Текст книги "Смерть кентавра"

Автор книги: Ден Сіммонс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Містер Кеннан стояв на асфальтованому майданчику, навколо нього бігали і гралися четвертокласники, і насолоджувався приємним весняним днем. В цей теплий день він не потребував своєї військової куртки, яку так часто обговорювали діти, та все одно накинув її зверху, разом з спортивною кепкою. Час від часу він посміхався без причини і потирав бороду. Це таки був прекрасний день!

Навколо настрій дітей вказував на наближення літа. Маленький майданчик, який протягом довгих, зимових місяців, нагадував похмурий двір для прогулянок в’язнів, перетворився зараз на найприємніше місце на землі. Покинуті куртки та светри валялися на траві, а діти висіли на турніках, бігали до прилеглої алейки і назад, чи грали в кікбол біля цегляної стіни шкільного будинку. Дональд і Орвіль були поглинуті маленькою гілочкою, що плавала в брудній калюжі, навіть Террі пройнявся святковою атмосферою і ганяв наввипередки з Біллом і Бредом. Кеннан випадково почув, як хлопчина говорив Бреду, “Ти будеш Доббі, я – Раулем і ми битимемося з щуропавуками.” Білл почав протестувати, коли троє друзів побігли в кінець майданчика і Кеннан знав, що той відмовляється бути неокішкою, навіть на десять хвилин, які залишилися до кінця перерви.

Кеннан глибоко вдихнув і знову посміхнувся. Здавалося, що після місяців холодної самотності, життя завирувало знову. Хто б міг подумати, що в Міссурі (вони належали до Конфедератів? … чи хотіли…) можуть бути такі холодні, сірі, нескінченні зими? П’ять днів падав такий сніг, що заняття довелося скасувати. Після двох таких днів наступили вихідні і Кеннан з жахом усвідомив, що чотири дні ні з ким не розмовляв. Чи прийшли б вони шукати, якби він помер? Чи знайшли б вони його в мебльованій кімнаті, опертого на саморобний стіл, оточеного рукописами і поличками з мовчазними книжками?

Зараз Кеннан посміхнувся на саму думку про це, але протягом темних, зимових днів ця похмура фантазія не покидала його. М’яч пролетів повз приймаючого гравця і покотився до Кеннана, який стояв серед незмінної юрби закоханих дівчат. Він картинно підхопив м’яч і жбурнув його нетерплячому кетчеру. Кидок не вдався і м’яч відбився від підвального вікна в класі малювання.

Кеннан відвернувся і поглянув на дерево в сусідньому дворі, вкрите яблуневим цвітом. Молода трава росла поміж доріжками алейки. Він відчував запах річки, що текла за кілька кварталів звідси. Залишилося тринадцять днів! Він очікував кінця навчального року з тривожним смутком змішаним з безмежним піднесенням. Він не міг дочекатися, щоб забратися звідси – загрузити кілька коробок зі своїм нехитрим скарбом і книжками в нещодавно відроджену машину і виставивши руку під теплі, літні промені сонця, вирушити по сімдесятій трасі на схід. Кеннан уявляв собі свою неквапливу втечу з Середнього Заходу – як він перетинає здавалося б безкінечний бар’єр з кукурудзяних ланів, як наростає рух по Пенсильванській магістралі, як скорочується відстань між містами, знайомий з’їзд на Массачусетс, запах моря… Однак, це був його перший клас. Він ніколи не забуде цих дітей, а діти ніколи не забудуть його. Він уявляв собі, як вони розповідатимуть своїм дітям і онукам довгу, епічну історію, яку він вигадав для них. Протягом останніх тижнів в нього час від часу виникала думка залишитися ще на рік в Міссурі.

З невеличкої юрби дівчат, що слідували за своїм вчителем по п’ятах, виступила Сара. Вона взяла містера Кеннана під руку і кокетливо поглянула на нього. Кеннан посміхнувся, погладив її мимохідь по голові і відійшов від дітей на кілька кроків. Він засунув руку в кишеню куртки, вийняв зім’ятого листа і вдесяте перечитав уривки з нього. Тоді заховав його і задумливо втупився на північ, в напрямку невидимої річки. Раптово серед гравців у кікбол зчинився галас і повернув його до реальності. Кеннан роздратовано поглянув на годинник, підняв пластиковий свисток до рота і подав сигнал про закінчення перерви. Діти схопили безладно розкидані куртки і побігли шикуватися.

Біля Південної затоки було набагато тепліше. Рауль, Доббі та Джернісав’єн рухалися вздовж узбережжя до легендарного Перекидача. Згідно з древньою картою, знайденою Доббі в Людських руїнах вже так багато місяців тому, кінець їхньої подорожі знаходився тільки в кількох днях ходьби на захід. Джернісав’єн носила на шиї ключ, знайдений в архівах Карвнала і оплачений смертю їхнього старого друга Фенна. Якщо Старі Книги не помилялися, цей ключ активує вже давно бездіяльний Перекидач і Гарден возз’єднається з Всемережжям. І тоді з тиранією жорстоких чаклунів буде покінчено.

Саме в тіні цих чаклунів наша трійця друзів подорожувала на захід. На півночі лежали гострі Зубасті гори і десь в їхній тіні знаходилася страхітлива Цитадель Чаклунів.

Друзі рухалися під прикриттям буйного, тропічного листя і не спускали очей з неба, остерігаючись летючих платформ чаклунів. Джернісав’єн була вражена пальмами вздовж дороги, які досягали шістдесяти метрів.

Ввечері третього дня вони зробили привал у гирлі невеличкої річки, що впадала в Південне море. Доббі поставив шовковий намет під деревами, де він колихався і тріпотів від теплого вітерцю. Рауль переконався, що намету не видно з повітря і тоді вони сіли до своїх сухих пайків. За взаємною згодою, після приземлення в Південній затоці, вони обходилися без вогню і харчувалися сухарями та холодним в’яленим м’ясом, які вони придбали з запасів Милосердного Зефіру.

Захід сонця в тропіках був дивовижний. Здавалося, зорі вибухнули в нічному небі. Доббі показав їм Південного Стрільця, сузір’я невидиме з їхніх домівок в північній частині континенту. Джернісав’єн відчула приступ ностальгії, але відразу ж відігнала смуток, вона торкнулася древнього ключа на шиї та уявила собі хвилювання, коли заново відкриватиме портали Перекидача у сотню світів. Які з цих зірок містять інші світи, інших людей?

Здавалося, що Доббі прочитав її думки.

– Не віриться, що наша подорож наближається до завершення, правда?

Рауль встав, потягнувся і пішов в темряву, розвідати околиці струмка.

– В мене з голови не йдуть пророцтва того Пухнастика, – сказала Джернісав’єн. – Пам’ятаєш, Будиночок на дереві Тартюффеля?

Доббі кивнув масивною головою. Як можна забути жахливі проблиски майбутнього, показані кожному з них дивним, маленьким створінням?

– Більшість з них вже позаду, – пробурчав мавпа-чарівник. – Навіть Шрайк.

– Так, але не мій сон – сон, в якому я оточена Чаклунами в жахливій, маленькій кімнатці, – відповіла Джернісав’єн. Це була правда. З усіх снів про майбутнє, сон неокішки був найбільш жахливим, найбільш зловісним і про нього намагалися не згадувати.

Прив’язана ременями і безпомічна на операційному столі з нержавіючої сталі ; над нею схилилися Чаклуни з нап’ятими на голову каптурами. Тоді найвищий виступив вперед у криваво-червоне світло… повільно стягнув каптур…

Джернісав’єн здригнулася на згадку про це. Неначе, щоб змінити тему, Доббі встав і оглянувся навкруги в темряві.

– Де Рауль? – його увагу привернули два місяці, що здіймалися над покровом джунглів. Тоді він збагнув, що місяці не сходять так рано…

– Втікай! – закричав Доббі і штовхнув перелякану неокішку в напрямку дерев. Але було пізно.

Повітря заповнив різкий свист летючих платформ. Промені вогню вилетіли з повітряних машин і крони дерев перетворилися у вогняні кулі. Джернісав’єн збило з ніг, жар обпалив їй хутро і вуса; вона бачила Чаклунів у каптурах на завислих в повітрі машинах, чула крики ящерів-солдат, що зіскакували на землю.

Як на признаного боягуза, Доббі бився мужньо. Він ухилився від першого випаду списа ящера, схопив за довге древко і вирвав його. Доббі встромив списа переляканій рептилії в горло і повернувся до ще п’ятьох шиплячих ворогів. Він положив двох ящерів і піднімав своїми довгими, міцними руками третього високо в повітря, коли ударом ззаду його збили з ніг.

Джернісав’єн закричала і кинулася до друга, але не встигла вона зробити й п’яти кроків, як над нею невиразно вималювалася вкрита лускою постать і щось вдарило її по черепу. Наступні кілька хвилин промайнули немов у тумані. Вона прийшла до тями, коли її та Доббі повантажили на дві платформи, які піднялися в повітря.

Тоді голосно, солодко, чітко пролунав запальний звук, від якого в неї стільки разів трепетало серце – бойовий ріг Рауля. Виклик з п’яти чистих нот прорвався крізь гул і тріск полум’я.

Рауль пронісся галопом через поляну, зі списом готовим до бою, високо піднятим щитом і кличем клану Кентаврів на губах. Ящери-солдати падали як кеглі. Чаклун випустив вогняну стрілу, але Рауль відбив її щитом з священного металу. Його довгий спис зламався, коли він простромив трьох ящерів, які намагалися сховатися один за одним, тож Рауль викинув його і дістав свого смертельного, короткого меча. Він знову викрикнув бойовий клич свого клану і накинувся на зграю шиплячих, озброєних мечами ящерів.

Джернісав’єн відчула, як платформа здригнулася і зупинилася над верхівками дерев. Вона почула, як закутаний чаклун за пультом управління прохрипів команду і тридцять ящерів вистрелили з арбалетів. Повітря заповнив свист оперених стріл, який змінився криками ящерів, коли смертельні постріли досягнули кентавра. У Джернісав’єн похолоділо на серці, коли вона побачила, як принаймні шість стріл вцілили Рауля в груди і в бік. Великий кентавр звалився на груду трупів ящерів. Зелені хвости і вкриті лускою руки все ще здригалися в цій смертельній купі.

Джернісав’єн видала з себе пронизливий, жалібний крик люті і тоді Чаклун вдарив її кулаком по голові і відправив у блаженне забуття.

Четв., 20 травня

Сьогодні тепліше. Весь день температура біля 25 градусів. Здається, що вечір ніколи не закінчиться.

Цей вечір провів у бібліотеці. Відправив своє резюме ще в три школи – Філіпс-Ексетер, Латинську і Грін Маунтін. Досі немає відповіді від Уітні про Експ. Шк. Надіслав їй анкету майже два тижні тому & вона збиралася поговорити з доктором Фентвортом, як тільки отримає її.

Купив собі курятину в Полк. Сандерсі. Околиця по-справжньому ожила – при відкритих вікнах, я чую, як діти кричать і граються на подвір’ї школи на П’ятій вулиці. ( Вже по дев’ятій, але на вулиці ще трохи видно.) Пізно вночі я чую гуркіт корабельних двигунів, коли баржі піднімаються вгору по річці & тоді хлюпіт хвиль об бетонні палі в кінці Локаст-стріт.

Поговорив з містером Еппетом і доктором Нортом (Заст. Дир.) про наступний рік. Все ще можу поновити контракт, якщо захочу. (Що малоймовірно.) Інші вчителі кружляють навколо мого класу як стерв'ятники. Місіс Кайл приклеїла шматок скотчу зі своїм іменем на мою шафу з документами, а місіс Ріардон (захланна стара корова – краще б вона займалася тільки крамницею чоловіка і кричала на дітей, щоб ті не читали комікси) застовпила крісло, глобус (який ми тільки в березні отримали) і етажерку. Вона не може дочекатися, щоб я забрався звідси. (Тоді в них знову будуть тільки два четвертих класи…) Коли я поїду, школа може скотитися назад в середньовіччя. (Не дивно, що Т.Ч. та інші називають її школою Клімактеричного періоду.)

Гучний гудок з ріки. Звуки ринди. Нагадують мені дзенькіт коров’ячих дзвінків на щоглах невеликих човників на якорі у Ярмуті.

Історія просувається по графіку. Донна, Сара і Аліса сьогодні плакали. (Деякі хлопці теж, але вони намагалися приховати це.) Вони заспокояться, коли почують продовження в понеділок. Раулю ще не час помирати – коли він помре, це станеться в найкращих традиціях епосів. У всякому разі, ця історія навчає дружби, вірності та честі. Закінчення буде сумним – Рауль пожертвує собою, щоб звільнити інших – стримуватиме Чаклунів поки його друзі не активують телепорт. Але сподіваюся, що остання серія, де Джернісав’єн і Доббі повернуть людей на Гарден і розіб’ють Чаклунів затьмарить цей смуток. Принаймні, кінцівка буде феєричною.

Я повинен все це записати! Може цього літа.

Вже повністю стемніло. Світло ліхтаря на вулиці сяє крізь кленові листки, прямо в моє вікно на другому поверсі. Знявся вітерець. Гадаю, піду прогуляюся до річки, потім повернуся і ще попрацюю.

Джернісав’єн отямилася від ударів крижаного вітру по щоках. Дев’ять платформ Чаклунів парили в зоряному світлі над білими вершинами гір. Повітря було розріджене. Руки Джернісав’єн звисали з платформи. Якби вона перекотилася, то пролетіла б сотні метрів і розбилася.

Маленька неокішка невиразно розрізняла на фоні зірок силуети інших платформ і на кожній бачила фігури Чаклунів у мантіях, але жодного сліду Доббі.

Джернісав’єн почула, як Чаклун на її платформі прошипів щось до ящера за пультом управління і поглянула вперед. Платформа мчала до гори, що немов зламаний зуб височіла прямо по курсу. Ящір навіть не намагався змінити курс і Джернісав’єн зрозуміла, що з такою швидкістю вони вріжуться у вкриту льодом скелю менше ніж за тридцять секунд. Неокішка приготувалася скакати, але в останню мить ящір спокійно натиснув кнопку на панелі і платформа почала сповільнюватися.

Попереду, бік гори сковзнув вверх і відкрився вхід у велетенський тунель. З отвору сочилося червоне, немов щойно пролита кров, світло. Тоді платформа залетіла всередину, позад них, стіна опустилася на місце і Джернісав’єн стала в’язнем у Цитаделі Чаклунів.

В суботу вранці містер Кеннан повіз Сару, Моніку і Террі на екскурсію на цілий день. Террі був невдоволений компанією двох сміхотливих дівчат, але з байдужим виглядом власника зайняв переднє сидіння та ігнорував дурне перешіптування, яке час від часу лунало позаду. По дорозі через річку в Національний ліс Даніела Буна містер Кеннан жартував з усіма дітьми. Дівчата не могли стримати нові смішки і збуджений шепіт за кожним разом, коли він до них звертався, але Террі, як завжди, відповідав на жарти похмуро розтягуючи слова.

Кеннан став на стоянку біля місця для пікніків і вони цілу годину лазили по купі валунів серед дерев. Потім вчитель відправив Террі назад до машини і той повернувся з кошиком для пікніків. В гастрономі супермаркету містер Кеннан купив сандвічі, а також напої в бляшанках, кукурудзяні чіпси і пачку плеченьок Орео. Вони посідали на високому камені та їли в компанійській тиші. Як завжди, містер Кеннан дивувався вовчому апетиту цих маленьких людей.

Після обіду, вони знову перетнули міст і вирушили трасою на північ, а невдовзі повернули на захід, рухаючись вздовж річки. Через двадцять кілометрів вони були в Хенманні, маленькому, мальовничому німецькому містечку, в якому зберігся Вікторіанський шарм, який сусідні містечка або втратили, а то й ніколи не мали. Тут проходив Травневий фестиваль і Кеннан оплатив дітям поїздку на скрипучому чортовому колесі, а потім запросив на справжнє шоколадне морозиво у вуличному кафе. Жінки в яскравих селянських нарядах танцювали зі старшими чоловіками, кумедними у своїх ледергозе. На білій естраді сидів оркестр і жваво грав польку за полькою для невеликого натовпу.

Вже був час вечеряти, коли Кеннан повіз їх додому. Моніка скиглила і підлещувалася, поки вчитель не сказав Террі пересісти назад і пустити Моніку на переднє сидіння. Ця заміна не пішла на користь нікому. Террі та Сара сиділи в крижаній тиші, а Моніка нервово совалася кожного разу коли Кеннан звертався до неї, або дивився в її бік. Врешті вони зупинилися на заправці, нібито щоб сходити в туалет і на останні десять кілометрів повернулися на свої старі місця.

Дівчата прокричали для годиться “Дуже-дякуємо -було-дуже-гарно” і кожна швиденько побігла до своїх вхідних дверей. Коли Моніка зникла з його поля зору, Кеннан театрально зітхнув і повернувся до свого останнього пасажира.

– Ну, Террі, куди? Може заїдемо в Dog'N'Suds на вечерю?

На диво, хлопець запропонував альтернативу.

– Краще на пікнік зі смаженою рибою.

Кеннан зовсім забув про пікнік зі смаженою рибою. Цей щорічний захід проводився у відпочинковій зоні Мисливського Будинку, п’ять кілометрів за містом і вважався визначною подією.

– Гаразд, – сказав Кеннан. – Нумо спробуймо смаженої риби.

Там зібралася половина міста. В двох велетенських наметах містилися столи, де гості об’їдалися смаженим сомом, картоплею фрі та капустяним салатом. Біля паркінгу, у високій траві знаходилося кілька облізлих атракціонів. В саморобних будках продавали пиріжки, спробу кинути м’ячем у закріплені пляшки від молока і лотерейні білети з шансом виграти кольоровий телевізор. На бейсбольному полі, чоловічі команди по софтболу проводили свої останні турнірні матчі. Трохи далі на галявині, дві протиборчих групи пожежників-добровольців цілили шлангами з високим тиском у підвішену на кабелі бочку. Вони штовхали її туди-сюди під схвальні вигуки невеликого натовпу.

Кеннан і Террі сіли за довгий стіл і поласували сомом. Вони гуляли серед будок і всі жителі міста віталися з Кеннаном. Вчитель впізнавав приблизно одного з десяти. Разом вони спостерігали за грою і поки матч закінчився, сонце сіло і загорілися гірлянди. Карусель видала чотири ноти, що імітували звуки калліопи, а на краю лісу замигали світлячки. Кілька хлопчаків пробігли поряд і покликали Террі. Кеннан вклав два долари у долоню здивованому хлопцю і Террі побіг за ними в напрямку атракціонів.

Кеннан подивився на початок нової гри в світлі жовтих прожекторів, а тоді повернувся в намет за пивом. Там він зустрів Кей Беннет, шкільного психолога, і взяв ще по пиву поки вони сиділи і спілкуватися. Кей приїхала з Каліфорнії, це був її другий рік тут і так само як Кеннану, їй здавалося, що вона застряла в цій глушині. Вони взяли свої пластикові стакани і побрели далі від світла. Широка стежка бігла від Мисливського Будиночка до невеличких котеджів серед дерев. Вони блукали стежками і спостерігали, як повний місяць сходить над галявиною. Двічі вони наткнулися на учнів старших класів, що обіймалися в темряві. Кожного разу вони посміхалися з розумінням, весело переглядалися і звертали геть. Кеннан відчув, як сам збуджується, стоячи в місячному сяйві поряд з молодою жінкою.

Пізніше, повертаючись додому, Кеннан стукнув по керму і пошкодував, що не познайомився з Кей ближче на початку року. Зима була б тоді цілком іншою!

Вже в своїй квартирі, Кеннан дістав пляшку Чівас Рігал і сів за кухонний стіл, почитати Вольтера. Легенький, нічний вітерець дув крізь вікно. Після двох стаканів він прийняв душ і заліз в ліжко. Він вирішив не писати в щоденник, але посміхнувся, згадавши день повний подій.

– От лайно, – сказав Кеннан, сідаючи в ліжку. Він швидко вдягнувся, забувши про шкарпетки і натягнув нейлонову куртку поверх піжами.

Яскравого світла місяця вистачало, щоб їхати не вмикаючи фар, коли він гнав Вольво крутими поворотами сільської дороги. Паркінг був порожнім, а все поле вкривали глибокі колії. Атракціони були все ще на місці, але складені та готові до завантаження на трейлери. Кеннан оглянув залиту місячним сяйвом галявину і з полегшенням переконався, що вона порожня. Але тоді він побачив невиразний силует у верхньому ряду порожньої трибуни.

Коли він підійшов ближче, то в місячному світлі побачив на вкритому порохом обличчі хлопця сліди від сліз. Кеннан зупинився в нижньому ряду, почав говорити, йому забракло слів, він замовк і знизав плечима.

– Я знав, шо Ви ся вернете, – промовив Террі. Його голос звучав доволі бадьоро. – Я знав, шо Ви ся вернете.

Рауль був живий. Він з зусиллям звільнився з-під груди мертвих ящерів. Це все сорочка. З Карвнала він носив яскраво прикрашену туніку, яку Фенн дав йому в Трітопс. Це не просто прикраси. Хіба не це сказав дивний, маленький Пухнастик? Так, саме це. Сорочка зупинила шість високошвидкісних стріл арбалета. Безперечно, вона була ефективнішою ніж кольчуги, які все ще вкривали трупи ящерів навколо.

Рауль встав на чотири ноги і зробив кілька непевних кроків. Він не знав скільки часу пролежав непритомний. Було боляче дихати. Рауль обмацав верхню частину тулуба і запитав себе чи сила удару не зламала йому ребро.

Не має значення. Він пройшовся по галявині, спочатку підняв лук, а потім позбирав стріли. Свій короткий меч він знайшов там, де розколов щит, шолом і череп ящера. Його клановий спис був розтрощений, але він відламав наконечник зі священного металу і кинув його в сагайдак. Коли він так-сяк озброївся, піднявши довгий бойовий спис ящерів, то помчав на край галявини.

Деякі пальми все ще тліли. Платформи Чаклунів відлетіли недавно. І Рауль знав куди вони направилися.

На півночі відсвічували високі вершини Зубатих гір. Зморщившись від болю, Рауль закинув щит і лук за спину. Тоді, він перейшов на легкий, поглинаючий відстань галоп і вирушив на північ.

Ніч. Стурбована хмара комах танцює навколо ртутних ламп. Кеннан стоїть в телефонній будці біля невеличкого продуктового магазину. Магазин закритий і темний. Бічна вулиця безлюдна.

– Так, Уіт, я отримав її… – в темряві чути тільки голос Кеннана.

– Ні, я знаю… Я розумію, що побачитися з Фентворсом не так легко.

– Звичайно, але все не так просто, Уіт. Я не тільки… в мене контракт. Там чітко сказано…

– Ці останні дні мають значення…

– І що він сказав?

– Послухай, яка різниця чи я побачуся з ним зараз, чи коли він повернеться в серпні. Це він вирішує хто займе цю посаду, вони не можуть прийняти когось поки він не повернеться, правильно? Якщо мені вдасться домовитись…

– Ах так? Так, розумію. До того, як він поїде? Так. Так. Ага, ясно…

– Ні, Уіт, мені важливо, щоб ти там була. Тільки річ у тім, що… в мене немає грошей на літак. І тоді мені доведеться летіти назад по речі.

– Так. Так. Можна спробувати, але я не хотів би пропустити ці останніх кілька…Я не знаю. Гадаю, що так, чому ти питаєш? До біса, Уітні, ти вже була в Європі… чому б тобі… ні, дійсно, чому б тобі не сказати батькам, що ти не можеш приєднатися до них до червня або…

– Так. Правда? Твоїх батьків не буде? А… як там її, домогосподарка, так, Міллі… Доки?

– Чорт. Так, дійсно, звучить непогано.

– Ні, ні. Я ціную це, Уітні. Ти навіть не уявляєш, як це важливо для мене…

– Так. Ага, це має сенс, але, послухай, мені важко пояснити. Ні, послухай, завтра п’ятниця, так… потім вихідний понеділок, бо День пам'яті. Потім вівторок, середа і останній день в четвер. Ні… тільки табелі роздати і таке там. Послухай, це може почекати тиждень?

– Ага. Так. Гаразд, я розумію. Добре, послухай, дай мені подумати до ранку, гаразд?

– Я знаю… але ж він буває в суботи, правда ж?

– Гаразд, послухай, я передзвоню тобі завтра… в п’ятницю ввечері…і скажу тобі, що…ні, хай йому грець, Уіт, я бідний, але не настільки бідний, я не хочу щоб твої батьки платили за… послухай, я передзвоню тобі о дев’ятій, це… е… одинадцята в тебе, гаразд?

– Ну, ти можеш подзвонити йому в суботу і сказати, що я буду в середу, або я можу почекати в надії, що щось з’явиться. Ага, ага… тоді давай… дай мені подумати, гаразд? Так… добре, я візьму це до уваги, не переживай.

– Слухай, Уіт, в мене закінчуються монети. Так. В дев’ятій… тобто в одинадцятій. Ні… я теж. Був радий почути твій голос… Так. Гаразд. Поговоримо завтра. Так…з нетерпінням чекаю зустрічі. Я тебе теж. Бувай, Уіт.

Після невдалої спроби втекти, Доббі підвісили на ланцюгах на стіні. Зі стола, до якого вона була прив’язана, Джернісав’єн не бачила, чи він ще дихав. В червоному світлі виглядало немов з нього живцем здерли шкіру.

Високі, закутані постаті рухалися в кривавих сутінках. Коли Чаклуни не дивилися на неї, Джернісав’єн з усіх сил напружувала зап’ястя і щиколотки, сковані металевими обручами. На марне. Сталь не піддавалася. Неокішка розслабилася і оглянула стіл, до якого вона була прикована. Збоку гладкої поверхні були металеві канавки і маленькі дренажні отвори. Джернісав’єн задумалася про їхнє призначення, і відразу ж пошкодувала. В неї швидко забилося серце і неокішка злякалася, що воно вискочить з грудей.

Принаймні вчорашня спроба Доббі втекти відвернула увагу охоронців і Джернісав’єн встигла підняти руки, взяти ключ і проковтнути його.

Вона помітила якийсь рух в сутінках і найвища з укутаних фігур виступила вперед, в червоний промінь світла. Чаклун повільно відкинув каптур. Джернісав’єн з жахом дивилася на шкіру вкриту лускою, обличчя схоже на череп богомола, великі очі, що виглядали немов озера застиглої крові та ікла, з яких капав густий слиз.

Чаклун сказав щось, але Джернісав’єн не зрозуміла. Повільно він підняв кістляву, вкриту лускою руку. Огидні кігті стискали скальпель…

Менше ніж півкілометра звідти, Рауль з трудом пробирався крізь велетенські снігові замети вгору. Підкови ковзали по вкритій льодом скелі. Двічі він оступився і тільки сила його масивних рук дозволила йому підтягнутися і врятуватися. Падіння означало неминучу смерть.

Сорочка, подарована Фенном, трохи зігрівала верхню частину тіла, але решта замерзала. Руки швидко ціпеніли і Рауль знав, що вони не врятують його, якщо він послизнеться знову. Та ще гірше, що почало сідати сонце. Кентавр знав, що не переживе ще одну ніч на цій висоті.

Якби він тільки знайшов вхід!

Коли він почав впадати в розпач, Рауль почув, як під ним провалюється камінь і крижаний вітер доніс тихе прокляття. Він підповз на край снігового виступу і поглянув вниз на двох вартових ящерів, не більше, як десять метрів від нього. Вони стояли біля важких, металевих дверей, помальованих на біло, щоб не виділятися на фоні вкритого снігом схилу гори. Ящери мали на собі білі парки з каптурами і якби не прокляття, Рауль ніколи б не побачив їх.

Сонце зайшло. Крижаний вітер лютував на схилах і жбурляв кристали льоду в тремтячі боки кентавра. Рауль припав до снігу. Замерзлими пальцями, він потягнувся за луком і стрілами.

З особняка на пагорбі, вид на річку значною мірою закривало весняне листя. Але від широких дверей веранди можна без проблем спостерігати, як хлопець і чоловік підіймаються зеленою галявиною. Вони йшли повільно. Чоловік говорив, а хлопець дивився на нього.

Чоловік сів у траві та жестом показав хлопцеві зробити те саме. Хлопець похитав головою і зробив два кроки назад. Чоловік знову заговорив. Він протягнув руки і розчепірив пальці. Він нахилився вперед, енергійно жестикулюючи, але хлопець відступив ще на два кроки. Коли чоловік встав, хлопець розвернувся і швидко пішов вниз з гори. Чоловік зробив кілька кроків за ним, але зупинився, коли хлопець почав бігти.

Менше ніж за хвилину, хлопець зник за поворотом залізничної колії, а чоловік залишився сам на горі.

Кеннан проїхав на Вольво по вузькій бічній вуличці і зупинився навпроти будинку Террі. Він довго сидів, поклавши руки на кермо. Коли Кеннан потягнувся до ручки дверцят машини, з будинку вийшов містер Бестер і спустився з високого ґанку на подвір’я. Чолов’яга був одягнений в мішкуватий комбінезон на голе тіло. Він нагнувся, щоб придивитися до чогось під будинком і на його коротко стрижене, сиве волосся впало світло. Кеннан зупинився на мить, а тоді поїхав геть.

О другій годині Кеннан все ще складував книжки в картонні коробки. Коли він проходив повз вікно, йому здалося, що він почув якийсь шум на вулиці. Він поклав купку книжок, підійшов до вікна і почав вдивлятися крізь сліпучий блиск вуличного ліхтаря і тіні дерев.

– Террі?

У відповідь тиша. Тіні на газоні не рухалися і через кілька хвилин Кеннан продовжив пакуватися.

Він планував виїхати у неділю рано вранці, але поки загрузив речі в машину була майже десята. Було на диво холодно і з сірого неба впало кілька краплин дощу. Власника будинку не було вдома – мабуть, що в церкві – тож Кеннан залишив ключ в поштовій скриньці.

Він об’їхав навколо міста двічі, чотири рази попри школу, а потім тихо вилаявся і вирушив по головній трасі на захід..

На 55 трасі машин було мало і вони рухалися переважно з ввімкненими фарами. Іноді дощ капав на вітрове скло. На захід від Сент-Луїса він зупинився поснідати. Офіціантка сказала, що на сніданок вже пізно, тож він з’їв гамбургер з кавою. На фоні буремного неба, кафе здавалося темним та холодним.

Коли він проїжджав центр Сент-Луїса, дощ лив як з відра. Перетинаючи Міссісіпі, через складну ситуацію на дорозі Кеннан пропустив арку Ворота Заходу. Річка була такою ж сірою та бурхливою як небо.

Вже в штаті Іллінойс, Вольво повернуло на схід по 70 Магістралі, подорож звелася до шелесту коліс по мокрій дорозі і монотонного скрипу двірників. Невдовзі це пригнітило Кеннана і він увімкнув радіо. Він зі здивуванням почув рев двигунів і крики – йшла трансляція гонки Індіанаполіс 500. Він слухав трансляцію, в той час як великі вантажівки зі свистом пролітали повз нього у мряці. Через пів години диктор в Індіанаполісі описав штормові хмари, які насувалися з заходу і Кеннан вимкнув радіо, впевнений, що гонку перенесуть.

В тиші він їхав на схід.

У вівторок, після Дня пам’яті, четвертокласники містера Кеннана зайшли в клас і побачили, що за вчительським столом сидить місіс Борчердінг. Всі знали її, бо минулого року вона заміщала постійних вчителів. Дехто пам’ятав її, як свою першу вчительку під час її останнього року перед пенсією.

Місіс Борчердінг являла собою суцільну гору сала, складок і підборідь. На руках звисав жир і коливався коли вона жестикулювала. Її ноги – опухла маса плоті, що випирала з компресійних панчіх. Її руки та обличчя були рясно вкриті старечими плямами, а все тіло виділяло легкий запах розкладу, який невдовзі поширився по всьому класу. Діти сиділи незвично чемні, поклавши руки на парти, і мовчки дивилися на неї.

– Містер Кеннан був змушений залишити нас, – сказала примара, занадто млявим, не схожим на людський, голосом. – Здається, захворів хтось з родини. Як би там не було, я вчитиму вас ці останні три дні. Ви повинні зрозуміти, я очікую, що всі в класі будуть працювати. Мене не цікавить, три дні залишилися, чи триста. Мене також не цікавить, чи досі ви працювали так, як належить. Ви будете старатися, поки я не відпущу вас в четвер після обіду. Ваші табелі вже заповнено, але не сподівайтеся, що ви можете тепер бешкетувати. Містер Епперт дозволив мені міняти оцінки так, як мені заманеться. Також оцінку за поведінку. Цілком можливо, що дехто з вас залишиться в четвертому класі, якщо протягом цих кількох днів мені це здасться необхідним. Питання є? Немає питань. Чудово, виймайте підручники з арифметики. Будемо робити вправи.

Під час перерви, діти оточили Террі, вимагаючи інформацію. Він стояв мовчки, як скеля, об яку билися хвилі допитливості та розпачу. Скупа інформація, якою він поділився, змусила дітей повернутися один до одного і бурмотіти, як статисти з масовки в мелодраматичній сцені.

Пройшло пів дня перш ніж хтось набрався сміливості запитати місіс Борчердінг. Звичайно, що виступила Сара. В мертвій тиші, під час вправи з письма, тоненький голосок Сари пролунав пронизливо і наполегливо, як надокучливе дзижчання бджоли. Місіс Борчердінг вислухала, насупила брови і поки Сара поверталася на місце, зосередила свій похмурий погляд на першому ряду.