Текст книги "Планета Новорічних Ялинок"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

Бий, ламай

Марко не знав що й відповісти. Нарешті вони прибули. На великій площі, обсадженій височезними новорічними ялинками, здіймалася чимала будівля. На її фасаді Марко прочитав напис із метрових літер: «Бий, ламай». Над дверима висіло оголошення: «Вхід вільний і вночі і вдень».

– Тобі пощастило, – пояснив Маркус. – Палац два дні тому відбудували, і люди щойно почали його ламати. Якби ти запізнився на тиждень, то знайшов би тут самі руїни.

Залишивши коника-гойдалку біля тротуару, де вже стояв цілий ряд таких коників, Маркус і Марко зайшли в палац.

Маркус пояснив, що ідея побудувати «Бий, ламай» належить славетному астроботаніку, який жив у минулому сторіччі. Цей світоч науки, що зумів, не виходячи з хати, досконало описати рослинний світ найвіддаленіших планет, був ще й розумний батько. Якось, помітивши, що його діти виявляють непереборне бажання ламати все, до чого сягають їхні руки, астроботанік подарував їм замість іграшок сотню дешевих тарілок і полумисків.

Дітей у нього було двійко. Щоб дощенту побити цю гору начиння, потрощити його на дрібнесенькі скалки, дітлахи працювали руками й ногами від світання до смеркання цілих п'ять днів. По тій роботі вони так знемоглися, що назавжди втратили охоту до руйнування.

Батько описав цей дослід у журналах і довів цифрами, що гроші на той сплюндрований посуд стократ окупилися за наступні роки, бо діти вже не ламали ані домашніх речей, ані іграшок, ані меблів, ані підлоги, ані шибок, не псували нічого в автобусах, тролейбусах тощо.

«Чому ж, – питав він, – не застосувати цей метод у широкому масштабі? Адже не тільки дітей, а й нас, дорослих, часто охоплює нестримна жага руйнувати. Невже ми, дорослі, гірше за дітей, невже ми не маємо права дати волю своїм м'язам у той час, коли в машинах розщеплюється вугілля, і дерево, і каміння, й атом?» І так далі, і тому подібне.

Стаття видалася всім переконливою. За п'ятнадцять днів після того, як з'явилася ця стаття, серед міста вже височів палац «Бий, ламай», де все було готове до руйнації. То була багатоповерхова споруда, обставлена меблями, і всі меблі переповнені начинням та посудом, великий посуд наповнений дрібним. Усе те можна було псувати й трощити: і тарілки, і килими, і меблі, і вікна, ба навіть дах, черепицю, стіни.

У певні дні в супроводі вчителів приходили сюди діти, і їм дозволяли нищити все, що заманеться. Звісно, припрошувати їх не доводилося. Дорослі громадяни прибігали у «Бий, ламай», тільки-но їх обсідав поганий настрій, сум чи бажання сваритися.

їм, певна річ, приділяли найміцніші частини будівлі: дах, стіни, або, якщо вони бажали, то й підвалини. Щоб зруйнувати підвалини, їм доводилося гнути горба гірше, ніж єгипетським рабам на будівництві піраміди, та, зрештою, коли, вже потомившись і засапавшись, вони кидали роботу, то відчували велику втіху і полегкість. Років десять після того їм не кортіло ані сваритися, ані брязнути додолу тарілку, коли їх лаяла дружина.

Економісти з цифрами напохваті (обчислення, проте, виконали електронні машини) довели, що «Бий, ламай» заощаджує кошти в сто раз більше за вартість знищених предметів домашнього вжитку та будівельних матеріалів. Крім того, настрій мешканців міста покращав на 28,51 відсотка. Одне слово, гроші витрачено недаремне.

Збагнувши, про що йдеться, Марко взявся до діла. У нього накопилось багато злості. Хоч він не виспався, та, почуваючись сильним, заходився трощити величезну шафу. Йому довелося добряче похекати, орудуючи сокирою, молотком і велосипедним насосом, та де є охота, там спора робота. У величезних залах навколо розлягався регіт, відлунювали удари: десь із п'ятсот дітей під наглядом учителів та батьків навзаводи трощили меблі палацу.

Години за дві Марко впорав, окрім шафи, ще вітальню й три спальні. Вийшовши з палацу «Бий, ламай», Марко втихомирився і вже не гнівався на Маркуса.

Рухомі лавки

Надворі панувала заспокійлива тиша. Марко чув тільки тихий, лагідний гомін, гомін людей, які розмовляли жваво й водночас спокійно. Коні-гойдалки – міський транспорт – плинули зовсім безгучно, мов човни по воді. Перехожі теж плинули, не ступаючи ногами: на багатьох вулицях тротуари були рухомі – досить ступити на такий тротуар, і їдь собі з одного кварталу в інший. На тротуарах стояли лавки; сідали ті, хто їхав далеко, та дідусі й бабусі, які і на цій кумедній планеті полюбляли сидіти на лавках.

«От би таку рухому лаву та моєму дідові, – подумав Марко. – А то ж йому доводиться день у день сидіти на тих дурних наших лавках, що стоять на одному місці! Яку втіху мали б римські пенсіонери, їздячи від Колізею до Джаніколо і від парку до Монте-Маріо! А якби рухомий тротуар був на площі Пантеону і якби він крутився навколо ротонди і вдень і вночі, то мій дідусь, напевно б, на ньому оселився. Бідолашний дідусь! Що ж він зараз робить?»

І тут він згадав, що саме через дідуся, який подарував йому коника-гойдалку, він опинився сам-один серед безмежного Молочного Шляху, а може, ще й далі, далеко від Тестаччо і своїх найдорожчих друзів. Злість, що була вже згасла, знову закипіла у нього в грудях.

– Я хочу їсти, – мовив він, перебиваючи Маркусові пояснення.

– От і добре. Я теж хочу. Поведу тебе в ресторан.

Вони ступили на рухомий тротуар і попливли повз крамниці, де було повно покупців. І, до речі, всі ходили в піжамах. Здавалося, тут іншого одягу не носять.

«Щоправда, піжама зручна, а пантофлі зручніші від черевиків. Та ходити весь день у такому вбранні, як на мене, непристойно. Зрештою, що мені до того: нехай собі ходять навіть у масках! То не моє діло. Адже мені тут бути недовго!»

Марко намагався неприязно споглядати дивну планету, на яку потрапив, але не завжди це у нього виходило. Він мусив визнати, що безплатні таксі й рухомі тротуари – чудові винаходи. До того ж поглянеш на новорічні ялинки, і на душі стає радісно. Та й, зрештою, повітря було тепле, ніжне, навіть духмяне.

«Ніби навесні. Здається, що ми в чарівному саду».

Але ж тротуар мчав поміж будинків, повз пишно оздоблені вітрини.

Вільна крадіжка

Раптом Марко помітив ще одну химерну річ: у вітринах не було шибок. Може, тому, що тут завжди тепло? Але ж крам покрадуть, це заохочує злодіїв до крадіжки. І ніби на підтвердження його думки, якийсь добродій, проїжджаючи на рухомім тротуарі повз вітрини овочевої крамниці, простяг руку, схопив виноградний кетяг і спокійнісінько почав кидати собі в рот ягоди. Ніхто навіть уваги на нього не звернув.

Невдовзі один поважний дідусь устав з лавки й підступив до краю тротуару, ніби готуючись зійти. Та він не сходив, а пильно дивився вперед, наче когось чи чогось очікував; коли тротуар минав газетний кіоск, дідусь сягнув рукою, схопив на ходу грубий ілюстрований журнал, глянув на дату, щоб не помилитись, а тоді вмостився на своїй лавці, насадив окуляри і, задоволений, почав читати.

«Отакої, – обурювався подумки Марко. – Поглянув навіть на дату, щоб не взяти журнал за минулий тиждень! Невже я потрапив у країну злодіїв? Маркус теж усе бачив і мовчить».

Поки вони доїхали до ресторану, сталася ще гірша пригода: той самий дідусь, який узяв журнал, знову встав – який непосидючий! – підійшов до Маркуса і, всміхаючись, попросив його:

– Ти, здається, хлопець спритний. Мені кортить закурити сигарету, та, мабуть, не дотягнуся з тротуару. Візьми її мені, прошу, в тютюновій крамниці. Там на вітрині прегарний добір сигар, я це вчора запримітив.

– З охотою, – відповів Маркус. Люди, що стояли поряд, усміхнулися.

– Але будь уважний, – кинув чоловік, який недавно підхопив з фруктової крамниці кетяг винограду. – Не бери ані надто темної, ані надто світлої.

– Дякую за пораду, – відповів Маркус. – Добре, що ви мене попередили, бо я мало розуміюсь на сигарах.

І по тій мові Маркус обернувся, бо вітрина тютюнової крамнички була вже за кілька кроків, простяг руку і схопив не одну, а дві сигари.

– Щиро дякую, – зрадів дідусь.

– Тепер ви зможете вибрати собі до вподоби, – пояснив Маркус.

– Дуже тобі вдячний, – промовив дідусь. Вибравши сигару, він поклав другу в кишеню і сів знову на лавку, на якій залишив був украдений журнал.

Маркові аж дух захопило. Коли вже попав у злодійську зграю, то краще мовчи та диш, наче нічого не помічаєш.

«Розповісти ще встигну», – подумав він.

– Ми приїхали, – оголосив Маркус.

Вони скочили з тротуару і зайшли в ресторан.

Спершу Марко не помітив нічого особливого: все як у звичайнісінькій римській їдальні. На застелених білими скатертинами столах були навіть квіти, написи на стінах запрошували перехожих: в меню ресторану є страви, що їх деінде не знайдеш.

Слово «платити»

«Сьогодні трифштекс – на короткій шпичці». «Смажені крани (холодні й гарячі)». Такі назви аж ніяк не збуджували Маркового апетиту. Але ще дужче він був уражений, побачивши меню –товстенну і важку книгу, схожу на телефонну. Якщо рахувати, що на кожній сторінці вміщалося триста назв, то в меню було зазначено принаймні триста тисяч різних страв. Наприкінці книги були чисті аркуші, на яких відвідувачі могли записувати рецепти страв власного винаходу.

«Візьміть дві пляшкові шийки, – написав якийсь Піпус, – одну негайно викиньте; другу варіть три дні, що три години додавайте п'ятдесят грамів підсмаженої тирси, равликових ріжків, варених виделок, тістечка, трістечка й шкіряного фартуха. Посипайте до смаку товченою крейдою, рінню або цвяхами.

Подавайте на стіл з дрібно покришеними велосипедними шинами. Страва особливо смачна, якщо її покропити зеленим чорнилом для авторучки».

Марко подумав, що місце такій страві – в помийниці. Але він і слова не сказав, щоб не видатися селюком, який вперше опинився у місті й нетямиться з дива.

Гортаючи далі меню, Марко подумки занотовував найцікавіші страви:

«Свинячі ноги з ключем на клямковій підливі».

«Ніжки кривоногого столу».

«Бляха по-циганському».

«Суп із фаршированою цеглою».

– А чим вона фарширована? – запитав Марко свого усміхненого супутника. – Я не хотів би, щоб вона була начинена каштановою шкаралупою чи радіолампами. Особливо мені не смакують радіолампи.

Маркуса це не збентежило.

– Фарширована цеглина дуже смачна, – сказав він. – Та я добре розумію, що наше меню тобі не по душі. А от ми призвичаїлися їсти все: залізо, вугілля, цемент, скло, дерево; перетравлюємо цвяхи, молотки, обценьки, навіть телефонний кабель. На нашій планеті все їстівне.

– Дивно, чому ж стоїть ваше місто. Як же ви не поїли будинків разом з дверима й вікнами?

– А де б нам довелося спати? На тарілках або в банках? А гостей приймати у полумисках? – засміявся Маркус і додав. – Ну як, не перехотілося їсти від такого читання?

– Навпаки, ще дужче схотілося. На тому тижні мати водила мене до лікаря, а він сказав, що в мене буцімто недокрів'я, і приписав мені пити залізо. І я мусив ковтати мікстуру, від якої вивернуло б кишки миші під час облоги Єрусалима, де, як сам добре знаєш, був страшний голод. А що тут залізо їстівне, то покуштуємо залізного біфштекса.

Підійшов офіціант. Це був робот з шістьма парами рук, убраний у білий піджак з шістьма парами рукавів.

Уважно вислухавши замовлення, він побіг і невдовзі вернувся, несучи силу-силенну тарілок. Залізний біфштекс був ніжний і запашний, мов пудинг. Марко ум'яв його за кілька секунд.

– Треба було замовити квадроштекс, – зауважив Маркус, сьорбаючи звичайнісіньку каву з персиковим варенням (варення те варили з консервних бляшанок, у яких колись були персики). Маркові забажалося ще скуштувати цегляного супу, і він переконався, що цеглини були начинені стрижнями від кулькової авторучки й тютюновим попелом.

Випивши по келишку лікеру, що запропонував їм робот (пахнув той лікер апельсинами, однак Маркус пояснив, що це суміш дощової води і старого машинного мастила, яке зберігалося в бочці, збитій із залізничних шпал), обидва хлопці вийшли з ресторану.

– А хто ж заплатить? – спитав на порозі Марко.

– Заплатить? – перепитав Маркус. – І знову це слово. Його в нас не вживають. Розумієш?

– О, я це вже помітив, коли ти брав сигари для дідуся, – лукаво всміхнувся наш серенієць. – Ти собі йдеш до ресторану, наїдаєшся, витираєш рот серветкою, а робот...

– Заходьте до нас іще, – мовив цієї миті робот, аж до землі вклонившись.

– Неодмінно завітаємо, коли будемо в цих краях, – ввічливо відповів Маркус, потискуючи по черзі всі дванадцять роботових рук.

– Не забувайте нас, – попросив робот. – Нудьгуємо без клієнтів. Хіба не бачите? Адже ресторан майже порожній.

– Завітаємо сьогодні ж увечері, – пообіцяв Маркус, щоб заспокоїти робота.

М'ятна гроза

Цього разу Марко й Маркус не стали на рухомий тротуар. Вони захотіли погуляти пішки й подалися бічними провулками, – хоч безлюдними, але святково вбраними. Ялинок була сила-силенна, вони росли навіть на дахах. Маркові здавалося, що він увесь час іде попід однією велетенською ялинкою: він раз по раз зачіпав головою то сріблястий дзвіночок, то якусь іншу цяцьку, що висіла на новорічній ялинці задля прикраси.

– Недешево, мабуть, обійшлися муніципалітетові ці оздоби, – зауважив Марко.

– Муніципалітет не витратив ані шага. У нас нема грошей взагалі. Ці ялинки ростуть самі. Ось поглянь.

Марко придивився й помітив, що лампочки, дзвіночки, м'ячики та інші цяцьки самі ростуть на деревах, немов плоди.

– Вони цвітуть на Різдво? – запитав Марко.

– Завжди цвітуть. Я ж тобі казав, що тут кожний день Різдво.

– Отже, планета ваша – Планета Новорічних Ялинок, – зробив висновок Марко і позаздрив тутешнім мешканцям: адже на Землі такі-от ялинки не цвіли, відколи люди живуть, цегла там не їстівна, а закортить посидіти в кав'ярні суботнього вечора, то навіть коли свої харчі принесеш, все одно треба платити за місце.

«З якого боку Земля? Внизу чи вгорі?»

Духмяне повітря ставало дедалі ніжніше й тепліше.

– Ви щасливі, – сказав Марко. – У вас не тільки щодня Різдво, здається, тут завжди панує весна.

Маркус нахилився, взяв щіпку пилу і дав Маркові понюхати. Пилюка пахла конвалією.

Раптом край неба заступила червоняста хмара.

– Отже, навіть у цій благословенній країні бувають бурі, – зловтішно мовив Марко.

Але коли почалася гроза, то з хмар посипалася злива барвистого конфетті. Воно линуло за вітром, напоюючи повітря духом анісу та мандаринів.

– А тепер запахло цукерками, – зауважив Марко.

– Еге ж, – підтвердив Маркус. – Машини, що утворюють вітер і породжують хмари, їх також напахчують. Якщо матимеш охоту, я поведу тебе на станцію погоди.

Конфетті падало їм на голову, на вбрання. Маркус узяв кілька штук і поклав у рот, Марко зробив те саме, згадавши, що тут усе їстівне. Виявилося, що це конфетті солодке й м'ятне. Роззяв тільки рота, воно падає на язик і тане, залишаючи приємний смак. Хмари швидко пройшли: на землі лежав тоненький шар конфетті, а повітря було на диво духмяне. Ялинки стояли посипані барвистими кружечками, і пташки їх дзьобали, весело щебечучи.

Як на Марка, то це видовище було занадто солодке, і, зрештою, він почав дратуватися.

– Та це якась лялькова країна, – вихопилось у нього. – Незабаром мені здаватиметься, що я ходжу по склу і воно от-от поб'ється.

І Марко надумав при першій же нагоді заскочити в палац «Бий, ламай» і розтрощити одну-дві шафи, щоб відвести душу.

«Заборонено мотати на вус»

Марко з Маркусом вийшли на майданчик, оточений білесеньким, чистесеньким муром. Проте мур той був не зовсім чистесеньким: тут і там на білому тлі виднілися чудернацькі закарлючки і довжелезні написи кольоровою крейдою. В одному кутку площі якийсь дідусь писав на стіні зеленою крейдою. Його оточував гурт цікавих, що раз по раз давали йому поради. За кілька метрів писала щось дівчина, – очевидно, листа, бо перше слово у неї було «Любий». Маркус і Марко також підступили до дідуся й прочитали:

«Суворо заборонено мотати на вус.

Прохання до тих, у кого солом'яні хвости: одріжте їх.

Хай щастить тому, хто це прочитає».

– Він пише оголошення, – пояснив Маркус. – Це дозволено всім. Колись у місті було багато зовсім інших оголошень: і це заборонено, і те заборонено... А зараз нема чого забороняти, бо люди не роблять нічого поганого, і ми обходимося без заборони. Якщо комусь кортить зробити оголошення, то він сам його пише і пише все, що йому заманеться. Коли стіни зовсім посписують, їх наново білять.

Раптом залунали оплески. Люди квапилися потиснути дідусеві руку – дякували за останнє оголошення:

«Даю винагороду тому, хто скаже, скільки буде, коли кота додати до сержанта».

Спантеличений Марко підступив до дівчини, що писала листа синьою крейдою.

«Любий перехожий, якщо ти сумуєш, то згадай про мене. Сьогодні я закохалася в доктора Філібертуса і щаслива також за тебе. Писала Меланя, випускниця хіміко-математичного факультету».

– Учителька пише на стінах, – посміхнувся Марко. – Уявляю, що виробляють її учні.

І, не довго думаючи, Марко схопив шматок чорної крейди й написав:

«Правителям цієї планети: чудові тут порядки. В Римі за це штрафують. І коли вже відпустите мене додому? Марко»,

Люди зареготали, як навіжені: всі облишили дідуся і зібралися позад Марка.

– Чого вони сміються?

– Через кому, – співчутливо сказав Маркус. – Ти поставив кому в кінці речення. Бідолаха дідусь, напевно, цього не переживе.

Перемога Етельредуса

Незабаром хлопці побачили гомінливу юрбу. На вуличному перехресті стояв оркестр. Музики тримали напоготові інструменти й чекали, мабуть, на знак диригента. Однак Марко помітив, що в центрі уваги був не оркестр, а скляна урна, в яку люди кидали папірці.

– Зрозуміло, – сказав собі Марко. – Вони голосують. Маркус усміхнувся, але промовчав. Зрештою до урни підвели хлопця з зав'язаними очима, він вийняв одного папірця і передав його своїм супутникам. Настала тиша, один з них голосно прочитав ім'я:

– Етельредус Аріфредус Болатус!

Усі загукали: «Слава!» Оркестр ушкварив веселого марша, і з юрби виступив чоловік. Від великої втіхи він зашарівся й потискував руки праворуч і ліворуч.

Рббот-робітник витяг з мішка мармурову табличку, щось на ній написав і, вилізши драбинкою, прибив табличку до стіни: '

«Проспект Етельредуса Аріфредуса Болатуса», – прочитав Марко.

Дідусь, що стояв поруч Марка, не міг приховати розчарування.

– Вже сім тижнів я беру участь у конкурсі на цей проспект, та все мені не щастить. Краще вернутися на сорок п'ятий провулок: там я балотуюсь уже п'ятдесят чотири тижні. Чи тепер, чи в четвер, а мені таки пощастить.

Так Марко дізнався, що на Планеті Новорічних Ялинок вулиці, провулки та майдани називаються іменами простих людей, мешканців міста. Балотування відбувається щотижня, щоб задовольнити якомога більше охочих. Звичайно, балотується лише той, хто хоче. І той, хто балотується, робить це швидше задля розваги, аніж з марнославства. На Землі, гадав Марко, усі вони грали б у лотерею чи спортивний тоталізатор. І принаймні могли б виграти добрі гроші.

Не загилиш як слід і бляшанки

Марко хотів був пояснити Маркусові, як розважаються на Землі, але той ніяк не міг того второпати.

– Добрі гроші? – запитав Маркус. – А що це таке? З чим його їдять?

Марко пирхнув.

– Шкода праці розказувати, – мовив він. – Недотепи ви якісь та й годі.

І спересердя копнув ногою бляшанку. Та ба! Бляшанка була гумова. Маркус пояснив, що муніципалітет звелів розкидати ці бляшанки, аби хлопчакам було що загилити, йдучи до школи чи вертаючись додому. А що бляшанки гумові, то не шкодять ані ногам, ані черевикам.

Тим часом смеркло, і ялинки засяяли тисячами різноколірних лампочок.

– Чому не зачиняють на ніч вітрин? – запитав Марко.

– Нащо їх зачиняти? Адже комусь, може, забагнеться взяти пару черевиків, чи друкарську машинку, чи холодильник.

«Якщо тут крадуть удень, – подумав Марко, – то що говорити про ніч?» Але вголос він не сказав нічого. Він стомився й хотів більше спати, аніж сперечатися. Дідусь, коник-гойдалка, міжзоряна подорож, дива Планети Новорічних Ялинок – все, що він бачив і пережив того дня, вирувало в його голові, мов швидка карусель. Здавшись на Маркуса, він ступив на рухомий тротуар, примостився на лавці й одразу заснув.

Пробудження

Прокинувся Марко на ліжку у великій світлій кімнаті, у вухах йому аж гуло від тучного гавкоту.

– Знову ті архіпси, – мовив Марко, та не почув навіть власного голосу. Гавкотіння було таке люте – мабуть, один напасник сів на даху. А втім, на якому даху? Марко й гадки не мав про те, де він перебуває. Його стара червона піжама висіла на спинці крісла. Марко подивився на себе. Він був у блакитній піжамі. Хтось заніс його в цю кімнату, роздяг і поклав спати, а він нічого й не чув. Це його не дивувало: адже не раз він прокидався тоді, коли у вікно його кімнати на п'ятому поверсі в Тестаччо світило сонце, хоча хвилину тому – принаймні так йому здавалося – вони з дідусем сиділи в кухні й грали в карти. Ліжко було м'яке, кімната чиста й охайна, на нічному столику стояв телефон. Марко простяг руку и мимоволі погладив трубку. Шкода, що нема кому телефонувати!

Несамовито гавкаючи, архіпси гасали дахом. Поки тривав напад, про сон не було чого й думати.

– Чому цих тварюк не постріляють з рушниць чи зеніток? – буркотів до себе Марко, взуваючи пантофлі.

Відчинивши двері, Марко опинився в другій кімнаті, схожій на першу. І там теж стояло незастелене ліжко, мабуть, у ньому спав Маркус, однак його тут не було.

– Маркусе! – гукнув Марко, вийшовши в коридор. На цьому поверху було тільки дві кімнати. Дерев'яні сходи провадили до залу, що, очевидно, займав весь перший поверх.

– Маркусе! – ще раз гукнув Марко.

Цього разу він почув свій голос, але йому ніхто не відповів.