Текст книги "Старим Дніпром в останній раз"
Автор книги: Дмитро Бузько
Соавторы: Ґео Шкурупій
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)
Дмитро Бузько
Ґео Шкурупій
СТАРИМ ДНІПРОМ В ОСТАННІЙ РАЗ
В ОСЕРЕДКУ ВАНДЕЇ*
Вдалені, у вечірній імлі, сумирно забовваніли Трипільські гори...
Пароплав біг поковзь блискучим темним лаком річки.
Трипільські гори! Що вони бачили?..
Даремне намагався режисер Анощенко в «Трипільській трагедії»* одрубаними пальцями змалювати чорний жах героїчної загибели палкої молоди, що пішла рятувати честь прапору рад супроти куркулівського героя – отамана Зеленого.
Тільки тут, у цих байраках, таких зручних для притулку бандитів, у цій темній, критій згори тільки лаком, прирві чорної води, виразно й жваво відчувалась жахлива подія...
– Отам якраз загинув пароплав «Гоголь». А ондечки скеля, що з неї жбурляли комсомольців у вир,* – почули ми розмову в гуртку подорожніх – екскурсантів Сумської партшколи.
– А от, диви, щоб через пару років не довелося й вам, товариші, підпілля покуштувати. Що, як війна та, може, часткова або тимчасова поразка, та посяде ворог частину нашої території...
Розбалакалися про міжнародні події. Де там! Хіба ж оце залізна молодь («цвяхи б з цих людей робити!») та може сприймати можливість поразки, хоча-б тимчасової?
– Хлопці... Організуймо вечерю, бо ж їсти охота!.. – експансивним вигуком прериває кремезний хлопець із дужими щелепами й жвавими очима нитку песимістичних міркувань... І враз розвіяв їх вітром молодости, що їй аби свіже повітря, рух і простір, то вона все зорганізує з однаковою енергією: і вечерю на копійки, і опір ворогові.
Організуючи вечерю, заговорили про Дніпрельстан, куди екскурсія їхала.
– Гей, старий Дніпре! Та ж ніхто не пануватиме над тобою, крім електроенергії, теж зорганізованої, як і вечеря з копійок, оцими людьми-цвяхами, що зуміють, як треба буде, ще краще за запорожців боронити твої береги, – думали ми, слухаючи жваві розмови молоди...
– Отже, буржуазія панічно евакуюється тільки-но ревнули гудки заводів! – згадали Косинчину вигадку,* що теж був пасажиром на пароплаві...
А він, тимчасом, уже готуючись «на десант» у Трипіллі, розповідав, як там бандити ще недавно жахали людність.
– Ото вже проти ночи чимчикую я одного разу до свого села. Коли раптом серце притиснуло, щось недобре вчулося. Озирнувся, аж бачу – щось мене ніби здоганяє. Я – ходу! А воно за мною! Я – бігцем! А воно й собі взялося вноги!.. Ледве у свою хату вскочив, похапцем зачинився на защіпку. Аж воно як загуркотить у двері, та й кричить:
–Грицьку! Сховай мене скоріше в хату: бандит мене здоганяє. «От тобі й маєш, – думаю! Та це ж Щуряків Петро. А я від нього тікав»... А потім виявилося, що Петро тікав од Степана.
–А від кого ж тікав Степан? – запитав хтось.
Усі реготали...
– Той такий, що не скаже, – відповів Косинка.
Коли всі висміялися вдосталь, Ґео Шкурупій філософськи зауважив:
– Бачиш, Косинка, критика тебе за Трипільського бандита вважає. А який же ти бандит, коли від свого переляканого товариша тікаєш?
ТЕАТРАЛЬНІ ДЕКОРАЦІЇ
Тарас Григорович Шевченко був великий гіперболіст. Ця думка виникає несамохіть, коли подорожуєш Дніпром і бачиш його цілу добу. Тоді поволі переконуєшся, що всі його якості трохи перебільшені великим співцем його просторів та берегів.
Спереду на обрії повстають чорні хребти гір. Це, звичайно, не гори, це – кручі, але не маючи инших, ми скажемо трохи гіперболічно, за самим Тарасом Григоровичем, що це гори, це наші українські гори, бо крім них рівнина й степ.
Ліворуч день, а праворуч ніч. Так народжуються ранок.
Праворуч місяць заплутався в хмари, і він уже зовсім блідий, анемічний, він усю ніч борюкався в хмарах і тепер виснажився, зблід.
Ліворуч ще нічого немає, ніякого небесного звіря... Ліворуч лише обрій – але він рум'яний, він починає потроху посміхатися й підморгувати. Від цього підморгування якесь металеве світло поволі розливається в повітрі, все світлішає, і місяць уже почуває себе зовсім зайвим.
Спереду гори, вони чорні й масивні, присадкуваті, вони нагадують якихось доісторичних тварин.
Гори поволі уходять кудись у правий бік і раптом здається, що місяць стримголов падає у Дніпро, – це круто повертає пароплав. Химерне вражіння, що місяць падає, припиняється, і знову все навколо спокійне. Лише настирливий ритм ходи пароплаву морочить голову.
Під цей ритм в уяві виникають співи й нарешті починають ворушитися на вустах. Несподівано помічаєш, що наспівуєш Шевченківського «Заповіта».
Пасажири кажуть, що підпливаємо до Канева. Тепер стає зрозумілим, чому наспівується...
.... Дніпро і кручі......
було б видко, було б чути......
............ реве ревучий........
Наспівуєш, а настирлива критична думка все нагадує: хіба не гіперболіст?
Такий спокійнісінький старуган Дніпро, хіба він може ревти? Він лише муркотить, гріючися, як кіт під сонцем, або прохолоджуючись під зоряним блиском.
А гори ввесь час наближаються до пароплава, як потворні величезні істоти. Вони ніби підкрадаються до нас і хочуть нас проглинути.
Ранковий вітер не вщухає, він забирається в кров і старанно прохолоджує її. Не зважаючи на це, школярі екскурсанти поснули. Дівчата понакривалися білими намітками й прихилилися головами до колін своїх лицарів, а лицарі, натягнувши кашкета на самий ніс, героїчно тремтять в жартівливих, але холодних пазурах ранкового вітру.
Хлопці й дівчата їдуть на могилу. Це радянські прочане.
Пароплав підходить до пристані. Прямо перед нами гора, вона в ранковому освітленні нагадує легендарну тварюку. Плями суглинку відзначають очі, вуха та пащу.
Гора наїжилась лісом, і цей лісок на горі – це грива цієї потворної тварюки.
А де ж могила? Довго і старанно вдивляєшся в обрій, бачиш кручі, кручі й кручі, далі дерева, що з них стрункими щоглами повипиналися в небо тополі.
Серед дерев мальовничо розташувалися хатки.
Вдивляєшся й бачиш чудовий краєвид, що несамохіть асоціюється з старовинними легендами та казками.
Могили ввесь час так чомусь і не видко. Десь далеко таки забрався Тарас Григорович на спокій од свого ревучого Дніпра.
Пароплав попихкав і одвалив. Праворуч назад побігли кручі, одна дивовижніша за одну.
Все так само вдивляєшся, шукаючи могили, і, нарешті, далеко на кручах поміж тополів бачиш гостроверху білу колонку.
Це і є пам'ятник на могилі Тараса Григоровича Шевченка.
Колонка своєю білістю та стрункістю сперечається з тополями, але тополі швидко оточують її своїм танком, ніби всі вони танцюють старовинного менуету, і колонка зникає з очей.
Кручі сунуть, одна дивовижніша за одну. Ось випливає височенна круча, вона над самою водою, і тепер зовсім не дивуєшся екстравагантним бажанням Михайли Семенка... Згадуєш його вірша, і справді стає бажаним збудувати на самому шпилі такої кручі палац у стилі Растреллі, з усіма напівсимволічними причандалами.
Цей замок мав би з Дніпра надзвичайний вигляд і весь відбився б у воді...
Такі екстравагантні думки раптом перетинає бренькіт бандури, й тихий молодий голос співає славу Шевченкові, його могилі, Дніпру та кручам.
Підходиш ближче й бачиш якусь людину в солом'яному брилі в українській сорочці з краваткою.
Вітер ворушить рудими довгими козацькими вусами, – очі заплющені. Це сліпець. Він співає й перебирає пальцями звучні струни бандури.
Раптом він кінчає співати й розплющує очі. Ви здивовані й збентежені. На вас дивляться до неймовірності блакитні хитруваті очі. Ви бачите перед собою молоде, свіже обличчя, театрально підроблене під старовину.
Це якийсь молодий бандуриста, аматор старовини та етнографії.
Грошей він не бере, а во славу Шевченка та України що-дня недосипає, бо їде пароплавом од Канева до першої зупинки, виконуючи доброхітно обов'язки пропагатора та співця, боючись, щоб слава цих круч не вмерла.
Пароплав знову починає ритмічно заколисувати, і несамохіть співаєш старовинних пісень.
МІРКУВАННЯ ПРО КАКТУСИ ТА ВЕРБУ
Пароплав іде по стовпах. Ось він кар'єром мчить на червоний стовбець, ніби хоче його протаранити, ось він раптом завертає і вже мчить на такий же, але білий стовбець
Правий берег – стовбець червоний, лівий берег – стовбець білий.
Сьогодні неділя, і на кожній пристані пароплав зустрічають гуртки парубків та дівчат.
Дівчата, не зважаючи на спеку, ходять у кількох теплих спідницях та кохтах. Це зі здивуванням ще раніш помітив Бузько й розповідає, про це.
– Уявіть собі, вони одягають по три спідниці у таку спеку! А рибалки, що живуть коло води, ніколи не купаються!
Те, що рибалки не купаються, після аналізи стає зрозумілим. Це професія. Лікарі – хворі, шевці – без чобіт, а рибалки, що завше живуть коло води, не купаються.
Шкурупій заявляє, що українські прерії (рівнини) відрізняються од мексиканських лише тим, що в Мексиці ростуть кактуси, а у нас верба.
Індійці відрізняються од наших селян – рибалок тим, що плавають у «пірогах», а наші рибалки – в човнах, що нічим не відрізняються од «пірог».
І справді, коли поглянеш па рибалку, що стоїть навколішках у човні і гребе своїм маленьким веслом, то це здасться чимось майнрідовським.
Рибалка в старовинному човні і поруч – Дніпрельстан, культура соціалізму. У нас живуть одна обік одної найрізноманітніші з першого погляду речі. Хай буде дивно капіталістам: наш рибалка не купається, дівчата ходять у спеку в теплих спідницях і розмовляють про радіо та електрику, часто ґрунтовно розуміючи те й друге.
Дивишся на Дніпро і думаєш, який він широкий і який він вузький. Що він бачив, цей старенький козарлюга!?
Татари, греки, козаки, шведи, москвини! Барвиста історія!
І раптом згадуєш, то цей старуган «вижимає» 1.500.000 кінських сил. От тобі й старуган! От тобі і дідок!..
Там нижче своєю енергією він утворить найкультурніше вогнище і лише частку своїх сил, яких-небудь 650.000 сил, він віддасть цьому вогнищеві.
Дніпрельстан – це електрична мрія, що вже набуває реальних форм...
Вдалині міст і бані церков. Пропливаємо повз пляж. На піску пляжа, у воді, безліч пляжників.
Відважні пловці пливуть під самі колеса пароплава. Пароплав зустрічається дружнім криком.
По пляжу можна догадатися, що підпливаєш до міста.
– Це Кремінчук.
Таким же криком вже за мостом пляжники випроваджують нас у дальшу дорогу.
ФОРПОСТ
Уночі рахувати просторінь на верстви важко, і рахуєш її на години. От на кілька годин простору спереду пароплава бачиш блискучу полаковану воду. У воді плещеться вогнений стовп од місяця, і жовте сяйво закручується у вирах води в якусь золотаву лемішку.
Спокійне, блискуче плесо води йде до самого обрію. А там, на обрії, на години простору величезна лінія огнів. Лінія подвійна, вогні в повітрі й у воді. Це ілюмінація, це калейдоскоп блискучих вогнів. Вони танцюють, міняться, і навіть очам радісно дивитися на них. Таке вражіння, ніби хтось зібрав усі зорі з неба у жменю й розсипав їх у блискучу воду Дніпра.
Аж ось пароплав присунувся до Каменського ближче, і феєрія зір, зібраних у жменю й кинутих на озеро, обернулася в лінії електро-ліхтарів.
Велетень – металургійний завод – із своїми домнами півнеба завісив сірчаною хмарою. Аж місяць примружив око: їдкий дим не давав йому роздивитися, що там таке гуркотить, шарудить, зойкає, стогне, кидає гнівливо в сіро-синє небо червоні вибухи...
Що то за чари, переповнені вщерть чародійським напоєм, що їх хтось високо здійняв у гору на струнких підставках, розпліскуючи в повітрі жагучо-блакитні бризки... А чародійські чари стереже струнка сторожа сумирних димарів.
А ось і самі чародії.
Сьогодні неділя, і по чорно-жовтій від димової фіранки воді сковзаються білі тригери. В них спортивно вбрана робітнича молодь, що бадьоро перекликається на тому особливому радянсько-робітничому жаргоні, який мимоволі народжує в нас радісний відгомін. Гурток молоди виходить на дах пароплава: їдуть до Дніпропетровська...
– Гіп-гіп-ура!.. – вітають вони тих. що лишилися.
ДИМ ЗАВОДІВ І ПЛЯЖ У СТЕПУ
Хто ж тепер не знає, що то є пляж?..
Біс його знає, коли й звідки ця мода пішла. Було колись, що люди купалися ввечері, холодком, старанно ховаючи своє мізерне тіло не тільки від сонця, а й від чужого ока.
А тепер спитайте малого хлопця – і то він вам скаже:
– Пляж – це таке місце, де сотні й тисячі дядь і тьоть виставляють на показ сонцеві (а ще більш чужому окові) всі принади свого, може й негарного, тіла. Деякі дяді, що цілу осінь, зиму та весну напружено шукали нагоди побачити хоч шматочок жіночого тіла (власна жінка «на облік» не береться), звичайно тепер мають цієї «насолоди» досхочу. І тому в них масні очі, а на устах солодкувата посмішка. Очевидно, ця посмішка до вподоби тьотям. Бо вони крутяться, як ті свіжі карасі на сковородці...
Певне, то їх сонечко дошкуляє...
Ще пляж можна назвати біржею праці. Бо ж усі тьоті та дяді напевне що «безробітні». Де ж ви бачили, щоб робоча чи службова людина, або «хатня господиня», як це в анкетах зазначається, та мала спромогу отак з ранку до вечора день по дню ясне сонечко та чуже око чарами свого тіла ублажати?
Звичайно, що «безробітні». Не маючи «шматка хліба», вони годуються сонцем, повітрям та водою. І думаєте – це погана дієта?.. Еге-ж... Ви б подивилися на «пляжних хлопців», – це цілком окрема порода людей. Так от-такий пляж у Києві, в Одесі, в Криму, мабуть, та по инших місцях відпочинку трудящих. Але зовсім инакший він у Дніпропетровську.
В Дніпропетровську «безробіття», очевидно, рідкосне явище, бо прекрасний його пляж (величезна коса з зернистого чистого піску) вдень майже порожній. Тільки ввечері, переїжджаючи з Амура (заводське місто) в Дніпропетровськ човном, ми побачили на косі родини робітників та службовців, що освіжалися купанням після трудового дня. Трохи більше пляжників ми бачили на острові, другого дня. Але з уривків розмов та їхнього поводження ясно було, що це – «відпускники» або – населення будинків відпочинку, в цьому місці розташованих, а не «безробітні».
Не знаємо, як кому, але нам оті «безробітні» такі милі, що ми, не бачучи їх, відчули себе так гарно й вільно, як то буває, коли видерешся зі смердючого льоху та в широкий степ.
І, справді – широкий вільний степ виразно відчувався навколо. Він відбивався у безкрайній, здавалося, плескуватій бані ясносинього неба. Він притаївся за розлогою горою, що її вкрило гарне велике місто, покалічене на диво поганими, незугарними дзвінницями церков. Таких поганих із боку архітектури, як у Дніпропетровську, церков, певне, в цілому не знайти.
Він – широкий, вільний степ – зачаровано задивився на різнобарвні чорні, попелясті, сині, жовті, зеленкуваті стовпи диму велетнів-заводів, що ним геній людської праці викурював з неба старого пришелепуватого бога.
НЕВЖЕ Ж ЇМ НІХТО НЕ ДОПОМОЖЕ?
На центральній вулиці – Ленінському проспекті, що кучерявою стрілою скверів прорізує осередок міста, нас тяжко вразила, так би мовити, красота негарних, понівечених виродженням облич. Річ у тому, що центр Дніпропетровська залюднений майже виключно колишнім торговим населенням.
А вже минуло 10 років революції – 10 років тяжких злиднів для цих людей минулого та їхніх нащадків.
Від тяжкого вражіння машкараду голодного виродження ми тікали до «своїх», до редакції «Зорі» й «Зірки». Вже за пару годин свого перебування в Дніпропетровську, ми відчули, що це могутній центр праці. Сторожа струнких димарів сторожила неоцінні скарби щирого, чистопробного багатотисячного пролетаріату, що складає переважну більшість конгломерату міста та передмість навколо заводів Дніпропетровську, Амура та горішнього Дніпропетровська.
Отже, ми мали цілковиту рацію сподіватися, що в редакціях української місцевої преси знайдемо, що-правда, невеличкий (ми ж бо знаємо нашу культурну «незаможність»), але міцний гурт хороших, енергійних хлопців, що високо тримають прапор української пролетарської культури в цьому могутньому пролетарському центрі...
Глибочезне розчарування...
Десь на задвірках, протухлих стилем міщанського передмістя (хоча редакція в центрі), серед вікон із традиційною геранью та канарками, ми побачили напис «редакція» та вказівець-стрілку, куди саме йти. Тільки в цій указівці й виявилась діловитість місця праці.
Увійшли в малесеньку задушну кімнату, і враз нас придавило якесь чудне вражіння цілковитої порожнечі.
Чудне тому, що кімната була малесенька, вся заставлена столами й шафами, і люди в ній були – все як слід, і все-таки – мертвотна пустка та й годі.
Ми спитали редактора – Івана Ткачука. Ми чули, що він енергійний, здібний хлопець. Саме такий, яким ми уявляли собі увесь сподіваний гурт носіїв пролетарської культури в Дніпропетровську.
Нам сказали, що Іван Ткачук – редактор «Зорі», редактор «Зірки», зав. відділом преси, зам. зав. агітпропу і ще щось, і ще щось – зараз у відпустці (ще б пак! дивно, що ще не на цвинтарі...).
Тоді ми попросили показати нам того, чи тих, хто його в редакції заступає.
Нам показали на другу кімнату.
Увійшли. Кімната була ще менша, але порожнеча враз відчулася ще більша. Коло столів, у глибокій моральній дрімоті безпорадної нудьги сиділо двоє молодесеньких хлопців типу плужан* першого ступня навчання, та ще й не з Кобеляк. а так – з оспіваної Остапом Вишнею сільської політосвіти – хати-читальні.
Один із них протер очі (він їх не протирав фактично, але нам це здалося до галюцінації виразно) й запитав, чого нам, власне, треба.
Ми досить бадьоро назвали себе, сподіваючись, що малолітній редактор усе ж за літературою стежить.
Не знаю, чи ми помилилися, чи редактор вважав недбало-величаву байдужність за найкращий спосіб зустрічі товаришів-літераторів, але жодна іскорка свідомості не промайнула на його дрімотному обличчі. Його товариш і теж редактор, той собі правив далі рукописа, не звертаючи на нас жодної уваги, не бажаючи, очевидно, розпитати про культурне життя Києва, про літературні новини, – все речі, здавалося б, для редактора дуже цікаві...
Тоді почали розпитувати ми. З пожадливістю «столичників», ми витягали слово по слові з уст малолітнього редактора, скутих дрімотою безпорадної нудьги.
І ці слова, повільні й ліниві, як воли, схематично й нудотно розповідали про речі, що про них треба кричати, битися головою об мур або бити кого головою об мур – залежить од характеру...
Воли-слова промугикали нам про те, що в неоцінній скарбниці УСРР щирого, як добра сталь, пролетаріату, на фронті української культ-роботи є Іван Ткачук, і знов Іван Ткачук, і знов Іван Ткачук, що досі якимсь чудом щасливо уникає вічного відпочинку під могильним каменем...
І це тоді, як і в Києві, цьому міщанському центрі, і в Харкові, цьому напів-міщанському центрі, є чимало безробітних зголоднілих молодих революційних літераторів, навіть літераторів-комсомольців, навіть партійців, що одірвані від робочої маси, справді розкладаються, занепадають у міщанський песимізм, б'ють щиро зайців, та качок і таке инше, і таке инше...
Воли-слова розповіли про те, що в заводському Дніпропетровську український щомісячник «Зоря» та селянська газета «Зірка» видаються на крихточки. що перепадають із прибутків «Звезди» – газети справді гарно поставленої. Ні Держвидав, ні просто Відділ Преси ЦК з відповідних джерел нічогісінько не дають для української преси Дніпропетровська, де значна частина робітництва, де більшість робітництва розуміють українську мову, щиро й прихильно до неї ставляться (не випадково ж нам усі радо й охоче відповідали укр. мовою, коли ми розмовляли з робітництвом коло заводів).
Для преси Дніпропетровська, де тільки й можна здійснити мрію про звязок літераторів із робітничою масою, бо нею, бо її духом, її настоями, складом життя просякло все місто. Нема в ньому отруєних минулим бур шовінізму, як у Києві. Нема й неминучого дурману столиці, її нервозної метушні, неврастенії, що, натурально, враз підхоплюється з природи нервовою вдачею молодого письменника.
А є повна сталевої сили атмосфера заводів, прекрасних велетнів-заводів, що так чудесно вбивають найдрібніші, найтриваліші баціли розкладу, зневір'я. Є могутній пролетаріят з такими руками й плечами, що широчезні сорочки Дніпропетровського швейпрому, спеціяльно для робітництва пристосованого, ледве їх у собі витримують.
Під кінець коротенької розмови ми вже не сердилися на малолітніх зам. редакторів за їхній крижано-холодний, зовсім не товариський прийом. Ми їх жаліли. Ми розуміли, що ці нещасні істоти, придушені зовсім, задавлені, не існують уже, як живі істоти, під тягарем тих велетенських завдань, що на них з лихою іронією долі покладено вимогами нашої політики в справі культурного виховання робітничих мас.
Вони їх розуміють, нещасні, розуміють ці драконові вимоги. І їм нічого не лишається, як, схиливши покірно голови, скам'яніти в безпорадній нудоті...
Невже ж їм ніхто не допоможе?
