Текст книги "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

Автор книги: Денис Журавлев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Такі випадки не були поодинокі. Поєднання так званого міського патриціату (торговельно-ремісничої верхівки) зі старшиною мало місце і в Ніжині (рід Тернавіотів), і в Переяславі (Томари), і в Полтаві (Герцики). Багате купецтво міцно тримало в своїх руках торгівлю і фінанси Гетьманщини, поступово скуповувало землі, засновувало «промислові підприємства», керувало міським самоврядуванням. Воно було тісно пов'язане родинними контактами зі старшинською верхівкою, і його вплив на господарство і політичне життя Гетьманщини з часом лише зростав.

Приклад Шираїв, Максимовичів та інших представників великої «аристократії грошей» наслідували й купці «середньої руки». Наприкінці XVII – на початку XVIII століття і для нього стає характерним інтерес до землеволодінь ня і, разом з тим, близькі зв'язки з козацькою старшиною. Надзвичайно цікавим є приклад стародубського війта Ісака Дерев'янки. У 1686 році стародубський полковник Яків Самойлович надав йому село Азарівку, а наступного року цей Ісак Дерев'янка вже був стародубським полковим обозним і підписував Коломацькі статті. Хоча Дерев'янка незабаром був звільнений зі своєї посади, гетьман Мазепа універсалом від 3 листопада 1688 року залишив за ним його земельні володіння – слобідку Антонів Лубок – з правом на «послушенство» селян, а також млини та сіножаті.

27 листопада 1707 року гетьман Мазепа «з певного респекту взявши в особливую… оборону и протекцію» Григорія Отвиновського, писаря Стародубського магістрату, дозволив йому «при его ж млинку за селом Ущерпем, на ричци Речици стоячом, поселити дворов скидка» і підтвердив його право володіння «купленным кгрунтом» в селі Обухівці (Стародубської полкової сотні), з правом на «належние… послушенства и повинности» селян. Отвиновський був магістратським писарем до 1722 року, а на початку 1723 року був обраний стародубським війтом. Щоправда, гетьманський уряд (наказним гетьманом був тоді Павло Полуботок) скасував ці вибори (адже вони відбулися без дозволу гетьмана) й усунув Отвиновського навіть від писарства, але того ж року він фігурує в реєстрі місцевої козацької старшини на посаді стародубського городового отамана. Створена ним ще з дозволу Мазепи слобідка Річиця (або Писарівка), разом із сусіднім селищем Смялчю і Обухівкою, залишилися в руках Отвиновського та його нащадків, що вже належали до козацької старшини.

Іноді Мазепа надавав маєтності і тим визначним членам міського патриціату, які й надалі залишалися в міщанському стані. Наприклад, у 1708 році він надав київському війтові Дмитрові Полоцькому село Ничагівку (Київський полк).

Але на шляху бурхливого розвитку і господарського піднесення міст і зростання всього міщанського стану Української козацької держави лежала «недобросовісна» економічна конкуренція з боку козацької старшини та монастирів, різного роду утиски з боку місцевої адміністрації, а в деяких містах – привілейоване становище чужоземних купців (грецьких – у Ніжині, російських – у Києві та на півночі Гетьманщини). Щоправда, за часів Мазепи чужоземні купецькі колонії в українських містах ще не мали того впливу, якого вони набудуть пізніше, у XVIII столітті. Грецькі купці з Ніжина спеціалізувалися на торгівлі з країнами Близького Сходу, а також організовували транзитну торгівлю через Україну між цими країнами та Росією, а нерідко – і з Західною Європою. Поселення російських старообрядців на півночі Стародубського та Чернігівського полків лише почали активно розвиватися, і тільки напівлегальні торговельні операції московських стрільців у Києві (про які згадував у своєму цитованому вище описі міста священик Лук'янов) відверто шкодили місцевому купецтву, викликаючи велике невдоволення українців, що писали численні скарги до Київського магістрату. Стрільці підпільно торгували різними товарами, не виконуючи жодних міських повинностей.

Мешканці багатьох інших міст Гетьманщини – навіть найбільших і найбагатших – скаржилися на різні утиски та кривди, маючи насамперед на увазі своїх чиновників (полкової та сотенної старшини) та великі монастирі. Так, ще за часів Самойловича київський полковник Григорій Коровка-Вольський заволодів власністю міста – урочищами Підгороддям та Кожем'яками з їхніми мешканцями (переважно ремісниками); урочищем Преваркою (Пріоркою) заволоділи козаки, «сенними покосами» і вигоном для худоби київських міщан – київський Кирилівський монастир. Раніше половина з «перевозного збору» йшла на ратушу (друга половина – до царської скарбниці), але коли на Дніпрі було збудовано міст, мостовий збір почали збирати до російської скарбниці, «а в ратушу ничего не дают», хоч міщани платили «мостовые деньги». Рибні лови, острови Муромець та Труханів і ліси захопили «началные и ратные в Киеве будучие люди». Великим тягарем лягала на місто підводна повинність («подвод по сту и болши», які доводилося наймати «дорогою ценою»). Особливо дошкуляла міщанам конкуренція з боку козацьких (здебільшого старшинських) та монастирських шинків. Києво-Флорівський монастир з чималою вигодою для себе і великим збитком для Київського магістрату торгував горілкою у власних шинках. Крім того, старшина та монастирі заводили, шкодячи інтересам міщан, свої броварні та воскобійні. Ігумен Києво-Кирилівського монастиря Інокентій Монастирський «на ровнинах и на болотах» у чотирьох місцях побудував «мостки» і брав з усіх проїжджаючих, не виключаючи і киян, чималу «мостовщину»; внаслідок чого «околные люди ни с какими торгами в Киев не ездят».

Чималої шкоди завдавали міщанам козацькі постої, а також відмови власників козацьких та монастирських дворів відбувати загальноміські повинності. Київський магістрат скаржився також на те, що місцевий полковник і старшина безсоромно визискують ремісників: «Ремесленные люди… выдают повинность полковнику и старшини и всякие дела делают без платежу». Київський полковник забрав з відома магістрату під свою владу також «музицький» цех.

Київ був затиснений в міцні лещата між старшиною та монастирями, з одного боку, і російським гарнізоном – з другого. Український гетьманський уряд у відповідь на численні скарги з боку мешканців різних міст видав низку універсалів, що підтверджували старі міські права і привілеї, але здебільшого був не в змозі захистити місто від зловживань старшини та монастирів, не говорячи вже про російських вояків. Зрештою, іноді самі міщани вважали за краще потрапити в залежність від старшини або навіть монастирів, ніж підпорядковуватися своєму магістратові. Невелике значення мали також видані на прохання міст царські жалувані грамоти, в яких ішлося про низку важливих прав міста. Реальний контроль відносно дотримання цих прав був відсутній, і фактично все залишалося по-старому. Нові царські жалувані грамоти 1689 та 1699 років не надто помітно поліпшили становище київського міщанства.

Подібна картина була і в інших містах Гетьманщини. У Чернігові полковник і полкова старшина також порушували права магістрату. І тут старшина примусово брала у міщан підводи, які належали мешканцям сіл, що перебували під юрисдикцією магістрату, і навіть змушувала ремісників у місті працювати на себе, силою захоплювала міські млини, міщанські землі та угіддя, порушувала торговельні інтереси міщан тощо. У Переяславі полковник І. Мирович «употреблял до своего двору» «загородних людей, на подварках жиючих», які раніше «прислужали» до ратуші. Переяславський полковий писар М. Мокієвський в 1688 році «всем городом Баришполем завладевши, великие людем прикрости» чинив, обтяжував населення «для своих потреб» всяким «послушенством», будівельними роботами та працею в своєму приватному господарстві.

Прикро, але в умовах Української козацької держави місто було майже беззахисним перед цими зловживаннями. Навіть такі великі міста з впливовим патриціатом, як Ста-родуб і Ніжин, не могли знайти захисту від старшинської сваволі. Стародубський полковник Миклашевський разом зі своїм сватом – генеральним осавулом А. Гамалією – з допомогою ще одного свата – згаданого дещо вище старо-дубського війта Спиридона Ширая – захоплював міські землі, млини та цілі села (Дєменку, Рухів, Картушин, Круків, Солову та ін.), осаджуючи на міських землях свої хутори й слободи, використовуючи міські греблі для спорудження своїх млинів тощо. Наскільки безцеремонно поводився Миклашевський з правами та володіннями міста, видно з того, як, захоплюючи хутір Березівщину (поблизу Стародуба), він «часть войсковую» купив, «а две части меских грунтов… силомоцю под владение своє забрал». Усі ці володіння здебільшого так і залишилися в руках клану Миклашевських.

Подібне відбувалося і в Ніжині. Ніжинський магістрат скаржився гетьманові в 1696 році на великі утиски, яких місто зазнає не тільки від полкової старшини і духовних осіб, але й від сотників та рядового козацького товариства. Старшина та монастирі різними способами переманювали і записували за собою селян, землі яких належали місту. В результаті прибутки міста від дьогтьової оренди знизилися наполовину. Дуже зменшилися і міські прибутки від торгівлі («ратушная вага», «ратушное ведерко») та міських млинів («размеровые пожитки»), які фактично перебували в руках різних «особ… как духовного, яко и мирского чина». Своїми універсалами (в 1696 та 1698 роках) гетьманський уряд підтверджував права Ніжинського магістрату. Однак, мабуть, усе залишилося по-старому, бо в 1699 і 1700 роках ніжинський полковник і небіж гетьмана Іван Обидовський знову нагадував сотенній і сільській козацькій старшині про магістратські права щодо повинностей посполитих (селян) у селах, які належали магістрату Ніжина.

Слід зазначити, що уряд Івана Мазепи, як і його попередників, регулярно підтверджував права та привілеї великих міст Гетьманщини, зокрема знамените магдебурзьке право. Так, було підтверджено магдебурзьке право Києву, Стародубу, Чернігову (17 вересня 1687 року), Ніжину (2 вересня 1687 року і 11 січня 1698 року) тощо. При цьому український уряд завжди підкреслював, що все міське населення має відбувати на користь магістрату традиційні повинності та платити податки. 11 вересня 1687 року Мазепа видав універсал Києву, яким зобов'язував «монастырских людей», тобто монастирських «підданих», незалежно від того, де вони мешкають, чи при монастирях, чи «в дворах монастирских», відбувати сторожову та інші міські повинності; щоправда, це розпорядження мотивоване було тим, що Київ «єсть пограничний, под который завше звыкли неприятели бесурмане подъездами своими подбегати».

Так само Мазепа дбав і про те, щоб права магістрату не були порушені місцевим козацтвом. 16 червня 1688 року було стверджено заборону київським козакам торгувати в шинках горілкою; цю заборону гетьманський універсал мотивував тим, що це ганебне заняття не личить військовому, лицарському стану. Гетьман рекомендував козакам «иншие пристойнейшие к вспоможенью господарства своего обмышления завзята» і загрожував, що кожний порушник цієї заборони «не тилко на шкурі своей строгое понесет каранье и худобы позбудет, але й для горшой неславы з реестру козацкого будет вымаран». Однак це не змінило становища, і у відповідь на численні скарги магістрату 13 січня 1691 року Мазепа видав новий універсал, де, повторюючи заборону козакам шинкувати горілкою, дозволив магістратові порушників цієї заборони «заберати і грабити». 6 червня 1694 року гетьман знову видав грізний універсал, де загрожував порушникам «суровым караньем» у Батурині. Та, незважаючи на це, козаки і після того не перестали з колосальним прибутком для себе шинкувати горілкою, а магістрат – подавати на це скарги.

Захищаючи права Київського магістрату на монопольну торгівлю горілкою в шинках, гетьманський уряд керувався не тільки інтересами міста. Вільне шинкування горілкою козаками зменшувало прибутки міста від горілчаної оренди, а це, в свою чергу, відбивалося на загальних прибутках державної скарбниці.

Проте урядові заходи Мазепи не завжди були на користь міст. Так, гетьман відібрав у Київського магістрату село Осетчину і чотири міські млини на річці Сирці. Київське міщанство було обтяжене також індуктним збором (податком на імпорт). У дуже важкому становищі на початку XVIII століття опинилося невеличке місто Почеп на півночі Лівобережжя, яке також мало магдебурзьке право. Місто втратило всі свої ратушні села, які, не без допомоги стародубського полковника Миклашевського, розібрали різні державці, зокрема родичі та свояки полковника. Гетьман знав про це. У своєму універсалі 6 листопада 1706 року він писав: «Респектуючи на тяжести и незносние долегливости, городу Почепу деючиеся… бо якіе до него належали села, то тіе все за власти небожчика пана Миклашевского, полковника Стародубовского, одишли за державцов, навит ледве не остатное село, зовемое Старий Почеп за инстанціями и уставичною его прозбою, зятеві его пану Андрею Лизогубу досталося в заведованье, чрез що тамошній обыватели почеповские умалилися и до остатного пришли знищеня». Тому гетьман, який ще в 1694 році погодився надати це село Лизогубу, тепер повернув його Почепівській ратуші, «касуючи і анигилюючи» свій попередній універсал.

Загалом можна погодитися з істориками-державниками, які твердили, що політика Мазепи щодо міст та міщанства визначалася насамперед загальнодержавними інтересами (за деякими винятками, коли гетьман був змушений іти на помітні поступки впливовій старшині і фактично закривати очі на порушення прав міст). Сприяючи розвиткові української торгівлі та промисловості і дбаючи про потреби державної скарбниці, гетьман часто виступав оборонцем прав міста і привілеїв його провідної верстви – купецтва та верхівки ремісників, яка наприкінці XVII – на початку XVIII століття посідає досить впливове місце в економічному і навіть політичному житті Української козацької держави. Саме такий напрям державної політики гетьмана мав ще один надзвичайно важливий аспект. Міста і міщани протягом формування, а за часів Руїни – і руйнування недосформованих інституцій Української козацької держави виступали «пасинками держави», яку формували і якою керували козаки, а згодом – козацька верхівка (старшина). Надзвичайно показовим є той факт, що коли раніше, за часів Руїни і навіть за гетьманування Самойловича, деякі українські міста у боротьбі за свої економічні і правові інтереси проти козацької старшини шукали собі допомоги у російського уряду, то за гетьманування Мазепи навіть таке місто, як Київ, де перебували російський воєвода і великий російський гарнізон, покладало свої надії передусім на свою, українську, державну владу і особисто на Мазепу.

Окрім все ж таки недостатньо розвинутих і міцних міст, ще однією, як згодом виявилося, фатальною слабкістю Української козацької держави була надто швидко зростаюча і помітна майнова диференціація серед її населення, яка закономірно переростала в фактичну та юридичну нерівність. Економічне зубожіння широких мас населення Гетьманщини наприкінці XVII – на початку XVIII століття, внаслідок безперервних воєн, а також зростаючого визиску з боку чиновників-державців, викликало все більший соціальний протест, що виявлявся в різноманітних формах, починаючи від індивідуального опору і закінчуючи масовими повстаннями.

Дуже поширеними наприкінці XVII століття були такі форми опору селян і міщан, як вписування посполитих у козаки, перехід їх у під сусідки, постійний перехід на «слободи» тощо.

Хоча й становище рядових козаків було нелегке, проте сама наявність козацьких прав і вольностей боронила їх від загрози потрапити в «підданство». Тому під час Кримського походу 1687 року чимало селян пішло до козацького війська. Однак після походу ці «нові козаки» повернулися до свого звичного стану. На Великодньому з'їзді 1688 року старшинська рада ухвалила, «жебы нигде ново козаки з тяглых людей не уписовалися в реєстр козацкий». У зв'язку з цією ухвалою гетьман 15 вересня 1688 року наказав сотникам і отаманам, щоб вони «не важилися як ново тяглых людей у козацтво приймовати и вписовати, так и тых новиков, котрие, на свой упор покозачившися… знову до громад привернули, якобы оные по прежнему знову тяглость звичайную и повинность вшелякую» віддавали своему державцеві, компанійському полковникові І. Новицькому. Проте, звісно, це не припинило вписування селян у козацтво, чому іноді сприяли й самі козаки, які приймали до свого реєстру деяких «тяглих». Гетьман «под строгим… каранием» рішуче забороняв це робити.

У цьому питанні уряд був послідовний навіть у тих випадках, коли вписування селян у козаки відбувалося з відома і дозволу місцевої старшини. Коли в тому ж таки 1688 році борзенський і шаповалівський сотники вписали в козаки кількох селян, гетьман видав універсал (13 листопада 1688 року), де наказував сотникам «Козаков зась болше не вписовати… кгды ж без указу нашого не доводится вам уписовати никого в реєстр козацкий», а ті, що були вже вписані, – «нехай робят монастиреви свою повинность».

Справа в тому, що гетьман намагався перешкодити надто небезпечному розмаху того, що сучасні соціологи називають вертикальною соціальною мобільністю населення, коли перехід людей з однієї верстви (класу, стану, соціальної групи) до іншої, часто вищої верстви в ієрархічній суспільній структурі є явищем розповсюдженим і нескладним. Адже перехід величезної маси селян та міщан до привілейованого козацького стану за часів Хмельницького поруч із тим, що він дав гетьманові колосальний резерв воєнної сили, мав і негативні наслідки, одним із яких, як нам здається, було деяке уповільнення процесу виокремлення української державної і національної еліти. Недарма майже всі українські історики-державники твердять, що саме плекання такої еліти як справжньої опори держави і репрезентанта тогочасної «козацької нації» було головною кінцевою метою внутрішньої політики гетьмана Івана Мазепи. Проте гетьман водночас розумів, що надто різке і невпинне втілення в життя такої політики може викликати небажану соціальну напругу в суспільстві, яка не піде на користь жодному із станів і всьому суспільству та державі в цілому.

Якщо уряд іноді і міг дивитися на перехід «посполитих» у козацтво крізь пальці, а місцева старшина іноді й прямо потурала цьому, то монастирі завзято боролися проти втеч своїх «підданих». Коли посполиті села Ястребщини, яке належало Чернігівській архієпископії, покозачилися, архієпископ Іоан Максимович в 1706 році видав грізне «окружное посланіе» такого змісту: «За таковое их самовольство отчуждаются они з домами своими Божія благословенія, общенія христіанского и входу церковного. Кто з них або в домах их умрет – не похоронити: буди им без обыклого пенія церковного погребете. Кто народится в домах их – не крестити. Кто бы их принял в свой двор, з ними пріобщался и до них пошол – тому ж неблагословенію подлежати будет».

Тодішній поет, ієромонах Климентій писав «о уписующихся в козаки дурных мужиках»: «Прето березовим пером виписувать тя треба, Й худобу, кгдымаеш, на ратуш взять потреба» (тобто, мовляв, таких селян треба вчити кийками і конфісковувати майно).

Якщо перехід посполитих у козаки викликав активний спротив з боку «державців», монастирів і уряду, то ставлення до «підсусідків» і мешканців слобід було трохи іншим.

Перехід у так звані «підсусідки» дуже зріс саме наприкінці XVII – на початку XVIII століття. З одного боку, зубожіння селянства, з другого – утиски старшинської влади примушували багатьох селян і навіть козаків кидати своє господарство та переходити у «сусіди» до інших, заможніших господарів – старшини, духовенства, козаків і навіть заможних селян. Були випадки (наприклад, у Ста-родубському полку), коли і заможні селяни продавали свої двори та поля козакам, ставали їхніми «підсусідками», а самі «в тих дворах своих, от себе проданных, свободно живучи, всяких неналежних собі волностей заживали». Наслідком цього стало те, що податки, які платилися від кожного двору та земельної ділянки, перекладалися на все меншу кількість селянських дворів, від чого страждали і самі платники податків, і державні інтереси (наприклад, все важче було забезпечити «грошові місячні датки» на наймане військо).

Звичайно, це порушувало й інтереси середньої та дрібної старшини, «піддані» якої нерідко переходили в підсусідки до багатих державців (старшини та монастирів), де рівень експлуатації був дещо нижчий. Отже, уряд також мав боронити інтереси скарбниці та всієї старшинської верстви від зазіхань окремих великих землевласників.

У 1692 році лубенський полковник Леонтій Свічка з приводу скарги державця Петровського на своїх тяглих людей, які у «Козаков в сусідстві мешкают», наказав усім, «которіе упряж мают», відбувати панщину на користь Петровському, а «убогшим подсуседкам» – «Козаков годовати и стацію роковую панскую до города давати», а також «сторожам… полевим непременно все их заслугу давати». Тих, хто порушував цей наказ, чекало покарання і конфіскація майна.

Перехід до юридично неповноправної, але економічно прибуткової категорії підсусідків набув настільки значного розмаху, що в 1701 році гетьман був змушений вдатися до вкрай непопулярних серед селянства заходів – наказати всіх селян, які записалися у підсусідки до козаків, але фактично жили на своєму старому господарстві, повернути знов до селянського стану.

Багато селян і навіть козаків переходили жити на слободи. Хоча звичайно дозволялося осаджувати слободи людьми «чужими», «зайшлими», але фактично слободи заселялися здебільшого місцевими людьми, які бажали хоч ненадовго вийти з підданства. Зрозуміло, що заснування слобід було здебільшого справою великих землевласників – старшини та монастирів. Однак ці заходи нерідко зачіпали інтереси інших державців, які втрачали своїх підданих, і державного скарбу, що втрачав своїх платників податків.

На початку XVIII століття ігумен Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря і знатні військові товариші Федір Жученко та Іван Іскра (обидва – колишні полтавські полковники) заснували біля Полтави слободи «мимо воли и позволения» гетьмана. Зокрема, Жученко «под тем претекстом людей многих значних, войскових и посполитих, полтавских до оной слободи обнадеживанием волностей на житло звабляет»; те саме робив і Іскра, який до того ще «не менший тоей слободи осажованием… городу Полтаве чинит утиск». Довідавшись про це, Мазепа в березні 1707 року наказав, щоб полтавський полковник (І. Левенець) «легкомыслених людей», які йшли до цих слобід, «нетолко переймал, грабил, забирал, вязенем мордовал, киями бил, леч без пощаденія вишати розказовал». Усіх, хто оселився на цих полтавських слободах, наказано було «оттоль зогнати на першое их мешкання повернути», а слободи скасувати.

Згадуваний вже Климентій писав «о йдучих на слободы людех»: «…Добре тые чинят, що прочан обдырают: Бог их простіт за тое, згола гріха не мают. І не тылко потреба б таких обдирати, Але й з самими душами розлучати. Бог за бунтовника, як мовят, не повісить, Але й нагородою еще потішить. За чим ви, панове, таких не важтесь щадити: Втікаючих проч самих деріть, бить і беріть діти».

В останні роки XVII – на початку XVIII століття дуже поширилось масове переселення селянства, козацтва та міської бідноти до Слобідської України, сусідніх повітів Росії і особливо на Правобережжя.

У своїх донесеннях цареві гетьман Мазепа не раз скаржився на те, що лівобережне населення, здебільшого з південних полків Гетьманщини (а слід пам'ятати, що саме в південних полках було найбільше переселенців з Правобережжя), тікало на правий берег Дніпра, до Палія. Гетьманський уряд ще з часів Самойловича вживав усіх заходів, щоб припинити цей рух, тримав на головних перевозах на Дніпрі військові сторожі. У деякі роки мало не вся діяльність переяславського, прилуцького та миргородського полковників була скерована на те, щоб затримати цих переселенців. Велика роль у приборканні цього руху належала найманим (охотницьким) полкам.

У листуванні гетьманського та царського урядів збереглося чимало вказівок на те, хто саме переселявся на правий берег Дніпра. «Все безпутство и остатная голота там пошла», – писав Мазепа.

Переселенський рух на правий берег Дніпра поширюється наприкінці 1680-х років. Є дані про масові втечі на правий берег Дніпра в 1687 – 1689 роках. Уряд не тільки перешкоджав їм, а й намагався силоміць повернути переселенців назад. 1691 року гетьман наказував лубенському полковникові Свічці та охотницьким полковникам Новицькому і Кузьмовичу «чернь всю, поотбиравши оружие и всякие вещи, пригнати на сюю Днепра сторону». Для того ж туди було послано і переяславського полковника Лисенка.

У 90-ті роки XVII – на початку XVIII століття всі полковники південного Лівобережжя повідомляли до Батурина про те, що масове переселення на правий берег Дніпра дуже посилилося. Прилуцький полковник Горленко сповіщав Мазепу, що в його полку селяни та козаки розпродують свої землі і спішно подаються за Дніпро. Те саме писав і переяславський полковник Мирович. Навіть в далекому Чернігівському полку якось зібралася велика «купа» втікачів, яка намагалася перейти на правий берег Дніпра, але була завернута назад.

Гетьман скаржився цареві на те, що він не має змоги перешкодити цьому масовому руху, і просив царя добити -ся згоди польського уряду на те, щоб український уряд мав право посилати своє військо руйнувати правобережні слободи, а втікачів з Лівобережжя примусово повертати додому. У 1699 році Петро І, посилаючись на умови «Вічного миру» 1686 року, звернувся до польського короля Августа II з проханням не дозволяти нікому заселяти Правобережну Україну.

Однак усі ці заходи, судячи з цього, не дали наслідків. У 1700 році московський уряд констатував посилення цього руху і наказував гетьманові збройною силою вертати і суворо карати утікачів. У 1702 році за перехід на правий берег Дніпра гетьман наказав карати смертю не тільки тих, хто тікав, але й тих, хто переправляв їх на перевозах через Дніпро. Проте і це не могло ані припинити масового переселення, ані стримати тих, хто так чи інакше сприяв цьому. Справа в тому, що в заснуванні слобід на правому березі Дніпра зацікавлені були як київські монастирі, що здавна мали там свої земельні володіння (в руках цих монастирів, зокрема Києво-Видубицького, були й деякі перевози на Дніпрі, які, у зв'язку з посиленням переселенського руху на правий берег, давали монастирям великі прибутки), так певною мірою і сусідня лівобережна старшина, яка мала свої слободи й на Правобережжі. «Воюючи» зі слободами, гетьманський уряд Мазепи продовжував політику Богдана Хмельницького, який колись надзвичайно різко ставився до спроб українців переселятися на Слобідську Україну і намагався повертати потенційних переселенців, караючи за подібне «дезертирство». Очевидно, подібні дії селян і козаків розцінювалися гетьманським урядом не просто як «свавільство», а практично як державна зрада (адже формально Правобережжя належало полякам).

Та особливих турбот гетьманському урядові і місцевій адміністрації завдавали постійні повстання та виступи проти світських і церковних «державців» і багатого купецтва, в яких брали участь селяни, міська біднота та козаки. Ці розрухи здебільшого мали локальний характер: вони зосереджувалися переважно на півдні Гетьманщини, хоча відбувалися окремі заколоти і в північних полках. Заворушення виникали мало не щороку. Іноді вони набирали грізної сили, створюючи дуже небезпечну ситуацію. Зокрема, такий характер мали бунти влітку 1687 року.

Сучасники – українські (козацькі літописці) і чужоземні (європейська преса), а також більшість дослідників зазвичай пов'язують ці соціальні виступи з усуненням гетьмана Самойловича. Проте немає сумніву, що вони мали причини, що не залежали безпосередньо від подій на Коломаку, хоча, зрозуміло, ці події не могли не сприяти поширенню заворушень. Виступи почалися майже одночасно в кількох полках південної Гетьманщини. У Га-дяцькому полку в 20-х числах липня 1687 року селяни містечка Лютенки «розшарпали худобу» гадяцького полковника М. Бороховича. Селяни села Русанівки влаштували справжнє аутодафе: захопили в околицях Гадяча кількох ченців Мгарського монастиря, які їздили до гути за склом, і «на смерть позабивали і, на купу тела их зложивши, дегтем поливши, сеном накидали и, вози на верх склавши, тела их попалили».

Наприкінці липня виступи охопили майже все південне Лівобережжя – Гадяцький, Переяславський і почасти Прилуцький, Лубенський та Миргородський полки.

Найбільші бунти відбулися в Переяславському полку: в самому Переяславі і в багатьох селах та містечках, зокрема у Воронкові, Домонтові, Бубнові тощо. Заколотники вбивали і козацьких старшин, і багатих купців. В Переяславі було вбито полкового судцю (він заміняв полковника, який був у поході) і війта. У Переяславі, Воронкові, Домонтові було захоплено чимало майна старшини та купців. Руйнувалися маєтки переяславського полковника Леонтія Полуботка (зокрема в селі Шелехівці), пасіки (в тому числі і на правому березі Дніпра, біля Трипілля), рибні стави в Бубнові та Домонтові. Селяни забирали старшинську худобу, хліб та інше майно. У Воронкові було захоплено майно сотника Івана Сулими, зруйновано ґуральню Максимовича та крамниці Константиновича. В багатьох місцях козацька старшина й міські урядники повтікали і влада на деякий час перейшла до заколотників.

Про заворушення в Гетьманщині влітку 1687 року було відомо і в Західній Європі. Німецька преса писала про грабунки та вбивства в Україні, посилаючись на дані своїх польських кореспондентів (наприклад, польського резидента при російсько-українській армії Глошковського).

Новий уряд гетьмана Мазепи енергійно взявся за приборкання бунтів. Повертаючись з табору на Коломаці, гетьман мав, окрім козацького війська і компанійців, ще надані йому князем Голіциним смоленські полки (піхоту та кінноту). Крім того, гетьман, який був тоді в Гадячі, викликав до себе 13 серпня 1687 року компанійські полки Новицького та Пашковського. Водночас діяла і нова полкова влада. У Переяславському полку виступи швидко і успішно придушив новий полковник Дмитрашко-Райча. Послані ним загони відновлювали місцеву адміністрацію, карали учасників виступів, вишукуючи насамперед організаторів, стягували великі штрафи та контрибуції в сотні талерів з місцевих громад. Невеселу картину ліквідації розрухів 1687 року змалював у своєму літописі Самійло Величко: «Зараз всех тих своеволников по городах и селах велено от Гетмана старшинам зисковати, ловити и до крепкого вязения отдавати, потом розиски чинити; по которих розисках едним виннейшим руки и ноги поламано, другим голови неистовіе одтинано, третих на шибеницях вешано, четвертих на худобах карано, з пятих глупство киями вигоняно».