Текст книги "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

Автор книги: Денис Журавлев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Хоча бунти 1687 року були жорстоко приборкані, але вже на початку 1688 року в Миргородському й Лубенському полках сталося кілька нових виступів селянства та козацтва. Один з агентів гетьмана, який проїздив через ці полки в березні 1688 року, писав: «Йдучи через полк Миргородский и Лубенский, прислухалемся межи людьми посполитими, же голоси барзо непожиточніе так самому рейментарови, яко й мешкаючим статечне в Украйни людям; с которих до подобенства бунту неуважного сподеватися потреба, а то с тих мер, иж од своих панов полковников меют полчане великіе долегливости… за що на весне хотят цале вийшовши у войско, отозватися за свои кривди».

Небезпечного розмаху набрали селянсько-козацькі заворушення влітку 1689 року, після другого походу на Крим. Внаслідок того невдалого походу (про нього – див. попередній розділ), «многое тогда от войска московского и козацкого на Голицина и Гетмана было роптаніе и клятва». Ще рішучішими були настрої в середовищі звичайних українців, які несли на собі головний тягар цих походів. Гетьман на той час був у Москві, і керівництво державою було в руках наказного гетьмана – генерального судді М. Вуяхевича, генерального осавула І. Ломиковського і ветерана багатьох кампаній, компанійського полковника І. Новицького. Наприкінці літа 1689 року Вуяхевич і Новицький сповіщали Мазепу про заворушення в Україні. Вуяхевич писав, що йому важко тримати людей у покорі, бо «люди його не слухаються, властей не поважають, розбігаються в різні сторони… Що можемо зробити з якимись кількома тисячами дворян [найманого гетьманського надвірного війська] проти такого великого числа неслухняних! Не так страшні нам невірні татари, як свої нехристі, що страху Божого не мають і начальства не слухають». Вуяхевич і Новицький просили Івана Мазепу скоріше повертатись додому.

Гетьман був дуже стурбований цими подіями. Він сповіщав Новицького про те, що його зустріли в Москві дуже прихильно, що він одержав великі царські «милості» (в Україні вже поширювалися чутки, що у зв'язку зі справою Голіцина Мазепа потрапив в «опалу», його заарештовано і навіть страчено). Гетьман наказував своїм замісникам якнайшвидше приборкати заворушення. Він писав: «Постерегайте того пилно, абы порядок зась… был заховай в належитом исправленіи». «Неспокойный и малодушный головы, который безсловными плетками своими всенародний покой нарушают», мали бути ув'язнені та покарані.

Повернувшись до України, Мазепа писав цареві Петру, що він «видит в Малороссійских краях всюду совершенную смирность». Проте окремі заворушення були і в 1690 – 1691 роках. 1691 року відбулися виступи проти старшини в Київському, Лубенському, Полтавському та інших полках. Ці бунти були особливо небезпечні тим, що вони охопили козацьке військо і навіть бували, як ми вже бачили, в найманому війську. Зокрема, в травні 1690 року, під час походу на річку Самару, козаки Миргородського полку відмовилися підкорятися своєму начальству, а чимало з них втекло додому. Не допомогли навіть погрози суворою карою, головне – «в послушенство тяглое видавать», тобто перевести в селянський стан.

На початку 1692 року ліквідація заворушень ще тривала. Гетьман наказував Іллі Новицькому «тих збродцов и бунтовников, который над Сулою забойством безбожне руки свои помазали, судить и учинить декрет, кого доведется на горле карати, а кого киями обкладати». Однак уже влітку того ж 1692 року на півдні Лівобережжя розпочалися виступи, пов'язані з повстанням Петрика. Український уряд був дуже стурбований «соціальною програмою» ханського гетьмана та його популярними антистаршинськими закликами, що мали значний вплив на широкі маси населення, зокрема південної Гетьманщини. Старшинська рада в жовтні 1692 року обговорювала і це питання та подала вочевидь занадто оптимістичну картину тогочасних соціальних відносин на Лівобережній Україні, призначену, звісно, для вух представників російського уряду. «Внутри Малороссійских городов никакой обиды жителям… никаких налог нет. Живут все, старіше і меншіе, войсковые и посполитые люди, малороссійские жители в счастливом поведеній, нихто их не зобижает, не насилствует, не теснит, всякого именія в доволство житія своего имеют много. В котором будучи изобиліи, все хвалят имя Господа Бога, давшого силу і власть их Царскому Пресвітлому Величеству счастливо владети и облаадателствовати ими…» Дійсність була дещо іншою.

Окремі заворушення були в 1693-му і особливо в 1694 – 1696 роках. Зокрема, 1693 року бунти і повстання охопили територію Ніжинського полку, а 1694 року – козацьке військо. У червні 1694 року, під час походу в районі річок Вовчої і Самари, в Гадяцькому і Полтавському полках стався великий заколот. Полковники цих полків сповіщали гетьмана, що якби не гетьманський «лист», який дозволяв війську повернутися додому (після чого козацькі полки вирушили назад, за Вовчу), то «певне и нога б наша оттоль не уйшла, и были бысмо цале побитими». Щоправда, і після того козаки «по табору з киями й кольем ходят». Старшина скаржилася, що козаки «заодно додому уходят, а нельзя их вже и зупиняти, поневаж убійство над нами оніе, безпутники, цале виполнити укновали. И если б тут до килка день прийшлося нам збарити, то певне б хиба сами бысмо з старшиною при арматах осталися».

Заворушення в козацькому війську виникали і пізніше. Сучасник подій, львівський міщанин Домінік Вільчек, писав 24 серпня 1695 року королю Яну III Собеському про «неймовірні бунти серед козацтва». «Мазепа, – промовисто писав Вільчек, – всю гармату позабирав з козацьких полків і наказує завжди ставити її перед своїми наметами. При ній поставлено московських стрільців, сердюків і компанійців 500, які там днюють і ночують… Щоб приборкати завзятість (козаків), Мазепа наказує на кожній стації ставити дві шибениці».

У 1696 році, під час походу, спалахнуло нетривале повстання козаків Київського полку проти свого полковника К. Мокієвського. Виступи козацтва, здебільшого скеровані одночасно і проти власної старшини, і проти гетьманського та царського урядів, не припинялися і на Запорожжі. Особливо великі заворушення були там 1691 року. У 1700 році в Таванську сталася велика сутичка між запорожцями та гетьманськими сердюками. Багатьох січовиків та найманців було вбито, інших покалічено; у купців порозбивали та пограбували їхнє майно, зокрема бочки з вином та медом.

У 1701 – 1702 роках Запорожжя виступило проти будівництва російським урядом фортеці на Дніпрі коло Кам'яного Затону. Запорожці зруйнували селітроварні лівобережної старшини на річці Самарі, забрали казани, волів тощо, вчинили ряд нападів на турецьких та грецьких купців, які торгували з Лівобережною Україною і Росією.

Ці заворушення та заколоти, що тривали майже увесь період гетьманування Мазепи, ставили український уряд перед дуже складною проблемою. Цілком зрозуміло, що козацьке військо не можна було використовувати як урядові поліцейські сили. На воєнному становищі козацтво було не завжди, а під час походів, нерідких у ті роки, козаки були дуже далеко від території своїх полків. А головне – серед самого козацтва надто частими були виступи проти своєї старшини та державців. Тому уряд мусив або збільшувати наймане військо, утримання якого завжди було великим тягарем для населення і збільшувало його незадоволення, або ж мимоволі (і дуже неохоче) звертатися по військову допомогу до Москви. Це неминуче сприяло російському втручанню у внутрішні справи України, посиленню тиску на українську державність. І Мазепа йшов на збільшення кількості найманого війська, як кінного (охочеконного, компанійського), так і пішого (охоче-піхотного – «сердюків»). У цих полках було мало «природних» козаків; зате було багато, особливо серед старшини, «зайшлих елементів», зокрема з Правобережжя, Молдавії, Білорусі, Польщі тощо. За словами сучасників, Мазепа тримав у себе «в милости и призрении» охотницькі полки, сподіваючись на їх відданість урядові. Але між реєстровим козацьким та охотницьким військом завжди тривали суперечки, непорозуміння, конфлікти, а іноді навіть збройні сутички. Наймане військо було дуже непопулярним серед українського населення, якому надто дошкуляли компанійські та сердюцькі постої (стації).

Напружені соціальні відносини й загострення соціальної боротьби в Гетьманщині були дуже небезпечними також для зовнішньої політики українського уряду і широких планів Мазепи щодо посилення позицій Української козацької держави і об'єднання українських земель. Вони послаблювали позиції України відносно царя та змушували український уряд триматися в орбіті російської зовнішньої політики. Вони стали причиною того, що Запорозька Січ протягом майже всього періоду гетьманування Мазепи знаходилась у різкій опозиції до гетьманського уряду, з великою недовірою, а то і з відвертою ворожістю ставилася до самого гетьмана. Наслідком цього були такі дії запорожців, як спроба встановити польський протекторат над Січчю в 1689 році або розробка планів угоди з Кримом в 1690-х роках. Усі вищезгадані обставини також послаблювали позиції Мазепи на Правобережній Україні і тим самим надзвичайно ускладнювали здійснення одного з його найголовніших національно-політичних завдань – об'єднання Правобережжя та Лівобережжя в єдиній Українській козацькій державі. Крім того, досить непопулярна серед широких верств «соціальна» і «кадрова» політика гетьмана певною мірою спричинила створення образу Мазепи як вірного слуги Москви, виконавця різноманітних несприйнятних для населення царських планів щодо України. Раптова для більшості українців зміна зовнішньополітичного курсу гетьмана в 1708 році не могла не спантеличити багатьох. Значною мірою це спричинило кінцеву поразку майстерно побудованих планів Івана Мазепи.

Передбачаємо ще одне питання ласкавого читальника – яким же був стиль, манера керування людьми, що її дотримувався герой нашої книжки, як формувалися його відносини з опозиційними або й ворожими щодо нього представниками власне українського політичного істеблішменту? Адже цей момент був і залишається надзвичайно важливим для будь-якого політика, від цього багато в чому залежить його «успішність».

Спробуємо звести докупи все, що знаємо з джерел. Про вміння гетьмана причаровувати до себе людей завжди писали багато – і сучасники Івана Степановича, і пізніші історики, публіцисти тощо. Як слушно зауважував Ілько Борщак, це вміння полягало передусім у тому, що гетьман міг майстерно уловлювати хід думок співрозмовника, аби говорити з ним на ті теми і тією мовою, яка була для того зрозуміла і прийнятна. При цьому Іван Степанович чудово знав собі ціну і ніколи не опускався до грубих лестощів чи якихось інших подібних прийомів, які здатні радше відштовхнути і насторожити розумну людину. Себе Мазепа вважав, за його ж словами, «искусным и ношеным птахом», тобто особою, чудово обізнаною з політичними справами. Зрозуміло, що хоч тоді, хоч зараз політик рідко може бути відвертим у своїх словах, адже він має турбуватися про те, як вони будуть сприйняті в суспільстві. Не дивно, що цей аспект був дуже важливий і для Івана Мазепи. Очевидно, що поведінка українського гетьмана в цьому плані була зразковою – як влучно висловився неодноразово цитований нами французький дипломат Жан Балюз, гетьман «користувався великою повагою в країні, де народ, загалом свободолюбивий і гордий, мало шанує тих, хто ним володіє». Зауважимо, що Мазепа був керівником зовсім молодої держави, яка до того ж тільки-но вийшла зі стану затяжної кризи, що мало не зруйнувала її. Для того, аби успішно провадити свою лінію за тих умов, політик мав володіти винятковими здібностями, міцною волею і, бажано, великою харизмою. Ці якості сполучав у собі, наприклад, Богдан Хмельницький, стиль керівництва котрого можна назвати досить авторитарним. Такий стиль міг імпонувати звичайним українцям (за умов загалом успішного розвитку країни), та аж ніяк не українській політичній еліті, яка на момент приходу до влади гетьмана Мазепи вже значною мірою сформувалася, консолідувалася як потужна політична сила. Тому ті, часом відверто брутальні та жорсткі, але нерідко вельми ефективні методи керівництва, які міг собі дозволити Богдан-Зиновій (наприклад, пряма розправа з політичною опозицією на Січі чи деінде), вже просто не могли бути застосовані Іваном Степановичем – він мусив значно більшою мірою покладатися на силу слова. Таким чином, справа тут, схоже, не тільки у наявності більшої харизми та залізної волі у першого або кращої освіти, шарму чи таланту політика-прагматика – у другого. Адже ми знаємо, що за певних умов гетьман Мазепа не гірше за свого великого попередника, творця Української козацької держави, вмів виявляти і вольові якості (у вирішальний момент хворий 70-річний Мазепа «зірвався як вихор» на чолі війська назустріч шведському королю та своїй долі), бути відвертим і авторитарним, навіть дуже різким (хоча зазвичай йому чудово вдавалося тримати себе в руках, не видаючи свого емоційного стану). Чудові зразки того, яким різним міг бути Мазепа за різних обставин, зафіксувало перо спостережливого Пилипа Орлика. Чого варта хоча б сцена того, як гетьман посвятив свого генерального писаря в таємні задуми щодо союзу зі Швецією! Мазепа виголосив справжню промову і запропонував Орликові принести присягу на хресті, водночас зауваживши, що цілком довіряє йому, адже той має шляхетську кров, почуття вдячності та відданості своєму панові. Після цього – наступна вбивча тирада: «Дивись, Орлику, аби був вірним мені. Я багатий, а ти убогий, а Москва гроші любить. Ти пропадеш, а мені нічого не буде». Коли ж Орлик саме в цей момент спробував висловити сумніви у доцільності союзу зі шведами, гетьман досить грубо перервав його: «Яйца курицу учат! Албо ж я дурак, прежде времени отступать от его царского величества…» Ще промовистішою є фраза, спересердя кинута Мазепою кільком старшинам, які довго добивалися від гетьмана, аби той розповів їм про свої плани (події мали місце вже значно пізніше вищезгаданої розмови Івана Степановича з Орликом). Орлик писав: «Извещал он, Мазепа, на тое с гневом тыми словами: «Для чого вам о том прежде времени ведать? Спуститеся вы на мою совесть и на мой подлый розумишко, на котором вы не заведетеся болше; я по милости Божой мею розум един, ниже вы все»; и обратившися до Ломиковского сказал: «Ты уже свой розум выстарел», а на мене: «у того еще розум молодый, дитинный», а о посылке до короля Шведского отве-товал: «сам я буду ведать, якого часу послать»; и с гневом вынявши з шкатулы своей универсал Станислава, от Заленского принесенный, велел мне пред ними прочитать». Важко сказати, чого тут більше – майже молодечого запалу (а Мазепі в цей момент було не менше 65 років), іронії («довіртеся моєму нікчемному розумові») чи натяку на свої дійсно неабиякі здібності. Проте зауважимо: за увесь довгий період гетьманування – ніякого грюкання ясновельможними кулаками по столах у супроводі обіцянок вибити всіх проклятущих ворогів упень і «загнати за Віслу, аби вони там сиділи і мовчали» (тут, мабуть, причина все-таки у відсутності холеричного темпераменту, притаманного Богдану-Зиновію), а також жодного брутального мордобою, милого серцю Петра І.

Але якими б не були методи керівництва, які застосовував наш персонаж (а вони були, як бачимо, цілком в дусі елегантної і складної доби бароко), вони не могли позбавити його постійного головного болю політика – наявності відвертої та прихованої опозиції, яка була налаштована не надто «конструктивно» ні щодо свого гетьмана особисто, ні щодо очолюваної ним держави.

Формуванню потужної старшинської опозиції наприкінці XVII століття сприяли як зовнішньополітичні, так і внутрішні чинники. Так, зовнішня політика урядів Самойловича та Мазепи, особливо війна проти Криму та Туреччини в союзі з Росією та Річчю Посполитою, була непопулярна в колах української старшини південних полків, на Запорозькій Січі та серед деяких представників генеральної старшини. Крім того, в нормальних відносинах із Кримом було зацікавлене купецтво південної Гетьманщини. На такому тлі будь-які невдачі союзників по антитурецькій коаліції неминуче мали призвести до пожвавлення опозиційних настроїв у середовищі української козацької старшини. Саме це й сталося в ході невдалих для Росії та України Кримських походів, завдяки чому було скинуто непопулярного (наприкінці свого надміру авторитарного правління) гетьмана Самойловича. Мазепа протягом усього гетьманування чудово пам'ятав, до чого може призвести виступ старшинської опозиції в комбінації із російським втручанням. Таке втручання завжди висіло дамокловим мечем над головами лівобережних гетьманів – двоє з них (Многогрішний і Самойлович) втратили булаву внаслідок доносів до Москви і активних дій опозиційної старшини. Саме цим пояснюється атмосфера таємниці, якою гетьман оточував свої зовнішньополітичні дії навіть за часів союзу з Росією.

Крім того, серйозним каменем спотикання у відносинах між гетьманом і старшиною завжди було питання про статус гетьмана та обсяг його владних повноважень.

Як уже було згадано, зміцнення економічних позицій козацької еліти ставило на порядок денний питання про забезпечення її політичних прав. Згідно з козацькою традицією гетьман ніколи не сприймався як самовладний правитель. Помітним винятком був Богдан Хмельницький з його іміджем «Богом обраного» лідера, що рятує свій народ. Проте навіть його «самовладність» та династійні плани дуже болісно сприймалися старшиною, що воліла бути справжньою правлячою аристократією Української держави, адже перед очима козацької еліти завжди були колосальні права та привілеї шляхти Речі Посполитої. І якщо такі гетьмани, як Петро Дорошенко, намагалися діяти в руслі старих козацьких демократичних традицій, то лівобережні володарі булави все більше намагалися перетворити владу гетьмана на фактично князівську. Самойлович втратив владу саме завдяки недостатньо виваженим і передчасним спробам захопити всю повноту влади в державі, проте і новий гетьман, Іван Мазепа, продовжив політику свого попередника, хоч і робив це дещо обережніше і тактовніше. Це не могло не викликати нових проявів старшинського невдоволення.

Переворот, внаслідок якого Іван Мазепа прийшов до влади, не припинив боротьби серед старшинських угруповань. Самойлович втратив булаву і невдовзі помер, його сини були усунені з великої політики, але потужний клан Самойловичів не вдалося подолати остаточно.

Фактичним лідером тимчасово обезголовленого клану став небіж колишнього гетьмана – колишній гадяцький полковник та російський стольник Михайло Васильович Самойлович, дуже амбітна і владна людина, яка жадала реваншу за всі родинні негаразди. Самойловичі були пов'язані родинними зв'язками з Полуботками (Павло Полуботок був одружений із сестрою Михайла Самойловича), Сулимами, Святополк-Четвертинськими (серед яких виділявся молодий князь Юрій Святополк-Четвертинський, небіж митрополита Гедеона – того самого, обрання якого Київським митрополитом коштувало Україні визнання над нею влади Московського патріархату, особистого ворога Мазепи). У досить вузькому колі вищої української старшини Самойловичі мали ще чимало родичів, свояків тощо. Важливими і небезпечними для новообраного гетьмана були і їхні зв'язки з російською елітою – гетьман Самойлович встиг породичатися з відомим родом Шереметєвих.

Ненадійними виявилися і «союзники» Мазепи зразка 1687 року. Ті самі старшини, що розраховували на прихід до влади «слабкого» гетьмана замість його надто авторитарного попередника, швидко зрозуміли, що новий лідер так само прагне зміцнити свою владу коштом їхніх привілеїв, причому робить це куди талановитіше за хитрого, але часом надто прямолінійного Самойловича. Тому досить швидко серед невдоволених опинилися як колишні прихильники Самойловича, так і більшість тих, хто сприяв приходу Мазепи до влади, – генеральний обозний Дунін-Борковський, генеральний суддя Вуяхевич, Гамалії, Солонини, Забіли, Лизогуби, Данило Апостол і навіть старий знайомий Івана Степановича – Василь Кочубей.

Проте гетьман Мазепа дуже скоро довів, що недаремно вивчав твори Макіавеллі та римських класиків. Принаймні давньоримське правило «поділяй і володарюй» він застосовував з великим успіхом. Спираючись на підтримку царського уряду, гетьман вміло вносив розкол у лави опозиції, яку реально об'єднували достатньо скороминущі матеріальні інтереси. Щедрі пожалування і поступове усування від реальної політичної влади – ця гетьманська тактика виявилася досить ефективною. Поступово небезпечні для гетьмана діячі випадали зі сфери великої політики, їхні місця займали люди, особисто віддані гетьманові, пов'язані родинними та дружніми зв'язками вже з новим кланом, безперечним лідером котрого був Іван Мазепа. Не раз згадувані на сторінках цієї книжки Обидовський, Войнаровський, Мокієвський, Трощинський, Зеленський, Горленко, Орлик, Герцики, Мировичі – всі вони були представниками нового покоління української правлячої еліти, яких висунули на перший план їхня спорідненість із володарем України, їхні особисті якості та відданість гетьманові. Така кадрова політика допомогла гетьманові не просто пережити скрутні часи перших років правління, але й понад двадцять років зберігати в своїх руках усю повноту влади, керуючи українською зовнішньою та внутрішньою політикою значною мірою на свій розсуд.

Проте давалося це Мазепі дуже нелегко. Адже до самого кінця його гетьманування боротьба серед української вищої старшини за владу то розгорялася, то дещо затухала, але ніколи не припинялася остаточно. Перший серйозний демарш опозиційних сил стався в 1688 році, коли Леонтій Полуботок, Данило Апостол та кілька інших старшин почали листування із Кримом та запорожцями за спиною у гетьмана, маючи на меті якісь ворожі щодо нього політичні комбінації. Обох обвинувачених було позбавлено посад і заарештовано, так само як і генерального осавула Войцу-Сербина, київського полковника Коровку-Вольського та переяславського – Дмитрашку-Райчу. Щоправда, згодом усіх звинувачених випустили з в'язниці, а Апостолові навіть повернули полковницьку посаду. Проте антигетьманська опозиція не заспокоїлася. Не зумівши скористатися вельми сприятливою ситуацією 1689 року, коли Мазепа їздив до Москви і застав там державний переворот, в результаті котрого до влади прийшов Петро І, Михайло Са-мойлович все ж мріяв, що йому вдасться «зняти гетьманові з плеч голову» і самому захопити таку принадну булаву. Для цього він разом з кількома іншими старшинами затіяв небезпечну інтригу з наклепницькими листами. У березні 1690 року в Києві було поширено лист-прокламацію, в якому Мазепа звинувачувався в тому, що він разом із Голіциним збирався «искоренить, погубить и в ничто обратить престол», тобто зжити зі світу Петра І. Гетьман особисто проводив розслідування цієї справи, причому виявив навіть певний талант слідчого – так, спілкуючись із російськими представниками, він авторитетно заявив, що лист (написаний польською мовою) насправді був написаний не в Польщі, адже містить слова в таких граматичних формах, яких би не вжив справжній поляк. Ниточки вели до Михайла Самойловича та його приятелів. Проте остаточно небожа гетьмана-поповича згубила так звана справа «ченця Соломона». Оригінальну сучасну трактовку епізоду з Соломоном подає український дослідник С. Павленко. Він намагається довести, що справа із Соломоном була реальною спробою гетьмана Мазепи встановити дипломатичні контакти з польським урядом з метою подальшого тривалого союзу Гетьманщини та Речі Посполитої в критичний момент двірцевого перевороту в Росії і непевності у відносинах між Москвою і Батурином. Згідно з його баченням подій, Соломон був корисним агентом гетьманської розвідки, якого Мазепа використовував у найделікатніших справах, а потім «здав» російським спецслужбам. Загалом таке тулмачення більш схоже на шпигунську історію із занадто вже закрученим сюжетом. Тому ми схиляємося до більш давньої версії Миколи Костомарова, який свого часу теж «розслідував» цю детективну справу.

Якщо викладати суть справи коротко, то в 1689 – 1690 роках з України до Польщі і навпаки кілька разів їздив такий собі чернець Соломон (справжнє прізвище якого було чи то Гродський, чи навіть Троцький). Він возив із собою підроблені листи нібито від Мазепи до польського короля Яна Собеського та коронного гетьмана Яблоновського (в яких ішлося про палке бажання гетьмана перейти разом з усім козацьким військом під польську протекцію), а також такі ж фальшиві відповіді на них. Причому винахідливий Соломон сам підробляв відтиск гетьманської печатки. Але щось в цій інтризі пішло не так, і злощасного агента заарештувала російська розвідка. На допиті із застосуванням звичних тоді тортур чернець розповів, що насправді він діяв не один, а за прямою намовою Михайла Самойловича. Цього російський уряд стерпіти не міг, і цього Самойловича відправили туди ж, куди й усіх попередніх – до Сибіру. Нещасного Соломона було страчено 7 жовтня 1692 року в Батурині. Та сама доля спіткала ще кількох чи то агентів старшинської опозиції, чи просто необережних і легковажних любителів полаяти гетьмана та московські порядки – черкащанина Михайла Чалієнка, сотника Мандрику тощо. Але ось що зазначає в цілому неприхильний до гетьмана Мазепи Костомаров – Іван Степанович вперто і послідовно намагався зберегти життя всім, кого російський уряд засуджував до смерті за антигетьманську і антиросійську пропаганду. У вищезгаданих випадках йому це не вдалося, але двох нерозумних молодиків, що стали сліпим знаряддям в руках анти-гетьманської опозиції, Мазепа таки врятував від шибениці. Йдеться про досить резонансну справу з черговим доносом на гетьмана, який подали в 1699 році бояринові Борису Шереметеву бунчуковий товариш Данило Забіла (син звільненого Мазепою з посади генерального хорунжого) та колишній особистий гетьманський слуга Андрій Солонина. Мазепа в цьому доносі звинувачувався у зраді, не санкціонованих російським урядом переговорах із поляками, турками та татарами, а також у допомозі Петрикові (щодо Петрика – див. розділ, присвячений зовнішній політиці гетьмана до 1700 року). Донощиків суворо допитали і видали гетьманові. І тут Мазепа зробив незбагненну для тогочасних суворих часів річ – милував донощиків і відпустив їх на свободу. У випадку із Солониною таке милосердя виявилося виправданим, а от Забіла скористався подарованою свободою вельми своєрідно – він обрав малопочесний в усі часи фах «професійного донощика» і протягом довгих десятиліть плідно працював на цій ниві, пишучи доноси до Москви на українських гетьманів (зокрема, і на Івана Скоропадського), старшину та козацькі порядки взагалі. Справа в тому, що російський уряд конче потребував таких людей в українському істеблішменті, адже приставлені для шпигування за гетьманами росіяни (як-то стольники Ізмайлов, Протасьєв тощо) все-таки виглядали чужими і не могли так успішно збирати різноманітний компромат.

Прикро, але охочі послужити за непогані гроші на ниві доносительства знаходилися і серед української вищої старшини. Так, Василь Кочубей вів негласне стеження за гетьманом в 90-х роках XVII століття за прямим завданням російського уряду. Василь Леонтійович ще не один раз з'являтиметься на сторінках цієї книжки, щоб зникнути остаточно і безславно після свого найзнаменитішого вчинку – доносу 1708 року, який коштуватиме йому голови. Поки ж він плекає грандіозні плани, очолюючи найпотужніше антигетьманське старшинське угруповання – так звану «полтавську опозицію». Непрямим доказом апетитів Кочубея є портрет Василя Леонтійовича початку XVIII століття, підписаний «гетьман Кочубей».

Іван Мазепа був у курсі вищезгаданих інтриг – адже він мав власну «розвідку» і «контррозвідку». Гетьманські «дозорці» (Іван Рутковський, Федір Третяк, Петро Гриневич), довірені особи та свояки гетьмана Бистрицький, Топольницький, зрештою, інші козацькі старшини, що завдячували Мазепі своїми посадами, – всі вони відстежували опозиційні та відверто ворожі щодо їхнього володаря прояви. Були у Івана Степановича свої агенти і на Січі, в Росії, Молдавії, Речі Посполитій тощо. Те, що Мазепа успішно протистояв усім інтригам аж до фатального 1708 року, значною мірою є і їхньою заслугою.

Відчуваючи свою силу, яка поступово зростала протягом 1690-х років, гетьман міг дозволити собі бути милосердним щодо своїх ворогів. Крім того, він явно не був схильний до непотрібної жорстокості. На відміну від того ж особисто сміливого Петра І, який ще й катував звинувачених у зраді стрільців, а згодом засудив до смерті власного сина, Мазепа теж був воїном, теж не раз дивився у вічі смерті, але не став ані самозакоханим самодуром, ані садистом. Можливо, в цьому гетьманові допомогли сильний і ясний розум, витримка і неабияка сила волі, а також досить врівноважений характер (що, однак, не заважало йому інколи чинити нелогічно, під впливом сильних почуттів – прикладом таких дій є численні любовні пригоди Івана Степановича).

В цілому ж гетьманові вдалося сформувати працездатну «команду», яка загалом добросовісно працювала за відносно звичних для неї умов, але виявилася недостатньо стійкою та витривалою у вирішальні останні місяці 1708 року. Попри всю свою часто досить яскраво виражену опозиційність щодо російської влади, ця команда за надзвичайно несприятливого для себе збігу обставин почала розпадатися. Інертність, пасивність, відступництво багатьох її представників на вищому, середньому та нижчому рівнях пояснюється також дієвістю російських засобів терору, страхом старшин за своє життя та добробут. Як би ця команда виявила себе за сприятливішого для українсько-шведської коаліції сценарію розвитку подій – точно сказати важко.

Так чи інакше, але і в сфері внутрішньої, зокрема соціальної і кадрової, політики гетьман виявив найбільш притаманні талановитому політичному діячеві тієї доби риси – мудрість, виваженість у відносинах із підлеглими, вміння зробити своїх ворогів союзниками чи принаймні змусити їх бути нейтральними щодо себе (це Мазепі вдалося зробити, наприклад, з Павлом Полуботком та Данилом Апостолом), щедрість і гуманність. Саме цей набір (попри, а може, і завдяки певній схильності до авторитарності) і дозволив Івану Степановичу тримати булаву довше за будь-кого з українських гетьманів і використати відведений йому історією час для багатьох шляхетних справ, зокрема в сфері культури та мистецтва.