Текст книги "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

Автор книги: Денис Журавлев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Окрім земельних надань і надання дозволу на торги, промисли, млини, шинки, на створення слобід і промислових підприємств, а також на право збирання різноманітних місцевих податків, гетьман роздавав чимало «оборонних» універсалів монастирям, звільняючи їх від тих чи інших податків та повинностей, а також забороняючи полковій та сотенній козацькій адміністрації втручатися у внутрішні справи монастирських володінь. Так, борзенський і шаповалівський сотники в 1688 році дістали від гетьмана сувору догану за те, що вони «не знати одколь взявши смелость тую непотребную», наважилися хазяйнувати в маєтках Максаківського монастиря. Гетьманська влада боронила церковні права та володіння не тільки від зазіхань з боку світських державців, але й від «непослуху» з боку монастирських підданих.

Не може не вражати розвиток архітектури в часи гетьманування Мазепи. Ця доба залишила цілу низку прекрасних будівель, які значною мірою змінили архітектурне обличчя міст Лівобережної України. У Києві, Чернігові, Переяславі і в багатьох інших українських містах з ініціативи і за кошти гетьмана Мазепи було побудовано або перебудовано десятки величних храмів. Не можна не згадати старовинних київських соборів – Св. Софії, Успіння Пресвятої Богородиці та Троїцької надвратної церкви (останні два храми – на території Києво-Печерської лаври), Дмитрівського собору Михайлівського Золотоверхого монастиря, Троїцького собору Кирилівського монастиря, перебудованих Мазепою, а також нових соборів та церков, збудованих гетьманом у Києві (собори Св. Миколи в Пустинно-Миколаївському монастирі, Богоявления в Братському монастирі, Всесвятська церква Києво-Печерської лаври), у Чернігові, Переяславі (Вознесенський кафедральний собор), Батурині і в менших містах та численних монастирях Лівобережжя. Найвеличніші з усіх – обидва київські «мазепинські» собори (в Братському Богоявленському та Пустинно-Миколаївському монастирях) були збудовані в першій половині 1690-х років за одним архітектурним планом (на зразок Спасо-Преображенського собору Лубенського Мгарського монастиря, побудованого близько 1684 – 1688 років, прототипом якого були римські барокові базиліки початку XVII століття), схоже, одним і тим самим не відомим нам архітектором (щоправда, кілька істориків з української діаспори припускають, що ним міг бути українець Йосип Старченко). Серед архітекторів, що творили під патронатом українського гетьмана, були як українці (згаданий Старченко, Афанасій з Пирятина, Прокіп Корнієвич), так і поляки (Мартін Томашевський, Ян Федрович), німці (Адам Цернікау, Йоган Баптиста), французи (Ла Мот де Тансі, Дерівер).

Український дослідник архітектури та образотворчого мистецтва епохи Мазепи Федір Ернст зазначав, що вперше з часів Київської Русі на території України відновилася традиція будівництва значної кількості великих соборів і монастирських церков. Споруджувалися вони в стилі бароко, були довгими прямокутними в плані будівлями, ділилися на три нефи і мали п'ять або більше бань (центральну і кутові). Нерідко на західному фасаді таких храмів будувалися окремі виступи або башти. Пишно орнаментувався центральний портал (вхід), який прикрашався скульптурними композиціями, з декоративними щитами (картушами), хвилястими лініями волют (прикрас у вигляді мушлі, що дістали українську назву «слимачниці», бо, мабуть, нагадували майстрам слимачків), колонами та пілястрами. Останні мали розкішні капітелі з різьбленням і ліпниною у вигляді виноградної лози, завитків та листочків аканту, дитячих янгольських фігурок (які італійці називали «путті» – «діточки»), квітів та овочів, золочених орлів, сонць, монограм Ісуса Христа та Пріснодіви Марії. Цікаво, що суто барокові елементи гармонійно поєднувалися в Україні з давніми традиціями дерев'яного церковного будівництва, в результаті чого з'явився той стиль, який і досі відомий мистецтвознавцям як українське (або мазепинське) бароко. До речі, на втілення архітектурного проекту в життя сильно впливали смаки замовника, він не віддавався «на відкуп» архітекторові – в угодах між замовниками та архітекторами тих часів перші завжди обговорювали навіть деякі незначні деталі будівлі. Отже, зовнішній вигляд і конструкція величних українських соборів доби «мазепинського бароко» справді відповідали художнім смакам гетьмана та тогочасної української еліти.

Світське будівництво мазепинської України, хоча й мало менші масштаби, позначилося такими монументальними будовами, як, наприклад, будинок Київської академії (1703 – 1704) – первісний зовнішній вигляд цієї будівлі можна побачити, наприклад, на гравюрі Івана Щирського на честь ректора Академії Прокопія Колачинського (1701 рік) – тій самій, на якій, на думку деяких дослідників, в алегоричному вигляді Афіни-Паллади зображено не когось іншого, як… героя нашої книжки, в обладунках і з вусами (!); будинок Київської ратуші (1697 рік) і, звичайно, славнозвісний мур Києво-Печерської лаври з його чудовими брамами та вежами – споруда майже 520 сажнів (більше кілометра) завдовжки та 2 сажні заввишки.

З інших галузей мистецтва мазепинської доби варто відзначити живопис – церковний (іконопис) і світський (зокрема, жанр портрета-парсуни). Чудовий зразок ікони цієї доби – ікона Покрова Пресвятої Богородиці з Переяслава, на якій зображені переяславський полковник Федір Мирович, гетьман Мазепа, Петро І, його дружина Катерина та придворні, а також представники українського православного духовенства (зокрема, Феофан Прокопович). Бурхливо розвивалося мистецтво різьблення, а особливо граверство, представлене такими визначними майстрами, як Олександр (Антоній) і Леонтій Тарасевичі (які навчалися своєму мистецтву в Аугсбурзі), вже згаданий нами Іван (Інокентій) Щирський, Іван (Іларіон) Мигура, Данило Галяховський та ін. Для уважного сучасного глядача, що всерйоз цікавиться живописом, справжньою насолодою є розглядати бездоганні за технікою виконання гравюри українських барокових майстрів цієї доби, що мають складну композицію, насичені символічними персонажами, алегоріями, якимись химерними образами, що інколи можуть видатися близькими родичами монстрів з творів Босха чи Гойї, або милуватися розкішними пейзажами, композиціями з плодів та пишно орнаментованими рамками. Додамо, що саме наприкінці XVII століття гравюру на дереві витісняє складніший і технічно досконаліший вид цього мистецтва – гравюра на металі (на мідній дошці). Центрами граверства були Київ, Чернігів та Новгород-Сіверський, і українські майстри славилися далеко за межами Гетьманщини. Особливо популярним жанром стають гравіровані об'яви (такі собі рекламки) публічних диспутів, що влаштовувалися студентами та професорами колегіумів. Кінець блискучого гетьманування Івана Мазепи був початком певного занепаду українського граверства, яке відродиться, хоча і не так потужно, в 30-ті роки XVIII століття. Справа тут, мабуть, не лише в тимчасовій відсутності серйозної «спонсорської підтримки» цього недешевого виду мистецтва. Військова та ідеологічна катастрофа, яку пережила козацька Україна в 1708 – 1709 роках, не могла не позначитися на виборі кола тем для гравюр, адже граверам довелося переорієнтовуватися з прославляння подвигів української зброї та ілюстрацій до панегіриків козацькій старшині на вихваляння Петра І та його сановників, які якраз і були ініціаторами політичної руйнації Української козацької держави. Зробити такий карколомний фінт зуміли (і захотіли) далеко не всі митці…

Цікавим і малодослідженим є розвиток прикладного мистецтва за часів гетьмана Мазепи, а саме ця епоха залишила нам у спадок величезну кількість церковних та світських предметів, прикрашених різьбленням, ювелірних виробів з благородних металів, тканин та вишивок, скляних виробів тощо. Ми знаємо, що своїми вишивками срібною ниткою славився неодноразово згадуваний нами Київський Лаврський дівочий монастир, ігуменею котрого була мати гетьмана Марія-Магдалина, а черницею – сестра Івана Степановича. В різних українських музеях зберігаються кілька вишитих саме за ігуменства Марії-Магдалини Мазепини плащаниць, церковних риз, «воздухів» тощо. Неймовірно, але і для цієї тихої обителі 1708 – 1709 роки стануть катастрофічними – монастир буде закрито російським урядом, а. черниці перейдуть до Флоровського монастиря на Подолі, де згодом буде відновлене мистецтво високохудожньої вишивки сріблом.

Саме в добу гетьманування Мазепи Київ відродився в своїй іпостасі духовного центру України. Його значення та вплив, як це було колись ще за часів Петра Могили, поширилися далеко на схід і південь, у країнах Східної Європи і православного Сходу. Головним культурно-науковим осередком Києва і всієї України став Києво-Могилянський колегіум, який успішно пережив скрутні часи Руїни. Зміцнення української козацької державності в останній чверті XVII століття сприяло створенню для колегіуму належної матеріальної бази, а відновлення культурних зв'язків із Західною Європою та культурна діяльність на Сході допомагали йому збирати якісні викладацькі кадри, що нерідко здобували підготовку в університетах Західної та Центральної Європи, і приваблювали до нього широкі маси студентської молоді. Про високий науковий рівень колегіуму можуть свідчити хоча б імена викладачів – Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича. Останнього вважають найвидатнішим вченим-енциклопедистом тогочасної України. Прокопович добре знався на теології, філософії, літературі, історії, математиці, астрономії, а також першим почав викладати в Києво-Могилянській академії теоретичну фізику та математичні науки (усе це, між тим, абсолютно не заважало Феофанові бути неймовірним інтриганом, мати мінімум одного позашлюбного сина і виявляти щодо своїх численних ворогів гідну подиву мстивість).

У 1690 році в колегіумі було запроваджено повний курс теології (а саме наявність такого курсу була обов'язковою ознакою тогочасних вищих навчальних закладів – університетів і академій), а 1694-го (згідно з царською грамотою від 21 січня) він дістав фактичні права академії і внутрішню автономію. Проте лише в 1701 році (ця царська грамота датована 7 жовтня) колегіум був офіційно визнаний академією. Схоже, справа була в тому, що російський уряд з певною обережністю ставився до викладання теології в Києві, який вважався розташованим у зоні сильних католицьких і уніатських впливів.

Як писав сам гетьман Мазепа, в Києво-Могилянській академії «цвечение всякому з малороссійских детей хотячому учитися походит». Академія в цей період дійсно мала загальнонаціональний характер, охоплюючи всі стани українського населення, від гетьманського небожа до звичайного селянина. Важливо, що тут формувалися кадри української керівної еліти. Саме сюди гетьман Мазепа віддав навчатися наукам своїх небожів і потенційних спадкоємців – Івана Обидовського та Андрія Война-ровського. Тут вчилися діти генеральної старшини та полковників – Орлики, Ханенки, Полуботки, Лизогуби, Ломиковські, Горленки, Мировичі, Новицькі, Голуби, Туранські, Маркевичі, Скоропадські та багато інших майбутніх державних, культурних, церковних діячів козацької України. Згодом тут навчалися їхні діти, і ця традиція зберігалася майже до кінця існування Гетьманщини. Саме тут, в академічних конгрегаціях, формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької еліти і мали значний вплив на українську державну політику. Зі стін академії вийшло нове покоління старшини, що відігравало велику роль наприкінці гетьманування Мазепи, а потім в колах української політичної еміграції (Пилип Орлик, Федір Мирович), а також в Українській козацькій державі за часів наступників Мазепи (Павло Полуботок). Також тут готувалися кадри для місцевої української адміністрації полкового та сотенного рівня, яка помітно відрізнялася від своїх попередників доби Руїни, а також духовенства – фактично тогочасної української інтелігенції, яка формувалася з різних верств українського народу. За часів Мазепи Київська академія мала найбільшу за увесь період свого існування кількість студентів – понад 2 тисячі.

Такими великими успіхами Києво-Могилянська академія чимало завдячує Мазепі, якого Варлаам Ясинський називав «особливим обновителем, промислинником і благодітелем Братського монастиря». «Зрим Кіево-Могилянскіе Афины, щедрою десницею Вашею Панскою каменным строеніем и прав утверждением укрепленны», – писав у 1705 році ієромонах Антоній Стаховський, префект Чернігівського колегіуму, що згодом став Сибірським архієпископом, у своєму «Зерцале от писания Божественного». Затвердження статусу і прав академії, забезпечення її маєтками (зокрема надання Київському Братському монастирю села Більмачівки в Івангородській сотні Київського полку в 1692 році, сіл Виповзова і Лутави в Остерській сотні наступного року, села Плісецького в 1702-му, затвердження прав на село Стайок в 1707-му тощо), щорічна дотація в сумі 1000 золотих («на київських спудеїв»), різні коштовні подарунки (зокрема, значна кількість цінних книжок для бібліотеки), будівництво нового академічного корпусу та передача в 1703 році кількох будинків на Подолі, повсякчасна увага до академії та піклування про неї, часті візити та присутність на диспутах та академічних театральних виставах – усе це зробило гетьмана «ктитором преславної Академії Могило-Мазеповіанської Київської» (як називав цей заклад Феофан Прокопович у своїй посвяті до драми «Володимир»; ця назва стала звичною для академії). Передаючи академії село Плісецьке, гетьман писав, що робить це, «меючи особливый наш на тую обитель святую Братскую киевскую (в которой многими трудами ко общой церкви Божией и Малороссийской нашой отчизни пользе и потребе наукы визволение отправуются) респект и рементарскую патронствующую прихильность…» У 1708 – 1709 роках російська влада в Києві навіть всерйоз побоювалася «мазепинських симпатій» і якихось виявів непокори з боку Київської академії, яка після Полтавської битви переживала протягом досить тривалого часу далеко не кращі часи, а її професори в своєму колі нерідко з ностальгією згадували «золоту» мазепинську добу.

Києво-Могилянська академія була не єдиним важливим навчальним закладом Гетьманщини. Під безпосередньою опікою гетьмана Мазепи в 1700 році з'явився і почав швидко зростати новий академічний центр – Чернігівський колегіум. Він містився при Борисоглібському монастирі і спочатку мав лише три «класи» (курси) – інфіми, граматики та синтаксису, а з 1705 року, коли колегіум перенесли до більшого приміщення, – шість «класів», що, власне, і складали звичайну навчальну програму. Недаремно Ан-тоній Стаховський, префект колегіуму, присвятив видане в Чернігові 1705 року «Зерцало от писания Божественного» Мазепі як меценату чернігівських храмів та покровителю колегіуму, що згодом (у 30-ті роки XVIII століття) неофіційно називали «Чернігівською Академією».

Передбачалося також заснувати колегіум при новій єпископській кафедрі в Переяславі, і, схоже, лише бурхливі події 1708 – 1709 років змусили відкласти цю справу на майбутнє. Згодом цей план буде реалізовано, але вже не за життя Івана Мазепи.

Створюючи гідні умови для поширення вищої освіти в Українській козацькій державі, гетьман не хотів ізолювати українську молодь від навчання в інших європейських закладах. Немає сумніву, що Києво-Могилянська академія, завдяки його допомозі, добре забезпечувала академічні інтереси українського студентства. Цікаво, що за часів Мазепи українці з Гетьманщини рідко навчалися в університетах Західної Європи – очевидно, значно простіше і дешевше було вчитися вдома, а рівень освіти, який давала Київська академія, не поступався європейському. Але в останні роки свого гетьманування Мазепа охоче посилав українську старшинську молодь, яка пройшла світський курс (до курсу теології) в Києві, продовжувати навчання у Львові, в єзуїтському колегіумі. В цьому місті, наприклад, навчалися сини генерального обозного Іллі Ломиковського, його онук Микола Ханенко, майбутній генеральний хорунжий і автор славнозвісного «Щоденника», свояк гетьмана Мазепи – Іван Топольницький, син переяславського полкового судді Андрій Берло (згодом стане єпископом Переяславським під іменем Арсенія) та ін. Можливо, це було якось пов'язано з новою орієнтацією політики гетьмана, спрямованої на пожвавлення контактів між різними українськими землями, навіть із тими, що ніколи не входили до складу держави Хмельницького. Взагалі в цей період культурні контакти Гетьманщини із Заходом, які раніше відбувалися переважно через Вільно, почали налагоджуватися і завдяки львівським колам інтелектуалів.

З діяльністю київського та чернігівського академічних центрів безпосередньо пов'язаний розквіт української науки та літератури цієї доби. Поруч з численними академічними курсами та підручниками з теології, філософії, піїтики, риторики (ораторського мистецтва), діалектики (мистецтва вести дискусію) тощо, з'являються такі монументальні твори, як богословський трактат німецького архітектора на українській гетьманській службі (зокрема, за його проектом побудовано чудовий бароковий Троїцький собор в Чернігівському Іллінському монастирі), військового інженера та, що може видатися нашому читачеві трохи несподіваним, видатного теолога Адама Зернікау «Про сходження Святого Духа». Тоді ж було видано шедевр української агіографії (літератури, присвяченої житіям святих) – «Четьї-Мінеї» Дмитра Туптала (1684 – 1705), праці Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Іоана Максимовича та інших вчених теологів і філософів тих часів.

Дуже характерним для мазепинської доби був інтерес до історичних досліджень. Українська історіографія кінця XVII – початку XVIII століття була тісно пов'язана з політичним життям гетьманської держави. Українська політична думка того часу постійно користувалася історичними матеріалами та аргументами. Варто згадати лише, наприклад, вступ (преамбулу) до Конституції 1710 року («Виводу прав України» П. Орлика), історичні паралелі в листах та універсалах Мазепи, Петрика, Орлика, Скоропадського та інших діячів тієї доби. Можна з повним правом сказати, що всі визначні українські політики тоді справді всерйоз цікавилися історією, зокрема історією України. Це позначилося також на конкретних напрямках історичних досліджень.

У центрі уваги тогочасних історичних праць була одна справді велика і грандіозна тема, наповнена для сучасників особливим історичним та політичним значенням, – тема Визвольної війни українського народу, Хмельниччини. Автори тогочасних історичних праць або майже виключно цікавилися цією темою (Самовидець, Граб'янка), або ж вона явно домінувала в їхніх дослідженнях (Величко). Саме на часи гетьманування Мазепи припадає розквіт так званого козацького літописання. Щоправда, історичні твори Самовидця (Романа Ракушки-Романовського) – «О початку и причинах войны Хмельницкого» (розпочатий ще за Самойловича), Григорія Граб'янки – «Действія презельной и от начала поляков кровавшои небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского з поляки…» (1710 рік) і Самійла Величка – «Сказаніе о войне козацкой з поляками» (1720 рік) не зовсім вкладаються в хронологічні рамки мазепинської доби. Але Роман Ракушка продовжував свою працю вже за гетьманування Мазепи, а Величко і, можливо, Граб'янка розпочали написання своїх відомих творів ще до 1709 року. Зокрема, це напевно можна сказати про Величка, який, будучи канцеляристом Генеральної військової канцелярії, наводить в останній частині свого «Сказанія» великі цитати і навіть повні тексти документів, що не пережили зруйнування гетьманської столиці в 1708 році, коли український державний архів загинув або був вивезений Меншиковим і так чи інакше не міг бути в розпорядженні автора після того. Зрештою, сам Величко у вступі до свого твору вказує, що він задумав писати свою історію ще в 1704 році. Праці вищезгаданих істориків мазепинської доби, створені під сильним впливом інтересів і настроїв, що панували в культурно-політичному житті тогочасної України, були не «козацькими літописами», як їх ще й досі неточно називають, а справжніми історіями з помітним нахилом до історичного і навіть філософського синтезу. Цей узагальнюючий момент осмислення історичного процесу помітний і в таких загальноісторичних оглядах, як «Летописец си ест Кроника» ієромонаха Леонтія Боболинського (1699 рік). Інтерес до історії охоплював значне коло освічених людей. Павло Полуботок, майбутній гетьман, вихованець Києво-Могилянської колегії, є автором невеличкого твору «Кронічка» (охоплює період з 1452 до 1715 року), яку Яків Маркович помістив у своему величезному за обсягом щоденнику («Діаріуші»). Один з братів Лизогубів (Яків або Семен), мабуть, саме тоді розпочав писати свій літопис (Лизогубівський, читач ще зустрінеться з цитатами з нього в розділі нашої книжки, присвяченому трагічним подіям 1708 – 1709 років в Україні). Інтерес до історії прокидається і в молодого покоління вихованців Києво-Могилянської академії – Якова Марковича, Миколи Ханенка та Степана Савицького. Цікавою і непростою була доля Григорія Новицького, сина компанійського полковника часів Мазепи і Самойловича Іллі Новицького. У 1708 – 1709 роках він, одружений з рідною сестрою дружини Пилипа Орлика, був посланцем Мазепи до польського коронного гетьмана Адама Сенявського, після краху шведсько-українського союзу був заарештований росіянами і висланий до Сибіру. Там в 1715 році Новицький написав один із перших творів етнографічного характеру в Росії – «Краткое описание о народе остяцком», а в 1727 році був убитий під час бунту тими самими хантами (стара російська назва – остяки), про життя та побут котрих зібрав багато цікавих відомостей.

В рамках української літератури мазепинської доби, представленої багатьма письменниками, як духовними, так і світськими, розвивалися різноманітні літературні жанри як поезії, так і прози та драматургії. Твори самого гетьмана Мазепи (лірико-філософська поезія), Дмитра Туптала (вірші, драма, повісті про житія святих – так звані «Четьї-Мінеї», казання), Іоана Максимовича (вірші, казання), Стефана Яворського (вірші, казання), Феофана Прокоповича (драми, вірші, поеми, казання), Лаврентія Горки (драма), Афанасія Заруцького (казання), Івана Величковського (вірші), Пилипа Орлика (поеми, вірші), Самійла Мокрієвича (вірші), Климентія Зинов'єва (вірші) та багатьох інших літераторів свідчать про значне пожвавлення українського літературного життя. Якщо українські історики мазепинської доби цікавилися хронологічно близькою Хмельниччиною і рідко коли згадували більш ранні епохи, то українські письменники того часу шукають своїх сюжетів у далекій старовині княжих часів. Славні часи військово-політичної могутності Русі, постать Володимира Святого, мудрого захисника віри і вітчизни, були головною темою трагікомедії Феофана Прокоповича «Володимир» (1705 рік), одного з найвидатніших літературних творів мазепинської епохи (докладніше про цю драму – наприкінці цього розділу). В блискучому стилі Феофан уподобляє Володимирові Святославичу своїх сучасників – особливо Петра І та гетьмана Мазепу, створюючи і прославляючи узагальнений образ щедрого і мудрого правителя, який на свій розсуд керує державою, виводячи її до світла. Правда, через три роки після закінчення драми Прокоповичу довелося спішно переробляти її окремі фрагменти, аби викинути все, що хоч чимось нагадувало про постать Івана Степановича, якого тепер стали порівнювати не з Володимиром Святим, а з Юдою Іскаріотським ті самі панегіристи та письменники, які раніше гіперболізовано прославляли гетьмана, його герб, родовід і щасливу Фортуну (чудовий приклад – Новгород-сіверський протопіп Афанасій Заруцький).

Підсумовуючи все сказане вище, скажемо, що саме в епоху гетьманування Мазепи в українському мистецтві виник свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і літературі, але взагалі в культурному житті гетьманської України. Це було бароко, українське бароко, близько споріднене із загальновідомим західноєвропейським стилем, але разом з тим справді національний стиль, який ще довго буде асоціюватися з Україною і власне українським. Чому саме бароко фактично стало символом мазепинської доби? Розгляд цього питання і варіанти відповіді на нього чудово викладені в працях О. Оглобліна, і далі ми послуговуватимемося його роздумами на цю тему, які багато в чому збігаються з нашими власними поглядами.

Відповідь на поставлене вище питання, на думку Оглобліна, дає мистецька творчість тих часів, зокрема архітектура. Історики мистецтва взагалі погоджуються, що українське (мазепинське) бароко стало результатом оригінального і блискучого синтезу західноєвропейських барокових форм і місцевих, українських мистецьких традицій, коріння яких пов'язане і з кам'яними церквами часів Русі, і з народною дерев'яною церковною архітектурою. Це стосується не тільки домонгольських церков Києва та Чернігова, перебудованих в стилі бароко за гетьманування і на кошти Мазепи, але і нових проектів, реалізованих за часів гетьмана, створених або цілком в стилі бароко (Мгарський собор і обидва великі київські «мазепинські» собори), або ж шляхом синтезу барокової кам'яної базиліки та української дерев'яної церкви (Всесвятська церква Києво-Печерської лаври та стилістично споріднені з нею будівлі Києва, Чернігова та Переяслава). Бароко зовсім не було чужим і малозрозумілим стилем, випадково занесеним із сонячної Італії в українські степи. В. Залозецький, розвиваючи думки Ф. Ернста і Д. Антоновича, писав, що «барокові будови на Україні не являють чужих, імпортованих сюди архітектонічних форм, але органічно, внаслідок історичного споріднення певних стилістичних основних рис, вростають в традицію старовізантійського будівельного мистецтва на Україні». Саме різноманітність форм українського бароко свідчить про те, що «мазепинське» бароко було справді українським стилем. Саме це забезпечило йому не тільки панівне становище в українській архітектурі (і взагалі в образотворчому мистецтві) протягом майже всього XVIII століття, але й поширило його вплив на Схід, зокрема на Росію. Проте вельми промовистим є той факт, що російські владні кола з часом почали сприймати саме українське бароко як особливий різновид цього загалом добре відомого їм стилю і, намагаючись раз і назавжди уніфікувати «національні окраїни» імперії, навіть заборонили (наприкінці XVIII століття) будівництво церков в Україні в цьому стилі. Адже барокові форми в народній пам'яті органічно перепліталися зі спогадами про славні минулі часи козацтва, брязкіт шабель і блиск золотої булави. Пам'ятаєте Шевченкове: «Собор Мазепин сяє-біліє»?

Але бароко охоплювало й інші елементи українського культурного життя за часів Мазепи, окрім архітектури і образотворчого мистецтва. Професор Д. Чижевський досліджував такий феномен, як українське літературне бароко, включаючи сюди літературу мазепинської доби. «Для бароко важливіше, ніж пробуджувати спокійне релігійне чи естетичне почуття, викликати зворушення, роз бурхання, сильне враження». Саме такою була і сама доба Мазепи – життя і люди, зокрема політики та діячі культури, а серед них і сам ясновельможний пан гетьман. Це був стиль, який намагався розворушити, схвилювати, занепокоїти людину, і, як писав Чижевський, «з цим змаганням… зв'язані головні риси стилістичного вміння барокка, його прагнення сили, перебільшень, гіпербол, його кохання в парадоксі, та любов до чудернацького, незвичайного, гротеску, його любов до антитези та, мабуть, і його пристрасть до великих форм, до універсальносте, до всеохопливости».

Вплив бароко на тогочасну українську культуру виявлявся не лише в сфері мистецтва, літератури, філософії, науки, але так само і в ідеології та політиці. Чижевський писав, що «політика барокка – політика широких всесвітніх планів та жадань». Політичне життя мазепинської України й політика самого Мазепи були самі одним з потужних виявів того барокового духу, притаманного йому прагнення людини, громади, нації до своєї духовної, політичної, матеріальної свободи, сили та незалежності.

Це яскраво позначилося також в українській історіософії та політичній ідеології епохи Мазепи. З цією добою було пов'язане відродження старої української ідеї Києва, як Другого Єрусалима, такого собі священного центру не лише України, а й усього православного світу. Ця ідея мала давнє коріння і довгу історію. Вона з'явилася в Києві за часів гетьмана Сагайдачного, коли, за участю Єрусалимського патріарха Феофана, було відновлено українську православну ієрархію. Ідею Києва як Другого Єрусалима (підкреслюючи насамперед її церковно-релігійний аспект) формулювали і пропагували митрополити Іов Борецький («богоспасаемого града Кіева, второго руского Іерусалима» – Окружне послання 1622 року до православних) і Ісайя Копинський (послання до князя Я. Вишневецького, датоване 1631 роком). Ця ідея була прийнята і в середовищі прихильників митрополита Петра Могили, і недарма в його Катехізисі саме Єрусалимська (а не Константинопольська чи, приміром, Московська) патріархія була названа «матір'ю всіх Церков». Нового змісту та імпульсу цій ідеї надали часи Хмельниччини, перемоги національно-визвольної війни. Малодослідженим і цікавим моментом є вплив східного православного духовенства на формування образу Хмельниччини та її результату – новоствореної Української козацької держави. Схоже, в цей період ідея «Києва – Другого Єрусалима» була досить популярна в українських церковних і політичних колах. її відгуки лунають у словах промови митрополита Сильвестра Косова до російських послів 16 січня 1654 року, в листі ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосія Василевича до царя Олексія Михайловича 5 липня 1654 року, в промові ніжинського протопопа Максима Филимоновича (згодом єпископа Мстиславського і Оршанського, місцеблюстителя Київської митрополії – Мефодія) в царському таборі під Смоленськом 27 вересня 1654 року, в промові українського посла, зятя Богдана Хмельницького і майбутнього гетьмана Правобережної України Павла Тетері в Москві 4 серпня 1657 року тощо.

Важкі часи Руїни мало підходили для поширення ідеї Другого Єрусалима, але вона активно відроджується і набуває великої популярності в Україні в добу Мазепи, її відголоски доходили навіть до Запорозької Січі – кошовий отаман Василь Кузьменко в листі до гетьмана Мазепи від 26 лютого 1693 року писав: «Истинну рекши, имянно во втором Іеросалиме, в богоспасаемом граде Кіеве». Вже згаданий нами Леонтій Боболинський вніс послання І. Копинського до Яреми Вишневецького (разом з Густинським літописом) до свого «Літописця» (1699 рік). Взагалі ця ідея була досить поширена в академічних колах Києва.