Текст книги "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

Автор книги: Денис Журавлев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Послідовно і з великим успіхом ішов цей процес у монастирських володіннях. Управителі монастирських маєтків крок за кроком обплутували звичайних козаків різними фінансовими зобов'язаннями, вимагали від них «послуги» або «датки», ставили перед вибором – відбувати підданські (фактично селянські) повинності на користь монастиря або йти геть із монастирських володінь. Іноді монастирі перетворювали козаків на своїх слуг. Так, наприклад, було з козаками, які жили в селі Плоському, що належало Києво-Вознесенському жіночому монастиреві. Дійшло до того, що в Київському полку козаки цілої Моровської сотні (130 чоловік), «не могучи знести обид своих» від «приказного чернця» Києво-Софійського кафедрального монастиря і «не хотячи покинути своих домових поселеній, мусили на тое позводитися, же все огулом поддаются в подданство или крестіянство» до Київського митрополита.

Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була досить ясна і послідовна. Козацтво Гетьманщини являло собою на той час дуже значну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. У його руках опинилися і чималі земельні володіння, і важливі господарські угіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне – права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за часів Богдана Хмельницького. Щоправда, за тридцять років «від Богдана до Івана» козацтво вже втратило багато прав, а разом з тим і свої земельні володіння, промисли тощо. Адже процес економічної диференціації чимраз більше зачіпав козацьке «товариство», козацьку «чернь», як її офіційно називали гетьманські універсали середини та другої половини XVII століття. Проте недарма і гетьманські та полковницькі універсали, і царські жалувані грамоти старшині, монастирям та багатим купцям на різні промисли, торгівлю тощо застерігали, що з усіх цих надань виключаються козаки («опроч Козаков»). Втім, старшина мала можливість, безсоромно користуючись своїм службовим становищем, збільшувати визиск рядових козаків, але економічна сила козацтва, особливо заможної його частини, ще не була зломлена.

Неабияке значення мало і те, що козацтво являло собою основну військову силу країни, головний озброєний резерв її не тільки за воєнного, але й за мирного часу. В умовах важкої і тривалої війни з Туреччиною та Кримом козацьке військо відігравало особливо велику роль. Козацтво ще дуже добре пам'ятало часи «першое войни славное памети гетмана Хмельницкого», коли «отвагою рыцерства Войска Запорозкого» здобуло свої козацькі «права» – безмитну торгівлю, заняття промислами, вільне від повинностей землеволодіння за умови військової служби. Живі були й чимало учасників героїчної епопеї Хмельниччини або їхні найближчі нащадки. Козацтво не раз і не два грізно нагадувало про свої права і вольності, зокрема під час бунтів та повстань на Гетьманщині. Була ще одна обставина, яка зміцнювала позиції козацтва. Не кажучи вже про Запорожжя, яке завжди виступало оборонцем традиційних козацьких прав, на правому березі Дніпра утворилася під проводом Семена Палія правобережна козаччина, що грізною силою повстала проти польського панування на Правобережній Україні і, як побачимо далі, доволі міцно була пов'язана з Лівобережжям.

Усі ці обставини і визначали політику Івана Мазепи щодо козацтва. Основні принципи цієї політики О. Оглоблін сформулював так:

1) оборона традиційних прав козацтва проти старшинських та інших зазіхань;

2) закріплення відокремлення козацтва від селянства;

3) сприяння заможнішим шарам козацтва оформитися як «виборним козакам», а іноді й просунутися в ряди нижчої старшини.

У цьому плані особливий інтерес становлять такі акти українського уряду, як універсали гетьмана полковникам київському К. Мокієвському і ніжинському С. Забілі (листопад 1691 року). Обидва документи майже аналогічного змісту. Можливо, такі універсали були послані й до інших полків, але не збереглися до наших днів.

1691 рік був дуже неспокійним у взагалі непростих 90-х роках XVII століття. Напад сарани в 1690 році і пов'язані з цим дорожнеча та голод на Гетьманщині викликали чимало заворушень і серед селян, і серед козацтва. Зокрема, велике «роптание» було в Київському полку на полковника К. Мокієвського; те саме сталося і в Лубенському, Полтавському та інших полках. Заколоти виникли також у козацькому війську. Навіть в охочепіхотних (найманих сердюцьких) полках «почали они [сердюки]… непристойные легкомысности всчинати и сотников своих без… ведома гетманського самоволством с уряду поскидали». Уряд Мазепи завжди суворо приборкував ці заворушення, але реагував і іншим чином на прояви народного невдоволення.

За таких обставин і було видано листопадовий (1691 року) універсал Мазепи. «Дошло нам ведати же некоторие з духовних и з светцких людей особи, з ласки Божой и монаршей и з респекту нашого рейментарского маетности перед собою маючие, не поглядуючи на тутошние малороссийские обикновения и на войсковие порядки, не так, як би ся годило, але збиточне з жителями тих маетностей поступуют, тяглих людей над миру обтяжают, а Козаков приневоляют во своє подданство». Далі в універсалі мова йде виключно про козацтво. Подавши картину експлуатації звичайних козаків старшинами, гетьман заявляє, що все це «як против права войскового и против самое слушности, так и против воли нашое гетманское деется». Далі йде дуже цікава декларація козацьких прав. «Кгдиж що кол век добр рухомих и лежачих, перших лет войн и Хмельницкого, отвагою рыцерства Войска Запорозского зостало отнято и завладено, и уже через так не мало лет утверж-далося козацким заживанем, з того жадная реч не повинна быта от Козаков отбирана. Поневаж война оная Хмельницкого была вщата не из инших яких неуважних завзятостей, тилко за веру чистую и за церкви благочестия достойного, которые до уніє римское кгвалтовне были потягнены, а тут же и за волности войсковие, которие ярмом тяжким были притиснени. Прето годни тие отваж-ники того и теперь заживати повинни, що им тогда шаблею и кровию загорнулось в руки; а если бы хто помер, то потомки их на том сидети мають». Гетьман рекомендував чиновникам (державцям) («як духовного чина просим, так и свецким людем приказуєм») поводитися не нахабно і помірковано щодо запровадження «підданських повинностей» – «особливе, абы Козаков, здавна в тих маетностях мешкаючих, жадною и найменшою кривдою не домикали, и кгрунтов жадних, здавна ими завладених… отнимать оних не важилися», і взагалі «що колвек… з початкових лет войны Хмельницкого, люб слушним поделом, люб завладением з позволения старших в область козацкую пришло, з того конечне абы от Козаков жадное речи не отбирано и ничим их, ани порыванем на послуги, ани витяганием датков не обтяжено», щоб «козаки все, в реестру войсковом найдуючиеся и услуг козацких не лениво и не хилтяно щирим прилежанием всегда пилнуючие, при полних войскових правах и волностях найдовались и спо-койне до всех духовних и свецких маетностей без жадной жили турбации».

Універсал погрожував особливо зажерливим і «упорним» старшинам конфіскацією маєтків. При цьому Мазепа застерігав, посилаючися на «виразний… монарший указ», що «яко Козаков в реєстри войсковом будучих от налогов всяких и от повинностей посполитих бороним, заховуючи их при волностех належачих, так и посполитих тяглих людей в реестр козацкий приймовати не кажем, жебы як козаки свои козацкие службы, так и посполитые люде свои тяглое повинности непременно як теперь, так и во все потомние часы пилновали».

Зрозуміло, вищезгаданий універсал не вносив нічого нового в існуюче законодавство Української козацької держави. Але його принципове значення заперечити важко, та й практично він не міг не стримати старшинських порушень прав козацтва.

Перші кроки на довгому і непростому шляху юридичного оформлення диференціації рядового козацтва були зроблені на початку XVIII століття. Так, 2 березня 1701 року Мазепа доручив глухівському сотникові Олексію Туранському учинити «перебор» козакам чотирьох засеймських сотень – Глухівської, Кролевецької, Корейської та Воронізької, поділивши їх на «лучших» («виборне и переборне товариство»), які повинні були завжди бути готові до військової служби, і «подлейшое товариство» (слово «підліший» в ту епоху вживалося в значенні «гірший», не маючи сучасної виразної морально-етичної оцінки), яке мало «в домах оставатися і повинне було тому виборнейшому товариству всякое всегда до подему належитое чинити вспомогателство». Хоч це розпорядження і було формально обмежене лише чотирма сотнями Гетьманщини, але немає сумніву, що воно застосовувалося значно ширше і взагалі намічало поділ козаків на виборних і підпо-мічників, який був остаточно здійснений в 30-х роках XVIII століття. Цілком можливо, що уряд гетьмана Мазепи використав досвід Слобідської України, де лише трохи раніше (1700 рік) указом Петра І була запроваджена така ж система поділу козацтва, зумовлена сильним майновим розшаруванням козацтва і прагненням Російської держави зберегти українські козацькі частини як дешеву боєздатну силу.

Найбільші суперечки серед дослідників завжди викликала політика гетьманського уряду Мазепи щодо селянства. Радянські дослідники завжди змальовували гетьмана «як кріпосника», «лютого ворога трудового народу», історики-державники намагалися знайти більш раціональні пояснення тим чи іншим крокам гетьмана в цій сфері. Спробуємо і ми зрозуміти, чим була обумовлена політика Мазепи щодо селян, які складали чималу частину мешканців Української козацької держави.

Селянство на Лівобережній Україні наприкінці XVII – на початку XVIII століття переживало процес подальшого збільшення «підданських» повинностей та загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках козацької старшини досягалася за рахунок посилення експлуатації селянства.

Ще на початку існування Гетьманщини найенергійніші селяни «пописались в козаки, а подлейшие остались в мужиках». Протягом другої половини XVII століття на Лівобережжі широко вживався термін «піддані», який чітко визначав суть і форму відносин між селянами і державцями.

Підданське становище селянства, власне основної його маси – так званих посполитих, було визначене ще до гетьманства Мазепи, за часів Самойловича. Підданські повинності – натуральні данини та різні шарварки (повинності), грошові данини (чинш), зародки панщини – усе це було ще до Мазепи. Але саме за його часів, з одного боку, зростають і регламентуються всі ці повинності, а з другого – змінюється співвідношення окремих видів повинностей. Збільшуються грошові данини, а також панщина. Однак тоді як грошові та натуральні данини переважають у «вільних військових» і особливо рангових маєтностях (у тому числі і в гетьманських), посилення панщини було характернішим для маєтностей «повного» володіння (насамперед монастирського).

На жаль, збереглися лише фрагментарні дані про збільшення селянських повинностей за цих часів. Наприклад, у гетьманському селі Пушкарях (Шептаківської сотні) за Самойловича збиралося на «гетьманську кухню» по 25 золотих, а за Мазепи – 50 золотих. У гетьманських володіннях містечку Ямполі (Ніжинського полку) та навколишніх селах наприкінці XVII століття з посполитих збиралося: від робочого коня по 2 золотих, з пішого селянина – по 1 гривні. На відміну від козаків селяни платили податок за право займатися ґуральництвом – «показанщину» – по 2 таляри.

Посполиті села Смичина (Чернігівського полку), які протягом чотирьох років не відбували «жадной повинности тяглой» своєму панові – чернігівському полковому писареві П. Булавці – в 1703 році зобов'язалися «в прежней посполитой тяглости найдоватися». Зокрема, вони мали платити річний чинш (грошовий податок) від 20 до 40 золотих, сплачуючи його двічі на рік. За це державець обіцяв не вимагати від них «подвод отбування» і жодних «работизн». Щоправда, посполиті були зобов'язані працювати на свого пана тиждень під час косовиці, тиждень під час жнив, протягом тижня восени «з своее проможности, нашим товаром и працею» орати панське поле. Крім того, вони були зобов'язані виконувати всі державні повинності (наприклад, утримання сердюків і виряджання їх у похід). Нарешті, селяни зобов'язувалися «на потребу… панскую, куда нам роскажет, быть готовими и отбувати службу своими конми и працею».

Посполиті сіл Конотопа, Хрипківки та Смяча (Чернігівський полк) наприкінці XVII століття відбували на користь свого пана, яким був не хто інший, як пасинок Мазепи бунчуковий товариш Криштоф Фридрикевич, такі повинності: чинш (щороку приблизно по 9 золотих з людини) і різні натуральні данини (птиця, яйця, горіхи, хміль, прядиво і т. ін.) Нарешті, селяни завжди могли бути притягнуті до різних «шарварків» (наприклад, гатити греблі, лагодити дороги, мости тощо).

Дуже цікаві відомості про зростання повинностей селян та міщан у Прилуцькому полку в останні роки XVII – на початку XVIII століття подає О. Оглоблін. У невеликому сотенному містечку Варві, населення якого займалося переважно сільським господарством, під час полковництва Лазаря Горленка (до 1687 року) з посполитих («на наезди») гроші збиралися двічі або тричі на рік. Розмір цих грошових данин не був обмежений якоюсь сталою нормою, а залежав, мабуть, від звичаю, з одного боку, і від апетиту полковника – з другого. Крім того, від кожного міщанського та селянського двору збиралося грішми «на служителей сотенних»: на утримання хорунжого – по 1 копійці, писаря – по 2 копійки, на «сторожей сотні Варвинской полевих» – по 2 копійки; на останніх також збиралося по одному четверику вівса, по одній хлібині, сіль та пшоно. Доводилося населенню платити і за послуги прилуцького ката: по 1 копійці від кожного міщанського та селянського двору. Натуральні повинності «свободних посполитих» за часів прилуцьких полковників Л. Горленка та І. Стороженка (до 1692 року) ішли на утримання полковницького двору та міської ратуші. «Для переездов сено… косять и тое укошенное сено как в двор полковничий, так и в ратушу своим скотом перевозят, да на лошади артилерии полковой прилуцкой сено… косят же». Інших зборів (грошових і натуральних) на ратушу не збиралося. Втім, полковники Горленко і Стороженко широко вдавалися до стягнення з місцевого населення різних екстраординарних поборів; зокрема перед Великоднем селяни збирали та відвозили на полковницький двір «з местечка и сел з посполитих свободних гуси, утки, кури, яйця и поросята».

Ще тяжче стало посполитим і козакам Прилуцького полку за часів полковника Дмитра Горленка. Його наступник Іван Ніс (той самий, що допоміг Меншикову взяти Батурин) свідчив (можливо, серйозно згущуючи фарби), що Горленко, «здобячи свои доми и распространяючися оними, где было якое згодное ку пожитку людскому в полку нашем местце, все он своими пооднимал хуторами, под такою кондицією: будто одному заплатит, а сотцте и другое людей мусит и от своих добр уступати; настроил хуторов на волних здавна степах, не толко себе, але й своим детям, на которих бедние люде многие в заживаню поль, в кошеню сенов, для отбуваня тяжких своих повинностей, чинили пожитки…; сена по килкодесять скирд кошовалися здавна на особливих в стену сеножатех за бывших… панов полковников прилуцких, на полковничую потребу; а он [Д. Горленко] когда стал полковником прилуцким, то не толко тие особливие сеножати, якие на бывших панов полковников прилуцких кошовалися, плугами поизоровал и пообкоповал… себе и детям своим на потомние часи, леч и мизерних людей власние сеножати и поля пахотные, нивы и облоги, все загонами своими пооднимал и до хуторов своих поприворочовал, же до сего часу без старостов его трудно было бедному человекови и на воз сена вкосити. И такое полку… хуторами своими и детей своих учинил стеснение, же где осмотрети, то все… теперь его власное, будто купил; и купчие отбирает, хотя хто и не рад продавати, а он, яко многомощный будучи властелин, все, що хотел, тое и привлашивал…». Крім власних підданих (їх у Дмитра Горленка було понад тисячу), прилуцький полковник зганяв селян і навіть козаків свого полку працювати на своїх хуторах. «Що всяк… признати мусит, хто тилко лядских панов памятает, же далеко барзей горшая мука в работизне была од полковника бывшего [Д. Горленка] всему… полку, нежели за панов лядских; и так не мордовали пани лядские своих подданых и не забивали киями, як он [Д. Горленко] мужиков и Козаков».

До цих повинностей треба додати річну грошову «ста-цію», яку збирали з населення як податок на користь гетьмана («на гетманскую музику и на его кухню») з кожного мешканця «по пропорции их имуществ», «мукою ржаною, пшеничною и гречаною, солодами, семям конопляним, горохом, маком, кабанами и птаством».

Зростання підданських повинностей наприкінці XVII століття викликало велике невдоволення селян, яке нерідко переходило у відкриті виступи проти панського та державного визиску. Уряд Мазепи в інтересах держави та громадського ладу мав втручатися в цю справу і обмежувати надужиття державців та експлуатацію посполитих. Показовим є лист Мазепи до переяславського полкового писаря Михайла Мокієвського від 10 листопада 1688 року. Гетьман писав: «Дойшло нам видати, же як село якоесь Кучаков, так и всем городом Баришполем завладевши, великие людем прикрости чиниш…» Гетьман наказував Мокієвському, «…абисте конечне до того села поменен-ного не втручалися и в городи Баришполе з людми як найскромней обходилися». «А так если хочеш будоватися и що кол век собе чинити, то за грош свой наймаючи справу, а не вигоном панщан», мотивуючи це тим, щоб «нам самим неславы не было и поговору от тих же людей». Факт надмірного обтяження «тяглих людей» старшиною гетьманський уряд чесно констатував і пізніше (наприклад, в

1691 році). Політику стримування апетитів державців Мазепа застосовував і пізніше, розуміючи, що різке посилення експлуатації селян старшиною неминуче призведе до зростання соціальної напруги, загрози вибуху, хаосу та зруйнування держави.

Загалом подібний вибух, що неминуче переплівся б із незадоволенням російськими порядками, не був вигідний і російському уряду. У 1692 році уряд Петра І, стривожений повстанням Петрика та заворушеннями на півдні Гетьманщини, запропонував гетьманові Мазепі вжити певних заходів, щоб заспокоїти селянську та козацьку масу. Це питання обговорювалось на старшинській раді у вересні 1692 року. Насамперед було ухвалено відібрати маєтки у тих державців, які не гідні були ними володіти. «Которые особы еще в войску и в народе мнятця быти к служби негодны, а за нашими универсалами к маетностям приобщилися, – писав гетьман Мазепа, – тех угодно бы от того владения отставити». Ще раніше, влітку 1692 року, під час походу на Полтаву проти Петрика, Мазепа позбавив декого зі старшин маєтностей у Полтавському полку. Однак цього було замало для заспокоєння народу, і гетьман, зважаючи також на вимоги запорожців, розіслав у вересні 1692 року до всіх полків універсали з наказом, «дабы нихто из тих владетелей не дерзал работами великими и поборами вымышленными людей, в селах, собе данных, обретающихся, отягощати, и чималой в землях, полях, лесах, сеножатех и всяких угодьях чинити им обиды и насилия, и чтоб владели ими в миру, ничего вновь и выше меры не налагая, но извычайными дачами и работами от них до-вол ствуяся». Неслухняним державцям гетьман загрожував карою і навіть позбавленням маєтків – як бачимо, це не залишалося пустою погрозою.

Наприкінці XVII століття на Лівобережній Україні найбільш розповсюджений розмір панщини підвищився до двох днів на тиждень. Але чимало державців перевищували і цю норму, примушуючи підданих працювати на панщині значно більше. 1701 року селяни села Смоляжа (Ніжинського полку) поскаржилися гетьманові Мазепі на свого державця сотника веркіївського Самійла Афанасійовича, що його дозорця «великие и нестерпимые им в работизне деял прикрости, несносные чинячи обиды, а в панщине непрестанные вимисли», і просили у гетьмана «полегкости і оборони». Генеральний суд визнав скаргу селян справедливою. Своїм спеціальним універсалом від 28 листопада 1701 року гетьман, хоч і залишив село за тим самим сотником, але висловив йому сувору догану («ему, сотнику, не похвалились-мо такого прикрого владения») та наказав, «абы не болшей, але толко два дни в тиждень роботу его панщизною отправовали, а иншие дни на свои… потребы, и в рок по пол осмачкы овса от рабочей тварини давали; над що жадных датков и повинностей не мает и не повинен будет он, пан сотник, вимагати» під загрозою гетьманської кари.

Відомий український історик XIX століття О. Лазаревський, який вперше опублікував цей універсал, зауважив, що фактично до епохи Мазепи «розмір панщини залежав лише від сваволі державців». Цей документ фіксував звичайний тоді в Гетьманщині мінімальний розмір панщини, але значення універсалу було, без сумніву, ширше. Схоже, він вперше законодавчо регулював певну норму панщини, що визнавалася українським урядом і пізніше, у XVIII столітті.

Захищаючи селян від старшинської сваволі, гетьман, з другого боку, дбав про те, щоб посполиті не виходили з «підданства» та виконували свої обов'язки щодо державців. Це, зокрема, виявилося в справі монастирських підданих села Уланова (Глухівської сотні), яке належало чернігівським єпископам. Звичайно посполиті, які сиділи або на своїх «предківських ґрунтах», або на зайнятих ними в ході Визвольної війни землях, вважали себе їхніми власниками. Раніше це майже не викликало заперечень з боку влади Української козацької держави. Але наприкінці XVII століття це питання стає спірним. Старшина та монастирі часто заперечують право селян вільно розпоряджатися своїми землями. Уланівські селяни, «удалившися… за границю», все ж продовжували користуватися своїми ґрунтами, і гетьман своїм універсалом від 1708 року заборонив їм це робити, посилаючись на «право здавна ухвалене», за яким селянин, що назавжди залишав маєток, втрачав свої землі, які відходили панові (державцю).

Загалом політика гетьмана Мазепи щодо селянства була достатньо зваженою, вона була спрямована насамперед на стабілізацію соціальних відносин всередині тогочасного українського суспільства. Але ця стабільність нерідко досягалася досить дорогою ціною – уряд був змушений іти на непопулярні кроки, які не додавали гетьманові авторитету в середовищі звичайних українських селян і козаків. Водночас старшина не була у захваті від спроб обмежити її невгамовні апетити щодо грошей та влади, і підтримка, яку вона надавала своєму гетьманові, була більш чи менш сталою залежно від конкретної ситуації – це Іван Мазепа особливо гостро відчув наприкінці свого гетьманування.

Розвиток торгівлі та промислів за часів Мазепи сприяв зростанню міст, збільшенню купецької верстви. У зв'язку з цим відбувалися чималі зміни в соціально-економічному житті міст Гетьманщини.

Головним торговельним центром Лівобережної України було забуте сьогодні місто Стародуб. Воно стояло на перехресті важливих торговельних шляхів з Росії до Польщі, і з узбережжя Балтики до берегів Чорного моря. У Стародубі нерідкими гостями бували московські, львівські, варшавські купці. Сюди також приїздили купці з Білорусі, Литви, балтійських володінь Швеції (зокрема, з Риги), Кенігсберга і Гданська (Данціга). У Стародубі (а на півдні – у Полтаві) був також осередок торгівлі між північною і південною частинами Лівобережної України. Купці з промислово розвинутої півночі і хліборобського півдня Української козацької держави вели тут жваві торговельні операції, обмінюючи вироби і продукти. Стародубські купці у великій кількості експортували прядиво, олію, поташ, ліс, мед, віск, скло тощо, водночас імпортуючи текстильні вироби, хутра, метали і металеві вироби, вина. Закономірно, що вони накопичували великі багатства, справляючи значний вплив на економічне і політичне життя свого міста, а разом з тим і всієї держави.

Крім Стародуба, важливими торговельними осередками Гетьманщини були міста: Ніжин, де була колонія грецьких купців, які торгували з Росією, Кримом, Молдавією та Валахією; Полтава, через яку ішла торгівля з Запорожжям і Кримом; Глухів, що швидко зростав саме за доби Мазепи завдяки розвитку торговельних контактів між Україною та Центральною Росією; Кролевець, де проводився великий міжнародний ярмарок. Окреме місце займали Київ – давній торговельний, військово-політичний, церковний та культурний центр і Батурин – резиденція українського гетьманського уряду і потужна фортеця, одне з найбільших міст держави. Історичні міста Лівобережжя – Чернігів і Переяслав – були переважно духовними та освітніми центрами.

Цікаві враження від українських міст на початку XVIII століття залишив московський священик-старообрядець Іван Лук'янов, який в 1701 році подорожував через Україну на Близький Схід, до святих місць. Наведемо кілька описів українських міст, зроблених цим спостережливим мандрівником: «Град Глухов, земленой, обруб дубовый, вельми крепок, а в нем жителей богатых много панов; и строенья в нем преузоричное, светлицы хорошия, палаты в нем полковника Стародубскова Моклышевского зело хороши; ратуша зело хороша, и рядов много; церквей каменных много; девичей монастырь предивен зело; соборная церковь хороша очень; зело лихоманы хохлы затейливы к хоромному строению; в малороссийских городах другова вряд такова города сыскать; лучше Киева строением и житіем».

«Град Нежин… велик жильем, и строение в нем хорошо; грек в нем много живут торговых людей».

А ось опис Киева: «Град Киев стоит на Днепре, на правой сторони на високих горах, зело прекрасно; в московском и российском царстве такового града подобнаго красотою вряд сыскать… Зело опасно [пильно, уважно] блюдут сей град; да надобе блюсти: прямой замок Московскому государству». У Києві «везде сады, винограды».

«А в нижнем городе все мещане хохлы, все торговые люди; тут у них и ратуша, и ряды все; всякие торги; – а стрельцам в нижнем городе не дают хохлы в лавках сидеть: только всякие на себя товары в розное продают. Утре все стрельцы сходят на Подол торговать, а вечером пред вечернями, так они на горе в верхнем городе торгуют между себя; и ряды у них свои; товарно сильно сидят». Однак Лук'янов зауважує, що «шинки их [київських міщан] вконец разорили, да кобы из того у них сильно скаредно: и добрый человек худым будет». Цікавим є також опис правобережного Фастова, який мав непогані, хоч і не дуже міцні укріплення і де були дуже дешеві продукти харчування, а також багато покозачених селян, які налякали священика своїм зовнішнім виглядом та тим, що відбирали у проїжджих купців товари.

Купецтво на Гетьманщині ще за Самойловича являло собою досить міцну соціальну групу, яка мала великий вплив на життя міста. За гетьманування Мазепи ця тенденція посилилася. Чимало представників купецької верхівки зацікавилися і землею, і різними промислами (особливо лісовими). Такі купці заводили млини, хутори, а потім, за декілька років, ставали великими землевласниками, які ріднилися з козацькою старшиною.

Показовою є історія двох відомих купецьких родів Гетьманщини – стародубських купців Шираїв і київських – Максимовичів.

Спиридон Якович Ширай (? – 1709), родом з містечка. Погар, багатий стародубський купець, провадив значну зовнішню торгівлю, здебільшого прядивом, з Ригою і Архангельськом. Протягом майже тридцяти років (1681 – 1708) з незначними перервами він був стародубським війтом, тобто вищим представником міської влади в цьому найбільшому торговельному центрі Гетьманщини. Недарма 1682 року стародубський полковник Семен Самойлович просив князя В. Голіцина, щоб той поклопотав перед польським урядом про торговельні інтереси Ширая. Паралельно зі своїми торговельними операціями Ширай скуповував землі навколо Стародуба, засновуючи численні млини та поташні буди. Гетьман Самойлович надав йому село Солову, а гетьман Мазепа 2 травня 1688 року видав Шираю універсал на село Синин (Стародубської полкової сотні) з правом на «послушенство» селян. Крім того, Ширай згодом заснував поблизу одного зі своїх поташних підприємств село Спиридонову Буду. У 1705 році гетьман Мазепа дозволив Шираєві «людми заграничними слободку оселити и, греблю висипавши, млин построити».

Старий Ширай до кінця своїх днів залишався «значним обивателем стародубським», тобто належав до міщанського стану, але всі його діти були споріднені з козацькою старшиною. Старший син Ширая Степан одружився з донькою стародубського полковника Миклашевського; другий син, Спиридон, був одружений з донькою пасинка самого Мазепи, седнівського сотника Криштофа Фридрикевича. Одну зі своїх доньок старий Ширай видав за сина стародубського полковника Тимофія Олексійовича, і всі інші доньки одружилися з представниками стародубської козацької старшини. Нащадки стародубського війта стали одними з найбагатших землевласників північної Гетьманщини, а згодом зайняли не останнє місце серед українського дворянства.

Історія Максимовичів ще більш показова. Максим, що не мав навіть власного прізвища (згодом він звався Васильковським – мабуть, походячи з Василькова – або Печорським), був «підданим Києво-Печерської лаври». В 50-х роках XVII століття він мешкав у Ніжині, пізніше переїхав до Києва і в 1676 році став «орендарем Печерським», тобто отримав оренду в Печерському містечку, що належало Лаврі. Максим Васильковський провадив значний торг з Правобережною Україною і, очевидно, з Польщею та Молдавією. Найбільше розбагатів він на імпорті і вже в середині 80-х років був одним із найбагатших і найвпливовіших людей у Києві, а може, і в усій Гетьманщині. В середині 80-х років XVII століття він орендував маєтки Сапєг на Чорнобильщині – села Хохли, Кононовщину, Черевач (Корогод) та інші. У 1686 році фактично в його руках знаходилось чимало сіл та містечок в околицях Києва. Він володів млинами біля Києва, селітряними майданами поблизу Трипілля і Василькова. На нього на Васильківському мосту «сбирают с проезжих людей мостовщину». Йому належать «сенные покосы и сена многие» на річці Стугні. Він – дуже близька людина до гетьмана Самойловича і посвоячений з ним. У нього бенкетують представники київської влади, і відомий генерал і командир російського гарнізону Києва шотландець Патрик Гордон охоче відвідує його в Печорському містечку (про що є запис у «Щоденнику» Гордона). Скинення Самойловича не зашкодило «панові Максиму»: він був надто впливовою людиною, яку до того ж добре знав і новий гетьман, Іван Мазепа. Поступово в руках Максима та його синів – Максимовичів – збиралися «доми, хутори, млини» в різних полках Гетьманщини. Сини Максима увійшли до перших рядів церковної ієрархії та козацької старшини. Старший син – Іоан Максимович (1651 – 1715) – став відомим церковним діячем, письменником і проповідником. Він був професором Києво-Могилянської колегії, архієпископом Чернігівським (1697 – 1711) і митрополитом Тобольським і Сибірським (1711 – 1715). Другий син – Василь, що був компанійським полковником, загинув у 1698 році на річці Кодимі – «попался в руки бесурменские и… усечением головы живот свой окончил». Третій син, Дмитро Максимович, одружений з донькою Федора Сулими – Тетяною, став одразу свояком і Самойловича, і Мазепи (через Д. Зеленського, одруженого з другою донькою Ф. Сулими). Спочатку він був ніжинським полковим писарем (1682 – 1692), а потім «войсковым экзактором» (1694 рік), тобто відав зборами податків від продажу горілки, тютюну та дьогтю. Згодом він став генеральним бунчужним (1703 – 1708) і генеральним осавулом (1708 – 1709). Він був наближеною особою гетьмана і користувався його довірою (що не завадило йому втекти з шведського табору під час битви під Полтавою, згодом Максимовича було заслано до Сибіру, де він і помер в 1732 році). Інші сини Максима зробили не таку блискучу, але також цілком пристойну, як на ті часи, кар'єру – Петро був знатним військовим товаришем, Григорій – протопопом переяславським (1680 – 1711), Михайло і Антон – бунчуковими товаришами.