Текст книги "Серця трьох"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Я божеволів від кохання, свята людино. Тепер мені здається, що вона була не така вже гарна. А тоді за неї кращої не було. Кохання палило мені серце й мозок і перетворило мене на раба. А вона утекла від мене однієї ночі, і відтоді я ніколи її не бачив.

Пеон чекав, стоячи на колінах, схиливши голову, а Сліпий Розбійник, на диво присутніх, глибоко зітхнув і, здавалося, забув про все на світі. Його рука мимоволі лягла на голову метиски і погладила її блискучі чорні коси.

– Жінка… – мовив він так тихо, що його чистий і дзвінкий голос звучав, як шепіт. – Завжди жінка, прегарна жінка! Усі жінки прекрасні… для чоловіка. Вони любили наших батьків; вони народили нас; ми кохаємо їх; вони народжують наших синів, аби ті кохали їхніх доньок і називали їх прекрасними, – так завжди було і завжди буде, доки на землі існує людина і існуватиме й кохання.

Глибоке мовчання запанувало в печері, а Суворий суддя поринув у свої думи. Нарешті красуня-метиска ласкаво доторкнулася до нього і нагадала про пеона, що усе ще стояв перед ним навколішки.

– Ось мій вирок, – сказав сліпий. – Ти одержав чимало ударів. Кожний удар по твоєму тілу вже був достатньою платою за борг плантатору. Ти вільний. Іди. Але залишайся в горах і закохайся в жінку з гір. Тобі потрібна жінка, без жінки неможливе життя чоловіка. Йди, ти вільний. Ти, кажеш, напівмайя?

– Так, я напівмайя, – пробурмотів пеон. – Мій батько – майя.

– Вставай і йди. І залишайся в горах зі своїм батьком-майя. Тierra caliente – не місце для чоловіка, народженого в Кордильєрах. Плантатора ж твого тут немає, а тому ми і не можемо судити його. Плантатор є плантатор. Його друзі можуть вважати себе вільними.

Суворий суддя чогось очікував, очікував і Генрі, а потім виступив уперед.

– Я той, – сміливо заявив він, – кого засуджено на смерть за вбивство. Убитий – рідний дядько дівчини, яку я кохаю і одружуся з нею, якщо тут, у Кордильєрах, у цій печері, справді панує справедливість.

Але начальник поліції перебив його:

– Двадцять людей були свідками того, як він погрожував небіжчику, що вб’є його. А за годину ми застали цього грінго біля ще теплого трупа.

– Він говорить правду, – підтвердив Генрі. – Я таки погрожував тому чоловікові – нам обом ударив у голову хміль. І жандарми справді наткнулися на мене, коли я схилився над ще теплим тілом. Але я не вбивав його. І я уявити собі не можу, чия підла рука під покровом ночі увігнала йому ніж у спину.

– Станьте обоє на коліна, щоб я міг допитати вас, – наказав Сліпий Розбійник.

Довго він досліджував їх своїми чуйними пальцями. Довго блукали вони по обличчях обох чоловіків, мацали пульс – і все-таки не міг він дійти якогось висновку.

– У цій справі замішана жінка? – навпростець запитав він Генрі Моргана.

– Так, вродлива жінка. Я кохаю її.

– Це добре, що кохання так зачепило твоє серце, тому що чоловік, якого не ранить кохання, тільки наполовину чоловік, – поблажливо зауважив сліпий суддя. І, звертаючись до начальника поліції, додав: – Ось твого серця не зачепила жінка, проте тебе теж щось гнітить. Що ж до цього чоловіка, – і він показав на Генрі, – то я не думаю, що лише почуття до жінки хвилює його серце. Можливо, почасти ти винний у цьому, а почасти та злість, яку відчуває він до тебе. Встаньте обидва. Я не можу розсудити вас. Але є такий спосіб, що дає безпомилкову відповідь: випробування Гадюки й Птаха. Воно настільки ж непогрішне, як непогрішний сам Бог, тому що так Він визначає істину. Ось і Блекстон говорить, що випробування Божим судом допомагає з’ясувати істину.

РОЗДІЛ XI

У самому центрі володінь Сліпого Розбійника була улоговина футів із десять завбільшки і тридцять в діаметрі, що цілком могла б служити ареною для бою биків. Цю западину з рівним дном і стрімкими стінами утворила природа, і людині майже не довелося докладати рук, аби надати досконалості. Люди в довгих полотняних рясах, плантатори і жандарми – всі були тут, окрім Суворого судді і метиски. Вони стояли на краю улоговини, ніби глядачі, котрі зібралися на кориду чи бій гладіаторів.

За знаком суворого проводиря загону, що взяв їх у полон, Генрі і начальник поліції спустилися по драбинці в улоговину. За ними пішли проводир загону і кілька розбійників.

– Тільки Всевишньому відомо, що зараз станеться, – зі сміхом сказав англійською Генрі до Леонсії і Френка, які залишалися нагорі. – Якщо це буде боротьба не на життя, а на смерть, якщо дозволять давати підніжки, кусатися і боксувати, то цей товстопузий шеф неодмінно мені програє. Та старий сліпий розумний, він, звичайно, подбає про те, щоб шанси в цій сутичці в нас були однакові. Отже: якщо шеф здолає мене, ви, як мої прихильники, підніміть угору великі пальці і репетуйте якнайголосніше. Можете не сумніватися: якщо я здолаю його, уся його банда зробить те саме.

Начальник поліції, на якого улоговина справила гнітюче враження, звернувся іспанською до проводиря загону.

– Я не буду битися з цим чоловіком, – заявив Мар’яно Веркара-і-Іхос. – Він молодший за мене і має міцніші легені. До того ж усе це несправедливо. За законом Панами так не судять. Я не визнаю екстериторіальності Кордильєр і таких незаконних дій.

– Це випробування Гадюки й Птаха, – обірвав його ватажок. – Ти будеш Гадкою. Тобі дадуть оцю рушницю. Той чоловік буде Птахом. Йому ми дамо дзвіночок. Дивися! Зараз ти все зрозумієш.

За його наказом одному з розбійників дали рушницю і зав’язали очі. Другому розбійникові дали срібний дзвіночок.

– Людина з рушницею – це Гадюка, – сказав ватажок. – Вона має право один раз вистрілити в Птаха – людину із дзвіночком.

За сигналом другий розбійник витягнув руку із дзвіночком, подзвонив і швидко відскочив убік. Перший прислухався до дзенькоту і, навмання прицілившись, зробив вигляд, що стріляє.

– Зрозуміло? – запитав проводир у Генрі та його супротивника.

Генрі тільки кивнув у відповідь, а начальник поліції, захлинаючись від задоволення, вигукнув:

– То це я буду Гадюкою?

– Так, – підтвердив проводир.

Начальник поліції жваво схопив рушницю, не протестуючи більше проти екстериторіальності Кордильєр і незаконності такого суду.

– Отож, ви спробуєте поцілити в мене? – запитав його Генрі.

– Ні, сеньйоре Морган. Не спробую, а просто влучу. У Панамі лише два гарних стрільці, і я один із них. У мене більше сорока медалей. Я можу стріляти з заплющеними очима. Можу стріляти в пітьмі. Я частенько стріляв у темряві, і стріляв без промаху. Так що можете вважати себе небіжчиком.

У магазин вклали один патрон, начальникові поліції зав’язали очі й дали рушницю, обернувши його до стіни. Генрі вручили зрадницький дзвіночок і поставили біля протилежної стіни. Потім розбійники вилізли з ями, витягли за собою драбинку, і їхній проводир згори сказав:

– Слухайте мене уважно, сеньйоре Гадюко, і стійте, поки не дослухаєте. У Гадюки один постріл. Вона не має права зсувати пов’язку. Якщо вона її зсуне, ми мусимо її вбити. Зате Гадюка не обмежена в часі. Вона може чекати решту дня і всю ніч і взагалі стільки, скільки їй буде завгодно, перш ніж зробить свій єдиний постріл. Що ж до Птаха, то він мусить пам’ятати одне правило: ні на мить не випускати з рук дзвіночка і в жодному разі не притримувати серце дзвіночка, щоб перешкодити йому дзенькати. У разі, коли Птах не виконає цього правила, він негайно буде вбитий. Ми стоїмо тут над вами, сеньйори, і в нас рушниці в руках, так що тон з вас, хто порушить правило, тієї ж миті умре. А тепер починайте, і хай невинному допомагає Бог!

Начальник поліції поволі обернувся і прислухався: Генрі непевно ступнув убік, і дзвіночок задзвенів. Рушниця негайно піднялася і націлилася. Генрі заметався по ямі – дуло рушниці попливло за ним. Генрі швидко перекинув дзвіночок з однієї руки до другої, а сам метнувся убік – і дуло невблаганно метнулося за ним. Проте начальник поліції був занадто хитрий, щоб ризикувати усім заради випадкового пострілу, і почав повільно, обережно перетинати яму. Генрі завмер, і дзвіночок його замовк.

Чуйне вухо начальника поліції безпомилково визначило місце, де востаннє брязнув срібний дзвіночок, і він, незважаючи на зав’язані очі, упевнено рушив до Генрі й опинився зовсім поруч з ним, саме під витягнутою рукою, що тримала дзвіночок. З найбільшою обережністю, намагаючись не видати ні найменшого звуку, Генрі підняв руку, і його супротивник пройшов під нею за якийсь дюйм від дзвіночка.

Тримаючи рушницю на прицілі, начальник поліції зупинився в нерішучості на відстані фута від стіни, із хвилину марно вслухався, потім зробив ще крок і дулом уткнувся в стіну. Миттєво повернувшись, він, як сліпий, почав водити рушницею в пошуках супротивника. І неодмінно торкнувся б Генрі, якби той поспішно не відскочив убік і не заметався, безупинно дзенькаючи дзвіночком.

Посередині ями Генрі зупинився і завмер. Його ворог пройшов за якийсь ярд від нього і наткнувся на протилежну стіну. Тоді він пішов уздовж стіни, ступаючи обережно, як кішка, і водячи рушницею в повітрі. Потім він вирішив перетнути яму. Зробивши так кілька разів і не знайшовши Генрі, бо дзвіночок його мовчав, начальник поліції вдався до досить хитромудрого способу. Кинувши на землю свого капелюха, щоб він служив йому вихідною точкою, він перетнув яму по найкоротшій хорді, зробив три кроки уздовж стіни і пішов назад дещо довшою хордою; зробив ще три кроки уздовж стіни, звіряючи паралельність двох хорд за відстанню, що залишилася до капелюха, потім, відміряв від капелюха ще три кроки уздовж стіни і почав перетинати улоговину за третьою хордою.

Дивлячись, як він прочісує поле бою, Генрі зрозумів, що справи його кепські і йому не уникнути зіткнення із супротивником. Він вирішив не чекати, поки ворог знайде його. Дзенькаючи дзвіночком і перекидаючи його з руки в руку, він запетляв улоговиною, а потім раптом спинився.

Начальник поліції відновив свої великотрудні пошуки супротивника, але Генрі не схильний був затягувати цю напружену гру. Він дочекався, коли остання хорда звела його і начальника поліції віч-на-віч. Дочекався, коли дуло рушниці піднялося на рівень його грудей за кілька дюймів від серця, і тоді, швидко присівши, аби рушниця опинилася над ним, гаркнув:

– Вогонь!

Це було настільки несподівано, що начальник поліції мимоволі спустив курок, і куля просвистіла над головою Генрі. Пролунали оплески – це бурхливо аплодували люди в полотняних рясах. Начальник поліції зірвав з очей пов’язку і побачив перед собою усміхнене обличчя супротивника.

– Чудово, Бог сказав своє слово, – оголосив проводир розбійників, спускаючись до ями. – Той, кого не торкнула куля, – невинний. Залишається випробувати другого.

– Мене? – скрикнув начальник поліції, вражений страхом і несподіванкою.

– Вітаю вас, – з усмішкою сказав Генрі. – Ви справді хотіли поцілити мене. Тепер моя черга. Давайте-но рушницю.

Проте начальник поліції, осліплений своєю невдачею і гнівом, забув, що рушниця була заряджена лише однією кулею. Він лаючись, приставив дуло до грудей Генрі і натиснув на гачок. Курок клацнув із різким металевим звуком.

– Чудово, – сказав проводир, відбираючи в нього рушницю і перезаряджаючи її. – Про твоє поводження буде повідомлено. Випробування триває, але вже ясно, що ти не обранець Божий.

Ніби поранений бик на арені, який шукає, куди б утекти, і в розпачі розглядаючи амфітеатр, сповнений безжальних облич, начальник поліції глянув угору і побачив рушниці розбійників, радісні обличчя Леонсії і Френка, цікаві погляди своїх жандармів та налиті кров’ю очі плантаторів, які спостерігають бій биків.

Легка посмішка майнула на стиснутих вустах проводиря, коли, вручивши рушницю Генрі, він зав’язував йому очі.

– Чому ви не ставите його обличчям до стіни, поки я приготуюся? – запитав начальник поліції, і срібний дзвіночок зателенькав у його тремтячій руці.

– Тому що він обраний Богом, – була відповідь. – Він витримав випробування. Отже, він не здатний на віроломний учинок. Тепер ти станеш перед Божим судом. Якщо ти людина правдива і чесна, Гадюка не заподіє тобі шкоди. Така воля Божа.

Начальник поліції був набагато вдатнішим мисливцем, аніж дичиною. Стоячи навпроти Генрі, він намагався не ворушитися, але, коли дуло рушниці почало наближатися до нього, нерви його не витримали, рука здригнулася, і дзвіночок зателенькав. Рушниця майже не рухалася, лише дуло її лиховісно націлилося на звук. Марно намагався начальник поліції стримати тремтіння руки, аби дзвіночок мовчав. Тоді у розпачі він відкинув дзвінок геть, а сам ниць упав на землю. Але Генрі, зачувши звук падаючого тіла, опустив рушницю і натиснув курок. Начальник поліції зойкнув від болю – куля пробила йому плече; він схопився було на ноги, але вилаявся і знову впав на землю.

Усі знову опинилися в печері, де Сліпий Розбійник, біля ніг якого сиділа метиска, вершив суд.

– Ця поранена людина, котра занадто багато базікала про закон Tierra caliente, спізнає тепер, що таке закон Кордильєр. Випробування Гадюки й Птаха довело його вину. За його життя призначається десять тисяч доларів викупу, а інакше він залишиться тут рубати ліс і носити воду до кінця своїх днів, подарованих йому Богом. Я сказав усе. Я знаю, що Господь не дасть йому довго жити, якщо не заплатять викуп.

Запала довга мовчанка, під час якої навіть Генрі, що міг, не задумуючись, убити супротивника в бою, усім своїм виглядом показав, що йому гидкий такий жорстокий вирок.

– Закон нещадний, – заявив Суворий суддя, і знову запала мовчанка.

– Нехай помирає без викупу, – сказав один із плантаторів. – Він показав себе псом. То хай і вмре собачою смертю.

– А ти що скажеш? – запитав Сліпий Розбійник у пеона. – Що скажеш ти, пеоне, що стільки витерпів і знову став сьогодні людиною, напівмайя, любитель вродливих жінок? Чи мусить він померти собачою смертю, бо за нього не хочуть заплатити викуп?

– Він жорстока людина, – проговорив пеон. – Але чомусь серце моє сьогодні надто жалісливе. Якби в мене було десять тисяч доларів, я сам би заплатив за нього. А коли б, свята і справедлива людино, я мав двісті п’ятдесят песо, то навіть повернув би борг плантатору, від якого мене тепер звільнили.

Лице сліпого змінилося, немов осяяне внутрішнім світлом.

– Твоїми вустами сьогодні говорить Бог, о відроджений до життя! – схвально сказав він.

Але-цієї миті Френк, поспішно надряпавши щось у своїй чековій книжці, простягнув метисці чек, на якому навіть ще не встигло висохнути чорнило.

– Дозвольте мені теж сказати слово, – проговорив він. – Хоч цей чоловіки негідник і заслуговує собачої смерті, не треба, аби він умирав, – хай живе.

Метиска голосно прочитала чек.

– Не треба нічого пояснювати, – зупинив Сліпий Розбійник Френка. – Я не такий уже дурний, і не завжди я жив у Кордильєрах. Я здобув комерційну освіту в Барселоні. Я знаю банк “Кемікл нейшпл” у Нью-Йорку і колись вів з ним справи через своїх представників. Це чек на десять тисяч доларів. Чоловік, який виписав його, уже сказав сьогодні правду. Чек – дійсний. Той, хто платить викуп за свого ворога, має бути або надто добрим, або божевільним, або вельми багатим – одне з трьох. Скажи ж мені, чоловіче, чи не винна в цьому вродлива жінка?

І Френк, не сміючи глянути ні праворуч, ні ліворуч – ні на Леонсію, ні на Генрі, – а дивлячись прямо в обличчя Сліпого Розбійника, відповів так, як і слід було відповісти.

– Так, Суворий суддя, у цьому винна чарівна жінка.

РОЗДІЛ XII

На тому самому місці, де по дорозі в гори люди в полотняних рясах зав’язали бранцям очі, кавалькада зупинилася. Вона складалася з кількох розбійників, які конвоювали Леонсію, Генрі і Френка верхи на мулах, з пов’язками на очах, і пеона – теж з пов’язкою на очах, але він ішов пішки. Десь за півгодини до цього, під таким же конвоєм, тут проїхала інша кавалькада, що складалася з плантаторів, Тореса і начальника поліції з жандармами.

З дозволу суворого проводиря розбійників полонені зняли з очей пов’язки.

– Схоже, що я вже тут був, – зауважив, розсміявшись, Генрі, який відразу впізнав бачені раніше місця.

– Здається, нафта все ще горить, – сказав Френк, показуючи на обрій, затьмарений чорним димом. – Поглянь, пеоне, на справу своїх рук! Для бідняка, у якого немає нічого, ти найбільший марнотратець, яких я будь-коли зустрічав. Кажуть, що нафтові королі, напившись, припалюють сигари тисячодоларовими банкнотами, а ось ти спалюєш мільйон доларів щохвилини.

– Я не бідняк, – з таємничим виглядом гордо заявив пеон.

– Переодягнений мільйонер! – пожартував Генрі.

– Де ж ти тримаєш свої капітали? – додала Леонсія. – У банку “Кемікл нейшнл”?

Пеон, не зрозумівши дотепів, але зміркувавши, що з нього глузують, ображено замовк.

Тут заговорив суворий проводир розбійників:

– Звідси ви можете йти куди хочете. Так велів Справедливий. Вас, сеньйори, прошу спішитися і повернути мені мулів. Що ж до сеньйорити, то вона може залишити собі мула як подарунок від Справедливого, котрий ніколи не дозволив би собі змусити даму йти пішки. А вам двом, сеньйори, не завадить прогулятися. Справедливий особливо рекомендував багатому сеньйору ходити якомога більше пішки. Багаті, сказав він, майже не ходять пішки. Вони обростають жиром, а ожиріння не сприяє успіху у вродливих жінок. Такі мудрі слова Справедливого. А ще він настійно радить пеону залишатися в горах. Тут він знайде чарівну жінку, і якщо він потребує жінки, то найрозсудливіше – шукати її серед свого племені. Жінки з tierra caliente призначені для чоловіків з tierra caliente. А жінки Кордильєр призначені для чоловіків Кордильєр, Бог не любить змішання крові. Недарма мул – найогидніша тварина. Світ творився не для змішання племен – це все вигадки людини. Які б чисті не були раси, якщо їх перемішати, вони перестануть бути чистими. Не можуть вода і нафта дати однорідну суміш. У природи свої закони. Так сказав Справедливий, і я лише повторив його слова. Він звелів мені додати, що знає, про що каже, бо сам колись грішив.

Від цих слів англосаксів Генрі і Френка та й Леонсію – дитя Латинської Америки – охопило хвилювання. Леонсія, звичайно, поглядом сказала б кожному з любих їй молодиків, що вона на це не зважатиме, коли б не було поблизу другого, та й обоє вони голосно запротестували б, якби залишилися наодинці з нею. І все-таки глибоко в душі кожний мимоволі усвідомлював, що Сліпий Розбійник має рацію. І на серце їм ліг тягар.

Хрускіт і тріск у заростях відвернув їх від цих думок: то пологим схилом каньйону з кіньми прямо до них спускалися, одужавши після нападу малярії, плантатор і кілька вершників. Як справжній ідальго, він схилився перед донькою Солано, а потім не менш поштиво, хоча і дещо прохолодніше привітався з Генрі і Френком, пам’ятаючи, що Енріко Солано прихильний до них.

– Де ж ваш шановний батечко? – запитав він Леонсію. – У мене для нього добрі новини. Відтоді, як ми бачилися з вами востаннє, а це було тиждень тому, я кілька днів пролежав через напад лихоманки. Проте я послав гінців у Бокас-дель-Торо; завдяки сприятливому вітру вони швидко перепливли лагуну Чирикви і, опинившись на місці, за допомогою мого друга – начальника поліції в Бокас-дель-Торо, по урядовому радіо зв’язалися з президентом Панами. Президент теж мій давній приятель: скільки разів ми тикали один одного носом у болото, коли навчалися в колонській школі і жили з ним в одній кімнаті. І ось від нього надійшла відповідь, що все гаразд: правосуддя було введено в оману надмірними, проте гідними похвали, зусиллями начальника поліції Сан-Антоніо. Тепер усе забуто і прощено, і шановне сімейство Солано разом з їхніми шляхетними друзями-американцями може на законній підставі, не боячись політичних переслідувань, повернутися додому…

На підтвердження своїх слів плантатор низько вклонився Генрі й Френку. І в цю мить погляд його упав на пеона, що причаївся за спиною Леонсії. Очі його спалахнули радістю.

– О Мати Божа, ти не забула мене! – палко вигукнув плантатор і, обернувшись до друзів, що його супроводжували, додав: – Ось він, цей безсоромний дурень, що втік від мене, не сплативши боргу. Хапайте його! Я його так відлупцюю, що він місяць не підведеться!

Плантатор шарпнув повід коня й опинився за мулом Леонсії, але пеон поспішно пірнув під тварину і, встиг би втекти в джунглі, якби інший плантатор, пришпоривши коня, не кинувся йому напереріз і не збив його з ніг. В одну мить плантатори, звичні до такого заняття, ривком підняли бідолаху з землі, зв’язали йому руки за спиною, а на шию накинули мотузку. Френк і Генрі запротестували.

– Сеньйори, – сказав плантатор, – моя повага до вас, бажання служити вам і бути корисним настільки ж глибокі, як і мої почуття до шляхетного сімейства Солано, під чиїм заступництвом ви перебуваєте. Ваше благополуччя і спокій священні для мене. Я готовий грудьми захищати вас від будь-якого лиха. Наказуйте – я до ваших послуг. Моя гасієнда у вашому розпорядженні, як і все, чим я володію. Але щодо пеона, то це зовсім інша справа. Він не ваш. Він мій пеон, мій боржник, що втік з моєї плантації. Я переконаний, що ви зрозумієте і вибачите мені. Це питання власності. А він – моя власність.

Генрі й Френк розгублено і здивовано подивилися один на одного. Такий закон країни – вони це добре знали.

– Справедливий суддя простив мені мій борг – усі тут тому свідки, – ледве чутно пробелькотів пеон.

– Це правда, Справедливий суддя простив йому борг, – підтвердила Леонсія.

Плантатор з усмішкою низько вклонився.

– Але пеон підписав контракт зі мною, – все з тією ж усмішкою зауважив він. – Та й хто такий цей Сліпий Розбійник, аби установлювати свої дурні закони на моїй плантації і позбавляти мене двохсот п’ятдесяти песо, що по праву належать мені?

– Він правий, Леонсіє, – підтакнув Генрі.

– Тоді я повернуся в Кордильєри, – заявив пеон. – О воїни Справедливого судді, візьміть мене із собою в Кордильєри!

Але суворий проводир похитав головою:

– Тут ми відпустили тебе. Наші повноваження на цьому скінчилися. Ми не маємо над тобою більше ніяких прав. Нам залишилося тільки попрощатися з усіма і поїхати.

– Стійте! – вигукнув Френк, витягаючи свою чекову книжку і починаючи щось писати. – Зачекайте хвилину. Я зараз розрахуюся за цього пеона. Але перш ніж ви поїдете, я хочу попросити вас про одну послугу. – І він вручив чек плантаторові зі словами: – Я додав десять песо на обмін валюти.

Плантатор глянув на чек, сховав його до кишені і подав Френку кінець мотузки, що обвивала шию горопахи.

– Тепер пеон ваш, – сказав він.

Френк подивився на мотузку і розреготався.

– Погляньте! Я став рабовласником. Рабе, ти мій, ти моя власність, зрозуміло?

– Так, сеньйоре, – принижено пробурмотів пеон. – Очевидно, коли я збожеволів через жінку і продав свою волю, Бог засудив мене за те і відтоді все життя маю бути чиєюсь власністю. Справедливий суддя мав рацію. Бог покарав мене за те, що я поласився на жінку з іншого племені.

– Ти став рабом через те, що завжди вважалося найкращим у світі – через жінку, – зауважив Френк, перерізаючи мотузки на руках пеона. – А тепер я дарую тебе тобі. – 3 цими словами він вклав у руку пеона кінець мотузки, що обплутувала його шию. – Відтепер ти сам собі хазяїн. І пам’ятай: ніколи і нікому не давай кінця цієї мотузки.

Поки все це відбувалося, звідкись раптом нечутно наблизився високий худий старий; під його сухою, як пергамент, шкірою різко позначилися ребра. Це був чистокровний індіанець племені майя. Він був зовсім голий, якщо не рахувати стегенної пов’язки. Нечесане волосся сірими пасмами обрамляло його вилицювате, висохле, як у мумії, обличчя. М’язи жалюгідними мішечками обвисали на його руках і ногах. З-за губ виднілося кілька пеньків, щоки запали, а його чорні очі нестямно палали.

Він, неначе в’юн, прослизнув між людьми і своїми кістлявими руками обійняв пеона.

– Це мій батько, – гордо оголосив пеон. – Подивіться на нього. Він чистокровний майя, і він знає всі таємниці цього племені.

Поки батько й син після довгої розлуки жваво обмінювалися новинами, Френк звернувся до проводиря розбійників із проханням розшукати Енріко Солано і його двох синів, що блукають десь у горах, і повідомити їм, що закон більше не переслідує їх і вони можуть повернутися додому.

– Вони не зробили нічого поганого? – запитав проводир.

– Ні, нічого, – запевнив його Френк.

– Гаразд. Я обіцяю вам негайно розшукати їх, бо нам відомо, у якому напрямку вони поїхали, і послати слідом за вами на узбережжя.

– А тепер запрошую до себе, – радо запропонував плантатор. – Біля моєї плантації, у бухті Юкатан, стоїть на якорі вантажна шхуна, вона незабаром має плисти до Сан-Антоніо. Я можу затримати її доти, доки шляхетний Енріко і його сипи не спустяться з Кордильєр.

– Ну, а Френк, звичайно, заплатить за затримку, – глузливо, що не сховалося від Леонсії, але не було помічене Френком, сказав Генрі.

– Звичайно, заплачу! – весело вигукнув Френк. – Ще один доказ на користь того, що чекова книжка скрізь може знадобитися!

Коли усі попрощалися з розбійниками, пеон і його батько, на подив присутніх, пішли за Морганами і спустилися разом з усіма через палаючі нафтові поля на плантацію – місце, де стільки років мучився в рабстві пеон. І батько, і син усіляко виявляла свою відданість Френку, а також Леонсії та Генрі. За цей час вони щось довго й жваво обговорювали. Коли Енріко та його сини прибули на плантацію й усі подалися до берега, де на них чекала шхуна, пеои зі своїм батьком пішли слідом за ними. Френк став було прощатися з індіанцями, але пеон заявив, що вони теж поїдуть на шхуні.

– Я вже говорив вам, що я не бідняк, – пояснив пеон, відводячи Морганів і родину Солано вбік, щоб його не почули матроси. – І це правда. Мені відомо, де захований скарб племені майя, який не могли знайти ні конкістадори, ні ченці інквізиції. Я його охоронець. Точніше, не я, а мій батько. Він прямий нащадок давнього верховного жерця майя. Він останній жрець цього племені. Ми з батьком багато говорили і вирішили, що багатство – не головне в житті. Ви купили мене за двісті п’ятдесят песо, проте подарували мені волю, віддали мене мені самому. Ви подарували людині життя, тепер я сам собі пан. Я так гадаю, і мій батько теж. І от коли грінго й іспанці так створені, що багатство для них – найголовніше, ми проведемо вас до скарбів племені майя – мій батько і я: адже мій батько знає дорогу. Йти в гори треба із Сан-Антоніо, а не з Юкатану.

– Твій батько справді знає, де заховано скарб? Напевно знає? – запитав Генрі і тихенько шепнув Френку, що цей самий скарб і змусив його кинути пошуки скарбу Моргана на Тельці і податися на материк.

Пеон похитав головою.

– Мій батько ніколи не був там, навіщо йому це – йому не потрібні багатства. Тату, покажи, що написано нашою давньою мовою, якою лише ти з усіх живих майя вмієш читати.

Старий витяг з-під своєї пов’язки брудний, порваний парусиновий мішечок. З нього він вийняв щось, схоже на клубок мотузочків з вузликами. Але це були не мотузочки, а якісь пасма деревної кори, настільки ветхі, що, здавалося, вони ось-ось розсиплються від одного дотику; і справді, коли старий доторкнувся до них, з-під пальців його посипався порох. Бурмочучи собі під ніс молитви давньою мовою майя, індіанець підніс угору клубок і благоговійно вклонився йому, перш ніж почати його розплутувати.

– Письмо вузликами ^[27] _{27
   Лондон помилився, приписавши “письмо вузликами” майя. Воно було поширене в індіанських народів, що населяли територію нинішніх Перу і Чилі. Майя ж створили більш складну, ієрогліфічну систему письма.}


[Закрыть]– це стародавня писемність майя, але тепер ніхто їхньої мови не знає, – тихо мовив Генрі. – Цьому можна вірити, якщо тільки старий не розучився читати.

Клубок був вручений Френку, і всі з цікавістю схилилися над ним. Він був схожий на гроно, невміло зв’язане з безлічі мотузочків, вкритих великими і маленькими вузликами. Мотузочки теж були неоднакові: товщі й тонші, довші й коротші. Старий перебирав їх пальцями, бурмочучи собі під міс щось незрозуміле.

– Він читає! – тріумфально вигукнув пеон. – Вузли – це наша давня мова, і він читає їх, мов книгу!

Френк і Леонсія, схилившись нижче, щоб краще бачити, ненароком торкнулися один одного волоссям – обоє здригнулися і поспішно відсунулися, але погляди їх при цьому зустрілися, і знову іскра майнула між ними. Генрі, цілком захоплений тим, що розповідав індіанець, нічого не помітив. Він дивився лише на таємничий клубок.

– Що ти скажеш, Френку? – пошепки запитав вій. – Це ж колосально! Колосально!

– Мене чекають у Нью-Йорку. – Френк явно вагався. – Ні, не якісь люди чи розваги, а справи, – поспішно додав він, відчувши мовчазний докір Леонсії. – Не забудьте, що я зв’язаний з “Темпіко петролеум” і біржовим ринком: мені навіть страшно подумати, скільки мільйонів у мене в це вкладено.

– Дідько б узяв! – вигукнув Генрі. – Якщо скарб майя навіть у десять разів менший від того, що про нього розповідають, усе одно частка кожного з нас – твоя, моя і Енріко – буде більшою, ніж усе твоє нинішнє багатство.

Френк усе ще вагався. Енріко почав запевняти його, що скарб майя справді існує, а Леонсія, вибравши мить, шепнула йому на вухо:

– Невже ви втомилися… шукати скарб?

Френк пильно подивився на неї, потім глянув на обручку на її пальці і так само тихо відповів:

– Хіба я можу залишатися тут, якщо я кохаю вас, а ви кохаєте Генрі?

Він уперше відкрито зізнався їй у коханні, і Леонсія відчула, що в душі її спалахнула радість, але за мить обпік сором: як же може вона вважати себе доброчесною, коли, виявляється, здатна любити одночасно двох? Вона глянула на Генрі, немов хотіла переконатися, і серце відповіло їй “так”. Вона любила Генрі так само щиро, як Френка, і їй однаково подобалося в них те, що було однакове, і по-різному те, що їх відрізняло.

– Боюся, що мені доведеться пересісти на “Анжеліку”, мабуть, у Бокас-дель-Торо – і поїхати додому, – говорив тим часом Френк її нареченому. – А ви з Енріко рушайте шукати-скарб і, як поталанить, поділіть його навпіл.

Пеон, почувши це, швидко заговорив з батьком своєю мовою, а потім звернувся до Генрі.

– Чуєш, що він каже, Френку? – сказав Генрі, указуючи на священне гроно. – Тобі доведеться піти з нами. Адже саме тобі хоче віддячити старий за порятунок свого сина. І він віддає скарб не нам, а тобі. Якщо ти не підеш, він не прочитає нам жодного вузлика.

Проте змінити рішення Френка змусила все-таки Леонсія. Вона мовчки, сумно дивилася на нього і немов благала поглядом: “Ну, будь ласка, заради мене!”