Текст книги "Пригоди Цибуліно"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Але слідчий також помітив, що на узліссі заворушилися кущі. Він і його пес разом упали на землю і причаїлися.

– Нас оточили, – пробелькотав слідчий, випльовуючи пилюку, що набилася йому в рот і ніс.

– Оточили, абсолютно! – прошепотів пес.

– Небезпека щохвилини зростає,– шепотів містер Морквоу. – Але ми мусимо будь-що зловити втікачів.

– Зловимо, точно!

Містер Морквоу почав оглядати узлісся у величезний бінокль.

– Там нікого немає,– нарешті сказав він. – Розбійники втекли.

– Розбійники? – спитав Шукай. – А до чого тут розбійники?

– От тобі й на! – гримнув на нього Морквоу. – А ті, що ховалися за отими кущами і шелестіли гіллям, хіба то не розбійники?! Так, це зграя страхітливих розбійників! Тепер ми повинні йти їхніми слідами і, напевне, знайдемо схованку втікачів.

Шукай знов і знов дивувався з проникливості свого господаря. Розбійники відступали, бо видно було, як ворушилися кущі.

Тобто самих розбійників слідчий із псом не побачили, але ж кущі хиталися, і тому Морквоу був певен, що за ними ховаються саме розбійники. Він твердо повірив у свою вигадку, що то розбійники, які боялися неминучого арешту і втікали від нього.

А насправді ніяких розбійників там не було й близько. А хто там був, я скажу вам пізніше.

Через якусь сотню метрів стежка привела до лісу Морквоу і Шукай хоробро увійшли в ліс, ступили ще кілька кроків, спинилися і сіли під розлогим дубом відпочити і роздивитися навколо.

Слідчий дістав із сумки мікроскоп і почав пильно роздивлятися пилюку на стежці.

– Видно– якісь сліди, хазяїне? – нетерпляче спитав Шукай.

– Ніяких.

У цю мить знов почувся довгий посвист, а потім приглушений крик:

– Ого-го-го!

Морквоу і Шукай припали до землі і завмерли.

Крик повторився двічі або й тричі. Тепер уже не могло бути ніяких сумнівів. Це перегукувалися розбійники.

– Нам загрожує небезпека, – спокійно, і оком не зморгнувши, сказав Морквоу і дістав сачок для метеликів.

– Загрожує, абсолютно! —повторив пес.

– Розбійники відрізали нам шляхи до відступу і тепер почали обхідний маневр, щоб захопити нас ззаду. Держи перечницю напоготові. При їхній появі сип їм перець просто в очі, а я накрию їх сачком.

– Сміливий план, абсолютно! – палко схвалив пес. – Але я чув, що розбійники бувають озброєні. Ну що, коли вони почнуть стріляти?

– Ахай йому абищо! – вилаявся містер Морквоу. – От про це я і не подумав... Морквоу перелякався. А пес зрадів, що може поводити за носа такого знаменитого слідчого, і сказав:

– Мені здається, що тут нам допоміг би один цікавий спосіб полювання на зайців.

– Що ж то за спосіб? – запитав Морквоу.

– Таким способом полюють на зайців за кордоном. На тому місці, де зайці бігають вдень, між двома деревами натягають міцний мотузок. Біля мотузка кладуть зовсім тупого ножа. Коли заєць втікає від мисливців, він підбігає до мотузка і спересердя лається: «От прокляття!» Потім помічає ніж і каже сам собі: «Ну нічого, я переріжу мотузок цим ножем!» Хапає ножа і починає різати мотузок. Але, як я вам сказав, мисливці кладуть там зовсім тупого ножа. Заєць пиляє-пиляє, пиляє-пиляє, потом з натуги обливається, лютує і лається, а мотузок цілий, як був. А тут мисливці ззаду підкрадаються і... хап сірого за вуха!

– Так, це дуже цікавий спосіб, – згодився Морквоу. – Але, на жаль, немає у мене тупого ножа. Я користуюся лише найгострішими ножами іспанського виробу До того ж немає у мене й мотузка.

– Шкода, що ми змушені відмовитися від цього чудового способу.

Вони ще лежали у високій траві, як раптом за кілька кроків від них почувся чийсь тихий голос:

– Містере Морквоу! Містере Морквоу!

– От дивно! Це – жіночий голос, – зауважив слідчий.

– Містере Морквоу! Містере Морквоу! – знов кликав і ніби благав той самий голос.

– Мені здається, що якась жінка попала в небезпеку, – насмілився висловити свою думку Шукай. – Може, розбійники взяли її як заложника. Я думаю, що ми повинні її звільнити.

– Ні! Цього ми не можемо робити, – заперечив Морквоу. Його розсердило базікання помічника. – Ми повинні заарештувати втікачів, а не визволяти людей, яких вони взяли в полон... У нас є ясне завдання, і ми повинні робити тільки те, за що нам платять гроші.

А голос невідомої жінки час від часу знову прохав, кликав, благав:

– Містере Морквоу! Допоможіть! Врятуйте мене!

«Якась жінка кличе мене на поміч, – міркував про себе слідчий. – І я відмовляюсь її рятувати... Та невже ж я зовсім безсердечний?»

Стурбований цією підозрою, він засунув руку під піджак, почув, що серце в нього б'ється на місці і заспокоївся.

А таємничий голос тим часом віддалявся у північному напрямку. Там гойдалося гілля кущів, чути було кроки, звідти долітав шум одчайдушної боротьби.

Морквоу скочив на ноги і разом із Шукаєм, не зводячи очей з компаса, побіг на північ.

Раптом за його спиною почувся сміх.

Містер Морквоу спинився і гнівно озирнувся на невідомого злочинця, який посмів над ним сміятися. Палаючи благородним гнівом, він крикнув:

– Смійся! Смійся, підлий злодюго! Але найкраще посміється той, хто сміятиметься останній!

Невідомий злочинець аж пирснув від сміху і раптом закашлявся.

Чому ж закашлявся невідомий розбійник? Та тому, що Редисочка сильно вдарила його в спину, щоб перестав реготати. І був то зовсім не розбійник, а Квасолинка – маленький син ганчірника Квасолі. Відкашлявшись, він затулив собі рота хустинкою, щоб сміятися досхочу і нікого не гнівити.

– Невже ти хочеш зіпсувати все, що нам уже пощастило зробити? – сердито прошепотіла йому Редисочка.

– Та він уже повірив, що ми – справжні розбійники, – виправдувався Квасолинка.

– Ну то ходімо мерщій, щоб не загубити їхнього сліду, – наказала Редисочка.

Тим часом Морквоу і Шукай бігли слідом за голосами розбійників. А то були не розбійники, а двоє дітей: хлопчик Томатик і дівчинка Картоплиночка. Вони втікали через гущавину і удавали, ніби б'ються між собою. Картоплиночка часом зупинялася і пищала тоненьким жалібним голосочком, так, щоб чув Морквоу:

– Ой рятуйте! На поміч, синьйоре слідчий. Мене захопили розбійники! Благаю... звільніть мене!..

Ви вже, мабуть, і самі здогадалися, що ці діти намагалися заманити і відвести слідчого якомога далі від тієї печери, де переховувалися Цибуліно та його друзі.

Але це було ще не все. Діти задумали утнути з ними іще одну штуку. Від тієї вигадки перший постраждав бідолаха Шукай, а за ним і Морквоу, і сталося це ось як. У ту мить, коли пес майже наздогнав і приготувався вхопити зубами когось із розбійників, щоб як слід провчити, з ним сталося щось неймовірне.

– Ой-ой, куди я лечу! – ледве встиг гавкнути пес і... щез. Його підхопив якийсь зашморг і швиргонув аж на вершечок дуба. Морквоу йшов позаду і не помітив, де пропав його вірний пес.

– Шукай! – гукнув він. Ніякої відповіді.

– Знов, мабуть, погнався за якимось зайцем. От поганець! Служить у мене вже десять років, і я ніяк не відучу його від цих витівок!

Навкруги було тихо, і він знов покликав:

– Шукай! Шукай!

– Я тут, господарю, тут! – жалібно про скавчав пес. Скавчання долітало згори. Слідчий подивився вгору і високо-високо на дубі побачив Шукая.

– Що ти там робиш? – сердито спитав він. – Знайшов час лазити по деревах!.. Чи ми гратися сюди прийшли? Ану, мерщій злазь! Розбійники не будуть нас чекати. Ми зіб'ємося з правильного сліду, то хто ж тоді відніме у них прекрасну полонянку!

– Господарю, дозвольте вам пояснити... – вищав Шукай, марно намагаючись звільнитися.

– І слухати не хочу! Я і без твоєї брехні розумію, що тобі краще ганятися за білкою на дереві, аніж вистежувати розбійників, але я – справжній слідчий. Я – найзнаменитіший слідчий на всю Європу й Америку і не можу тримати у себе на службі такого пустобреха. Та ти ж не минеш спокійно дерева, обов'язково вилізеш нагору! Що й казати, хороший у мене помічник! Але з мене досить. Я звільняю тебе від служби!

– Господарю, дозвольте ж хоч слово сказати!

– Бреши собі скільки хочеш, та я не буду слухати. У мене є важливіші справи. Я не відступлю від свого обов'язку! Прощай, собако! Бажаю тобі знайти веселішу роботу і добрішого господаря. А собі я побажаю знайти серйознішого помічника. Вчора в парку я вже накинув оком на пса, Гавкуном зветься. І він мені сподобався. Такий чесний, скромний і поважний пес!.. От його ніколи не потягне ганяти за білками по гілляках дерев. Тож прощай, невірний собацюго!

Від цих образ бідолашний Шукай залився гіркими сльозами:

– Господарю, будьте обережні, бо і з вами станеться те, що зі мною!

– Не сміши мене! Зроду ще не лазив я на дерево. І я не покину своєї справи, не полізу на дуба, як ти...

Тільки сказав містер Морквоу ці пишні слова, і раптом відчув, як його щось душить – аж подих перехопило. А потім бринькнула якась пружина, і він полетів угору, просто крізь гілля... І опинився біля вершечка того самого дуба, де вже був прип'ятий Шукай. І містер Морквоу повис під самісіньким собачим хвостом. Зашморг міцно прикрутив його до стовбура.

– А що, не я казав?.. – жалібно вищав пес.

Навіть у такому незручному становищі силкувався бідолашний містер Морквоу зберегти свою звичайну поважність.

– Нічого... Нічогісінько ти мені не сказав! Ти мусив застерегти мене від цієї пастки, а то тільки верзякав казна-що!..

Шукай прикусив собі язика і промовчав. Він добре розумів настрій свого господаря і не хотів дратувати його ще дужче.

– От ми і в пастці... – промовив Морквоу. – Поміркуємо тепер, як із неї вирватися.

– Еге-е, це не так легко зробити, – гукнув знизу тоненький голосочок.

«Та це ж голос прекрасної полонянки розбійників», – здивовано подумав Морквоу.

Він подивився вниз, сподіваючись побачити там зграю страшних розбійників з ножами в зубах, а між ними – прекрасну принцесу в сльозах. Та побачив веселу компанію дітлахів, що качалися по траві від сміху.

То були Редисочка, Картоплиночка, Квасолинка і Томатик. Вони весело реготали, обнімалися, танцювали під дубом.

А потім стали кружка і разом заспівали:

Танцюй, танцюй, веселись

Та на дуба подивись.

Пес Шукай і пане слідчий,

До чого ви дожились?

– Синьйори! – загрозливо промовив знаменитий слідчий. – Будьте ласкаві, синьйори, пояснити мені, що означають ваші веселощі?

– А ми не синьйори, – відказав Квасолинка. – Ми – розбійники!

– А я – бідолашна полонянка цих розбійників.

– Зараз же спустіть мене додолу, бо інакше я вживу суворих заходів!

– Суворих, абсолютно! – підгавкнув собака і люто крутнув обрубком хвоста.

– Не думаю, щоб ви могли вжити будь-яких заходів, висячи на дубі, – сказала Редисочка.

– А ми постараємося, щоб ви там ще довго висіли! – додав Томатик. Містер Морквоу, не знаючи, що відповісти, замовк.

– Так. Мені все ясно, – прошепотів він на вухо псові.

– Ясно, абсолютно! – сумовито згодився Шукай.

– Ми в полоні у цієї зграї хлопчаків, – говорив далі слідчий. – Ах, яке це безчестя для мене! До того ж вони, мабуть, змовилися з тими негідниками, які втекли з в'язниці, і хочуть збити нас зі сліду.

– Змовилися, точно! – згодився пес. – Я тільки дивуюся: як вправно підстроїли вони цю пастку.

Шукай здивувався б іще більше, коли б дізнався, що цю пастку вигадав Вишенька. Справа в тому, що він читав багато книжок про подорожі, мандрівки і з них довідався про різноманітні хитрощі. От він і зважився на таку витівку, цього разу без Цибуліно, і все блискуче йому вдалося.

Тепер він із кущів спостерігав за всіма подіями і був дуже радий.

«Ну от, двох супротивників ми на деякий час приборкали», – подумав Вишенька, радісно потер руки і пішов з лісу.

Редисочка побігла з товаришами до печери, щоб розповісти Цибуліно про все, що сталося. Але вони нікого не знайшли.

У печері було порожньо. І вогнища тут не розпалювали, мабуть, уже днів зо два, бо попіл був зовсім холодний.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Як Цибуліно заприятелював з одним симпатичним Ведмедиком

Повернімось тепер (як то пишуть у книжках) назад, саме на два дні назад. Бо інакше нам не дізнатися про те, що ж там сталося в печері. Кум Гарбуз і кум Суниця ніяк не могли примиритися з пропажею хатини. Вони обоє так полюбили оті сто вісімнадцять цеглин, немов то були сто вісімнадцять їхніх дітей. І тепер це нещастя так зріднило їх, що вони стали справжніми друзями. Кум Гарбуз навіть пообіцяв кумові Суниці:

– Якщо нам пощастить знов заволодіти нашою хатиною, то будемо жити в ній разом.

Кум Суниця зрадів, аж сльози йому на очі навернулися. З того дня кум Гарбуз уже не казав «моя» хатина, а казав «наша» хатина. Так само говорив і кум Суниця, хоча через цю хатину він втратив усе своє багатство: половинку ножиць, прадідівську іржаву бритву та інші дорогоцінні речі.

А одного разу вони навіть посварилися за те, хто з них дужче любить їхню хатину. Кум Гарбуз доводив, що кум Суниця не може так любити хатину, як любить він сам:

– Я все своє життя в поті чола працював, щоб її збудувати.

– Ваша правда, але ви прожили в ній так мало, а я прожив цілісінький тиждень! – доводив своє кум Суниця.

Та ці суперечки ніколи не тривали далі вечора. А увечері треба було не сперечатися, а подумати як захищатися від вовків.

У тому лісі водилися вовки, ведмеді та інші хижі звірі. Тому щовечора нашим друзям доводилося розпалювати біля печери велике вогнище, щоб не допускати близько звірів. Правда, була небезпека, що це вогнище можуть помітити із замку. Та що вдієш. Не даватися ж голодним вовкам на поживу.

А вовки підкрадалися аж до самої печери і кидали пожадливі погляди на куму Диньку. Адже була вона така товстенька і, мабуть, дуже смачна.

– Нічого вам так на мене зиркати! – кричала вона на вовків. – Не діждетесь від мене й пальця.

Вовки були такі голодні, що аж плакали та так уже благали її.

– Динько, та дай же нам хоч один твій пальчик! – казали вони, а самі не насмілювалися наблизитися до вогнища. – Невже тобі шкода одного пальчика! У тебе ж їх цілих десять на руках і ще десять на ногах. А всього аж двадцять!

– Хоча ви й дикі звірі, а арифметику добре знаєте, – кепкувала з них кума Динька. – Та все одно це вам не допоможе!

Вовки сердито гарчали у відповідь, а потім ішли собі геть. Щоб хоч трохи втішитися, вони половили уже всіх зайців у лісі.

Після вовків приходив Ведмедик. Він теж ласим оком поглядав на куму Диньку.

– Ох, як же ви мені подобаєтеся, синьйора Динька, – казав він.

– І ви мені теж подобаєтеся, синьйоре Ведмедику. Та ще дужче я б хотіла покуштувати вашого м'ясця на сковороді.

– Та ну-бо, кумонько! От вас я з'їв би такою, як ви є.

І Ведмедик аж слину ковтав. Цибуліно кинув йому сиру картоплину і гукнув:

– На, підживись трохи!

– Терпіти не можу я цибулі! – відповів сердито Ведмедик. – Від неї одні сльози. І як це люди їдять цибулю?

– Ось послухайте краще мене, Ведмедику, – заспокоював його Цибуліно. – Даремно щовечора ви нас підстерігаєте. Самі знаєте, що це ні до чого. У нас є дуже багато сірників та хмизу Цілих два місяці ми можемо палити вечорами вогнище і не підпускати вас до себе. То, може, не варт нам ворогувати? Чому б нам не стати друзями?

– Де ж то видано, щоб Ведмідь дружив з Цибуліно, з цибулинкою? – бурмотів Ведмедик.

– А чом би й ні? – спитав Цибуліно. – Що тут поганого? Усі на світі можуть стати друзями. Місця на землі всім стане, і для Ведмедів, і для Цибулин.

– Ваша правда. Простору на землі досить. То навіщо ж люди ловлять нас, ведмедів, і садовлять у клітки? Якщо хочете знати, то мод батько й мати зараз сидять у клітці в зоологічному саду, при палаці правителя.

– І мій татко теж в'язень правителя.

Почувши, що батько Цибуліно також перебуває в неволі, Ведмедик полагіднішав.

– І давно він там? – спитав він.

– О, вже багато місяців. Його засудили на довічне ув'язнення. Він не вийде звідти і після смерті, бо його поховають на тюремному кладовищі.

– Так і моїм батькам судилося довічно бути в неволі. На волю вони теж не вийдуть і після смерті, бо загребуть їх у яму в парку правителя.

Ведмедик тяжко зітхнув.

– Що ж, коли хочете, давайте і справді станемо друзями, – згодився він. – Та в нас і нема ніяких причин ворогувати. Мій прадід, славетний Ведмідь Бурмило, розповідав мені, що чув від своїх предків, як то мирно жили всі за стародавніх часів. Люди і ведмеді були друзями, і ніхто не робив нікому зла.

– Ті звичаї ще можуть відродитися, – промовив Цибуліно. – Коли-небудь усі знову стануть друзями. Люди і ведмеді стануть чемними, ввічливими і при зустрічі будуть скидати один перед одним капелюха.

Ведмедик замислився.

– Тоді й мені доведеться купити собі якийсь капелюх. Бо у мене немає, Цибуліно весело розсміявся:

Та ні! Це тільки так говориться. А ви можете вітатися по-своєму, кланятися або гарненько махати лапою.

Ведмедик граціозно вклонився і помахав лапою. Це так здивувало майстра Виноградинку, що він схопив шило і став чухати собі потилицю.

– Уперше в житті бачу такого чемного ведмедя! – розгублено промовив він. Синьйор Горох за адвокатською звичкою не повірив у цю чемність.

– Щось не дуже я цьому вірю, – застеріг він друзів. – Ведмідь може обдурити.

Але Цибуліно з ним не згодився, відгорнув набік вогнище, і Ведмідь пройшов до печери, не обсмаливши свого кожуха. Цибуліно відрекомендував його всім присутнім як свого друга. Скрипаль Груша саме полагодив свою скрипку і тут-таки дав концерт на честь нового знайомого.

Ведмедик люб'язно згодився потанцювати під його музику, і вони дуже приємно провели цей вечір.

Коли Ведмедик побажав усім на добраніч, щоб іти додому спати, Цибуліно вийшов його провести.

Він не мав звички багато говорити про свої нещастя. Така вже була в нього вдача. Але в цей вечір багато про них думав і зажурився. Цього вечора знов і знов згадував він свого бідолашного батька, і йому захотілося поділитися з Ведмедиком своїм горем.

– Як там живуть у неволі наші батьки? – сумно зітхнув він.

– Про своїх я знаю, – відповів Ведмедик. – Я ніколи не був у місті, але мій приятель Зяблик частенько туди літає і приносить звістки від моїх тата й мами. Каже, що вони день і ніч не сплять, а тільки мріють про волю. А я й не знаю, що таке воля. Краще б вони про мене думали. Адже я їхній син.

– Воля – це означає жити без хазяїв, – пояснив Цибуліно.

– Та правитель не дуже злий господар. Зяблик розповідав, що моїх тата й маму годують досхочу і вони навіть розважаються, дивлячись на людей, які день у день вештаються біля клітки. Правитель зі своєї ласки помістив їх там, де можна бачити багато-багато людей. А проте вони хотіли б повернутися до лісу. Та Зяблик каже, що це неможливо, бо їхню клітку зроблено із дуже міцних залізних ґрат.

Цибуліно тільки зітхнув.

– Про це і я знаю. Коли я ходив до тюрми на побачення з татом, я дуже уважно оглядав мури і зрозумів, що звідти втекти неможливо. І все ж я пообіцяв моєму таткові рано чи пізно звільнити його. І коли буду готовий, спробую.

– Бачу, що ти – хоробрий хлопчик, – сказав Ведмедик. – Я і зараз готовий іти визволяти моїх рідних, та не знаю дороги до міста. Боюсь заблукати.

– Слухай-но, – раптом спинив його Цибуліно, – ніч тільки почалася. Якщо ти згоден повезти мене на спині, то ще до півночі ми будемо в місті.

– А що ти там робитимеш? – тремтячим голосом запитав Ведмедик.

– Знайдемо твоїх рідних. Може, і мені пощастить побачити мого тата.

Ведмедика не треба було просити двічі: він присів, Цибуліно скочив йому на спину, і вони помчали до міста.

Цибуліно вказував шлях:

– Праворуч! – командував він. – Ліворуч! Туди, поза тим будинком! Тихіше, ось міська брама. До зоологічного саду – туди! Обережно, потихеньку!

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Тюлень – базіка язикатий

У зоологічному саду стояла глибока тиша. Сторож спав у загороді для слонів, поклавши собі під голову кінець слонячого хобота. Спав він так міцно, що не прокинувся, коли Цибуліно з Ведмедиком тихенько постукали у ворота.

Слон обережно переклав голову сторожа на купку соломи, про стяг хобота до воріт, відімкнув і стиха пробурмотів:

– Увійдіть...

Двоє друзів озираючись увійшли.

– Доброго вам вечора, синьйоре Слон, – чемно привітався Цибуліно. – Пробачте, якщо ваша ласка, що ми турбуємо вас у таку пізню годину.

– Дарма, прошу, – відповів Слон. – Я ще не спав. Пробував відгадати, що сниться моєму сторожеві. Завжди, коли він спить тут, я намагаюсь відгадати його сни. Адже по його снах можна взнати – хороша він людина чи нехороша.

Цей Слон був старий індійський філософ. В його голові завжди роїлися чудернацькі думки.

– Просимо вашої поради, бо знаємо, який ви мудрий, – казав далі Цибуліно. – Чи не порадили б ви нам, як можна звільнити з клітки тата і маму оцього Ведмедика, мого друга?

– Що ж, я міг би вам це сказати... Та навіщо? В лісі не краще, ніж у клітці. У клітці не гірше, ніж у лісі. Отже, по-моєму, виходить, що кожен мусить залишитися на своєму місці.

Несподівано настрій Слона змінився і він промовив:

– Та коли ви так цього бажаєте, то скажу. Ключ від ведмежої клітки лежить у кишені ось цього чолов'яги, мого сторожа. Спробуємо не розбудити його і витягти ключ. Мій сторож спить міцно. Не почує.

Цибуліно і Ведмедик сумнівалися, що хоботом можна зробити таку тонку справу. Але Слон так спритно і делікатно діяв своїм довжелезним гнучким хоботом, що сторож і не поворухнувся.

– Нате вам ключа! – сказав Слон. – Та не забудьте ж потім принести його мені.

– Будьте певні і прийміть нашу найщирішу подяку, – прошепотів Цибуліно. – А ви не бажаєте втекти звідси разом з нами?

– Якби я хотів утекти, то не чекав би вашої появи і допомоги. Бажаю успіху!

Він знов обережно поклав голову сторожа собі на хобот і став тихесенько колисати. Хотів міцно приспати його, поки наші друзі роблять свою справу.

Цибуліно і Ведмедик вислизнули із слоновника і попростували до ведмежих кліток. Та не встигли вони ступити кількох кроків, як їх покликав чийсь голос:

– Гей, ви!

– Ш-ш-ш! Хто там? – озвався переляканий Цибуліно.

Ш-ш-ш! Хто там? – передражнив той самий голос.

– Не піднімай галасу, сторожа розбудиш! А невідомий голос знову перекривив:

– Не піднімай сторожа, галас розбудиш!.. Ох, дурень я, дурень! – додав голос, – Я все переплутав!

– Та це ж Папуга! – прошепотів Цибуліно до Ведмедика. – Він повторює усе, що чує. Але він зовсім не розуміє ні того, що чує, ні того, що сам говорить. Через це він усе плутає.

Проте Ведмедик не хотів ображати Папугу і ввічливо спитав:

– Скажіть, цією доріжкою можна дійти до клітки з ведмедями?.. Папуга все переплутав:

– Скажіть, цією кліткою можна дійти до доріжки з ведмедями?.. Ох, який я дурень, знову все переплутав!

Видно було, що від нього нічого не доб'єшся, і наші друзі тихенько пішли далі. Аж ось із клітки до них озвалася Мавпа:

– Послухайте, синьйори, послухайте...

– Нам ніколи! Ми страшенно поспішаємо! – відповів Ведмедик.

– Хоч одну хвилинку! Ось уже два дні і дві ночі я гризу цей горіх і ніяк не можу розгризти. Допоможіть мені!

– Добре! Коли йтимемо назад! – відказав Цибуліно.

– Ви мене дурите, – похитала головою Мавпа. – Та і я теж вас обдурила. Хі-хі-хі... Навіщо мені цей горіх і всі горіхи на світі? Я б хотіла знову бути у моєму рідному лісі, плигати собі з гілки на гілку і влучати кокосовими горіхами в голову якого-небудь мандрівника. Хі-хі-хі... А навіщо тепер горіхи, коли я в клітці, а там у лісі нема кому кидати горіхи в голови мандрівників? І для чого потрібні мандрівники, коли нікому влучати їм у голови кокосовими горіхами? Я вже й не пам'ятаю, коли востаннє влучала горіхом у голову мандрівника. А в того мандрівника голова була голомоза і червона... В неї так було добре ціляти.Хі-хі-хі... А то ще було...

Та Цибуліно і Ведмедик були вже далеко і не чули, що там далі плеще Мавпа.

– Ці мавпи якісь пришелепуваті,– говорив Цибуліно Ведмедикові. – Тільки й знають молоти язиком казна-що. Починають про одне, а далі таке верзуть, що не вгадаєш, який буде кінець їхньої балаканини. А проте мені шкода цієї бідолашної Мавпи. Чому вона не спить уночі? Ти думаєш – тому що не може розлущити горішок? Ні, не тому. Вона сумує, бідненька, за своїм рідним лісом...

Лев теж не спав. Він байдуже зиркнув на наших друзів, але і не' ворухнув головою, щоб подивитися, куди вони прямують. Його зовсім не цікавили людські справи.

Так без жодних перешкод дійшли наші друзі до ведмежої клітки. Бідолашні старенькі ведмеді – тато й мама – одразу впізнали свого синочка, радісно про стягли до нього крізь грати свої лапи.

Поки вони цілувалися, Цибуліно поспішив відімкнути клітку і сказав:

– Та годі уже вам лизатися. Клітку я відчинив, і якщо ви не вискочите з неї, поки не прийшли сторожі, то не бачити вам волі!

Коли старі ведмеді вийшли з клітки, вони знов кинулися обнімати свого клишоногого синочка. Тепер між ними уже не було ґрат. У Цибуліно аж сльози на очі навернулися.

«Бідолашний мій тату! – подумав він. – Я теж без кінця цілуватиму тебе, коли мені пощастить тебе звільнити...»

– А тепер, – мовив він, – нам треба поспішати!

Але старі ведмеді зажадали спершу попрощатися з родиною білих ведмедів, які мешкали біля басейну, потім їм захотілося заглянути до жирафи. Та вона вже міцно спала.

Чутка про втечу бурих ведмедів хутко облетіла весь зоологічний сад, бо вони мали тут багато друзів. Але були в них і недруги. Так, наприклад, страшенно не любив їх Тюлень. Всім відомо, що ворожнеча між тюленями і ведмедями існує з давніх-давен. Отож Тюлень навмисне почав так пронизливо ревти, що сторож тієї ж миті прокинувся.

– Що сталося? – спитав він у Слона.

– А хто його знає? – відповів старий мудрець. – Та і що взагалі може на світі статися? Ніколи і нічого нового не буває, то ж і цієї ночі не може статися нічого нового. То ж тільки в кіно щохвилини на екрані з'являється щось нове!

– Може, й так, – згодився сторож, – але, про всяк випадок, я погляну, що там скоїлося. І тільки-но вийшов він із слоновника, – так і зіткнувся з нашими втікачами.

– Тривога! – зарепетував він. – На поміч!

Сторожі прокинулися і оточили весь сад. Втеча стала неможливою. Цибуліно і троє ведмедів кинулися у ставок і присіли у воді, так що одні тільки голови визирали. Але ж як їм не пощастило! Вони попали саме у той ставок, де жив Тюлень.

– Хе-хе-хе! – почувся за їхніми спинами злорадний смішок.

Це був Тюлень своєю власною персоною.

– Шановні синьйори, дозвольте мені трішки посміятися, – сказав він. – Хе-хе-хе! Хе-хе-хе!

– Тихіше, синьйоре Тюленю, – попрохав його Цибуліно, ловлячи дрижаки в холодній воді. – Ми розуміємо, що вам весело. Але чи хороше так голосно реготати над нами саме тепер, коли нас шукають?

– Оце-то мене і звеселяє! Саме тепер я і покличу сторожу, щоб вас усіх тут переловили!

І справді, Тюлень голосно покликав сторожа з його помічниками.

Не встигли наші друзі і оком змигнути, як їх усіх витягли з басейну. Сторожі дуже здивувалися з того, що ведмедів знайшли не двох, а трьох. Та ще ширше роззявили вони роти, як витягли з води іще одне створіння невідомої породи, яке до того ж заговорило по-людськи:

– Синьйоре стороже, це якесь непорозуміння! Адже ж я – не ведмідь!

– Я й сам бачу! Але що ти робив у басейні?

– Я купався.

– Ах так? То плати штраф, бо у цьому басейні купатися суворо заборонено!

– Але у мене немає з собою грошей. Та коли ваша ласка...

– Ніяких ласк! – гаркнув сторож. – Посидиш у клітці з Мавпою, аж поки заплатиш штраф. А потім побачимо, що з тобою робити.

Мавпа зустріла нового пожильця дуже привітно і відразу ж почала лопотіти без ладу і складу:

– Я розповідала вам про мандрівника з червоною поголеною головою, – торохтіла вона, гойдаючись на власному хвості. – А якщо я кажу вам, що голова у нього була червона, то, повірте мені, що це – чистісінька правда! Адже ж я ніколи не брешу. Тобто бува, що й збрешу, коли треба. Бачте, інколи мені дуже подобається прибріхувати. Мені брехня на смак така солоденька... мов цукерочка. Бувало...

– Стривайте! Чи не можна відкласти до ранку ваші правдиві теревені? – попрохав Цибуліно. – Я б хотів заснути, бо страшенно втомився.

– То, може, заспівати вам колискової? – запропонувала Мавпа.

– Ні, дякую. Я і так засну...

– То вкрити вас ковдрою?

– Та у вас же немає ніякої ковдри.

– Ваша правда, – пробурчала Мавпа. – Це я сказала просто так, із ввічливості... Та коли вам не потрібна ввічливість, то й не треба.

З цими словами Мавпа сердито повернулася до нього спиною і замовкла. Даремно чекала вона, що Цибуліно попросить її обернутися. У клітці було тихо. Ні звуку... Мавпа озирнулася і побачила, що хлопчик міцно спить. Вона ще дужче образилася на нього, лягла собі в куточку і стала пильно стежити за своїм сусідою.

Цілих два дні прожив Цибуліно у клітці з Мавпою. І це страшенно зацікавило дітей, що приходили до зоологічного саду, бо вони ніколи ще не бачили мавпи у людському одязі.

Аж на третій день Цибуліно пощастило послати Вишеньці записку. Вишенька з першим ранковим поїздом приїхав до міста, заплатив за Цибуліно штраф і таким чином визволив його з клітки.

Першим словом Цибуліно було: чи не сталося чого з його друзями в печері? Як страшенно стривожився він, коли почув, що вони щезли невідомо куди.

– Нічого не розумію! – знизав плечима Цибуліно. – Адже в печері їм було так хороше! Що могло примусити їх піти звідти?