Текст книги "Планета Новорічних Ялинок"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Джанні Родарі

ПЛАНЕТА НОВОРІЧНИХ ЯЛИНОК

З італійської переклав Іван Дзюб

Капітане, людина в небі

– Капітане, людина в небі!

– 3 якого боку?

– З хвоста.

– Швидше подайте мені тринокль.

У дужках

Коли я розповідав цю історію вперше, після слова «тринокль» якийсь добродій перепитав мене:

– Гей, хлопче, ти ледь почав і вже купу дурниць набалакав. Хіба може бути людина в небі? Адже навіть діти знають, що треба казати «людина в морі». По-друге, хвіст мають лише осли. Важко собі уявити, щоб капітан командував ослом. І нарешті поясни, коли твоя ласка, що означає «тринокль». Може, це горбатий бінокль?

– Професоре, – сказав я. Це, напевне, був професор, бо штани у нього були випрасувані, а на шиї він мав краватку. У Римі всі професори так одягаються. – Професоре, бувши вами, я б не квапився критикувати оповідача так безоглядно.

– Що означає «з хвоста»? – перебив він мене.

– Розмову, яку я оце передав, – провадив я, пустивши його слова повз вуха, – відбувалася на борту космічного корабля, що летів у міжпланетному просторі. Навкруги не було ані морів, ані озер, саме чорне-чорнісіньке небо, що аж очам боляче було дивитися. Навіть не натужуючи розуму, з розмови можна догадатися, що вахтовий у світлі хвостових ліхтарів помітив потерпілого. Як його назвати за таких обставин?

Тільки «людина в небі». Розкрию вам ще одну таємницю: отой космічний корабель з причин, про які мова буде пізніше, мав форму коня, – то хіба дивно, що у коня є хвіст? Інші небесні тіла, наприклад комети, теж мають хвости. А тому хвости дістали право громадянства в космосі. Та вернімося до тринокля. Хочете знати, що це таке? Це вдосконалений бінокль з третьою трубкою, що дозволяє бачити все за спиною, «з хвоста», не обертаючись. На мою думку, це дуже корисний винахід. Приміром, на стадіоні, маючи тринокль, ви могли б уважно стежити передніми лінзами за грою і водночас задньою лінзою спостерігати за уболівальниками команди, що програє. Правда, зручно?

Професор щось буркнув під ніс, розправив колошу штанів, згадав про якусь нагальну справу і, не дослухавши оповідання, зник у нічній пітьмі. Та хай йому грець! Закриємо дужки і почнемо спочатку.

Капітан колишній Паулюс

Капітан приклав до очей тринокль і втупився в потерпілого, що плив у смузі світла від фар космічного корабля. Незабаром він сказав:

– Це не доросла людина, це хлопчик.

– Ясна річ, – озвався стерничий. – Дітям завжди кортить сісти біля вікна, отож часом вони й випадають.

Капітан усміхнувся:

– Цей хлопчик сидить верхи на коні-гойдалці. Та не марнуймо часу, вмикайте магніт.

Капітан ще не встиг стулити вуста, як кінь і вершник уже шурхнули до корабля й легенько вдарились об його корпус. Люк відчинився, і потерпілого взяли на борт.

Убраному в червону піжаму хлопцеві було років дев'ять-десять, на чоло йому нависав чубчик. І знаєте, що зробив цей хлопчина? Скочив з сідла, схрестив руки, сердито озирнув членів екіпажу, що його оточили, і, навіть не привітавшися, визивно заявив:

– Майте на увазі: я не вважаю себе вашим бранцем!

В голосі його вчувалася виразна римська вимова.

– Бранцем? – перепитав капітан, почухавши підборіддя. – Не розумію.

– Якщо ви не розумієте, то що ж казати мені.

– Сказати, наприклад, як ти звешся.

– Звати мене Марко Мілані. А вас як?

Капітан ще раз почухав підборіддя, інші члени екіпажу всміхалися й лукаво перештовхувалися поміж собою.

– Ти вцілив у найболючіше моє місце, – мовив капітан. – Ще тиждень тому мене звали Паулюс. Два роки я носив це ймення, та огидне воно мені стало, як брудна сорочка. Тому я це ім'я скинув. Але іншого, собі до смаку, я ще й досі не вибрав. Отож нині мене ніяк не звуть. Може, ти порадиш мені якесь ім'я?

Марко глянув на нього з підозрою.

– Гм, ви глузуєте. Мабуть, ваше ім'я це військова таємниця. Ну що ж, не виказуйте. Мені до того байдуже. Краще скажіть, хто тут капітан, ви?

– До дев'ятої години я, – відказав колишній Паулюс. – Ми командуємо по черзі.

– Отже, всі ви капітани.

– Серед нас є і полковники, і генерали, і старші сержанти. Звання і ранги нічого в нас не варті.

– Де?

– На нашій планеті.

– То я вгадав: ви не земляни.

Планета Серена

Марко оглянув їх уважніше, але не побачив нічого особливого: ані щупалець, ані рогів, анічогісінько. Дехто мав бороду, дехто вуса, інші були голені. Кожен мав по дві ноги, по дві руки, на руці по п'ять пальців, ніс і вуха були на місці. Всі стояли в піжамах. Марко подумав, що, мабуть, вони саме Налаштувалися спати.

– А як зветься ваша планета? – запитав Марко.

– Просто Планета та й годі.

– Може, це військова таємниця?

– Та ні. Як ви називаєте свою планету? Просто Земля. Тільки для інших планет ви вигадуєте чудернацькі назви: Марс, Меркурій і тому подібні.

– А як ви називаєте Землю? Капітан посміхнувся:

– Серена.

– Серена? Тоді я, значить, серенієць, чи, може, сереніянин. Сміха! Ось розповім про це у Тестаччо, то навіть волячі туші, що висять у холодильниках різниці, і ті зарегочуться.

– Що таке Тестаччо? – запитав колишній Паулюс.

– Ніщо. Це військова таємниця, – відповів Мар"-ко. – Серена... Ну що ж, хай буде Серена. Але мені цікаво довідатись, як я тут опинився.

– Про це тобі краще знати, – зауважив капітан. – Ти простував Молочним Шляхом, і ми виловили тебе магнітом. Нам наказали обстежити цю зону і подати допомогу потерпілим. Очевидно, про твої мандри вже стало відомо.

– Аби моя воля, то я б з Рима й носа не поткнув. Кілька хвилин тому я ще сидів у своїй кімнаті й навіть гадки не мав, що доведеться податися в мандри.

– Наше начальство своє діло добре тямить: воно знає, як із Рима сюди і назад у Рим добратися.

Коник-гойдалка

– Назад у Рим? Сподіваюсь, що колись доберуся, – сказав Марко. – Історія моїх пригод дуже коротка. Все сталося з дурного розуму, і то в мій день народження. Щоб ви знали, сьогодні мені минуло дев'ять років. Можете собі уявити, як я був прикро вражений, коли дідусь подарував мені коника-гойдалку. Спочатку я подумав: «Якщо дізнаються мої друзі, то в Тестаччо мені життя не буде». До того ж дідусь обіцяв був мені реактивного літака. А тут маєш – коник-гойдалка! З досади я мало не луснув.

– Отакої! Коник-гойдалка дуже гарний подарунок.

– Авжеж, для дітей ясельного віку. Та слухайте, що було далі. Взяв я цю шкапу, відніс у спальню й цілісінький день про неї навіть не згадував. Надійшов вечір, я вже був роздягся, лягаючи спати, аж тут побачив коня і знову розсердився. А він стоїть, наче дурень, і мовчить собі. Та ви самі на нього подивіться. Бачите, який безглуздий вираз. «Що ж його робити? – думаю. – Як мені цієї шкапи здихатися?» І несамохіть сів я верхи. Не встиг я вставити ноги в стремена, як пролунав страшний гуркіт, все мені в очах потьмарилося, забрало дух. Я зажмурився... Коли ж розплющив очі, то вже вилетів з вікна і римські дахи втікали з-під моїх ніг.

– Чудова пригода, – весело гукнув капітан колишній Паулюс.

– Та де там з біса чудова. По-перше, було страшенно холодно, а я в самій піжамі. А потім, що ж тут чудового, коли кінь-гойдалка тебе не слухається... Правда, ви теж літаєте на коні...

«Вертай назад, – кричу я йому. – Вертайся негайно на землю». Та де там! Спрямувавши свого носа на Місяць, він мчав усе вище й вище. Вигляд у нього був такий самий безглуздий, як і тоді, коли його вийняли з коробки: ті ж невидющі очі, нерухомі ніздрі, у вухах тирса. Не було в ньому нічого живого, та й тепер немає. Самі бачите: жодного квадратного сантиметра живої шкіри, жодної волосинки на мальованій гриві. Постукайте його по череву, воно загуде, мов бубон. Я відразу збагнув, що в череві немає двигуна і пропелера і на хвості теж нічого такого немає. А він усе летів і летів. Хтозна-як. Та ще й прудко летів: Земля, по-вашому Серена, перетворилася на блакитну тарілочку. Зразу я був над Землею, аж раптом опинився під нею: спочатку мені здавалося, що я лечу вгору, потім – що знижуюсь, точніше, падаю в безодню нижче й нижче, швидше й швидше. Серена стала цяточкою серед мільйонів інших цяточок. «До побачення, Риме! Нема мені вороття, – казав я подумки. – Загубився в космосі, і ніхто не знатиме, де я подівся».

– Зате ж ти побачив видовище! Неабияке видовище, га? – запитав капітан.

– Я так розсердився, що ні на що не звертав уваги. Уявіть себе на моєму місці: викрадений дитячим коником! Викрадений чотириногим з пап'є-маше. Мій тато, мабуть, перевернув догори ногами все місто, шукаючи мене.

– Навряд, – озвався капітан. – Римські годинники, якщо не помиляюсь, показують зараз двадцять три години сорок хвилин. Твої батьки гадають, що ти спиш у своєму ліжку.

– А завтра? Та не будемо про це думати. Зрештою, я розповів майже все. За хвилину я побачив перед собою щось схоже на конячку з сотнею освітлених віконець на череві і сліпучими ліхтариками на копитах. Тоді ви мене зловили. От і все.

Вислухавши хлопцеву розповідь, екіпаж корабля щиро зареготався.

– Смійтеся, смійтеся, – бурмотів Марко. – Тільки відвезіть мене додому!

– Додому? – вигукнув капітан. – Синку мій, ти помиляєшся. Щонайбільше за дві години ми висадимося на нашій планеті. Такий наказ.

Марко підшукував потрібні слова, щоб висловити своє обурення, коли це зчинився страшенний гамір, ніби загавкали сотні тисяч розлючених псів. Стіни космічного коня затряслися.

Архіпси

– Тривога! Нас оточено! – Капітан колишній Паулюс схопив Марка за руку.

– Мерщій у мою рубку! Добре, що на нас напали до дев'ятої години, – додав він, коли вони спускалися стрімкими сходами. – Звідси, – і він розчинив дверцята, – все видно. Ми в голові коня. Дивись.

Від космосу рубку відокремлювала суцільна шиба: здавалося, стоїш на веранді високогірного готелю.

З космічних глибин мчали зграї осяйних страховищ і хвилями налітали на космічний корабель, моторошно рикаючи.

– Та вони гавкають, – мовив зацікавлено Марко. – Це пси, летючі пси. Чи ти ба!

– Це архіпси, – пояснив капітан колишній Паулюс.

– Це що – космічні кораблі, як і ваш кінь? Ворожий флот?

– О ні-ні, це страшні істоти. Бачиш, що у них править за крила? їхні вуха. Вони крутять хвостом, як пропелером, а тому й можуть літати.

– І гавкають.

– Атож, послухай, як вони ґвалтують. Просто страх.

Один архіпес підлетів до самісінької морди коня, наче прагнув заглянути всередину. Здавалося, він гавкав і очима, й лапами, й черевом. Марко затулив вуха, але гавкіт забив йому памороки, виповнив усе тіло, аж кості затріщали.

– Дивіться! – вигукнув він.

Архіпес притиснувся мордою до шибки і вищирив ікла, наче збирався її розгризти.

– Не бійся, – мовив капітан, – скло міцне. Крім того, архіпес, що гавкає, ніколи не кусається, ти сам знаєш. Вони нас не займуть. Одначе вони дуже надокучливі, від їхнього гавкоту можна поглухнути. Єдиний рятунок від них – утеча. На щастя, наші космічні кораблі літають швидше за них.

– Простіше було б їх повбивати, – зауважив Марко. – Таким способом ви б їх здихалися остаточно.

Капітан колишній Паулюс глянув на нього здивовано:

– Повбивати? Не розумію.

– Постріляти, винищити. Хіба у вас нема смертоносних променів чи пістолетів? Невже ви нічого не запозичили з науково-фантастичних творів?

Капітан колишній Паулюс енергійно почухав підборіддя.

– Слухай-но, – мовив він, – ти вже, мабуть, помітив, що ми розуміємо твою мову і говоримо по-твоєму завдяки цьому електронному перекладачеві, – і показав на кнопку під коміром піжами. – Але, мабуть, апарат несправний або ти вживаєш нові, ще нереєстровані слова. Одне слово, я тебе не розумію. Що ж означає «вбивати»?

Марко вибухнув реготом.

– Вибачте, що я сміюся. Але ж «убивати» – це, як видно з Біблії, найстаріше у світі слово.

Та колишній Паулюс уже його не слухав. Він дав у мікрофон якийсь наказ, натиснув на кнопку, повернув важіль, і за кілька секунд космічний корабель, набравши швидкості, заглибився в чорну просторінь, полишивши ззаду архіпсів з їхнім гавкотом.

Висадка в піжамі

Цієї хвилини хтось постукав у двері.

– Уже дев'ята година, – сказав колишній Паулюс. – Прибув черговий капітан. Бувай здоров.

До рубки зайшов смутний чолов'яга.

– Ну й проноза ж ти. Такого видовища мене позбавив!

– Розклад є розклад, – відповів колишній Паулюс, потираючи руки. – Іншим разом пощастить тобі. Знайомся, хлопче, це – капітан Петрус.

Марко потиснув руку чолов'язі, не спускаючи очей з найяскравішої зірки, яка швидко наближалася до корабля. Не встиг він запитати її назву, як зірка перетворилася на зеленкувату тарілку; скоро тарілка збільшилася, стала така, як м'яч, а на її поверхні замаячіли обриси континентів та морів.

«Наче падає на нас», – подумав Марко. Та вголос не сказав нічого. Петрус був зовсім спокійний, отже, нема чого боятися. Новий капітан навіть повеселішав і тепер потирав руки.

– Ми вже дома, – мовив він. – Це і є Планета. Незабаром ми повернемось і побачимо її під ногами. Зробимо навколо неї кілька обертів, щоб зменшити швидкість, і потім, з твого дозволу, сядемо.

Сталось саме так, як сказав Петрус. Тільки-но космічний корабель пірнув в атмосферу планети, як зразу стало видно. Бортові прожектори, тепер уже непотрібні, було вимкнуто.

Капітанів годинник показував дев'ять годин тридцять хвилин ранку, коли приголомшений Марко став своїми пантофлями на землю невідомої планети. Ще виходячи з коня і побачивши себе в дзеркалі, Марко згадав, що він у піжамі, і це його трохи збентежило.

Але і капітан колишній Паулюс, і капітан Петрус, і інші члени екіпажу були одягнені в піжами й не мали наміру перевдягатися. Марко вирішив, що, мабуть, мода на цій планеті інша, ніж у Римі. «Мабуть, тут пов'язують на шию краватку, коли лягають спати», – подумав він і, вже не турбуючись про свій одяг, оглянувся навкруги.

Космічний корабель злегка погойдувався на доріжці велетенського аеропорту. Це був корабель-гойдалка. Інші космічні коні нечутно то приземлялися, то відлітали в різні боки. Марко не довго розглядався, бо якийсь хлопчина, майже його одноліток, теж чорнявий, але у жовтій піжамі, ішов йому назустріч невимушеною ходою господаря, що зустрічає гостей.

Новий провідник

– Марку! – вигукнув той за кілька кроків. – Вітаю тебе, Марку. Сподіваюся, ти добре доїхав?

Хто цей хлопчина? І звідки він його знає? Хіба їх одна мама годувала? Марко вчасно зміркував: щоб не зганьбити честі Тестаччо й усього Рима, не треба нічому дивуватися, і на відповідь щось промимрив.

– Що ти кажеш? – запитав, усміхаючись, хлопчина.

– Кажу, що доїхав добре, – буркнув Марко. – Але я не мав аніякісінької охоти їхати. Мене привезли сюди всупереч моєму бажанню.

– Чуєш, що він каже? – засміявся капітан Петрус, плескаючи Марка по плечі.

– Здорові були, колишній Паулюсе, – провадив далі малий незнайомець, звертаючись до другого капітана. – Ви вже вибрали собі нове ймення? Як мені вас величати?

– Сам не знаю! Покладу в капелюх десяток папірців з різними іменами і навмання витягну, яке попадеться. Оцей сереніянин не схотів мені порадити.

– Гаразд, ми вже йдемо, – сказав Петрус. – Передаю тобі потерпілого. Він цілий і неушкоджений – ані ґудзика йому не бракує.

– Як? – обурився Марко. – Ви кидаєте мене напризволяще? Привезли сюди аж із Землі, щоб доручити цій дитині ясельного віку.

– Нічого не вдієш, – відповів Петрус. – Я корюся наказові. Бажаю тобі всього найкращого...

– Ви не маєте права покинути мене! Хто ж відвезе мене на Землю?

– Не журися, – вигукнув колишній Паулюс, відходячи разом з іншими. – Ти матимеш добру няньку.

Марко так обурився, що й слова більше не промовив. Позирнувши востаннє на екіпаж корабля і на обох капітанів, які його кинули, він глянув на космічного коня, що своїм понурим виглядом геть-чисто скидався на його власного коника-гойдалку. Нарешті Марко обернувся до хлопчика, і той відповів йому лагідною усмішкою.

Чудернацький календар

– Як тебе звати? – запитав Марко.

– Маркус.

– Та невже?

– На твою честь. Ще вчора мене звали Юліус. Мені доручено привітати тебе й супроводжувати скрізь. Я пишаюсь, що це доручення випало мені, бо дуже радий познайомитися з тобою.

– А я, – не витримав нарешті Марко, – такий радий, що ладен дати тобі в писок. Яке неподобство! Тебе хапають, не пояснивши, що й до чого, доручають якомусь малюкові, і бувай здоров! Та я вам такого чосу дам, я вам шарварок влаштую!

Обличчя Маркуса заясніло, ніби він почув радісну звістку.

– Я знаю, чого тобі бракує, – мовив Маркус. – Ходи зі мною.

І Маркус пішов не озираючись, а Марко подався за ним, – йому було байдуже, чи йти, чи стояти. Вони йшли доріжкою, проштовхуючись крізь юрбу людей, одягнених у піжами і взутих у пантофлі. Здавалося, що ці люди вийшли на власний балкон погрітися на осонні. Космічний аеропорт містився в низькій, довжелезній будівлі. Це була перша будівля, яку побачив Марко на новій планеті. Він сподівався чогось незвичайного. Та будівля була звичайнісінька, з цегли й скла. Одне тільки здивувало його: горщики на підвіконнях. Вони були схожі на горщики, в яких на Землі вирощують герань та безліч інших квітів із химерними назвами. Тільки тут у горщиках росли маленькі новорічні ялинки. Не просто ялинки, а такі новорічні, прикрашені гірляндами, штучним снігом, срібними зірками та різноколірними лампочками. «Учора був день мого народження, отже, 23 жовтня, – міркував здивований Марко. – Невже вони так зарані готуються до Нового року?»

За аеропортом починалося місто. Схоже на всі міста: будинки, вулиці, майдани. Будинків було більше низьких, аніж великих; садів більше, ніж будинків, одне слово, нічого особливого, якби – знову! – не ці недоречні ялинки.

Обабіч проспекту, що провадив до центру міста, росли нескінченні ряди ялинок, гілки рясніли срібними гірляндами, яскріли зірками, лампочками, червоними, жовтими, блакитними блискучими кульками. Одне слово, ці ялинки були прикрашені геть-чисто як новорічні.

– Пробач, – запитав Марко. – Який сьогодні день?

– Різдво, – весело відказав Маркус.

«Який-бо я дурень, – подумав Марко, – забув, що на цій планеті земний календар непридатний. На Землі сьогодні 24 жовтня, а тут, либонь, 25 грудня».

Тим часом Маркус підійшов до будівлі, яку можна було б назвати гаражем малих коників-гойдалок, вибрав собі одного коника з двомісним сідлом і запросив Марка сісти верхи.

– Ти тільки не жартуй, – попередив нащадок стародавніх римлян, що натерпівся лиха з своїм коником.

– Та годі тобі! Це ж наші роботи, вони правлять за міський транспорт.

– Щось таке як таксі? – буркнув Марко. – Але де водій? Кому, зрештою, платити?

Маркус вибухнув реготом і водночас зачудовано витріщив очі:

– Що значить «платити»? Роботи належать усім. Кому треба, тому вони служать і край.

Коник-гойдалка рушив зовсім нечутно і плавно набрав швидкість, погойдуючись у теплому ласкавому повітрі. Цієї миті Марко помітив те, що мав би давно вже помітити: сьогодні Різдво, а він у піжамі, і пальці не мерзнуть! Прикликавши на допомогу свої скромні знання з географії, він згадав, що й на Землі є такі країни, де на Різдво тепло, як буває в Італії у червні. Однак сумніви його розвіялися лише тоді, коли їх витіснили нові дива.

– Крамниці відчинено, – зауважив Марко.

– Вони завжди відчинені, – відповів Маркус.

– А на Різдво? Маркус нічого не відповів.

«Ця планета мене страшенно дратує, – бурмотів собі Марко. – Замість таксі – коники-гойдалки, крамниці повідчинювані й на Різдво. Спробуй збагнути, що до чого».

Будинки вздовж проспекту були охайні, святково прибрані, на кожному балконі, на кожному вікні стояла ялинка, оздоблена дивовижними прикрасами. Якщо все те зробив муніципалітет, то йому довелося працювати, не покладаючи рук: адже так прикрасити місто можна лише за спеціальним проектом. Дивно було бачити, що в крамницях повно людей. Чи сьогодні Різдво, чи тільки переддень, а може, скажімо, 27 грудня? Адже крамарі до Різдва готуються завчасно і залишають різдвяні оздоби аж до Нового року, щоб привабити покупців.

– Маркусе! – гукнув Марко.

– Чого тобі?

– Який день був учора?

– Різдво, – не замислюючись мовив Маркус. «Отже, – казав собі Марко, – я вгадав. Крамниці відчинені, то сьогодні не Різдво, воно було вчора. Ну ж бо, перевіримо».

– Маркусе, а який день буде завтра?

– Різдво. Я ж тобі вже казав.

На мить запала мовчанка.

– Як так, Різдво ж було вчора?

– Учора, сьогодні, завтра, щодня. У нас повсякчас Різдво.

– Отакої! – розпачливо вигукнув Марко. – Тоді я – трамвай, а мій дідусь – шовкопряд. Та що ви мені баки забиваєте! Я вже казав, що затоплю тобі в писок, а тепер я це зроблю.

– Потерпи трохи, я тебе відвезу, куди тобі треба.

– Куди саме?

– Туди, де можна бити й ламати.