Текст книги "Пригоди Цибуліно"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Вишенька порушує накази синьйора Петрушки

Графський замок стояв на горі посеред величезного парку. На хвіртці висіла дощечка з написом на однім боці: «Входити заборонено», а на другім: «Виходити заборонено».

Перший напис був для сільських дітей, щоб їм не заманулося перелізти через ґратчасту огорожу і бігати по парку. Другий напис забороняв Вишеньці бігати гратися до сільських дітей.

І от через ці написи бідолашний Вишенька гуляв по парку сам-самісінький. Він обережно ходив по алеях і весь час думав, коли б не наступити на клумбу і не потоптати квітів.

Його вихователь, синьйор Петрушка, усюди почіпляв дощечки з написом про те, що Вишеньці дозволено і що заборонено.

Біля басейну з золотими рибками висів напис:

«Заборонено Вишеньці занурювати руки в воду».

Був тут іще і такий напис:

«Рибкам заборонено розмовляти з Вишенькою».

А посеред квітів на клумбах стирчали таблички з таким написом: «Заборонено Вишеньці торкати квіти, бо йому не дадуть цукерок».

Або таке: «Вишенько, не бігай по траві, бо за це муситимеш написати дві тисячі разів слова: «Я неслухняний хлопчик».

Всі ці написи придумав синьйор Петрушка, домашній вихователь Вишеньки.

Одного разу Вишенька попрохав у своїх вельмишановних тіточок дозволу ходити до сільської школи. Йому так хотілося бути разом з тими дітьми, які щодня бігли зі школи, весело пустуючи по дорозі.

Синьйора графиня Старша вжахнулася:

– Хіба ж можна, щоб хлопчик графського роду сидів за однією партою з селянськими дітьми?! Ніколи!

А синьйора графиня Менша ще додала:

– Парта сільської школи не гідна, щоб до неї торкалися навіть штанці графського сина!

Тоді для Вишеньки найняли домашнього вчителя – синьйора Петрушку. Його звали так, бо він завжди несподівано вискакував, мов Петрушка у ляльковому театрі. Бувало, Вишенька задивиться на муху, яка залізла до чорнильниці, щоб теж навчитися писати. І вже синьйор Петрушка тут як тут. Висякає свого носяру у величезну картату хустку та й починає нудним голосом:

– Хай начуваються ті хлопчаки, які забувають учити і дивляться на мух! З цього починаються усі злочини! За першою з'явиться друга муха, потім третя... четверта... Потім ці погані хлопчаки витріщають очі на павука, потім на кішку, на всіх інших тварин і зовсім забувають вчити уроки. А хто не вчить уроків, той не може стати добропорядним хлопчиком. А хто не стане добропорядним хлопчиком, той не стане добропорядною людиною, той попаде до тюрми. Отже, Вишенько, якщо не хочеш до тюрми, – не дивися на муху.

Іншого разу, тільки-но Вишенька візьме альбом щось намалювати, аж гульк – синьйор Петрушка. Висякає свого довгого носяру і почне:

– Хай начуваються ті хлопчаки, котрі марнують час на малювання якихось нісенітниць. Що з таких хлопчаків вийде, коли вони повиростають? У кращому випадку з них вийдуть малярі. Тобто ті брудні, кепсько зодягнені бідняки, які день у день мазюкають по стінах і через це кінчають тюрмою, як того і заслуговують! А хіба ти, Вишенько, хочеш кінчити тюрмою?

Боячись тюрми, Вишенька уже й не знав, за що йому треба братись.

На щастя, інколи синьйор Петрушка не вискакував нізвідки, бо любив поспати, а то й посидіти годинку за пляшкою виноградної горілки. Тільки в цей час Вишенька бував вільний. Але й тоді синьйор Петрушка умудрявся нагадувати про себе за допомогою всюди розвішаних написів. Це давало йому змогу зайву годинку поспати. І він був певен, що в цей час його учень смирненько гуляє в парку і засвоює його повчання.

Та коли Вишенька проходив повз ці таблички, він навмисне знімав окуляри, щоб не бачити нудних написів, і міг спокійнісінько думати про що завгодно.

Саме цього дня Вишенька безтурботно і вільно гуляв по парку і раптом почув, що його кличе якийсь тоненький голосочок:

– Синьйоре Вишенько! Синьйоре Вишенько!

Вишенька озирнувся і побачив за огорожею хлопчика одних з ним років. Хоча хлопчик був бідно одягнений, та його личко було дуже веселе і симпатичне. З ним була дівчинка років десяти, з кіскою, що стирчала догори і скидалася на хвостик редиски.

Вишенька чемно вклонився їм і промовив:

– Добридень, синьйори! Не маю честі вас знати, та залюбки з вами познайомлюсь.

– То чого ж не підходите до нас ближче?

– Не можу. Ось цей напис забороняє мені розмовляти з сільськими дітьми.

– То ми ж сільські діти, і ви вже з нами розмовляєте!

– Ну, то я підійду ближче!

Вишенька був боязкий і занадто вихований хлопчик, та у вирішальний момент міг діяти сміливо. Так і тепер: він рішуче пройшов просто по траві до огорожі.

– Мене звуть Редисочка, – сказала дівчинка. – А це – Цибуліно.

– Дуже приємно, синьйорино. Дуже приємно, синьйоре Цибуліно. Про вас я вже чув.

– Від кого?

– Від синьйора Помідора.

– Ну то, напевне, про мене він не сказав нічого хорошого.

– Звичайно. Саме тому я й подумав, що ви дуже милий хлопчик. Бачу, що я не помилився.

Цибуліно усміхнувся:

– От і добре! Тоді навіщо нам так церемонитися і говорити «ви», наче старі дворяни? Давай будемо на «ти».

Вишенька згадав про напис на дверях кухні: «Нікому «ти» не говори!» Цей напис почепив його вчитель, коли застав Вишеньку за дружньою розмовою з служницею Полуничкою. Тепер Вишенька насмілився порушити цей наказ.

– Згода! Будемо на «ти»! – сказав він. Редисочка страшенно зраділа:

Ну що я тобі казала, Цибуліно? Бачиш, який милий хлопчик Вишенька!

– Дякую вам, синьйорино, – чемно вклонився Вишенька, потім почервонів і просто сказав: – Дякую, Редис очко!

І всі троє весело засміялись. Спершу Вишенька тільки ледве усміхався куточками рота, бо пам'ятав наказ синьйора Петрушки, який забороняв сміятися чемним хлопчикам, а потім побачив, як щиро регочуть Цибуліно й Редисочка, і сам зареготав на все горло.

У замку ніколи не чули такого веселого і щирого сміху. Обидві благородні графині в цей час пили чай на веранді.

Синьйора графиня Старша почула цей сміх і сказала:

– Я чую якісь незрозумілі звуки.

– І я чую! – ствердила синьйора графиня Менша. – То, мабуть, дощ шумить.

– Зауважую вам, що ніякого дощу нема, – повчально промовила графиня Старша.

– Нема, то буде! – рішуче заперечила графиня Менша і подивилася на небо, ніби шукаючи дощу. А небо було таке чисте, ніби його щойно вимили, жодної хмаринки не видно.

– Я думаю, що то водограй шумить, – сказала графиня Старша.

– Наш водограй не може шуміти: він поламаний і в ньому немає води.

– То, може, садівник його полагодив?

А садівник і не знав, що водограй зіпсувався.

Почув цей шум і синьйор Помідор і страшенно стривожився.

«У підземеллі замку сидить стільки арештантів, – подумав він. – Треба пильнувати, щоб чого не сталося».

Він вирішив обійти увесь парк. І от за замком, де проходила стежка до села, наткнувся на трьох дітей, що весело базікали і сміялися.

Коли б розкрилося небо і звідти посипалися ангели, Помідор здивувався б менше. Як? Вишенька ходить по траві? Вишенька по-приятельськи розмовляє з сільськими дітьми?

Мало того! Один із цих негідників був не хто інший, як сам Цибуліно, що примусив його так гірко плакати. Червона пика Помідора так спалахнула від гніву, що коли б її побачили пожежники, то негайно почали б гасити.

– Синьйоре графе! – не своїм голосом зарепетував Помідор. Вишенька озирнувся, зблід і злякано притулився до огорожі.

– Друзі мої,– прошепотів він, – тікайте мерщій, поки Помідор до вас не добрався. Мені він нічого не зробить. До побачення!

Цибуліно й Редисочка щодуху помчали геть і ще довго чули прокльони Помідора.

– Цього разу наш похід не вдався! – сказала Редисочка. А Цибуліно тільки усміхнувся.

Чому ти так думаєш? Сьогодні ми знайшли нового друга, і це дуже добре.

А їхній новий друг чекав великої прочуханки від синьйора Помідора і синьйора Петрушки, від графині Старшої і графині Меншої, від барона Апельсина і герцога Мандарина. Обидва вельмишановні родичі одразу зрозуміли, як догодити графиням: треба мучити Вишеньку. І вони не минали жодної нагоди, щоб скривдити Вишеньку.

Та цього разу Вишеньку так мучила образа, що він ледве стримував сльози. Його вже не лякали всі ці крики, докори, погрози. Йому було байдуже до верещання графинь, нудних повчань Петрушки, ущипливих слів герцога Мандарина. І все ж він почував себе страшенно нещасним. Уперше в житті знайшов він друзів, уперше в житті від усього серця насміявся – і ось тепер він знову самотній.

Цибуліно і Редисочка побігли до села – отже, вони пропали для нього назавжди, і він уже ніколи їх не побачить. Чого б не дав він, щоб жити, як живуть вони, на волі, де немає повчальних написів синьйора Петрушки, де можна бігати по траві і збирати квіти!

Уперше в житті Вишенька відчув у серці той дивний страшенний біль, що зветься стражданням. Для нього це було надто тяжко, і він відчув, що більше не може терпіти. Вишенька упав на землю і гірко заридав.

Помідор підняв його, узяв під пахву, мов якийсь пакунок, і пішов алеєю до замку.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Як прогнали із замку лікаря Каштана

Вишенька проплакав увесь вечір. А герцог Мандарин все дужче дражнив його.

– Наш Вишенька весь виллється сльозами, і залишиться від нього одна кісточка! – уїдливо казав Мандарин.

У барона Апельсина, як це буває у деяких дуже товстих людей, ще зберігалося трохи доброзичливості. Щоб утішити Вишеньку, він приніс йому шматочок солодкого пирога. Правда, шматок був малесенький. Та, знаючи ненажерливість Апельсина, слід оцінити це як велику щедрість.

А обидві графині злісно кепкували.

– Наш племінник може замінити нам водограй, – казала графиня Старша.

– Так-так, це буде справжній водограй сліз! – сміялася графиня Менша.

– Завтра, – погрожував Вишеньці синьйор Петрушка, – я примушу тебе написати три тисячі разів слова: «Я, Вишенька, не повинен плакати за столом, щоб не псувати старшим апетит».

Коли ж побачили, що Вишенька не перестає плакати, його поклали в ліжко. Полуничка, як тільки могла, втішала бідолашного хлопчика, та дарма. І їй стало так гірко, що й вона заплакала.

– Зараз же перестань рюмсати! – закричала синьйора графиня Старша. – А то я тебе вижену геть!

З горя Вишенька тяжко захворів. Його трясла така лихоманка, що й ліжко під ним тряслося, а від його кашлю шибки бряжчали у вікнах. У забутті він весь час кликав:

– Цибуліно! Де ти, Цибуліно?!

Синьйор Помідор заявив, що хлопчика смертельно перелякав небезпечний злочинець, який ходить біля замку.

– Завтра ж накажу його арештувати, – сказав він, щоб підбадьорити Вишеньку.

– Ні, ні, прошу вас, не треба! Арештуйте краще мене, киньте мене до найглибшої темниці, але не займайте Цибуліно! Він хороший хлопчик, він мій єдиний друг!..

Синьйор Петрушка висякав носа і заявив:

– Хлопчина марить. Він таки серйозно захворів. Послали по найславетніших лікарів. Перший з'явився лікар Мухомор і прописав настій із сушених мух. Але настій не допоміг.

Тоді прийшов лікар Черемха і сказав, що настій із мух при цій хворобі може тільки зашкодити. Лікар Черемха порадив лікувати хворого соком черемхи. Послухали лікаря Черемху, та, хоч і замазали соком черемхи усю постіль, хворому не полегшало.

– На мою думку, – сказав лікар Столітник, – треба обкладати його пагінцями столітника.

– Як, із колючками? – перелякано спитав Вишенька.

– Неодмінно з колючками, а то лікування не допоможе.

Почали виривати столітники з горщечків і обкладати ними Вишеньку. Від колючок бідолашний крутився, як в'юн.

– Бачите, бачите! – радів лікар Столітник. – Синьйор Вишенька уже повеселішав. Лікуйте його і далі.

– Усі ви помиляєтесь! – авторитетно заявив відомий професор синьйор Салато Шпинато. – Який осел приписав лікування столітником? Його слід лікувати салатом і шпинатом.

Поки точилися ці суперечки, Полуничка тайкома побігла до лікаря Каштана, який жив поблизу у каштановому гаю. Його звали народним лікарем, бо він прописував дуже мало ліків, та й ті ліки купував для бідних людей на власні гроші.

Коли лікар Каштан підійшов до воріт замку, слуги не хотіли його впускати, бо він прийшов пішки, а не приїхав у кареті.

– Не може бути лікарем той, хто ходить пішки, – сказали вони.

– Але ж знання знаходяться не в кареті, а в голові самого лікаря, – заперечив лікар Каштан.

«Лікар без карети – це просто дурисвіт», – вирішили вони і хотіли вже зачинити ворота перед носом лікаря Каштана. Та в цю мить несподівано з'явився синьйор Петрушка. А ви вже знаєте, що синьйор Петрушка завжди несподівано звідкись вискакував. Він і звелів слугам пропустити лікаря Каштана до замку.

Лікар Каштан не став лікувати Вишеньку каштанами. Він уважно оглянув його всього з голови до п'ят, звелів показати язик, помацав пульс, тихенько про щось розпитав, а потім вимив руки і раптом проказав:

– Ох, яка тяжка недуга – Жодного не мати друга!

– На що це ви натякаєте? – різко перебив його синьйор Помідор.

– Я не натякаю, а кажу те, що є, і, якщо хочете, скажу ясніше. Хлопчик нічим не хворий. Просто на нього найшла страшенна нудьга.

– А що то за хвороба – нудьга? – спитала синьйора графиня Старша, що дуже любила лікуватися. Коли хто говорив про якусь нову хворобу, вона одразу ж знаходила в собі її ознаки. Адже була вона дуже багата, і її не лякали витрати на лікування.

– Це не хвороба, це смуток, журба. Дитині потрібне дитяче товариство. Чому ви не пускаєте його іноді погратися з іншими дітьми?

Краще було б йому цього не казати! Усі присутні закричали хором, докоряли, ображали бідолаху лікаря.

– Ану зараз же забирайтеся геть, – гукнув Помідор, – бо я накажу слугам вигнати вас у шию!

– Як вам не соромно так зловживати нашим довір'ям? – докоряла синьйора графиня Менша. – Ви негідними хитрощами пробралися до нашого дому! Та я можу притягти вас до суду за насильне вторгнення у наш маєток! Чи не так, синьйоре адвокат?

І вона обернулася до синьйора Гороха, який при потребі завжди був тут як тут.

– Так-так, синьйоро графине.

І він тут-таки записав у своєму блокноті: «Притягти до суду лікаря Каштана у справі його вторгнення до приватного маєтку – десять тисяч лір». Зробивши свою справу, адвокат пішов собі додому.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Мишачий генерал утікає зі своїм військом

Ви, звичайно, хочете вже дізнатися, що поробляють арештанти, – тобто кум Гарбуз, скрипаль Груша, майстер Виноградинка, кума Динька та інші мешканці села, яких Помідор наказав арештувати і кинути до в'язниці.

На щастя, скрипаль Груша захопив з собою недогарок свічки, бо в підземеллях завжди буває темно і повнісінько мишей. Щоб відганяти мишей, скрипаль Груша грав на своїй скрипці. А, як відомо, миші не люблять музики. Тільки-но він починав грати, миші кидалися навтіч, проклинаючи проклятущу скрипку.

Та зрештою ця музика набридла не тільки мишам, а й майстрові Виноградинці. Річ у тім, що скрипаль був завжди сумний і грав такі журливі мелодії, що від них хотілося плакати. І всі в'язні попрохали скрипаля замовкнути.

Тільки-но настала тиша, миші знову кинулися в наступ. Наступали вони трьома колонами. Мишачий генерал Довгохвіст скомандував:

– Перша колона атакує ліворуч і мусить захопити свічку! Та щоб ніхто не посмів її гризти! Перший буду їсти її я, бо я ваш генерал! Друга колона атакує скрипаля! Його скрипка – це половинка соковитої груші і, мабуть, дуже смачна. Третя колона атакує посередині і мусить остаточно розгромити супротивників.

Командири колон пояснили бойове завдання мишам-солдатам. Генерал Довгохвіст рушив у танку. Між нами кажучи, це був не зовсім танк. Це був старий черепок, поставлений на живіт здоровецької миші, яку інші десять мишей тягли за хвіст. Горністи засурмили сигнал атаки, і за кілька хвилин бій закінчився з такими наслідками: скрипаль Груша врятував свою скрипку, піднявши її високо над головою; але свічка щезла, неначе її вітром здуло, і наші друзі залишилися в темряві.

Пропала іще одна річ, а яка – про це ви дізнаєтеся потім.

Кум Гарбуз не міг заспокоїтися.

– Ох, усе це лихо через мене! – повторював він.

– Чому це через тебе? – буркнув майстер Виноградинка.

– Якби мені не заманулося мати власну хату, то нічого б цього з нами не скоїлося...

– Та помовчіть трохи! – озвалася кума Динька. – Адже ж не ви запроторили нас до цієї тюрми.

– І нащо мені, старому, та хата? – бідкався далі кум Гарбуз. – Я б прожив під лавою у парку і нікому б не надокучав. Друзі мої, гукніть сторожу і скажіть, що я задарма віддам хатину Помідорові і скажу, де вона захована.

– Нікому і нічого ти не скажеш! – гримнув на нього майстер Виноградинка. Скрипаль Груша сумно бринькнув по струнах своєї скрипки і прошепотів:

– То ти викажеш і кума Суницю...

– Ш-ш-ш! – зашипіла на нього кума Динька. – Не називайте імен, бо ці стіни мають вуха!

Вони всі здригнулися і глянули навколо. Та без свічки було так темно, що вони не побачили, чи справді є у стін вуха.

А ті стіни і справді мали вуха. Вірніш, тільки одне вухо. То була дірка, ніби таємний телефон, через який усі слова линули простісінько до кімнати синьйора Помідора. На щастя, у цей момент синьйор Помідор не підслухував, бо метушився біля хворого Вишеньки.

У тиші підземелля знов пролунала сурма мишачого війська, яке ішло в наступ. Миші вирішили будь-що захопити скрипку.

Щоб їх налякати, скрипаль Груша хотів знов заграти. Він притиснув скрипку підборіддям, натхненно змахнув смичком, і всі затамували подих. Не дихали досить довго, потім перевели дух, а скрипка мовчала.

– Що, не виходить? – спитав майстер Виноградинка.

– Та коли ж проклятущі миші з'їли півсмичка! – скрикнув і мало не заплакав Груша. Справді, миші згризли майже весь смичок, лише кілька сантиметрів лишилося. Як

відомо, без смичка грати неможливо, а мишаче військо вже наближалось, чулися їхні жахливі войовничі поклики.

– Ох, і все це з моєї вини!.. – знову зітхнув кум Гарбуз.

– Та годі тобі зітхати, – спинив його майстер Виноградинка. – Допоможи краще нам. Коли ти умієш так добре зітхати, то й нявчати, мабуть, теж зможеш.

– Нявчати? – образився кум Гарбуз. – І як у тебе язик повернувся жартувати в таку тяжку хвилину? А ще серйозна людина!

Майстер Виноградинка нічого не відповів і раптом так чудово занявчав, що мишаче військо враз спинилося.

– Няв, няв! – вів своє він.

– Ня-ав, ня-а-в! – жалібно підтягував скрипаль, ніби оплакуючи загибель свого смичка.

– Присягаюся пам'яттю мого діда, Пацюка Третього, короля усіх льохів і смітників, це нявкає кіт! – скрикнув генерал Довгохвіст і загальмував свій танк.

– Синьйоре генерале, нас зрадили! – зарепетував, підбігаючи, командир однієї колони. – Моя колона наткнулась на цілий загін котів, озброєних до зубів!

Насправді миші і в вічі кота не бачили, тільки страшенно перелякалися. А, як відомо, хто боїться, у того в очах двоїться.

Генерал Довгохвіст розгублено почухав хвоста. Він завжди так робив зі страху. Від цього його хвіст став такий куций, що миші-солдати тайкома звали його «генерал Куцохвіст».

– Присягаюся пам'яттю мого прапрадіда, Пацюка-Довгохвоста Першого, імператора усіх комор, що покараю зрадників! А тепер сурмити відступ!

Повторювати цей наказ не було потреби. Сурми засурмили відступ, і мишаче військо кинулося навтіки. На чолі свого війська втікав і сам генерал Довгохвіст, нещадно стьобаючи мишей, які тягли його танк.

Отак наші друзі переможно відбили напад ворога.

Вони вітали один одного з цією перемогою і раптом почули тоненький голосок, який кликав:

– Куме Гарбузе! Куме Гарбузе!

– Це ви гукаєте мене, Грушо?

– Ні, не я, – відказав той.

– А мені почулося, ніби мене хтось кличе.

– Кумо Динько! Кумо Динько! – знов пропищав той самий голосочок. Динька обернулася до майстра Виноградинки:

– Майстре Виноградинко, це ви так тоненько пищите?

– Та ні-бо! І не збирався пищати. Я тільки чухаю собі потилицю, бо в мене аж голова свербить від однієї думки.

– Та це ж я, – знов пропищав голосок, – я, Полуничка!

– Де ж ти?

– Я в кімнаті синьйора Помідора і розмовляю з вами по його таємному телефону! Чуєте ви мене?

– Чуємо, чуємо!

– І я вас добре чую. Помідор зараз сюди повернеться. У мене є для вас звістка.

– Від кого?

– Від Цибуліно. Він каже, щоб ви не тривожилися! Надійтеся на нього, він визволить вас із в'язниці! Та не кажіть Помідорові, де сховано хатину кума Гарбуза! Тримайтеся стійко! Цибуліно все влаштує!

– Ми нічого нікому не викажемо і будемо чекати! – за всіх відповів майстер Виноградинка. – Але перекажи Цибуліно, хай поспішає, бо тут на нас напосідають миші, і хтозна, скільки часу ми втримаємося. Чи не можеш ти якось передати нам свічку і сірники? У нас був недогарок, але його з'їли миші.

– Зачекайте трішки, я миттю повернуся.

– Та вже ж зачекаємо, ніде не дінемось.

Через кілька хвилин знов долинув голос Полунички.

– Кидаю вам свічку! Ловіть!

Почувся шелест, і щось луснуло кума Гарбуза по носі.

– Є, є! – радісно закричав дідок.

То був пакуночок із свічкою і коробочкою сірників.

– Дякуємо тобі, Полуничко! – закричали всі хором.

– До побачення! Я втікаю, бо Помідор іде!

І справді, тої ж миті до кімнати увійшов Помідор. Він побачив Полуничку біля свого таємного телефону і страшенно розсердився.

– Що ти тут нишпориш?

– Я чищу ось цю мишоловку...

– Яку таку мишоловку?

– Ось цю... А хіба це не мишоловка?

Помідор радісно зітхнув. «Ото добре, – подумав він, – ця дурепа подумала, що то мишоловка».

Він так повеселішав, що навіть подарував Полуничці обгортку від цукерки.

– На, візьми собі, – великодушно промовив він, – можеш її облизати. Вона солоденька! Ще торік у ній була загорнута карамелька з ромом.

Полуничка вклонилася і подякувала:

– За сім років служби ваша милість дарує мені уже третю обгорточку від карамельки!

– От бачиш, який я добрий хазяїн, – сказав Помідор. – Служи як слід, і тобі буде добре.

– Еге, дають – бери... – відказала Полуничка, знову вклонилася і побігла собі. Помідор задоволено потирав руки і міркував: «От тепер сяду біля свого телефону, в'язні, мабуть, розмовлятимуть про щось таємне. Може, від них самих я й почую, куди вони сховали оту кляту хатину!»

Але Полуничка вже попередила в'язнів. Коли вони почули, що Помідор повернувся і, мабуть, підслухує, то й почали лаяти його на всі заставки.

Кілька разів Помідор поривався гукнути: «Ось я вас!» Та він не хотів себе викривати, узяв і заткнув отвір телефону, тобто лійку.

А у в'язниці майстер Виноградинка засвітив нову свічку. В'язні уперше глянули уважно на стелю і побачили в ній дірку таємного телефону. Досхочу посміялися вони, коли уявили собі розлютовану пику Помідора.

Але ця радість тривала недовго. Мишачий розвідник побачив у камері світло, усе розвідав і побіг доповісти своєму командирові.

– Синьйоре генерале, котів уже немає, а в людей є нова свічка! – весело доповів він. У генерала Довгохвоста аж слина потекла по вусах, масних від першої свічки.

– Сурмити збір! – наказав він.

Коли військо знов зібралося, генерал виступив перед ним з такою палкою промовою:

– Хоробрі мої воїни! Нашій батьківщині загрожує небезпека! А тому знов атакуйте ворога і принесіть мені нову свічку. З'їм її, звичайно, я з допомогою моїх командирів. А перед тим дозволю кожному з вас її лизнути.

Миші на радощах запищали, схопили зброю і знов пішли у наступ. Але цього разу майстер Виноградинка діяв обачно. Узяв і поставив свічку в заглибнику високо в стіні між двома цеглинами. Даремно щосили скакали миші догори, свічки вони не дістали. Найхитріші з них трохи погризли скрипку Груші. Потім усі вони мусили відступити, бо розлючений поразкою генерал звелів жорстоко покарати своє військо.

Так і зробив. Вишикував усіх своїх солдатів у ряд і наказав розстріляти кожного десятого.

* * *

Цієї ж ночі у парку зібралась військова нарада.

Цибуліно, Полуничка і Редисочка зустрілися біля огорожі, щоб порадитися, і говорили так палко, що нічого круг себе не помічали. Не помітили вони і пса Гавкуна, що робив нічний обхід. Він люто напав на них. На дівчаток він навіть не глянув, а звалив лапами додолу Цибуліно і гавкав над ним, поки прийшов Помідор і заарештував його.

Уявляєте, як зрадів Помідор!

– Щоб довести тобі мою приязнь, – глузував він із Цибуліно, – я засаджу тебе до особливої темниці. Звичайна тюрма не гідна такого розбійника, як ти!

– Робіть як знаєте! – сміливо відказав Цибуліно. Та він і не міг відповісти інакше. Не плакати ж йому тільки через те, що його захопили в полон?