Текст книги "Менсфілд-парк"
Автор книги: Джейн Остин
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 31 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]
Розділ вісімнадцятий
Усе зрештою владналося; театр, актори, акторки, костюми – все просувалося вперед; проте, хоч і не було ніяких значних перешкод, Фанні невдовзі побачила, що для всього товариства це не було безперервною розвагою, і вона вже не помічала того жвавого захоплення, яке спершу навіть здавалося їй надмірним. Кожен почав на щось нарікати. Едмундові також було на що скаржитися. Усупереч його волі з міста приїхав декоратор і одразу ж взявся до роботи, що завдало значних збитків і, що найгірше, спричинило поговір про їхні приготування; а брат, замість того щоб прислухатися до його думки й обмежити коло глядачів, роздавав запрошення всім знайомим, кого йому доводилося зустріти. Тома також почала дратувати неспішність декоратора, і він зазнав усіх мук чекання. Він уже вивчив свою роль – кожну свою роль, оскільки взяв на себе всі незначні ролі, які можливо було поєднати з роллю Управителя, і йому не терпілося грати; і кожен з цих днів вимушеного неробства посилював відчуття, що всі його ролі надто дріб'язкові, і Том дедалі більше шкодував, що вони не вибрали якої-небудь іншої п'єси.
Фанні, яка завжди була вельми уважним, а часто й взагалі єдиним слухачем, раз у раз доводилося чути скарги й нарікання більшості з них. Саме вона дізнавалася, що містер Йєтс, на думку всіх, надто пишномовний; що сам містер Йєтс розчарувався в Генрі Кроуфорді; що Том Бертрам говорить надто швидко – і не розбереш, що він каже; що місіс Грант усе псує недоречним сміхом; що Едмунд зі своєю роллю пасе задніх; і що просто біда мати справу з містером Рашвортом, якому для кожної репліки потрібний суфлер. Їй також було відомо, що бідолашний містер Рашворт часто не має з ким репетирувати; він скаржився їй так само, як і всі інші; а для неї було так очевидно, що Марія його уникає і вряди-годи без жодної потреби повторює свою першу сцену з містером Кроуфордом, що вона з жахом чекає від нього нових ремствувань. Ніхто нічим не був задоволений, а тим паче безтурботний, і вона бачила, що кожен хоче того, чого йому бракує, і цим самим дає іншим привід для докорів. У кожного роль була або занадто довга, або закоротка; ніхто не слухав реплік партнера з належною увагою; ніхто не пам'ятав, з якого боку мусить виходити на сцену; ніхто, крім самого скаржника, не дотримувався ніяких вказівок.
Фанні здавалося, наче вона отримує від їхньої вистави не менше безневинних радощів, ніж усі інші; Генрі Кроуфорд грав дуже добре, і їй подобалося, нишком прослизнувши до театру, спостерігати за репетицією першого акту, незважаючи на ті почуття, які пробуджували в ній деякі репліки Марії. Марія, на її думку, також грала добре, занадто добре; і після кількох перших репетицій Фанні стала для них єдиним представником публіки і була вельми корисною то в ролі суфлера, то в ролі глядача. Наскільки вона могла судити, містер Кроуфорд був найкращим із акторів; він мав більше впевненості в собі, ніж Едмунд, більше таланту й смаку, ніж містер Йєтс. Він не подобався їй як людина, проте вона мусила визнати, що актор з нього чудовий, і небагато хто вважав інакше. Містер Йєтс, щоправда, нарікав на його млявість та незворушність; і врешті-решт настав день, коли містер Рашворт, похмуро дивлячись на Фанні, мовив:
– Невже і ви бачите в цій затії щось привабливе? Хоч убийте мене, ніяк не збагну, що такого гарного в цьому Кроуфорді; і, між нами кажучи, мені здається просто смішним, коли такого недомірка, опецька, найнезугарнішого чоловічка вважають чудовим актором.
Від цієї миті в ньому спалахнули колишні ревнощі, які Марія, плекаючи чимдалі серйозніші надії на Кроуфорда, і не намагалася загасити; і сподівання на те, що містер Рашворт бодай колись примудриться вивчити свої сорок дві репліки, здавалися безпідставними. Що ж до його здатності хоч якось впоратися з роллю, тут ніхто, крім його любої матінки, не плекав жодних ілюзій; вона, звісно ж, шкодувала, що його роль є не досить значною, і не квапилася їхати до Менсфілду, чекаючи, поки не почнуть репетирувати його сцени; але всі інші могли сподіватися тільки на те, що він сяк-так завчить репліку партнера і слова, які після неї має вимовити, а в усьому іншому покладеться на суфлера. Фанні, із співчуття до нього та зі своєї доброї волі, сумлінно вчила його запам'ятовувати слова, давала йому всілякі вказівки й поради, вигадувала для нього мнемонічні прийоми, сама вчила напам'ять кожне слово його ролі, та його успіхи лишалися мізерними.
Їй, звичайно ж, було і ніяково, і лячно, й тривожно; але, попри ці та інші причини, що потребували її вільного часу й уваги, вона аж ніяк не відчувала себе зайвою серед усіх театралів чи самотньою у своєму душевному неспокої; так само вона не могла поскаржитись, що її дозвілля чи її співчуття нікому не потрібні. Її невтішні передчуття не справдилися. Вона ставала в нагоді всім; тому їй, певно, велося не гірше, ніж будь-кому з них.
До того ж було багато шиття, і тут знадобилася її допомога; і місіс Норріс вважала Фанні не менш вправною за всіх інших, що було зрозуміло з її вимогливого тону.
– Іди-но сюди, Фанні! – гукала вона. – Ото гарні для тебе настали часи! Та, може, все ж не годиться отак вештатися по кімнатах і на все витріщатися; ти мені також потрібна. Я вся в клопотах, мені нема коли й угору глянути, треба ж якось довести до ладу плащ містера Рашворта, щоб не докуповувати шовку. Сподіваємося, що ти допоможеш мені його зшити. Тут усього лише три шви, ти швидко впораєшся. От якби мені хтось указував, що робити. Бачу, ти не дуже квапишся, і якщо всі будуть отак байдикувати, то далеко не в'їдемо.
Фанні взялася до роботи тихенько, без жодної спроби себе захистити; але друга її тітонька, що була добросердішою, заступилася за неї:
– Не дивно, сестро, що Фанні все це так подобається: для неї це вперше; а ми ж з тобою самі колись дуже любили спектаклі, я й зараз їх обожнюю; як тільки матиму трохи часу, неодмінно подивлюся їхні репетиції. Про що ця п'єса, Фанні? Ти ніколи мені не розповідала.
– О, прошу, сестро, не питай її зараз; Фанні не з тих, хто може водночас і говорити, і працювати. Це про узи кохання.
– По-моєму, – обізвалася Фанні до тітоньки Бертрам, – завтра ввечері вони будуть репетирувати всі три акти, і ви зможете побачити наших акторів.
– Ти краще зачекай, поки почеплять завісу, – втрутилася місіс Норріс. – За два дні буде завіса, а без неї що ж це за спектакль. Певна, що від фестонів ти будеш просто у захваті.
Леді Бертрам начебто погодилася зачекати. Фанні не поділяла тітчиної безтурботності; вона лиш думала про завтрашній день: адже якщо будуть репетирувати всі три акти, Едмунд і міс Кроуфорд уперше гратимуть разом; у третьому акті в них була сцена, що особливо її цікавила, і Фанні і жадала, і боялася побачити, як вони її зіграють. Там йшлося про кохання; про шлюб у коханні мав розповісти джентльмен, а леді повинна була, по суті, йому освідчитися.
Завтрашній день настав, репетицію було призначено на вечір, і Фанні, думаючи про неї, так і не могла заспокоїтись. Вона сумлінно працювала під наглядом тітоньки Норріс, але її бентежні думки були далекі від її нинішнього заняття; і десь опівдні вона пішла зі своєю роботою до східної кімнати, щоб не бути присутньою при непотрібній, на її думку, репетиції першого акту, яку щойно запропонував Генрі Кроуфорд, мати якусь хвилинку на власні справи й уникнути розмови з містером Рашвортом. Проходячи передпокоєм, вона краєм ока завважила, що обидві леді з пасторату саме наближаються до маєтку, але це не вплинуло на її бажання сховатись подалі з очей, і вона вже з півгодини спокійно шила й сиділа задумана у східній кімнаті, коли легкий стук у двері сповістив про появу міс Кроуфорд.
– Я не помилилася? Так, це східна кімната. Люба моя міс Прайс, вибачте, але я до вас по допомогу.
Фанні, вельми здивована, все ж намагалася показати себе гостинною хазяйкою кімнати і занепокоєно поглянула на лискучу решітку в порожньому каміні.
– Дякую, мені не холодно, зовсім не холодно. Дозвольте мені побути тут іще трохи і, будьте такі ласкаві, послухайте мій третій акт. Я принесла свою книгу, і, якщо ви ще й порепетируєте зі мною, я буду вам дуже вдячна. Я прийшла сьогодні, сподіваючись порепетирувати з Едмундом – віч-на-віч – ще до вечора, але щось не можу його знайти; та навіть якби він був тут, не думаю, що з нимя робила б значні успіхи, треба ж спершу якось призвичаїтися; там справді є кілька таких реплік… Скажіть, що ви згодні!
Фанні дуже ввічливо дала свою згоду, але її голос при цьому звучав досить непевно.
– Вам хоч колись доводилося зазирнути в мою роль? – вела далі міс Кроуфорд, розгортаючи книгу. – Ось вона. Спершу я не думала про неї надто серйозно, але, слово честі… Ось погляньте на цю репліку, і на цю, і на цю. Як мені дивитися йому в обличчя, промовляючи такі слова? Ви б змогли? Але він ваш кузен, ось у чому різниця. Порепетируйте зі мною, щоб я уявляла, наче ви – це він, і помалу змогла почуватися вільніше. Ви іноді навіть схожі на нього.
– Справді? Я буду рада зробити для вас усе можливе; але мені доведеться читати роль, бо напам'ять я не все пам'ятаю.
– Звісно, вам знадобиться книга. То почнімо? Нам треба мати під рукою два стільці, щоб ви поставили їх на передньому плані. Ось… чудові стільці з класної кімнати, мабуть, не зовсім те, що треба для театру, – це скоріше стільчики для малих дівчаток, щоб сидіти й гойдати ніжками, поки вчиш уроки. Що сказали б ваша гувернантка і ваш дядечко, почувши, що ми трохи кпимо над ними? Якби сер Томас міг зараз усіх нас побачити, він би осінив себе хресним знаменням, – репетиції заполонили весь дім. Йєтс скаженіє в їдальні. Я чула його голос, коли піднімалася сходами, а театр, звісно ж, відданий у володіння цим невтомним трудівникам, Агаті з Фредеріком. Вони будуть неперевершені, інакше я вельми здивуюся. Я зазирнула туди хвилин п'ять тому, і треба ж, щоб саме цієї миті вони вкотре намагалися уникнути обіймів, а містер Рашворт був зі мною. Як на мене, погляд у нього був досить-таки дивний; та я постаралася все обернути на краще, прошепотіла йому: «У нас буде чудова Агата, у її манері стільки материнського, щось справді материнське і в голосі, й у виразі обличчя». Гарно я зметикувала, правда? Він аж просяяв. Ну, а тепер – мій монолог.
Вона почала, і Фанні приєдналася до неї з тією скромністю, на яку було розраховане попередження, що вона представляє Едмунда; але і зовнішність її, і голос були такі жіночні, що вона навряд чи могла переконливо зображати чоловіка. Однак з таким Анхельтом міс Кроуфорд почувалася сміливіше; і вони вже подолали половину сцени, коли їх перервав стук у двері, і Едмунд, з'явившись наступної миті, поклав край репетиції.
Подив, розуміння і задоволення – ось почуття, які викликала в усіх трьох ця несподівана зустріч; і оскільки Едмунд прийшов сюди в тій же справі, що й міс Кроуфорд, їхрозуміння й задоволення виявилися не просто миттєвими почуттями. Він також мав із собою книгу і шукав Фанні, щоб просити її порепетирувати з ним і допомогти йому підготуватися до вечора, і не знав, що міс Кроуфорд уже в домі; але ж як вони пожвавилися, спіткавши одне одного у прагненні до однієї мети, і як високо оцінили доброту та послужливість Фанні!
Утім, вона не могла відповісти їм з такою ж теплотою, її радість потьмарилася в їхньому палкому сяянні, вона надто добре відчувала, що їм стає до неї байдуже, і не могла втішитися тим, що кожен потребував її допомоги. Тепер вони мали репетирувати разом. Це запропонував Едмунд – і наполегливо вмовляв їх, поки юна леді, і спершу не дуже схильна відмовлятися, уже не могла чинити опір; і Фанні лишалося тільки підказувати репліки й спостерігати за ними, їй надали права справжнього судді й критика, і вона щиро намагалася виконувати свої обов'язки, вказуючи виконавцям на недоліки їхньої гри; але все в ній поставало проти цього, вона не могла, не хотіла, не сміла цим займатися; навіть якби вона справді була налаштована критично, сумління втримало б її від несхвальних суджень. Сцена, яку вони репетирували, зачіпала її власні почуття, і тому вона не могла правдиво й спокійно судити про дрібні вади. Підказувати репліки – цього з неї було досить, а іноді й більше ніж досить, бо вона не весь час була в змозі стежити за текстом. Дивлячись на них, вона відволікалася і, збентежена дедалі більшим натхненням Едмунда, якось закрила книгу і відвернулася від них саме тієї миті, коли була потрібна її допомога. Вони пояснили те цілком природною втомою, подякували їй і поспівчували; та вона заслуговувала набагато більшого співчуття, про що, як вона сподівалася, вони ніколи не запідозрять. Зрештою сцена скінчилася, і Фанні присилувала себе додати й свою похвалу до тих компліментів, які вони робили одне одному; і, коли вона знову залишилася на самоті і змогла все пригадати, їхня гра видалася їй такою природною, такою щирою, що можна було не сумніватися в майбутньому успіхові вистави і в тому, що їй це видовище завдасть лише страждань. Та хоч би як воно вплинуло на неї, вона повинна сьогодні пройти через ці тортури.
Перша справжня репетиція трьох актів мала відбутися ввечері; місіс Грант і Кроуфорди пообіцяли, що повернуться одразу ж після обіду; кожен чекав цього з нетерпінням. Здавалося, радісне збентеження охопило всіх; Том був задоволений, що справа наближається до завершення; Едмунда надихали спогади про ранкову репетицію, і всі дрібні непорозуміння де й поділися. Всі були напоготові, всім не сиділося на місці; леді невдовзі пішли з їдальні, за ними попрямували чоловіки, і, окрім леді Бертрам, місіс Норріс та Джулії, всі опинилися в театрі ще засвітла; і, запаливши стільки свічок, скільки дозволяла незавершена сцена, чекали тільки появи місіс Грант і Кроуфордів, щоб почати.
На Кроуфордів не довелося довго чекати, проте місіс Грант з ними не було. Вона не змогла прийти. Доктор Грант, оголосивши, що він нездужає, у що його розважлива своячка не надто повірила, не міг відпустити дружину.
– Доктор Грант хворий, – сказала міс Кроуфорд з глузливою урочистістю. – Він хворіє відтоді, як не став сьогодні їсти фазана. Надумав, що фазан жорсткий, відіслав на кухню свою тарілку і відтоді потерпає від голоду.
Ото було розчарування! Відсутність місіс Грант засмутила всіх. Її приємні манери і веселу догідливість вони цінували завжди, та сьогодні без неї було аж надто некомфортно. Тепер їх не втішить ні гра, ні сама репетиція. Усе пішло шкереберть. Що ж робити? Том, Селянин, був у розпачі. По хвилі непевного мовчання дехто став позирати на Фанні, і залунали поодинокі голоси:
– Коли б міс Прайс була така люб'язна і хоча б прочиталароль…
І одразу ж на неї з усіх боків посипалися благання, просили всі, навіть Едмунд сказав: «Ну-бо, Фанні, будь ласка, якщо це тобі не зовсімнеприємно»… Але Фанні все ще вагалася. Їй було нестерпно навіть думати про це. Чом би їм не звернутися до міс Кроуфорд? І чому вона не сиділа у своїй кімнаті, там вона була б у безпеці, – нащо їй було приходити на репетицію? Вона ж знала, що це і засмутить її, і розсердить; знала, що їй слід триматися осторонь. От її й покарано.
– Вам треба буде лише читати, —знову почав правити своєї Генрі Кроуфорд.
– А я впевнена, що Фанні чудово знає роль напам'ять, – докинула Марія, – вона ж напередодні разів двадцять поправляла міс Грант. Фанні, я певна, що ти знаєш роль.
Фанні не могла сказати, що не знає; і оскільки вони наполягали, а Едмунд повторив своє прохання і поглянув на неї так, наче ладен був зневіритись у її доброті, вона поступилася. Вона постарається. Усіх це задовольнило, і вона тільки сиділа й слухала, як шалено калатає її серце, поки вони готувалися починати.
Вони таки почали; і, надто захоплені галасом, який при цьому здійняли, не дослухалися до незвичного шуму в іншій частині будинку, і репетиція тривала, коли двері до кімнати раптом розчахнулися і Джулія, ставши на порозі, пополотніла від жаху, вигукнула:
– Батько приїхав! Він зараз у передпокої.
Розділ дев'ятнадцятий
Як описати сум'яття, що заволоділо всім товариством? Для більшості з них то була мить невимовного жаху. Сер Томас у будинку! Усі одразу ж цьому повірили. Не було жодної надії на те, що це розіграш чи помилка. Погляд Джулії красномовно свідчив про правдивість цієї звістки, і після перших недоладних вигуків на півхвилини запанувала тиша; кожен, змінившись в обличчі, дивився на сусіда, і майже для кожного то була найприкріша, найнесвоєчасніша, вражаюча новина! Містер Йєтс міг вважати це просто неприємним втручанням у плани сьогоднішнього вечора, а містер Рашворт міг вбачати у цьому ласку провидіння, та всім іншим було тяжко на серці, всі знемагали під тягарем самозвинувачень та непевної тривоги, всі у глибині душі запитували у себе: «Що з нами буде? Що тепер робити?» Тиша гнітила, і жахом сповнювали кожного ті звуки, що підтверджували страшну звістку, – грюкання дверей і промовисті кроки, що наближалися. Джулія поворухнулася і заговорила першою. Ревнощі й зловтіха покинули її, себелюбство поступилося перед загальним відчаєм; але під час її появи Фредерік віддано слухав розповідь Агати і притискав її руку до свого серця, і коли Джулія звернула на це увагу і побачила, що, незважаючи на її вбивчі слова, він не змінив пози і не відпустив руку її сестри, у її зраненому серці знову ожила образа, вона враз почервоніла, хоч за хвилю до того дуже зблідла, і вилетіла з кімнати, зронивши: «Менінема чого боятися зустрічі з ним».
Тоді заворушилися й усі інші, і в одну й ту ж саму мить обидва брати виступили наперед – вони відчували необхідність щось вчинити. Їм вистачило кількох слів, щоб дійти згоди. У цю хвилину їхні думки не могли різнитися: вони повинні негайно іти до вітальні. Марія приєдналася до них, маючи такий самий намір; з цієї трійці вона була найсміливішою, адже саме та обставина, що змусила Джулію втекти, надавала їй сили. Те, що Генрі Кроуфорд тримав її за руку в таку мить, у вирішальну мить випробування, було варте століття вагань і тривог. Вона вважала це запорукою найсерйозніших намірів і не боялася навіть постати перед батьком. Вони вийшли, не звертаючи анінайменшої уваги на невгамовні домагання містера Рашворта: «А мені також піти? Може, мені краще також піти? Хіба не слід мені також піти?» – та щойно вони вийшли за двері, як Генрі Кроуфорд вгамував його тривожну цікавість і, щиро заохотивши його в намірі одразу ж засвідчити свою повагу серові Томасу, був радий чимшвидше відправити його услід за іншими.
Фанні залишилася з Кроуфордами і містером Йєтсом. Кузини і кузени зовсім про неї забули; а сама вона була надто низької думки про своє становище, щоб сподіватись на прихильність сера Томаса, і, не наважившись поставити себе нарівні з його дітьми, вона була рада, що лишається осторонь і має змогу хоч трохи прийти до тями. Її хвилювання й тривога були сильніші, ніж у будь-кого з інших, бо при такій вдачі, як у неї, навіть сама невинність не позбавляє від страждань. Вона ледь не зомліла, в ній прокинувся колишній острах перед дядечком, і співчуття до нього і майже до кожного з членів товариства, і невимовна тривога за Едмунда. Вона дрижала, мов у лихоманці, і, сівши, поринула в ці страхітливі роздуми, тоді як троє інших присутніх, більше не маючи потреби стримуватися, виливали у скаргах своє роздратування, оплакували передчасний приїзд господаря, що так прикро став їм на заваді, і, не виявляючи ані крихти співчуття до бідного сера Томаса, визнавали, що йому слід було б добре затриматися в дорозі, а ще краще – на Антигуа.
Кроуфорди хвилювалися більше, ніж містер Йєтс, оскільки краще розуміли, що це за сім'я, і ясніше бачили, яким лихом усе це може скінчитися. Невідворотна загибель п'єси була для них очевидною: вони відчували, що всі їхні плани зруйновано; але містер Йєтс вважав це лише тимчасовою перешкодою, неприємністю на один сьогоднішній вечір, і навіть припустив, що репетицію, напевно, можна буде продовжити після чаю, коли вгамується переполох, викликаний приїздом сера Томаса, і на дозвіллі він і сам залюбки подивиться п'єсу. Кроуфорди лише посміювалися з такої маячні; і невдовзі, погодившись, що їм краще тишком зникнути і не втручатися в родинні справи, вони запросили містера Йєтса приєднатися до них і провести вечір у пастораті. Але містер Йєтс досі ще не мав справи з тими, хто шанує батьківське слово та мир у сім'ї, і тому не вважав за потрібне прийняти запрошення; подякувавши їм, він мовив, що «схильний залишитися, щоб засвідчити свою щиру повагу старому джентльменові, позаяк він уже все одно приїхав», і до того ж це буде негарно стосовно Бертрамів, якщо всі від них повтікають.
Фанні якраз трохи опанувала себе і відчула, що не повинна лишатися тут далі, бо це може видатися нечемним; вона пообіцяла Кроуфордам передати їхні вибачення і, побачивши, що вони збираються йти, і собі вийшла з кімнати, щоб виконати моторошний обов'язок – з'явитися перед дядечком.
Вона занадто скоро опинилася біля дверей вітальні; і, постоявши хвилинку, хоч і знала, що це їй нічим не допоможе, бо жодне чекання під дверима ще не додавало їй сміливості, вона у відчаї натиснула на клямку – і перед нею у вогнях вітальні постало все родинне зібрання. Сер Томас саме цієї миті роззирався довкола, промовляючи: «А де ж Фанні? Чому я не бачу моєї крихітки Фанні?» – і, побачивши її, ступив їй назустріч і з добротою, що вразила її й розчулила, назвав її любою Фанні, сердечно поцілував її і з помітним задоволенням зауважив, що вона так виросла! Фанні не знала, що й думати, куди дивитися. Вона була украй знічена. Ніколи в житті він не був таким добрим, таким надзвичайно добрим до неї. Він поводився зовсім по-іншому, від радісного хвилювання він навіть говорив швидше; і вся його грізна велич, здавалося, безслідно зникла у пориві ніжності. Він підвів її ближче до світла і знову подивився на неї – турботливо розпитував про її здоров'я, а потім перервав себе, зауваживши, що можна й не питати, бо її зовнішність говорить сама за себе. Чарівний рум'янець, що змінив колишню блідість її обличчя, свідчить про благотворні зміни в її здоров'ї й робить її просто красунею! Потім він взявся розпитувати Фанні про її сім'ю, особливо про Уїльяма; і його доброта змусила її дорікнути собі за те, що вона так мало його любила, що сприйняла його повернення, мов якесь лихо; і коли вона насмілилася підвести очі і поглянула йому в обличчя, то побачила, що він схуд, а лице в нього обпалене сонцем, змарніле, виснажене від утоми та жаркого клімату, і в ній пробудилася ніжність, і було так боляче думати, яка несподівана прикрість на нього чекає.
Сер Томас був душею товариства, яке за його пропозицією розташувалося біля каміна. Він, як ніхто, зараз мав право говорити; щасливий після такої довгої розлуки опинитися вдома, у своїй сім'ї, він був надзвичайно говірким і доброзичливим; він охоче розповідав про все, що стосувалося його подорожі, і відповідав своїм синам ще до того, як вони встигали його спитати. Його справи на Антигуа останнім часом швидко пішли вгору, і зараз він прибув із самого Ліверпуля, бо йому трапилася нагода припливти туди приватним судном, замість того щоб чекати пакетбота; він докладно сповістив рідних про всі подробиці своїх справ, про всі приїзди та від'їзди; він сидів поруч із леді Бертрам і щиро втішався, бачачи довкола рідні обличчя, і раз у раз переривав свою розповідь, щоб зауважити, як же йому пощастило, що він застав усіх вдома, дарма що приїхав так несподівано, – всі вдома, всі разом, усе так, як він хотів, хоч і не смів на це сподіватись. Не забув він і про містера Рашворта; гостинно привітав його й сердечно потиснув йому руку, і з підкресленою увагою залучив його до бесіди, що якнайтісніше стосувалася Менсфілду. У зовнішності містера Рашворта не було нічого неприємного, і серові Томасу він одразу сподобався.
Проте ніхто з оточуючих не слухав сера Томаса з такою безтурботною, нічим не затьмареною насолодою, як його дружина; вона справді була щаслива бачити свого чоловіка і так палко раділа його приїзду, що чи не вперше за останні двадцять років позбулася свого незворушного супокою. Кілька хвилин вона була майжесхвильована, та все ж їй вистачило розважливості, щоб неквапно відкласти своє шиття, відсунути убік мопса і лише після цього приділити чоловікові увагу та звільнене місце на канапі. Вона ні за кого не тривожилася настільки, щоб це могло порушити її власний спокій; протягом їхньої розлуки їй непогано велося: вона вишила не одну скатертину і сплела багато ярдів мережива; і вона могла без жодних вагань ручитися як за себе, так і за молоде покоління, що вони поводилися бездоганно і не гаяли часу в неробстві. Їй було так приємно знову його бачити і чути його розмову; його оповіді так тішили її слух і живили цікавість, що зараз вона особливо добре зрозуміла, як жахливо за ним скучила і як тяжко було б витримувати й далі його відсутність.
Радість місіс Норріс неможливо було порівняти з радістю її сестри. Не тому, що вона, подібно до всіх інших, з жахом уявляла собі, як розгнівається сер Томас, побачивши неподобство в будинку; адже вона перебувала в такому засліпленні, що, коли її зять увійшов до кімнати, не виказала й тіні тривоги, хіба лише прибрала подалі з очей рожевий плащ містера Рашворта; але її засмутило, що він повернувся. Це залишало її не при ділі. Сер Томас не послав когось по неї, щоб вона побачила його першою і провістила усім щасливу новину, а натомість, дуже розумно розсудивши, що нерви в його дружини та дітей досить-таки міцні, вдовольнився послугами управителя і одразу ж пройшов за ним до вітальні. Місіс Норріс почувалася обманутою, їй не дали звершити діяння, якого вона завжди чекала, – першою сповістити про його повернення чи смерть; і зараз вона вперто намагалася зчинити галас, дарма що не було жодних причин галасувати, і докладала всіх зусиль, щоб бути корисною, хоч потрібні були тільки тиша та спокій. Якби сер Томас погодився щось із'їсти, вона б одразу ж своїми недоладними розпорядженнями завдала клопоту економці й замордувала слуг докорами; але сер Томас рішуче відхилив її намовляння пообідати: він не хоче нічого їсти, нічого – до самого чаю; він краще почекає чаювання. Проте місіс Норріс раз у раз пропонувала щось інше, і в найцікавішу мить його подорожі до Англії, у розпалі бунту на французькому судні, вона знов поткнулася до нього із запрошенням поїсти супу.
– Повірте, любий сер Томасе, тарілочка супу буде для вас аж як корисніша, ніж чай. З'їжте хоч трішечки супу!
Сер Томас був несхитний.
– Ви, як завжди, піклуєтеся про всіх на світі, люба моя місіс Норріс, – відповів він. – Але я справді не хочу нічого, крім чаю.
– Ну, тоді, леді Бертрам, сподіваюся, ви накажете подавати чай; та поквапте Бедлі, хай ворушиться, а то він сьогодні щось розлінився.
Вона таки домоглася свого, і сер Томас міг продовжити свою розповідь.
Трохи згодом запанувала мовчанка. Він розповів про всі найважливіші справи, і, здавалося, його радувала сама можливість дивитися то на одне, то на друге рідне обличчя; але мовчання було недовгим: радісне піднесення зробило леді Бертрам надміру балакучою, і можна уявити почуття її дітей, коли вони почули матусині слова:
– Як ви гадаєте, сер Томасе, чим розважалися останнім часом оці молоді люди? Вони грали на сцені. Ми всі наче ожили від їхньої вистави.
– Справді? І що ж це за вистава?
– О, вони самі вам усе розкажуть.
– Ви скоро про все дізнаєтеся, – квапливо вигукнув Том і повів далі з удаваною недбалістю: – Та воно не варте того, щоб набридати з цим батькові зараз. Ви ще наслухаєтеся про це завтра, сер. Ми лише спробували, щоб чимось зайнятися і розважити матусю, минулого тижня розіграти кілька сценок, – так, дрібниці. З самого жовтня весь час дощило, і ми з ранку до вечора сиділи в чотирьох стінах. Я й за рушницю не брався, мабуть, від третього числа. Перші три дні ще якось полював, а потім навіть і не пробував. Першого дня я пішов до Менсфілдського лісу, а Едмунд – до гаю за Істоном, і ми принесли разом шість пар, хоч кожен міг би підстрелити вшестеро більше; та будьте певні, сер, ми пильнуємо ваших фазанів, як ви б лишень могли бажати. Не думаю, що вам може здатись, наче ваші угіддя збідніли. Я ще ніколи не бачив, щоб у Менсфілдському лісі було стільки фазанів. Сподіваюся, ви й самі скоро виберетеся на полювання, сер.
Наразі небезпека минула, і Фанні трохи полегшало; та коли невдовзі по тому подали чай і сер Томас, підвівшись, мовив, що не може ж він, опинившись удома, не поглянути на свій улюблений кабінет, – усіх знову охопила тривога. Він вийшов, перш ніж його встигли підготувати до зміни, яку він мав побачити; і коли він пішов з кімнати, запанувала напружена тиша. Едмунд озвався першим.
– Треба щось робити, – сказав він.
– Час подумати про наших гостей, – мовила Марія, все ще відчуваючи, наче її рука притиснена до серця Генрі Кроуфорда; а до всього іншого їй було байдуже. – Де ти залишила міс Кроуфорд, Фанні?
Фанні розповіла, як пішли гості і що вони попросили передати.
– То бідний Йєтс там сидить сам-один! – вигукнув Том. – Я піду приведу його. З нього буде непоганий помічник, коли все випливе назовні.
Він пішов до театру і з'явився там якраз вчасно, щоб стати свідком першої зустрічі свого батька та свого друга. Сер Томас неабияк здивувався, побачивши, що в його кімнаті горять свічки; а роззирнувшись довкола, помітив інші ознаки недавньої присутності і дух загального безладу. Книжкова шафа, відсунута від дверей більярдної, особливо його вразила, та він не встиг навіть відчути справжнього подиву, оскільки звуки, що долинали з більярдної, ошелешили його ще дужче. Хтось голосно говорив – голос видався йому незнайомим, – та ні, радше не говорив, а волав. Він ступив до дверей, у цю мить навіть зрадівши такому зручному сполученню між кімнатами; і, відчинивши двері, опинився просто на сцені, сам на сам із молодиком, який гаряче декламував і, здавалося, ще трохи – і наскочив би на сера Томаса. Тієї самої миті, коли Йєтс помітив сера Томаса і виказав бурхливі душевні почуття набагато майстерніше, ніж під час своїх репетицій, Том Бертрам увійшов в інші двері; і ніколи ще йому не було так важко зберегти серйозний вираз обличчя. Праведне обурення батька, який уперше в житті ступив на театральну сцену, і поступове перетворення палкого Барона Уїлденхейма на шляхетного й невимушеного містера Йєтса, який, вклонившись, попросив вибачення в сера Томаса, – це була така вистава, таке по-справжньому театральне дійство, якого Том нізащо не погодився б пропустити. Це була остання – скоріше за все остання сцена в цьому театрі; але Том був певен, що кращої годі було видумати. Театр закриється під шквал овацій.
