Текст книги "Старим Дніпром в останній раз"
Автор книги: Дмитро Бузько
Соавторы: Ґео Шкурупій
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)
ДЕ ТРЕБА ЧЕРПАТИ БАДЬОРІСТЬ І ВІРУ В ЖИТТЯ
В редакції ми, звичайно, не могли добитися, ні як пройти Дніпровські пороги, ні як підійти, щоб найкраще побачити Дніпровські заводи.
І по те й по друге нам порадили піти в Крайовий Музей, до археолога проф. Еварницького.* Ми так і зробили.
Після його лекції ми з чисто дамською поверховністю перебігли залі, наповнені вщерть реліквіями славної козаччини, поспішаючи скоріше до трамваю № 2, що мав повезти нас через багато більш славетну для нас Чечелівку (перша масова переможна першотравнева демонстрація в 1901 році, перші пропагандистські гуртки в 1897 р., т.т. Петровський. Адамович, Скрипник, Лебідь* —імена, так щільно з Чечелівкою звязані), до заводів Леніна та Петровського з їхніми 20 тисячами робітників.
Як тільки виїхали за центр міста, враз змінився колір облич перехожих на вулиці.
Могутні плечі, сильні обличчя, горді тою особливою прихованою гордістю пролетаря, щирі жіночі очі, глибокі від повсякденної боротьби з лихом життя, боротьби енергійної, сміливої, не те що хоробливе, безпорадне самообмеження, як у дрібного нещасного торговця чи ремесника.
Ми зідхнули з полегшенням.
Що далі, то більш робітничого колориту на вулицях Чечелівки, повитої спогадами славетного революційного минулого.
Аж ось світлим промінем майбутнього забовванів новий білесенький, ніби мармуровий весь, нещодавно збудований, за революцію звичайно, робітничий виселок імени Петровського.
Ще кілька кварталів серед гарних будинків, схованих у садках (колись житла вищого техперсоналу заводів, а тепер – доми відпочинку та робітничі помешкання), і ось – заводи...
Як передати вражіння від них, що написати?..
Кожне клекотання руди в домнах, кожний брязкіт заліза під молотами, кожний зойк паровозів (вночі він нам усе снився), – то все таке свіже, бадьоре й сильне, що хочеться кожному нашому молодому письменникові порадити:
Хоч раз на тиждень поїдь, сядь і години дивись на такий-о завод. Дихай його димом, хоч і шкребе від нього в горлі. Слухай його пісню, хоч і закладає від неї вуха. Хоч, може, й робив на ньому, але прийди, прийди знов і знов до нього й черпай в його димі, в його гаморі силу й радість життя...
РОЗВІНЧАНА РОМАНТИКА
Метою нашої подорожи, звичайно, був Дніпрельстан. Це Мекка всіх туристів, що подорожують по Україні. З місцевої газети «Звезда» ми довідалися, що між Дніпропетровськом та Кічкасом є автобусне сполучення. Автобуси ходять кілька разів на день, але вони йдуть обходною дорогою і всі пороги лишаються десь осторонь.
Не оглянувши порогів, вражіння од Дніпрельстану не буде повним. Крім цього, романтика Запорозької Січи, романтика козацьких боїв та переходів, що вже змалку отруює наш мозок, не дозволяла нам скористуватися сучасними засобами сполучення.
Щоб одержати певну пораду що до нашої подорожи, звернулися до Дніпропетровського музею. У музеї нас прийняв дуже симпатичний, уже старенький, але ще жвавий і надхненно-бадьорий проф. Еварницький. Ций сивенький дідусь дав нам дуже багато порад, ласкаво прочитавши нам цілу лекцію. Але ми, не зважаючи на свою молодість, не відважилися подорожувати так, як ще й тепер подорожує цей веселий дідусь, що на нього й століття, здається, не впливають. Він нам радив ночувати на гадючому острові, де так багато гадюк, що кусають мандрівників, і де такий гарний пісочок, що на ньому можна спати, укрившись цим самим пісочком, і цілу ніч спостерігати, як пересувається в зоряних просторах «Віз» і як бліднішає «Чумацька дорога». На жаль, ми звикли до міської культури і так і не спробували надати в розпорядження гадюк Дубового острова наших голих ніг, а сузір'ям так і не довелося милуватися на наші прекрасні, зеленкуваті очі.
Дивні люди ці археологи: вони з однаковим захопленням оповідають про Петра, Катерину, про зруйнування Січи, про пороги і запорожців. Їм однаково, чи говорити про скитського списа, чи про мамутові бивні, чи Анну Іоановну, чи про Дніпрельстан. Все це для них – лише речі археології.
Iчи не через це всі влади і всі ватажки ставляться до них терпимо. В музеї ми бачили під склом, як археологічний експонат, – от ви б ніколи повірили, – ми бачили мандата батька Махна, що мав охороняти музей од його власних анархічних поглядів та переконань. Коли ми прочитали мандат, ми ще більш переконалися в чудесній силі археології й тепер з більшою пошаною ставимося до цієї науки та до її представників.
Пороги.
Пороги перетинають Дніпро. Пороги спиняли греків і заважали торгівлі. Пороги й тепер заважають нам, вихованцям міської культури, спокійно їхати на пароплаві до Чорного моря й оглядати в бінокль мальовничі береги Дніпра.
Ми вирішили пішки пройти всі пороги. Це, звичайно, був героїчний вчинок, але на це геройство нас підштовхувала наша розбурхана уява. Нам ввижалися велетенські водоспади, розмірами в сьомиповерховий будинок, рев води, що нагадує канонаду останньої імперіялістичної війни. І на цих страшних порогах ми вже бачили запорожців у легких чайках, блиск весел, і наші вуха вже ловили уривки козацьких пісень.
Уявіть собі, до чого уява може бути облудливою! До чого романтика нашої історії може впливати на мозок і всі почуття людини!..
Вдалині ми побачили село. Це була Лоцманська Каменка. На березі ріки вже в самій Кам'янці ми напнулися на великого човна. Виявилося, що це Вуфкінська експедиція їде знимати пороги,* щоб зафіксувати їх плівку для всього того громадянства, що читатиме історію України і уже не зможе на власні очі побачити порогів і звільнитися від тієї облудливої романтики, що ще й досі розпалювала наш мозок.
Самої експедиції на човні не було.
Лоцман, гр. Гаркуша, що мав провести цю експедицію до самого Кичкасу, запросив нас до хати.
Гарна дружина лоцмана, кинувши свого наймолодшого запорожця на сіно в прохолодній хаті, тепер старанно, до сьомого поту, крутила смачне морозиво, мати лоцмана жарила рибу величезними півпудовими шматками, сестри лоцмана бігали, як навіжені, до льоху по лід та до хати по сіль, сам лоцман ходив по дворі і все підходив до сулії з «риковкою», щоб охолонула для дорогих гостей. Самої експедиції і тут не було.
Тоді ми запитали лоцмана, яка з його сестер виходить заміж і коли має відбутися весілля.
Лоцман був трохи вражений з нашого запитання. Він нас старанно переконував, що сестер він заміж не видає і що, коли ми парубки, то вакансія, безперечно, за нами. А морозиво і все инше, це робиться для Вуфкінської експедиції, бо ви ж сами знаєте, що їхати порогами небезпечно, а перед смертю слід добре попоїсти та погуляти.
Лоцман із сумом у голосі також заявив, що на його сестер нема ніякої надії, бо анахтемська експедиція дуже запаслива і везе з собою двох дам, що мають її розважати підчас подорожи.
Ця остання заява нас остаточно обурила. Це ж профанація порогів!.. Це ж святотатство!.. Що сказав би запорозький орден лицарів, який і духу жіночого не виносив! Це ж перекручування історії!..
Тоді ми сіли й написали таку записку до експедиції. «Бажаємо вам смачно їсти морозиво і мати поспіх у ваших дам».
Пішки ми пройшли лише шість порогів, на верстви це становить 40 верстов. Але тут простір міряється не верствами, а гаками і засобами сполучення. Коли ви їдете автобусом, то вам скажуть, що буде верстов десять з гаком, коли ідете човном – вам скажуть, що буде верстов тридцять з гаком, а коли йдете пішки, то буде верстов шістдесять з гаком; насправді ж буде лише сорок вер-стов, міряючи звичайно, точнішими інструментами, ніж автобуси, човни та ноги.
Коли ми пройшли перші шість порогів, то вся романтика, що століттями була закладена в нашу кров та голови, вивіялась до щенту. Ніяких водоспадів. Ніяких сьомиповерхових скель.
Є ще й досі такі чудаки, що об'їздять пороги в автобусі так верстов за 10 од кожного порога, а потім пишуть у газетах, що лоцмани тремтять і моляться, коли проїздять пороги. Ви тим чудакам не вірте, бо навіть підлітки й дівчата купаються на порогах і ловлять рибу.
Найцікавіші пороги – це Лоханський та Ненаситець У Лоханського порога надзвичайно мальовнича забора. Шматки дивовижних скель лежать у воді, і вода струмками дзюркоче між ними. На Ненаситці, дійсно, є водоспади, але водоспади невеличкі, на зріст людини.
Пороги не ревуть, а лише шумлять. Од них лунає шум, як од вітру в лісі. Трохі гуркоче лише Ненаситець. Вражіння од цього гуркоту таке, що ніби вулицею їде сотня грузовиків, навантажених камінням.
Ми не будемо перераховувати всі історичні місцевості та назви. Про них можна довідатися в підручниках з історії. Нічого видатного чи романтичного в цих пам'ятниках нема.
Звичайнісінькі собі насипи піску – це фортеці, а далі каміння й кулясті могили. Доводилося лише дивуватися, як легко піддаєшся на обману, на романтичну облуду прочитаної белетристики..
Останніх три пороги – Вудинський, Лишній та Гадючий – ми проїхали човном (каюком) так званим «козацьким ходом», цеб-то найнебезпечнішими місцями. Впливала лише надзвичайна швидкість їзди. Що ж до хвиль, водоспадів, каміння, то вони здавалися лише якимись тумбами, до яких уже так звик перехожий на наших вулицях і що їх він обходить зовсім машинально, навіть не помічаючи.
Тепер ми заздрили на вуфківську експедицію, що запаслася морозивом і прекрасними дамами, – до того всі пороги були звичайні й зовсім не романтичні.
ЕЛЕКРИЧНІ КОПАЛЬНІ
Було годин 10 ранку, коли ми підпливли до височенного залізничного насипу. Навколо було дуже тихо. Велике стадо корів мирно відпочивало на березі ріки. Сонце немилосердо смалило руді спини корів, і в повітрі плавав розтоплений цукор.
Спека й тиша були неймовірні. Десь за насипом залізниці знаходилась німецька колонія Бетань та Кичкас. Наші лоцмани не хотіли нас везти до самої пристані, щоб не робити зайвого гаку, і нам довелося підійматися на залізничний насип. Важко було повірити, що такий насип зроблено руками людей.
Це була величезна гора, що з нею зрівнялися б лише хмарочоси Нью-Йорку. Ми потіли й відпочивали кілька разів, поки вилізли до самої колії.
Тиша, що була навколо, раптом увірвалася. Грім вибухів роздер її на шматки, і луна розкидала її по всьому Дніпрі. Вибухи що-разу ставали інтенсивніші й напруженіші. Вони глушили й забивали подих.
Це по той бік залізничного насипу відбувався генеральний бій. Бій був немилосердий і жорстокий. То був бій людини з природою. Люди рвали набоями гранітові скелі, і сивий дим з камінням летів у повітря!
Коли ми перейшли залізничний насип, нам здалося, що ми перепливли океан і потрапили до Америки, а це перед нами не наш український Кичкас. а яка-небудь золота копальня в Клондайку.
Німецька колонія Бетань розкинулася перед нами, пишаючися своїми черепичними червоними покрівлями. Не звертаючи уваги на грім вибухів, вуличками бігали діти, хазяйки готували обід, а на подвір'ях гули молотарки, здіймаючи золоту куряву.
Над колонією звисла хмара диму од вибухів і пилюки.
Коли ж ми підійшли ближче до центру Кичкасу й побачили американських інженерів у сомбреро, у високих черевиках у штанях пляшками, ми остаточно переконалися, що це перед нами справжні – коли не золоті, то електричні – копальні.
Після порогів і плюскоту Дніпра, після дикої природи, що оточувала нас кілька днів, ми були вражені тим рухом, що відчувався тут на Дніпрельстані.
Ось високо на горі, куди не дістануть хвилі Дніпра, будується величезний театр. Там, високо, стукотять молотки, гуркоче бляха, із тріском падають дошки. Люди, як птиці, стрибають високо в повітрі на покрівлі театру й наповнюють простір рухом і гучною працею.
Далі праворуч перед нами повстає високий будинок, весь у лісах, бинтах і дошках. Це закінчують будувати Дніпрельстанове Управління. Далі, на правому й на лівому боці Дніпра тисячі людей копають землю, тисячі коней і возів, здіймаючи неймовірну куряву, довгими нескінченними ланцюгами возять ґрунт. Гудки паровозів тривожно й настирливо вриваються в цей гамір вибухів, стуку й торохкотіння тракторів.
Пароплави, катери й човни розрізають води Дніпра, везучи в баржах каміння, пісок або ліс.
Вулицями Кичкасу гуркотять грузовики, автобуси й великі трактори, запряжені у вагони на гумових шинах.
До деталів приглядатися не можна, бо тоді остаточно губишся в цьому вирові праці й руху. Нархарчівські їдальні, касарні, базар, амбулаторія, почта – все це оточено юрбами робітників, галасом і стуком.
Тут у всьому почувається могутній хід соціялізму, могутній рух уперед. Тут здійснюється електрична мрія нашого Союзу.
В цих копальнях здобувають електрику.
Дніпрельстан зворухнув увесь південь України: тут тільки й чути розмови про нього. Розмови гострі й напружені. Безліч спліток, нарікань переплітаються зі справжнім захопленням.
Місцеві запорозькі газети віддають найбільше уваги Дніпрельстанові. Особливо гостро стежать вони за зловживаннями й за проявами бюрократизму та протекціонізму.
В газеті «Красное Запорожье» ми прочитали в одному з відчитів сміливі слова якогось робітника, що гостро виступав проти протекціонізму. Він заявив, що Дніпрельстан – це великий океан, що в нього вливається брудна, засмічена річка протекціонізму.
В цьому відношенні на Дніпрельстані, дійсно, не все гаразд. Старі специ, що працюють на Дніпрельстані, ніяк не можуть і тут позбутися своїх старовинних звичок, але око робітника гостро стежить за ними, і всі їхні махінації рано чи пізно викривається.
Нас трохи вразив ще один момент – це абсолютна відсутність культурної роботи. Вже зовсім не говорячи про будь-яку українізацію, яка, можливо, й непотрібна, бо тут працює, за даними старшого інспектора Дніпрельстану інженера Ковгуна, 60% українців, тут неможливо знайти українську газету, а тим більше українську книжку.
Ми вважаємо, що це е хиба, яку слід виправити нашому Держвидаву та Політосвіті.
Не зважаючи на те, що тут більшість робітників-українців, все написано тут російською мовою. Ми старанно тут шукали слова Дніпрельстан, що всім подобається своєю звучністю, але ніде його не знайшли.
Це є лише прикра зовнішність, бо Дніпрельстан є в глибинах тієї робітничої маси, що так напружено здобуває електричну енергію.
Зовнішність завше, звичайно, залежить од культурної верхушки. Верхушка на Дніпрельстані складається з інженерів та спеців.
Нам довелось познайомитися з кількома з них, коли ми їхали з Запоріжжя до Херсону.
Першою нашою сутичкою з ними було питання про українізацію. Треба було б чути всім, як ці вигодовані на радянських хлібах люди міркують про українізацію.
Українізація – це насильство. Українські селяни всі говорять російською зіпсованою мовою. Українська мова – це суржик, це вигадка петлюрівців. І, нарешті, сам старший інспектор Дніпрельстану, інженір Ковгун, заявив, що українців привезено з Галичини.
Тоді ми заявили, що коли далі логічно так міркувати, то можна дійти висновку, що малпу* вигадали німці.
З другого боку, коли йде розмова про Дніпрельстан, ця публіка стає надзвичайно шовиністичною.
Вони всі обурливо заявляють: «Ми – запорожці, наші предки звідси, ми – українці, а нас звільняють з Дніпрельстану й виписують людей із Москви. Москва все захопила в свої руки й не дає нам ходу».
От вам і верхушка!.. І добре роблять, що звільняють отаких спеців, – подумали ми, – бо тоді б дійсно всі родичі запорозькі мали б нагрузки, а Дніпрельстан не посувався б ні на крок.
Такі розмови призводять до того, що навколо Дніпрельстану утворюється неприємна атмосфера спліток. Ми добре розкусили цю публіку, і всі ці розмови не зіпсували нам настрою, не зменшили нашого вражіння від великих радянських будов.
Робітникам Дніпрельстану потрібна хороша преса, їм потрібна книжка і культурна розвага.
Письменникам слід не сваритись, а працювати так, як працюють на Дніпрельстані. Курбасові слід дати кілька гастролів у театрі, що будується над Кичкасом.*
Тоді, може, й специ довідаються, що українців не привезено з Галичини, а малпу вигадали не німці.
А селянство й робітництво, що напружено б'ється з природою, що провадить регулярну жорстоку війну з нею, мусить мати культурний відпочинок та культурну розвагу.
Запоріжжя, Нікопіль, Херсон, лимани і Чорне море...
Рівні береги, широкий Дніпро... Старий Дніпро останні роки котить свої повиті розвінчаною романтикою хвилі.
Перед порогами у Дніпропетровську, недалеко берега, є надзвичайно цікавий будинок, що саме тепер ремонтується. Це – колишнє купецьке зібрання (тепер буде робітничим клубом, звичайно). Ми не пам'ятаємо імени архитектора цього будинку, але ж його твір – це геніяльна сатира на тих, для кого він будував.
Величезний, трохи присадкуватий, будинок зовні суворо витриманий в стилі... банківського бюрка. Так-так – бюрка, не більше. Знаєте, такого американського, що коло нього людина мимоволі здається лише придатком до рахівничої машини.
Вікна будинку великі, але ж вузесенькі. Це не вікна. Це величезні щілини, що крізь них визирає хижо на всі боки потвора-павук капіталізму, добре захищений бетонними мурами від нападу.
Байдуже. Не допомогли бетонні мури. Робітничі хвилі, ніби сміючися й жартуючи, обертають страхіття-будинок, цей пам'ятник капіталізму на Вкраїні, у свій культосередок.
Робітничі хвилі, по той бік порогів, гарячково б'ються у вирі праці перед підніжжям велетенського пам'ятника майбутнього вільного життя всіх трудящих...
Вже опускаються в хвилі старого Дніпра перші ряжі (клітини з камінням), закладаючи першу «перемичку». З нею рівнобіжно буде друга. Тоді між ними візьмуть Дніпрові хвилі та й вичерпають без ніякої пошани до їхнього славетного минулого. І тоді на сухому дні супроти Хортиці (що то вона бачила) – та й збудують бетонний мур. Ото й буде гатка...
Тоді, поволі, підуть хвилі Дніпрові все вище, все вище, – ніби в останній бій...
Та де там – годі!.. Для них уже будуть готові шлюзи...
Темної бурхливої ночи виніс нас пароплав, гойдаючи на хвилях, з лиману в море.
Прощай, старий Дніпре! На той рік, на провесні, прокинешся вже молодим Дніпром. Дніпром електричної енергії майбутнього, широкого й вільного, як це бурхливе море...
_________________________
Примітки
Текст Дмитра Бузька і Ґео Шкурупія «Старим Дніпром в останній раз» представлено тут за публікацією в харківському часописі «Нова ґенерація» № 1, 1927. Збережено правопис тієї публікації, котрий дещо відрізняється від сучасного. Примітки додані у 2017 році.
В осередку вандеї – Слово «вандея» є синонімом слова «контрреволюція». Походить від назви департаменту Вандея на заході Франції, де у 1793-1796 роках відбувався заколот проти Великої Французької революції.
... режисер Анощенко в «Трипільській трагедії»... – Ігровий кінофільм «Трипільська трагедія» про загибель загону комсомольців під час громадянської війни на Україні був знятий українським кінорежисером Олександром Анощенком у 1926 році.
Отам якраз загинув пароплав «Гоголь». А ондечки скеля, що з неї жбурляли комсомольців у вир... – 27 червня 1919 року з Трипілля вирушив пароплав «Гоголь» з десантом у 400 чоловік червоноармійської піхоти і кінноти, котрі мали придушити антирадянське повстання селян, але пароплав був захоплений повстанцями. А 3 липня того ж року повстанці під командуванням отамана Зеленого (справжнє ім’я Данило Ількович Терпило, 1886-1919 рр.) захопили червоноармійців у полон; рядових і безпартійних відпустили, а командирів і комсомольців скинули зі скелі у Дніпро.
... згадали Косинчину вигадку... – Григорій Косинка (справжнє ім’я Григорій Михайлович Стрілець, 1899-1934 рр.) – український письменник-новеліст, перекладач доби «Розстріляного відродження». Жертва сталінських репресій.
... типу плужан... – «Плужанин» – літературно-художній, критичний місячник. Виходив у Харкові протягом 1925-1927 років за редакцією Сергія Пилипенка, Івана Сенченка, Андрія Головка, Андрія Паніва. У часописі представлено широке коло авторів, переважно «плужан», чия творчість пов'язана з життям села: Андрія Головка, Івана Сенченка, Сави Божка, Олександра Копиленка, А. Лісового та інших. У часи літературної дискусії 1925-1928 «Плужанин» в особі Сергія Пилипенка виступав як один із основних опонентів Миколи Хвильового, захищаючи «партійні позиції» в галузі літератури і мистецтва.
... до археолога проф. Еварницького. – Мається на увазі Дмитро Іванович Яворницький (1855-1940), видатний український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник українського козацтва.
... Вуфкінська експедиція їде знимати пороги... – ВУФКУ – Всеукраїнське фотокіноуправління – державна кінематографічна організація, яка діяла в період з 1922 по 1930 роки.
... що малпу вигадали німці. – «Малпа» – застарілий варіант слова «мавпа».
Курбасові слід дати кілька гастролів у театрі, що будується над Кичкасом. – Лесь Курбас (повне ім'я – Олександр-Зенон Степанович Курбас; 1887-1937) – український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР. Жертва сталінських репресій.
