Текст книги "Серця трьох"

Автор книги: Джек Лондон

Джек Лондон
СЕРЦЯ ТРЬОХ

_{Ілюстрації М. ГЕЦ}

ПЕРЕДМОВА

Шановний читач, сподіваюся, пробачить мені, що я починаю цю передмову з вихваляння. Річ у тім, що цей твір ювілейний. Його завершенням я відзначаю своє сорокаліття, свою п’ятдесяту книгу, шістнадцять років своєї письменницької діяльності і новий напрям у творчості. А “Серця трьох” – це новий напрям. Досі я, безперечно, не писав нічого подібного і майже переконаний, що й надалі не писатиму. І я зовсім не маю наміру приховувати, що пишаюся цим твором. А тепер я радив би читачеві, який любить стрімкий розвиток дії, обминути усі ті вихваляння, що містить передмова, заглибитися в оповідь і хай він насмілиться потім сказати мені, що від моєї книги легко відірватися.

Для допитливих дозволю собі дещо пояснити. У міру того як кінематограф ставав найбільш популярною формою розваги в усьому світі, запас фабул та інтриг, створений світовою белетристикою, став швидко вичерпуватися. Будь-яка кінокомпанія за допомогою двох десятків режисерів протягом певного часу здатна екранізувати всю літературну спадщину Шекспіра, Бальзака, Діккенса, Скотта, Золя, Толстого і десятків менш плідних письменників. А оскільки таких кінокомпаній сотні, то неважко зрозуміти, що незабаром вони зможуть залишитися без сировини, з якої фабрикують кінокартини.

Право на екранізацію всіх романів, оповідань і п’єс, виданих або які мають бути виданими тими чи іншими видавництвами або особами, уже давно куплено й оформлено договорами. Коли ж трапляється матеріал, право власності на який минуло за давністю літ, то він екранізується з такою ж швидкістю, з якою матроси, опинившись на березі із золотим піском, кидаються збирати самородки. Тисячі сценаристів – а точніше, десятки тисяч, бо немає такого чоловіка, жінки чи дитини, що не вважали б себе цілком дозрілими для написання сценарію, – отже, десятки тисяч сценаристів нишпорять по літературі (як застереженої так і незастереженої) і висмикують журнали ледве не з друкарської машинки, сподіваючись поживитися якоюсь новою сценкою, фабулою або історійкою, придуманою їхніми побратимами по перу.

Проте задля справедливості слід зазначити, що зовсім нещодавно, у ті дні, коли сценаристів ще не вельми поважали, вони виснажували себе працею за п’ятнадцять-двадцять доларів на тиждень, а траплялося, що скупі директори платили їм поштучно: десять-двадцять доларів за сценарій, та ще в п’ятдесяти випадках зі ста не видавали сценаристам і тих грошей, які їм належали. Бувало й так, що товар, украдений сценаристами, у свою чергу, крали в них не менш безсовісні і безсоромні люди, котрі працювали в штаті. Так було тільки вчора, а сьогодні я знаю сценаристів, у яких є по три машини і по два шофери, котрі посилають своїх дітей у найдорожчі школи і взагалі мають стійку платоспроможність.

Значною мірою саме через брак белетристичної сировини і почали цінувати і поважати сценаристів. На них з’явився попит, вони здобули визнання, їм стали краще платити, а від них вимагати продукцію значно вищої якості. Почалися нові пошуки матеріалу, що вилилися, зокрема, у спроби залучити відомих письменників для роботи в кіно. Але те, що людина написала двадцять романів, ще не може бути запорукою, що вона здатна написати гарний сценарій. Якраз навпаки: досить швидко з’ясувалося, що успіх у белетристиці – гарантія провалу на екрані.

Але тут втрутилися господарі кінокомпаній. Поділ праці – насамперед. І ось, зв’язавшись із могутніми газетними об’єднаннями чи з окремими особами, що і відбулося в цьому випадку, – я маю на увазі “Серця трьох”, – вони замовляють висококваліфікованим сценаристам (котрі навіть заради порятунку власного життя не зуміли б написати роман) сценарій, який романісти (навіть заради порятунку власного життя не спромоглися б написати сценарій) перетворюють потім на роман.

Отже, приходить м-р Чарлз Годард ^[1] _{1
   Годард Чарлз– відомий американський сценарист; у співавторстві з ним Лондон писав “Серця трьох”.}


[Закрыть]до якогось Джека Лондона і говорить йому: “Час дії, місце дії і дійові особи визначені; кінокомпанії, газети і капітал до наших послуг. Тепер домовляймося”. І ми домовилися. Наслідок – “Серця трьох”. Ні в кого не може виникнути сумніву в майстерності м-ра Годарда після того, як я перелічу його твори, а перу його належать: “Пригоди Поліни”, “Пригоди Елейн”, “Богиня”, “Збагачуйся, Волінгфорде” та ін. Крім того, ім’я героїні цього роману – Леонсія – теж він вигадав.

Перші кілька епізодів він написав на своєму ранчо в Місячній Долині. Але писав він швидше, ніж я, і закінчив свої п’ятнадцять епізодів на багато тижнів раніш за мене. Хай не введе вас в оману слово “епізод”. На перший епізод витратили три тисячі футів плівки, А на наступні чотирнадцять – по дві тисячі футів на кожний. У кожному епізоді пересічно дев’яносто сцен, а це разом близько тисячі трьохсот сцен. Отже, ми працювали одночасно, кожен над своїм шматком. Коли я писав якийсь розділ, я, звісно, не міг враховувати того, що відбувається в наступному чи через дванадцять розділів, оскільки я цього не знав. Не знав цього і м-р Годард. Звідси неминучі наслідки: не можна сказати, щоб оповідь в “Серцях трьох” відрізнялася особливою стрункістю, хоча вона, безумовно, не позбавлена логіки.

Уявіть собі мій подив, коли я, будучи на Гаваях, раптом одержую від м-ра Годарда поштою з Нью-Йорка чотирнадцятий епізод сценарію (а я в цей час опрацьовував десятий епізод) і бачу, що мій герой одружений зовсім не з тією жінкою! І в нашім розпорядженні усього лише один епізод, коли можна її позбутися і зв’язати мого героя законним шлюбом з єдиною жінкою, з якою він має одружитися. Як це зроблено – прошу подивитися в останньому розділі чи п’ятнадцятому епізоді. Можете не сумніватися, що м-р Годард нараяв мені, як це зробити.

Справа в тім, що м-р Годард – майстер щодо розвитку дії і геній стосовно її швидкості. Розвиток дії аж ніяк не хвилює його. “Показати”, – спокійно зазначає він в авторській ремарці кіноактору. Очевидно, актор “показує”, бо м-р Годард відразу починає нагромаджувати одну дію на одну. “Відобразити горе!” – наказує він, або “сум”, або “гнів”, або “щире співчуття”, або “бажання убити”, або “прагнення самогубства”. От і все. Так і має бути – інакше коли б він завершив роботу і написав свої тисячу триста сцен?

Проте можете собі уявити, як довелося мені, бідоласі, котрий не міг обмежитися чарівним словом “відобразити”, а мав описати – і до того ж досить докладно – усі ті настрої і положення, що одним розчерком пера намітив м-р Годард! Хай йому чорт! Діккенсу не здавалося надмірним витратити тисячу слів на описування і найтонше окреслення сумних переживань того чи іншого героя. А от м-р Годард говорить: “Відобразити” – і раби кіноапарата роблять усе, що потрібно.

А розвиток дії! Свого часу я написав кілька пригодницьких романів, проте навіть у них разом не було стільки дії, як у “Серцях трьох”.

Зате тепер я знаю, чому кінематограф має таку популярність. Я тепер знаю, чому “Пани Барнес із Нью-Йорка” і “Гончар із Техаса” розійшлися мільйонами примірників. Я тепер знаю, чому якась пихата агітаційна промова може зібрати куди більше голосів, аніж доблесний вчинок чи задум державного діяча. Перероблення сценарію м-ра Годарда на роман було для мене цікавим досвідом – і досить повчальним. Ця праця по-новому висвітлила давно осмислені мною соціологічні узагальнення, підвела під них нову основу і зміцнила їх. Після цієї спроби своїх сил як письменника у новій для себе царині я почав розуміти душу народу глибше, аніж розумів досі, і усвідомив, яким високим мистецтвом жесту і міміки має володіти демагог, котрий залучає голоси виборців на свій бік за допомогою уміння грати на колективній душі мас. Я буду вельми здивований, якщо ця книга не набуде масового розповсюдження. (“Показати здивування”, – сказав би м-р Годард, або – “Відобразити масовий розпродаж”.)

Коли в основі цієї авантюри, іменованої “Серця трьох”, лежить співробітництво, то принцип співробітництва захоплює мене. Проте боюся, що такого колегу, як м-р Годард, можна здибати не частіше, ніж одного на мільйон. Ми жодного разу не прохопилися навіть словом, у нас не було жодної суперечки чи дискусії. Але в такому разі я також не просто спільник, а мрія! Хіба не я дозволив йому беззастережно “відображати” усе, що йому заманеться, протягом 15 епізодів сценарію, 1300 сцен і 31 000 футів плівки і, зрештою, 111 000 слів, що склали роман? і все ж тепер, коли я закінчив цю працю, я вельми був би радий, коли б не розпочинав її, – з однієї простої причини: мені хотілося б самому прочитати книгу і подивитися, як вона читається. А мене це вельми цікавить. Вельми.

Джек Лондон

Вайкікі, Гавайські острови,

23 березня 1916 року

 
Давня піратська пісня ^[2] _{2
   Переклад Анатолія Балабухи.}


[Закрыть]
 
 
Шукачам пригод і долі
Я таку пораду дам:
Йдіть корсарами на море,
Де привілля всім вітрам.
 
 
Приспів:
Нас в морські бої і шторми
Не пройме переполох, -
Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох!
 
 
Приготуємо пістолі -
Й в справжнє судно, не в міраж,
Пошлемо з гармати ядра
Й підемо на абордаж!
 
 
Приспів.
 
 
Гей, корсари, славмо вітер,
За кормою водоверть!
Пожаліємо матросів, -
Капітану ж буде смерть!
 
 
Приспів.
 
 
Із захопленого судна
Забираймо лиш вино,
Чарівних жінок і злото, -
Решта хай іде на дно!
 
 
Приспів.
Джордж Стерлінг ^[3] _{3
   Стерлінг Джордж(1869–1926) – американський прозаїк і поет, близький до гуртка Джека Лондона.}


[Закрыть]
 

РОЗДІЛ І

Цього пізнього весняного ранку події в житті Френка Моргана змінювалися надто швидко. Якщо коли-небудь людині призначено було, перемістившись у часі, стати учасником жорстокої, кривавої драми, а точніше – трагедії простих душ, і водночас свідком середньовічної мелодрами, насиченої сентиментальністю і бурхливими пристрастями, властивими мешканцям Латинського Нового Світу, то цією людиною Доля призначила бути Френкові Моргану, і то досить незабарно.

Проте сам Френк Морган перебував у незнанні того, що у світі щось для нього готується, і навряд чи був готовий до подій, які насувалися. Засидівшись за бриджем, він пізно розпочинав свій день. За пізнім пробудженням і запізні лий сніданок із фруктів і каші; покінчивши з цим, Френк подався до бібліотеки – зі смаком обставленої кімнати, звідки його батько останніми роками життя керував своїми великими і різноманітними справами.

– Паркере, – звернувся Френк до камердинера, що служив ще його батькові, – ти не помічав ознак ожиріння в Р. Г. М. останніми роками його життя?

– Ні, сер, – відповідав той із усією шанобливістю добре вимуштруваного слуги, але мимоволі змірявши швидким поглядом чудову постать молодика. – Ваш батько, сер, завжди був струнким. Постава його ніколи не змінювалася: він був широкоплечий, з могутніми грудьми, маслакуватий, проте талія, сер, у нього була тонка. Завжди тонка. Коли його поклали на стіл, багато молодиків у нашому місті могли б засоромитися своєї постави. Він завжди ретельно дбав про себе, сер, – я маю на увазі всі ці вправи, що він робив у постелі, півгодини щоранку. Ніщо не могло йому завадити. Він називав це своїм культом.

– Атож, постать у батька була рідкісна, – неуважно вимовив молодик, дивлячись на біржовий телеграф і кілька телефонних апаратів, установлених ще його батьком.

– Чудова, – переконливо ствердив Паркер. – Ваш батько був стрункий, як аристократ, незважаючи на ширококостість, могутні плечі й груди. І ви це успадкували, сер; тільки ви ще досконаліші.

Молодий Френк Морган, що успадкував від свого батька не тільки постать, а й чимало мільйонів, безтурботно розвалився в широкому шкіряному кріслі і витягнув ноги, зовсім як могутній лев у клітці, не знаючи, куди подіти свої сили. Розгорнувши ранкову газету, він поглянув на заголовок, що повідомляв про новий зсув на К’юлебрській ділянці Панамського каналу.

– Добре, що ми, Моргани, не схильні до повноти, – позіхаючи, промовив він, – а то я міг би і розтовстіти від такого життя… Правда, Паркере?

Старий камердинер, не розчувши, зніяковіло подивився на свого хазяїна.

– Так, сер, – поспішно сказав він., – Тобто я хочу сказати: ні, сер. Ви зараз маєте найкращий вигляд.

– Нічого подібного, – переконано заявив молодик. – Я, можливо, і не розжирів, але безумовно обм’якнув… Га, Паркере?

– Так, сер… Тобто ні, сер… я хотів сказати: ні, сер. Ви все такий же, яким повернулися з коледжу три роки тому.

– І вирішив, що неробство – моє покликання, – розсміявся Френк. – Паркере!

Паркер шанобливо витягнувся. Проте пан його вже занурився в глибокий роздум, немов вирішував проблему першорядної важливості, а рука його раз у раз смикала маленькі настовбурчені вусики, які він віднедавна почав відрощувати.

– Паркере, я їду рибалити.

– Так, сер.

– Я виписав кілька вудок. Будь ласка, склади їх і принеси сюди, я хочу оглянути. Я гадаю, що поїхати тижнів на два кудись до лісу – це для мене найкорисніше. Якщо я цього не зроблю, то, без сумніву, почну товстіти і зганьблю весь наш рід. Адже ти чув про сера Генрі? Старого оригінала сера Генрі, пірата і головоріза ^[4] _{4
   Сер Генрі– відомий англійський пірат Генрі Морган (1635–1688), що діяв у XVII столітті в Карибському морі та в інших прибережних районах Центральної і Південної Америки, що належали тоді Іспанії. Згодом Морган пішов на англійську королівську службу і обійняв важливу адміністративну посаду на острові Ямайка, де розташовувалися опорні пункти британського флоту.}


[Закрыть]?

– Так, сер. Я читав про нього, сер.

Паркер уже стояв біля дверей і чекав тієї хвилини, коли балакучість молодого пана вичерпається, аби виконати його доручення.

– Авжеж, пишатися тут нічим – старий розбійник!

– О ні, сер! – запротестував Паркер. – Адже він був губернатором на Ямайці і помер у пошані.

– Добре, що його не повісили, – розреготався Френк. – Власне кажучи, тільки він один і ганьбить наш рід, який сам і заснував. Але я ось що хотів сказати: я досить ретельно переглянув усе, що його стосується. Він вельми піклувався про свою постать і, слава Богові, до самої смерті зберіг тонкий стан. Це гарна спадщина, що перейшла й до нас. А от скарбу його ми, Моргани, так і не знайшли; втім, тонкий стан – це дорожче від рубінів. Родова ознака, як казали професори біології, котрі мене навчали.

Запала довга пауза, і Паркер обережно вислизнув з кімнати, а Френк Морган заглибився у вивчення газетної статті про Панаму й з’ясував, що канал відкриють для судноплавства, очевидно, не раніш як за три тижні.

Задзвонив телефон, і за допомогою електричних нервів сучасної високої цивілізації Доля зробила першу спробу простягнути свої щупальця і дістатися до Френка Моргана, що сидів у бібліотеці особняка, вибудованого його батьком на Ріверсайд-драйв.

– Шановна місіс Карузерс, – запротестував він у слухавку, – що б там не було, це просто тимчасовий ажіотаж. “Темпіко петролеум” у повному порядку. Це не спекулятивні папери, а цілком надійне вкладення капіталу. Тримайте їх. Тримайте міцно… Уся справа, напевно, в тім, що якийсь фермер з Міннесоти приїхав до Нью-Йорка і вирішив купити кілька пакетів акцій, бо вони здаються йому солідними, а так воно і є… Ну й що тут такого, що вони подорожчають ще трохи? Все одно не продавайте. “Темпіко петролеум” – це вам не лотерея і не рулетка. Це – надійне підприємство. Мені б, наприклад, вельми хотілося, аби воно було не таким величезним, – я б тоді міг фінансувати його сам… Та ні, вислухайте мене: зовсім це не жарт! Ми нині замовили тільки цистерн більше ніж на мільйон доларів. Наша залізниця і три нафтопроводи коштують понад п’ять мільйонів. Тільки діючі нафтосвердловини дадуть нам нафти на сто мільйонів доларів, так що нині головне наше завдання – доставити її до моря на танкери. Тепер саме час для вкладання коштів. Мине рік чи два, і державні папери порівняно з вашими акціями видадуться справжньою дурницею…

…Авжеж, прошу. Не звертайте уваги на біржовий ринок. І потім – не я радив вам купувати ці акції. Я ніколи не давав своїм друзям таких порад. Та коли ви їх придбали, то тримайтеся за них. “Темпіко” таке саме солідне підприємство, як Англійський банк… Так, ми з Діком поділили вчора виграш. Дібралася чудова компанія. Хоча Дік, треба сказати, надто гарячий для бриджу… Так, щастило, як гравцю на біржі… Ха-ха! Я гарячий? Ха-ха!.. Так?.. Скажіть Гаррі, що я зникаю тижнів на два… Поїду вудити форель… Знаєте, весна, струмочки дзюрчать, у деревах бродить сік, розпускаються бруньки, зацвітають квіти… Так, на все добре. І тримайтеся обома руками за “Темпіко петролеум”. Якщо вони трішки впадуть після того, як цей міннесотський фермер скінчить грати на підвищення, купіть ще. Я теж збираюся так зробити. Це все одно що знайти гроші… Авжеж…

Атож, безперечно… Занадто це солідні папери, щоб отак – ні з сього ні з того – взяти і продати їх, адже вони, можливо, ніколи більше не подешевшають… Ну, звичайно, я знаю, що кажу. Я поспав сьогодні вісім годин і ще не випив ні краплі… Так, так… До побачення.

Не зводячись з крісла, Френк потягнув до себе стрічку біржового телетайпа і ліниво пробіг її очима; те, що в ній повідомлялося, не викликало в нього особливого інтересу.

Повернувся Паркер, несучи кілька тоненьких вудок; кожна з них була взірцем мистецтва і майстерності. Френк миттю підхопився з крісла, відкинув убік телеграфну стрічку, про яку відразу забув, і, ніби хлопчисько, з радістю і захопленням взявся оглядати іграшки і пробувати їх одну за одною: він то змахував вудками, аж волосінь свистіла, мов батіг, то обережно, спритним рухом, закидав її під високу стелю, ніби на другому кінці кімнати був невидимий ставок, у якому таємниче поблискувала форель.

Знову задзвонив телефон. Обличчя Френка спалахнуло гнівом.

– Бога ради, поговори ти, Паркере, – наказав він. – Якщо це знову якась жінка, котра грає на біржі, скажи, що я вмер, або п’яний, або захворів на тиф, або одружуюся – словом, вигадай щось.

Після недовгої розмови спокійним, ввічливим тоном, що так пасував до вишуканого стилю цієї холодної кімнати, Паркер сказав у слухавку; “Одну хвилинку, сер” – і, прикривши її рукою, сказав:

– Це містер Беском, сер. Він просить вас.

– Скажи містеру Бескому, щоб він ішов до дідька, – відповів Френк, замахнувшись так, начебто хотів хтозна-куди закинути вудку; і справді, якби описала волосінь ту дугу, яку накреслив його зачарований погляд, вона вилетіла б у вікно і, цілком імовірно, на смерть перелякала б садівника, що, стоячи навколішках, пересаджував кущ троянди.

– Містер Беском говорить, що це щодо становища на біржі, сер, і що він затримає вас не більш як на п’ять хвилин, – наполягав Паркер, але так делікатно і м’яко, немов переказував якесь зовсім несуттєве, дріб’язкове доручення.

– Гаразд! – Френк обережно приставив вудку до столу і взяв слухавку. – Алло, – сказав він в апарат. – Так, це я, Морган. Тільки хутчіше. В чому річ?

Він із хвилину послухав, потім роздратовано перебив співрозмовника:

– Продавати? Дзуськи. В жодному разі… Звичайно, я радий це чути. Але навіть якщо акції подорожчають на десять пунктів, – чого, звичайно, не трапиться, – все одно тримайте їх. Цілком можливо, що це закономірне підвищення і вони вже більше не впадуть. Ці акції – штука солідна. Вони коштують значно дорожче, ніж котируються. Взагалі цього можуть і не знати, але ж я знаю. За рік вони дійдуть двохсот, – звичайно, якщо в Мексиці припиняться ці вічні революції… А ось коли акції впадуть, ви одержите від мене наказ купувати… Дурниця. Хто це хоче придбати контрольний пакет? Та ні, це суто спорадичне явище… Що? Прошу пробачення. Я хотів сказати: суто тимчасове явище. Нині я їду тижнів на два вудити рибу. Якщо акції впадуть на п’ять пунктів – купуйте. Купуйте все, що будуть пропонувати. Запам’ятайте: коли в людини велике підприємство і розпочинається гра на підвищення його акцій, це може бути так само небезпечно, як гра на зниження… Так… Звичайно… Так… До побачення.

Френк із захватом знову взявся за вудочки, а тим часом на іншому кінці міста, у кабінеті Томаса Рігана, уже невтомно працювала Доля. Томас Ріган віддав своїй армії маклерів наказ скуповувати акції “Темпіко петролеум”, пустив за посередництвом різноманітних каналів таємничу чутку, ніби в “Темпіко петролеум” якісь ускладнення з мексиканським урядом із приводу концесії, і заходився читати звіт свого експерта з нафти, який два місяці знайомився на місці із справжніми перспективами й можливостями цієї компанії.

Зайшов клерк, подав візитну картку і доповів, що якийсь іноземець проситься на прийом. Ріган глянув на картку.

– Передайте цьому панові, сеньйору Альваресу Торесу, – сказав він, – що я не можу його прийняти.

За п’ять хвилин клерк повернувся з тією ж карткою, але тепер на другому її боці було щось надряпано олівцем. Ріган так і розплився в посмішці, прочитавши:

“ Вельмишановний містере Ріган. Маю честь повідомити Вам, що мені відоме місце, де за давніх піратських часів сер Генрі Морган заховав свій скарб.

Альварес Торес”.

Ріган похитав головою; клерк був уже біля дверей, коли хазяїн раптом гукнув йому:

– Нехай зайде. Негайно!

Залишившись сам, Ріган беззвучно розсміявся, обмізковуючи ідею, котра зародилася в нього у голові.

– Молокосос! Щеня! – буркотів він крізь хмару диму, розкурюючи сигару. – Уявляє себе левом, ніби він сам старий Р. Г. М. Гарна прочуханка – ось що йому потрібно, і старий стріляний горобець Ріган уже подбає про це.

Англійська мова сеньйора Альвареса Тореса була настільки ж бездоганною, як і його модний весняний костюм. Хоча смаглява шкіра видавала його латиноамериканське походження, а блиск чорних очей досить красномовно засвідчував, що в жилах цієї людини тече давня суміш іспанської й індіанської крові, проте він видавався настільки типовим нью-йоркцем, що Томас Ріган більшого і бажати б не міг.

– Після багатьох років завзятої праці і пошуків, – почав Торес, – я нарешті розгадав, де захований скарб сера Генрі Моргана. Я певен, що на Москітовому Березі. Скажу точніше: до нього не більше тисячі миль від лагуни Чирикви, а найближче до нього місто – Бокас-дель-Торо. Я там народився, хоча освіту здобув у Парижі; знаю місцевість як свої п’ять пальців. Для такої експедиції досить було б маленької шхуни. Адже спорядити її обійдеться зовсім дешево, зате який буде прибуток! Винагорода – цілий скарб!

Сеньйор Торес замовк: йому бракувало слів, аби висловитися переконливіше, але Ріган, крута і тверда людина, яка звикла мати справу з людьми такого ж складу, як і він сам, почав витягати з нього все, ніби адвокат, що веде перехресний допит.

– Авжеж, – погодився сеньйор Торес, – нині я маю певну скруту… як би це сказати?.. у готівці.

– Вам потрібні гроші, – грубо уточнив біржовик, і той сумовито схилив голову.

І ще багато чого іншого змушений був визнати Альварес Торес під швидким вогнем допиту. Атож, він лише нещодавно залишив Бокас-дель-Торо і сподівається, що ніколи більше туди не повернеться. Проте він готовий повернутися, якщо вони дійдуть якоїсь згоди…

Але Ріган зупинив його владним жестом людини, що звикла наказувати простим смертним: він узяв чекову книжку і виписав чек на ім’я Альвареса Тореса. Коли той глянув на папірець, то побачив, що там проставлено суму в тисячу доларів.

– Ось яка справа, – сказав Ріган. – Я особисто анітрохи не вірю вашим вигадкам. Але в мене є один юний друг. Я вельми люблю цього хлопчика, і мене засмучує, що його занадто розбещують спокуси великого міста – Бродвей з його красунями тощо, – ну, ви розумієте.

Сеньйор Альварес Торес уклонився, як вихована людина, що розмовляє зі світською людиною.

– Отже, заради його здоров’я, а також порятунку не тільки його душі, а й добробуту, найкраще, що можна було б придумати, – це подорож по скарб, сповнена пригод, що вимагає фізичної напруги, і… словом, я переконаний, що ви мене розумієте.

Альварес Торес знову вклонився.

– Вам потрібні гроші, – продовжував Ріган. – Спробуйте зацікавити його. Ця тисяча вам за працю. Зацікавте його так, аби він вирушив на пошуки золота старого Моргана, – і ще дві тисячі ваші. Якщо зумієте зацікавити його настільки, що він пробуде в мандрах три місяці, – я додам вам ще дві тисячі, а якщо півроку – то п’ять тисяч. Можете мені повірити: я добре знав його батька, ми з ним були компаньйонами, я… я можу навіть сказати: майже братами. Я готовий пожертвувати будь-якою сумою, аби скерувати сина мого друга на правильний шлях і зробити з нього людину. Що ви на це скажете? Для початку ось вам тисяча. Згода?

Сеньйор Альварес Торес тремтячими пальцями згортав і розгортав чек.

– Я… я згодний, – затинаючись, вимовив Торес і навіть почав заїкатися від хвилювання. – Я… я… як би це сказати?.. Я весь до ваших послуг.

За п’ять хвилин Торесу були дані всі інструкції щодо тієї ролі, яку йому випадало грати, а його розповідь про скарб Моргана була трохи видозмінена, для більшої правдоподібності, хитрим, практичним біржовиком; після цього іспанець підвівся і перш ніж попрощатися, зауважив жартівливо, але не без смутку:

– Найкумедніше, містере Ріган, що все це чистісінька правда. Зміни, що ви внесли в мою історію, роблять її правдоподібнішою, проте вона правдива і без них. Мені потрібні гроші. Ви вельми щедрі, і я намагатимуся зробити все… Я… я пишаюся тим, що непоганий артист. І все ж присягаюся: я справді розгадав, де захований скарб, що награбував і закопав Морган. Я міг користуватися документами, не доступними для широкого загалу; та й все одно навряд чи комусь вдалося б у них розібратися. Ці документи зберігаються в нашій родині, і чимало моїх пращурів сушили голови над ними все життя, але так і не знайшли розгадки. Проте вони були на правильному шляху, їм тільки не вистачало кмітливості: вони помилялися на двадцять миль. Але ж місце точно зазначено в документах. Вони помилялися, мені здається, тому, що там навмисно все було зашифровано, заплутано, написано у вигляді ребуса; і тільки я, тільки я зумів зрозуміти це і розгадати. Усі давні мореплавці вдавалися до таких трюків, коли креслили свої карти. Мої іспанські пращури таким чином приховали Гавайські острови, змістивши їх убік на п’ять градусів довготи.

Для Томаса Рігана все це було китайською грамотою; він слухав Тореса з терплячою посмішкою, що явно говорила: “От, змушують зайняту людину відриватися від справ і вислуховувати якісь небилиці”.

Не встиг сеньйор Торес відкланятися, як до кабінету зайшов Френк Морган.

– Вирішив на хвильку забігти до вас за порадою, – сказав він після звичайного обміну вітаннями. – Та й до кого ж мені звертатися, як не до вас, – адже ви стільки років працювали з моїм батьком. Наскільки мені відомо, ви були його компаньйоном у найбільших операціях. Він завжди радив мені довіряти вашим судженням. Ну, ось я і прийшов. Насамперед скажіть, що відбувається з “Темпіко петролеум”? Справа в тім, що я хочу поїхати порибалити.

– Що відбувається з “Темпіко петролеум”? – запитанням на запитання відповів Ріган, спритно вдаючи, ніби він нічого не знає, хоча саме він і був в усьому винен.

Френк кивнув і, опустившись у крісло, запалив сигарету, а Ріган почав переглядати стрічку біржового телеграфу.

– Акції “Темпіко петролеум” піднялися… на два пункти… А тебе, власне, що турбує? – запитав він.

– Та нічого, – відповів Френк. – Зовсім нічого. Але чи не гадаєте ви, що якась група хоче прибрати “Темпіко” до рук, – адже потенційна цінність підприємства колосальна. Це, як ви розумієте, між нами, тобто я хочу сказати – цілком конфіденційно.

Ріган кивнув.

– Підприємство величезне, – продовжував Френк. – Досить прибуткове. Солідне з усякого погляду. Без обману. І раптом такий стрибок! Чи не здається вам, що якась особа або група осіб хоче заволодіти контрольним пакетом акцій?

Компаньйон його батька труснув своєю сивою гривою, – проте в голові, покритій цими шляхетними сивинами, таїлися аж ніяк не шляхетні думки.

– Ну що ти, – зауважив він, – мабуть, це просто випадковий стрибок. А може, публіка, що грає на біржі, запідозрила, що акції “Темпіко петролеум” – штука справді прибуткова. Як ти гадаєш?

– Звісно, що прибуткова, – гаряче відповів Френк. – Я отримав такі приємні новини, Рігане, що ви ахнете від подиву. Я своїм друзям кажу, що це підприємство солідне, без обману. Проте прикро, що мені довелося залучити сторонній капітал. Але підприємство виявилося настільки великим, що я просто змушений був це зробити. Навіть якби я уклав усі гроші, що залишив мені батько, – я маю на увазі вільний капітал, а не те, що уже вкладено в інші підприємства, коротше: готівку, – все одно мені самому це не під силу.

– У тебе що, погано з готівкою? – спитав старий Ріган.

– У мене є кругленька сума, якою я можу оперувати, – безтурботно відповів молодик.

– Ти хочеш сказати…

– Звичайно. Саме так. Якщо акції “Темпіко” упадуть, я буду купувати. Адже це все одно що знайти гроші!

– На скільки ж ти маєш намір купувати? – запитав Ріган, намагаючись прощупати свого гостя, проте ховаючи свою зацікавленість під личиною добродушності і схвалення.

– На всі гроші, які в мене є, – не задумуючись, відповів Френк Морган. – Я ж кажу вам, Рігане:’ це перспективне підприємство!

– Я не цікавився цим по-справжньому і не можу сказати, чого воно варте, Френку, але з тих фактів, що мені відомі, воно видається цілком солідним.

– “Видається”! Кажу вам, Рігане, що це золоте дно, без усілякого обману; і мені соромно, що його акції довелося випустити на біржу. Зате на них вже ніхто не розориться. Я тільки зроблю послугу світу, викинувши на ринок… навіть не можу зараз точно сказати, скільки сотень мільйонів барелей чистої нафти… Так ви знаєте, що в мене є свердловина на Гаустекських розробках, яка вже сім місяців дає по двадцять сім тисяч барелей на день. І фонтан ще не висох. Проте це крапля в морі порівняно з тим, що ми здатні поставити на ринок. У цієї нафти питома вага двадцять два, а осаду в ній менше двох десятих відсотка. Потім є ще один фонтан – до нього треба тільки прокласти миль із шістдесят нафтопроводу, – який викидає близько сімдесяти тисяч барелей на день і, незважаючи на вжиті заходи, буквально заливає нафтою всі околиці. Це я ділюся з вами, звичайно, по секрету, самі розумієте. Справи в нас ідуть непогано, і я зовсім не хочу, щоб акції “Темпіко петролеум” підскочили до неба.

– Можеш не турбуватися про це, синку. Ще треба, щоб нафта потекла по нафтопроводах і щоб у Мексиці припинилися революції, – тільки тоді акції “Темпіко” можуть підскочити. А поки їдь порибалити й забудь про це. – Ріган помовчав, потім, удавши, ніби раптом щось згадав, узяв зі столу візитну картку Альвареса Тореса, на якій олівцем була надряпана записка. – Глянь, хто в мене щойно був. – Ріган помовчав, немов обмірковуючи думку, що раптово йому спала. – Ну, навіщо тобі їхати вудити якусь форель? Адже це зрештою порожня розвага. А ось тут є для тебе улов набагато цікавіший – це розвага сьогодення, гідна чоловіка, не те що дача в Адирондакських горах на зразок перського палацу, де є і морозиво, і слуги, і електричні дзвоники. Твій батько завжди вельми пишався цим піратом, від якого пішов увесь ваш рід. Він твердив, що схожий на нього, ну, а ти, безперечно, схожий на свого батька.

– На сера Генрі, – з посмішкою зауважив Френк, простягаючи руку за карткою. – Адже і я пишаюся цим старим розбійником!