Текст книги "Серця трьох"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

РОЗДІЛ VIII

– Усе гаразд, шкіпере, все гаразд, – запевнив Генрі капітана-метиса, який стояв поруч з ними на березі і, здавалося, не насмілювався попрощатися та повернутися на “Анжеліку”, що дрейфувала неподалік на застиглій поверхні бухти Юкатан.

– Це, так би мовити, відхилення від курсу, – пояснив Френк. – Приємне слівце – “відхилення”. А ще приємніше, коли поталанить відхилитися за задуманим планом.

– А якщо не вдається, – заперечив капітан Трефезен, – тоді це називається зовсім іншим словом, і досить неприємним: “катастрофа”.

– Це й сталося з “Долорес”, коли ми обплутали її гвинт, – розсміявся Генрі. – Але ми не знаємо, що таке катастрофа. Ми називаємо це інакше: відхилення від курсу. І на доказ нашої віри в успіх залишаємо з вами двох синів сеньйора Солано. Альварадо і Мартінес знають фарватер як свої п’ять пальців. Вони виведуть вас звідси, коли повіє сприятливий вітер. Начальник поліції женеться не за вами. Він нас переслідує. І як тільки ми вирушимо в гори, він кинеться навздогін з усім своїм загоном.

– Хіба ти не розумієш? – утрутився Френк. – “Анжеліка” у пастці. Якщо ми залишимося на борту, шеф захопить і нас, і “Анжеліку”. От ми і вирішили відхилитися від курсу і піти в гори. Він гайне за нами. І це дасть “Анжеліці” змогу щезнути. Ну а нас йому не впіймати.

– А раптом я втрачу свою шхуну? – не відставав темношкірий шкіпер. – Якщо вона наскочить на скелі, я напевно втрачу її, адже проходи тут такі небезпечні!

– Тоді тобі заплатять за неї, я тобі вже про це казав! – промовив Френк зі зростаючим роздратуванням.

– А скільки ще в мене було усяких витрат…

Френк витяг блокнота й олівця, нашвидку написав кілька слів і передав записку капітану.

– Вручиш це сеньйору Мельхіору Гонсалесу в Бокас-дель-Торо, – сказав він. – І одержиш у нього тисячу золотих. Це банкір, мій агент. Він і розплатиться з тобою.

Капітан Трефезен недовірливо подивився на записку.

– Не бійся, він цілком платоспроможний, – запевнив його Генрі.

– Так, сер, я знаю, сер, що містер Френк Морган відомий і багатий джентльмен. Але наскільки він багатий? Можливо, усе його багатство менше мого скромного надбання? У мене от є “Анжеліка”, я за неї нікому жодного песо не винен. Я маю дві незабудовані міські ділянки в Колоні і ще чотири в порту Блекоті, – я можу на них добряче розбагатіти, коли “Юнайтед фрут компані” почне будувати там свої склади…

– А ну-бо, Френку, скільки батько тобі залишив? – запитав Генрі, аби піддражнити метиса. – Рахуючи в кругленьких?

Френк знизав плечима і невиразно відповів:

– Більше, ніж у мене пальців на руках і на йогах.

– Це доларів, сер? – запитав капітан.

Генрі похитав головою.

– Тисяч, сер?

Генрі знову похитав головою.

– Мільйонів, сер?

– Ось тепер ти поцілив у яблучко, – відповів Генрі. – Містер Френк Морган досить багатий, аби купити майже всю республіку Панаму, не рахуючи каналу.

Метис-капітан недовірливо подивився на Енріко Солано.

– Містер Морган цілком порядний джентльмен, – підтвердив той. – ’ Мені це добре відомо. Я одержував гроші – тисячу песо – за його запискою, адресованою сеньйорові Мельхіору Гонсалесу в Бокас-дель-Торо. Ці гроші он там, у торбі.

І він кивком вказав у той бік, де Леонсія, сидячи на тюках, заради розваги заряджала вінчестер. Мішок, уже давно запримічений капітаном, лежав біля її ніг.

– Не можу подорожувати без грошей, – зніяковіло пояснив Френк своїм супутникам. – Адже не знаєш, коли тобі може знадобитися долар. Якось увечері в мене зламалася машина в Сміт-Рівер-Корнерс, неподалік від Нью-Йорка; при мені була тільки чекова книжка, і уявляєте – я залишився в цьому містечку без цигарок.

– А я одного разу на Барбадосі повірив було білому джентльмену, що зафрахтував моє судно, аби ловити літаючих риб… – почав капітан.

– Ну гаразд, капітане, до побачення, – обірвав його Генрі. – Повертайся ліпше до себе на борт, бо ми вже рушаємо.

І невеликий загін на чолі з Енріко подався в гори, так що капітану Трефезену не залишалося нічого іншого, як скоритися. Він допоміг матросам зіпхнути шлюпку у воду, вліз у неї, сів за стерно і наказав гребти до “Анжеліки”. Озираючись час від часу, він бачив, як його пасажири звалили на себе поклажу і незабаром зникли в прибережних заростях.

Незабаром подорожани вийшли на просіку, де кілька груп пеонів вирубували незайманий тропічний ліс і викорчовували пні, аби насадити там каучукові дерева для фабрики автомобільних шин. Леонсія йшла поруч із батьком на чолі загону. Її брати, Рікардо й Александро, з поклажею простували слідом, а Френк і Генрі, теж із ношею, замикали хід.

Високий сухорлявий старий, схожий на ідальго, котрий бадьоро тримався в сідлі, побачивши цю дивну процесію, пустив свого коня прямо через повалені дерева і ями назустріч подорожанам.

Упізнавши Енріко, він скочив з коня, зняв перед Леонсією сомбреро, а з Енріко обмінявся міцним рукостисканням, як давній, щирий друг. У його вітаннях і поглядах світилося захоплення Леонсією.

Розмова велася іспанською зі швидкістю кулемета: зараз же було викладено прохання допомогти кіньми й отримано люб’язну згоду; потім відбулося знайомство з Морганами. За латиноамериканським звичаєм, плантатор запропонував свого коня Леонсії; сам підтягнув стремена і допоміг дівчині сісти в сідло. Від сапу, пояснив вій, на його плантації загинули майже всі верхові коні, але в його головного доглядача ще залишився цілком пристойний кінь, якого віддадуть Енріко.

Він щиро й у той же час з гідністю потис руку Генрі і Френку, а потім зо дві хвилини кучеряво запевняв їх у тім, що кожен друг його дорогого друга Енріко – друг і йому. Енріко почав розпитувати плантатора про дорогу в Кордильєри і згадав про нафту. Френк відразу нашорошив вуха.

– Ви хочете сказати, сеньйоре, – втрутився він у розмову, – що в Панамі знайшли нафту?

– Звичайно, – поважно кивнув головою плантатор. – Ще наші предки знали, що в нас є нафтові фонтани. Але по-справжньому взялася за діло тільки компанія “Ермосільйо”, котра нишком надіслала сюди своїх інженерів-грінго і, зробивши розвідку, почала скуповувати землі. Кажуть, тут ціле нафтове море. Я особисто нічого в нафті не розумію. Знаю тільки, що вже зроблено чимало свердловин і роблять їх далі, а нафти так багато, що вона заливає все навколо. Кажуть, що її не можуть утримати під землею: такий її тиск. Їм зараз потрібний нафтопровід, аби подавати нафту до океану, і вони почали його будувати. А поки нафта тече прямо по каньйонах, і збитки через це неймовірні.

– А нафтосховища в них уже є? – запитав Френк, із хвилюванням згадавши про “Темпіко петролеум” – підприємство, куди було вкладено більшу частину його грошей і про яке з часу свого від’їзду з Нью-Йорка, коли акції “Темпіко” на біржі різко підскочили, він нічого не чув.

Плантатор похитав головою.

– Уся справа в транспорті, – пояснив він. – Перевозити матеріали на мулах з морського узбережжя до родовища просто неможливо. Але багато що в цьому плані в них уже зроблено. Вони влаштували в гірських низинах своєрідні нафтові резервуари – великі нафтові озера, оточивши їх земляними дамбами; і все ж їм не вдається зупинити потік, і дорогоцінна рідина стікає вниз по каньйонах.

– А ці резервуари вкриті? – поцікавився Френк, згадавши, яке нещастя заподіяла пожежа в перші дні існування “Темпіко петролеум”.

– Ні, сеньйоре.

Френк осудливо похитав головою.

– Їх необхідно вкрити. Досить якомусь п’яному або мстивому пеону кинути сірника – і все може згоріти. Погано робиться, зовсім погано!

– Але я ж не власник “Ермосільйо”! – заперечив плантатор.

– Я, звичайно, мав на увазі не вас, а компанію “Ермосільйо”, – пояснив Френк. – У мене самого вкладений капітал у нафту. І я вже втратив сотні тисяч за подібні випадки чи злочини. Адже ніколи гаразд не знаєш, як це трапляється. Але те, що це трапляється, – факт.

Що ще збирався сказати Френк про доцільність захисту нафтосховищ від дурних і зловмисних пеонів, так і залишилося невідомим, бо до них саме під’їхав головний доглядач плантації з нагаєм у руці. Він з інтересом розглядав прибулих і пильно спостерігав за пеонами, що працювали поблизу.

– Сеньйоре Рамірес, зробіть ласку, зійдіть з коня, – чемно звернувся до нього його хазяїн-плантатор і, як тільки той спішився, познайомив його з гістьми.

– Ось вам кінь, друже Енріко, – сказав плантатор. – Якщо він здохне, надішліть мені, будь ласка, при нагоді сідло і вуздечку. А якщо вам це буде складно, то, будь ласка, забудьте про те, що ви мені щось маєте передавати, крім, звичайно, привіту. Мені шкода, що ви і ваші супутники не можете відвідати мій дім. Але шеф поліції – кровожерливий звір, я це знаю. І ми вже постараємося спрямувати його на хибний слід.

Коли Леонсія й Енріко сіли на коней і вантаж був прив’язаний до сідел шкіряними ременями, кавалькада рушила; Александро і Рікардо побігли поруч, тримаючись за стремена батькового сідла. Так було легше бігти. Френк і Генрі також бігли, ухопившись за стремена сідла Леонсії, до луки якого прив’язали торбу із золотом.

– Тут якась помилка, – сказав плантатор своєму доглядачеві. – Енріко Солано – порядна людина. Усе, що він робить, гідне сеньйора. І якщо він за когось ручається, виходить, ці люди порядні.

Проте Мар’яно Верхара-і-Іхос переслідує їх. Якщо він з’явиться сюди, ми спрямуємо його на хибний шлях.

– Та ось і він! – вигукнув доглядач. – Тільки поки що йому, вочевидь, не вдалося дістати коней.

І вій, ніби нічого не сталося, почав лаяти пеонів: ну хоч би вони за день зробили половину того, що належить.

Плантатор краєчком ока стежив за групою Альвареса Тореса, вдаючи, начебто зовсім не помічає їх, і продовжував обговорювати з доглядачем, як краще викорчувати пеньок, біля якого вовтузилися пеони.

Почувши привітання Тореса, плантатор люб’язно відповів на нього і чемно, але не без іронії запитав, куди це він веде свій загін – чи не на пошуки нафти?

– Ні, сеньйоре, – відповів Торес. – Ми шукаємо сеньйора Енріко Солано, його доньку, сипів і двох високих грінго, що подорожують разом з ними. Нам потрібні, власне кажучи, ці грінго. Вони проходили тут, сеньйоре?

– Так, проходили. Я подумав, що їх теж охопила нафтова лихоманка: вони так поспішали, що навіть із увічливості не затрималися в нас і не сказали, куди простують. Невже вони провинилися в чомусь? Та що я запитую! Сеньйор Енріко Солано занадто порядна людина…

– Куди вони пішли? – запитав захеканий начальник поліції, протискуючись крізь групу жандармів, яких він щойно наздогнав.

Плантатор і його доглядач, намагаючись виграти час, відповідали невиразно, а потім указали прямо протилежний напрямок. Проте Торес помітив, що якийсь пеон, обіпершись на лопату, уважно прислухається до розмови. І поки обдурений начальник поліції віддавав наказ рушити хибним слідом, Торес нишком показав пеону срібний долар. Той кивком дав зрозуміти, у якому напрямку насправді виїхали вершники, непомітно піймав монету і знову заходився підкопувати величезний корч.

Торес негайно скасував наказ шефа.

– Ми підемо не туди, – сказав він, підморгуючи начальнику поліції. – Одна маленька пташка повідомила мені, що наш шановний друг помиляється: вони пішли зовсім в іншому напрямку.

І загін жандармів кинувся по гарячому сліду, а плантатор і його доглядач, приголомшені й здивовані втупилися один в одного. Доглядач рухом губ показав своєму хазяїну, щоб той мовчав, і швидко оглянув лісорубів. Зрадник-пеон працював завзято, не розгинаючись, але сусід його ледь помітним кивком вказав на нього доглядачеві.

– Ось вона, ця маленька пташка! – вигукнув доглядач і, підскочивши до зрадника, заходився трясти його за плечі.

З лахміття пеона викотився срібний долар.

– Ага, – вимовив плантатор, зрозумівши все. – Він, виявляється, розбагатів. Який жах: мій пеон став багатієм! Виходить, він когось убив і пограбував. Бийте його, доки не зізнається.

Бідолашний неон, стоячи на колінах, під ударами, якими пригощав його доглядач, зізнався нарешті, яким чином він заробив цей долар.

– Бийте його, бийте нещадно! Хоч до смерті забийте цього мерзотника, що зрадив моїх кращих друзів, – байдуже промовляв плантатор. – Утім, ні, зачекайте! Бийте, але не до смерті! У нас зараз мало робочих рук, і ми не можемо дати волю нашому справедливому гніву. Бийте його так, аби він на все життя запам’ятав, але через два дні вже міг знову стати до роботи.

Про те, яких мук і пригод довелося зазнати цьому пеону, можна було б написати цілий том. Але не так уже приємно дивитися, як б’ють людину мало не до смерті, і описувати це. Скажемо лише, що пеон, отримавши незначну кількість ударів, раптом вирвався, залишивши в руках доглядача добру половину свого лахміття, і, як божевільний, кинувся в джунглі, – де вже було наздогнати його доглядачеві, що звик пересуватися швидко тільки верхи!

І так стрімко мчався цей нещасний, утікаючи від побоїв і люті доглядача, що миттю проскочив зарості й наздогнав Солано та його супутників саме тоді, коли вони переходили убрід невеликий струмочок. Побачивши їх, пеон упав на коліна, просячи помилування за те, що зрадив їх. Але вони цього не знали. Френк, помітивши жалюгідний стан пеона, зупинився, відкрутив металевий ковпачок з кишенькової фляжки і, щоб підкріпити бідолаху, улив йому в горло половину її вмісту; потім поспішив за своїми супутниками. А нещасний пеон, щось вдячно бурмочучи, пірнув у рятівні джунглі, але в інший бік. Проте він так заслаб через недоїдання і непомірну працю, що ноги в нього підкосилися і вій, зомлівши, впав під зеленим листяним наметом.

Незабаром біля струмка з’явилася і погоня: попереду, ніби шукач, ішов Альварес Торес, за ним жандарми, а закінчував похід, задихаючись і шкутильгаючи, начальник поліції. Вологі сліди босих ніг пеона на сухих каменях біля струмка привернули увагу Тореса. Не минуло й миті, як пеона знайшли, і за рештки лахміття, що залишилися на ньому, виволокли з укриття. Упавши на коліна, вкотре за цей день, він почав благати пощади і був підданий суворому допиту. Він сказав, що і знати не знає про загін Солано. Пеон зрадив цих людей і за це одержав побої; ті ж, кого він зрадив, надали йому допомогу, – і тепер у ньому зародилося щось схоже на подяку і бажання зробити добро: він сказав, що не бачив Солано з тих пір, як вони пішли з тієї просіки, де він продав їх за срібний долар. Ціпок Тореса впав на голову пеона – п’ять ударів, десять. Здавалося, їм не буде кінця, якщо він не скаже правду. Але ж пеон був усього-на-всього нещасною, жалюгідною істотою, воля його була зломлена побоями, одержуваними ледве, не з колиски, і така виявилася сила ударів Тореса, котрий погрожував забити його до смерті (чого не міг дозволити собі його хазяїн-плантатор), що пеон не витримав і показав переслідувачам, куди йти.

Але це було тільки початком того дня його безталання. Не встиг він, усе ще стоячи на колінах, удруге зрадити Солано, як на змилених конях примчали його хазяїн і з ним кілька сусідів і доглядачів.

– Це мій пеон, сеньйори, – заявив плантатор, якому хотілося швидше спіймати втікача, – а ви катуєте його.

– А чому б і ні? – запитав начальник поліції.

– Тому що він мій, і я один маю право його бити.

Пеон підповз, звиваючись, до ніг начальника поліції, благаючи, щоб той не виказував його.

Але він просив жалості в того, кому невідоме було це почуття.

– Звичайно, сеньйоре, – сказав плантатору начальник поліції. – Беріть його, будь ласка. Ми мусимо дотримуватися закону, а ця людина – ваша власність. До того ж він більше нам не потрібний. Але він чудовий пеон, сеньйоре. Він зробив те, чого не зробив жоден пеон за увесь час існування Панами: він двічі протягом одного дня сказав правду.

Пеону зв’язали руки спереду і, прикрутивши їх мотузкою до сідла доглядача, поволокли назад; тепер він був уже зовсім упевнений, що найжорстокіші побої, намічені йому долею на цей день, ще чекають його. І не помилявся. Коли повернулися на плантацію, його, як худобу, прив’язали до стовпа за огорожею з колючого дроту, а хазяїн зі своїми друзями, котрі допомагали йому спіймати втікача, пішов у в гасієнду снідати. Пеон добре знав, що його чекає. Але побачивши колючий дріт, що огороджував вигін, і кульгаву кобилу, яка бродила поблизу, шалена думка заполонила його мозок. Не звертаючи уваги на гострий біль у руках, він швидко перетер свої пута об колючий дріт, проліз під огорожею, вивів кульгаву кобилу з воріт, видерся на неї і, б’ючи її голими п’ятами, помчав до рятівних Кордильєр.

РОЗДІЛ IX

Тим часом переслідувачі наздоганяли Солано, і Генрі почав піддражнювати Френка:

– От уже де долари нічого не варті, так це тут, у джунглях. Коней на них не купиш, навіть цих не можна підлікувати, а вони, напевно, теж хворі на сап – адже всі інші коні в плантатора здохли.

– Мені ще жодного разу не доводилося бувати в такому місці, де гроші не мали б сили, – заперечив Френк.

– По-твоєму, за гроші й у пеклі можна напитися, – зауважив Генрі.

Леонсія заплескала в долоні.

– Не знаю, – відповів Френк. – Я там не бував. Леонсія знову заплескала в долоні.

– І все ж я гадаю, що долари послужать мені службу і тут, у джунглях. Я навіть маю намір зараз же спробувати щастя, – продовжував Френк, відв’язуючи торбу із грішми від сідла Леонсії. – А ви їдьте далі.

– Але мені ви маєте сказати, що ви затіяли! – зажадала Леонсія.

Вона перегнулася до Френка із сідла, і він став шепотіти їй щось на вухо; дівчина засміялася, а Генрі, що розмовляв з Енріко і його синами, почувши її сміх, потай обізвав себе ревнивим дурнем.

Перш ніж дерева сховали від них Френка, вони побачили, що він дістав блокнота й олівця і почав щось писати. Те, що він написав, було стисле, але виразне – просто цифра “50”. Вирвавши аркуша, Френк поклав його посеред стежини і притис срібним доларом. Відрахувавши ще сорок дев’ять доларів з торби, він розкидав їх неподалік від записки і бігцем кинувся наздоганяти своїх супутників.

Августіно, жандарм, що більше помовчував, коли був тверезий, а випивши, починав багатослівно доводити, що мовчання – золото, йшов попереду, нахиливши голову, немов винюхував сліди звіра і зірко роззирався на всі боки. Раптом він помітив аркуш паперу і на ньому – срібний долар. Долар він узяв собі, а записку вручив начальникові поліції. Торес зиркнув через плече шефа, і вони обоє побачили таємничу цифру “50”. Начальник поліції кинув папірець на землю, не знайшовши в ньому нічого цікавого, і хотів продовжувати погоню, але Августіно підняв аркуш і почав розмірковувати, що б могла означати цифра “50”. Він усе ще перебував у роздумі, коли почув голосний вигук Рафаеля. Тут вже Августіно збагнув, у чому річ: виходить, Рафаель знайшов ще долара, і якщо шукати як слід, то десь тут можна знайти п’ятдесят таких монет. І, жбурнувши папірця, він почав рачки шукати гроші. Інші жандарми теж прилучилися до нього, не звертаючи уваги на Тореса і начальника поліції, які марно лаяли їх, вимагаючи, аби загін ішов далі.

Коли з’ясувалося, що вже ніхто нічого більше не знаходить, жандарми вирішили підрахувати, скільки вони підібрали монет. Виявилося сорок сім.

– Тут десь має бути ще три долари! – вигукнув Рафаель, і всі жандарми знову розпласталися на землі і взялися за пошуки.

Минуло ще п’ять хвилин, поки були знайдені відсутні три монети. Кожен заховав до кишені те, що йому вдалося підібрати, і всі слухняно рушили слідом за Торесом і начальником поліції.

Вони пройшли приблизно з милю, коли Торес побачив на землі блискучий долар і спробував затоптати його в болото, але гострі очі Августіно встигли помітити це, і його моторні пальці швидко витягли монету з багна. Тепер його товариші вже знали, що де один долар, там є і більше. Загін зупинився, і хоч як лаялися і не просили начальники, жандарми заходилися нишпорити в кущах біля стежини.

Вісенте, кругловидий, схожий більше на мексиканського індіанця, аніж на майя чи панамського метиса, перший напав на слід. Усі жандарми миттю оточили його, ніби зграя собак дерево, на яке вони загнали опосума. Подібність підсилювалася тим, що й Вісенте стояв біля дерева. Воно було без верхівки, гниле й дуплисте, футів дванадцять заввишки і приблизно чотири в обхваті. Посередині його темніло дупло. Над ним висів приколений колючкою такий самий аркуш паперу, як і той, що вони знайшли раніше. На аркуші стояла цифра “100”.

Розпочалася бійка, яка тривала кілька хвилин, – з півдюжини рук змагалися, щоб першій залізти в дупло і дістатися до скарбу. Але дупло було глибоке, і руки не діставали до його дна.

– Треба зрубати дерево! – закричав Рафаель, постукуючи мачете по корі, щоби визначити, де кінчається дупло. – Звалимо його всі разом, потім порахуємо гроші, що там знайдемо, і поділимо порівну.

Почувши це, начальник поліції пригрозив, що, як тільки вони повернуться до Сан-Антоніо, він зашле їх усіх у Сан-Хуан на поталу мишоїдам.

– Але ми, хвалити Бога, ще не повернулися до Сан-Антоніо, – порушив мовчання Августіно, аби висловити якусь мудру думку.

– Ми люди бідні і поділимося по-чесному, – заявив Рафаель. – Августіно має рацію: дякуючи Богові, ми ще не в Сан-Антоніо. Цей багатій грінго за один день розкидав на своєму шляху куди більше монет, аніж ми заробили б на службі за цілий рік. Я, наприклад, за революцію, щоб в усіх було багато грошей.

– І щоб ватажком був багатий грінго, – додав Августіно. – Якщо він і далі буде вести нас дорогою, всипаною сріблом, я готовий іти за ним хоч усе життя.

– І я теж, – підтвердив Рафаель. – А якщо ці, – і він кивнув головою убік Тореса і начальника поліції, – не дадуть нам зібрати те, що нам послали боги, то нехай ідуть до дідька. Ми люди, а не раби. Світ великий. Кордильєри перед нами. Ми поселимося в Кордильєрах, і всі будемо багаті і вільні. А які там вродливі й гарні індіанки!..

– І, до речі, позбудемося своїх дружин, нехай залишаються в Сан-Антоніо! – сказав Вісенте. – Давайте рубати дорогоцінне дерево.

Під важкими ударами мачете дерево, гниле і пористе, так і кришилося. Коли воно впало, жандарми нарахували і розділили порівну не сто, а сто сорок сім срібних доларів.

– Щедрий хлопець цей грінго, – мовив Вісенте. – Залишає навіть більше, ніж обіцяв. Може, там ще є?

З-під купи трісок і трухлятини вони витягли ще п’ять монет, затративши на це десять хвилин, що Тореса і начальника поліції допекло до живого.

– Ач, який багатій, навіть порахувати полінувався, – сказав Рафаель. – Напевне, просто розв’язує торбу і висипає звідти гроші. Це, мабуть, та торба, з якою він утікав із Сан-Антоніо, після того як підірвав стіну нашої в’язниці.

Погоня відновилася, і з півгодини вони йшли, не затримуючись, поки не підійшли до занехаяної плантації, на яку вже насунулися джунглі. Напівзруйнований, вкритий соломою дім, розвалені бараки для робітників і хлів, стовпи якого, здавалося, пустили паростки і тепер перетворилися на справжні дерева, і, нарешті, колодязь, із якого, очевидно, ще недавно брали воду, тому що цебро було прив’язане до коловорота зовсім новим шматком ріати ^[22] _{22
   Ріата– саморобна мотузка.}


[Закрыть], усе свідчило про те, що тут людина відступила, так і не зумівши підкорити дику природу. А до коловорота колодязя на видному місці був прикріплений уже знайомий аркуш паперу, на якому значилася цифра “300”.

– Мати Божа! Адже це ціле багатство! – вигукнув Рафаель.

– А щоб йому довічно горіти на пекельному вогні! – додав Торес.

– Він краще платить, аніж ваш сеньйор Ріган, – єхидно зауважив начальник поліції, доведений уже до повного розпачу.

– Його торба зі сріблом не така вже й велика, – зауважив Торес. – Очевидно, ми підберемо весь вміст цієї скарбниці, перш ніж спіймаємо її власника. Ось коли ми все підберемо і торба спорожніє, тут ми його і накриємо.

– Ходімо далі, друзі, – улесливо звернувся до свого загону начальник поліції. – Потім ми сюди повернемося і на дозвіллі зберемо все срібло.

Августіно знову зірвав зі своїх вуст печатку мовчання.

– Жодна людина не знає, яким шляхом вона буде повертатися і чи повернеться взагалі, – песимістично проголосив він, і, натхненний своєю перлиною мудрості, вирішив подарувати ще одну: – Три сотні в руці ліпше, ніж три мільйони на дні колодязя, якого ми, можливо, ніколи більше і не побачимо.

– Хтось мусить спуститися в колодязь, – сказав Рафаель, схопився за плетену мотузку і завис на пій. – Бачите, ріата міцна. Ми спустимо на ній кого-небудь. То хто ж той хоробрий, котрий полізе вниз?

– Я, – визвався Вісенте. – Я цей хоробрий, я полізу…

– І украдеш половину того, що там лежить, – висловив уголос Рафаель свою підозру. – Якщо ти полізеш униз, то спочатку здай нам усі свої гроші. А коли ти вилізеш, ми обшукаємо тебе і тоді довідаємося, скільки ти знайшов. Потім ми все поділимо порівну і повернемо тобі те, що раніше було.

– Раз ви мені не довіряєте, я не полізу заради вас униз, – рішуче заявив Вісенте. – Тут, біля колодязя, я такий же багатий, як кожен із вас. Тоді чому ж саме я маю лізти вниз? Я не раз чув, що люди гинули на дні колодязів.

– Та лізь ти, заради Бога! – гаркнув начальник поліції. – Хутчіш! Хутчіш!

– Я занадто товстий, ця мотузка мене не витримає, я не полізу в колодязь, – повторив Вісенте.

Усі погляди звернулися на Августіно, мовчазного жандарма, що за один цей день наговорив більше, ніж за цілий тиждень.

– Гуіллермо – иайтонший, – сказав Августіно.

– Ось Гуіллермо туди й полізе! – хором підхопили інші.

Але Гуіллермо боязко зазирнув у глиб колодязя і позадкував, хитаючи головою і хрестячись.

– Не полізу я туди, навіть заради священних скарбів таємничого народу майя, – пробурмотів він.

Начальник поліції вихопив револьвер і запитально подивився на своїх жандармів, ніби шукаючи в них підтримки. Вони відповіли йому згідливо кивками.

– В ім’я усього святого, лізь у колодязь! – погрозливо наказав він маленькому жандармові. – І квапся, а ні – то я тебе так нагороджу, що ти більше ніколи вже ні спустишся, ні вилізеш, а назавжди залишишся тут і згниєш біля цього проклятого колодязя. Правильно я вчиню, хлопці, якщо уб’ю його, раз він не хоче лізти?

– Правильно! – підтримали жандарми.

Отже, Гуіллермо тремтячими пальцями перерахував знайдені раніше монети, потім з перекошеним від страху обличчям, хрестячись, підійшов, підштовхуваний товаришами, до цебра, сів у нього, і жандарми почали поспішно спускати його у кромішню пітьму колодязя.

– Стійте! – почулося з глибини колодязя. – Стійте! Стійте! Вода! Я вже у воді!

Жандарми зупинили коловорот.

– Я вимагаю десять песо понад те, що мені припаде, – знову донісся голос Гуіллермо.

– Почекай, ми тобі влаштуємо водохрещення! – крикнув йому хтось.

І усі загаласували:

– Ти сьогодні вдосталь водички нахлебчешся!

– Зараз відпустимо мотузку!

– Переріжемо її – і все тут!

– Одним буде менше при поділі!

– Вода надто гидка, – знову долинув із темної глибини колодязя голос Гуіллермо, ніби голос примари. – Тут якісь сонні ящірки і дохлий смердючий птах. Може, тут навіть змії є. Їй-право ж, десять зайвих песо не занадто велика ціна за таку роботу.

– Ось ми втопимо тебе зараз! – крикнув Рафаель.

– Я пристрілю тебе! – гаркнув начальник поліції.

– Пристрілите чи утопите, – долетів до них голос Гуіллермо, – користі вам від цього ніякої не буде: гроші все одно залишаться в колодязі!

Запала тиша: ті, хто перебував нагорі, поглядами запитували один одного, що ж тепер робити.

– А грінго посуваються все далі й далі, – вибухнув Торес. – Гарненька дисципліна у вас, сеньйоре Мар’яно Веркара-і-Іхос! Умієте ви тримати в руках своїх жандармів!

– Це вам не Сан-Антоніо, – огризнувся начальник поліції. – Тут нетрі Юкатана. Мої пси вірно служать мені, поки вони в Сан-Антоніо, а в цих нетрях з ними треба бути обережним, бо як сказяться – що буде з нами?

– А все це прокляте золото, – смутно вимовив Торес. – Тут справді можна стати соціалістом: подумати тільки, якийсь грінго зв’язує руки правосуддю золотими мотузками.

– Срібними, – поправив його начальник поліції.

– Ідіть до біса! – сказав Торес. – Ви цілком правильно зауважили, що це не Сан-Антоніо, а нетрі Юкатана, і тут я сміливо можу послати вас до біса. Ну, хто винен, що у вас запальний характер? Навіщо нам через це сваритися, коли весь наш добробут залежить від того, щоби триматися разом?

– Гей ви, чуєте? – долинув голос Гуіллермо. – Води тут усього два фути. Так що вам не вдасться втопити мене. Я тільки що дістав до дна і вже тримаю в руці чотири кругленькі срібні песо. Вони вкривають усе дно, ніби килим. То що ж, відпустите мотузку, чи дасте десять зайвих песо за цю брудну роботу? Вода тут смердить, як розрита могила.

– Так! Так! – закричали жандарми, перегинаючись через цямрину колодязя.

– То як? Відпустите мотузку, чи дасте ще десять монет?

– Дамо! – хором відповіли йому.

– Ох, заради усього святого, та квапся ж ти! Квапся! – заволав начальник поліції.

З глибини колодязя почулися, сплеск і прокляття, і по тому, як ослабла ріата, жандарми зрозуміли, що Гуіллермо виліз із цебра і збирає монети.

– Поклади їх у цебро, любий Гуіллермо! – крикнув йому Рафаель.

– Я кладу їх собі в кишені, – була відповідь. – Якщо я покладу їх у цебро, ви його витягнете, а про мене забудете.

– Але ріата може не витримати такого навантаження, – попередив його Рафаель.

– Ріата, може, і не витримає, зате воля моя витримає, – заявив Гуіллермо.

– А якщо ріата лусне?.. – знову почав було Рафаель.

– Ну що ж, є вихід, – сказав Гуіллермо. – Спускайся ти вниз. Тоді першим піднімуть мене. Потім у цебрі підіймуть гроші, а вже в останню чергу – тебе. Так буде справедливо.

Рафаель оторопів, у нього навіть щелепа відвисла.

– Ну, що, Рафаеле, ти спустишся?

– Ні, – відповів він. – Клади все срібло в кишені і вилазь разом з ним.

– А чорт би забрав це поріддя, і мене з ним заодно! – втрачаючи терпіння, вигукнув начальник поліції.

– Я вже давно це кажу, – сказав Торес,

– Гей, тягніть! – закричав Гуіллермо. – Я зібрав усе, що тут було, крім смороду. І я задихаюся. Піднімайте, і швидше, бо я отут загину, а разом зі мною і всі триста песо. Та що це я: тут набагато більше трьохсот. Мабуть, цей грінго висипав сюди усю свою торбу.

…А в цей час утікачі – вони пішли вже досить далеко вперед – зупинилися, аби дати перепочити коням. Там, де стежина починала звиватися в гору, їх і наздогнав Френк.

– Тепер уже ніколи не подорожуватиму без дзвінкої монети, – заявив він і взявся описувати, що він бачив, сховавшись на занедбаній плантації. – Знаєш, Генрі, коли я вмру і потраплю на небо, я й туди прихоплю торбу монет, та побільшу. Там воно теж може придатися: адже одному Богові відомо, які можуть чекати там неприємності. Слухайте! Жандарми гризлися біля колодязя, ніби кішки із собаками. Один одному не довіряли, хлопця не спускали в колодязь, поки він не залишив їм усе, що підібрав раніше. Вони зовсім вийшли з покори. Шефу поліції довелося погрожувати пістолетом, аби змусити найменшого і найщуплішого спуститися в колодязь. А той, як тільки дістався дна, почав їх шантажувати. Усі, звичайно, надавали йому обіцянок, але коли він виліз з колодязя, почали його лупцювати. Вони лупили його й тоді, коли я ішов.