Текст книги "Пригоди Цибуліно"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Про чудернацький поїзд та про інше

Щоб дістатися до замку, Цибуліно і Вишенька сіли на поїзд. Чекайте, я ж іще не сказав вам, що то був за поїзд! А то був чудернацький поїзд! Мав лише один вагон, і всі місця в ньому були біля вікна. Сиди біля вікна і дивись скільки хочеш. Для дітей – просто рай! Та це був рай і для надто гладких пасажирів. Для них були зроблені в сидіннях заглибини ззаду і приладжені полички для черева спереду. Товстун сідав у заглибину, клав черево на поличку і їхав собі посвистуючи.

Коли Цибуліно і Вишенька сідали в поїзд, раптом почувся голос ганчірника Квасолі:

– Сміливіше, синьйоре бароне! Ще одне зусилля, і ми пропхаємось у вагон!

І справді, то сам барон Апельсин силкувався влізти до вагона, а його величезне пузо ніяк не влазило. Бідолашний Квасоля підпихав його на східці ззаду, та нічого не міг вдіяти з такою ваготою. Покликали двох вантажників на підмогу, але і втрьох вони зуміли підняти барона лише на одну приступку. Нарешті прибіг сам начальник станції. А свистка з рота витягти він забув і від натуги ненароком як свиснув. Машиніст на паровозі подумав, що то сигнал, і ввімкнув тягу. Поїзд рушив.

– Стій! Стій! – загукав начальник станції.

– Ой рятуйте! Рятуйте! – зарепетував Апельсин.

Але Апельсинові повезло. Паровоз так сильно рвонув уперед, що Апельсина проштовхнуло всередину вагона. Він полегшено зітхнув, улаштував зручно своє пузо на поличці і, не гаючись, розгорнув пакунок із їжею. Там було ціле смажене ягня.

У цій метушні Цибуліно і Вишенька непомітно прошмигнули у вагон.

Протягом усієї мандрівки барон ласував своїм смаженим ягням і більш нічого не помічав. А Квасоля одразу ж запримітив хлоп'ят. Вишенька тільки приклав пальця до вуст, мовляв, «мовчи!». Квасоля підморгнув йому, мовляв, «мовчу!».

Я почав був розповідати вам про цей чудернацький поїзд, і цю оповідь урвала поява Апельсина.

Так-от, у цьому поїзді був якийсь дивакуватий машиніст. Він добре знав свою справу, а до того ж був мрійник. Оце їде, бувало, повз квітучі луки, раптом спинить поїзд і йде собі збирати квіти. Особливо подобалися йому волошки та фіалки. Назбирає, бувало, цілий букет...

А пасажири як зчинять лемент.

– Чого стоїмо? Будемо ми їхати чи ні?

– І що це за поїзд? Поверніть нам гроші за квитки!

– Чи не квітами замість вугілля живиться ваш паровоз? – питав машиніста якийсь жартун.

І контролер у цьому поїзді був зовсім не такий, як усі контролери. Люб'язний такий чолов'яга... Коли погода бувала туманна, пасажири нарікали на те, що не видно їм довколишніх краєвидів.

– Ну що це за залізниця! – ремствували вони. – Дивишся-дивишся у вікно – і нічого не бачиш! Сидиш, ніби в закритому чемодані!

Тоді контролер ставав позад пасажирів і починав терпляче та люб'язно описувати їм те, що закривав туман. Знав напам'ять усю дорогу, і йому не треба було бачити те, про що він розповідав.

– Он там, праворуч, – казав він, – переїзд. Зараз там стоїть дочка залізничного сторожа з червоним прапорцем у руці. Вона вродлива, така білява, у синій сукні.

Пасажири дивилися праворуч, і хоч не бачили нічого, крім густого туману, але задоволено всміхалися.

– Зараз ми наближаємося до озера. Воно – просто перед нами, – провадив далі контролер. – Воно велике, на ньому видно острівець і човен. Човен пливе під червоним вітрилом. Вітрило прямокутне, на самісінькому вершечку щогли майорить синій прапорець. Озеро сьогодні спокійне, на поверхні плавають рибки, і їх ловлять пташки. Хвилі блакитного кольору.

Пасажири дивилися і не бачили нічого, крім хвиль сірого туману, та все одно були задоволені і всміхалися.

Барон Апельсин їхав цим поїздом саме для того, щоб слухати розповідь про довколишню місцевість. Адже він був такий ледачий і так захопився їдою, що йому не хотілося дивитися у вікно. Йому більш подобалося жерти смажене ягня, ласувати, заплющивши очі, під монотонну лагідну розповідь контролера.

– Ліворуч від нас пасеться отара овечок. Всі вони білі, серед них тільки одне ягнятко чорненьке. Воно весело вистрибує на моріжку. Воно вишукує собі якісь смачні квіточки, бо ще не знає, яка ж то смачна зелена травиця. А у собаки-вівчарки на шиї висить маленький дзвіночок. О!.. Чуєте? – І справді, чути було дзвіночок: дзень... дзень... дзень...

Пасажири почули дзвіночок і переконалися, що контролер каже тільки правду. Цибуліно і Вишенька прислухалися до розповіді контролера і потроху забували про свої тривожні думки.

Та й хто може не забути про свої турботи, коли так ласкаво заколисує поїзд, а повз вікна пробігають дерева, косогори, хатини... А тим більш, коли не видно нічого, крім сивого туману, та знаєш, що все це є і ніхто-ніхто не зможе його відібрати...

Уявіть собі, як добрий контролер розповідає про все, що минає поїзд... І ніби від якихось чар розпливається сірий туман, і ти бачиш усе-усе, про що розповідає лагідний сумовитий голос.

Та залишмо на часинку двох наших друзів, які зручно влаштувалися під самісіньким носом у барона Апельсина, сп'янілого від аромату смаженого ягняти. Подивімося тепер, що діється в іншому місці.

У той самий час, коли поїзд проїжджав повз ліс, якийсь дроворуб звільнив нарешті містера Морквоу і Шукая, що вже цілих три дні висіли припнуті до вершечка дерева.

Тільки-но розправили вони задубілі руки й ноги, зразу взялися за свої розшуки.

Дроворуб зачудовано провів їх очима і заходився рубати дуба, як раптом сюди надійшов цілий взвод поліцаїв Лимончиків під командою офіцера Лимона.

– Стій! – наказав Лимон дроворубові.

Дроворуб випустив з рук сокиру і виструнчився перед офіцером.

– Вільно! – скомандував офіцер. Дроворуб став вільно. – Чи ти не бачив тут часом двох осіб, тобто людину з собакою?

Справа в тому, що всі у замку дуже стривожилися, коли пропали Морквоу і Шукай, ото й вирядили цілий взвод поліцаїв на розшуки.

Дроворуб, як і всі бідні люди, не дуже вірив поліції. Оті двоє, що були прив'язані на дубі, поводилися дуже дивно...

Тільки-но він їх відв'язав, як вони припали вухом до землі, прислухалися, а потім кудись побігли. Дроворубові вони здалися якимись придуркуватими. Але нізащо в світі не видав би він їх поліцаям. «Якщо Лимончики шукають їх, щоб заарештувати, то це, мабуть, неабиякі молодці», – подумав дроворуб.

– Та вони пішли о-он туди, – відповів він, показуючи рукою напрям, протилежний тому, куди побігли Морквоу і Шукай.

– Чудово! – зрадів офіцер. – Зараз ми їх наздоженем. Струнко!

Дроворуб знов перед ним виструнчився і відкозиряв. Поліцаї побігли туди, куди вказав дроворуб, а той знов заходився рубати дрова.

Не пройшло і чверті години, як дроворуб знов почув кроки, і перед ним з'явився цілий гурт.

То прийшли майстер Виноградинка, кум Гарбуз, кум Суниця, Горох і кума Динька. Всі вони в один голос спитали дроворуба, чи не бачив він Цибуліно.

– Не знаю я вашого Цибуліно, – відповів дроворуб, – і ніякий хлопчик тут не проходив.

– Коли він вам зустрінеться, то скажіть йому, будь ласка, що ми вже третій день його розшукуємо, – попрохав майстер Виноградинка. Дроворуб зрозумів, що це був старший у гурті.

Ще через годину, коли підрубаний дуб от-от мав упасти, із гущавини вийшли Цибуліно і Вишенька. Річ у тім, що Вишенька вирішив поки що не вертатися до замку, а допомогти Цибуліно знайти друзів. Дроворуб розповів їм про появу експедиції на чолі з майстром Виноградинкою. Тепер Цибуліно зрозумів, що друзі теж шукають його.

Нарешті з'ясувалося, куди так таємниче зникли вони з печери три дні тому.

До вечора в дроворуба було ще багато зустрічей.

Перша з'явилася Редисочка та інші діти. Вони також шукали Цибуліно.

Потім приплентав сам синьйор Помідор у супроводі синьйора Петрушки. Вони були певні, що Вишеньку вкрали втікачі, і самі подалися на розшуки.

Та цього незвичайного дня бідолашному дроворубові було ще чим дивуватися. Уже надвечір почувся цілий оркестр дзвіночків.

Дроворуб перш подумав, що то повертаються назад ті поліцаї, яких він бачив уранці. Але цього разу до лісу завітав сам принц Лимон.

Принц дуже непокоївся тим, що не повертаються назад його Лимончики, і сам поїхав їх розшукувати. З собою в карету він запросив обох графинь Черешень, і ті зраділи, бо подумали, що їдуть на полювання.

Дроворуб хотів був сховатися. Він добре знав, що біднякові краще не попадатися принцові на очі, бо нічого хорошого з цього не може бути.

Але один з найстарших лимонних офіцерів, що сидів у кареті поруч з принцом, запримітив дроворуба і гукнув до нього:

– Гей ти, голодранцю!

– Слухаю, ваша світлосте... – пробелькотав дроворуб.

– Чи не бачив ти у лісі взводу поліцаїв?

Як ви знаєте, дроворуб бачив не тільки поліцаїв, а й багато інших людей. Та йому було добре відомо: коли розмовляєш з Лимоном, то краще нічого не знати й не відати. І сказав, що нікого-нікогісінько не бачив і нічого не знає. А скажи він що-небудь, то його почнуть допитувати та чого доброго ще винним зроблять і до в'язниці запроторять. Коли ж нічого не знає, то питати нема чого.

Карета рушила далі і зникла у тому напрямі, куди ранком пішли поліцаї.

Швидко надходив вечір. Щоб не розтягувати нашої оповіді, скажемо, що раптом стало темно. Темрява просто-таки необхідна для оповідей про пригоди, особливо тоді, коли в них когось ловлять або шукають.

І справді, в цей час, коли на ліс спадає темрява, у нашій оповіді все стає ніби грою в лови. У такій грі меткого ніхто не дожене, а роззява нікого не впіймає. Тепер усі від когось утікали або когось ловили. Морквоу і Шукай шукають втікачів. Лимончики шукають Морквоу і Шукая. Принц Лимон шукає своїх Лимончиків. Майстер Виноградинка і його друзі рушили на розшуки Цибуліно, а Цибуліно і Вишенька розшукують майстра Виноградинку. Редисочка шукає Цибуліно. Синьйор Помідор і синьйор Петрушка шукають Вишеньку.

Розшуки йдуть навіть під землю, а ви про це й не подумали.

Там бідолашний Кріт шукає всіх зразу. Напередодні він прорив хід до печери, у якій ховалися наші втікачі, і знайшов там таку записку: «Цибуліно зник. Ідемо на розшуки. Коли що-небудь дізнаєтесь, сповістіть нас».

Прочитав Кріт цю записку та як почав рити у всі боки ходи!.. Він не раз чув, як над його головою ходили, бігали, тупотіли люди – поодинці, і цілими юрбами.

Але ходили вони хутко. І тільки-но висовував Кріт свій ніс поверх ґрунту, як нікого вже й близько не було.

«Це справді схоже на острів Пітера Пена», – подумав Кріт.

Він чув розповіді про цю славетну особу і про острів, де нібито кожен ганявся за самим собою, мов хотів спіймати самого себе за хвіст.

Цієї ночі тільки вовків зовсім не було чути в лісі. Вся оця метушня здавалася їм якоюсь великою облавою мисливців. Тож вони позабивались у свої схованки і навіть носа не показували надвір.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Герцог Мандарин і жовта пляшка

Коли графині Черешні, сподіваючись на цікаве полювання, поїхали до лісу, барон Апельсин і герцог Мандарин залишилися єдиними господарями у замку Якщо не рахувати челяді, на весь замок вони залишилися тільки удвох.

Відсутність господинь перший помітив герцог Мандарин. За своєю звичкою, він миттю скочив на підвіконня і почав погрожувати, що кинеться сторч головою і на смерть розіб'ється об підлогу, якщо... Але слухати його було нікому.

«Дивно, – подумав герцог, колупаючи пальцем у носі. – Чому так довго ніхто не біжить мені на допомогу? Може, я не досить голосно кричав?»

Він іще трохи поверещав, і знов ніхто не прийшов. Тоді він пішов до барона.

– Дорогий кузене, – сказав він, входячи до кімнати.

– М-м-м... – промимрив барон і виплюнув курячу кістку, яка стала йому поперек горла.

– Чули новину?

– А що? Може, до курника привезли нових курей? – жваво запитав барон. Учора він з жахом дізнався про те, що поїв усю птицю, яка була при замку...

– Та які там кури! – розсердився герцог. – Ми залишилися тут самі-самісінькі. Нас кинули напризволяще! Замок спорожнів!

Ця новина стривожила барона.

– А хто ж приготує нам вечерю?

– Ах, вас тільки вечеря цікавить!.. А чому б нам не скористатися з відсутності наших любих кузин Черешень, щоб оглянути льохи під замком? Я чув, що там є вина найкращих сортів.

– Та що ви кажете? – обурився барон. – Нам подають на стіл найгірше вино, від якого мене щодня мучить гикавка!

– Ото ж бо й є! – сказав герцог. – Вас частують поганеньким вином, а найкраще тримають у льоху і п'ють собі потай.

Правду казати, герцога не дуже цікавило вино. Йому хотілося оглянути без перешкод підземелля. Він не раз чув, що десь там у стіні графині замурували скарби покійного графа Черешні.

– Коли це справді так, як ви кажете, то не завадило б поглянути, що там у льоху, – згодився ображений барон. – Наші кузини недобре чинять, приховуючи від нас свої найкращі вина. Ми повинні допомогти їм стати щедрішими. Я вважаю це найпершим обов'язком!

– То, може, краще відпустили б ви сьогодні вашого попихача Квасолю? – прошепотів герцог баронові на вухо. – Тоді ми лише удвох пішли б до льоху... Я сам везтиму вашу тачку.

Барон одразу погодився, і Квасоля одержав на цілий день відпустку.

Але ви запитаєте, чому, ж герцог не пішов до підземелля сам-один, якщо він хотів знайти заховані скарби? А тому, що коли б їх там застукали, він міг би звернути все на барона Апельсина. Він заздалегідь придумав таке виправдання:

«Мені мимоволі довелося супроводити барона. Його страшенно мучила спрага, і він шукав вина».

Все це герцог добре продумав і повіз тачку, на яку барон поклав своє черево. Тачка була страшенно важка, та, на щастя, їм треба було спуститися лише на кілька східців униз.

Про те, як вони будуть вилазити назад, герцог поки що не клопотався. «Якось-то буде», – подумав він.

Під вагою баронового черева тачка так швидко покотилася вниз східцями, що, коли б нижні двері були зачинені, барон і герцог розбилися б ущент. На їхнє щастя, двері були розчинені навстіж, і герцог помчав поперед тачки між двома рядами величезних барил, загромаджених тисячами найрізноманітніших пляшок, які поприпадали пилом.

– Стійте! Стійте! – кричав барон. – Бачите, яка тут благодать!

– Далі, вперед! – відповів герцог. – Там далі є ще кращі вина.

Барон тільки ледве встигав очима кліпати, як праворуч і ліворуч миготять цілі полиці барил, батальйони пляшок, барилець, бутлів, баклаг... Він мало не плакав.

– Прощайте, прощайте, мої любі! – зітхав барон. – Прощайте, не можу всіх вас випити!

Нарешті герцог відчув, що тачка котиться повільніше і вже можна спинитися. До того ж він помітив збоку вузький прохід між барилами і в кінці його – невеличкі дверцята.

Барон зручно вмостився долі, простягав руки праворуч, ліворуч, хапав по дві пляшки зараз, затички витягав зубами. А зуби у нього від безупинного жування були мов залізні. І барон пив, пив і пив, вихиляв пляшку за пляшкою. Спинявся тільки для того, щоб відсапнути.

Герцог трохи подивився на нього, а потім тихцем ступив до маленьких дверей.

– Куди ж ви йдете, дорогий кузене? Чому не хочете пригоститися винцем? – запитав барон.

– Я шукаю для вас вина найкращої марки. Он, здається, уже знайшов.

– Спасибі вам за ваші турботи, – пробулькотів барон, захлинаючись вином. – Ви напоїли спраглого, то й самі ніколи не вмрете від спраги.

Дверцята, які знайшов герцог, були без замка.

– Дивно, – крізь зуби пробурмотів герцог. – Може, тут є якийсь потайний замок? Сантиметр за сантиметром оглядав він дверцята, шукаючи потайного замка, але так нічого і не знайшов. Дверцята не відчинялися.

Тим часом барон уже спорожнив пляшки, які були в нього під руками, і теж посунув у той самий прохід, до дверцят. А герцог аж упрів коло тих дверцят.

– Що ви тут робите, любий кузене?

– Хочу відчинити оці двері. Гадаю, що саме за ними сховано найсмачніші вина. Я так хочу відчинити ці двері...

– Не варто так хвилюватися! Подайте мені краще он ту пляшку з жовтою етикеткою. Вам же це неважко, ви такий моторний. Мабуть, це якесь китайське вино, а я ніколи такого не куштував.

Герцог пошукав очима пляшку, яка сподобалася баронові. Побачив. То була така сама за розміром і формою пляшка, як і інші. Тільки кольором відрізнялася. На всіх пляшках були червоні етикетки, а на цій – жовта. Лаючи в думці пожадливість барона, герцог простяг руку щоб взяти пляшку...

Дивно!.. Пляшка неначе приросла до полиці.

– Та вона немов свинцем налита! – здивувався герцог.

А коли смикнув дужче... таємничі дверцята поволі повернулися на завісах і відчинилися. Барон розгублено дивився на це все і раптом скрикнув:

– Мандарине! Мандарине! Це не пляшка. Це – ключ! Бачите, ви відчинили таємничі двері!

«Так от у чому тут річ», – подумав герцог. Але він не встиг додумати. Двері широко відчинилися, на порозі з'явилася якась невеличка постать.

Чемний поклін і дзвінкий, мов срібло, голосок скрикнув:

– Добридень, синьйори! Дуже вдячний вам за вашу ласку! Цілих три години намагався я відчинити ці двері і не міг. А як ви дізналися про те, що я з'явлюся саме тут?

– Вишенько! – в один голос крикнули барон і герцог.

– Любий мій Вишенько! Підійди до мене, я тебе поцілую! – додав барон. Від вина він став дуже добрий.

Герцог, навпаки, не дуже зрадів.

«Чого тиняється тут цей шибеник?» – роздратовано подумав герцог. Його вже душила злість. Та він не хотів цього показати і привітно промовив:

– Любий мій Вишенько, ми дуже раді, що стали тобі в пригоді.

Раптом Вишенька насупився і різко сказав:

– Але ж я не сповіщав вас про те, що прийду до замку цим таємним ходом. І, крім вас, нікого в замку зараз немає. То, виходить, ви пробралися до підземелля з якимось недобрим наміром! Ну, про це ми ще поговоримо, а тепер дозвольте познайомити вас із моїми друзями.

Вишенька відступив, і повз нього у двері увійшли один за одним усі його друзі: Цибуліно, Редисочка, майстер Виноградинка, кум Гарбуз, адвокат і всі інші.

– Та це ж ціла навала! – скрикнув спантеличений Мандарин.

Це справді було схоже на навалу, і затіяв її сам Вишенька. Після довгих блукань лісом всі наші друзі нарешті зібралися разом і зрозуміли, що всі їхні вороги теж у лісі. Тільки барон і герцог залишалися в замку. Вишенька знав таємний хід до підземелля і запропонував захопити замок, цю ворожу фортецю.

Як ви самі бачили, ця справа вдалася цілком. Герцога вони замкнули в його власній кімнаті і доручили стерегти ганчірникові Квасолі.

А барона покинули самого в льоху, бо ніхто не мав бажання тягти його вгору по сходах.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Як містер Морквоу став іноземним військовим радником

Коли настав вечір і графський замок оповила темрява, дехто з наших друзів почав тривожитися.

– Що ж ми будемо робити далі? – допитувалася кума Динька. – Не годиться нам довго тут баритися. Є в нас свої домівки, свої турботи...

– А ми і не збираємося лишатися тут назавжди, – відповідав Цибуліно. – Вступимо з ворогом у переговори і зажадаємо для всіх нас тільки одного: волі. І коли побачимо, що нікому з нас не загрожує ніяка небезпека, тоді ми самі підемо з замку.

– Так-то воно так, – згодився Горох, – але як ми будемо захищатися? Оборона такого великого замку – це складна воєнна операція. Для цього необхідно знати воєнні науки – стратегію, тактику, балістику...

– А що воно таке – балістика? – занепокоїлася кума Динька. – Ох, синьйоре адвокате, не лякайте мене такими незрозумілими словами!

Горох трохи позеленів від сорому і сказав:

– Я тільки хочу звернути вашу увагу на те, що в нас немає жодного генерала. А хіба ж можна воювати без генералів?

– Он у лісі зараз не менш сорока генералів, і вони не здатні були нас переловити, – відповів Цибуліно.

– А! Якось-то буде! – буркнув Горох. Від однієї думки про довготривалу облогу, про оборону без генерала – знавця стратегії, тактики, балістики – його кидало то в жар, то в холод.

– І гармат ми не маємо, – обережно вставив своє слово кум Гарбуз.

– І кулеметів не маємо, – додав кум Часник.

– І рушниць не маємо, – додав майстер Виноградинка.

– Матимемо, матимемо все, що потрібно, – заспокоював їх Цибуліно. – Тільки не треба марно хвилюватися. А тепер, по вечері, чому б нам не лягти спати?

Всі полягали спати. На широченному ліжку Апельсина вклалося аж семеро, ще й для восьмого стало б місця. А кум Гарбуз і кум Суниця пішли спати до своєї хатини. Тепер вона стояла у парку біля хвіртки.

Пес Гавкун, якого недавно знов поселили в хатині, зустрів їх непривітно. Але цей собака завжди поважав закони. Тому він визнав, що ця хатина йому не належить, і згодився перейти на ночівлю до своєї старої собачої буди.

Кум Гарбуз умостився біля віконечка, кум Суниця ліг у нього в ногах, і обом було дуже зручно.

– Яка чудова тиха ніч, – мовив кум Суниця. – А он, дивіться, мабуть, ракети пускають...

І справді, принц Лимон звелів пускати над лісом ракети, щоб розважити графинь. Де ж він узяв ракети? А просто звелів прив'язувати по двоє Лимончиків до жерла гармати і палити в небо. Йому дуже подобалося, як Лимончики літали в піднебессі.

Нарешті синьйор Помідор не стерпів, наблизився до принца і прошепотів йому на вухо:

– Ваша світлосте! Так ми скоро все військо у небо вистріляємо!

Тоді принц звелів припинити цю розвагу і тільки зітхнув:

– Шкода! А мені це так подобалося!

– Бачите, – сказав кум Гарбуз, виглядаючи у віконечко, – у лісі вже перестали пускати ракети.

Принц Лимон велів перерахувати поліцаїв, що залишилися живими. Треба було з'ясувати, чи вистачить їх для дальшої погоні за втікачами. Залишилося їх ще чимало. Проте довелося відкласти розшуки до ранку.

Принц звелів нап'ясти для графинь розкішний намет, але від збудження Черешні ще довго не могли заснути.

Опівночі синьйор Помідор вийшов прогулятися, щоб хоч трохи заспокоїтися. (Я й забув вам сказати, що від цього безглуздого пускання ракет він вкрай розхвилювався.)

«Ах, яка то дурість – змарнувати на ракети таких молодцюватих Лимончиків!» – думав він.

Ось піднявся Помідор на високий косогір, бо хотів поглянути, чи не запалять втікачі на ніч вогнище. А замість вогнища побачив ясне світло у вікнах замку.

«Мабуть, барон і герцог розважаються, – сердито подумав синьйор Помідор. – Ну, начувайтеся! От тільки переловимо втікачів, розправимося з Цибуліно, треба буде якось викишкати цих дармоїдів».

Помідор дивився на освітлений замок, і з кожною хвилиною його лють все зростала і зростала.

«Ах ви ж ледацюги! – роздратовано думав він. – Грабіжники з великого шляху! От розорять цих пришелепуватих старих графинь, і мені від їхнього багатства не залишиться нічогісінько».

Поступово у всіх вікнах замку світло погасло, і тільки одне вікно все ще світилося.

– Чи бачите – герцог Мандарин не може заснути в темряві! – цідив крізь зуби Помідор. – Він, бачте, боїться темряви... А це що він робить? Зовсім уже здурів! Розважається тим, що гасить і світить електрику! Ще спалить вимикача, станеться коротке замикання, і може згоріти увесь замок. Ану, досить! Досить, кажу тобі!

Помідор і сам не помітив, як почав щосили гукати.

Здаля і справді могло здатися, що герцог розважається, – ніби пускає з вікна світляні зайчики. Помідор лютував усе дужче. І раптом замислився.

«А що, коли це якісь сигнали? – подумав він, бо світло миготіло без упину. – Так! Але які сигнали? Для чого? Кому подаються ці сигнали? Дорого заплатив би я, тільки б дізнатися, що це все означає!.. О... Три короткі сигнали... три довгі... знов три короткі... знов три довгі... Може, герцог слухає радіо і так підіграє музиці – вмикає і вимикає електрику? От який негідник!»

Помідор пішов назад до табору в лісі. Там він здибав одного придворного з оточення принца, який здавався освіченою людиною. Помідор і запитав його – чи розуміється він на сигналізації.

– Авжеж, розуміюся, – відповів той. – Я – професор сигналізації, я – доктор фігельмігельних наук.

– То скажіть, будь ласка, що означає ось такий сигнал?

І Помідор пояснив, які сигнали подавалися з кімнати герцога Мандарина.

– S… O… S... Та це ж сигнали про нещастя! Це означає: рятуйте!

«Рятуйте? – подумав Помідор. – Еге-е, то це – не жарти! То герцог хотів про щось дати знак. Треба дійсно попасти в небезпечне становище, щоб подавати такий сигнал...» Тепер синьйор Помідор уже не барився, а хутко подався до замку. Увійшов через хвіртку в парк і свиснув Гавкуна. Він сподівався, що пес вискочить із гарненької хатини, яку вони відняли в кума Гарбуза. І синьйор Помідор дуже здивувався, коли Гавкун, прищуливши вуха, виповз із своєї старої буди.

– Що тут скоїлося? – спитав синьйор Помідор.

– Бачите, синьйоре, я поважаю закони, – сердито пробуркотів пес. – А сюди прийшли законні власники хатини, показали мені свої документи на власність. Ну от я і був змушений відступитися.

– Які такі – законні власники?

– Та якийсь Гарбуз і Суниця.

– Де ж вони тепер?

– Сплять он там, у своїй хатині. Я тільки не можу зрозуміти, як отой пикатий Гарбуз може спати в хатині, де йому і сісти ніде?

– А в замку хто є?

– О, там багато всякого люду. Та все якась наволоч: шевці, скрипалі, редиска, цибуля...

– То й Цибуліно з ними?

– Здається, що одного з них звуть саме так. І, наскільки я міг зрозуміти, вони тяжко образили герцога Мандарина. Він замкнувся в своїй кімнаті і цілий вечір не виходив.

«Це означає, що вони тримають його в полоні!», – подумав Помідор і здивувався ще дужче.

– Барон Апельсин також замкнувся, але не в своїх покоях, а в льоху, – додав Гавкун. – І ось уже кілька годин звідти чути, як відкриваються пляшки.

«От п'янюга!» – в думці вилаявся Помідор.

– Не можу тільки одного зрозуміти, – вів далі пес, – як може графський син Вишенька водитися з людьми такого низького походження? Чи він забув про свій титул графа?

Помідор чимдуж побіг до лісу, розбудив принца Лимона та графинь і розповів їм усі ці жахливі новини. Графині хотіли негайно їхати назад до замку, але принц не дозволив:

– Від наших вечірніх розваг моє військо набагато зменшилося, – заявив він. – Тепер нам бракує солдатів для нічного нападу на замок. Треба чекати світанку.

Він викликав до себе синьйора Петрушку і звелів йому знов перерахувати солдатів, які залишилися після вечірнього феєрверку. Відомо, що синьйор Петрушка добре знав арифметику. Він узяв шматок крейди, грифельну дощечку і обійшов усі намети. Кожного солдата він позначав одним хрестиком, кожного офіцера або генерала – двома хрестами. Підрахунки показали, що залишилося всього сімнадцять солдатів Лимончиків і сорок офіцерів та генералів, крім них іще синьйор Помідор, Петрушка, сам принц Лимон, обидві графині, містер Морквоу, Шукай і кілька коней.

Помідор вважав, що з коней ніякої користі тут не буде. А синьйор Петрушка твердив, що при штурмі замку атака кінноти просто-таки необхідна. Почалася довга суперечка з питань стратегії. Зрештою синьйор Петрушка переконав принца Лимона, і той призначив його командиром кінного ескадрону.

План атаки складали за участю містера Морквоу, якого принц призначив іноземним військовим радником.

Насамперед Морквоу порадив вимазати усім обличчя у чорний колір, щоб налякати супротивника. Для цього принц звелів повитягати з пляшок корки, запалити їх, і потім цією сажею він власноручно виквацював обличчя своїм офіцерам та генералам. Це дуже його потішило, а генерали як один вклонилися і в один голос гукнули:

– О, яка це для нас велика честь!

Як вони вклонялися, принц Лимон мазав їм сажею іще й потилиці.

Коли зійшло сонце, усі у війську принца були чорнолиці, як ті негри. Принц був страшенно з цього задоволений. Він звелів вимастити сажею лиця також Помідорові та графиням.

– Мажтеся, мажтеся, бо наші справи кепські, – заохочував їх принц. – Крім того, треба ж якось використати всю сажу.

Зі сльозами на очах виконали графині його наказ – теж вимазалися сажею. Атака почалася рівно о сьомій годині ранку.