але від того дня у Созертоні вона, побачивши містера Кроуфорда з котроюсь із сестер, мимохіть спостерігала за ними з несхвальним подивом; і якби вона не сумнівалася, що її судження в цьому випадку такі ж справедливі, як і в усіх інших, якби вона була впевнена, що ясно бачить і неупереджено судить про те, що відбувається, вона б, певно, наважилася на серйозну розмову з тим, кому завжди повіряла свої потаємні думки. Та коли вона зрештою насмілилася зробити один-єдиний натяк, він лишився непоміченим.
– Мене трохи дивує, – сказала вона, – що містер Кроуфорд так скоро повернувся, після того як пробув тут так довго, цілих сім тижнів; наскільки я зрозуміла, він полюбляє нові враження та переїзди, і мені здавалося, що як він уже поїхав, то щось неодмінно покличе його кудись іще. Він звик до веселіших місць, ніж Менсфілд.
– Це робить йому честь, – відповів Едмунд, – і його сестру, по-моєму, це тішить. Вона не схвалювала мінливість його настрою.
– Як він подобається моїм кузинам!
– Так, його поводження з жінками повинно здаватися їм приємним. Я бачу, місіс Грант запідозрила, що він віддає перевагу Джулії; я ніколи не помічав нічого подібного, але тільки радітиму, якщо це так. У нього немає таких вад, які б не могло подолати серйозне почуття.
– Якби міс Бертрам не була заручена, – обережно мовила Фанні, – я б подумала що він захопився нею більше, ніж Джулією.
– Що, напевно, все ж свідчить про його прихильність до Джулії, адже часто так буває – перш ніж прийняти остаточне рішення, чоловік приділяє більшу увагу сестрі або близькій подрузі тієї, хто його справді цікавить, а не їй самій. Кроуфорд надто обачливий, щоб лишатися тут, якби йому загрожувала хоч якась небезпека з боку Марії; а за неї я зовсім не хвилююся – вона переконливо довела, що не здатна на сильні почуття.
Фанні подумала, що, мабуть, помилилася, і вирішила, що відтепер буде іншої думки; та попри всю свою схильність коритися Едмундові і попри натяки інших, які вона часом чула і які начебто свідчили, що містер Кроуфорд обрав Джулію, вона іноді не знала, що й думати. Одного вечора вона стала свідком розмови своєї тітоньки Норріс з місіс Рашворт, – і не могла не здивуватись, що вони нічого не помічають; вона була б рада не слухати, та ця розмова відбувалася тоді, коли всі молоді люди танцювали, а вона, на превеликий жаль, мусила сидіти серед немолодих леді біля каміна, понад усе бажаючи, щоб до кімнати скоріше повернувся її старший кузен, на якого вона покладала всі надії як на партнера у танцях. То був перший бал Фанні – хоча й без тих приготувань та блиску, які зазвичай притаманні першому балу юної леді; його вирішили нашвидкуруч влаштувати лише сьогодні після обіду, у зв'язку з тим, що в людській віднедавна з'явився скрипаль, і з допомогою місіс Грант утворилося п'ять пар танцюючих, оскільки до містера Бертрама щойно приїхав один із його друзів. Але Фанні була надзвичайно щаслива, протанцювавши перші чотири танці, і їй було прикро втрачати навіть чверть години. І, в нетерплячому чеканні позираючи то на танцюючих, то на двері, вона мимохіть почула розмову двох вищезгаданих леді.
– Погляньте, мем, – сказала місіс Норріс, не зводячи очей з містера Рашворта і Марії, що вдруге танцювали разом, – зараз ми обидві знову побачимо щасливі обличчя.
– Так, безперечно, – відповіла місіс Рашворт із поважною усмішкою, – це вельми втішне видовище, і як на мене, дуже шкода, що вони повинні були розійтися. Молодих людей у їхньому становищі можна вибачити, якщо вони в дечому відступають від заведених правил. Дивно, що мій син цього не запропонував.
– Він напевно пропонував, мем. Містер Рашворт ніколи про таке не забуває. Але в нашої любої Марії такі строгі уявлення про пристойність, стільки істинної непоказної делікатності, яку за наших часів не так часто можна зустріти, місіс Рашворт, – така вже вона в нас церемонна панянка! Люба моя, ви тільки погляньте на її обличчя; в неї навіть вираз зовсім інший, ніж був під час двох останніх танців!
Міс Бертрам справді здавалася щасливою, її очі іскрилися радістю, і розмовляла вона з більшим пожвавленням, оскільки Джулія та її партнер, містер Кроуфорд, були поруч; усі вони зараз юрмилися на одному місці. Яким був вираз її обличчя до того, Фанні не могла згадати, бо сама танцювала з Едмундом і не думала про неї.
Місіс Норріс повела далі:
– Як приємно бачити, мем, що двоє молодих людей такі щасливі, єднаються одне з одним у такій гармонії, – просто чудова пара! Не можу не думати, як задоволений буде наш любий сер Томас. А як ви гадаєте, мем, чи є надія на другий шлюб? Містер Рашворт подав гарний приклад, а такі речі завжди наслідуються.
Місіс Рашворт, що не бачила нікого, окрім свого сина, була трохи спантеличена.
– Он ті двоє, мем. Ви не бачите там ніяких ознак?
– Господи, міс Джулія і містер Кроуфорд! Так, справді, дуже гарна пара. А який у нього прибуток?
– Чотири тисячі на рік.
– Чудово. Ті, чиї статки невеликі, повинні вдовольнятися тим, що мають. Чотири тисячі на рік – це теж непогано; а він, здається, дуже люб'язний, статечний молодий джентльмен, і я сподіваюся, міс Джулія буде з ним щаслива.
– Це питання ще не вирішене, мем; ми говоримо про це тільки серед найближчих друзів. Але я не маю жодних сумнівів, що це станеться. Він приділяє їй дедалі більше уваги.
Фанні була не в змозі слухати далі. Почуте стало їй нецікавим, оскільки містер Бертрам знову увійшов до кімнати; і хоча вона відчувала, що його запрошення – то надто велика честь для неї, все ж сподівалася, що він її запросить. Він підійшов до їхнього невеликого товариства, але замість того щоб запросити її танцювати, присунув до неї стільця і почав розповідати, куди помістили його хворого коня і що думає з цього приводу грум, з яким він щойно розпрощався. Фанні зрозуміла, що її сподівання марні, і властива їй скромність одразу ж змусила її відчути, якими нерозумними вони були. Скінчивши свою розповідь, він узяв зі стола газету і, проглядаючи її, знехотя мовив:
– Якщо ти хочеш танцювати, Фанні, я до твоїх послуг.
Вона відхилила запрошення ще з більшою поштивістю; ні, танцювати вона не хоче.
– Радий це чути, – мовив він набагато жвавіше і відклав газету, – бо я смертельно втомився. Просто диво, як шановне панство витримує це так довго. Щоб діставати хоч якусь втіху від подібної дурниці, вони всі мають бути закоханими; може, так воно і є. Якщо подивитись на них, одразу ж побачиш, що тут самі лиш закохані, – усі, крім Йєтса та місіс Грант, – і, між нами кажучи, цій бідолашній жінці сердечний друг потрібний ще більше, ніж будь-кому з них. У неї, мабуть, жахливо нудне життя з цим доктором, – він хитрувато поглянув у бік останнього, але, побачивши, що той сидить просто в нього за спиною, вмить змінив і вираз обличчя, і предмет розмови, і Фанні, не зважаючи на всі свої прикрощі, ледь втрималася від сміху. – Дивна ця історія в Америці, докторе Грант! Як ви гадаєте? Я завжди звертаюся до вас, щоб дізнатися, якої слід бути думки про політичні новини.
– Томе, любий, – вигукнула по хвилі його тітонька, – позаяк ти не танцюєш, то ти ж не проти скласти нам компанію у робері? – І, покинувши своє місце, вона приступила до нього, щоб наголосити на своєму проханні, і додала пошепки: – Розумієш, ми хочемо скласти партію для місіс Рашворт… Твоя матуся дуже цього хоче, але не може віднайти часу і сісти з нами, їй треба закінчити своє плетиво. А ти, я і доктор Грант складемо чудову партію; і, хоч ми ставимо по півкрони, ти, знаєш, міг би поставити проти нього й півгінеї.
– Я б із превеликим задоволенням, – голосно сказав Том і притьмом схопився з місця, – це було б надзвичайно приємно… але я саме збирався танцювати. Ходімо, Фанні, – і він узяв її за руку, – не гаймо часу, а то танець скінчиться.
Фанні пішла за ним дуже охоче, хоча й не могла відчувати особливої вдячності до свого кузена і, на відміну від нього, не вбачала різниці між егоїзмом когось іншого та його власним.
– Таке собі скромне проханнячко, нівроку, – обурено вигукнув він, коли вони відійшли. – їй закортіло приклеїти мене до картярського столу на дві години, із собою та доктором Грантом, з яким вони увесь час гиркаються, та з цією занудною бабцею, що тямить у вісті не більше, ніж в алгебрі. Моїй любій тітоньці не завадило б трохи менше метушитися. Та ще й надумала просити мене в такий спосіб! Без усіляких тобі церемоній – просто взяти і бовкнути при всіх, щоб я не мав змоги відмовитись. Оцього я найбільше не люблю. Мене просто бісить, коли вдають, ніби питають твоєї згоди, а насправді звертаються до тебе так, щоб примусити робити тільки те, що їм заманеться, – байдуже, що саме! Якби мені не трапилася щаслива нагода потанцювати з тобою, я просто не зміг би відчепитися від неї. Просто жахливо! Та коли тітонька щось забере собі в голову, її ніщо не спинить.
