Текст книги "Серця трьох"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Нам потрібний ти сам, – відповів незнайомий ватажок; вуса його люто наїжачилися, а чорні очиці люто поблискували.

– То, може, ви мені скажете, хто ви такі?

– Це високоповажний сеньйор Мар’яно Веркара-і-Іхос, начальник поліції Сан-Антоніо, коротше – шеф, – відповів Торес.

– Он як! – розсміявся Френк, згадавши, як описував цього суб’єкта Генрі. – Очевидно, ви вважаєте, що я порушив якісь правила стоянки суден чи розпорядження санітарної комісії, кинувши тут якір. Але про це вам треба говорити з моїм шкіпером – капітаном Трефезеном, досить поважним джентльменом. А я – тільки особа, що найняла шхуну, звичайний пасажир. Ви, безумовно, переконаєтеся, що капітан Трефезен – великий знавець законів мореплавання і стоянки суден у порту.

– Ви мусите відповісти за вбивство Альфаро Солано, – сказав Торес. – Вам не вдалося обдурити мене, Генрі Моргане, вашими розмовами в гасієнді про те, що ви нібито хтось інший. Я знаю цього іншого. Його звуть Френк Морган, і я сміливо заявляю, що він зовсім не вбивця, а джентльмен.

– О боги морські! – вигукнув Френк. – Адже ви тиснули мені руку, сеньйоре Торес!

– Мене обдурили, – понуро зізнався Торес, – але тільки на мить. Ну, то підете ви добровільно?

– Ніби я можу… – Френк глянув на шість рушниць і красномовно знизав плечима. – Я гадаю, ви будете судити мене pronto і на світанку повісите?

– Правосуддя в Панамі часу не марнує, – відповів начальник поліції англійською; говорив він більш-менш зрозуміло, тільки з дивним акцентом. – Але й не так швидко. Ми повісимо вас не на світанку, а краще о десятій ранку – так для всіх буде зручніше. Як ви гадаєте?

– О, вирішуйте самі, – відповів Френк. – Можна й об одинадцятій чи о дванадцятій, мені все одно.

– Попрошу вас їхати з нами, сеньйоре, – сказав Мар’яно Веркара-і-Іхос м’яким тоном, котрий, однак, не міг приховати залізної твердості його намірів. – Хуане! Ігнасіо! Злазьте з коней! – скомандував він по-іспанському. – Заберіть у нього зброю! Ні, руки зв’язувати не треба. Посадіть його на коня за Грегоріо.

Френка вштовхнули в акуратно вибілену камеру з глинобитними стінами футів із п’ять завтовшки; на долівці спали в різних позах шестеро арештантів-пеонів ^[14] _{14
   Пеон– селянин-напівкріпак.}


[Закрыть]. Слухаючи глухі удари сокири, що звучали десь неподалік, Френк згадав судовий процес, який тільки-но закінчився, і тихо, протяжно свиснув. Було пів на дев’яту вечора. Суд розпочався о восьмій. А сокири вже стукали по колодах, з яких споруджували шибеницю, – завтра о десятій ранку на цьому помості йому, на шию накинуть мотузку і піднімуть. Розгляд справи тривав усього тридцять хвилин, за його годинником. Вони уклалися б і в двадцять, якби до зали не вдерлася Леонсія і не затримала увагу суддів ще на десять хвилин, люб’язно наданих їй, як дамі зі знатного роду Солано.

“Шеф мав рацію, – мовив про себе Френк. – Правосуддя в Панамі часу не марнує”. Одне те, що в кишені в нього знайшли лист від Леонсії на ім’я Генрі Моргана, уже губило його. Інше було просто. Півдюжини свідків присягнули, що було скоєне убивство, і впізнали його як убивцю. Те саме підтвердив і сам начальник поліції. Єдиним світлим моментом була раптова поява Леонсії в супроводі немічної тітоньки. У Френка завмерло серце, коли побачив, з якою енергією чарівна дівчина кинулася захищати його життя, хоча її дія була заздалегідь приречена на провал.

Вона відразу ж звеліла Френку засукати рукав і показати ліву руку, при цьому Френк помітив, як начальник поліції презирливо пересмикнув плечима. Потім Леонсія повернулася до Тореса і заговорила іспанською, палко доводячи щось, – що саме, Френк не міг зрозуміти, бо говорила вона надто швидко. А далі він бачив і чув, як репетувала і жестикулювала юрба, що наповняла залу, коли слово узяв Торес.

Але чого він не бачив – це як Торес потихеньку обмінявся кількома словами з начальником поліції, перш ніж протиснутися крізь юрбу до місця, відведеного для свідків. Він не бачив цієї сценки, як не знав і того, що Торес отримує платню від Рігана за те, щоб утримувати Френка далеко від Нью-Йорка якомога довше, а якщо вдасться, то і все життя. Не знав Френк і того, що Торес закоханий у Леонсію і його роздирають ревнощі.

Тому Френк не зрозумів усього, що крилося за відповідями Тореса на запитання Леонсії, котра змусила його визнати, що той ніколи не бачив шраму на лівій руці Френка Моргана. Леонтія переможно глянула на старенького суддю, але тут начальник поліції вийшов наперед і гучним голосом запитав Тореса:

– А чи можете ви заприсягтися, що коли-небудь бачили шрам на руці Генрі Моргана?

Спантеличений Торес розгублено зиркнув на суддю, потім благально перевів погляд на Леонсію і нарешті мовчки похитав головою на знак того, що не може в цьому заприсягтися.

Юрба тріумфуюче заревіла. Суддя оголосив смертний вирок, ревіння зросло, і кілька жандармів на чолі з комісаром поспішно вивели Френка – не без його опору – із залу суду і перепровадили до камери, вочевидь, прагнучи захистити його від юрби, яка не бажала чекати до десятої години ранку.

“Ех, як цей бідолаха Торес попався, коли почали його запитувати про шрам Генрі!” – дружелюбно розмірковував Френк.

Раптом загримотіли засуви, двері до його камери відчинилися, і на порозі з’явилася Леонсія.

Френк звівся їй назустріч. Але вона, не відповідаючи на його вітання, повернулася до комісара, що супроводжував її, і накинулася на нього, підкріплюючи свою мову владними жестами. Комісар, очевидно, дав себе умовити і наказав наглядачеві перевести пеонів до іншої камери, а сам якось нервово вклонився, немов перепрошуючи Леонсію, і вийшов, причинивши за собою двері.

Тільки тоді самовладання зрадило Леонсію: вона впала в обійми Френку і розридалася в нього на плечі.

– Проклята країна, проклята країна! Немає в пій справедливості! Тримаючи в обіймах її гнучке тіло, таке хвилююче прекрасне,

Френк згадав Генрі – босого, у парусинових штанях та обвислому сомбреро, котрий там, на острові Бика, завзято перекопував пісок у пошуках скарбу.

І хоча його тягло до Леонсії, він намагався вивільнитися з її обіймів. Проте це йому цілком не вдалося. Нарешті він зумів опанувати себе і заговорив з нею голосом розуму, а не серця, яке владно нагадувало йому про себе.

– Тепер принаймні я знаю, що таке змова, – сказав він, хоча серце його в цю мить підказувало йому зовсім інші слова. – Якби ваші співвітчизники вміли спокійно міркувати, а не діяти зопалу, вони б прокладали залізниці і розбудовували свою країну. Гляньте на цей суд – адже він весь був побудований на грі пристрастей, на змові. Ті, хто мене судив, заздалегідь знали, що я винний, і їм так хотілося покарати мене, що навіть не спромоглися відшукати докази моєї вини або хоча б установити особу обвинувачуваного. Для чого відкладати? Вони знали, що Генрі Морган убив ножем Альфаро. Вони знали, що я Генрі Морган. А коли людина знає, навіщо гаяти час на перевірку?

Не слухаючи його, Леонсія схлипувала й усе поривалася обійняти його, а як тільки він замовк, вона вже була в його обіймах, голівка її припала до його грудей, губи – до його губ; і не встиг він опам’ятатися, як уже сам цілував її.

– Кохаю тебе, кохаю! – крізь сльози шепотіла вона.

– Ні, пі! – сказав він, відштовхуючи від себе ту, котрої найбільше прагнув. – Просто ми надто схожі з Генрі. Адже ви любите Генрі, а я не Генрі.

Випручавшись із обіймів, вона зірвала з пальця кільце Генрі і жбурнула його на землю. Френк зовсім розгубився: він і сам не знав, що могло б статися наступної миті, коли б не поява комісара з годинником у руці, котрий, не підводячи голови, завзято дивився на хвилинну стрілку і робив вигляд, що для нього більше нічого не існує.

Леонсія гордовито випросталася, але коли Френк знову надів їй на палець обручку Генрі і на прощання поцілував руку, вона ледве не розридалася. Вже біля дверей вона обернулася й одними вустами беззвучно прошепотіла: “Кохаю тебе”.

Рівно о десятій, під бій годинника, Френка вивели на тюремний двір, де стояла шибениця. Усі мешканці Сан-Антоніо, а також багатьох довколишніх селищ зібралися тут; юрба була збуджена і весело налаштована. Леонсія, Енріко Солано і п’ять його синів теж були тут. Батько і брати Леонсії, лютуючи, нетерпляче походжали біля шибениці, начальник поліції, оточений жандармами на чолі з комісаром, залишався незворушним. Марно намагалася Леонсія протиснутися до Френка, коли його підвели до шибениці, і марно намагалися рідні умовити дівчину піти геть. І так само марно протестували її батько і брати, повторюючи, що Френк не та людина, яку шукає правосуддя. Начальник поліції лише презирливо посміхнувся і наказав розпочинати страту.

Коли Френк зійшов на поміст і ступив уже на сходи, приставлені до шибениці, до нього підійшов священик, але Френк відмовився від його напучення; він сказав йому іспанською, що коли вішають безневинну людину, то вона і без чужих молитов потрапить до раю, – нехай моляться ті, хто його вішає.

Френку зв’язали ноги і почали в’язати руки, на нього вже збиралися надягти чорний ковпак і накинути на шию петлю, як раптом через тюремну огорожу долинув, наближаючись, голос співака:

 
Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох!
 

Леонсія, яка перебувала в напівнепритомному стані, зачувши цей голос, отямилася і навіть скрикнула з радості, побачивши Генрі Моргана, який, розштовхавши сторожу, зайшов до двору.

Лише Торес засмутився з появою Генрі, але цього ніхто не помітив. Глядачі не заперечували, коли начальник поліції, знизавши плечами, оголосив, що йому байдуже, кого з цих двох вішати, – аби повісити. Зате вся чоловіча половина сімейства Солано гаряче запротестувала, твердячи, що Генрі теж невинний в убивстві Альфаро. Проте вирішив справу Френк. Усе ще стоячи на помості, поки йому розв’язували руки і ноги, він крикнув, перекриваючи шум натовпу:

– Ви судили мене, а не його! Ви не можете повісити людину без суду! Спершу має відбутися суд!

Френк зійшов із помосту й обома руками схопив руку Генрі, але не встиг він потиснути її, як до них підійшов комісар із начальником поліції і дотримуючись усіх формальностей, заарештував Генрі Моргана за вбивство Альфаро Солано.

РОЗДІЛ IV

– Треба діяти швидко – це головне, – заявив Френк на невеликій сімейній раді на веранді гасієнди Солано.

– “Головне”! – докірливо вигукнула Леонсія, припинивши схвильовано ходити верандою. – Головне – це врятувати його!

І вона обурливо насварилася пальцем на Френка, ніби підкреслюючи значення сказаного. Не вдовольнившись цим, вона насварилася пальцем на батька та братів.

– І швидко! – запально продовжувала вона. – Ми мусимо діяти швидко, а як не так… – І голос Леонсії обірвався від невимовного жаху, що охопив її від думки про те, що може статися з Генрі, якщо вони не будуть діяти швидко.

– Для шефа всі грінго однакові, – у тон їй зауважив Френк, асам при цьому подумав: “Яка вона вродлива і прекрасна”. – Шеф, безумовно, цар і Бог у Сан-Антоніо, – продовжував він, – і звик діяти не роздумуючи. Він дасть Генрі не більше часу, ніж мені. Ми мусимо сьогодні ж визволити бідолаху з в’язниці.

– Слухайте! – знову заговорила Леонсія. – Ми, Солано, не можемо допустити цієї… цієї страти. Наша гордість… наша честь… Ми не можемо допустити цього. Ну, говоріть же! Та говоріть же хто-небудь! Хоч ти, тату, запропонуй щось.

Поки йшло обговорення, Френк, який мовчки слухав їхні дебати, глибоко переживав. З яким запалом говорила Леонсія, проте цей запал був викликаний почуттям до іншої людини, що, звичайно, не могло порадувати Френка. Сцена, що розігралася на тюремному дворі після того, як його відпустили, а Генрі заарештували, все ще стояла перед очима. Він ніби зараз бачив – і серце йому мліло від згадки про це, – як Леонсія кинулася в обійми Генрі, а той відшукав її руку, аби перекопатися, чи на місці його обручка, і, перекопавшись, міцно обійняв дівчину і поцілував довгим поцілунком.

“Ну годі”, – зітхнувши, подумав Френк. У всякому разі, він зробив усе, що міг. Хіба після того, як повели Генрі, він не сказав Леонсії – спокійно і навіть холодно, – що Генрі її наречений і коханий, і що кращого вибору дочка Солано і зробити не могла? Проте ці спогади аж ніяк не тішили його, як і усвідомлення того, що діяв правильно. Так, правильно. Він жодного разу в цьому не засумнівався, і це давало йому змогу гасити в собі почуття до Леонсії. Але власна правота не давала йому почуватися щасливим. На що ж інше міг він розраховувати? Просто йому не пощастило: він прибув до Центральної Америки занадто пізно – от і все; приїхав, коли ця чарівна жінка уже віддала своє серце тому, хто прийшов до нього – людині, нітрохи не гіршої за нього, а можливо, як підказувало йому почуття справедливості, навіть і кращої. І це почуття справедливості вимагало, аби він чесно ставився до Генрі – свого кревного родича Генрі Моргана, невгамовного нащадка неприборканого предка, людини в парусинових штанях і обшарпаному сомбреро, небайдужого до вух незнайомих молодиків, котрий їсть сухарі і черепашачі яйця і готовий перекопати цілих два острови – Бика і Тельця – у пошуках скарбу старого пірата.

Енріко Солано та його сини, сидячи на широкій веранді, обговорювали плани порятунку Генрі, а Френк неуважно слухав їх; у цей час із будинку вийшла служниця, прошепотіла щось на вухо Леонсії і повела її за ріг гасієнди, де відбулася сцена, яка, певне, розсмішила б Френка, якби він її спостеріг.

За рогом Леонсія побачила Альвареса Тореса, вбраного в пишний середньовічний костюм багатого плантатора, які ще носять у Латинській Америці. Торес зняв сомбреро і схилився перед дівчиною, ледве не до землі, потім підвів її до плетеного диванчика з індійського очерету і посадив. Леонсія сумно відповіла на його вітання, хоча в тоні її вчувалася цікавість, ніби вона сподівалася на якусь підбадьорливу звістку.

– Суд закінчився, Леонсіє. – сказав Торес тихо її журливо, немов говорив про небіжчика. – Завтра о десятій ранку – страта. Усе це вельми сумно, надзвичайно сумно, проте… – він знизав плечима. – Ні, я не скажу про нього нічого поганого. Він був гідною людиною. Єдина його вада – нестриманість. Занадто він був гарячий, занадто запальний. Це і згубило його, змусило скоїти злочин. Аби він був тієї миті спокійнішим, то не вбив би Альфаро…

– Але ж не він убив мого дядька! – вигукнула Леонсія, підвівши голову.

– Усе це досить сумно, – зажурено продовжував Торес, щоб не суперечити їй. – Суддя, народ, начальник поліції – усі, на жаль, певні, що він винний. Досить сумно, звичайно. Але не про це я прийшов з вами говорити. Я пропоную вам мої послуги. Розраховуйте в усьому на мене. Моє життя, моя честь – до ваших послуг. Наказуйте. Я ваш раб.

І Торес раптом граціозно опустився перед нею на одне коліно; узявши її ліву руку, він, очевидно, збирався продовжувати свою барвисту мову, але цієї миті погляд його упав на обручку з діамантом на безіменному пальці Леонсії. Він насупився й схилив голову; потім, поспішно падавши своєму обличчю звичайного виразу, заговорив:

– Я знав вас іще дитям, Леонсіє, чарівною крихіткою, і я вже тоді любив вас. Ні, вислухайте мене! Прошу вас, Я маю відкрити своє серце. Вислухайте мене до кінця. А ось коли ви повернулися з-за кордону після навчання – повернулися вже дорослою, шляхетною панянкою, я був просто вражений вашою красою. Я був терплячий. Я не говорив вам про свої почуття. Але ви могли здогадатися про них. І ви, звичайно, здогадувалися. Відтоді я запалав до вас пристрастю. Мене пекло полум’я вашої вроди, вашої душі, прекраснішої за вроду.

Леонсія знала, що зупинити його неможливо, і тому терпляче слухала, дивилася на схилену голову Тореса і мимоволі міркувала, чому він так некрасиво підстрижений і де він востаннє стригся – у Нью-Йорку чи в Сан-Аитоніо.

– Чи відомо вам, ким ви були для мене відтоді, як повернулися?

Вона не відповідала і не намагалася вивільнити свою руку, хоча він так сильно стискав її, що обручка Генрі Моргана врізалася в неї, завдаючи гострого болю. Вона не слухала слів Тореса, заглибившись у свої думки. І перша її думка була про те, що зовсім не такими пишномовними тирадами сказав їй Генрі Морган про своє кохання і завоював її взаємність. І чому це іспанці завжди так пишномовно і багатослівно виражають свої почуття? Генрі поводився зовсім інакше. Він узагалі майже жодного слова не сказав їй. Він діяв. Піддавшись її чарівності, відчуваючи, що і вона небайдужа до нього, він без усякого попередження – так він був упевненні! що не здивує і п’є злякає кохану, – пригорнув її до себе і поцілував. Вона не злякалася і не залишилася байдужою. Тільки після цього першого поцілунку, продовжуючи тримати її в обіймах, Генрі заговорив про своє кохання.

А про що радяться зараз там, на іншому кінці тераси, її рідні і Френк Морган, що вони придумали? Думки її бігли далі – вона була глуха до благань свого шанувальника. Френк! Ах!.. Вона навіть зітхнула: чому, незважаючи на любов до Генрі, цей чужий грінго так хвилює її серце? Невже вона настільки аморальна? Хто ж із них їй миліший? Цей? Чи той? Чи взагалі будь-який чоловік може її звабити? Ні! Ні! Вона не легковажна і не віроломна. І все ж?.. Можливо, це тому, що Френк і Генрі так схожі один на одного, і її бідолашне нерозумне жіноче серденько не в змозі їх розрізнити? Колись їй здавалося, що вона готова піти за Генрі на край світу, ділити з ним радості й горе; а тепер вона гадає, що готова піти за Френком ще далі. Вона безумовно любить Генрі – серце говорить їй це. Але вона кохає і Френка і майже упевнена, що Френк кохає її: вона пам’ятає, з яким запалом вони цілувалися там, у в’язниці. І хоча любила вона двох молодих людей по-різному, почуття це не укладалося в її свідомості, а часом навіть змушувало доходити ганебного висновку: вона – остання і єдина представниця жіночої лінії в родині Солано – аморальна жінка.

Обручка Генрі боляче врізалася в палець Леонсії – Торес у пориві пристрасті знову міцно стис їй руку, – і це повернуло її до дійсності, вона мимоволі почала слухати його красномовність.

– Ви – колюча троянда мого серця, гостра шпора, що ранить груди, але це солодкі рани кохання. Я мріяв про вас… І про те, що зроблю заради вас. У мене було для вас особливе ім’я, завжди єдине: королева моїх мрій! і ви одружитеся зі мною, моя Леонсіє! Ми забудемо цього божевільного грінго, який зараз уже все одно що помер. Я буду з вами ніжний і добрий. Я буду вічно кохати вас. І ніколи образ того, іншого, не постане поміж нас. Щодо мене, то я не дозволю собі згадувати про нього. Що ж до вас… я буду кохати вас так палко, що ви забудете про цю людину і спогад про неї ніколи не краятиме ваше серце.

Леонсія мовчала, обмірковуючи, як бути, і мовчання це тільки розпалювало сподівання Тореса. Дівчина відчувала, що треба виграти час і не відповідати відразу. Якщо братися за порятунок Генрі… адже Торес пропонує їй свої послуги! Навіщо ж його відштовхувати, коли від нього, можливо, залежить життя людини.

– Говоріть! Я згоряю від нетерпіння!.. – благав тремтливим голосом Торес.

– Не треба! Не треба! – м’яко сказала вона. – Ну як же я можу слухати про чиєсь кохання, коли той, кого я кохала, ще живий?

Кохала!..Вона навіть здригнулася, вживши минулий час. Здригнувся і Торес – і надія розгорілася в ньому ще яскравішим полум’ям. Він вважав Леонсію вже майже своєю. Адже вона сказала: “кохала”, виходить, вона вже більше не кохає Генрі. Вона кохала його, але тепер це все в минулому. І звичайно, жінка з такою ніжною та чуйною душею, як вона, не може говорити з ним про кохання, поки той, інший, ще живий. Яка тонкість почуттів! Торес з гордістю подумав і про тонкість власних почуттів і навіть привітав себе в душі з тим, що зумів так правильно розгадати таємні помисли Леонсії. Тепер вже він подбає, вирішив Торес, аби ця людина, котра має вмерти наступного ранку, не була помилувана і не втекла з в’язниці. Для нього було зрозуміло одне: чим скоріше Генрі Морган помре, тим скоріше він матиме Леонсію.

– Не будемо більше про це говорити… поки, – сказав він з лицарською галантністю, не менш галантно потиснувши руку Леонсії; потім підвівся з колій і пильно подивився на неї.

Вона відповіла йому вдячним потиском і, визволивши свою руку з його руки, теж підвелася.

– Ходімо, – сказала вона, – подивимося, що роблять наші. Адже вони зараз розробляють – або, вірніше, намагаються розробити – план порятунку Генрі Моргана.

Коли вони вийшли на терасу, розмова негайно урвалася, немов присутність Тореса викликала недовіру.

– Ну як, придумали що-небудь? – запитала Леонсія.

Старий Енріко, який, незважаючи на свій вік, був такий же

стрункий і Спритний, як кожен із його синів, тільки похитав головою.

– Я можу, якщо ви дозволите, запропонувати вам один план, – почав було Торес, але відразу замовк, побачивши застережливий погляд Александро.

На алеї, що вела до веранди, з’явилося двоє обшарпаних хлопчаків. Судячи зі зросту, вони мали не більше десяти років, але за хитрим виразом очей і облич вони здавалися дещо старшими. Одягнені вони були кумедно: один мав сорочку, а другий штани. Але яка сорочка! і які штани! Були вони старі, парусинові й у свій час належали дорослій людині; хлопчисько ж натягнув їх на себе до підборіддя й обв’язав мотузкою навколо шиї, щоб вони не могли зісковзнути, а руки просмикнув у діри, що зяяли на місці бічних кишень; унизу штани були обрізані ножем – за його зростом. На другому хлопчиськові була чоловіча сорочка, поділ якої волікся по землі.

– Геть! – гаркнув на них Александро.

Але хлопчисько в штанях незворушно зняв камінь, що ніс на голові, і витяг з-під нього листа. Алесандро перехилився через балюстраду, узяв листа і, глянувши на адресу, передав Леонсії, а хлопчиськи взялися канючити гроші. Френк, дивлячись на це забавне видовище, мимоволі розсміявся, кинув кілька срібних монеток, і сорочка зі штаньми негайно подалися алеєю геть.

Лист був від Генрі, і Леонсія швидко пробігла його очима. Лист цей не скидався на прощальний, бо писала його людина, котра не збиралася вмирати, якщо, звичайно, не станеться чогось непередбаченого. Проте, оскільки така непередбаченість може трапитися, Генрі вважав своїм обов’язком попрощатися з Леонсією; при цьому він жартівливо просив її не забувати Френка, який заслуговує на увагу хоча б уже тому, що так схожий на нього, Генрі.

Спочатку Леонсія хотіла було показати лист усім іншим, але рядки про Френка змусили її відмовитися від свого наміру.

– Це від Генрі, – сказала вона, ховаючи записку за корсаж. – Нічого істотного він не пише. Вочевидь, він не сумнівається, що так чи інакше йому вдасться врятуватися.

– Ми вже постараємося, щоб йому це вдалося, – рішуче заявив Френк.

Вдячно посміхнувшись йому і привітно зиркнувши на Тореса, Леонсія сказала:

– Ви казали, що у вас є якийсь план, сеньйоре Торес?

Торес посміхнувся, підкрутив вуса і набрав поважного вигляду.

– Існує тільки один спосіб – спосіб грінго, до якого зазвичай вдаються англосакси, простий і надійний. Саме надійний. Ми поїдемо і викрадемо Генрі з в’язниці – зухвало, грубо і відкрито, як це роблять грінго. На це вони не очікують, а тому операція напевно удасться. На узбережжі можна знайти досить бандитів, за якими плаче шибениця, і з їхньою допомогою атакувати в’язницю. Пообіцяйте їм добре заплатити, тільки усі гроші не давайте відразу, і все буде як слід.

Леонсія радісно закивала. У старого Енріко заблищали очі, а ніздрі роздулися, ніби він уже зачув запах пороху. Дивлячись на нього, молодь розпалилася. Усі подивилися на Френка: що він думає про це? Він заперечно похитав головою, і обурена Леонсія навіть вигукнула щось різке.

– Цей план безнадійний, – сказав Френк. – Ну навіщо усім нам ризикувати головою, вдаючись до цієї авантюри, приреченої на провал? – Говорячи це, він підвівся зі свого місця поруч Леонсії і, підійшовши до балюстради, став так, щоб бути між Торесом та іншими; вибравши мить, він кинув застережливий погляд Енріко і його синам. – Що ж до Генрі, то схоже, йому вже не допоможеш.

– Коротше, ви не довіряєте мені? – розсердився Торес.

– Не дай Боже! – запротестував Френк.

Але Торес, не звертаючи на нього уваги, продовжував:

– Виходить, по-вашому, я не можу брати участі у сімейній раді Солано, моїх найдавніших і найшановніших друзів? І це забороняєте ви – людина, яку я ледве знаю?

Старий Енріко, помітивши, як спалахнуло гнівом обличчя Леонсії, поспішив застерегти її поглядом і, люб’язним жестом перервавши тираду Тореса, сказав:

– У Солано не може бути такої сімейної ради, на яку вас би не допустили, сеньйоре Торес. Адже ви справді давній друг нашої родини. Ваш покійний батько і я були товаришами і дружили, як брати. А проте – пробачте старому за відвертість – сеньйор Морган слушно зауважує про безнадійність вашого плану. Штурмувати в’язницю – найчистіше божевілля. Ви гляньте на товщину її стін. Вони можуть витримати багатотижневу облогу. Втім, мушу зізнатися, ваша думка спочатку вельми сподобалася мені. Коли я був ще зовсім молодим і боровся з індіанцями в Кордильєрах, у нас був такий випадок. Сядьмо зручніше, і я розкажу вам цю історію…

Але Торес, пославшись на численні справи, відхилив запрошення, дружньо потис усім руки, кількома словами вибачився перед Френком і, сівши на свого коня, сідло і вуздечка якого були оздоблені сріблом, поскакав у Сан-Антоніо. Однією з тих важливих справ був обмін телеграмами з конторою Томаса Рігана на Уолл-стріт. Він мав таємний доступ на радіостанцію Панамського уряду в Сан-Антоніо, звідки міг передавати депеші на телеграф у Вера-Крусі. Союз із Ріганом був не лише вигідний йому, а й збігався з його власними планами щодо Леонсії та Морганів.

– Що ви маєте проти сеньйора Тореса і чому ви відхилили його план і так розсердили його? – спитала Леонсія Френка.

– Нічого, – відповідав той, – просто ми не маємо потреби в ньому, і взагалі він мені не подобається. Він дурень і тому здатний зіпсувати будь-який план. Згадайте, як він свідчив на моєму судовому процесі. А може, йому і зовсім довіряти не можна? Не знаю. Навіщо йому довіряти, коли він нам не потрібний? Ну а план його правильний. Ми так і вчинимо: вирушимо до в’язниці і викрадемо Генрі, якщо ваша згода. І нам зовсім не треба доручати це бандитам, за якими плаче мотузка, та всяким обшарпанцям з узбережжя. Нас шестеро чоловіків. Якщо ми самотужки не зуміємо впоратися з цією справою, то тут уже нічого не вдієш.

– Але біля в’язниці завжди вештається з десяток вартових, – заперечив молодший брат Леонсії, вісімнадцятирічний Рікардо.

Леонсія, котра знову було збадьорилася, докірливо глянула на нього; але Френк підтримав юнака.

– Правильно сказано! – погодився вій. – Ми усунемо вартових.

– А стіни завтовшки в п’ять футів? – нагадав Мартінес Солано, один із близнюків.

– Ми пройдемо крізь них, – відповів Френк.

– Але як? – вигукнула Леонсія.

– Зараз я скажу. Сеньйоре Солано, у вас багато верхових коней? Чудово! А ви, Алесандро, часом, не могли б дістати кілька динамітних патронів десь на плантації? Чудово! Чудово! Ну а ви, Леонсіє, як господарка гасієнди, мали б, звичайно, знати, чи є у вас у коморі достатній запас віскі “Три зірочки”.

– Так, змова наша дозріває, – розсміявся він, одержавши від Леонсії позитивну відповідь. – Тепер ми маємо всі атрибути для пригодницького роману в дусі Райдера Хаггарда або Рекса Біча. Тож слухайте… А втім, зачекайте. Я спочатку хочу поговорити з вами, Леонсіє, про деякі подробиці цієї вистави…